Skip to Content

Дейниченко: славимо Крути, святкуємо 23 лютого. Дурдом!

Свято 23 лютого в нас люблять. І бучно відзначають! Улыбаюсь

  А цього року це святкування майже ювілейне. Ніби виповнюється 95 років із часу створення Радянської армії. Бо 23 лютого в часи СРСР трактувалося як день Радянської армії. Зараз воно в нас, як і в деяких державах пострадянського простору, відзначається як «день захисника вітчизни». Правда, виникає питаннячко, яка вітчизна мається на увазі? Обескуражен  Чи не радянська?.. 
 
Якби хтось зараз провів соціологічне дослідження, поцікавившись, які реальні історичні події послужили для встановлення «дня захисника вітчизни», то впевнений: абсолютна більшість опитаних взагалі нічого б не сказала з цього приводу. Суперрр
 
Та саме цікаве те, що коли ви звернетеся до авторитетних джерел радянського періоду (до енциклопедичних видань чи до шеститомної «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу») і спробуєте з’ясувати, чому це радянські люди святкували 23 лютого як день Радянської армії, то отримаєте дуже плутану інформацію.Недоволен Ви так і не з’ясуєте, де конкретно в цей день 1918 року велися бої Червоною армією (предтечею армії Радянської), які були залучені частини, зрештою, які були результати цих боїв.Ой-ой-ой
 
Що відбулося 23 лютого 1918 року?
 
«Події 23 лютого» були наслідком переговорів у Бресті між більшовиками й кайзерівською Німеччиною та їхніми союзниками. Хоча, як на мене, ці переговори були таким собі цирком. Адже більшовики прийшли до влади не без допомоги німців. Останнім важливо було вивести Росію з війни – що й зробили більшовицькі лідери. Тепер треба було домовлятися, «ділити пиріг із німцями». Але німецькі апетити виявилися дуже великими: від Росії зажадали відмовитися від колишніх західних території площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів (Польщі, Балтики, частини Білорусі) та сплатити 3 мільйони карбованців за утримання військовополонених.
 
Абсолютна більшість росіян сприйняли б такі умови миру як несправедливі й грабіжницькі. Тому більшовицькі лідери на позір не могли сприйняти таких умов, принаймні мусили зберегти хороше обличчя при поганій грі. Лев Троцький, який очолював більшовицьку делегацію на переговорах у Бресті, 9 лютого 1918 року, відмовився підписувати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Німці, зі свого боку, заявили, що відновлять воєнні дії 18 лютого, що й було зроблено. Правда, широкомасштабних дій вони не вели, наступаючи невеликими загонами чисельністю 100-200 осіб. Без особливих зусиль був ними взятий Двінськ та деякі інші міста.
 
Щодо більшовиків, то ніякого супротиву ті не чинили – ні під Псковом, ні під Нарвою, де, за словами радянських пропагандистів, у героїчних боях зародилася Червона армія. Обороняти Петроград були послані пробільшовицьки налаштовані моряки Балтійського флоту на чолі з головою Центробалта Павлом Дибенком. Правда, останній зі своїми матросами чомусь опиняється далеко від російської столиці – аж у Самарі. Чесно кажучи, сумнівно, що він покинув позиції по своїй волі. Дибенку більшовицьке керівництво доручало відповідальні й делікатні завдання. Завдяки балтійським матросам, якими керував Дибенко, більшовики захопили владу в жовтні 1917 року. Відразу ж після «Жовтневої революції», точніше жовтневого перевороту (так, до речі, цю подію спочатку іменували більшовицькі теоретики), Дибенко зупинив наступ військ Керенського-Краснова на Петроград, а також під його керівництвом «люди з гвинтівками» розігнали Установчі збори. Виконував він відповідальні завдання під час «громадянської війни». А в 1921 році командував Збірною дивізією, яка придушила Кронштадтське повстання. За те, що Дибенко втік зі своїм військом з-під Петрограда в лютому 1918 року, він був виключений із більшовицької партії (і то тимчасово). Хоча, здавалося, за такі дії мали б розстріляти!
 
Насправді, ні німці, ні більшовики не збиралися воювати між собою. Першим треба було показати, що вони наступають. Другим – що вони не здатні обороняти російську столицю. А тому мусять іти на підписання принизливого мирного договору. Те, що жодних боїв з німцями під Петроградом не велося, підтверджує більшовицький вождь Володимир Ленін у своїй статті «Тяжкий, але необхідний урок», опублікованій у вечірньому випуску «Правди» 25 лютого 1918 року. Про народження Червоної армії, яке буцімто відбулося два дні тому, він навіть не згадує. Чи то не дійшло до вождя повідомлення про «героїчні бої», чи то він не оцінив цієї епохальної події. Зате в цій статті постійно акцентувалася увага на безпорадності більшовиків при обороні Петрограда.
 
Правда, це не значить, що більшовики були такі безпорадні. Вони мали свої бойові загони, так звану Червону гвардію. Але використовували її не для війни з німцями, а для більш «важливих» завдань – для «тріумфальної ходи радянської влади», тобто для встановлення свого контролю над територіями, які не хотіли їм коритись. Так, на початку 1918 року більшовицькі війська ринули в Україну, захопили Крим. До речі, саме 23 лютого (!) 1918 року більшовицькі сатрапи без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджіхана.
 
А що відбулося в Петрограді 23 лютого 1918 року? Саме в цей день, коли нібито в «героїчних боях» зародилася Червона армія, більшовицький ЦК ухвалив рішення підписати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Згідно з цим договором, Росія втрачала Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів. Радянська Росія зобов’язана була демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу. Так що можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни.
 
Щодо Червоної армії, то її творцем був Лев Троцький, який 14 березня 1918 року став народним комісаром військових справ уряду більшовицької Росії. 10 липня 1918 року 5-й Всеросійський з’їзд Совєтов ухвалив постанову «Про організацію Червоної армії». Цей день можна було б вважати днем її заснування.
 
Чому «батько Сталін» захотів відзначати 23 лютого як день Червоної армії?
 
Ні в 20-х, ні на початку 30-х років ХХ століття ніхто в СРСР не відав, що Червона армія була створена 23 лютого 1918 року. Цю міфічну дату, схоже, вигадав «батько Сталін» чи хтось із його оточення. Бо відзначати почали її тоді, коли остаточно утвердилася сталінська диктатура. 23 лютого 1938 року в СРСР помпезно відзначили 20-ліття Червоної армії.
 
Звісно, призначення сталіністами 23 лютого днем народження Червоної (Радянської) армії не було випадковістю. Тут маємо справу з класичним пропагандистським прийомом, коли відбувається приховування негативної інформації з допомогою позитивної. Більшовикам важливо було приховати, що 23 лютого 1918 року вони фактично капітулювали перед німцями та їхніми союзниками. Сталіну також важливо було показати, що Червона армія «виникла» ще перед тим, як її почав створювати Троцький – його основний суперник у боротьбі за владу в СРСР.
 
Міф про 23 лютого як «день Радянської армії» нав’язувався упродовж кількох поколінь. З часом радянські люди до нього звикли, не особливо переймаючись тим, що вони святкують. Для них це було «армійське» чи «чоловіче» свято, що служило серйозним приводом для не менш серйозних застіль.
 
Але задумаймося, що святкують росіяни в цей день? Для них 23 лютого далекого 1918 року став днем національної ганьби, коли більшовики погодилися підписати принизливий договір із Німеччиною та її союзниками. А який історичний сенс це свято має для нас, українців? Невже нам треба щорічно відзначати неіснуючі перемоги неіснуючої Червоної армії під столицею іноземної держави? Адже в лютому 1918 року ми мали свою незалежну державу, яку визначали європейські країни. А збройні більшовицькі загони, на основі яких з часом сформувалася Червона армія, в ті дні намагалися знищити нашу незалежність.
 
Так пише Петро Кралюк – проректор Острозької академії. І я з  ним згоден. Детальніше про таємницю 23 лютого можно подивитися за адресою: http://kds.botanik.net.ua/node/1555#comment-395

0
Ваш голос: Ні

Коментарі

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Тичина про Крути

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ 

На Аскольдовій могилі 
Поховали їх — 
Тридцять мучнів українців, 
Славних, молодих… 
На Аскольдовій могилі 
Український цвіт! — 
По кривавій по дорозі 
Нам іти у світ. 
На кого посміла знятись 
Зрадника рука? — 
Квитне сонце, грає вітер 
І Дніпро-ріка… 
На кого завзявся Каїн? 
Боже, покарай! — 
Понад все вони любили 
Свій коханий край. 
Вмерли в Новім Заповіті 
З славою святих. — 
На Аскольдовій могилі 
Поховали їх. 


Павло Тичина

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

В.Янукович шанує Крути

Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ закликає українців вшанувати пам’ять Героїв Крут.

Про це йдеться у зверненні глави держави до співвітчизників, текст якого розміщено на його офіційному сайті. «Дев'яносто чотири роки тому біля станції Крути відбувся бій, в якому полягли українські юнаки - військові курсанти, студенти та гімназисти. Вони вірили, що захищають ідеали свободи і незалежності України», - зазначив В.ЯНУКОВИЧ.

На його переконання, «ця героїчна та водночас трагічна дата в історії нашої держави завжди буде нагадувати нам про велику відповідальність наставників і командирів за рішення, які вони приймають».

 «Згадаймо нині у молитві душі загиблих героїв. Хай з Богом спочивають», - закликав В.ЯНУКОВИЧ українців.

 

***Бій під Крутами відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300 київськими студентами, які захищали підступи до Києва. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівному бою біля Крутів. На похороні у Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш із назвою «Пам'яті тридцяти». Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Лише згодом, у 2006 році на місці бою встановлено пам'ятник.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

 Українцям є що святкувати

 Українцям є що святкувати  Таємниця 23 лютого.

День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк саме Україні є що святкувати в ці дні.

Звичка святкувати 23 лютого в якості професійного свята військових, а через них – і свята всіх чоловіків, радянською владою прищеплена українцям міцно і надовго.

День радянської армії, що зник разом, власне, з армією, молитвами президента Леоніда Кучми повернувся до нас під новим тюнингом – як День захисника Вітчизни, по аналогії з відповідним російським святом.

Зі зміною назви зміст події помінявся мало – щороку цього дня телеканали транслюють радянські фільми "про війну", проводяться концерти та урочисті заходи. Що, в принципі, цілком зрозуміло.

День збройних сил України - 6 грудня - народним святом так і не став, у першу чергу через повну байдужість до нього з боку держави.

Давно не секрет, якщо один день на рік влаштовувати урочистості, концерти та святкові заходи – за 10 років з’явиться дивовижне "народне свято". Натомість усі українські уряди без винятку питання святкування дня української зброї пускали на самотік, мовляв, народ сам розбереться. Як результат – 6 грудня так-сяк святкують навіть самі ж військові.Патріотична спільнота в якості свята українських військових відзначає Козацьку Покрову 14 жовтня, а всі інші – вітають чоловіків 23 лютого.  Інерція радянських часів виявилася напрочуд стійкою. Хоча створено свято 23 лютого практично на пустому місці – просто за волею партії та уряду СРСР.

Радянський маршал Климент Ворошилов якось чесно визнав: "Приурочування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами".

Ознайомлення з історією появи і святкування 23 лютого підтверджує слова сталінського маршала.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Штучна

Штучна урочистість

Ідею святкувати 23 лютого як день радянської армії висловив у лютому 1919 р. голова Вищої військової інспекції Pобітничо-селянської червоної армії (РСЧА) Ніколай Подвойський. Підставою для впровадження нового "пролетарського" свята мала стати річниця видання декрету про створення РСЧА, яке сталося 28 лютого 1918 р.

24 січня 1919 р. питання було розглянуто президією Московської ради робочих, селянських і солдатських депутатів і було прийняте соломонове рішення. Оскільки дещо раніше було впроваджено свято Червоного подарунка – в пам’ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної армії, день створення РСЧА сумістили з Днем Червоного подарунка – 17 лютого.

Однак у 1919 році 17 лютого припало на понеділок. Було вирішено перенести свято на найближчу неділю – 23 лютого. Так воно вперше й було відсвятковане – випадково та без будь-якого підґрунтя.

Треба зазначити, що наступного разу 23 лютого святкували вже у 1922 р. – два роки ідея святкувати день створення РСЧА нікому й на думку не спадала. Проте справжнього розмаху набуло святкування п’ятої річниці створення РСЧА – у 1923 р. Тоді й була встановлена офіційна назва свята – День Червоної армії та флоту.

"23 лютого 1918 р., під натиском ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили", - говорилося в наказі Революційної Військової ради республіки, підписаному наркомом з військових та морських справ Львом Троцьким.

День Червоної армії та флоту проіснував до 1949 року. У 1946-му Червона армія була перейменована в Радянську. Свято дещо запізнилося за армією і лише за два роки отримало назву Дня радянської армії і військово-морського флоту. У такому вигляді свято проіснувало в Україні до 1992-го, а в Росії – до 1993 року.

Від самого встановлення дня свята тривав пошук події, до якої його можна було б прив’язати. Вже у 1923-му в журналі "Військова думка і революція" було оголошено, що 23 лютого було створено першу червоноармійську частину, яка, мовляв, приймала участь в боях на північно-західному напрямку.

Протягом наступних років вівся ретельний пошук цієї самої "першої червоноармійської частини". У 1938 р. крапку в цих пошуках поставив особисто Йосип Сталін, коли об’явив про перемоги, здобуті червоноармійцями під Псковом та Нарвою.

Повільно тон червоної пропаганди змінювався і остаточного втілення здобув у 1942 році:"Молоді загони Червоної армії, що вперше вступили у війну, на голову розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою".

Про що ідеться?

Вшанування розкладеної армії

Наголосимо одразу – жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і бути не могло.

За документами 53-го німецького корпусу групи армій "Д", того дня передові частини німецької армії знаходилися у 55 км від Пскова та у 170 км від Нарви і не те що важких, а й просто боїв, між ними і загонами червоної гвардії відзначено в документах не було.

Але й те не біда. У Псков німці увійшли вже увечері 24 лютого. На Нарву німці почали наступ 25 лютого і 3 березня увійшли в місто - мов на параді.

"Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетці о 8-ій годині ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 години дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще.

Втім, дехто встигав продавати залишки нерозкраденого казенного майна. Коли в місті з'явилися німецькі мотоциклісти, то на ратуші вдарили на сполох. Збіглися жителі, але німецький офіцер, пригрозивши пальцем, наказав розійтися. Всі швидко поховалися", - так описала цю подію есерівська газета "Дело народа" від 17 березня 1918 р.

Німці не просто не зустрічали жодного опору. Вони не побачили навіть найменших ознак існування армії. І тут більшовики мали дорікати винятково самі собі.

Правду кажучи, процес розкладання російської армії розпочали не більшовики, а Тимчасовий уряд. Соціал-демократ з Петрограду Ніколай Соколов став автором відомого Наказу №1, згідно з котрим в армії створювалися солдатські комітети, які мали керувати частинами в разі політичних виступів.

 

Як Тимчасовий уряд створив у Росії республіку і що з цього вийшло

 

Принцип єдиноначальства був зламаний і цим негайно скористалися члени партії Леніна-Троцького, ідеологія якої була найбільш популістською. Невдовзі військові комітети були майже повністю опановані більшовиками.

Ленінці чудово розуміли – регулярна російська армія була постійною загрозою для їхнього існування. Цю армію вони вдало розкладали різноманітними комітетами, мітингами та іншими демократичними заходами.

Після приходу більшовиків до влади процес розкладання армії почав здійснюватися з самої верхівки – головнокомандувачем був призначений більшовик Ніколай Криленко, а начальником штабу ставки верховного головнокомандування – генерал Міхаіл Бонч-Бруєвич, рідний брат соратника Леніна.

Як наслідок – на лютий 1918 р. кількість дезертирів сягнула 3 млн осіб.

"Дезертирство прогресивно зростає… цілі полки і артилерія уходять в тил, оголюючи фронт на значних відстанях, німці натовпами ходять по покинутій позиції… Постійне відвідування неприятельськими солдатами наших позицій, особливо артилерійських і руйнування ними наших укріплень на покинутих позиціях безперечно носять організований характер" - доповідав генерал Бонч-Бруєвич.

Варто зазначити, що в лавах власної Червоної гвардії більшовики не визнавали жодної демократизації і встановлювали дисципліну методами ще Юлія Цезаря.

"Треба або добирати відповідних людей, або вводити для військ репресії та військово-польові суди із застосуванням смертної кари, інакше ганьба буде лише поширюватися і зростати", - доповідав червоний командарм Рудольф Сіверс командувачу південної групи червоних військ Антонову-Овсієнко ще в перші дні січня 1918 року.

Але в армії колишньої російської імперії панували зовсім інші настрої. Тож не дивно, що коли 18 лютого 1918 року силами у 47 піхотних і 5 кавалерійських дивізій німці рушили в наступ – вони не зустріли майже жодного опору.

Німецький генерал Макс Гофман згадував: "Мені ще не доводилося бачити такої незграбної війни. Ми вели її практично потягами та автомобілями. Садиш на потяг горстку піхоти з кулеметом та одною гарматою і їдеш до наступної станції. Береш вокзал, арештовуєш більшовиків, саджаєш на потяг ще солдат і їдеш далі".

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Свято піроксилінового

Свято піроксилінового складу

Наступ німецької армії для більшовиків був суцільною несподіванкою – до такого повороту вони не були готові взагалі.

Верховний командувач Криленко, який ще у листопаді віддав наказ всім частинам фронту припинити опір і самостійно почати переговори з німцями, тепер заспівав іншої: "22 лютого. 13 г. 40 хв. Необхідно підтвердження наказу про призупинення демобілізації. Послати загони Червоної армії до Пскова, а також Нарви у розпорядження 49-го корпусу…"

Накази ішли у війська без жодної відповіді про їхнє отримання. Воювати ніхто не збирався.

В цю скруту більшовики потрапили завдяки... українцям. Від 22 грудня 1917 року між Радянською Росією і державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) тривали переговори у Брест-Литовському. Делегацію більшовиків очолював нарком іноземних справ Лев Троцький.

9 лютого 1918 р. було підписано мирну угоду між державами Четверного союзу і щойно проголошеною Українською Народною республікою. Ця подія змішала більшовикам усі плани – вони аж ніяк не сподівалися на такий поворот.

Червоні дипломати напередодні самі затягували переговори, оскільки знали, що Німеччиною прокотилася хвиля страйків. Більшовикам марилася світова революція. Проте до 9 лютого, шляхом жорстоких репресій, німцям вдалося придушити масові страйки.

Після підписання миру з Центральною Радою німці висунули радянській делегації ультиматум, згідно з яким більшовики мали піти на значні територіальні уступки та визнати незалежність України. Для більшовиків втрата України означала втрату виробництва збіжжя та цукру, що підривало економіку Росії та прирікало її на голод.

На німецький ультиматум Троцький відповів пропозицією законсервувати наявний статус-кво: "Ні миру, ні війни, війну припиняємо, а армію демобілізуємо". Приставати на такі умови німці не бачили жодних причин.

Переговори було припинено, перемир’я – скасовано і 19 лютого німці перейшли у наступ.

22 лютого був опублікований декрет Раднаркому "Социалистическое Отечество в опасности".

Ставлення до умов німців в самій комуністичній партії було далеко не одностайним. Частина керівництва партії (ліві комуністи) на чолі з Бухаріним виступали категорично проти підписання миру на німецьких умовах. Склалася парадоксальна ситуація – німці без жодного опору наступали на Петроград, а ватажки більшовиків чубилися між собою.

23 лютого надійшли умови німецької сторони. 24 лютого ВЦИК та СНК [Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів - вищі органи радянської влади в Росії - ІП] шляхом поіменного голосування прийняли німецькі умови миру. У той самий день німці увійшли до Пскова.

Отут і сталася єдина подія, яку з величезною натяжкою можна назвати бойовою операцією. Вдень загін псковських червоногвардійців та щойно прибулий полк латишів спробував дати німцям бій на підступах до Пскова. Оборони не вийшло – німці без клопоту обійшли позиції червоних і вступили до Пскова.

У 10 годин вечора на вокзалі стався потужний вибух – в небо злетів склад піроксиліну. Цей вибух завдав німцям найбільших втрат за весь 250-кілометровий марш – біля 270 солдат та офіцерів. Таким чином всі 74 роки радянської влади, 23 лютого радянські люди відзначали украй видатну подію – вибух на піроксиліновому складі.

Але вибух більшовикам не допоміг. 25 лютого в пресі вийшла стаття Леніна "Важкий, але необхідний урок", якою вождь світового пролетаріату фактично виправдовувався за прийняття німецьких умов. А 26 лютого Радянський уряд почав евакуацію до Москви.

Ще 19 лютого письменник Міхаіл Пришвін записав у своєму щоденникові: "Сьогодні про німців кажуть, що до Петрограду німці прийдуть скоро, тижні за два". Керівництво радянської Росії вочевидь поділяло ці погляди.

3 березня було підписано Берестейську угоду. Керівництво більшовиків пристало практично на всі умови німців.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

 День запорожця

 День запорожця


Історія 23 лютого відкрито демонструє – свято це сугубо штучне, і жодних значних подій, крім вибуху піроксилінового складу (який стався днем пізніше), в історії того дня не було. Суперечки про доцільність святкування Дня захисника вітчизни саме в цей день постійно тривають у самій Росії.

Ба більше – такі дискусії проходили в СРСР. Сталінський нарком Ворошилов, не криючись, називав 23 лютого дутою датою і пропонував перенести День Червоної армії на літо – до дня перемоги над білогвардійцями під Царициним. В такий спосіб червоний нарком намагався увіковічити діяльність "отця народів" Йосипа Сталіна (який брав участь в тих боях), а також – себе самого.

Проте червоний диктатор вирішив інакше. Складно сказати, що рухало Йосипом Сталіним, але за його волею День Червоної армії присвятили перемозі над зовнішнім ворогом, а не над внутрішнім.

Можливо, Сталін хотів, аби взагалі той період Громадянської війни менше привертав до себе увагу, бо інакше стало б очевидним, що днем створення Червоної армії довелося б призначати день, коли московська Червона гвардія почала операцію проти донських козаків генерала Каледіна та Української Народної республіки.

День початку війни між Росією та Україною в якості дня створення Червоної армії – на таке у здоровому глузді керівництво більшовиків не пристало б ніколи. Натомість українцям до 23 лютого варто придивитися детальніше, позаяк Україні як раз є чого святкувати у ці дні.

9 лютого - в той самий день, коли Центральна Рада підписала угоду з країнами Четверного союзу, сталася подія, на яку тоді мало хто звернув увагу.

У селі Гнатівна під Києвом, куди стяглися всі загони й підрозділи українського війська, що брали участь в Київських боях, з ініціативи генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана відбулася велика нарада.

Під час наради вирішено об’єднати всі наявні сили в одне з’єднання, яке керувалося б єдиним командувачем. Новий підрозділ здобув назву Окремого Запорізького загону. Командиром його став генерал Прісовський.

Становище загону було нечувано важке. Запорожцям бракувало найнеобхіднішого – харчів, зброї та боєприпасів. Загін бився фактично в оточенні – зі сходу його тиснули червоні частини командарма Муравйова, з заходу – загін червоного комдива-антисеміта Кіквідзе, а з південного заходу – збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу.

Проте запорожці блискуче вийшли зі скрути. Стрімким ударом вони зайняли Коростень і захопили склади зброї та військового майна. Ударом на Сарни вони вибили з міста більшовиків Кіквідзе, та змусили ешелони 2-го гвардійського корпусу (який сам рвався до дому, до хати) обходити позиції запорожців стороною.

23 лютого 2-й курінь підполковника Болбочана наблизився до Житомира. Позиції для наступу були обрані настільки вдало, а сектори обстрілу підібрані настільки вміло, що 24 лютого більшовики Кіквідзе чкурнули з міста після першої ж атаки. Природно, бій стався не 23 лютого, а днем пізніше, але готувалися ж запорожці до атаки саме 23-го!

Розвиваючи успіх, Запорізький загін рушив уперед. 1 березня від більшовиків було звільнено Київ. 30 березня – Полтава. 6 квітня – Харків. 24 квітня курені 2-го запорізького полку підполковника Болбочана марширували вулицями звільненого від червоної влади Сімферополя.

Запорізький корпус був одним з найбільш численних та боєздатних підрозділів армії УНР. І початок бойового шляху видатної української частини був закладений саме 23-24 лютого – під час бою за звільнення Житомира.

Тож українцям 23 лютого можна святкувати сміливо. Нам є що святкувати цього дня.

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Так що є свято і що відзначати?

95 років тому — 29 січня 1918 року — під невеличкою станцією Крути на перегоні між Бахмачем та Ніжином відбувся бій українців із більшовицьким російським військом. Воно сунуло на Київ «приборкати» Українську Народну Республіку, яка щойно проголосила свою незалежність від Москви. Кількатисячне формування «братів–слов’ян» з артилерією та бронепоїздом очолював колишній підполковник царської армії Михайло Муравйов, який вирізнявся патологічною ненавистю до всього українського. Своїх солдатів–червоногвардійців він надихнув такими словами:

«Наше завдання — взяти Київ... Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання».

І показав: при штурмі Києва він застосував отруйні гази, піддав столицю нищівному артобстрілу 15 тисячами снарядів, знищив близько п’яти тисяч мирних жителів, багато з яких завинили лише тим, що були схожі на українців. На решту наганяв страху броньовиком iз написом «Смерть українцям!», який нишпорив принишклим містом.

Хто ж став навперейми більшовицькій навалі з українського боку? Це були чотири сотні 1–ї Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького та 1–ша сотня Студентського куреня Січових стрільців, до якої записалися студенти Київського університету Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти старших класів 2–ї української гімназії Кирила і Мефодія. Загалом набралося близько 500 озброєних гвинтівками застарілого зразка вояків, що мали 16 кулеметів та саморобний «міні–бронепоїзд» — встановлену на звичайну залізничну платформу невеличку гармату. Ця необстріляна молодь під проводом сотника армії УНР Аверкія Гончаренка мала завдання перешкодити ворогові захопити столицю республіки, де перебував український уряд. Успіх місії сотника був винятково важливим — адже від імені уряду якраз велися переговори про укладення мирного договору з Росією — Брестського миру, що мав забезпечити існування Української держави.

 

Згадати всіх крутянців

Бій під Крутами тривав кілька годин. У результаті вдесятеро чисельніше російське військо, зустрівши неочікуваний опір, зазнало значних втрат і зупинилося на кілька днів на цьому рубежі. Адже, як виявилося, українці встигли ще й розібрати залізничну колію.

Захисники Крут, забравши вбитих та поранених, відступили, щоб не потрапити в оточення. При цьому 27 вояків Студентської сотні заблукали у темряві і вийшли просто на станцію, захоплену ворогом, де їх і схопили. Розлючені невдалим боєм червоні, побачивши, що їм протистояли підлітки, розстріляли їх та в запеклій люті так скалічили багнетами підліткові тіла, що потім ідентифікувати деяких жертв розправи було неможливо. Свідки страти стверджували, що хлопці приймали смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна!»

Наведена історична довідка про події під Крутами не претендує на повноту — адже цій темі присвячені томи публікацій численних розвідок, які тривають і по сьогодні. Однак і досі не відомі імена всіх учасників бою і, зокрема, загиблих, тіла яких спотворили червоногвардійці.

Нещодавно було встановлено нові імена та місця поховання тих, що вступилися тоді у січні 1918 року за Вітчизну. За повідомленням відомого історика, професора Володимира Сергійчука, студентка Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Олена Кір’янова знайшла на кладовищі в Переяславі–Хмельницькому могилу Ілії Матюхи. А мешканці села Самушин у Чернівецькій області вшановують пам’ять свого земляка — київського студента Крисантія Сприжината. У Польщі український дослідник Олександр Колянчук встановив імена ще шести хлопців із Лемківщини, що воювали під Крутами.

Феномен 29 січня

В останні роки на феномені Крут активно піаряться політики та підгодовуються різні псевдодослідники, створюючи міфи або,навпаки, розвінчуючи їх, оцінюють доцільність чи вказують на бездарність здійснення цієї військової операції. Проте незаперечним фактом є те, що драма, що розігралася під Крутами, не була марною. Адже перша кров, пролита на захист незалежної Української держави, дозволила виграти час, укласти Брестський мир і, врешті–решт, забезпечити існування УНР, яка отримала визнання міжнародної спільноти.

З іншого боку, вона продемонструвала, до чого може довести політична сліпота керівництва держави. Саме на ньому лежить відповідальність за жертви та неналежне виконання свого найважливішого обов’язку — боронити державу від ворожих зазіхань. Адже керівник уряду УНР соціаліст Володимир Винниченко зумів задурманити голову Центральної Ради Михайла Грушевського байками про те, що більшовицька Росія не становить військової небезпеки. Мовляв, російські робітники та селяни ніколи не нападатимуть на своїх українських «братів по класу», і тому Україні досить мати народну міліцію, а не регулярну армію. Чи не нагадує це позицію нашої нинішньої влади, яка сповідує неприєднання до системи євроатлантичної колективної безпеки?

Та, як би там не було, неспростовним фактом є те, що 29 січня 1918–го стало по суті та й хронологічно першим в історії днем захисту незалежної Української держави, коли захисники Вітчизни зі зброєю в руках свідомо постали проти переважаючих сил ворога, не шкодуючи ні своєї крові, ні життя. Вони добровільно зробили свій вибір, вперше поклавши свої життя на жертовний вівтар захисту незалежної України. І героїзм такого вчинку є незаперечним.

Питання про свято

На цьому тлі чимдалі більшим державним ідіотизмом та зухвалою наругою над здоровим глуздом і священною пам’яттю героїв Крут виглядає встановлення не дуже шанованим народом Президентом Кучмою чергового державного свята — їх у нас ой як багато! — Дня захисника Вітчизни. Його «з метою сприяння патріотичному вихованню молоді» було прописано відзначати щорічно 23 лютого. Тобто в «день народження» в більшовицькій Росії Червоної армії — тієї самої армії, що 29 січня 1918 року під Крутами всупереч Женевській конвенції розстріляла перших захисників Української Народної Республіки — 27 хлопців, узятих у полон.

Тієї самої армії, що у 1920 році окупувала визнану Росією та іншими країнами суверенну Українську Народну Республіку, прапор та герб якої вже 21 рік є символами нашої держави.

Тієї самої армії, що забезпечила своїми багнетами панування аж до 1991 року злочинного більшовицького режиму в Україні, що у своїх жорнах змолов на порох мільйони українців у голодоморах, репресіях, війнах.

І таке свято влаштував нам той самий Леонід Кучма, який усьому світу розтовкмачив, що «Україна — не Росія». То вихованням патріотизму, любові та відданості до якої держави опікувався у тому указі Президент Кучма — до вже не існуючого СРСР, де 23 лютого відзначали як День Радянської армії? Чи до Росії, в якій День захисника вітчизни у 1995 році призначили вшановувати теж 23 лютого? Чи, може, зробив це «за компанію» з Білоруссю — вотчиною «бацьки» Лукашенка? Чи скопіював Киргизію та Казахстан? Бо більше ніде в цивілізованих країнах такого свята немає — мабуть, вони безнадійно відстали від перелічених держав.

Навіть у Ізраїлі, що, як і Україна, отримав незалежність минулого сторіччя і з другого дня свого існування й по сьогодні обороняється. Невже там забули про захисників Вітчизни? Звичайно, ні. Адже там, окрім відзначення дня поминання непохованих солдат та дня пам’яті загиблих у війнах Ізраїлю та в терактах діє чітке правило не залишати своїх ні на полі бою, ні в полоні, навіть якщо за визволення одного капрала доводиться віддавати кілька сотень терористів.

Складається враження, що в колишніх республіках СРСР ніяк не можуть чи не хочуть позбутися свого минулого у радянській імперії задля «патріотичного виховання молоді» у її традиціях. Утім, можливо, це упереджена оцінка батьківського піклування гаранта Даниловича про виховання наступних поколінь у дусі радянсько–російського патріотизму, який, замість того щоб ламати собі голову над формуванням власної національної традиції, просто тупо «списав» цей сюжет з ідеологічних скрижалів «старшого брата» з Москви. Як це постійно підказує робити невмирущий ген містечкової меншовартості нашої влади.

В’ячеслав ПРИЛЮК

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Так что же происходило в тот

Так что же происходило в тот бесцветный зимний день 23 февраля в России? Да просто члены ЦК большевистской фракции РСДРП, собравшиеся в Смольном, в условиях полного отсутствия армии и способности отрядов Красной гвардии защищать Петроград, согласились принять германский ультиматум. Ради сохранения своей власти Ленин готов был подписаться под любыми условиями "похабного мира" с государствами четверного союза. "Для революционной войны нужна армия, а ее нет", - жестко аргументировал он навязанное сподвижникам решение. Несмотря на категорические возражения 85 участников, 116 членов ВЦИК глубокой ночью приняли продиктованные германским правительством условия безоговорочной капитуляции; 26 человек от голосования воздержались. В 7 часов утра уже 24 февраля Ленин телеграфировал в Берлин: "Согласно решению, принятому Центральным Исполнительным Комитетом Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов 24 февраля в 4 1/2 часа ночи, Совет Народных Комиссаров постановил условия мира".

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.