Skip to Content

Гінкул В.М. Творча робота: "Організація державної служби України"

1.5.ГІНКУЛ ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ

 

заступник начальника управління з питань фізичної культури і спорту Миколаївської обласної державної адміністрації

 

ВСТУП

Актуальність теми: На сьогоднішній день, як ніколи, актуальна тема ефективної організації державної служби в Україні. Адже саме законодавство про державну службу є основою для функціонування державних органів, незалежно від напрямку їх роботи та функцій покладених на ці органи. В свою чергу на державні органи покладається найвідповідальніше завдання сьогодення нашої держави – забезпечення державно-політичної стабільності України. Тому проблема реформування законодавства про державну службу є загальнодержавною і її вирішення буде служитиме як внутрішнім інтересам суспільства і держави, забезпечуючи нову якість державного управління, так і зовнішньополітичним цілям української нації, спрямованим на інтеграцію з Європейським Союзом.

 

1. ДІЮЧА СИСТЕМА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Державна служба належить до складної соціальної системи і є державним правовим і соціальним інститутом, який здійснює в рамках своєї компетенції реалізацію цілей та функцій органів влади та управління шляхом професійного виконання службовцями своїх посадових обов’язків і повноважень, що забезпечують взаємодію держави і громадян у реалізації їх інтересів, прав і обов’язків. Вона є достатньо великою організацією з багатьма видами та напрямами діяльності, суб’єктами та об’єктами різних рівнів управління, зв’язками внутрішніми — між ними і зовнішніми — з іншими соціальними системами. У загальному вигляді система державної служби становить собою сукупність підсистем та елементів, що взаємодіють задля досягнення певних соціальних, економічних, правових, політичних, організаційних, ідеологічних цілей.
       Як складне багатофункціональне соціальне явище, державна служба характеризується різними аспектами: процесуальним, структурним, організаційним, інституціональним, соціальним, що витікає з визначення її як правового та соціального інституту, як професійної діяльності та як стосунків між державою й службовцем.

Історично сформована, стала форма організації спільної діяльності осіб, що перебувають на службі держави, і є соціальним інститутом державної служби. У суспільстві діють різні соціальні інститути — правові, економічні, політичні, громадянського суспільства, духовної сфери тощо. Державна служба тісно пов’язана з багатьма з них, що дає змогу державі проводити певну соціальну, економічну, правову політику, а інститутам громадянського суспільства — ефективніше виконувати соціальний контроль за діяльністю держави та її органів, що, у свою чергу, забезпечує демократичний характер побудови й функціонування суспільного організму.

Але, виступаючи елементом суспільної структури, державна служба має ряд особливостей: вона репрезентує тільки їй властиву сферу професійної діяльності, яка направлена на забезпечення виконання повноважень державних органів; як сполучна ланка між державою та громадянином, вона покликана захищати права та інтереси громадян; це своєрідна форма відображення суспільних зв’язків та відношень, показник ступеня гуманності, людяності, порядків, що існують у суспільстві; важливою також є її соціальна орієнтація, направлена на наближення конституційного ідеалу правової, демократичної держави до об’єктивної реальності; вона виступає носієм належної моралі, цінностей, орієнтує всіх на дотримання моральних норм, правил людського спільного життя.

Соціальна природа, зміст та призначення державної служби визначають і відповідний характер її функціонування. Функції її мають об’єктивний характер і виражають здатність до соціальних дій, це — функції соціальної організації, соціальної інформації, соціальної комунікації, регулювання та контролю.

Багато що з нереалізованого або неефективно здійсненого за роки будівництва нової системи державної служби свідчить про недостатньо досконалу теоретико-методологічну базу вирішення державних проблем. Тому сьогодні стає таким важливим розвиток наукового компонента державної служби для кращого її розуміння й організації проведення адміністративної та наступних реформ. Це завдання потребує визначення точного функціонально-структурного аспекту апарату управління державної служби.

Актуальність зазначених вище проблем, їх недостатнє вивчення і визначили вибір теми магістерської роботи, зумовили її мету та завдання. Зосередимося на шляхах вирішення проблем діючої системи державної служби.

2.     ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

16 грудня 1993 року прийнято Закон України "Про державну службу" який набув чинності 1 січня 1994 року. Закон започаткував побудову нового для тодішньої України державно-правового інституту, урегулював суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави по створенню правових, організаційних, економічних, соціальних умов для реалізації громадянами України права на державну службу, визначив загальні засади діяльності та статусу державних службовців.

Для функціонального управління державною службою 2 квітня 1994 року постановою Кабінету Міністрів України “Про управління державною службою” створено Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.

Першим Начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України у 1994 році було призначено Врублевського Віктора Васильовича.

У 1995 році Указом Президента України на посаду Начальника Головдержслужби України призначено Лелікова Геннадія Івановича.

Указом Президента України у 1999 році Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів перейменовано в Головне управління державної служби України.

Головне управління державної служби України є центральним органом виконавчої влади і забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління державною службою.

У складі Головдержслужби України на сьогоднішній день існує дев’ять структурних підрозділів, у яких працює 113 державних службовців.

5 квітня 2004 року постановою Кабінету Міністрів України створено 27 територіальних управлінь державної служби Головдержслужби України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

8 листопада 2005 року Головне управління державної служби України отримало сертифікат відповідності системи управління якістю вимогам ДСТУ ISO 9001-2001. У рамках 14-го  Міжнародного форуму «Дні якості в Києві 2005» та 10-го Українського національного конкурсу якості та Всеукраїнського конкурсу якості «Чемпіон чемпіонів з якості 10-річчя (1996-2005рр.)» відбулось урочисте його вручення.

 

3.     ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ

Концептуально основними цілями і задачами державної служби є: охорона конституційного ладу, створення умов для розвитку відкритого суспільства, захист прав людини і громадянина; забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів і громадськості. 

Для успішної реалізації певної мети і задач державна служба повинна будуватися на певних базових принципах. Правове встановлення принципів державної служби зумовлює функціонування державних органів, діяльність державних службовців (персоналу), стійкість державно-правового регулювання відносин державної служби, а також обґрунтування тенденцій розвитку законодавства про державну службу. Принципи державної служби зумовлені існуванням принципів функціонування держави, державних органів і державного управління, яке здійснюється в більшій мірі такими суб'єктами права, як державні службовці, і відображають найбільш істотні сторони організації і функціонування не тільки самої державної служби, але і системи державних органів, визначають зміст складних взаємовідносин всередині даної системи. Таким чином, принципи державної служби можна визначити як основоположні ідеї, встановлення, що виражають об'єктивні закономірності і визначальні науково обґрунтовані напрями реалізації функцій держави, повноважень державних службовців, діючої в системі державної влади і, зокрема,  державної служби. Принципи державної служби встановлюють найважливіші закономірності в системі організації і функціонування державної служби, відображаючи об'єктивні зв'язки, виникаючі в системі відносин державної служби. Отже, формулювання і встановлення законодавчих принципів державної служби залежить від вибраної моделі державної служби, від адекватності розуміння внутрішніх закономірностей суспільних відносин і правового регулювання. З іншого боку дані принципи виявляють собою активний, динамічний початок, бо обумовлюють нормативно-правову модель державної служби, що встановлюється законодавцем. 

Ст. 3 Закону України «Про державну службу» містить перелік основних принципів державної служби.

Першим є принцип служіння народу України, заснований на здійсненні влади як безпосередньо, так і через органи державної влади народом України, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі, (ч. 2 ст. 5 Конституції України), таким чином, службовці державних органів, здійснюючи свої повноваження, діють по волі народу.

Принцип демократизму і законності полягає в тому, що Україна є демократичною державою (ст. 1 Конституції України). Державні службовці зобов'язані діяти тільки на основі Конституції і законів України, прийнятих на їх основі підзаконний актів.

 Державна служба повинна засновуватися на принципі гуманізму і соціальній справедливості, що включає в себе і рівне для всіх громадян України право доступу до державної служби (ч. 2 ст. 38 Конституції).

 Принцип пріоритету прав людини і громадянина, їх безпосередньої дії зобов'язує державних службовців визнавати, дотримувати і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданість справі включає професіоналізм, як виконання державним службовцем своїх посадових обов'язків постійно (протягом певного часу) і за винагороду, що регулярно дотримується; компетентність, що відображає об'єм знань і досвід працівника. Професіоналізм стимулює розширення і підвищення знань, нагромадження досвіду, розвиток організаторських здібностей, постійно високий рівень службової і виконавської дисципліни, чим в сукупності з ініціативністю, чесністю і відданістю справі досягається здатність державних службовців виконувати свої службові обов'язки на високому рівні.

Відповідно до принципу персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни державні службовці несуть у встановленому порядку юридичну відповідальність, передусім дисциплінарну і адміністративну.

Принцип дотримання прав і законних інтересів органів самоврядування засновується на закріпленому в Конституції України принципі визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).

Відповідно до принципу дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян державні службовці зобов'язані дотримувати права  підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, не втручаючись в їх діяльність, крім випадків, передбачених законами України.

Також представляється вірною точка зору, заснована на аналізі нормативно-правового матеріалу, про виділення ще одного принципу   соціально-правової захищеності державних службовців.  Такі гарантії, зокрема,  закріплені розділом 10 Митного кодексу України, розділом 5 Закону України «Про міліцію», Законом України «Про соціальний захист військовослужбовців і членів їх сімей».

У світлі Конституції України і подальшого реформування системи державної служби в країні Концепція адміністративної реформи декілька по іншому визначає базові принципи державної служби. До них відносяться: верховенство Конституції і законів України; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; патріотизм; професіоналізм і компетентність; оптимальне співвідношення повноважень і відповідальності; політична і релігійна нейтральність; відвертість і прозорість. 

Вказані цілі, задачі і принципи зумовлюють головні функції державної служби, зокрема: 

-     забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами;

-     залучення до державної служби і утримання на ній найбільш компетентних і відданих справі кадрів, що досягається, передусім,  мотивацією, стимулюванням, заохоченням державних службовців з метою забезпечення конкурентноздатності державної служби не ринку труда;

-     побудова кар'єри і просування по службі державних службовців на основі особистих якостей, заслуг і результатів роботи; професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації персоналу державної служби, яка забезпечується загальнонаціональною системою підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців;

-       здійснення ефективного управління державною службою, тут очолююче значення має спеціалізований орган управління державною службою   Головне управління державної служби України;

-       забезпечення зв'язків з громадськістю означає доступність державних органів, їх рішень з тих або інших питань представникам громадськості, всебічне освітлення питань, що стосуються державної служби в засобах масової інформації. 

 

4. ПРОБЛЕМИ ТА ПРОГАЛИНИ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ПРО ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ

У демократичному суспільстві державна служба повинна забезпечувати дотримання прав і свобод людини і громадянина через надання фізичним та юридичним особам якісних адміністративних (управлінських) послуг, гарантувати керівництву держави якісну підготовку та виконання політичних рішень. Необхідність реформування державної служби та законодавства, що її регулює, зумовлена, у тому числі, недостатньою здатністю державної служби забезпечувати ефективне виконання зобов’язань держави перед суспільством, визначених у Конституції України, фрагментарністю чинного законодавства, у якому переважають підзаконні акти. Негативні фактори і тенденції у системі державної служби спричиняють низку проблем: недостатній професійний рівень державних службовців та їх професійної підготовки у відповідності до сучасних потреб державного управління, низький престиж державної служби та невідповідність статусу державного службовця рівню покладеної на нього відповідальності, суб’єктивізм у відборі, просуванні та матеріальному стимулюванні державних службовців, низьку ефективність механізмів запобігання корупції, а також недостатню прозорість у діяльності органів державної влади та контроль з боку суспільства. У вирішенні цих проблем зацікавлені суспільство, керівництво держави, а також самі державні службовці.

Суспільство не задовольняють якість послуг, які надають державні службовці, факти корупції і хабарництва, бюрократична тяганина, непрозорість і невизначеність адміністративних процедур, відсутність можливості реального громадського контролю за використанням бюджетних коштів, а також недосконалість дисциплінарної системи, що не дає суспільству достатніх важелів впливу на підвищення якості адміністративних (управлінських) послуг. Все це негативно позначається на реалізації гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, а відтак на економічному стані суспільства та добробуті громадян. Підвищенню ефективності державного управління заважають низька якість підготовки рішень, їх недостатня узгодженість та неточне прогнозування наслідків, неефективність механізмів контролю за виконанням рішень, завантаженість осіб, відповідальних за прийняття політичних рішень, адміністративними питаннями, а також брак розуміння роботи на єдину мету з боку державних службовців. Відсутність прозорого порядку вступу на державну службу і ясних кар’єрних перспектив, правова незахищеність від суб’єктивізму своїх керівників, неадекватні матеріальні стимули та низький рівень соціального захисту спричиняють непривабливість державної служби для молоді та відтік кваліфікованих спеціалістів з державної служби.

Чинний нині Закон України «Про державну службу» прийнято 16 грудня 1993 року серед фундаментальних законів, які безпосередньо стосувалися розбудови державності, а також основних засад організації та функціонування органів державної влади.

Прийняття основного нормативного документа, що регламентує питання державної служби в Україні, дало можливість констатувати сам факт утворення інституту державної служби в державі.

Проте впровадження в життя цього Закону не дало очікуваних результатів. У нинішніх умовах державна служба не стала тією ефективною організацією, яка була б спрямована на вирішення нагальних суспільних проблем. Звідси — потреба реформування системи державної служби.

Слід переглянути зміст та характер підпорядкування установ і організацій виконавчій владі, оптимізувати її структуру, здійснити кадрове оновлення, залучивши на державну службу висококваліфікованих фахівців нової генерації. Потрібно встановити безпосередній зв'язок між обсягом, результативністю та якістю праці державних службовців і розміром грошової винагороди за цю працю. Обов'язковим має бути посилення стабільної правової гарантії та соціальної захищеності співробітників державного органу.

Надзвичайно важливим є широке запровадження громадської експертизи рішень, які готує і приймає влада, а також посилення відповідальності за неналежне виконання службових обов'язків та порушення законодавства. Необхідно розробити комплекс заходів, спрямованих на підвищення адміністративної культури державних службовців. Це сприятиме зміні в громадській думці негативного іміджу державної служби і посиленню суспільної довіри до неї, забезпечить ефективну діяльність державних органів у наданні якісних державних і громадських послуг.

У подоланні бюрократизації державного апарату важливо забезпечити стабільну, прозору та зрозумілу людям економічну й соціальну політику держави, запровадити відкриті консультації органів виконавчої влади з представниками господарювання, налагодити співпрацю між владними структурами та засобами масової інформації, громадськими інституціями, поширювати об'єктивні дані про економічну ситуацію в державі, кон'юнктурні процеси, законодавчу та нормативну базу.

Система державної служби ще не має розвиненої мережі навчальних закладів, які б могли задовольнити зростаючі потреби у підготовці кваліфікованих управлінців. Існуючі ж навчальні заклади не в змозі задовольнити зростаючі потреби держави у підготовці кваліфікованих управлінських кадрів, професійних керівників загальнодержавного рівня.

Державний службовець — це професійність, кваліфікованість, компетентність. Зрозуміло, що людина, яка очолює структуру державної влади повинна бути освіченою, здібною, ерудованою, з особливим мисленням і чіткою життєвою позицією. Загальна компетентність керівника визначається також його особистими якостями. Практика останніх років підтверджує, що наявність диплома, наукового ступеня і вченого звання — умови необхідні, але не достатні для претендування на керівну посаду державної служби. Наявні регалії не завжди свідчать про реальні інтелектуальні здібності та моральні характеристики особистості.

Досвід країн Західної Європи та США свідчить про те, що в кожній із них склалися свої традиції підбору керівних кадрів. Важливу роль відіграють політичні орієнтації кандидатів, їх соціальне походження, особисті зв'язки тощо. При цьому ставлять досить високі вимоги до їх особистісних, інтелектуальних і професійних характеристик.

У США, наприклад, досьє будь-якого кандидата на урядову посаду офіційно вивчають спецслужби. Простежують його особисте життя від дитинства і до професійної діяльності. Це дає змогу досить повно і точно оцінити переваги й недоліки претендента. Отримані дані доповнюють інші джерела інформації — особисті знайомства, зв'язки тощо. Зібрана інформація є підставою для відхилення тієї чи іншої кандидатури. Це не вважають порушенням громадських прав або конституційних норм, оскільки роблять це задля інтересів держави і суспільства.

У Великобританії правляча еліта формується з випускників Оксфордського та Кембриджського університетів. Ці люди давно знають один одного і можуть належно оцінити друзів і знайомих. Цікаво, що перевага при підборі керівників надається людям з гуманітарною освітою, адже, на переконання британців, важливими є не стільки спеціальні знання, скільки широка ерудиція, гнучкість, масштабність мислення, здатність генерувати і сприймати нові ідеї.

Треба зазначити, що нагромаджений досвід використання наукових методів у кадровій політиці як за кордоном, так і в нашій країні зазвичай обмежується роботою з керівниками середнього та нижчого рівнів. У Канаді, наприклад, для державної служби розроблений профіль лідерів та менеджерів, який містить набір особистісних та поведінкових характеристик керівних працівників, що розрахований на посади, не вищі від помічника заступника міністра. Для підбору діячів урядового рангу склалися особливі традиції та форми. На Заході надзвичайно ефективним виявився метод експертної оцінки. Групується кілька блоків особистісних, психологічних та соціально-психологічних характеристик, яким експерти дають оцінку. З поміж них виділяється блок життєвих цінностей і мотиваційної орієнтації у професійній діяльності кандидатів. Ці параметри дають змогу оцінити реальне ставлення людини до громадянського, службового обов'язку, здатність іти на розумний ризик, брати на себе відповідальність, бути цілеспрямованим у поведінці.

Другий блок характеризує інтелектуально-розумовий потенціал особистості. Це комплекс характеристик, який визначає самостійність людини у сприйнятті та оцінюванні дійсності, широту й характер ерудиції, життєвого досвіду, глибину, гнучкість, тип мислення, здатність до творчості та ставлення до інновацій, вміння приймати рішення в гострих ситуаціях або за відсутності інформації.

Заключний блок, що характеризує кандидата на державну посаду вищого рівня, — це його комунікаційні здібності. Йдеться, з одного боку, про вміння чітко формулювати судження, зокрема на рівні абстрактно-теоретичних узагальнень, логічно, аргументовано і переконливо розвивати свою думку, а з іншого — про стиль спілкування, вміння привернути увагу до співрозмовника, завоювати його довіру.

Опис цих властивостей та характеристик і становить зміст резюме експертів. Їх думка є лише додатковою інформацією про кандидата, яку можна брати або не брати до уваги. Окрім методу експертної оцінки, на Заході активно застосовують інші методи — від психологічного аналізу до графологічних досліджень. Але в усіх випадках західні фахівці рекомендують ретельно вивчати посадові обов'язки кожної конкретної професії.

Українська державна кадрова політика, як складова зовнішньої і внутрішньої політики держави та засіб її реалізації, повинна формуватися в межах державної політики загалом, і не повинна бути розрахованою лише на кадрове забезпечення актуальних завдань реформування держави, а враховувати одночасно і теперішній, і майбутній соціально-економічний та політичний стан суспільства.

Зміна характеру взаємодії держави і людини, як соціальних партнерів у забезпеченні професійної та інтелектуальної самореалізації особистості та взаємної відповідальності, — ось у чому полягає основна ідея сучасної державної кадрової політики України.

Тільки гармонійне поєднання інтересів людини і держави, індивідуальних і загальнонаціональних інтересів забезпечить ефективність державної служби.

Основними цілями і завданнями державної служби, як інституту української держави, має бути охорона конституційного устрою, захист прав та свобод людини і громадянина, забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень, надання якісних адміністративних послуг громадянам. Необхідно утвердити нові підходи до організації діяльності державних службовців, встановити стандарти якості їх роботи та поведінки у роботі з громадянами. Нині головним завданням державних службовців повинно стати забезпечення прав та інтересів людини. Потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на оновлення адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу до прийняття рішень та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на службу інтересам суспільства [17, ст. 71].

Можна виділяти різні причини незадовільного становлення інституту державної служби в Україні. Суттєве значення мають недоліки самого Закону «Про державну службу». Основною проблемою чинного закону є невизначеність сфери його регулювання. Цей закон формально обмежив коло державної служби лише до служби в державних органах та їх апараті, що не відповідає сучасному розумінню інституту державної служби. У ньому фактично ототожнюються поняття «державного службовця» та «посадової особи», що призвело до розмитості основних понять Закону. Інший недолік — відсутність розподілу видів державної служби залежно від класифікації органів державної влади, інших державних інститутів та посад у них.

Немає в Законі жодного застереження щодо безпосередньої активної політичної діяльності державних службовців, хоча принципом державної служби є політична нейтральність державних службовців, їх служіння суспільству в цілому, державі, а не окремим політичним силам. Надто мало уваги приділено правовому регулюванню, підвищенню кваліфікації державних службовців, що не сприяє вдосконаленню інституту державної служби [37, ст. 31].

Не врегульованими є питання дисциплінарної відповідальності держслужбовців.

Варто також враховувати необхідність оновлення законодавства про державну службу відповідно до вимог Конституції України задля забезпечення конституційного права громадян нашої країни на рівний доступ до державної служби. Метою такої реформи є формування високоефективного, стабільного політично-нейтрального, авторитетного інституту державної служби, який забезпечить підбір і розстановку професійних, чесних і патріотично налаштованих кадрів апарату управління.

Отже, проаналізувавши стан національного законодавства про державну службу, можливо сказати, що на сьогоднішній день у правовій системі України недостатньо чітко розмежовані сфери регулювання публічного і приватного права; недостатньо врегульоване питання запобігання конфлікту інтересів на державній службі, Відсутнє розмежування політичної діяльності та професійної діяльності (державної служби) та чітке законодавче визначення політичних і адміністративних посад в системі органів виконавчої влади, що не відповідає практиці ЄС.

Нечітко встановлені межі сфери регулювання законодавства про державну службу: відсутні законодавчо закріплені критерії віднесення до посад державних службовців працівників, які реалізують відповідні державно-владні повноваження; спеціальне законодавство (про дипломатичну, податкову, митну службу та інші) неузгоджене із законодавством про державну службу. Наявні прогалини у чинному законодавстві спричиняють необхідність прийняття великої кількості підзаконних нормативно-правових актів для врегулювання відповідних правовідносин. Недосконала система проходження державної служби: за умови відсутності незалежного оцінювання особистих та професійних якостей кандидатів на посади державних службовців проведення конкурсу на заміщення вакантних посад досить часто відбувається формально; кадровий резерв, як елемент системи просування по службі є неефективним і створює можливості для позаконкурсного призначення на посади; чинне законодавство не передбачає оцінювання державних службовців за результатами їх роботи, яке має бути основою для кар’єрного зростання; необґрунтованою є передбачена законодавством можливість перебування на державній службі після досягнення граничного віку.

         Недосконала також класифікація посад державних службовців: віднесення до певних категорій відбувається за статусом органу державної влади і не залежить від функціональних повноважень; наявні проблеми з визначенням правового статусу осіб, які обіймають посади у патронатних службах.   

         Система оплати праці є недостатньо прозорою: частка посадового окладу в загальній структурі заробітної плати є низькою; існують міжвідомчі розбіжності у розмірах посадових окладів для однакових посад державних службовців; передбачені законодавством надбавки та доплати не пов’язані з результатами оцінки роботи державних службовців і залежать від суб’єктивного рішення керівника; доплати і надбавки, передбачені трудовим законодавством, автоматично переносяться на державних службовців незалежно від кваліфікаційних вимог до посад.

         Законодавчо не закріплено засади та організацію системи управління державною службою: статус і функціональні повноваження органу з питань державної служби визначені у чинному законодавстві неповно та недостатньо чітко, що не дозволяє гарантувати однакові стандарти якості державної служби та дотримання законодавства про державну службу в усіх органах державної влади на всій території держави; у законодавстві не закріплено адміністративної посади керівника апарату органу державної влади;  існують різні підходи до управління персоналом в органах державної влади через відсутність функціонально єдиної системи кадрових служб; в системі управління державною службою законодавчо не визначено місце цих служб як підрозділів, що забезпечують управління персоналом.

         Наявна система професійного навчання державних службовців недостатньо ефективна: чинне законодавство про державну службу та про освіту не встановлює особливостей механізму реалізації потреби у професійному навчанні працівників, не враховує результатів їх роботи і не відповідає об’єктивним потребам; відсутній єдиний контроль за відповідністю кількісних показників державного замовлення та витратами бюджету на його виконання. Значна кількість державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування по цей час не мають професійного рівня освіти, визначеного типовими професійно-кваліфікаційними характеристиками посад державних службовців, позбавлені можливості отримати фахову освіту за спеціальностями освітньої галузі “Державне управління”.

         Недостатніми є темпи та обсяги такої підготовки управлінців, а необхідна для професіоналізації державної служби перепідготовка не отримала документального, ресурсного та інституційного забезпечення.

         Чинне національне законодавство, на відміну від законодавства про державну службу у країнах ЄС, недостатньо регулює питання відповідальності державних службовців: неврегульоване питання захисту від політичного та іншого впливу при виконанні закону та здійсненні владно-розпорядчих функцій; законодавчо не врегульовані адміністративні процедури; у законодавстві про державну службу не врегульовано питання дисциплінарного провадження, натомість застосовуються норми трудового права.

         Проблематика державної служби нині — вкрай актуальна і реформування законодавства, що її регулює в контексті загальних завдань адміністративної реформи в Україні — є одним із стратегічних напрямів держави.

ВИСНОВОК

Отже, вивчивши проблематику існуючої системи законодавства про державну службу, ми прийшли до висновку, що її необхідно реформувати шляхом прийняття якісно нових нормативно-правоввих актів.  Новий нормативно-правовий акт повинен ґрунтуватися на новому – європейському – розумінні професійності державної служби, що полягає в об’єктивності, справедливості та неупередженості при підготовці політичних та прийнятті адміністративних рішень, незалежності професійної позиції державного службовця від впливу політичного чи приватного інтересів, відданості інтересам суспільства, лояльності до держави та її легітимного політичного керівництва.

Прийняття нового Закону є одним з основних кроків комплексного реформування державної служби та сприятиме створенню на засадах Європейського адміністративного простору професійної, нейтральної та ефективної державної служби, що забезпечуватиме результативну та ефективну діяльність органів державної влади та надання якісних послуг громадянам.

Закон повинен забезпечувати рівні можливості для вступу на посаду будь-якої категорії, принцип рівної оплати за рівну працю, усуваючи дискримінацію за міжвідомчим та територіальним принципом.

Прийняття нового комплексного нормативно-правового акту стане важливим політичним кроком і служитиме як внутрішнім інтересам суспільства і держави, забезпечуючи нову якість державного управління, так і зовнішньополітичним цілям української нації, спрямованим на інтеграцію з Європейським Союзом.

 

Використані джерела інформації:

1. Аверьянов В. Б. Аппарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры. – К.:Наукова думка, 1990.

2. Авер’янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: Ін-Юре, 1997. – 48 с.

3. Авер’янов В. Б. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог // Право України. – 2003. – № 9. – С. 24 – 30.

4. Авер’янов В. Б., Андрійко О. Ф., Нагребельний В. П., Коваленко В. Л. Проблеми реформування державного управління та адміністративного права // Правова держава: ювілейний щорічник наукових праць. – Вип. 10. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 1999. – С. 47 – 71.

5. Авер’янов В. Б., Дубченко З. Закон про Державну службу України. Науково-практичний коментар.// Юридичний вісник. 1994. – № 4.

6. Аверьянов В. Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. – К.: Наук. думка, 1979. – 148 с.

7. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В. М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю.П.Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 544 с.

8. Андрийко О. Ф. Контроль в демократическом государстве: проблемы и тенденции. – К.: Наукова думка, 1994. – 116 с.

9. Атаманчук Г. В. Обеспечение рациональности государственного управления. – М.: Юрид. лит., 1990. – 352 с.

10. Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Моногр. – Х.: Право, 2005. – 304 с.

11. Битяк Ю. П. Засади публічно-правового регулювання державної служби в Україні //Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь, 2005.–Спеціальний випуск. –У 2 ч.: Ч. 1. – С. 57 – 62.

12. Битяк Ю. П. Конституційно-правові засади становлення та розвитку державної служби в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 2. – С. 72 – 82.

14. Зайчук О.В. Теорія держави та права. Академічний курс: Підручник К.: - 2006 рік.

15. Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні: Указ Президента України від 14 квіт. 2000 р. //Вісник державної служби України. - 2000. - № 1. - С. 6-13

16. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490.



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.