Skip to Content

Дейниченко вітає з Днем боротьби з корупцією 9 грудня !

Вітаю всіх з одним із самих важливих свят для державних службовців - Днем боротьби з корупцією!!!
Бажаю успіхів у цій нелегкій справі! Борітеся - поборете!
Дивітся Концепцію перманентної люстрації в Україні.
В.Дейниченко


Международный день борьбы с коррупцией

9 декабря

По инициативе ООН 9 декабря отмечается Международный день борьбы с коррупцией (International Day Against Corruption). В этот день в 2003 году в мексиканском городе Мерида на Политической конференции высокого уровня была открыта для подписания Конвенция ООН против коррупции, принятая Генеральной ассамблеей ООН 1 ноября 2003 года. 

Документ обязывает подписавшие его государства объявить уголовным преступлением взятки, хищение бюджетных средств и отмывание коррупционных доходов. Согласно одному из положений Конвенции, необходимо возвращать средства в ту страну, откуда они поступили в результате коррупции.

Конвенция 2003 года — первый документ такого рода. Он особенно важен для стран, где коррумпированность всех структур наносит ущерб национальному благосостоянию. 

Специальный представитель Генерального секретаря ООН Ханс Корелл, объявив о решении учредить Международный день борьбы с коррупцией, призвал представителей более чем 100 стран, собравшихся на конференцию, подписать Конвенцию. Она должна стать важным инструментом международного права для противодействия коррупции, «наносящей ущерб развитию стран и представляющей угрозу демократии и режиму правового государства». 

Россия в числе первых стран подписала Конвенцию. Как подчеркнул в выступлении на форуме глава российской делегации замминистра иностранных дел РФ Алексей Мешков, - «Россия ведет с коррупцией бескомпромиссную борьбу и готова к конструктивному взаимодействию на антикоррупционном фронте со всеми государствами и соответствующими международными организациями».


http://kds.org.ua/presentation/dejnichenko-vf-lyustratsiya-permanentnaya-kontseptsiya

0
Ваш голос: Ні

Коментарі

Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна

Щодо корупції

Уважаемый Владимир, что это Вас потянуло на вопросы коррупции?  Пожалуйста, разъясните  такой вопрос.

Имеет ли право дочь руководителя территориального органа работать в этом органе?

Дочь принимал на работу предыдущий руководитель этого органа. Она работает в отделе СМИ рядовым служащим, над ней есть прямой руководитель (начальник отдела).

Приглашаю всех к дискуссии.

 

Леснікова Людмила Олександрівна

Аватар користувача Дейниченко Володимир

НАБРАЛИ ЧИННОСТІ НОВІ ПРАВИЛА

НАБРАЛИ ЧИННОСТІ НОВІ ПРАВИЛА БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ В УКРАЇНІ

 Від 01.07.2011 набрав чинності новий антикорупційний закон "Про засади запобігання і протидії корупції в Україні". Цей документ зобов'язує чиновників декларувати не лише прибутки, але й витрати, а також ускладнює процес працевлаштування чиновниками своїх дітей на високі посади в своєму відомстві - тепер родичам заборонено працювати підлеглими один у одного.

Закон розширює коло осіб - суб'єктів відповідальності за корупційні діяння. У цей список потрапили не тільки чиновники середньої ланки, але й перші особи - президент України, прем'єр, спікер, генпрокурор, міністри, керівники центральних органів виконавчої влади. Крім того, боротьба з корупцією зачепить сферу надання публічних послуг - зокрема, діяльність аудиторів і нотаріусів.

Крім того, закон забороняє чиновникам приймати подарунки - за винятком тих, що "відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність". Вартість подарунка не може перевищувати 50% мінімальної зарплати або 480 грн.

"Ми очікуємо викоренити так звану кругову поруку і замовчування корупційних дій", - заявив президент Віктор Янукович.

У первинній версії закону, прийнятого парламентом 7 квітня 2011 року, був прописаний обов'язок суб'єктів відповідальності декларувати не лише прибутки, але й витрати, якщо вони перевищують 50 тис.грн. Однак 12 травня нардепи внесли до нього зміни і проголосували за норму, згідно якої мінімум обов'язкових для декларування витрат збільшений в три рази - з 50 тис. до 150 тис.грн.

Таке рішення вони пояснили тим, що 50 тис.грн. для них дуже маленька сума -"навіть нормальну плазму за ці гроші не купиш".

Янукович підписав закон без внесення зауважень. Зі слів президента, досі ефективної боротьби з корупцією в Україні не було. "Але останні 15 місяців ми напружено працювали над викорінюванням цього ганебного явища. Результатом цієї роботи стало прийняття антикорупційного законодавства, зокрема, закону про засади запобігання і протидії корупції… Я цей закон підписав", - сказав він.

Зі слів президента, цей закон враховує численні пропозиції представників міжнародних організацій і світовий досвід. В.Янукович подякував за співпрацю в роботі над документом всім міжнародним інститутам, які брали в цьому участь, зокрема, GRECO - організацію по протидії корупції, яка в кінці травня констатувала провал України в плані законодавчого забезпечення боротьби з корупцією і невідповідність європейським стандартам боротьби з корупцією у 13 напрямах.

Коментуючи проблему корупції, В.Янукович зазначив, що через неї українське суспільство щорічно втрачає близько 20 млрд.грн. - це гроші, які не поступили до бюджету або були розкрадені. З його слів, внаслідок корупційних операцій в сфері державних закупівель від 10 до 15% державного бюджету осідає в кишенях чиновників, а це, з його слів, $4-7 млрд.

Нагадаємо, останні півтора року Україна жила фактично без антикорупційного законодавства. При цьому три нових закони, які повинні були з 1 січня 2011 року майже з нуля сформувати антикорупційне законодавче поле, парламент скасував.

Зокрема, в грудні 2010 року Верховна Рада визнала таким, що втратив силу, пакет законів "Про засади запобігання і протидії корупції", "Про відповідальність юридичних осіб за здійснення корупційних правопорушень" і "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення".

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Корупція перемагає?  Чому

Корупція перемагає?

 Чому Україна за рік провалила боротьбу з корупцією?

 

Судова влада не виправдала сподівань українців щодо боротьби з корупцією. Україна опустилась у рейтингу корумпованості, складеному Transparency International, з 134-го на 152-ге місце. Складаючи його, організація бере інтерв'ю у представників різних верств суспільства. Отже, падіння в ньому яскраво ілюструє те, як українці сприймають чинну владу і як ставляться до її дій.

Обіцянки політиків - “борців з корупцією” не були реалізовані на практиці. З галасом було оголошено про запровадження Національної антикорупційної стратегії та початок адміністративної реформи. Перша досі не запрацювала, а друга стала банальною перестановкою доданків. У підсумку група держав з протидії корупції Ради Європи назвала провалом законодавче забезпечення боротьби з корупцією в Україні.

Взаємодія державних органів з бізнесом стала ще більш непрозорою. У першу чергу це стосується державних закупівель. Тільки у цій сфері держава напряму стикається з бізнесом, і саме тут може відбуватися наймасштабніше корупційне свавілля. Чого варта сама лише підготовка до Євро-2012, яка стала чудовим полем діяльності корупціонерів. Навіть експерти збиваються з ліку, згадуючи, скільки разів дорожчало будівництво об'єктів до цього чемпіонату. Годі й казати про численні тендери, що виграють у держпідприємств олігархи. Майже жоден день не минає без відповідного інформаційного повідомлення.

Гіршим стало податкове середовище. Чи може вже хтось точно пригадати, скільки суспільних збурень викликав новий Податковий кодекс? Податковий майдан, Автомайдан, “Марш порожніх гаманців” тощо - чи не кожна ініціатива викликала незадоволення представників бізнесу. Тобто замість створення гідних умов співпраці між державою і бізнесом, підприємців штовхають у тінь, а отже і до корупції. При цьому Податкова звітує про збір податків понад 100%.

Таке важливе поняття для боротьби з корупцією, як простота ведення бізнесу, звучить іронічно. Не секрет, що вести бізнес в Україні непросто. Але ж перед цим треба його ще відкрити. Згідно з рейтингом Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації, за умовами ведення бізнесу Україна перебуває на 145-му місці між Ліберією та Болівією. Отже, задекларовані заходи з дерегуляції так і залишились лише задекларованими, а підприємцям доводиться оминати перепони чиновників корупцією.

Рейтинг корумпованості від Transparency International суб'єктивний, але водночас показовий. Transparency International - поважна організація, висновкам якої довіряють. Особливо за відсутності відкритості доступу до інформації, як в Україні. Цей рейтинг найбільше вплине на сприйняття України громадянами інших країн, трохи менше їхніми урядами. Адже на політичному рівні це вже питання міждержавних відносин, де розглядаються конкретні факти, а не узагальнювальні цифри.

Юрій Якименко, директор політико-правових програм Центру Разумкова 

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Історичні прояви корупції та

Історичні прояви корупції та особливості боротьби з нею

Для вирішення питання про ефективність та доцільність запровадження системи заходів боротьби з корупцією важливим, на нашу думку, є перш за все з’ясування глибини та  правильності розуміння сутності корупції. Дане питання є ключовим не тільки для дослідження корупції як правової категорії, а й дослідженню проблеми корупції в інших галузях науки, зокрема в соціології, політології, економіці.

         Корупція – це соціальне явище, яке бере витоки у далекому минулому. Від античної доби й до сьогоднішніх днів значною проблемою політики в Європі є проблема контролю за особами та групами осіб, які ставлять власні інтереси вище за інтереси держави і суспільства в цілому. З появою такої соціальної групи, як чиновництво, корупція набула масштабного розмаху. Її міра та відвертість визначалися повнотою надання чиновництву влади над населенням та рівнем загального культурно-цивілізаційного розвитку самого суспільства.

         Слушною вважається думка К.М.Абдієва, який у своєму дисертаційному дослідженні зазначив, що явище корумпованості, тобто підкупності та продажності чиновників, а також громадських діячів, на яких покладено виконання публічних функцій, відоме з найдавніших часів.[112][1]

         Ще понад два тисячоліття тому корупція сприймалась як головний чинник політичних змін, як явище, що неминуче спричиняє падіння некомпетентних режимів та зміну їх більш міцною владою.

         Історія корупції як соціального явища бере свій початок у глибокій давнині.У Стародавній Греції в ІV-V століттях до нашої ери прояви корупції здебільшого мали побутовий характер і проявлялись як “псування їжі і питної води”. Пізніше корупцією стали називати деякі карані в судовому порядку дії, такі, як: зіпсованість моралі, розпусність молоді, розлад порядку в полісі.[8][2]

         У стародавньому Римі та Афінах боротьба з корупцією була насамперед справою гуртової моралі та суспільного контролю. В цих державах-полісах справді було вжито певних заходів, що мали обмежити ризик таємних послуг та операцій. Так, наприклад, часто членів рад чи зборів обирали жеребкуванням, вважаючи, що випадок – найкраща запорука об’єктивності. Для виборних посад встановлювалися короткі терміни без права переобрання. Зокрема, в стародавньому Римі претор, як і більшість магістрів, обирався на один рік, обов’язки виконував безоплатно. Але така система створювала можливість підкупу виборців заможними громадянами. Цицерон в своїх судових виступах наводить багато фактів зловживання при виборах на посаду претора, а також інших магістратів і при виконанні ними своїх обов’язків. Підтверджується це інаявністюспеціальних норм в республіканському законодавстві, які були направлені на попередження зловживань.[39][3]  

         Історія корупції не поступається в часовому вимірі свого існування історії людської цивілізації, де б вона не коїлася – у Єгипті, Римі або Іудеї. Хабарництво також згадується в російських літописах XIII ст. Як і у Візантії, чиновникам на Русі не платили „жалування”, вони жили за рахунок народу. Тому і призначалися чиновники на короткий термін – на один, два роки.  Перше законодавче обмеження корупційних діянь належить Іванові ІІІ. А його онук Іван Грозний уперше ввів смертну страту в якості покарання за надмірність у хабарах, відмінивши своїм указом 1555 року “кормление  чиновников”.[30][4]

         В період середньовіччя, розвитку монархічної форми правління, головним корупціонером виступає монарх, що надає пільги та привілеї, спускаючи їх згори донизу ієрархічними щаблями. Завдяки вмілому розподілу титулів, пільг та посад (а також постійної загрози позбавитися цієї ласки) монарх маніпулює своїм оточенням. Наприклад, у Російській Імперії чиновники призначалися відповідно до походження, тобто перевага надавалась не особистим якостям особи, а відповідно до ієрархії прізвищ. 

         Певною мірою традиційне песимістичне сприйняття людини як істоти, с корумпованої від природи, сформувалося під впливом релігійних поглядів про недосконалість усього земного. Крім того, як відзначив у 1742 році шотландський філософ Девід Х’юм, люди мають набагато міцніші зобов’язання перед тими, хто їм ближчий, – перед родичами, друзями, аніж перед великими абстрактними одиницями, такими, наприклад, як суспільство чи людство. Так само людям легше пояснити свої незаконні вчинки інтересами політичної партії, аніж власною вигодою, оскільки, неправильну поведінку групи легше виправдати ідеологічними міркуваннями, аніж особистими розрахунками.[83][5]

         З цього можна зробити висновок, що при правлінні однієї особи – монарха небезпека полягає в тому, що влада є абсолютною. Доречним вважається висловлювання англійського філософа Р.Баха про те, що влада корумпує, але при абсолютній владі – і корупція перетворюється в абсолютну.[47][6]

За республіканської форми правління корупція набирає форми горизонтальної дезинтеграції політичної спільноти. Політичні партії та злочинні угрупування створюють постійну загрозу стабільності та єдності республіканських інститутів. За демократичних режимів, де  всі громадяни при досягненні певного віку мають право голосу і користуються загальним виборчим правом, голоси найбідніших виборців можна відкрито купити чи продати за гроші або інші матеріальні цінності, що підтверджують документи про вибори в європейських країнах у ХІХ сторіччі.

         Як відзначає М.І.Мельник, інколи в окремих країнах у певний проміжок їх розвитку корупція набувала характеру повальної епідемії. Автор, на прикладі князя Олександра Меншикова, який був фаворитом російського царя Петра І, а пізніше фактично керував державою, показує, наскільки корупція може вразити державний апарат. Саме Меншиков своєю масштабною діяльністю по вимаганню та одержанню хабарів, розкраданню казенного майна та через інші зловживання глибоко і міцно вкорінював у російське суспільство ідею, що політичною владою можна користуватися для власного незаконного збагачення.[36] [7]

         З процвітанням та розвитком держави розвивалася і корупція, набуваючи все нових проявів. Протягом усього царювання династії Романових корупція залишалася чималою статтею прибутку і дрібних державних службовців, і великих чиновників.

         Спираючись на документальні дані, можна стверджувати, що зміна державного ладу і форми правління в Російській Імперії в жовтні 1917 року не скасувала корупцію як явище, проте сформувала лицемірне відношення до неї, що чимало сприяло укоріненню останньої.

         Так, 2 травня 1918 р. Московський революційний трибунал розглянув справу чотирьох співробітників слідчої комісії, що обвинувачувалися у хабарництві і шантажі, і присудив їх до шести місяців тюремного ув’язнення. Проте, з огляду на пропозиціюпереглянути  цю справу, внесеної Головою РНК В.І. Леніним, ВЦВК повторно повернувся до цього питання і присудив трьох із чотирьох до десяти років позбавлення волі. В архівах зберігаються записка Леніна Д.І.Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист Леніна в ЦК РКП (б) із пропозицією поставити на порядок денний питання про виключення із партії суддів, що винесли занадто м'які вироки в справі про хабарників.[30][8]

         Декрет РНК "Про хабарництво" від 8 травня 1918 р. став першим у Радянській Росії правовим актом, що передбачав кримінальну відповідальність за хабарництво (позбавлення волі на термін не менше п'яти років, сполучений із примусовимироботами на той же термін). Цікаво, що в цьому Декреті замах на одержання або дачу хабара дорівнювався до закінченого злочину. Крім того, не був забутий і класовий підхід: якщо хабародавець належав до імущого класу і намагався зберегти свої привілеї, то він засуджувався "до найбільш важких і неприємних примусових робіт", а все майно підлягало конфіскації.[158][9]

         Слід відзначити, що Кримінальний кодекс УРСР 1927 року за отримання хабара при обтяжуючих обставинах передбачав застосування виключної міри соціального захисту – розстріл.[33][10] Тобто, фактично майже через 200 років після запровадження смертної кари за хабарництво Петром І, радянська влада знову зробила спробу боротися з корупцією найбільш радикальними методами.

         Історія боротьби радянської влади з корупцією закінчилася разом із самою владою, не увінчавшись успіхом. Ця боротьба, на нашу думку, характеризується декількомацікавими і важливими рисами.

         По-перше, радянська влада не визнавала слово "корупція", дозволивши ввести його у вжиток лише наприкінці 80-х років. Замість нього використовувалися терміни "хабарництво", "зловживання службовим становищем", "попуск" і т.п. Заперечуючи термін, заперечили поняття, а отже і явище. Тим самим заздалегідь прирікали на невдачу й аналіз цього явища, і будь-яку боротьбу з його  кримінально-караними наслідками.

         По-друге, радянська "правосвідомість" завжди дивовижно наївно і непродуктивно пояснювала причини корупційних явищ. Так, у закритому листі ЦК КПРС "Про посилення боротьби зхабарництвом і розкраданням народного добра" від 29 березня 1962 року, говорилося, що хабарництво – це "соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства". Жовтнева революція ліквідувала корінні причини хабарництва, а"радянський адміністративно-управлінський апарат – це апарат нового типу". У якості причин корупції перераховувалися хиби в роботі партійних, профспілкових і державних органів, у першу чергу, в сфері виховання трудящих.[30][11]

         Це абсолютно типовий текст, що формулюється з перших і до останніх років існування радянської влади.

 

     У записці Відділу адміністративних органів ЦК КПРС і ЦПК при ЦК КПРС про посилення боротьби з хабарництвом у 1975-1980 рр., датованої 21 травня 1981 року, зазначено, що в 1980 році виявлено понад 6000 випадків хабарництва, що на 50 % більше, ніж у 1975 р. Розповідається про появу організованих груп в органах державної влади (приклад - понад 100 осіб у Мінрибгоспі СРСР на чолі з заступником Міністра). Йдеться про факти засудження міністрів і заступників міністрів у республіках, про інші союзні міністерства, про хабарництво і зрощування зі злочинними елементами працівників контрольних органів, про хабарництво в прокуратурі і судах.Перераховуються основні склади злочинів: відпустка дефіцитної продукції; виділення устаткування і матеріалів; коригування і зниження планових завдань; призначення на відповідальні посади; приховання шахрайств. У якості причин зазначаються: серйозні недогляди в кадровій роботі; бюрократизм і тяганина при розгляді законних прохань громадян; погана робота зі скаргами і листами громадян; грубі порушення державної, планової і фінансової дисципліни; лібералізм стосовно хабарників (у тому числі – і у вироках судів); погана робота із суспільною думкою. Повідомляється про покарання керівних партійних кадрів (рівень – міськкому і райкоми) за попуск хабарництву. Пропонується прийняти постанову ЦК.[30][12]

         Таким чином, є очевидним жорстка невідповідність між слабким розумінням корупційних явищ, примітивним поясненням їхніх причин і неадекватних засобів боротьби з ними.

         По-третє, практично недоторканими були вищі радянські і партійні чиновники.

         По-четверте, – необмеженість влади партійного керівництва держави, оскільки дуже часто, особливо за часів перебудови, приймалися рішення, які не були ні з ким погоджені (або ж погоджені лише формально).

         По-п'яте, із корупцією серед державного апарата боролися винятково представники цього апарата. Це призводило до двох наслідків: працівники, що боролися з корупційними проявами в державному апараті, не в змозі були  змінювати корінні причини, що породжують корупцію, оскільки вони прямували до найважливіших умов існування системи; боротьба проти корупціонерів нерідко переростала в боротьбу проти конкурентів на ринку “корупційних послуг”.

         По-шосте, корупція нерідко виступала в якості єдиного можливого засобу впровадження ринкових відносин у планову економіку. Саме про це свідчила природа корупції як організатора тіньового ринку. Саме тому вона розширювалася в міру ослаблення тотального контролю. У “Словнику іноземних слів”, виданому в СРСР 1987 року, корупція визначалася як “поширена в капіталістичних країнах підкупність та продажність державних, політичних та громадських діячів”.[49][13]

         Прикладом спроб радянської влади боротися з корупцією може слугувати доручення Горбачова в 1985 році Б.М.Єльцину очистити Москву від корупції. Єльцин завзято взявся до справи: з 33-х секретарів райкомів міста Москви свої посади зберегли лише 10. Лише в міському комітеті за зловживання було заарештовано майже дві тисячі службовців. Як результат невдалих спроб, наприкінці 1988 року “узбецька справа” вийшла на членів самого Політбюро, яке домоглося від Горбачова її припинення.[84][14]

         Останнім кроком боротьби радянської влади з корупцією була прийнята в липні 1991 р., Постанова Секретаріату ЦК КПРС "Про необхідність посилення боротьби зі злочинністю в сфері економіки". Але, як не дивно, ні про хабарництво, ні про корупцію в ньому не було ні слова.[84][15]

         З огляду на наведене, можна зробити висновок, що весь повоєнний період, у часи перебудови і після неї, ріст корупції відбувався на фоні ослаблення державної машини. Він супроводжувався такимипроцесами, як послаблення централізованого контролю, далі – розпадом ідеологічних поглядів, економічною стагнацією, а потім і падінням рівня розвитку економіки, нарешті - крахом СРСР і появою нових незалежних країн.

         Таким чином, сучасний стан корупції в Україні багато в чому обумовлений тенденціями, що давно намічалися, і перехідним етапом від тоталітарної форми правління до демократичної. Як відзначив відомий юрист, екс-міністр юстиції України С.П.Головатий, головним джерелом корупції в системі є державний апарат, що залишився майже незмінним  з радянських часів.[86][16]

         Аналізуючи вищевикладений матеріал, на нашу думку, з числа найбільш важливих чинників, що визначають рісткорупції і мають історичні корені, крім дисфункцій державної машини і деяких історичних і культурних традицій, слід віднести:

         - нагальний перехід до нової економічної системи, не в повній мірі забезпечений необхідною правовою базою і правовою культурою;

         - відсутність у радянські часи нормальної правової системи і відповідних культурних традицій;

         - розгалуженість бюрократичної системи та послаблення партійної системи контролю;

- правовий нігілізм і правова неосвіченість широких верств населення.

         Після проголошення незалежності України проблема корупції набула особливої гостроти. Необхідність створення реальних механізмів попередження та протидії корупції зумовила необхідність прийняття відповідних нормативно-правових актів, спрямованих на попередження та боротьбу з корупційними діяннями. 

         До прийняття Закону України “Про боротьбу з корупцією” в Україні діяла низка нормативних актів, якими декларативно проголошувалась необхідність боротьби з корупцією, при цьому не визначаючи необхідні правові і організаційні основи для попередження, виявлення та припинення проявів корупції, усунення шкідливих наслідків, завданих внаслідок вчинення корупційних діянь.

         Так, у розпорядженні Президента України від 28 вересня 1992 року “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби із злочинністю та зміцнення правопорядку в Україні” Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади, Раді Міністрів Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям було доручено усунути недоліки в роботі по боротьбі з корупцією.[152][17]

Постановою Верховної Ради України від 23 січня 1993 року “Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю” було визнано необхідним зобов’язати представницькі і виконавчі органи державної влади включити до програм соціального й економічного розвитку держави спеціальний розділ, в якому передбачити відповідні адміністративні і інші правові заходи, спрямовані на усунення причин зловживання службовою владою, внести на розгляд Верховної Ради України узгоджені пропозиції для єдиного законодавчого визначення понять “мафія”, “корупція”, “тіньова економіка”, “спекуляція”, “чесна праця” та інші.[145][18]

         27 травня 1993 року Президент України видав Указ “Про деякі питання проходження служби в органах державної виконавчої влади”, який лише декларативно встановлював, що посадові особи Адміністрації президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій не мають права використовувати посадове становище з корисливою метою в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; займатися підприємницькою діяльністю та інше. Але даний Указ, як і багато інших нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з корупцією, був фактично формальним і не відіграв великої ролі в боротьбі з корупцією.

         Важливим кроком в боротьбі з корупцією став Закон України “Про боротьбу з корупцією”, прийнятий 5 жовтня 1995 року.[143][19]

         Цей Закон уперше визначив поняття корупції і корупційних діянь та заклав основу для створення нормативної бази для подальшого правового регулювання боротьби з корупцією. 

Рогульський С.С. Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні 2005р.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Поняття корупції та

Поняття корупції та корупційних діянь  Основні прояви корупції

З моменту проголошення Україною незалежності поняття “корупція” набуло значного поширення у вітчизняній правовій літературі, виступах політичних  діячів та керівників держави. Аналіз законодавства, наукової та довідниково-термінологічної літератури дозволяє стверджувати, що поняття “корупція” сформувалося за давніх часів і розумілося загалом як хабарництво.

         Термін “корупція” походить від сполучення латинських слів “correi” – декілька учасників однієї зі сторін зобов'язального відношення з приводу єдиного предмета і “rumpere” – ламати, ушкоджувати, порушувати, відміняти. У результаті утворився самостійний правовий термін – “corrumpere”, що припускав діяльність декількох (не менше двох) осіб, метою яких є “псування”, “ушкодження” нормального ходу судового процесу або процесу керування справами суспільства.[8][1]

         Розглядаючи питання визначення терміну “корупція” за радянських часів, слід зазначити, що термін “корупція”, як відзначалося раніше, взагалі заперечувався радянською правовою думкою.

         Так, термін “корупція” був введений у вжиток лише наприкінці80-хроківХХ сторіччя. Замість нього використовувалися терміни "хабарництво", "зловживання службовим становищем", "попуск" і т.п.

         Після офіційного введення термін “корупція” дуже швидко набув популярності, що призвело до його масового вживання як науковцями, так і політичними діячами, і пересічними громадянами. Разом з тим, вживаючи це поняття, автори вкладали в нього різний зміст. При цьому під корупцією розумілося будь-яке зловживання владою будь-якою особою, яка наділена владою.

         Так дійсно, корупція як соціальне явище полягає у неправомірному використанні влади чи службових (посадових) повноважень та пов’язаних з ними можливостей для одержання матеріальних або інших благ, пільг та інших переваг особою, яка наділена владою, службовцем або іншою особою.

         Вважається слушною думка М.І.Мельника про те, що соціальна сутність корупції визначається тим, що воно – явище правове, оскільки корупційні діяння, як і будь-які інші правопорушення – це продукт соціальної людської діяльності, результат функціонування суспільства.[36][2]

         Щодо правового значення, то прийнято вважати, що корупція у правовому значені – це комплексне складне поняття, яке охоплює сукупність взаємопов’язаних правопорушень, як кримінально-правових, так адміністративно-правових і дисциплінарних. Такої думки дотримується більшість дослідників, які займаються проблемою корупції. Не зайвим буде відзначити, що з моменту проголошення незалежності України до прийняття Закону України “Про боротьбу з корупцією”, проблема визначення поняття “корупція” набула яскраво вираженого політичного характеру. Відсутність законодавчого визначення терміну “корупція” давала змогу багатьом політичним діячам та посадовим особам вести мову про те, що неефективність боротьби з корупцією в державі залежала від того, що не існувало її правового визначення.

         Термін "корупція” звичайно вживається для опису дій офіційних посадових осіб, як політиків, так і державних службовців, за допомогою яких вони непорядно та незаконно збагачуються чи сприяють збагаченню третіх осіб. Іншими словами, корупція – це зловживання владою у будь-якій формі з метою отримання з цього певної особистої (матеріальної чи нематеріальної) вигоди.

         Не дивлячись на те, що в національній юридичній літературі існує багато визначень корупції, єдиного системного визначення, яке б охоплювало феномен корупції, не існує. І доречним вважається висловлювання М.І.Мельника на Міжнародному семінарі з питань відповідальності посадових осіб за корупційну діяльність про те, що центральним питанням відповідальності посадових осіб за корупційну діяльність на цей час залишається визначення такої діяльності та її видів.[65][3] З цього можна зробити висновок, що визначення поняття корупції, а також її основних проявів, залишається актуальним питанням і на сьогоднішній день.

         Складність визначення терміну корупція в значній мірі пояснюється і тим, що в різних правових системах (а інколи і в різних країнах однієї правової системи) існують свої визначення даного терміну та кола дій, які визнаються корупційними. Як відзначив Л.Холмс, у світі не існує чітко визначеного для всіх правових систем кола дій, які визнаються корупційними (“концепція доречності”).[106][4]

         Досліджуючи корупцію як правове явище, доречним насамперед, на нашу думку, буде навести визначення даного поняття в національній та іноземній правовій літературі.

  В сучасному юридичному енциклопедичному словнику корупція визначається як  “злочинна діяльність в сфері політики чи державного управління, яка полягає в використанні посадовими особами довірених їм прав та владних повноважень для особистого збагачення”.[50][5]

         М.Ю.Тихомиров пропонує розглядати корупцію як злочинну діяльність у сфері політики чи державного управління, використання посадовими особами наданих їм прав та владних повноважень з метою особистого збагачення. На його думку найбільш типовими проявами корупції є такі дії:

         - підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів;

         - хабарництво за законне чи незаконне надання благ чи переваг;

-протекціонізм–висування працівників за ознаками родинності, земляцтва, особистої відданості та приятельських стосунків.[48][6]

         Професор Н.В.Кузнєцова пропонує розглядати корупцію не тільки як правове, а й як соціальне, економічне та моральне явище, яке завдає шкоди нормальному функціонуванню моральних та правових відносин у суспільстві та державі.[63][7]

         Даний підхід вважається найбільш вдалим, оскільки корупцію не можна розглядати тільки в правовому аспекті, адже ігноруючи інші сторони корупції, які характеризують її як соціальне, політичне, економічне явище, не можливо повністю визначити природу походження терміну “корупція”.

         Дещо схоже корупцію визначає М.І.Мельник: “Корупція – це багатоаспектне соціально-економічне, політичне, правове та моральне явище, що складається з цілого комплексу протиправних дій і неетичних вчинків. Корупція – це не стільки юридична, скільки соціальна та економічна проблема. Як правова категорія корупція – збірне правове поняття, яке охоплює сукупність взаємопов’язаних правопорушень”.[69][8]

         Іноді корупція зводиться лише до якогось одного суспільно небезпечного діяння. Так, С.І.Ожегов визначає корупцію як підкуп хабарами, продажність посадових осіб, політичних діячів.[51][9]

         Найбільш вдалим та наближеним до істини, на нашу думку, вважається визначення корупції, запропоноване О.В.Терещуком. Так, під корупцією він розуміє діяльність осіб, уповноважених на виконання державних функцій чи прирівняної до неї особи, спрямовану на протиправне використання наданих їй повноважень або свого посадового становища та пов'язаних з ними можливостей для незаконного одержання від фізичних і юридичних осіб матеріальних благ, послуг, пільг, переваг або іншої вигоди матеріального чи нематеріального характеру (запроданство), а також підкуп зазначених осіб фізичними і юридичними особами.[121][10]

         Дане визначення, на нашу думку, найбільш повно розкриває природу корупції, оскільки не зводиться виключно до протиправних діянь осіб, уповноважених на виконання державних функцій або прирівняних до них осіб, з метою особистого збагачення чи збагачення третіх осіб, а й розкриває іншу небезпечну сторону корупції – надання матеріальних чи нематеріальних цінностей таким особам, фізичними чи юридичними особами.

         Фактично, розглядаючи вищенаведене визначення корупції, можна зробити висновок, що корупційні діяння можуть вчинитися двома способами: по-перше, – це отримання певних вигод (як матеріального, так і нематеріального характеру) особами, уповноваженими на виконання функцій держави чи прирівняними до них особами; по-друге, – це діяння по підкупу даних осіб, фізичними та юридичними особами. Разом з тим, слід зауважити, що підкуп осіб, уповноважених на виконання функцій держави, або осіб, прирівняних до них, юридичними особами здійснюватися не може. На практиці певну юридичну особу завжди представляє фізична особа – працівник юридичної особи або ж інші особи належним чином уповноважені керівництвом юридичної особи. Тому, вважаємо за доцільне вести мову про підкуп осіб, уповноважених на виконання функцій держави, або осіб, прирівняних до них уповноваженими представниками юридичних осіб.

         Доктор Джерелі Поуп визначає корупцію як “певний спосіб діяльності державних чиновників, політичних і громадських службовців, за якого вони нечесно і незаконно збагачують себе або своїх прибічників шляхом зловживання громадською владою, їм дорученою”.[108][11]

         Також, на нашу думку, не буде зайвим зазначити, що деякі іноземні фахівці, які займаються проблемами корупції та боротьби з нею, розглядають її як нечесність дій в процесі прийняття рішення, при чому винагорода, як основна ознака корупції, може бути або реально надаваною, або ж обіцяною.

 Так, професор доктор Петрус С.Ван Дюйн визначив корупцію як нечесність в процесі прийняття рішення, при якому  особа, що приймає рішення (в приватній корпорації чи  на публічній службі)  погоджується відхилитися від встановлених вимог, якими вона повинна керуватися при прийнятті рішення, в обмін на винагороду, чи на обіцянку винагороди.[177][12]

         При цьому автор зазначає, що корупцію слід чітко відрізняти від злочинів: шахрайства, розтрати, зловживання владою для особистого збагачення або збагачення певної організації. Технічно корупція може бути пов’язана із шахрайством, однак, це залежить від  правової системи. Так само розкрадання державного майна, як таке, може не бути корупцією.

         Саме тому, на нашу думку, дане визначення,яке базується на неправомірній поведінці суб’єкта, який приймає рішення,  дозволяє  широко його використовувати. Тобто, вказане визначення ґрунтується на  елементі прийняття рішення особою. Воно не пов’язане ні з політичним управлінням, ні з правовою системою, ні суспільною думкою. Такий підхід розширює можливості використання цього визначення і дозволяє використовувати, наприклад, у сфері освіти.

         Таким чином, корупція не завжди проявляється однаково й не завжди має однакові наслідки та мотивацію. Але, де і коли б вона не проявлялася, корупція завжди завдає шкоди нормальному функціонуванню суспільства, оскільки важливі рішення приймаються на підставі прихованих мотивів без врахування інтересів громадськості.

Розглядаючи питання визначення “корупції”, доречно буде розглянути значення, в яких це  поняття вживається в міжнародно-правових актах.

         Так, слід зазначити, що перша спроба  визначити правову природу терміну “корупція” на міжнародному рівні зафіксована в Практичних заходах боротьби з корупцією, підготовлених Економічною та Соціальною Радами Секретаріату ООН. На VIII Конгресі Організації Об’єднаних Націй з попередження злочинності та поводження із злочинцями в Гавані 27 серпня – 7 вересня 1990 року було прийнято резолюцію з даного питання.[170][13]

         В главі І “Кримінальне законодавство”  справедливо відзначалось, що термін “корупція” має швидше загальний характер і не є точним правовим терміном. “Найбільш явним проявом корупції є одержання хабара тією або іншою особою”. Разом з тим зазначалось, що  проявами корупції можуть бути й інші діяння, які не охоплюються поняттям хабарництва. Виходячи з подальшого змісту практичних заходів боротьби з корупцією,  можна зробити висновок, що  корупційними діяннями можуть визнаватись також “крадіжки, розкрадання та присвоєння державної власності з метою приватного використання”, “зловживання посадовим становищем з метою неправомірного одержання окремих переваг, тобто будь-яке заплановане, передбачуване, необхідне або успішне отримання пільг у результаті необґрунтованого використання офіційного статусу та конфлікт інтересів – протиріччя між службовими обов’язками та особистими інтересами”.[170][14]

         Більшою точністю відрізняється від попереднього документу Американська конвенція проти корупції, прийнята на третій пленарній сесії 29 березня 1996 року.[166][15]Зокрема, статтею 6 цієї Конвенції  визначено, що актами корупції є:

“а) спроба отримання або отримання, прямо чи опосередковано, урядовим чиновником або особою, які здійснюють публічні функції, будь-яких предметів грошової вартості, а також іншої користі, такої, як подарунок, послуга, обіцянка або перевага для себе або іншої особи чи організації в обмін на будь-яку дію або  бездіяльність під час здійснення ним публічних функцій;

         б) пропозиція або надання, прямо або опосередковано, урядовому чиновникові або особі, які здійснюють публічні функції, предметів грошової вартості, а також іншої користі, такої, як подарунок, послуга, обіцянка або перевага для себе або іншої особи чи організації, в обмін на будь-яку дію або бездіяльність під час здійснення ним публічних функцій;

         в) будь-яка дія або бездіяльність при виконанні своїх обов’язків урядовим чиновником або особою, які здійснюють публічні функції, з метою незаконного отримання прибутку для себе або іншої сторони;

         г) шахрайське використання або приховування майна, отриманого внаслідок вчинення одного з актів, на який було посилання у даній статті;

         д) участь як основний виконавець, співучасник, підмовник, посібник або співучасник після скоєння, або у будь-який інший  спосіб, у скоєнні або замаху на скоєння, також у посібництві або зговорі з метою скоєння одного з актів, на який було посилання у цій статті”.[166][16]

 Конвенція про корупцію у контексті кримінального права (ETS 173) Ради Європи в главі другій – “Заходи, що здійснюються на національному рівні” –

визначила заходи, що їх має впровадити кожна держава, які можуть бути необхідними для встановлення відповідальності за певні діяння, щоизнаються вищевказаною Конвенцією як корупційні. Так, до корупційних діянь віднесено:

         - дача хабара національним державним посадовим особам, що полягає в обіцянці, пропонуванні чи дачі будь-якою особою прямо чи опосередковано будь-якої неправомірної вигоди будь-якій державній посадовій особі в своїй країні, для них особисто чи для інших осіб, з метою заохочення їх до виконання чи невиконання наданих їм повноважень;

         - одержання хабара національними державними посадовими особами, що виражається в наступних діях: вимагання, одержання, прямо або опосередковано, будь-якої неправомірної вигоди, для них особисто чи для інших осіб, або прийняття пропозиції чи обіцянки такої виголи з метою виконання чи невиконання наданих їм повноважень.

         Також у даній Конвенції зазначається про хабарництво різних посадових осіб, зокрема, хабарництво членів національних громадських (законодавчих) зборів, хабарництво іноземних посадових осіб, хабарництво членів іноземних громадських (законодавчих) зборів. При цьому проводиться розмежування між дачею та отриманням хабара  залежно від сфери суспільного життя. Так, перелічені вище діяння можуть бути віднесені до хабарництва у публічному секторі. Діяння ж, перелічені у ст. 7 та  ст. 8, до хабарництва у приватному секторі суспільного життя.[167][17] Крім того, звертається увага на необхідність встановлення відповідальності за вчинення хабарництва посадовими особами міжнародних організацій та хабарництво членів міжнародних парламентарних (законодавчих) зборів, хабарництво суддів та посадових осіб міжнародних судів.[167][18]

         Є дещо цікавою норма вищезазначеної Конвенції про встановлення відповідальності за торгівлю впливом, тобто прохання, дачу чи отримання, прямо або опосередковано, будь-якої неправомірної вигоди будь-якій особі, яка стверджує чи підтверджує, що він чи вона має змогу докласти зусиль негативного впливу на здійснення рішень осіб, з урахуванням того, чи є неправомірна вигода для її чи для нього, чи для когось ще, а також прохання, отримання чи прийняття пропозиції чи обіцянки такої вигоди з врахуванням такого впливу, є чи ні такий вплив результатом зусиль чи веде до результатів, щодо яких є наміри.[167][19] Фактично дана стаття Конвенції передбачає встановлення відповідальності за незаконне лобіювання інтересів певних осіб перед посадовими особами, на яких є певний вплив, прямий чи опосередкований, у осіб, які лобіюють інтереси.

         До того ж, Конвенцією передбачено встановлення відповідальності за діяння, які пов¢язані з корупцією, такими, зокрема, є: 1) відмивання доходів, отриманих від правопорушень, пов΄язаних з корупцією; 2) фінансові злочини: виписування чи використання рахунку або будь-якого іншого облікового документа чи запису, що містить недостовірну чи неповну інформацію; незаконне не оформлення запису про сплату.

         Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що Конвенція про корупцію у контексті кримінального праваРади Європи визначає корупцію загалом як хабарництво та передбачає встановлення кримінальної відповідальності за вчинення вищеперелічених діянь. Але, не дивлячись на це, на нашу думку, в національному законодавстві було б за доцільне встановити відповідальність за вказані діяння. Оскільки, наприклад, при вчинені працівником міжнародної організації хабарницьких дій його не може бути притягнено до відповідальності через те, що така особа не буде підпадати під визначення службової особи, передбаченої в чинному Кримінальному кодексі України.

         Ще одним міжнародно-правовим актом, в якому наведене визначення корупції,  є Конвенція про корупцію у контексті цивільного права (ETS 174) Ради Європи, в якій під терміном "корупція" розуміється прямі чи опосередковані вимоги, пропонування, дачу або одержання хабара чи будь-якої іншої неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне виконання будь-якого обов΄язку особою, що отримує хабара, неправомірну вигоду чи можливість мати таку вигоду, або поведінку такої особи.[168][20]

         Як бачимо, на відміну від Конвенції про корупцію у контексті кримінального права, Конвенція про корупцію у контексті цивільного права містить єдине визначення поняття корупції, що дає змогу визначити її природу та більш точно визначати діяння, які є корупційними.

У проекті Рамкової конвенції по боротьбі з корупцією під корупцією розуміється поведінка така, як давання або отримання хабарів, у яку втягнені особи, наділені повноваженнями в державному чи приватному секторах, і яка порушує обов'язки, що випливають з їх статусу державного службовця, приватного працівника чи незалежного агента (...), і спрямована на отримання будь-яких незаконних вигод для себе або для інших осіб.[176][21]

         При цьому в Додатку до проекту вищевказаної Конвенції наведено експериментальний перелік корупційних злочинів, при цьому корупційні злочини поділяються на наступні види:

         1) хабарництво у власній країні:

         - пропозиція хабара державному службовцю у межах власної країни;

         - отримання або вимагання хабара державним службовцем у межах власної країни;

         - пропозиція хабара виборним представникам або членам уряду на місцевому та загальнонаціональному рівнях;

         -  отримання або вимагання хабара виборним представником або членом уряду на місцевому та загальнонаціональному рівнях;

         - пропозиція хабара особам, обов'язки яких полягають у виконанні функцій державної служби;

         - прийняття або вимога хабара особою, обов'язки якої полягають у виконанні функцій державної служби.

         Суб'єктами корупційних діянь відповідно до Конвенції можуть бути державні службовці або особи, яких національний закон прирівнює до державних службовців.[176][22]

         Розглядаючи положення проекту вказаної Конвенції, можна зробити висновок, що суб'єктами корупційних діянь будуть особи, які визначені в Законі України “Про боротьбу з корупцією”, а саме: державні службовці, депутати,  голови відповідних рад та посадові особи місцевого самоврядування. Тому вбачається неактуальним імплементація даних норм у законодавство України, оскільки Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за вчинення діянь, які можна визнати корупційними, службових осіб, до яких належать як особи, визначені в Законі України “Про боротьбу з корупцією”, так і інші особи, наділені владними повноваженнями.

         2) хабарництво в середовищі приватних осіб:

         - пропозиція хабара службовцям або іншим особам, що працюють у компанії, котра не має жодних обов'язків з виконання функцій державної служби;

         - отримання або вимагання хабара службовцями або іншими особами, що працюють на компанію, котра не має жодних обов'язків з виконання функцій державної служби;

         - вимагання хабара державним службовцем у випадку, коли хабародавець вважає, що він з огляду на те, що знаходиться наодинці з особою, що примушує його дати хабар, звільняється від покарання;

         - отримання хабара без виразного вимагання у випадку, коли хабародавець вважає, що з огляду на те, що знаходиться наодинці з особою, що примушує його дати хабар, звільняється від покарання;

         - отримання або вимога хабара державним службовцем у випадку, коли хабародавець помилково вважає, що він має законне зобов'язання дати хабар і що це звільняє його від покарання.[176][23]

         Аналізуючи наведені норми проекту Рамкової конвенції по боротьбі з корупцією, можна зробити висновок, що суб’єктами корупційних діянь у приватному секторі можуть бути посадові особи підприємства, установи та організації, а також державні службовці, що точніше відповідає визначенню службової особи, закріпленого в Кримінальному кодексі України. Отже, фактично вище перелічені діяння можна вважати службовими злочинами, які за своєю природою є різновидом корупційних діянь.

         Крім вищезазначених видів корупційних діянь, проект названої Конвенції до корупційних злочинів відносить:

         - хабарництво, в яке втягнені міжнародні чинники. При цьому, дані діяння також розподіляються на:

         а) хабарництво державних службовців та інших осіб, обов’язки яких полягають у виконанні функцій державної служби;

         б) хабарництво у середовищі приватних осіб;

  в) використання впливу: до них зокрема належать злочини, що передбачають використання впливу в межах власної країни, що полягають у здійсненні впливу третьою особою на особу, яка приймає рішення, як то на певних осіб всередині певної країни, так і на певних осіб в інших країнах:

         - злочини,  в які втягнені міжнародні або наднаціональні чинники, які поєднують у собі і підкуп осіб, які працюють у міжнародних організаціях та наднаціональних організаціях, так і торгівлю впливом;

         - злочини з відмивання економічної вигоди, отриманої в результаті вищеперелічених злочинів;

         - інші злочини, які належать до корупційних:

         а) недозволене особисте втручання або незаконна участь, або отримання особистого інтересу, внутрішня торгівля, фінансування політичних партій з порушенням закону, купівля голосів, отримання чи вимагання суми за процедуру, яка, як відомо, не потребує оплати – права, податки, митні збори, проценти чи заробітна платня;

         б) протиправне використання власності компанії, бухгалтерські злочини, привласнення засобів корупції.[176][24]

         Розглядаючи дані визначення корупції, можна зробити висновок, що міжнародне законодавство до корупційних правопорушень відносить певні діяння, які за національним законодавством визнаються кримінально караними діяннями–  злочинами, зокрема, таке діяння, як шахрайство та хабарництво. Крім того, корупційні правопорушення можуть вчинятися з розподілом ролей, що, в свою чергу, якщо розглядати дане положення через призму національного законодавства, є інститутом кримінального права.

На нашу думку, таке визначення корупції не розкриває повністю корупцію як негативне суспільне явище, оскільки до уваги береться лише кримінально-правовий аспект даного явища, залишаючи поза межами уваги інші її прояви.

         Тому, приводячи національне законодавство у відповідність до міжнародного законодавства, слід чітко визначити поняття корупції, а також вид відповідальності, до якої притягуються особи, визнані винними у вчиненні тих чи інших корупційних діянь.  

         Перед тим як перейти до питання визначення терміну “корупція” в національному законодавстві України, не зайвим буде зазначити, що розуміють під цим поняттям законодавці інших країн.

         Так, у Законі Російської Федерації “Про боротьбу з корупцією"визначено як поняття “корупції”, так і поняття “правопорушень, пов’язаних з корупцією”. Під корупцією розуміється не передбачене законом прийняття майнових та немайнових благ і переваг особами, що уповноважені на виконання державних функцій, або особами, що прирівнюються до них, з використанням свого статусу та пов’язаних з ним можливостей (запроданство), а також підкуп зазначених осіб шляхом протиправного надання їм фізичними та юридичними особами цих благ і переваг”.[161][25]

         Крім визначення поняття корупції, зазначений Закон Російської Федерації містить перелік правопорушень, що створюють умови для корупції, та перелік корупційних правопорушень, що здійснюються у вигляді надання, прийняття матеріальних, інших  благ і переваг.

         Дещо схоже визначення корупції наводиться в законі Республіки Білорусь “Про заходи боротьби з організованою злочинністю та  корупцією”: “корупція – навмисне використання особами, що уповноважені на виконання державних функцій, або особами, що прирівнюються до них, свого службового становища і пов’язаних з ним можливостей з метою протиправного придбання для себе або для близьких родичів майнових та немайнових благ, пільг та переваг, а також підкуп зазначених осіб шляхом протиправного надання їм фізичними та юридичними особами цих благ, пільг та переваг”.[162][26]

         Порівнюючи ці два поняття, неважко помітити, що в законодавстві як Російської Федерації, так і Республіки Білорусь корупція визначається як комплексне явище. Фактично вона складається з двох елементів, таких, як використання, невиконання певними особами державних функцій з метою збагатити себе чи визначене коло осіб (близьких родичів), та підкуп вказаних осіб фізичними та юридичними особами.

         Вважаємо, що визначення корупції в законах Російської Федерації та Республіки Білорусь є більш вдалими, ніж визначення корупції, закріплене в Законі України “Про боротьбу з корупцією”, оскільки дії по підкупу осіб, уповноважених на виконання державних функцій, є не менш суспільно небезпечними (а  деякою мірою і більш небезпечними), оскільки фізичні або ж юридичні особи, через своїх представників, своїми діями дуже часто провокують осіб, уповноважених на виконання функцій держави, вчиняти корупційні правопорушення.

  На відміну від країн СНД законодавство інших країн, зокрема, Італії, Німеччини, Франції, США і Канади, не виділяє корупцію в окремий склад правопорушення. За вчинення аналогічних діянь, за які в Україні передбачена адміністративна чи дисциплінарна  відповідальність,  державні службовці в цих країнах притягуються до кримінальної відповідальності. Так, наприклад, кримінальна відповідальність за корупційні правопорушення, передбачена в  розділі 3 глави 2 Кримінального кодексу Франції, який має назву “Пороки чесності”, у вигляді позбавлення волі на термін від двох до десяти років ув’язнення в поєднанні зі штрафом у розмірі від 200 тис. до 1 млн. франків. [163][27]

         Німецьке законодавство не містить визначення поняття “корупція”. Це явище складається з конкретних корупційних діянь, за вчинення яких законом передбачено певну відповідальність. Правоохоронні органи Німеччини у своїй діяльності користуються робочим визначенням цього поняття, яке дала спеціально створена група фахівців Міністерства внутрішніх справ і Міністерства юстиції. На їх думку,  під корупцією треба розуміти дії, під час вчинення яких державні службовці використовують своє посадове становище, щоб збагатитися матеріально чи нематеріальним шляхом або збагатити третіх осіб.[21][28]

         У національному законодавстві поняття корупції знайшло своє нормативне закріплення в Законі України “Про боротьбу з корупцією”, який був прийнятий Верховною Радою України 5 жовтня 1995 року.

         Під корупцією в даному Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг[143][29].

         У цьому ж Законі було застосоване таке поняття, як корупційне діяння. Відповідно до норм цього Закону корупційними діяннями є:

         а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної вартості;

         б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.[143][30]

         Слід відзначити, що в жодному іншому законі України, крім Закону України “Про боротьбу з корупцією”, не називаються інші корупційні діяння. На нашу думку, термін “корупційні діяння” було застосовано законодавцем у вищевказаному Законі лише для того, щоб вказані діяння термінологічно відмежувати від інших корупційних правопорушень, в тому числі кримінально караних (наприклад, від службових злочинів).

         Взагалі ж доцільніше буде говорити не про корупційні діяння, а про корупційні правопорушення. В такому випадку корупційними правопорушеннями (у широкому розумінні цього слова) можна визнати кримінально карані корупційні правопорушення, які є найбільш небезпечним видом такого роду правопорушення. До кримінально караних корупційних проявів, за наявності певних умов, можуть бути віднесені суспільно небезпечні діяння, відповідальність за які передбачена чинним Кримінальним кодексом України.

         Необхідно зазначити, що Верховний Суд України вважає це визначення невдалим. Так,  у Постанові Пленуму від 25 травня 1998 року №13 “Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією” зазначено, що корупційними є діяння, названі в пунктах "а" і "б" ч. 2 ст. 1 Закону. Під іншими правопорушеннями, пов'язаними з корупцією, слід розуміти передбачені Законом порушення спеціальних обмежень (ст. 5), вимог фінансового контролю (ст. 6), невжиття заходів щодо боротьби з корупцією (ст. 10), невиконання обов'язків по боротьбі з корупцією (ст. 11).[155][31]

         Але, на нашу думку, віднесення порушень спеціальних обмежень, перелічених у статті 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією”, до правопорушень, пов’язаних з корупцією, є помилковим і не відповідає природі даного правопорушення. Наприклад, можна навести такий випадок. Державний службовець у вільний від роботи час працював у приватній фірмі, за що отримував відповідну винагороду. З цього видно, що він насправді порушував вимоги пункту 1 частини першої статті 5 Закону, але в його діях відсутня умова, за наявності якої правопорушення буде вважатися корупційним – використання особою, уповноваженою на здійснення функцій держави, свого посадового становища з метою отримання відповідної матеріальної винагороди, благ, пільг та інших переваг.

 Спроба вдосконалити правовий термін “корупція” було зроблено в проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про боротьбу з корупцією”, який був внесений на розгляд Верховної Ради України Президентом України 14 лютого 2000 року. Так, під корупцією в даному проекті розумілося незаконне одержання від фізичних i юридичних осіб матеріальних благ, подарунків, послуг, пільг, переваг або іншої вигоди матеріального чи нематеріального характеру особою, уповноваженою на виконання державних функцій, чи прирівняною до неї особою у зв'язку з виконанням наданих їй повноважень або використанням свого посадового становища.[175][32]

         Але дане визначення здається не зовсім вдалим, оскільки воно фактично дублює поняття “корупція” в чинному Законі України “Про боротьбу з корупцією”, розглядаючи корупцію лише як незаконну діяльність певних осіб, уповноважених на виконання функцій держави, і не враховуючи те, що надання або посередництво у наданні таких благ, послуг, пільг, переваг є не менш небезпечним, ніж незаконне одержання вищевказаних привілеїв.

         Крім того, не зайвим буде зазначити, що на необхідності удосконалення законодавства в частині уточнення  правового поняття “корупція”, “корупційне діяння”, “корупційне правопорушення”,  їх видів (форм) у різних галузях права особливо наголошує Концепція боротьби з корупцією на 1998 – 2005 роки.[149][33]

         Як уже було зазначено вище, Закон України “Про боротьбу з корупцією” не відносить до корупційних правопорушень або ж правопорушень, пов'язаних з корупцією кримінально караних діянь, які за своєю природою є схожими з корупційними правопорушеннями. Водночас Концепція боротьби з корупцією на 1998 – 2005 роки корупційними проявами визнає наступні діяння:

         1) зловживання владою або посадовим  становищем,  перевищення влади або посадових  повноважень  та  інші  посадові  злочини,  що вчиняються для задоволення корисливих чи інших особистих інтересів або інтересів інших осіб;

         2) розкрадання державного,  колективного  або приватного майна з використанням посадового становища;

         3) незаконне одержання  матеріальних  або  інших благ,  пільг та інших переваг;

         4) одержання кредитів,   позичок,   допомоги,  придбання  цінних паперів,  нерухомості або іншого майна з  використанням  пільг  чи переваг, не передбачених законодавством,  або на які особа не має права;

         5) хабарництво;

         6) здійснення безпосередньо та через посередників або підставних осіб підприємницької діяльності з використанням влади чи посадових повноважень, а також пов'язаних з ними можливостей;

         7) сприяння з  використанням  посадового  становища  фізичним  і юридичним  особам  у  здійсненні  ними  підприємницької  та  іншої діяльності  з  метою  незаконного одержання за це матеріальних або інших благ, пільг та інших переваг;

         8) неправомірне втручання з використанням посадового становища у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкоджання   виконанню ними своїх повноважень чи домагання прийняття неправомірного рішення;

         9) використання інформації, одержаної під час виконання посадових обов'язків, у корисливих чи інших особистих  інтересах;

         10) необґрунтована  відмова  у  наданні відповідної інформації або несвоєчасне її надання, або надання недостовірної чи неповної службової інформації;

         11) надання необґрунтованих переваг фізичним або юридичним особам шляхом підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи управлінських рішень;

         12) протегування з корисливих або інших особистих інтересів у призначенні на посаду  особи,  яка  за діловими і професійними якостями не має переваг перед іншими кандидатами.[149][34]

         Тобто, Концепція до корупційних діянь відносить як адміністративні правопорушення, так і кримінальні правопорушення, так і діяння, за вчинення яких чинним законодавством взагалі не передбачена відповідальність.

Виходячи з положень Концепції про боротьбу з корупцією на 1998 – 2005 роки, можна стверджувати, що чинне законодавство України повинно бути чітко врегульоване в частині визначення корупційних діянь, а також встановлення відповідальності за корупційні діяння, спираючись при цьому на Закон України “Про боротьбу з корупцією” та Кримінальний кодекс України.

         Водночас Концепцією про боротьбу з корупцією на 1998 – 2005 роки передбачено, що корупційні діяння можуть бути вчинені також в інших формах, у тому числі в таких, що потребують додаткового визначення законодавством.[149][35]

         Виходячи з цього, до корупційних діянь, на нашу думку, крім вищезазначених, можна віднести конфлікт інтересів – прояв корупційного правопорушення, який порівняно недавно знайшов своє правове закріплення в законодавстві України.

         Слід зазначити, що спроби врегулювати питання конфлікту інтересів на законодавчому рівні були прийняті при розробці Кодексу основних правил поведінки державного службовця. Так під конфліктом  інтересів пропонувалося розуміти гостре зіткнення прагнень, домагань фізичних або юридичних осіб, які суперечливо оцінюють можливості, шляхи і засоби вирішення питань, що є предметом їхніх спільних інтересів.[173][36]

         На нашу думку, таке визначення конфлікту інтересів є дещо невдалим, оскільки суб¢єктом даного діяння виступають особи, які не виконують практичних завдань по виконанню функцій держави. Тобто, в даному випадку має місце конфлікт інтересів, який не може розглядатися як корупційне правопорушення, оскільки не має основної ознаки корупційного діяння – прийняття певних пільг, благ, переваг особою уповноваженою на виконання функцій держави.

         Тому, на нашу думку, під конфліктом інтересів слід розуміти зіткнення інтересів держави та особи, яка виконує функції держави. У момент перехрещення державних та особистих (приватних) інтересів у особи з¢являється можливість скористатися своїм службовим становищем. Тобто фактично, віддаючи перевагу приватним інтересам, особа, що виконує функції держави нехтує  інтересами останньої, а отже, і народу, оскільки, відповідно до Конституції України, єдиним джерелом влади в країні є народ, а державні органи – це вже делегована влада.

         Як відомо, державна влада в демократичних країнах повинна представляти волю суспільства і вирішувати проблеми громадян на неупередженій та безсторонній основі. Саме тому з метою забезпечення відкритості та добропорядності влади і підтримки довіри громадськості до об¢єктивності та неупередженості прийняття рішень особами, що виконують державні функції, необхідно створити систему, яка б регулювала питання, що стосуються конфліктів інтересів у разіїх виникнення. Так, М.І.Мельник відзначає, що сутність антикорупційного законодавства головним чином полягає в тому, щоб попередити конфлікт інтересів (особистих і службових), нормативно визначити рамки правомірної та етичної поведінки державного службовця, зробити корупційні правопорушення невигідними й ризикованими і, зрештою, досягти того, щоб державний службовець чесно і сумлінно виконував свої службові обов¢язки.[70][37]

         На законодавчому рівні питання врегулювання конфлікту інтересів вперше було визначено в Законі України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Цей Закон України врегулював питання прийняття рішення керівником, службовцем, призначеним експертом, особою, яка є членом органу управління фінансової установи, при конфлікті інтересів. Так, статтею 10 вищевказаного Закону України передбачено заборону вчинення певних дій зазначеними особами, якщо вони прямо чи опосередковано (через своїх родичів) мають певний діловий інтерес. При цьому в вищезгаданому Законі України, передбачено, що посадові особи, які порушують законодавство про здійснення діяльності з надання фінансових послуг, несуть кримінальну відповідальність, встановлену законом.[144][38]

         Виходячи з вищенаведеного, пропонується на законодавчому рівні прийняти відповідний нормативно-правовий акт, який заклав би основні принципи поведінки діяльності особи, уповноваженої на виконання функції держави при виникненні конфліктів інтересів, а також встановлював відповідальність, покарання за надання переваги власним інтересам над інтересами держави (наприклад, Кримінальний кодекс встановив кримінальну відповідальність за вчинення таких діянь).

 Таким нормативно-правовим актом, на наш погляд, міг би стати Кодекс основних правил поведінки державного службовця (ця назва використовується в законопроектах, внесених через суб¢єктів законодавчої ініціативи), але, на нашу думку, буде доречніше вести мову про Кодекс основних правил поведінки представників влади (державних службовців).До того ж,приєднавшисьдо Конвенції Організації Об΄єднаних Наційу боротьбі протикорупції,Українанаміжнародному рівні вязялана себя зобов΄язання встановитикодекси поведінкипублічних посадових осіб, зокрема врегулювавши в них питання колізії інтересів таких посадовихосібздержавними інтересами.[169][39]

         Разом з тим, наданиймомент, у Кримінальному кодексі України не передбачено відповідальності за конфлікт інтересів. Це положення може свідчити проте, що в майбутньому законодавець врегулює питання відповідальності за вчинення такого корупційного діяння як конфлікт інтересів. 

         Доречним буде відзначити той факт, що проект Кодексу України про адміністративні проступки[174][40], розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України  під керівництвом  колишнього Першого заступника Голови Верховного Суду України В.С.Стефанюка, містить цілий ряд спеціальних норм, спрямованих на боротьбу з корупцією, зокрема норми, які передбачають відповідальність за: вчинення корупційних діянь (стаття 406 проекту), порушення спеціальних вимог, встановлених для посадових осіб відповідно до  Закону України  “Про боротьбу з корупцією” (стаття 407), порушення вимог фінансового контролю (стаття 408), невжиття керівниками міністерств, відомств, державних підприємств, установ, організацій заходів щодо боротьби з корупцією (стаття 409), умисне невиконання обов’язків по боротьбі з корупцією (стаття 410). Так, статтею 406 проекту передбачена відповідальність за вчинення  корупційних діянь, а саме: за незаконне одержання посадовою особою у зв’язку з виконанням своїх функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної вартості, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

         Частина друга цієї ж статті проекту встановлює відповідальність за вчинення корупційних діянь народним депутатом України, народним депутатом Автономної Республіки Крим, депутатом або головою місцевої ради.

         Пропозиція виділити у проекті Кодексу корупційні діяння, які вчиняються депутатами рад всіх рівнів, вказує на особливий статус цих осіб і їхню підвищену відповідальність за свої незаконні дії перед державою і суспільством.

         Враховуючи всівищезазначені точки зору, на нашу думку, “корупцію” можна визначитиякнезаконне прийняття майнових та немайнових послуг, благ і переваг особами, що уповноважені на виконання державних функцій, або особами, що відповідно до закону прирівнюються до них, з використанням свого правового статусу та пов’язаних з ним можливостей, а також підкуп зазначених осіб шляхом незаконного надання їм фізичними та уповноваженими представниками юридичних осіб цих благ, послуг та переваг з метою отримання від осіб, уповноважених на виконання державних функцій, або осіб, що прирівнюються до них певних привілеїв.

Як і будь-яке інше явище, корупція має свої основні ознаки. Вважається правильною думка професора доктора Петруса С. Ван Дюйна, який зазначає, що для правильного та повного розуміння  корупції необхідно визначити її основні елементи (ознаки). Складові частини поняття корупції.

         Такими складовими, на думку автора, є: 

         - особа,  яка приймає рішення, згідно з певними правилами і критеріями,  яка має право відійти в тій чи іншій мірі від конкретних норм, яка в принципі відповідальна за правильність  прийнятого рішення перед іншим компетентним органом;

         - корупція напряму пов’язана з дискреційними повноваженнями у процесі прийняття рішень;

         - взаємозв’язок між особою, яка приймає рішення, та зацікавленою особою;

         - латентна, прихована природа такого взаємозв’язку.[177][41]

         На нашу думку, визначені ознаки корупції є дещо загальними і розкривають корупцію як негативне комплексне суспільне явище, але не розкривають сутність корупції як правового явища.

         Тому, з нашої точки зору, визначаючи основні ознаки корупції, слід керуватися тим, що корупція в національному законодавстві визначена як правове явище, а не як якесь абстрактне суспільне явище.

         Таким чином, виходячи з запропонованого вище визначення корупції можна виділити основні ознаки корупційного діяння, які тією чи іншою мірою притаманні даному поняттю.

  До них можна віднести:

         1) корупційна діяльність може здійснюватися як особами, уповноваженими на здійснення функцій держави та іншими особами, прирівняними до них (наприклад, керівники відповідних державних підприємств), так і фізичними та уповноваженими представниками юридичних осіб;

         2) корупційна діяльність пов’язана з протиправним використанням наданих особам, уповноваженим на здійснення функцій держави та іншим особам, прирівняних до них, повноважень або протиправним наданням таким особам певних благ, пільг та інших переваг;

         3) спеціальною метою корупційної діяльності є отримання матеріальних благ, пільг, послуг та інших переваг як для себе, так і для третіх осіб, а також отримання певних привілеїв фізичними чи юридичними особами.

         Виходячи з того, що апарат управління, службовцями якого вчиняються корупційні діяння, має свою ієрархічну будову, на нашу думку, проблему корупції в державному апараті можна розподілити на два основні типи (залежно від  ступеня поширення на відповідних щаблях апарата державного управління):

         1) проблема корупції в державному апараті – проблеми забезпечення в ньому надійності всіх складових управлінської системи;

         2) корупція серед вищих посадових осіб держави, тобто корупція у державно-політичній системі, – основна і головна проблема.

         При цьому другий вид корупції, найнебезпечніший, на нашу думку, має найбільше поширення при демократичній формі правління. Це твердження пояснюється тим, що в рамках абсолютної монархії чи диктатури можна вести мову лише про корупцію в апараті. Звідси випливають прості рішення усунення корупції: облік, контроль, відповідальність – з одного боку, належна моральна та матеріальна мотивація – з іншого.

         При демократичній формі правління питання про корупцію в державному апараті також не є великою проблемою, оскільки, втіливши певні заходи, її можна звести до відносно небезпечного рівня. В нашій державі, безумовно, є наявною не той чи інший вид корупції в державному апараті (внаслідок слабкої влади та як наслідок неможливості контролювати своїх службовців), а практично неприхована корумпованість усієї вищої державної влади, всіх її гілок.

При цьому, на нашу думку, корупція на середніх та нижніх щаблях влади протягом останніх років свідомо допускалася, а в деяких випадках навіть стимулювалася, що є, з одного боку, – одним із прихованих механізмів реального управління (корумпованим чиновником легше управляти, оскільки в будь-якому випадку його можна усунути від займаної посади за допомогою зібраного “компромату”), з іншого боку – методом забезпечення особистої безпеки та незмінності у владі шляхом послаблення суспільства, його розладу та приведення до неможливості боротьби громадян з корумпованими чиновниками.

         Рівень корумпованості вищої влади в державі не дозволяв серйозно вести мову про вирішення нею будь-яких загальнодержавних цілей. За такої корумпованості політичної системи відбувався парадоксальний розвиток держави та суспільства, оскільки державна система працювала проти інтересів громадян та суспільства в цілому. Як наслідок – неможливо було розраховувати не те що на справедливість держави та виконання нею своїх основних соціальних функцій, але і на уповільнений економічний розвиток. Для тих, хто не вмів підтримувати дружні зв¢язки з владою, ставали неможливими будь-які серйозні інвестиції, оскільки завтра влада могла збанкрутити невигідних для неї осіб без будь-яких наслідків для себе. Разом з тим, для прибічників влади створювали умови, за яких інвестиції здійснювалися не в основні галузі народного господарства, такі, як транспорт, зв¢язок, сільське господарство, а в різного роду фінансові махінації, які призводили ще до більшої корумпованості влади, тобто виникало замкнуте коло.

         У такій ситуації слід, було за доцільне говорити не про окрему проблему “корупції”, а про неспроможність всієї влади в державі, системи державного управління, державно-управлінської системи. 

         Проблема корупції, а як наслідок, ефективність державного управління є невід¢ємною частиною від всієї державно-політичної системи. Отже, боротьба з корупцією з метою забезпечення ефективності держави є суттю та сенсом існування конституційної системи та всієї системи законодавства будь-якої сучасної демократичної держави. Таку мету поставила перед собою і суспільством нова влада.

         Виходячи з цього, з нашої точки зору, визначення видівкорупції повинно знайти своє відображення в національному законодавстві, зокрема, в новому Законі України “Про боротьбу з корупцією” необхідно відобразити наступні положення, що:

         основними видами корупції, залежно від рівня особи, яка виконує державні функції, чи іншої особи, прирівняної до неї, є:

         - корупція вищих посадових осіб держави;

    - корупція політичних діячів держави;

          - корупція державних службовців або інших осіб, прирівняних до них.

         Вважаємо за доцільне навести думку закордонних спеціалістів, які займаються питаннями корупції, стосовно форм проявів корупційних діянь.

         Так, зокрема, професор доктор Петрус С.ван Дюйн зробив спробу класифікувати корупцію в залежності від середовища, в якому вона виникає. Зокрема, виділено корупцію в приватному секторі, корупцію в суспільному секторі, корупцію в політиці.[177][42] Якщо взяти за основу ще класифікацію за суб’єктами корупції (особа, яка приймає рішення, та особа, яка  пропонує винагороду за вигідне їй рішення), то стає можливим виділити дев’ять підвидів корупції.

         Перший з них – корупція між посадовими особами у суспільному секторі. Корупція між державними службовцями є “темною плямою”. Про неї відомо дуже мало. Причинами, зокрема, є  те, що взаємозв’язки між суб’єктами корупції – державними службовцями, виявити надзвичайно важко. Дуже рідко державні службовці вчиняють підкуп один одного. Корупційні відносини між ними носять безготівковий характер.  

         Як приклад корупції державних службовців, автор наводить випадки приписок (надання фальшивих даних про фактично виконані роботи) у  колишньому СРСР та покриття цих правопорушень іншими службовцями.

         Наступний підвид– корупція у відносинах між приватними особами та державними службовцями.

         Цей підвид корупції є одним із найбільш поширених у світі.  Найпростішим прикладом такого явища є проста дача хабара за надання певних переваг у бізнесі. На цьому рівні корупція широко використовується організованою злочинністю. У зв’язку з цим потребує особливого підходу питання добору кадрів на рівні менеджменту.

         Третій підвид корупції – корупційні відносини між  державними службовцями  та політиками. В даному випадку маються на увазі  відносини між державними службовцями та політиками, депутатами парламентів або членами урядів. Причому, в цьому випадку обидві сторони можуть виступати  або як особи, які приймають рішення за певні вигоди,  або як “покупці” таких  рішень. Автор наводить  як приклад  випадки, коли політики за винагороду займали високі посади у  міських органах самоврядування, і навіть посади мерів великих міст –  Бордо та Парижа.

         Корупція у приватному секторі.Корупція у цьому секторі в основному, на думку автора, спостерігається в торгівлі та промисловості. Наводячи ряд найпоширеніших  прикладів  такої корупції, автор в той же час застерігає від змішування цього поняття із шахрайством.

         Корупція між приватними особами і політиками. Як зазначає автор, в кожній державі спостерігається постійна взаємодія між приватним сектором та політиками. Перші потребують захисту  органів влади, другі, в свою чергу, надають такий захист за матеріальну підтримку від приватного сектора. Існує багато варіантів відносин між учасниками таких взаємин, і зокрема, вчений наводить такі: корупція заради інтересів політичної партії,  корупція з метою особистого збагачення, конфлікт інтересів.

         Корупція між політиками. Усвідомлюючи, що сфера політики і корупція невіддільні одне від одного, автор,  використовуючи власне ж визначення корупції, відзначає, що  у цьому  випадку обмін інтересами  не є  визначальним  при прийнятті рішень, і тому такі випадки залишаються прихованими. При цьому вдається уникнути будь-яких документальних свідчень про такі факти та осуду громадської думки, що є дуже суттєвим для демократичних систем. Цей підвид корупції є дуже небезпечним, оскільки може повністю зруйнувати  політичну систему держави.[177][43]

         Підсумовуючи викладений матеріал щодо повноти визначеності поняття “корупції” та “корупційне діяння”, не зайвим буде зазначити, що відповідно до даних соціологічного опитування 87,9% опитаних громадян вважають, що корупція, як і хабарництво, – притаманне нашому суспільству явище, лише 6,1% висловили думку, що ці явища засуджуються громадськістю, а 3% – що це злочин.[109][44]

         З цього видно, що пересічний громадянин вважає корупцію невід’ємною частиною нормального функціонування держави та суспільства, що, в свою чергу, спотворює розуміння громадянами корупції як антисоціального явища та її шкідливого впливу на громадські і державні інтереси.

         Тому, розробляючи єдине визначення поняття “корупції”, потрібно, за можливості, враховувати ступінь правової освіченості населення та розуміння корупції.

 Таким чином, з урахуванням вітчизняного і міжнародного досвіду боротьби з корупцією, різноманітних форм її прояву, бачення цієї проблеми з боку провідних вчених і практичних працівників, доцільно законодавчо визначити лише загальні поняття

 

Рогульський С.С. Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні 2005р.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

  Висновки щодо

 

Висновки щодо корупції.

 Аналізуючи питання історичних причин виникнення корупції в Україні та повноти визначення поняття “корупції” та “корупційного діяння”, а також визначаючи основні прояви корупції в Україні, сформульовано висновки, щотеперішній стан корупції в Україні багато в чому обумовлений тенденціями, що давно намічалися, і перехідним етапом від тоталітарної форми правління до демократичної.

         Спираючись на досліджений матеріал, правовий термін “корупція” необхідно визначитиякнезаконне прийняття майнових та немайнових послуг, благ і переваг особами, що уповноважені на виконання державних функцій, або особами, що відповідно до закону прирівнюються до них, з використанням свого правового статусу та пов’язаних з ним можливостей, а також підкуп зазначених осіб шляхом незаконного надання їм фізичними та уповноваженими представниками юридичних осіб цих благ, послуг та переваг з метою отримання від осіб, уповноважених на виконання державних функцій, або осіб, що прирівнюються до них, певних привілеїв.

         Виходячи з визначення корупції, до основних ознак корупції та корупційних діянь можна віднести наступне:

         1) корупційна діяльність може здійснюватися як особами, уповноваженими на здійснення функцій держави та іншими особами, прирівняними до них, (наприклад, керівники відповідних державних підприємств), так і фізичними особами та представниками юридичних осіб;

         2) корупційна діяльність пов’язана з протиправним використанням наданих особам, уповноваженим на здійснення функцій держави та іншим особам, прирівняних до них, повноважень або протиправним наданням таким особам певних благ, пільг та інших переваг;

         3) спеціальною метою корупційної діяльності є отримання матеріальних благ, пільг, послуг та інших переваг як для себе, так і для третіх осіб, а також отриманням певних привілеїв фізичними чи юридичними особами.

         Аналізуючи думки вітчизняних та закордонних науковців стосовно видів корупційних проявів, пропонується виділяти три основні види корупції  залежно від рівня особи, яка виконує функції держави, чи іншої особи, прирівняної до неї:

– корупція вищих посадових осіб держави;

– корупція політичних діячів держави;

–  корупція державних службовців або інших осіб, прирівняних до них.

         Виходячи з визначення корупції, до основних ознак корупції та корупційних діянь можна віднести наступне:

         1) корупційна діяльність може здійснюватися як особами, уповноваженими на здійснення функцій держави та іншими особами, прирівняними до них, (наприклад, керівники відповідних державних підприємств), так і фізичними особами та представниками юридичних осіб;

         2) корупційна діяльність пов’язана з протиправним використанням наданих особам, уповноваженим на здійснення функцій держави та іншим особам, прирівняних до них, повноважень або протиправним наданням таким особам певних благ, пільг та інших переваг;

         3) спеціальною метою корупційної діяльності є отримання матеріальних благ, пільг, послуг та інших переваг як для себе, так і для третіх осіб, а також отриманням певних привілеїв фізичними чи юридичними особами.

         Аналізуючи думки вітчизняних та закордонних науковців стосовно видів корупційних проявів, пропонується виділяти три основні види корупції  залежно від рівня особи, яка виконує функції держави, чи іншої особи, прирівняної до неї:

– корупція вищих посадових осіб держави;

– корупція політичних діячів держави;

–  корупція державних службовців або інших осіб, прирівняних до них.

 

Рогульський С.С. Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні 2005р.

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Краткая история борьбы с

Краткая история борьбы с коррупцией в России 1991 - 2010

 

"Мы обязаны дать точную квалификацию

самого понятия "коррупция" и понимать,

что способствует ее распространению уже

в сегодняшних, современных условиях"

(В.Путин, январь 2004)

 

"Проблема в том, что у нас до сих пор нет

юридического понятия "коррупция"

(Г.Райков, декабрь 2006)

 

"Сначала нужно принять федеральный

закон, который бы определил понятие

"коррупция" и пути борьбы с ней"

(Д.Медведев, январь 2008)

 

"Это ж какую взятку надо дать, чтобы

возглавить комитет по борьбе с

коррупцией" (анекдот)

 

"Важны не методы и формы, а сами цели.

Главное - это порядок, спокойствие и

стабильность" (В.Путин, декабрь 1999)

 

14 апреля 2010 года президент Д.Медведев подписал указ "О Национальной стратегии противодействия коррупции и Национальном плане противодействия коррупции на 2010–2011 годы". Глава государства надеется, что благодаря реализации государственной антикоррупционной политики все-таки произойдет коренной перелом общественного сознания, что, как полагает Медведев, должно привести к формированию "атмосферы жёсткого неприятия коррупции". Оправдаются ли надежды действующего президента? Для того чтобы ответить на данный вопрос, обратимся к новейшей российской истории.

В июле 1991 года было принято постановление Секретариата ЦК КПСС "О необходимости усиления борьбы с преступностью в сфере экономики". Ни о взяточничестве, ни о коррупции в нём не было ни слова. Борьба с коррупцией в новой России началась весной 1992 года.Ельцин и коррупция

4 апреля 1992 года – Б.Ельцин подписал указ № 361 о борьбе с коррупцией. Указ запрещает госслужащим заниматься предпринимательской деятельностью, содействовать в ее осуществлении "физическим и юридическим лицам с использованием своего служебного положения", принимать участие в управлении акционерными обществами и товариществами с ограниченной ответственностью.

8 октября 1992 года - Б.Ельцин подписал указ Указом "О мерах по защите граждан, охране правопорядка и усилению борьбы с преступностью" создана межведомственная комиссия Совета безопасности России по борьбе с преступностью и коррупцией. Ее возглавил вице-президент А.Руцкой.

19 января 1993 года - совещание в Кремле по борьбе с преступностью. Президент Ельцин заявляет: "Мы начинаем фронтальное наступление на преступность, взяточничество и коррупцию".

12 февраля 1993 года - доклад Б.Ельцина на всероссийском совещании по борьбе с преступностью и коррупцией.

19 февраля 1993 года - опубликована программа А.Руцкого из 12 пунктов по борьбе с преступностью и коррупцией, получившая название "Так дальше жить опасно".

13 апреля 1993 года - в выступлении в Новокузнецке перед шахтерами (накануне референдума) президент Ельцин заявил, что борьба со взятками усиливается и по этому поводу уже даже арестованы с поличным трое заместителей министров. Информация об арестах не подтвердилась.

16 апреля 1993 года – А.Руцкой подвёл итоги своей работы: за несколько месяцев он собрал "11 чемоданов"компромата, в списках виновных значились Егор Гайдар, Геннадий Бурбулис, Михаил Полторанин, Владимир Шумейко, Александр Шохин, Анатолий Чубайс и Андрей Козырев. 9 дел было сдано в Прокуратуру.

28 апреля 1993 года - указ президента № 570 "Об организационных мерах по усилению борьбы с преступностью в связи с растущими ее масштабами, расширением коррупции, представляющими серьезную угрозу интересам государства". Согласно указу, общее руководство деятельностью межведомственной комиссии Совета безопасности по борьбе с преступностью осуществляет лично президент.

Май 1993 года - на заседании межведомственной комиссии Совета безопасности России по борьбе с оргпреступностью и коррупцией Ельцин потребовал от МВД и МБР большей решительности и "принятия жестких мер". Оргпреступность и коррупция названы общегосударственной проблемой.

23 июня 1993 года - указом президента "О дополнительных мерах по обеспечению эффективной работы Межведомственной комиссии Совета безопасности Российской Федерации по борьбе с преступностью и коррупцией" создано управление обеспечения деятельности межведомственной комиссии Совета безопасности России по борьбе с преступностью и коррупцией (численностью 35 человек).

Август—сентябрь 1993 года - президент несколько раз председательствовал на заседаниях межведомственной комиссии Совета безопасности по борьбе с преступностью и коррупцией. Верховный совет России разрабатывал первый закон "О борьбе с коррупцией", который был отклонен президентом Б.Ельциным.

Ноябрь 1993 года - президент Б.Ельцин упразднил управление по обеспечению деятельности межведомственной комиссии по борьбе с преступностью и коррупцией.

Март 1994 года - Борис Ельцин провел заседание Совета безопасности, на котором была одобрена федеральная программа борьбы с преступностью и коррупцией.

Апрель 1994 года - на всероссийском совещании работников Федеральной службы контрразведки Ельцин отнес борьбу с коррупцией к числу основных функций ФСК.

10 июня 1994 года - на пресс-конференции Борис Ельцин признал коррумпированность правительственного аппарата.

Май 1995 года - указом президента создана межведомственная комиссия Совета безопасности по общественной безопасности, борьбе с преступностью и коррупцией (она образована из комиссий по общественной безопасности и по борьбе с преступностью и коррупции).

Декабрь 1995 года - президент Б.Ельцин отклонил принятые Госдумой и одобренные Советом федерации закон"О борьбе с коррупцией" и закон "О внесении изменений и дополнений в Уголовный кодекс РСФСР и Уголовно-процессуальный кодекс РСФСР в связи с принятием федерального закона 'О борьбе с коррупцией'".

Весна 1996 года - во время предвыборной кампании 1996 года одной из основных тем предвыборных выступлений Ельцина была борьба с коррупцией. В число десяти главных направлений развития государства включена борьба с преступностью и коррупцией. Объявляя в Екатеринбурге о начале предвыборной кампании, Ельцин сообщил о возбуждении уголовного дела против бывшего генпрокурора А.Ильюшенко "за финансовые махинации". Генпрокуратура подтвердила эту информацию лишь через несколько часов. По прошествии года, после выборов, суд над Ильюшенко так и не состоялся. Из предвыборной программы президента: "Укрепить материальную и кадровую базу органов МВД и прокуратуры, усилить их социальную защищенность; ликвидировать юридические условия, облегчающие совершение экономических преступлений и коррупцию госслужащих (ввести для них обязательное декларирование доходов)".

Июль 1996 года – Б.Ельцин в выступлении на заседании коллегии ФСБ "О главных задачах органов безопасности" заявил: "Третьей по очередности, но одной из важнейших задач является борьба с коррупцией и организованной преступностью. Это одно из самых важных направлений вашей деятельности".

14 ноября 1997 года - Государственная Дума принимает закон о борьбе с коррупцией.

3 декабря 1997 года – Совет Федерации одобрил закон о борьбе с коррупцией.

19 декабря 1997 года – Б.Ельцин отклонил принятый Государственной Думой и одобренный Советом Федерации закон о борьбе с коррупцией.

Сентябрь 1998 года – Госдума отклонила президентский законопроект о борьбе с коррупцией.Путин и коррупция

28 февраля 2000 года – обращение кандидата в президенты РФ В.Путина к избирателям. Борьба с коррупцией не обозначена в числе приоритетов будущего президента.

22 июня 2000 года – заявление президента Путина "коррупция разъедает страну"

Июнь 2001 года - Госдума отклонила президентский законопроект о борьбе с коррупцией.

5 ноября 2001 года - Законопроект "О противодействии коррупции" внесен в Госдуму и поступил в профильный думский Комитет по безопасности.

16 мая 2002 года - профильный комитет Госдумы предложил вынести закон "О противодействии коррупции" на первое чтение. Ориентировочно — на июнь 2002 года.

20-21 июня 2002 года - законопроект стоял на повестке дня заседаний Госдумы, но рассмотрен так и не был. В СМИ пишут, что "депутаты уже сидят на чемоданах с авиабилетами и принятие закона отложено на осень".

20 ноября 2002 года – Госдума принимает в первом чтении закон "О противодействии коррупции".

25 ноября 2002 года – появление официального отзыва правительства на законопроект. Отзыв "был разгромным. За подписью Алексея Кудрина (главы Минфина и в то время зампреда правительства) депутатам сообщалось, что их антикоррупционные потуги противоречат отраслевому законодательству, Гражданскому кодексу и даже Конституции, а также ставились на вид неопределенность понятий и юридическая некорректность формулировок" (В.Чурсина)

Февраль 2003 года - стартовала всероссийская акция "Народ России и Народная партия против коррупции". В заявлении партии говорится: "По результатам исследований фонда "Индем", общая сумма взяток, выплачиваемых российскими предпринимателями чиновникам, составляет, по минимальным оценкам, 33,5 млрд. долл. в год, а минимальные затраты населения России на бытовые взятки превышают 3 млрд. долл. в год. И это только официальные данные".

24 ноября 2003 года - Указ президента Российской Федерации В.Путина о создании Совета по борьбе с коррупцией. Совет - совещательный орган при президенте Российской Федерации.

12 января 2004 года – первое заседание Совета по борьбе с коррупцией. Президент Путин заявил: "Считаю, что главная задача Совета как консультативного органа - это выявление причин и условий распространения коррупции и на этой базе - выработка системной антикоррупционной политики, политики, отраженной как в действующем законодательстве, так и в организации правоприменительной работы". Президент акцентировал внимание на следующем: "Мы обязаны дать точную квалификацию самого понятия "коррупция" и понимать, что способствует ее распространению уже в сегодняшних, современных условиях".

23 сентября 2004 года – заявление первого вице-спикера Госдумы Л.Слиски о перспективах принятия закона о коррупции. Любовь Слиска считает, что первый закон, который должны принять депутаты, это закон "О коррупции". Коррупция - "это та ржавчина, которая проела все сферы жизни общества", - заявила Слиска, выступая в Госдуме на "круглом столе". "Эта одна из главных проблем российского общества", - отметила она. Хотя этот законопроект находится в Госдуме уже 10 лет, он был принят только в первом чтении, напомнила Слиска.

19 июля 2005 года – заявление спикера Госдумы Б.Грызлова о том, что Госдума обязательно примет новый закон о борьбе с коррупцией. "Это политически важно", - заявил Борис Грызлов на встрече с главными редакторами ведущих российских СМИ. Грызлов полагает, что в первом чтении проект закона Госдума сможет рассмотреть уже на предстоящей осенней сессии, а окончательно принять его зимой 2006 года.

21 июля 2005 года – "Известия" публикуют статью Г.Сатарова о коррупции в России: "За 4 года коррупция выросла в России почти в десять раз"

14 декабря 2005 года - вступила в силу Конвенция ООН против коррупции, утвержденная Генеральной Ассамблеей ООН 31 октября 2003 года. Председатель комиссии Госдумы по противодействию коррупции Михаил Гришанков называет это "важным политическим шагом на пути борьбы и противодействия коррупции".

17 февраля 2006 года - Госдума ратифицировала конвенцию ООН против коррупции.

13 мая 2006 года – заявление президента Путина "Борьба с коррупцией еще не окончена".

Декабрь 2006 года – заявление депутата Госдумы Г.Райкова об истории принятия закона о коррупции: "И вторая, и третья Думы пытались этот закон принять, но не получилось — президент наложил вето. В третьей Думе мы внесли уже третий вариант этого закона, который пока принят лишь в первом чтении. Проблема в том, что у нас до сих пор нет юридического понятия "коррупция".

1 февраля 2007 года - заявление президента Путина о том, что "самый эффективный способ борьбы с коррупцией – это развитие гражданского общества и свобода средств массовой информации". Главная идея Путина: "Борьба с коррупцией - это задача всего общества".

3 февраля 2007 года - Указ о создании Совета по борьбе с коррупцией признан утратившим силу Указом президента РФ В.Путина.Почему в России борьба с коррупцией была вне закона?

Для видения целостной картины, вне законодательной борьбы с коррупцией во время правления Бориса Ельцина и Владимира Путина, необходимо вспомнить следующее. Титульный борец с коррупцией депутат М.Гришанков, когда его спрашивают о причинах многолетних проволочек с принятием закона, обычно заявлял, что депутаты устраняют "внутренние противоречия" внутри документа. Один из лидеров партии "Единая Россия" О.Морозов так обозначил технологию отсрочек принятия антикоррупционного закона: "В настоящее время разрабатывается новая версия законопроекта "О противодействии коррупции", более качественная. Ситуация в стране меняется, поэтому закон, который депутаты будут принимать, должен полностью отвечать современным реалиям и международной практике борьбы с коррупцией". Депутат из Санкт-Петербурга Ватаняр Ягъя подвел идеологическую платформу под технологию отказа властей бороться с коррупцией: "Общество должно самостоятельно выработать неприятие к коррупции, таким образом, попытка создания нового человека с новой моралью потребует времени".

Необходимо признать, что широкий круг экспертов убежден в том, что 17-летняя история непринятия закона о борьбе с коррупцией, вкупе с указом президента Путина о недопустимости пересмотра итогов приватизации, создали в России ситуацию, в рамках которой вся собственность, приобретенная незаконным путем в 90-е годы и вплоть до 25 декабря 2008 года, становится "священной собственностью". То, что собственность "священна", убеждена вся российская элита. То, что почти вся собственность в России добыта криминальным путем, убеждено большинство граждан России. И это противоречие будет разрешено в ближайшей исторической перспективе. "И вновь продолжается бой…"

Что было главным в борьбе с коррупцией с начала января 2008 года? Выделим следующее:

22 января 2008 года – антикоррупционное заявление кандидата в президенты РФ Д.Медведева. На втором Гражданском форуме будущий президент заявил, что "сначала нужно принять федеральный закон, который бы определил понятие "коррупция" и пути борьбы с ней".

11 марта 2008 года – популистское заявление В.Путина: "Хорошо бы эту лапу отрубать, как было в средневековые времена. Стоит только начать, сразу лапа перестанет высовываться за соответствующей мздой".

19 мая 2008 года – президент РФ Дмитрий Медведев проводит совещание по вопросам противодействия коррупции. Президент заявил: "Надо что-то делать. Хватит ждать. Коррупция превратилась в системную проблему и этой системной проблеме мы обязаны противопоставить системный ответ". С.Нарышкин сообщил: "Создается Совет по борьбе с коррупцией, который возглавит президент". Нарышкин также заявил, что "коррупция - не российское явление, коррупция существует везде". Председатель независимого Национального антикоррупционного комитета Кирилл Кабанов выразил надежду, что новый совет станет "первым реально действующим органом по борьбе с коррупцией в России".

31 июля 2008 года – Д.Медведевым утвержден Национальный план противодействия коррупции.

5 ноября 2008 года – президент РФ Дмитрий Медведев в послании Федеральному собранию назвал коррупцию"врагом №1".

25 декабря 2008 года – вступил в силу Федеральный закон Российской Федерации N 274-ФЗ "О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в связи с принятием Федерального закона "О противодействии коррупции".

4 декабря 2009 года - заявление В.Путина в прямом эфире о том, что борьба с коррупцией будет продолжена. В частности, премьер-министр сказал: "Знаете, я, конечно, часто слышу вопрос: эффективности маловато в борьбе с коррупцией. Да, маловато. Но все-таки результаты в борьбе с коррупцией есть. Если мы постоянно будем в эту точку долбить, будем работать в этом направлении, эффективность будет повышаться. И наоборот, если ничего не делать и ничего об этом не говорить, то будет только хуже".

14 апреля 2010 года – Д.Медведевым подписан указ "О Национальной стратегии противодействия коррупции и Национальном плане противодействия коррупции на 2010–2011 годы". Глава государства надеется, что благодаря реализации государственной антикоррупционной политики все-таки произойдет коренной перелом общественного сознания, что, как полагает Медведев, должно привести к формированию "атмосферы жёсткого неприятия коррупции".

Почему после принятия Федерального закона "О противодействии коррупции" потребовалась еще Национальная стратегия и Национальный план противодействия коррупции?Имитация борьбы с коррупцией и грядущая революция

А.Долгова отметила: "Если с коррупцией с начала 90-х никто не борется, естественно, общество разъедает ржавчина коррупции. И чему после этого можно удивляться?.. Давайте лучше поговорим, что мы вообще понимаем под словом "коррупция". В переводе с латинского это – "подкуп", "разложение". И.Кондрашин отметил:"В конце 2008 год, вместо долгое время (более 15 лет) обсуждавшегося закона "О борьбе с коррупцией" был принят пакет законов по "противодействию коррупции". Вместо активной борьбы законодательно закрепили лишь лёгкое противодействие… Принятие нынешнего закона "О противодействии коррупции" вызвало большое разочарование граждан из-за несоответствия между названием закона и ничтожными последствиями его принятия". И с данным высказыванием можно согласиться. Как и с тем, что "отмена конфискации – это виртуозный правовой приём экономических преступников" (А.Долгова). Но сейчас важно отметить другое.

Какой процесс мы с вами наблюдаем с начала 90-х годов прошлого века? Для того чтобы ответить на данный вопрос, давайте вспомним, что Владимир Путин заявил в декабре 1999 года следующее: "Важны не методы и формы, а сами цели. Главное - это порядок, спокойствие и стабильность". Признаем, что эти цели, в известной мере, достигнуты. Так почему первые лица российского государства требуют от народа создания "атмосферы жёсткого неприятия коррупции"? Представляется, что мы наблюдаем некоторое непонимание того, что происходит в российском обществе.

Сегодня в российском обществе не может быть какой-либо дискуссии о реальных формах и методах борьбы с коррупцией, так как на протяжении всей новейшей истории нашей страны все здравые идеи, способные оздоровить власть и общество, последовательно отбрасывались, а их носители маргинализовались. Запрос на справедливость в обществе велик, но тот же здравый смысл подсказывает, что "борьба с коррупцией" – это всего лишь информационная завеса, призванная обозначить то, чего нет в реальности. И общество уже не реагирует на этот симулякр, как на реальность. Более того, в российском обществе с угрожающей скоростью нарастает новый запрос – запрос на революцию. Так как только революция – это путь к справедливости. И события в Киргизии,"разграбление киргизской Рублевки", "раскулачивание клана Бакиева" – это и надежда на такой же естественно исторический процесс и в России.

Сегодня не важно, когда произойдет эта революция – в 2013 году, после триумфальной победы Владимира Путина на очередных президентских выборах, в 2017 году или в 2023-м? Ее исход очевиден. Имитация борьбы с коррупцией имеет естественные исторические пределы. А тотальный беспредел коррупционеров, ставших в России "высшей кастой неприкасаемых" – залог успеха грядущей революции. Гримаса истории заключается в том, что подготовку новой революции в России профессионально осуществили десятки тысяч топ менеджеров, находящихся ныне на вершине российской власти, выходцы из города, подарившего миру уже две революции – 1905 и 1917 годов.

Почему сегодня в России никто не верит, что власть всерьез готова бороться с коррупцией? Представьте себе, что президент Медведев обращается к гражданам России с предложением сообщать ему на сайт обо всех случаях коррупции, а главное, о плодах коррупции. В первую очередь, о построенных домах-замках государственных и муниципальных чиновников, о дорогих автомобилях, которые не могут быть приобретены на зарплату гаишника или клерка, работающего в мэрии…

Сегодня на многих закрытых форумах активно обсуждается, как сделать так, чтобы материальный ущерб от грядущей революции был бы минимален, и что "комиссия по возвращению награбленного, типа комиссии Симона Визенталя, должна работать 100 лет, пока она не вытрясет все до последнего цента из коррупционеров бежавших за границу, их детей, внуков и правнуков". Увы, российская власть находится под успокаивающим гипнозом высокой цены на нефть на мировом рынке и не чувствует приближения опасности, как не почувствовал ее Бакиев.

М.Горбачев заявил в мае 2008 года: "Владимир Путин не смог победить коррупцию". И с данным высказыванием можно также согласиться. Тем более, что последний советский генсек боролся с коррупцией как мог, и кинематограф зафиксировал как это ОНО было –

  http://www.youtube.com/watch?v=Pls85k_vxuU&feature=related      Олег Маслов  Источник: polit.nnov.ru

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

корупції як явище   Коли йде

корупції як явище

 

Коли йде мова про корупцію, завжди йдеться про ситуацію «виклик-відповідь», що, як на мене, неправильно. Взагалі, наприкінці 20 століття після занепаду модерністських практик, зокрема, комуністичних, в світі запанувала американська модель мислення, яка передбачає саме таку дихотомію розгляду будь-якого явища. Згідно з цією моделлю, корупція є певним кримінальним викликом суспільству. У відповідь на це суспільство вдається до певних заходів. Зокрема, в Україні 5 жовтня 1995 року прийнято Закон України «Про корупцію» з внесенням змін від березня 2000 року. Такий собі хороший закон. Як відомо, закони бувають хороші, погані і українські. У даному випадку ми маємо справді хороший закон.

Корупція сприймається як виклик, як певна заздалегідь маргінальна ситуація, якої в суспільстві не має бути, але чомусь є. Отже її треба знищити. Натомість навіть побіжний, загальний підхід до корупції, як до явища змушує нас визнати, що в межах таких категорій і в межах такої схеми зрозуміти, чому корупція на сьогодні є найважливішою проблемою нашого суспільства, сьогодні неможливо. Якщо це просто виклик і якщо суспільству десь оголошена війна, то треба визнати, що війна програна і ми перебуваємо в ситуації окупації. З иншого боку, суспільні діяння і життя суспільства не припинилося. Незважаючи на тотальну корумпованість суспільства, воно продовжує функціонувати. Якщо розглядати суспільну ситуацію в межах дихотомії виклик-відповідь, цього також не може бути. Отже, треба подумати над тим, що корупція як явище має инші формати, виміри та аспекти, ніж пропоновані тим самим законом.

Преамбульна частина закону звучить так: «Корупційними діяннями є: незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави та у зв’язку з виконанням цих функцій матеріальних благ, послуг, пільг або инших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів, послуг за ціною чи тарифом, які є істотно нижчими від їх дійсної вартості; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або иншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством»

У цьому тексті ми бачимо констатацію ознак, а також констатацію певної мотивації, але кожен феноменолог, побіжно знайомий з філософією 20 століття, скаже вам, що формальних ознак, таких як мотиваційні ознаки і ознаки ординарної присутности в бутті недостатньо, щоб цей феномен описати.

Ми не будемо зараз заглиблюватися в історичну ретроспективу. Хоча, погортавши Іпатіївський літопис, я знайшов у ньому Чернігівське повстання проти «мздоімства» – так називалася корупція в ті давні часи. Це 12 століття, отже ситуація має ще й ретроспекцію, причому ретроспекцію неабияку – на 800-900 років в минуле, і на наших теренах.

Але суть справи не в цьому, а в тому, що корупція має певні онтологічні моменти. Вона існує в суспільстві як явище іманентне, невідчужуване від суспільства. Навіть в дуже розвинених і дуже добре організованих суспільствах корупція все одно присутня. У чому вона полягає?

Видається, що фундаментом корупції є феномен тотального відчуження людини від свого власного існування і намагання людини подолати це відчуження. Поміж инших ознак це відчуження проявляється у тому, що людина не відчуває влади над життям, яке її оточує. Людина ходить вулицею і не відчуває, що це її вулиця, живе у будинку і не відчуває, що це її будинок. Людина має над собою владу, але не відчуває, що ця влада її, не відчуває, що це слуги народу загалом і кожної людини зокрема.

Відчуження породжує різні варіанти подолання цього відчуження. Найпростішим з цих варіантів є зашитися і не бачити нічого, але це, скажімо, для 3-ох відсотків населення. Всі инші мають долати відчуження в форматі виробничої присутности в суспільстві, виробляючи певний продукт, репродукуючи себе в своїх спадкоємцях і роблячи инші речі, які так чи инакше прив’язують людину до цього суспільства безліччю зв’язків.

Отже, подолання відчуження передбачає певний тип консолідації. Як казали Маркс і Енґельс – людина істота стадна. У давніші часи людина також долала відчуження від світу шляхом консолідації в колективи. Ці колективи могли врятувати її від складностей доісторичного життя. Це є і сьогодні.

Всі людські спільноти діють консолідовано у подоланні відчуження. Консолідація може бути кількох типів. Консолідація у громадянському суспільстві передбачає, що громадянське суспільство об’єднується проти влади і вступає з нею в певні договірні стосунки, себто терпить її лише як певну конвенційну пригоду в бутті і не більше. У суспільствах недемократичних консолідація відбувається між особою і владою, яка передбачає консолідацію не горизонтального, а вертикального, стрижневого плану.

Тут виникає один цікавий момент, про який у нас в Україні не хочуть, або бояться говорити. Річ в тому, що у нас корупція перетворилася з суспільного феномену в суспільний інститут. Як відомо, суспільство поділяється на горизонтальні структури – страти, і стрижневі – інститути: інститут освіти, інститут права, інститут влади. Сьогодні в Україні ми маємо ще один стрижневий інститут – інститут корупції. Корупція має всі ознаки суспільного інституту, окрім одного – публічности. Це означає, що ціни, за які можна купити бюрократа, не вивішені на бігбордах, але де-факто публічність цього інституту існує, оскільки на рівні пліток завжди відомо, скільки що коштує, а якщо не відомо – завжди є в кого запитати. Таким чином, ознака публічности, за відсутності якої корупцію відмовляються визнавати інститутом, присутня. Тобто ми маємо справу не з якимось феноменом, не з блукаючою життєвою пригодою, на яку натрапило наше суспільство, а з суспільним інститутом.

У законі перелічені державні структури, які мають боротися з корупцією: а) Міністерство внутрішніх справ; б) Податкова міліція; в) СБУ; г) Органи прокуратури України. 20 березня 2000 року Закон доповнений статтею 16, в якій сказано, що контроль за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Верховною Радою України безпосередньо, а також комітетом ВРУ з питань боротьби зі злочинністю та корупцією. Таким чином – інституціональні органи інституту права названі, а інституціональні органи інституту корупції... ми знаємо. Не буду називати конкретні установи чи прізвища, оскільки немає достатньо доказів для того, щоб вигравати суди. Я повторюю – це все залишається у сфері феноменології. Цей висновок, який є логічним, можливо, буде підданий критиці в ході дискусії. Тоді вже можна уточнювати, чому зроблено висновок щодо інституціональності корупції в нашому суспільстві. Можуть бути закиди щодо леґітимації, публічности, якої корупція нібито не має.

Цей висновок веде за собою ще одну групу положень. Якщо корупція є інститутом суспільства, то суспільство не може боротися з корупцією, як система всередині себе. Таким чином, суспільство має розімкнутися на зовнішні фактори, щоби подолати всередині себе деструкцію, сформовану як структуру. У Прибалтійських країнах це зробили, вводячи в структури влади діаспорників, навіть громадян иншої держави, які не були задіяні на дану суспільну систематику, суспільну структуру, перебували зовні цієї системи, а отже могли боротися з деструктуруючою силою, оформленою, як структура. У нас такої практики немає ні в реальності, ні в проекті і в принципі бути не може. Оскільки немає навіть кандидатів на таку інвазію. Таким чином, ми є замкнутою системою. Важко уявити собі, що завтра з’явиться контролер з Европи, встане над системою, над структурою і почне її деконструювати з метою знищити інститут корупції в суспільстві.

Зон у суспільстві, суспільних прошарків, які були б вільні від корупції, практично немає. Немає традиційних острівців, вільних від корупції, які історично були на Заході. Візьмемо хоча б аристократію, яка була захищена від корупції самими чинниками свого існування. Немає, зрештою, вільної преси як вільного поля комунікації, в якій корпоративність і консолідація існують як взаємопоєднані структурні елементи. Так є на Заході‚ а у нас вся преса є корпоративною.

Влада у всі часи і завжди мала два канали оприлюднення своєї позиції. Перший рівень владної комунікації – через систему наказів, через бюрократичну структуру. Другий рівень владної комунікації – через ЗМІ. ЗМІ в будь-якому суспільстві і в будь-які часи слугували для влади комунікативним засобом. Засобом доведення свого репресивного чинника до всіх, хто цьому репресивному чиннику підлягає. Таким чином преса, навіть незалежна, перебуває в маніпуляційному полі влади. Вона так чи інакше задіяна на інституальні формати владної присутності в суспільстві. Немає жодної газети, жодного сайту, який би професійно займався інформуванням і не був би задіяний в структури влади. Будь-яке проголошення, будь-яка маніфестація інформації – це вже є влада. Наскільки ці ЗМІ задіяні у владу, настільки вони задіяні і у корупцію. Інститут корупції пов’язаний з інститутом влади. Це тіньова піраміда інституту влади.

Тут є момент, до якого підходять у публікаціях, але які не проголошуються відверто і відкрито. Говорять про те, що преса змушена користуватися темниками, змушена продаватися і т д. Знову таки не говориться загальна, феноменологічна правда, що в Україні вільна преса не може існувати в принципі. Такою ситуація є не тому, що не створені правові чи економічні координати її існування. Просто преса в Україні вмонтована в корпоративну структуру суспільства, а иншої структури, яка би була носієм свободи цієї преси, в суспільстві просто немає. Будь-яка вільна зона, створена за будь-які гроші, в якій почне діяти певна газета чи певне телебачення, через пів року перетвориться на нову корпорацію, яка буде диктувати журналістам свої правила поведінки. Чим це зумовлено? Це зумовлено цілою низкою факторів.

Перший фактор – це глибоко вкорінена корпоративна ментальність. Українська ментальність не тоталітарна. Певних тоталітарних чинників, як в Росії – прагнення за будь-яку ціну мати над собою царя, імператора, Путіна, будь-кого – в українській ментальності немає. Українська ментальність корпоративна, себто спрямована на захист «свого». Причому це «своє» розуміється дуже строкато – від хутора до області чи галузі, але ця ментальність формує корпоративну замкнутість. Вона не відкрита на чинники універсальних значень. Таких як прогрес, порядок, істина, честь, гідність. Вони залишаються деклараціями. Вони ніде не присутні в якості мотивації суспільного життя. Вони можуть бути присутні в окремих людей, але виступають в ролі маргінальних мотивацій, а стрижнева мотивація завжди є корпоративною. Ще один фактор – це історичний розвиток, який теж сприяв корпоративному способу структурації суспільства. Зокрема, в останнє десятиліття ми мали справу з суспільством західного типу, яке від суспільства, скажімо так, модерно-інституціонального дуже швидко перейшло на корпоративну модель. Пануюча корпорація – комуністична партія в кінцевому рахунку перетворилася на корпорацію класичного взірця зі всіма політичними, економічними та культурними ознаками корпоративного існування. Навіть загибель комуністичної держави була загибеллю корпораційного типу. Загибеллю, яка була ініційована головою директорату. Так держави не гинуть, як загинув Совєтський Союз, так гинуть корпорації. Це не державний тип деструкції.

Сьогодні Україна як держава деградує. Ми маємо реальний процес деградації. Україна деградує не як держава, а як корпорація. Ось чому праві сили постійно програють. Тому що всі проекти правих сил завжди зорієнтовані на державницькі підходи. Вони рятують державу в той час, коли об’єкт, який вони намагаються врятувати, насправді є корпорацією. У межах цієї корпорації свободи бути не може. Корпоративне суспільство її не передбачає. Свобода виникає як міжкорпоративний феномен, але якщо держава дорівнює корпорації, то всередині міжкорпоративного моменту бути не може. Міжкорпоративний момент може бути за її межами. Скажімо, майор Мельниченко, який виїхав і звідти випускає плівки – це також міжкорпоративний момент. Це ж компромат абсолютно корпоративного типу – член корпорації втік зі своєї фірми і дає компромат на свій директорат.

Ситуація не означує структурне буття як державницьке. Те, що я зараз кажу – це речі дуже примітивні. Це суміш газетного матеріалу з азами структуралізму. Це перші розділи книг Мішеля Фуко, перемішані з газетним матеріалом сучасної української преси.

Я закликаю до одного – переглянути первні, переглянути фундаментальні підходи до корупції, переглянути фундаментальні підходи до проблеми незалежності, незаангажованості преси. Коли організм хворий на гангрену – лікувати нежить чи класти пластир на тилову частину – це не врятує. Ми повинні знати, з чим ми маємо справу. Якщо ми надалі будемо вважати, що живемо в державі, а не в корпорації, ми надалі будемо помилятися. Якщо ми будемо вважати корупцію феноменом і викликом – ми завжди будемо боротися з вітряками. От ці первні мають бути поставлені на тверді феноменологічні основи. Тільки так ми зможемо побачити реальну картину.

Мене постійно дратує той момент, що завжди у розмовах про проблематику суспільства постійно говориться, але не договорюється. Чому немає останнього слова, яке б поставило все на своє місце, я не знаю. З боку незаангажованих спостережень з Заходу я теж не чую оцінки з боку сучасних феноменологічних підходів. Неназваність феномену на сьогодні дорівнює його непізнаності, адже пізнати можне тільки те, що ми можемо назвати. Називання – це перше окреслення хоросу, себто кордонів певного феномену. Тільки назвавши його, ми зможемо оперувати партикулярностями цього феномену.

Неґативність явища корупції залежить від контексту. Боротьба з корупцією в Узбекистані в свій час призвела до зниження економічного зростання в республіці. Історично і ментально склалося так, що в Середній Азії те, що ми називаємо корупцією, є просто традицією життя народу, життя суспільства і там, напевно, якщо це традиційно, то воно є і позитивним. Хоча між традицією і позитивом не завжди можна ставити знак рівності. Що стосується України, тут у мене є сумніви, тому що, з одного боку, не можна говорити, що Україна – це азійська територія. Все-таки більшість населення зорієнтована на европейські цінності, а в системі европейських цінностей корупція – це зло. Тому, наскільки ми Азія – настільки корупція для нас позитив, наскільки ми Европа – настільки корупція для нас неґатив.

Є суспільства, де европейські і азійські партикулярності в їхньому житті зійшлися у якусь ситуативну гармонію. Скажімо, Японія. Це також корпоративне суспільство, де одночасно існують, причому доволі органічно, запозичені з Заходу демократичні інституції. Напевно, ця гармонія тимчасова, оскільки на сьогодні в Японії відчувається суспільна криза, пов’язана з тим, що зійшлися на прю інститути демократії, парламентаризму та корпоративності. Боротьба між ними впливає на економічний розвиток Японії. Тому, якщо розглядати Україну як територію боротьби азійського та европейського, тоді корупцію можна розглядати як суспільну інституцію, яка є союзником азійського. Таким чином, багато економічних та політичних явищ сьогодення стають більш зрозумілими. Достатньо було б Заходу поставити інститут корупції в Україні собі на службу, як проблеми протистояння і боротьби за Україну між Заходом та Росією вже не було б. Наші корупціонери радо би здалися Заходу.

Хтось на Заході намагався використати ці моменти корупційності українського суспільства за допомогою кредитів, які не дуже сильно контролювалися, і грантів з метою привчити корумповану еліту до цих грантів. Але ця політика не була послідовною. Вона проводилася послідовно з 1993 по 1996 рік. Можливо, ці гранти занадто нахабно розкрадалися, чи, можливо, на Заході запанували люди з більш ригористичними поглядами на ці речі. А, можливо, почалася світова кампанія боротьби з брудними грошима. Зі Сходу була инша пропозиція. Зі Сходу запропонували безконтрольність. Повну. Пропозиція Заходу була така – ми вам будемо давати гранти, щоб ви перебудувалися і відвикли від своїх поганих звичок за певний час. Приїде контролер і все закінчиться.

В усіх західних підручниках історії написано, що історія 20 століття поділяється на два періоди. Перший період – створення національних держав. У цей період найбільш модерним і динамічним було створення національних державних організмів. Десь починаючи з 60-тих років, з проголошення незалежності країнами Африки, світ вступає в новий період – корпоративний. Це означає, що держава як провідна структура організації суспільства стає занадто громіздкою для забезпечення розвитку продуктивних сил, тобто ускладнення розвитку продуктивних сил вступає в протиріччя з заскорузлістю, затупілістю державного механізму та чиновництва. Разом з тим замість держав найбільш модерним або постмодерним чинником починають виступати корпорації. На сьогоднішній день світ знаходиться на четвертому десятилітті корпоративної ери, коли значення національної держави занепадає, а значення корпорації, чи політичної партії, як корпорації політичного плану, збільшується. Це той момент, який не був врахований в Україні на початку 90-тих років. Так сталося тому, що в Україні почали будувати національну державу тоді, коли в світі вже три десятиліття національно-державні механізми вважалися минулим днем. Це вже було ретро. Насправді ми не змогли побудувати національну державу, ми побудували, або побудувалася сама собою корпорація. Не можна в епоху корпорацій будувати те, що треба було побудувати в 18-му році. Тоді треба було будувати національну державу. Тоді б вона склалася – инші були чинники, инша епоха. А тепер ми маємо те, що маємо. У корпоративному світі ми маємо корпоративну державу, а в цій державі ми маємо купку корпорацій. Це називається політичним постмодернізмом. Ви самі, напевне, відчуваєте, наскільки смішним у сучасному світі є патріотизм. Це не є смішним в перспективі вічності, як не смішною є церква, а лише в тих координатах, в форматах, де є МTV, де є глобалізація, де є всесвітня комунікація. Наскільки комічним є патріот з прапором, або священик в церкві. Більшість людей, які зараз живуть у світі, орієнтуються не на ті чинники, які тепер є в опозиції. Мені більш симпатичний патріот та церква, але це опозиційне, маргінальне. Більшість споживачів орієнтуються на моду, на формат актуальної презентації. Та в цьому форматі на першому плані є корпоративний постмодернізм: об’єднуйтесь в бригаду і перемагайте инших. Створення корпорації – це сьогодні мейнстрім. Можна цей корпоративізм відкидати, упосліджувати мистецтвом, мати в носі, але це буде стріляниною з гвинтівки по Б-52. Корпоративізм таким шляхом можна знищити, але ймовірність дуже мала. Вона можлива, лише якщо ми хочемо перейти в глуху опозицію, як Талібан, та чекати, поки Аллах чи инша вища істота своєю силою знищить існуючий порядок речей в світі. Але ж ми хочемо розвиватися, конкурувати і робити багато декларованих речей. Тому ми маємо існувати за законами корпоративного світу, якими би мерзенними вони не були.

В инших суспільствах наукова обумовленість цих явищ була більш глибокою. Американські дослідники отримали декілька нобелівських премій за дослідження в сфері девіантної економіки. Це було ще в 60-х роках. Там були розроблені дуже складні схеми подолання корупції на корпоративному рівні. Названість там була, але там були і відповідні називальники, тобто інтелектуальні середовища, які були адекватні тим феноменам, з якими вони зіткнулися. Ситуація є наступною – сьогодні в Україні відбуваються складні процеси, не простіші, ніж в Америці 60-х років, а інтелектуальних сил, які могли б достатньо фахово висвітлювати ці феномени, в Україні немає.

Я відслідковую ту пресу, яка вважається в Україні якісною. Це публікації Центру Разумкова, публікації в газетах «Дзеркало тижня», «День». Рівень публікацій є не просто ненауковий та нефаховий. Рівень публікацій є катастрофічно безграмотний. Жодних узагальнень тих процесів, які відбуваються, немає, жодної аналітики, яка б виходила за межі простого когерентного аналізу форм – з’єднання різних факторів в ознаки поточної доби, просто немає. Жодного аналізу процесів, які відбулися в Україні протягом 1989 – 1996 років. Але ж відбулися процеси перевороту, революції. Де хоч одна узагальнююча монографія? Де хоч одне узагальнююче дослідження цього періоду? Де аналітика? Ну, не рівня нобелівських лауреатів, а хоча б аналітика первинного рівня? Де хоча б статистичні таблиці з невеличким коментарем до тих процесів, які відбувалися? Як можна аналізувати і називати, якщо немає навіть такого примітивного? Це просто катастрофа самоаналізу.

Саморефлексії в українському суспільстві немає. Воно не рефлектує на свою проблематику. Немає погляду на себе. Є, наприклад, купа досліджень пізнього Совєтського Союзу. Це нецікаво. Це все мертве. А де дослідження 90-х років? Це чіпати бояться. Зрозуміло, чому бояться. Це час, в який формувалися капітали, формувалися олігархічні клани. Але це ж не виправдовує суспільство. Воно себе не бачить. Ось в чому проблема неназваності. Як можна говорити про корупцію, коли ми не знаємо своєї економіки. Ми не знаємо, яким чином вона розвивалася. Не досліджений катастрофічний обвал економіки 93-94 років, який за своїм масштабом не мав жодних прецедентів у світі. У 12 тисяч разів зінфляціонувала національна валюта. За два роки валовий національний продукт скоротився на 250 відсотків. Це не досліджується. Втрати України за ці два роки дорівнюють втратам в 1942-44 роках. Це не я сказав. Це слова одного з корифеїв української економічної науки доктора економічних наук Яковлєва. Де дослідження цього всього? Це наша історія, яку потрібно узагальнювати. Я вже не кажу про те, що досі не названі результати перепису населення.

На жаль, корумпованість саме як ушкодженість, навіть в тому форматі, який пропонує закон України «Про боротьбу з корупцією», стосується не тільки інституцій, а й побуту. Корумпованим є і побут. Влада виступає не у вигляді інституціоналізованого чиновника і функціонера, а у вигляді більш сильного і спроможного по відношенню до менш сильного і спроможного. Менш сильний не бореться з більш сильним. Він його купує.

У сучасному корпоративно-постмодерному світі є багато моделей і пропозицій, але для того, щоб вийти з власною пропозицією, Україні потрібно мати інтелектуальний потенціал для формування цієї пропозиції. Інтелектуального потенціалу я не бачу. Я глибоко впевнений, що якщо цей інтелектуальний потенціал за десять років себе ніяк не проявив, якщо замість концептологів ми маємо аналітиків рівня відділу КДБ, то як ми можемо виступити з якоюсь пропозицією? Скільки років пройшло і вже стало зрозуміло, що з цим державотворенням ми втрапили в халепу, та все ще чути про творення держави... Скільки можна! І ніхто на це не реагує. Немає інтелектуальної опозиції цим безглуздим дурницям.

Ми зайшли в обговорення не концепцій, а міфів. Німець, який не краде – це міфологема. Якщо ми будемо говорити що можемо запропонувати світові український міф – то ми вже запропонували цей міф. У кожної нації є свій міф. Якщо в міфі є антикорупційна складова, то цій нації можна лише позаздрити. Але я повторюю, що національні міфи, як і держави, складалися в минулому. На початку 21 століття пізно формувати національні міфи. Потрібно формувати корпоративні міфи.

На вільну пресу в Україні дійсно немає масового замовника. Є певні суспільні групи та прошарки населення, невпливові та нечисельні. Скажімо, незаангажована гуманітарна інтелігенція, чи вузький прошарок незалежних бізнесменів, яким потрібна вільна преса, вільне слово та вільна інформація. Переважаючій частині суспільства, безперечно, вільна преса не потрібна. Плебсу потрібен entertainment – розваги. Їм потрібна «Интересная газета». Чиновнику потрібна преса, в якій будуть розпорядження, укази, закони. Тобто преса як другий комунікаційний канал влади. Журналістам преса потрібна як годувальниця, «кормушка». Я теж не бачу замовника. Є нечисельні, невпливові групи людей, які мали б побажання, а іноді і потребу, мати вільну пресу, але вони клімату не роблять, ні інтелектуального, ні інформаційного. Це ще одна проблема. Я вже казав про суспільно-ментальні чинники і корупції, і того зніяковіння, отупіння, яке нас оточує, і одним з елементів якого корупція і є.

Я не говорю про ідеальні суспільства і не вірю у жодне ідеальне суспільство. Я думаю, що навіть той самий Уотергейт був замовлений певною групою олігархів, яка намагалася звалити иншу групу олігархів. Але є инший момент. Там існує певна умова вільної інформації. Себто навіть групи олігархів зацікавлені в тому, щоби існувала вільна преса як поле більш або менш вільної боротьби. А в Україні немає цього поля, тому що в нас взагалі немає ніякої коректної боротьби. Поняття коректності – це вже ментальні чинники. Заглиблюватися в них дуже важко. Коректна боротьба передбачає розуміння того, що кожна перемога – це поразка. В нашому суспільстві такого розуміння в пересічної людини немає. Захід до цього йшов своїми манівцями, своїми шляхами. Де і коли саме це виникло – в середовищі ілюмінантів, чи в 19 столітті... Мені важко зрозуміти це. Я думаю, що весь простір Російської імперії з Україною включно «проскочив» через ці речі, а тепер відновлювати це все вже немає можливості та потреби. Змінилася історична епоха. Я глибоко впевнений у тому, що такі речі, як демократія формувалися у певну історичну епоху. На сьогодні, коли світ від демократії йде куди-інде, як то кажуть, «свинячий голос» – будувати демократію, і національно-демократичну державу, і суспільство демократичне. Це можливо, як якийсь деміургічний проект. Як перформенс. Але як якась серйозна річ, в яку потрібно вкладати гроші, своє життя, якісь пріоритети – ні. Це романтика.

Держави на Заході пройшли певні стадії розвитку. Вони пройшли стадії імперій в 18-19 століттях. Потім пройшли стадію національних держав – це кінець 19, перша половина 20 століття. І потім вступили в корпоративну стадію. Україна звільнилася від імперії, коли фаза активного, модерного і якісного існування національних демократій вже минула. Таким чином, Україна після існування імперського опинилася відразу в корпоративному світі. Україна не пройшла через етап становлення національної демократії, не сформувалися певні механізми, інституції, які на Заході формують демократичний політичний процес. В кінцевому рахунку ці інституції та механізми досі утримують демократію на Заході, адже, за моїм переконанням, її стає все менше. Західна демократія перебуває в занепаді.

У 19 столітті сформувалася американська нація. Більше того, ця нація була настільки потужною за своїми формами та форматами, що витримувала декілька потужних хвиль мігрантів, яких вона консолідувала в американську націю. Инша справа, ми звикли до того, що нація – поняття етнічне. Але нація може формуватися різними шляхами. Американська нація формувалася політично. Я глибоко переконаний, що будь-яка перверсія, деривація, будь-яке збочення з стрижневого шляху є не тільки згіршенням, але й можливістю відкриття таких шляхів, які иншим недоступні.

Можливо, те, що Україна не пройшла національної стадії, якоюсь мірою врятувало Україну від югославських варіантів. Можливо, в цьому був плюс. Можливо, перехід з імперії на корпорацію легший, ніж форсоване створення якихось національних організмів. Це також питання. Можливо, ці моменти відкривають для України якісь форсовані перспективи. Для цього потрібен фактор звільнення від покоління, яке живе минулим. В нашому суспільстві не було моменту подолання цього покоління політично, ми мусимо дочекатися, поки воно вимре фізіологічно. Після того відкриються якісь можливості. Сьогодні в Україні формується молодь. Що це за молодь – ми не знаємо. Немає досліджень. Ми знаємо їхніх батьків, але це зовсім инше покоління. Куди поведе далі нове покоління – ми не знаємо.

Мене найбільше непокоїть відсутність інтелектуального потенціалу. Відсутність високоінтелектуального ядра нації. Відсутність людей, які б продукували концепції, нехай маргінальні. У нас нічого не продукується.

Якщо ми все-таки звернемось до закону, то у цьому законі під корупцією мається на увазі «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг або инших переваг». Я наголошую на тому, що навіть ті, хто писав закон, написали: «під корупцією в цьому законі мається на увазі...» Я не декларував, що я дотримуватимуся точки зору українських законодавців. Поняття корупції насправді ширше. Далі – те, що стосується преси – в Івано-Франківську, де я живу, на сьогодні є вісім газет обласного рівня з тиражем більше тисячі примірників. З цих восьми газет у п’яти співзасновниками є різні державні органи. Журналісти у цих газетах не обов’язково є держслужбовцями, але всім зрозуміло, на кого вони працюють. На цьому я би хотів акцентувати. Можливо, я перебрав певну міру, коли говорив про філософію корупції, але я мав на увазі саме явище, а не те, про що говорить законодавець.


Джерело: Володимир Єшкілєв незалежний культурологічний часопис «Ї»КОРУПЦІЯ МІНУС СВОБОДА www.ji-magazine.lviv.ua

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

То ж хто без гріха?


Всякому городу нрав і права,
Всяка імеєть свой ум голова,
Всякого прихоті водять за ніс,
Всякого манить к наживі свій біс.

Лев раздираеть там волка в куски,
Тут же волк цапа скубе за виски;
Цап в огороді капусту псує:
Всякий з другого бере за своє.

Всякий, хто вище, то нижчого гне, —
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, той ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?

І.Котляревський

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.