Skip to Content

Кращі державні службовці - Шапран Олена Юріївна

Шапран Олена Юріївна, Переможець щорічного Всеукраїнського конкурсу "кращий державний службовець", 2008 рік«Я ЗГОДНА З ВИСЛОВОМ: ЗАЙМАЙСЯ УЛЮБЛЕНОЮ СПРАВОЮ І ТОДІ НЕ ПРАЦЮВАТИМЕШ ЖОДНОГО ДНЯ У СВОЄМУ ЖИТТІ»

ОЛЕНА ЮРІЇВНА ШАПРАН цього року виборола перемогу у Всеукраїнському конкурсі «Кращий державний службовець». Вона очолює один з осередків людяності й добра – Деснянський районний у місті Києві центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, основна мета якого – зберегти віру людини в те, що все змінюється на краще.

– Олено Юріївно, коли і як розпочався Ваш трудовий шлях?

– Після трагедії на Чорнобильській АЕС з постраждалих районів виїхало багато педагогів. Нам, студентам третього курсуДубнівського педагогічного училища Рівненської області, запропонували поїхати туди працювати. Я в перших рядах пішла до обласного управління освіти й, отримавши направлення і спакувавши валізу, поїхала в село Великі Телковичі, яке й зараз з теплом згадую. Батькам зателефонувала, коли вже була на Поліссі.

Мені дали третій клас. У дітей, які провчилися лише 2 роки, я вже була восьмою вчителькою. Деякі з них не вміли писати, а просто малювали хвильки. Коли мене викликала директор школи і сказала, що не можна ставити двійки, потрібно розуміти їх становище, я пообіцяла, що двійок не буде, тому що я дітей навчу. Вже до Нового року мої колишні двієчники отримували гарні оцінки.

– Що вплинуло на вибір педагогічної професії?

– Я довго не могла визначитися. У школі була відмінницею, тому мріяла лише про популярні на той час професії. У нас на Рівненщині були медичне, педагогічне й культурно-просвітницьке училища, а також відповідні фахові інститути. Закінчивши вісім класів, я обрала педагогічне училище. Напевно, зіграла роль любов до моєї першої вчительки.

Вищу освіту здобувала з 1992 до 1998 року в Київському державному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. А нещодавно отримала диплом Національної академії державного управління при Президентові України за спеціальністю «державне управління».

 – Чому Ви вирішили викладацьку професію змінити на професію державного службовця?

– Усе сталося випадково. Я родом із села Глинськ Здолбунівського району Рівненської області. Ще живучи в себе на батьківщині, познайомилася з киянином, через деякий час вийшла за нього заміж. Після закінчення училища приїхала до Києва і вступила тут до університету. Невдовзі народила донечку і практично все своє навчання була з дитиною на руках. Зрозуміло, рідко відвідувала лекції, тому викладачі не дуже мене знали.

Одного разу відчиняються двері, заглядає в аудиторію якийсь чоловік і запитує: «Де

у вас тут така блондинка молоденька?» Усі вирішили, що мова про мене. Я й вийшла. Цей чоловік дає мені адресу і каже: «Запитаєш Ольгу Михайлівну, вона на тебе чекає». Я в кращих традиціях радянського виховання, не запитуючи зайвого, і поїхала.

Приїжджаю. Ольга Михайлівна Бєлікова (на той час вона працювала директором Центру дитячої та юнацької творчостіВатутінського району), теж не знаючи кого вона має зустріти, мене садить і розпитує: «Ти мене не підведеш? Довго будеш працювати? Ти народжувати не збираєшся?» Я відповідаю: «Ні, не підведу. І щойно народила». Вирішили, що вже наступного дня почну працювати.

Як виявилося, невідомий чоловік мав направити на роботу іншу блондинку, якої в той день не було на заняттях. Але принаймні ні я, ані, сподіваюсь, Ольга Михайлівна не пожалкували про ту приємну помилку. 

– Олено Юріївно, тепер Ви керівник. Як складаються стосунки у Вашому колективі?

– У Деснянському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді працює

27 осіб. У нас є державні службовці, є просто спеціалісти – юристи, психологи, соціальні працівники. Завжди страшно говорити, що все чудово – це може бути тільки твоя думка. Але мені здається, у нашому колективі стосунки прекрасні. Хоча є моменти, про які згадую з прикрістю. Однак, як керівник, намагаюся створити той мікроклімат і ті умови роботи, які я собі уявляю ідеальними.

Коли мене розпитують про роботу, часто кажу: «Мені здається, що я в себе на роботі комунізм організувала». Які б складнощі не були в житті, головне, що можна протиставити їм, це світ, який ми здатні створити самі у стосунках з родиною, друзями, колективом. Будучи дуже чутливою до мікроклімату в колективі, я намагаюся, аби працівники відчували мою підтримку й водночас знали, що в роботі я досить вимоглива. Важливо сформувати колектив з людей, які цінують

і шанують справу, якою займаються.

Наше тоталітарне суспільство довго вчило говорити в очі керівникові те, що він хоче чути. Але мені дуже хочеться вірити, що люди, з якими я працюю, говорять те, що відчувають. Я ціную кожного, з ким розділила свій професійний шлях, вдячна за їхню готовність віддати частину серця на благо людей, які звертаються за допомогою. Зі свого боку, стараюся, щоб мої колеги відчували, що я поважаю їх, ціную їхню працю, вдячна за небайдужість, допомогу, людяність, терпимість.

Завжди пишаюся, коли чую, як мої колеги один одному пропонують допомогу чи почекати, щоб разом іти додому. Радію, коли хтось в черговий раз нагадує про нашу давню традицію – восени сім'ями їхати збирати гриби. А ще ми реалізуємо свій маленький колективний проект – відвідати всі сім чудес України. Ми часто подорожуємо: побували

у Херсонесі, Умані, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Переяславі-Хмельницькому, Каневі, на Закарпатті. Це згуртовує. Дуже тішуся, що люди почуваються комфортно поруч один з одним. Тільки в таких умовах людина може реалізувати себе, повноцінно працювати, цінувати свою роботу, з радістю щодня йти на роботу, і навіть після звільнення ще довго навідуватися.

Наш колектив займається непростою, але надзвичайно важливою роботою – соціальною підтримкою дітей, молоді та сімей. Спектр напрямків досить широкий: від первинної профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі до реабілітації

і ресоціалізації окремих його представників. Із цією метою створено такі центри, як соціально-психологічної реабілітації для дітей та молоді-інвалідів, ресоціалазації наркозалежної молоді, інформаційно-методичний ресурсний, соціальної допомоги сім'ям. Займаємось також влаштуванням діток-сиріт у прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу, щоб створити альтернативу інтернатівському вихованню. 

– Ви можете сказати, що Ви «на своєму місці»?

– Я колись прочитала фразу Конфуція: «Якщо вам поталанить вірно обрати професію, то вам не доведеться працювати в житті жодного дня». Так от я вважаю, мені поталанило. Займаюсь тим, чим я займалася б і не будучи на цій посаді.

До 1998 року Ватутінський район м. Києва був єдиним, де не було створено центру соціальних служб для дітей та молоді. Тоді начальник відділу у справах молоді та спорту Віктор Іванович Потрійний довів, що заклад потрібен, особливо в нашому соціально складному районі. Було видане розпорядження про створення нашого закладу, мене призначено директором. Цього року ми святкуватимемо 10 річницю створення нашого центру. 

– Якими рисами має володіти людина на такій  посаді, як Ваша?

– Перш за все – прагненням щось змінити на краще, активною життєвою позицією. Не сподіватися на те, що хтось має за тебе щось зробити. Бачиш проблему – не звинувачуй, а дій! Якщо не ти, то хто? Якщо не можеш змінити світ – зміни бодай одну ситуацію. Ти не можеш замінити всіх людей – зміни тих, хто навколо тебе. Тільки байдужість – безсила!

– Чи допомагають Вам Ваші рідні? Чи підтримують Вони Вас?

– Мої батьки далеко, на Рівненщині. У Києві моя сім'я – це дочка. Вона розуміє мене, поділяє мої життєві погляди. Відчуває, що, коли я мовчазна, мені треба щось обдумати. Якщо я хочу поділитися, вона завжди уважний слухач, мудра порадниця. Мене тішить, що в душі моєї дитини вибудовується Особистість. А якщо я спокійна за свою дитину, то можу зосередитися на роботі. Її допомога й у тому, що час від часу вона вміє мене повеселити і зняти все денне напруження, вміє по-доброму посварити мене і повчити життю з погляду сучасної молоді. А ще – приготувати найсмачніший у світі борщ.

– Чи допомагають Вам Ваші рідні? Чи підтримують Вони Вас?

– Я з дитинства говорила: «Хочу зберегти свій внутрішній світ». Моє намагання – пройти по життю й не обізлитися, не повірити в те, що все й усюди тільки за гроші, що нікому не можна вірити, бо все одно зрадять, що лише з корисливих мотивів люди здатні на вчинки, і жити наперекір тим стрілам, які руйнують усе світле, і навіть не захищатися від них, а відкрито йти по життю. Я радію кожному доказові своєї віри, намагаюся своїм життям утверджувати те, у що вірю, і підтримати віру тих, хто вагається.

– Розкажіть про Ваші враження від участі у Всеукраїнському конкурсі «Кращий державний службовець».

– Перше враження пов'язане з тим, що знайшлася людина, яка допомогла перебороти мою скромність. Мені хотілося взяти участь у конкурсі, але не висувати себе як таку, а свої погляди на життя і презентувати ставлення до роботи. Проте я не наважилася запропонувати свою кандидатуру. За декілька днів до першого етапу конкурсу мені зателефонували з кадрового управління, щоб я написала заяву. Виявилося, що всі документи для моєї участі в конкурсі вже зібрані. Приємно, що хтось тебе може помітити й подумати: «Ось цю людину треба подати на конкурс».

Другий приємний момент – високий рівень організації районного конкурсу. Не можна не відмітити, наскільки цікаво й кваліфіковано були підібрані запитання. Виконання завдань відбувалося в атмосфері іспиту, але все відзначалося доброзичливістю.

Третій момент: мені дуже сподобалось, як організували конкурс на міському рівні. Для мене це був майстер-клас з організації заходів такого рівня. Від моменту, що на дверях написано: «Вітаємо учасників», до того, як прощалися.

І ще: надзвичайно доброзичливими виявилися співробітники Головдержслужби, справжні професіонали своєї справи.

– Ви сподівалися на перемогу?

– Я людина, яка завжди собі каже: якщо брати участь, то тільки ставлячи певну мету. І якщо не перемогти, то зробити максимально так, як ти уявляєш собі в ідеалі. Я не ставила собі за мету перемогти, а прагнула на сто відсотків підготуватися й донести до людей своє бачення професії державного службовця і свою філософію життя. Перше завдання – підготувати виступ – чесно скажу, довго не могла виконати: не було ідеї. Одного разу, пізно ввечері, ця ідея прийшла. Я легко, хвилин за 10 написала свій виступ і спокійно лягла спати з упевненістю, що переможу.

Коли ми прислухаємося до свого внутрішнього стану, до глибин душі, тоді приходить відчуття справді цінного. А справді цінне – допомогти конкретній людині, урятувати комусь життя, утішити свою дитину. Саме з таким відчуттям я звернулася до людей у своїй промові. Мені хотілося, і здається вдалося, донести до людей своє розуміння істини в кодексі честі державного службовця. Я надзвичайно вдячна аудиторії, бо трохи боялася виступати, проте слухачі щиро сприйняли моє відверте звернення.

А ще завдяки конкурсу в мене навіть нова подруга з'явилася.

Тому про конкурс тільки найкращі враження!

Ще раз дякую організаторам.

 

Вісник державної служби України, №3, 2008

http://www.guds.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=150882&cat_id=37402



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.