Skip to Content

Дейниченко вітає з днем народження Лесі Українки

  Цілий день дивився ТВ, слухав радіо, ходив по вулицях Києва і прислуховувався... і ніде не почув про Лесю Українку. Мабуть, народ український не хоче згадувати тих, хто про нього думав і бажав йому добра, прикладав свої сили для цього до справи, яку в змозу годен був робити...  Нехай.

Я просто згадаю разом з вами про її вірші!!!

 

НЕХАЙ 

Так, ми раби немає гірших в світі! 
Феллаги, парії щасливіші від нас. 
Бо в них і розум, і думки сповиті, 
А в нас вогонь Тітана ще не згас. 

Ми паралітики з блискучими очима. 
Великі духом, силою малі. 
Орлині крила чуєм за плечима. 
Сами ж кайданами прикуті до землі. 

Ми навіть власної не маєм хати. 
Усе одкрите в нас тюремним ключарам: 
Не нам, обідраним невільникам казати 
Речення гордеє "Мій дом — мій храм!" 

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду. 
Ніколи світа-сонця не видав. 
За ворогів іде в огонь і в воду. 
Катам своїх поводарів оддав. 

Одвага наша — меч, политий кров'ю. 
Брязчить у піхвах, ржа його взяла. 
Чия рука, порушена любов'ю. 
Той меч із піхви видобуть здола? 

Нехай же ми раби, невільники продажні. 
Без сорому, без чести — хай же так! 
А хто ж були ті вояки одважні, 
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?

0
Ваш голос: Ні

Коментарі

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Напис в руїні   «Я, цар

Напис в руїні

 

«Я, цар царів, я, сонця син могутній,

Собі оцю гробницю збудував,

Щоб славили народи незчисленні,

Щоб тямили на всі віки потомні

Імення»…

 

Далі круг і збитий напис.

І вже ніхто з нащадків наймудріших

Царського ймення прочитать не може.

 

Хто збив той напис, –

чи сперечник-владар,

Чи просто час потужною рукою, –

То невідомо. Дивним візерунком

Багато слів написано край нього

Про славу безіменного владаря,

 

Змальовано царя славетні вчинки:

Он цар сидить високо на престолі,

Народи подолані йдуть з дарами

Коштовними й додолу клонять чола,

А він сидить, немов камінний ідол

Під опахалами з барвистих пер.

 

Лице його подібне до Тутмеса,

І до Рамзеса, і до всіх тиранів.

Он далі він, схопивши за волосся

Одразу цілий гурт якихсь повстанців,

Кривим мечем над ними замахнув.

 

Лице його подібне до Тарака,

До Менефта, як і до всіх тиранів.

З лицем тим самим він левів полює,

Левіафанів ловить, б’є пташок

І їде полем через людські трупи,

І бенкетує по своїх гаремах,

І на війну жене своїх підданих,

І посилає на роботу люд, –

На ту страшну єгипетську роботу,

Що має вславити царське імення.

Іде той люд, мов хвилі в океані,

Без ліку, без числа на бойовисько

І стелиться під ноги коням царським,

А хто живим зостався з того люду,

Той гине на єгипетській роботі:

 

З його могили хоче цар зробити

Для себе пам’ятник – хай гине раб!

І раб копає землю, теше камінь,

Приносить мул з ріки і робить цеглу,

Виводить мури, статуї великі,

Запрігшись, возить самотужки

й ставить

 

І щось будує вічне і величне,

Щось незрівнянне і потужно гарне,

Мальоване, мережане, різьблене,

І кожна статуя, колона, малювання,

Мережечка, різьба і навіть цегла

Незримими устами промовляє:

«Мене створив єгипетський народ

І тим навік своє імення вславив !»

 

Мандрівнику, спинись, коли в пустині

побачиш де таку царську гробницю,

хто б він не був, той цар,

що там спочив,

ти не йому поклонишся, спинившись.

 

Умер давно той цар з лицем тирана,

Умер давно народ, йому підданий,

умерло ймення, і загибла пам’ять.

 

Зосталася по їх дивна будова,

Царю могила, пам’ятник народу,

А що здобув той цар з лицем тирана?

Собі могилу, пам’ятник…

Умер давно той цар з лицем тирана,

Зоставсь по ньому – круг

 і збитий напис.

 

Співці! не марте, вчені! не шукайте,

Хто був той цар і як йому наймення:

З його могили утворила доля

Народу пам’ятник, – хай гине цар!

 

Л.Українка

28.08.1904 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Чому цю тендітну жінку

Чому цю тендітну жінку називають «єдиним мужчиною на всю Україну?» Чому називають її дочкою Прометея? Чому її ім’я в нашій уяві асоціюється з ідеалами добра, справедливості, вселюдського поступу?

   У часи коли свої й чужі вороги цвях за цвяхом вбивали в домовину, в якій хотіли назавжди поховати українську мову, а відтак – і весь народ, пролунав голос юного дівчати і підпис – як виклик під поезіями «Конвалія»,»Сафо» в журналі «Зоря» (1884) – Леся Українка. В час, коли з активного вжитку було викинуто слово «українець», замінене образливо-лайливим «малорос», дівчина з пшеничним волоссям і допитливими очима назвала себе Українкою. Назвала, щою нагадати деяким «мужам хоробрим», котрі рвалися до слави, чинів і благополуччя, що є вічні, незнищенні цінності, що люди, які во ім’я власного блага зрікаються Вітчизни, - приречені на деградацію. І жоден достаток не може тоді повернути юрбі свою Вітцівщину.

     Великий вплив на формування поетеси Лесі Українки мав дядько, по маминій лінії, Михайло Драгоманов. Він змушений був емігрувати з Росії. У Софії, де жив Драгоманов. Він змушений був емігрувати з Росії. У Софії, де жив Драгоманов, часто гостювала Леся, користувалась багатою бібліотекою, вважала його своїм наставником.

   Леся Українка була однією з найосвіченіших жінок свого часу. Вільно володіла кількома європейськими мовами. Була талановитою перекладачкою. Вірші Гейне, Байрона, Ади Негрі, уривки з творів Данте і Шекспіра, давні єгипетські пісні – зразки творчих перекладів, які розширювали перед українцями світ, допомагали їм завдяки перекладам-шедеврам пізнати світову літературу.

   Дев’ятнадцятирічною дівчиною Леся написала підручник з «Історії східних народів» - для молодших сестер. Вона була талановитою піаністкою, тонко розуміла мистецтво. Її душа й тіло були загартовані стражданнями. Ця тендітна дівчина вела тридцятирічну боротьбу з невиліковною хворобою – туберкульозом. На порі одинадцятої весни її спіткало страшне лихо, і потяглися дні, наповнені нелюдськими стражданнями, тяжкими операціями. У такому стані загострюється відчуття сприймання краси життя, і розквітла весняна гілка за вікном уявляється дарунком долі.

   Скрупульозність, витонченість, граціозність, з якою поетеса описує красу волинського краю в «Лісовій пісні», - хіба не шедевром світового масштабу? Можливо, страждання(фізичні духовні – туга за гнобленим народом) викристалізовували незвичайне бачення світу, його дивної краси і гармонії? Адже після тяжкої хвороби людина особливо цінує життя.

   Леся Українка(Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилась 25 лютого 1871 р. у Новограді-Волинському. Батько – юрист за освітою, займав посаду голови з’їзду мирових посередників;

мати – Олена Пчілка відома українська письменниця, рідна сестра Михайла Драгоманова.

   Влітку 1878 р. В Парижі відбувся міжнародний літературний конгрес під патронатом Віктора Гюго та Івана Тургенєва. Михайло Драгоманов приїхав на цей конгрес, щоб виступити проти обурливої заборони української літератури, підготував брошуру українською мовою «Українська література, заборонена російським урядом». Олена пчілка вмовила чоловіка поїхати в Париж. Їй дуже хотілося побачитись з братом. Зустріч відбулась. За контакти з неблагодійним політичним емігрантом царський уряд не забарився з покаранням «непокірного» Косача.

  7 листопада 1878 р. “приказом по министерству внутренних дел» голову з’їзду мирових посередників Петра Антоновича Косача переведено із Новограда-Волинського(Звягеля) на таку ж посаду до Луцька. Це була розплата-попередження тільки за контакти з Михайлом Драгомановим.

   Згодом родина Косачів придбала невелике помістя Колодяжне, що біля Луцька на Волині. З Колодяжним і пов’язані найкращі роки лесі Українки: щасливе дитинство(в сім’ї панували доброзичливість, любов, лад, спокій), творча юність _ коли відбувалось глибоке пізнання світу і себе в ньому. Тут була незвичайна краса поліських ранків, таємничих борів, наповнених Русалками, Лісовиками. Згодом, у далекій Грузії, коли сорокарічна жінка за станом здоров’я уже не зможе відвідувати синьооку Волинь,  прийде у сни урочище Нечимне, що неподалік Колодяжного, і стане живою декорацією «Лісової пісні». А в одному з листів до матері Леся Українка напише: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними».

   Діти в сім’ї Косачів виростали у праці(трудилися на грядках, варили варення, господарювали в оселі), бігали босоніж з сільськими дітьми по гарячій пилюці, бавилися з ними в різні ігри, співали народні пісні. Тут Леся глибоко пізнала красу духовного світу простого українського народу, сама причастилася біля життєдайного народного джерела.

  Органічним сплавом у творчості Лесі Українки виступають світовий досвід, почерпнутий із літературних джерел, і народна творчість, щедро дарована волинським людом.

  «Мені легко було вийти на літературний шлях,- писала якось Леся Українка своїй жирій подрузі Ользі Кобилянський, - але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне - невіра в свій талант, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду Вам говорити, бо Ви їх, певне, знаєте».

  Після літературного дебюту були публікації в періодиці, альманасі «Перший вінок». У Львові за допомогою і під безпосереднім наглядом Івана Франка в друкарні Наукового товариства імені Т. Шевченка 1893 р. вийшла у світ збірка поезій «На крилах пісень». І.Франко в статті «Наше літературне життя в 1892 році» зазначив що, книга Лесі Українки «становить собою без сумніву найважніший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік».

  За станом здоров’я Леся Українка не відвідує школи, освіту здобуває вдома.

  У другій половині 80-х років, окрім виїздів на лікування, Леся живе переважно в Києві, разом із старшим братом Михайлом швидко входить в коло літературної молоді міста, стає активним учасником гуртка «Плеяда».

   Мрія стати піаністкою розбилися об гостре скло дійсності: туберкульоз прогресує, перекидаючись з одного місця на інше. Вражена хворобою права рука. Постійні мандри по лікарнях і теплих краях: Відень, Берлін, Крим, Італія, Грузія, Єгипет… Постійна боротьба з хворобою…

   Слідом за першою виходять ще дві збірки: «Думи і мрії»(Львів, 1899) і «Відгуки» (Чернівці, 1902).

  Трагічністю овіяне і перше кохання поетеси. З Сергієм Мержинським вона познайомилась в Ялті, коли перебувала на лікуванні. В 1901 р. Леся їде в Мінськ, щоб провести біля ліжка смертельно хворого останні місяці. Квола фізично, вона демонструє чудеса мужності: читає хворому книги, грає на піаніно, невимовно тішиться, коли він хоч щось з’їсть – а раптом надія на видужання. Та найгірші муки дивитись на страждання коханої людини і не мати змоги допомогти. В одну з таких ночей народилася Леся Українка-драматург. Протягом однієї ночі була написана драма «Одержима». Перед цим була боротьба «Блакитною трояндою» (1896), «Іфігенією в Тавриді», «Скульптором».

  Драматичні поеми «У пущі», «На руїнах», «Кассандра», «На полі крові», «Бояриня» - вагомий здобуток у творчості лесі Українки. Вершиною стала драма-феєрія «Лісова пісня».

  Згодом Леся Українка знайомиться з етнографом, фольклористом Климентом Квіткою. Виходить за нього заміж. Він підтримує її упродовж життя, переїжджає у місця, де їй легше переносити клімат: в Ялту, згодом Грузію. На його руках і матері – Олени Пчілки – і померла 1 серпня 1913 року в містечку Сурамі, що в Грузії. Тіло її було перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі. У нашій свідомості вона живе як вічний поклик сумління: пам’ятати, якого ми роду й народу, як безсмертна іскра Прометея, як дочка народу-Велета. Бо вірила Леся у той час, коли народ зуміє порвати на собі кайдани:

І встане велетень з землі,

Розправить руки грізні,

І вмить розірве на собі

Усі дроти залізні…

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Леся Українка

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач)

Бiографiя

українка 
Дата народження: 25 лютого 1871 - Новоград-Волинський, Україна 
Дата смерті: 1 серпня 1913 - Сурамі, Грузія

Лариса Петрівна Косач (Косач-Квітка, літературний псевдонім —Леся Українка) народилася 25(13) лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка ((29 липня 1849 - 4 жовтня 1930) Ольга Петрівна Косач (з Драгоманових);Олена Пчілка – літературний псевдонім.), батько (Петро Антонович Косач) — юрист. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей (6), розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: Михайло Драгоманов (її дядько по матері), М.Старицький, М.Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу. В дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.

Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. У сім'ї було 6 дітей: Михайло, Леся (Лариса), Ольга, Микола, Оксана та Ісидора. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у селі Колодяжне. В юнацькі роки Леся починає хворіти на туберкульоз, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М.Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник «Стародавня історія східних народів».

У 1879 році було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів», там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах «Віче», «Мати-невільниця», «Забуті слова», «Епілог».

На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — «На крилах пісень». Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш «Contra spem spero», що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро, як заклик і гасло, прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері «Досвітні огні».

Свої найкращі інтимні вірші Леся Українка присвятила Сергію Мержинському, для якого вона стала опорою перед невідворотньою смертю.

Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді «Плеяда». Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки.

З 1893 року вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні.

У 1894 – 1895 роках Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики «Невільничі пісні». Нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму.

1899 року у Львові виходить друга збірка поезій — «Думи і мрії». Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.

Пише статті для російського журналу “Жизнь”.

Міцніють зв'язки Лесі Українки з соціал-демократичним рухом. З групою товаришів вона займається розповсюдженням соціалістичної і марксистської літератури, перекладом праць теоретиків соціалізму, виданням цих творів за кордоном і транспортуванням у Росію.

Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі «Русалка») і кінчаючи останньою казкою «Про велета», він органічно входить у поетичний світ письменниці.

Після смерті її близького друга С.Мержинського, в одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему «Одержима» (1901 р.). Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі — Гуцульщину рятувати підірване здоров'я.

25 липня 1907 року Леся Українка та Климентій Квітка (Климент Васильович Квітка) одружилися. Чоловік одержав посаду в суді в Криму в Балаклаві, й подружжя переїхало туди, а згодом до Ялти. Здається, прекрасний морський клімат мав би сприяти покращенню здоров'я, а поетесі стало гірше. Берлінський професор радив їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції, яка основною метою мала запис мелодій українських народних дум. Фонограф репертуару кобзаря Гната Гончаренка подружжя вислало до Львова. 
Дуже рідко і скупо згадують про те, Що Леся була одружена. Практично важко віднайти фото де сімейна пара разом.

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі «Весна в Єгипті» (1910 р.), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.

У 1904 році в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком «На крилах пісень». Посилала Леся Українка свої твори для альманахів М. Коцюбинському, листувалася з Г. Хоткевичем. У 1904 році онук Т.Шевченка по сестрі Катерині - Фотій Красицький - створив портрети Лесиних сестер і самої поетеси.

1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми «Осіння казка» і «В катакомбах», датовані 1905 роком, були безпосереднім відгуком на революційні події.

Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі «Шершень».

В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.

Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її «Камінний господар». Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини.

За період своєї творчої діяльності Л.Українка старанно приховувала своє особисте життя,(це стосувалось відносин із її коліжанками), яке теж мало неоднозначний відтінок, що виходило за межі суспільних норм.

Письмениця володіла 12 мовами.

Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла «Лісова пісня», яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.

Леся Українка померла 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.