Skip to Content

Політична корупція: чи причетна держслужба?

ПОЛІТИЧНА КОРУПЦІЯ В УКРАЇНІ
Юдіна О. Г. Колесник В. В.

Опубликовано 11.12.2012

Протягом останніх років тема політичної корупції набула особливої гостроти. Масштаб поширення цього явища у владних і політичних інститутах дозволяє характеризувати політичну корупцію як невід’ємний атрибут їх повсякденної діяльності.

Політична корупція — це нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носіями публічної влади їх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод (ренти). При цьому, рента може мати будь-який характер — від безпосередньо матеріального до символічного (влада заради влади, соціального престижу тощо), а механізми використання повноважень можуть набувати протиправних форм [1, с. 7].

Метою даної статті є розгляд такого явища як політична корупція та її вплив на різні державні органи.

Вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли такі вчені М. Мельник, В. Стретович, С. Міщенко, В. Коваль, Р. Шлапак, О.Хмара та ін.

В Україні термін «політична корупція» увійшов до політичного режиму у 2006–2009 рр., які характеризувалися постійними конфліктами між вищими владними інститутами держави та гострими політичними кризами. На найвищому державному рівні звинувачення в політичній корупції вперше прозвучали з вуст Президента України В. Ющенка й були адресовані Верховній Раді України V скликання [2].

Аналіз досвіду останніх виборчих кампаній в Україні та особливостей політичного процесу в цілому дозволяє виокремити передумови і прояви політичної корупції в діяльності політичних партій — суб’єктів виборчого процесу. Як свідчить світовий досвід, поєднання бізнесу і влади починається від фінансування крупним капіталом політичної діяльності партій, що, з одного боку, спричиняє корумпованість влади, з іншого — позбавляє партії, а надалі і владу суспільної підтримки.

Міжнародна антикорупційна організація Трансперенсі Інтернешнл (ТгашрагепсуШетаіїопаІ) визначає політичну корупцію як «зловживання політичною владою для приватного блага» [3].

За статусом до суб’єктів політичної корупції можуть бути віднесені ті особи, які безпосередньо причетні до вироблення та організації здійснення державної політики в різних сферах і на різних рівнях.

На загальнодержавному рівні — це, насамперед, державні та політичні діячі, якими, зокрема, є Глава держави, керівники центральних органів виконавчої влади, народні депутати України, керівники політичних партій.

На регіональному рівні до таких суб’єктів можуть бути віднесені керівники місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також депутатів обласних і міських рад.[4, с. 67].

Переважна кількість політичних партій України не є ідеологічними за своєю природою. Реальною метою створення більшості політичних партій може вважатися реалізація не інтересів певних суспільних груп, прагматичних індивідуальних чи групових інтересів економічного характеру, для чого здобуття і збереження влади є лише засобом.

Це значною мірою пояснює поширеність серед українських політиків технологій «партійного проектування», коли партія розглядається як технологічний проект, організаційно-правовий механізм проходження до владних структур, а не як явище, що вкорінене в соціальній структурі суспільства та відбиває інтереси певної соціальної групи.

Цим також можна пояснити феномен надзвичайно великої кількості партій в Україні. Переважна більшість із них не беруть активної участі у політичному житті[1, с. 8].

До проявів політичної корупції можна віднести й вихід народних депутатів з політичних сил, за списками яких вони були обрані (а отже — отримали мандат завдяки підтримці виборцями їх передвиборних програм), без формального виходу з їх фракції (що дозволяє зберегти депутатський мандат), і створення ними власних партій, які не були учасниками виборців і, відповідно, не мають права бути представленими в Парламенті [5, с. 9].

Таким чином, значна частка політичних партій в Україні від початку створюється в умовах політичної корупції і для досягнення відповідної мети. Надалі не поширюється на повсякденну діяльність партійних структур і зумовлює не лише їх відкритість до проявів політичної корупції, але й часто робить участь у політично корупційних схемах єдино можливою умовою їх існування.

Чинне законодавство про вибори за списками політичних партій (блоків), уможливлює такий прояв політичної корупції як внесення до виборчих списків певних осіб (їх родичів) за відшкодування або у грошовій формі, або у формі зобов’язань лояльності. Підкуп виборців на виборах є очевидним проявом політичної корупції, оскільки передбачає вплив на волевиявлення громадян з метою стимулювання його здійснення у спосіб, що сприятиме здобуттю (утриманню) влади певною політичною силою або її кандидатом[5, с. 9].

Крім політичних партій політична корупція стосується різних органів державної влади. Насамперед Верховної Ради України, Президента України та консультативно-дорадчих органів при ньому, Кабінету Міністрів України, судових органів.

Після конституційної реформи значно розширився обсяг повноважень Верховної Ради України, зріс ступінь її самостійності. Це робить діяльність Парламенту головною ареною зіткнення і засобом реалізації інтересів політичних сил і ФПГ, що в поєднанні з характером виборчого процесу зумовлює відкритість вищого представницького органу держави до політичної корупції [6, c. 21].

Водночас, специфіка політичної корупції як явища не дає можливості чітко кваліфікувати певні дії чи наміри політичних сил як політично корупційні, а лише припускати наявність у них політично корупційних мотивів.

Структура Парламенту виявляється відділеною від виборців двома опосередковуючими ланками: політичними партіями (блоками) та бізнес-структурами, які контролюють групи депутатів. Відповідно, це робить Верховну Раду органом, що відбиває інтереси не стільки соціальних груп українського суспільства, скільки тих суб’єктів, які впливають на формування її персонального складу [5, с. 12].

Це явище саме по собі є проявом політичної корупції. Крім того, воно створює передумови для інших її проявів, через підміну у значної частини народних депутатів волі виборців як головного мотиву діяльності волею структур чи осіб, яким вони зобов’язані своєю присутністю в Парламенті.

Конституцією України передбачено формування у Верховній Раді коаліції депутатських фракцій, участь у якій надає політичній силі можливість доступу до всієї повноти владних повноважень. Це робить процес формування коаліції вразливим до політичної корупції. Найбільш очевидними проявами політичної корупції в цей період діяльності Парламенту були: створення відповідної нормативної бази, яка дозволяла реалізовувати поставлене політичне завдання (збільшення чисельності коаліції); «стимулювання» народних депутатів до переходу до складу коаліції.

Депутатський імунітет не можна вважати проявом політичної корупції, однак за певних умов він перетворюється на корупціогенний чинник. З одного боку, він захищає депутата від переслідувань, у т.ч. за вчинення корупційних дій, з іншого — відкриває можливість для корупції у процесі надання згоди Парламенту на притягнення депутата до відповідальності.

Скасування депутатської недоторканності і громадяни, і експерти, опитані Центром Разумкова, визнають одним з найбільш ефективних засобів боротьби з політичною корупцією[5, с. 1З].

Згідно з Конституцією, Президент України є «гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Відтак рівень правосвідомості та доброчесності Глави держави не лише значною мірою відбивається на морально-політичному іміджі України у світі, але й на характері відносин у системі державної влади, отже — і на рівні політичної корупції в країні. Водночас, обсяг повноважень Президента, за умов фактичної відсутності контролю над його діяльністю, створює передумови для проявів політичної корупції.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом, у якому можуть бути представлені різні корпоративні та персональні інтереси. Після набуття чинності змінами до Конституції, Кабінет Міністрів формується парламентською коаліцією і має реалізовувати її політичний курс. Тому в діяльності Уряду як органу, який приймає рішення колегіально, дещо складніше виокремити політично корупційні прояви, ніж, наприклад, у діяльності Президента, який діє самостійно та від свого імені.

Судові та правоохоронні органи відіграють особливу роль у протидії корупції, оскільки їх головним завданням є забезпечення реалізації принципу верховенства права — тоді як корупція, зокрема політична, підриває дієвість цього принципу[5, с. 29].

Кожен з цих органів має специфічні завдання і функції в системі антикорупційної діяльності, проте всі вони є взаємопов’язаними. Тому вразливість до політично корупційних проявів кожного з них зокрема знижує ефективність протидії корупції в цілому, а корумпованість усієї системи — загалом ставить під сумнів здатність держави протидіяти корупції.

Судові органи безпосередньо вирішують спори, що виникають у політичній сфері, зокрема, під час та за результатами виборів, а також щодо певних дій і рішень органів влади, кадрових призначень та ін. Водночас, протягом останніх років представники суддівського корпусу України різних рівнів і ланок неодноразово ставали учасниками гучних корупційних скандалів.

Корумпованість органів судової влади, суддів робить їх особливо вразливими до політичної корупції. Суддя, проти якого зібрані компрометуючі матеріали, які можуть бути в потрібний момент використані для притягнення його до кримінальної відповідальності за корупційні дії, стає слухняним інструментом суб’єктів політичної корупції.

Іншими чинниками, що підвищують політично корупційні ризики в діяльності органів судової влади є: політичний тиск, який здійснюється, в т. ч. через недосконалий порядок призначення суддів, а також втручання в роботу суду або судді з боку інших органів (Генпрокуратура та ін.); залежність органів правосуддя від судів вищих рівнів, органів законодавчої і виконавчої влади.

Отже, можна зробити висновок, що політична корупція може бути визначена як нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носіями публічної влади їх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод (ренти). При цьому, вигода (рента) може мати будь-який характер — від безпосередньо матеріального до символічного (влада заради влади, соціального престижу тощо), а механізми використання повноважень (можливостей) можуть набувати протиправних форм.

Політична корупція в Україні набула всеохоплюючого, «тотального» характеру:

політична корупція приманна всім етапам формування та діяльності влади і місцевого самоврядування, всім без винятку державним і політичним інститутам;

корупційні відносини між органами влади та їх представниками в політичному середовищі набули рівнозначного характеру з легітимними, а в деяких випадках — практично повністю підмінили їх [7, с. 75].; корупційні схеми вважаються цілком прийнятними для політичної та управлінської еліти; політична корупція сприймається суспільством як даність і не викликає потреби в активній протидії їй, навпаки — частина громадян добровільно беруть участь у політично корупційних схемах.

Водночас, протидія політичній корупції є несистемною, часто формальною і, як наслідок — малоефективною. Політична корупція не розглядається як самостійний об’єкт протидії, немає законодавчого визначення політично корупційних діянь. Політична корупція є мірилом спроможності національної еліти управляти державою [8, с. 77].

Література:

  1. Політична корупція як явище: підходи до визначення. Аналітична доповідь Разумкова. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  2. Прес-конференція Президента України В.Ющенка «Відповідальність. Законність. Вибір народу», 12 квітня 2007 р.;
  3. Мельник М. Політична корупція: сутність, чинники, засоби протидії. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  4. Політична корупція в Україні: потенційні суб’єкти, сфери, прояви, тенденції. Аналітична доповідь Разумкова. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  5. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи. Аналітична доповідь Центру Разумкова. — Національна безпека і оборона, 2007, № 1.
  6. Міщенко С. Політична корупція в Україні: стан, чинники та засоби протидії. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  7. Маркєєва О. Політична корупція в Україні: стан, чинники та засоби протидії. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.

 

 

 

http://kds.org.ua/presentation/dejnichenko-vf-lyustratsiya-permanentnaya-kontseptsiya

 

 

 

 

 

 

0
Ваш голос: Ні

Коментарі

Аватар користувача Дейниченко Володимир

А Ви читали програми

А Ви читали програми кандидатів в нардепи? Що чекає на Київ...

Попит народжує пропозицію: серед тих, хто сьогодні змагається за депутатський мандат від Києва – депутати й екс-депутати всіх рівнів, урядники й олігархи, ті, які завчасно «підгодовували» своїх виборців і ті, що намагаються потрапити у владу завдяки бренду партії; громадські активісти й учасники АТО.

Майже всі кандидати позиціонують себе патріотами, декларуючи проєвропейські цінності, використовуючи затребувані меседжі сьогодення – перемога на Сході, антикорупційна кампанія, люстрація.

Ознайомившись з опублікованими ЦВК програмами київських кандидатів-мажоритарників, можна визначити проблематику загально- державного рівня:

- вирішення військового конфлікту на Сході, відновлення оборонно-промислового комплексу, вступ України в НАТО;

- євроінтеграція;

- поліпшення соціо-економічного рівня життя ;

- енергетична незалежність України;

- люстрація, скасування депутатської, суддівської недоторканості відносно вчинених кримінальних та економічних злочинів; боротьба з корупцією.

Ще одна спільна риса нинішніх київських кандидатів – більшість з них обмежилися у своїх програмах або ж програмними тезами партій, які їх висунули, або ж загально-політичними меседжами. Не обіцяючи нічого конкретного (особистого) для свого округу, зазначаючи в прерогативах переважно те, що відкриває в подальшому простір для інтерпретації, кандидати тим самим спрощують собі процес звітування. На майбутнє. Або ж просто не розуміють проблематику округу, не аналізують потреби своїх виборців.

Одна програма на всіх – сьогодні «командний» принцип більшості кандидатів до Ради, висунутих на парламентських виборах партіями. Конкретика, як і згадування про Київ (округ) відсутні у більшості кандидатів від Опозиційного блоку, Блоку Петра Порошенка (БПП), Партії Сергія Тігіпка «Сильна Україна» та Радикальної партії Ляшка (РПЛ). За невеликим винятком, відповідально підійшли до власної програми, занотувавши особисті ініціативи й перспективи, з якими можуть ознайомитися виборці декілька мажоритарників.

Загальний «мейнстрім» програмних обіцянок столичних кандидатів:

- відновлення інституту депутатів районних рад у місті Києві;

- повернення до столичного бюджету податку на доходи з фізосіб;

- відкликання депутатів, чиновників і суддів різних рівнів шляхом референдуму;

- створення муніципальної міліції;

- боротьба з незаконним забудовами і МАФами;

- реконструкція та ремонт застарілого житлового фонду, доріг;

- дієвий контроль за владою (!).

Для українських політиків обіцянка – «цяцянка», проте важливо (й цікаво) знати, що пропонують майбутні нардепи для свого міста, округу, виборців. Хоча іноді, складається враження, що деякі з них навіть не розуміють суті своїх майбутніх повноважень.

ВСЯ ВЛАДА – НАРОДУ

На загально-декларативному рівні можна виділити декілька достатньо нестандартних пропозицій від столичних мажоритарників. Зокрема, Дмитро Панасюк (Правий сектор, округ №211) пропонує прийняти якісно іншу національну Конституцію України. Тетяна Монтян (Спільна дія, округ №212), вважає за необхідне зменшення прохідного бар’єру до парламенту до 1%. Самовисуванець Ярослав Діденко (округ №222) виступає за запровадження народного вета - права відкликання у разі недовіри депутатів, суддів, прокурорів і працівників міліції; а Іван Фіщенко (БПП, округ №220) у ВРУ відстоюватиме народну законодавчу ініціативу – право першочергового розгляду парламентом законопроекту, підтриманого 150 тисячами громадян.

Кандидати збираються рятувати національну економіку, впорядковувати українське законодавство та захищати природні ресурси. Переорієнтацією податкового законодавства на захист вітчизняного виробника займатиметься Олександр Третьяков (БПП, округ №219), а Вадим Ігнатов (Мерітократична партія України, округ №217) пропонує «форсовано розвивати сонячну енергетику, вітряну енергетику, використання біомаси в якості джерела енергоресурсів, виробництво біопалива, розвиток малих гідроелектростанцій». Представник від Народного Руху Валерій Бебик (округ №221) крім заборони приватної власності на землю, воду та інші природні ресурси, вимагатиме в Раді ухвалення низки національних кодексів - виборчого, освітнього, культурного, інформаційного .

Є серед мажоритарників Києва й ті, що переймаються наукою та освітою, пропонуючи окрім «загального реформування» всього», цікаві зміни у своїх програмах. Зокрема, Сергій Павловський ( Сильна Україна, округ №222) вважає, що подолати безробіття серед випускників навчальних закладів всіх рівнів можна завдяки ЗУ «Про перше робоче місце». Самовисуванець Юрій Щербань (округ №221) готовий у новому парламенті працювати над підвищенням стипендій, забороною платних послуг для студентів-бюджетників та «мораторієм» на довільне підвищення ВНЗ оплати за навчання для студентів-контрактників. Юрій Левченко (Свобода, округ №223) обіцяє зайшовши в Раду, «зобов'язати всіх держслужбовців вживати українську мову на роботі та під час публічних виступів».

ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ: ВСІ «ЗА», КОМУНІСТИ «ПРОТИ»

Більшість київських парламентарів виступають за членство України в ЄС. Окрім комуністів, які, як зазначено у програмі кандидата Амара Аль-Анні (КПУ, округ № 211), продовжують наполягати на тісній «інтеграції з Російською Федерацією і іншими країнами СНД шляхом входження України до Митного союзу, Єдиного економічного простору, Євразійського економічного союзу» та «скасуванні Угоди про асоціацію з ЄС, як згубної для економіки України».

АТО

Війна на Сході та реформування ЗСУ – одна з топ-тем у програмах київських мажоритарників. Так, Володимир Старовойт (Батьківщина, округ №217) у ВРУ добиватиметься статусу учасника бойових дій для всіх військовослужбовців і бійців добровольчих батальйонів, представники «Громадянської позиції»-ДемАльянсу пропонують «побудувати трирівневу систему оборони країни: професійна контрактна армія; військовий резерв постійної готовності; комплексна система територіальної оборони», кандидат Олег Панченко («5.10» , округ №212) добиватиметься «достойного фінансування міліції та контрактої армії, на рівні не нижче $1000».

Кандидат Павло Аніськович (самовисуванець, округ №223) вимагатиме в парламенті створення Балто-Чорноморського союзу для захисту території України і виступатиме проти фінансування «відродження Донбасу»: туди, де нема української влади – жодної копійки не повинно надходити з державного бюджету!». Натомість, Світлана Заточна (Опозиційний блок, округ №223) ініціюватиме "національний план відродження Донбасу».

Самовисуванець Сергій Вовк (округ №212) ставши нардепом працюватиме над створенням виключно професійної армії та забороною мобілізації до 22 років.

ЛЮСТРУВАТИ ВСІХ

Очищення органів державної влади стало головною вимогою Майдану. Подаючи документи до ЦВК на реєстрацію, більшість кандидатів знали про ухвалений в першому читанні ЗУ «Про люстрацію» і про ініційовані випадки «сміттєвої» люстрації, тому продовжували педалювати цю проблематику. Деякі, правда, не відчуваючи міри. Так, Євген Калінін (самовисуванець, округ №211) обіцяє виборцям лобіювати в Раді довічне ув'язнення за корупцію для чиновників найвищих рангів та категорій. Свого колегу по мажоритарці підтримує Денис Панасюк (Правий сектор, окрук № 211), який пропонує «збільшити покарання за корупційні дії з довічним позбавленням права займати державні посади». «Знищити хабарництво за допомогою суспільного антикорупційного корпусу Радикальної партії...та техніки провокування хабарів», що називається, ловити на живця, обіцяє ставши народним депутатом Ігор Моляр (РПЛ, округ №223).

Деякі мажоритарники виявилися досить суворими люстраторами. Такий висновок напрошується після ознайомлення з програмними тезами Олександри Попової (самовисуванець, округ №211), яка стверджує, що «в Україні немає олігархів, які чесно заробили свої кошти...все вкрадене, без пояснень, компенсацій та судів (на новій законодавчій основі), повинно перейти у власність Держави та реалізовано на відкритих міжнародних торгах». А Дмитро Гордон (самовисуванець, округ №220) обіцяє виборцям влаштовувати над хабарниками показові суди «з обов’язковим в’язничним продовженням».

Люструвати майбутні депутати мають намір і аферистів, такими Ігор Беляк (СІРІУС, округ №219) вважає тих, хто працює у правовому полі, використовуючи слабкі місця для власної користі у дійсному законодавстві. Подолати корупцію та люструвати правоохоронні органи кандидат в нардепи Оксана Котомкіна (самовисуванець, округ №217) пропонує шляхом народного (громадою) обрання дільничних міліціонерів. У тому, що всіх посадовців - від Президента до рядового міліціонера - слід перевірити на детекторі брехні, переконаний Володимир Старовойт (Батьківщина, округ №217).

Для когось неочікуваною буде й ініціатива Олександра Савченка (Ми Українці, округ №220), який йде в нардепи щоб «запровадити можливість та законність використання всіх технічних аудіо та відео засобів громадянами України при їх спілкуванні з державними чиновниками в т.ч. і для судових позовів щодо корупційної діяльності».

ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ КИЄВЕ МІЙ

З усіх зареєстрованих по Києву кандидатів в народні депутати, які не побоялися відступити від загальних тез на кшалт «створення законодавчих умов для проведення масштабного реформування в Києві» та «забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, формування спеціальних фондів для розвитку підприємництва та інфраструктури» є й ті, про чиї наміри варто розповісти містянам. Умовно поділивши на категорії:

Контролери й Радники

Особисто контролювати якість комунальних послуг в окрузі, напряму приймаючи скарги на неякісне обслуговування від мешканців через персональний call center обіцяє Владислав Вергун (Ліберальна партія України, округ №213). У подальшому, на основі цих скарг депутат отримає систематизований «чорний список» порушників, проти яких будуть ініційовані судові справи. Чим має займатися нардеп вже знає Олександра Попова (самовисуванець, округ №211), яка звертаючись до виборців у своїй програмі зазначає, що «депутат Верховної ради не повинен будувати гойдалки та піщані майданчики..., він повинен зробити так, щоб у місцевих громад були кошти на все це». Мобілізувати вирішення проблем шляхом «утворення ради жителів округу, до якої увійдуть представники кожного дому», радить самовисуванець Юрій Бондаренко (округ №212). Кандидат, напевно не знає про існування органів місцевого самоврядування (самоуправління), які функціонують у столиці.

Євген Рибчинський (БПП, округ №211), радить громаді Києва надати повноважень для контролю над владою. Повернути до комунальної власності «Київенерго», «Київводоканал», «Київгаз», «Київхліб» та ін. обіцяє Юрій Андрєєв (Воля, округ №213). Для повноти народної влади та боротьби з корупцією, Едуард Багіров (самовисуванець, округ №215) пропонує шляхом районних та місцевих виборів (мешканці самі висуватимуть кандидатів на вказані посади, обиратимуть і звільнятимуть чиновників) обирати керівників районних органів внутрішніх справ, прокурорів районів, суддів районних судів. Також, цей кандидат ініціюватиме в Раді «призначення і звільнення начальників ЖЕКів та інших комунальних служб районів виключно з кандидатур, висунутих громадою».

Будівельники й Ремонтники

Місто матиме європейські автошляхи, модернізовану систему ЖКГ та «n» -нну кількість дитсадків, шкіл, спорткомплексів. Все це за умови виконання кандидатами до Парламенту своїх будівельно-ремонтних намірів. Так, Вадим Васильчук (Демократичний альянс, округ №215) запевняє містян «відстояти та ухвалити у ВРУ окремою програмою проект створення наземного метро на Троєщину». Олександр Березніков (Батьківщина, округ №214) ставши народним депутатом доб’ється реконструкції Лівобережної площі з будівництвом підземного переходу від метро Лівобережна до вул. Микільсько-Слобідської. А Руслан Руденко (Громадянська позиція, округ №217) обіцяє, ставши надепом, запровадити регіональну програму реконструкції місцевих автострад.

Ну і як же у Києві без житлового питання? Масове будівництво дешевого (за рахунок відсутності хабарів) житла для малозабезпечених сімей та розселення аварійних “хрущовок” та старих будинків у планах кандидата до ВРУ, депутата Київради Дмитра Гордона (самовисуванець, округ №220). Створити нові робочі місця, розвинути інфраструктуру Дарницького району має на меті Віталій Сташук (НФ, округ №212), який у Раді ініціюватиме "розробку перспективного плану створення «Київ – сіті» на території Дарницького району (перенесення частини адміністративних та бізнес-установ з правого берега у наш район)».

Проблемою Троєщини, як найбільшого житлового масиву міста, мажоритарники цього округу вважають відсутність лікарні та пологового будинку. Так, Ярослав Биструшкін (Радикальна партія Ляшка, округ №213) та Борислав Береза (самовисуванець, округ №213) добиватимуться будівництва цих медичних закладів у Деснянському районі Києва. Крім того, Береза ініціюватиме на базі опікового центру будівництва реабілітаційного центру для учасників АТО та жителів Троєщини (за кошти приватних інвесторів та Міністерства оборони України).

Натомість, у Святошинському районі потенційний народний депутат Микола Грабар (самовисуванець, округ №219) обіцяє побудувати бассейн, спорткомплекс та декілька спортивних площадок. Як і Іван Балабан (Зелена планета , округ №220), який також обіцяє своїм виборцям на Подолі нові потужні спорткомплекси, відвідування яких буде безкоштовним для населення.

Серед усіх є й ті кандидати, які знають про недобру славу своїх округів і обіцяють вирішити ситуацію зі злочинністю, наркоманією. Так, мажоритарник Олена Дзюбенко (Ліберальна партія України, округ № 219) обіцяє своїм виборцям-святошинцям «цільову Державну програму щодо забезпечення обладнання району технічними засобами (камерами відеоспостереження), що дасть змогу зменшити рівень злочинності у районі». А представник радикалів Роман Воронов (РПЛ, округ №216) обіцяє виборцям Дарницького і Дніпровського районів «боротьбу з незаконним ігорним бізнесом, ... боротьбу з наркотрафіком, з незаконним розливом алкогольних напоїв». Займатиметься цим буде місцева народна дружина на базі членів РПЛ.

Реформатори ЖКГ

Реформування та розвиток ЖКГ є одними з головних пріоритетів діяльності влади. Особливо, враховуючи низький рівень здійснення заходів з реформування житлово-комунального господарства внаслідок загострення політичної ситуації в країні. Розуміючи відчай киян, які практично півроку провели без гарячої води й переймаються ймовірністю ще на півроку залишитися без тепла, враховуючи підвищення оплати за комунальні послуги відносно девальвації гривні, депутати наступного скликання просто зобов’язані вирішити дану проблему.

Натомість, замість інноваційних пропозицій, більшість столичних мажоритарників вдаються до звичайних відписок – «реформування системи ЖКГ», «модернізація застарілої системи», «зниження тарифів на дитлово-комунальні послуги»... Увагу привернули програмні обіцянки екс-міністра ЖКГ Олексія Кучеренка (БПП, округ №216) щодо «розробки та реалізації міської програми термомодернізації будінків» та самовисуванця Вадима Столара (округ №217) щодо ймовірності зниження тарифів на послуги ЖКГ на 20% «шляхом запровадження енергозберігаючих технологій (встановлення сучасних котлів, заміна ізоляції труб, утеплення будинків)».

Також, виборці мають добре подумати, читаючи про обіцянки майбутніх надепів «ОСОБИСТО вирішити питання оплати за прибудинкову територію, питання циркуляції гарячої води...» та ІНДИВІДУАЛЬНІ (для округу-району) проекти по зниженню цін на комунальні послуги. Пояснювати чому?

Екологи

За збереження зелених зон виступають практично всі столичні мажоритарники, проте більшість не акцентує увагу на існуючих в окрузі проблемних екологічних питаннях. Серед тих, хто не побоявся взяти на себе відповідальність за свої наміри - Микола Даневич (НФ, округ №211), який обіцяє голосіївцям вирішити питання перенесення сховища ядерних відходів з с. Пирогів та роботи полігону побутових відходів № 6; Віталій Сташук (НФ, округ №212), що контролюватиме виконання угоди з урядом Японії про фінансування повної реконструкції Бортницької станції аерації; Дмитро Гордон (самовисуванець, округ №220), що забезпечить обстеження дамби, яка загрожує багатьом районам Києва, зокрема Подолу. Цей же кандидат обіцяє подолянам знищити щурів (!).

ЗДОРОВ’Я, ОСВІТА, ДОЗВІЛЛЯ

«Бюджетникам гідну оплату», «безкоштовна медична допомога», «медичне страхування», «щорічне збільшення пенсій та виплат»... Серед неочікуваного від потенційних депутатів: запровадження читання в школах закону Божого за ініціативи Миколи Грабара (самовисуванець, округ №219), створення клубів для одиноких літніх людей під патронатом Олександра Березнікова (Батьківщина, округ №214), створення бізнес-інкубатору для молодих підприємців завдяки Любові Соцькій (РПЛ, округ №215), створення на основі бібліотечних систем столиці спеціалізованих центрів підтримки громадських ініціатив, підприємництва і розвитку молоді та дітей за ініціативою Олексія Марценюка (Демократичний альянс, округ №222).

Вочевидь, опікується молоддю й кандидат у нардепи Андрій Черних (Сильна Україна, округ №211), який у парламенті добиватиметься скасування обов’язкової подачі довідок про працевлаштування випускниками ВНЗ та вимагатиме цілодобового доступу (вхід-вихід) до студентських гуртожитків.

В часи економічної кризи та проведення АТО, Ігор Моляр (РПЛ, округ №223) обіцяє «визнати багатодітними сім’ї, в яких є двоє дітей,... з відповідною допомогою».

Деякі мажоритарники відверто у своїх програмах заявляють про фактичне «підгодовування» своїх виборців після перемоги. Так, Ярослав Биструшкін (РПЛ, округ №213) після виборів обіцяє організувати цільову грошову допомогу для своїх виборців – «матеріальну допомогу, допомогу з ліками та вітамінами, пільгове оздоровлення в санаторіях та пансіонатах». Забезпечити оздоровлення всіх дітей Дарницького району бере на себе зобов’язання кандидатка Олена Крандакова (Зелена планета, округ №212).

УТОПІСТИ, ГУМОРИСТИ

Здорове почуття гумору та творчий підхід – необхідні риси для успішної професійної діяльності практично в кожній сфері. Політика не виключення. Прочитавши виборчі програми столичних претендентів «на руку й серце» київського виборця, складається враження абсолютної відірваності деяких з них від існуючих реалій, нерозуміння ними депутатських повноважень, й ... почуття гумору - не до місця . Все ж таки, ми не в цирку.

Інтернет-партія Дарта Вейдера має коротку програму, проте наявність в програмах кандидатів таких ініціатив як впровадження «електронного перепису населення» та системи «електронного голосування в Україні», межує між утопією та анекдотом. Ще однією цікавою новацією є пропозиція Амара Аль-Анні (КПУ, округ №211) закріплити «на законодавчому рівні відповідальності за перекручення історії радянського періоду, руйнування пам’ятників радянської історії». Досить неординарною є й ініціатива кандидата Анатолія Махлая (самовисуванець, округ №213), який пропонує визначити стратегію розвитку України «в природніх, істинних умовах віковічної тріади «екос-епос-етос».

Відповідно до технологічного прогресу та глобалізації, Вадим Ігнатов (Мерітократична партія України, округ № 217) пропонує надати спеціальний статус англійській мові «як мові навчання, ведення бізнесу, застосування у ЗМІ на додаток до української та російської». Вболіваючи за майбутнє України, яким, безперечно, є наступні покоління молоді, мажоритарник Дмитро Гордон (самовисуванець, округ №220) наполягатиме в Парламенті на «оголошенні українською національною ідеєю здобуття дітьми та молоддю справжньої, а не купленої за гроші освіти».

Досить дивними виглядають пропозиції прийняти статут міста Києва, який вже існує, від кандидата Олексія Германа (Воля, округ №218), «створити міністерство державотворчої та народозахисної ідеології, абсолютної справедливості, «Ідеології Блага України» та «побудувати на Замковій горі замку Кия-Святослава як діючої резиденції київської влади» від Анатолія Махлая (самовисуванець, округ №213); очистити від кримінальних та маргінальних елементів «зелені зони» Голосіївського району від Євгена Калініна (самовисуванець, округ № 211); забезпечити «безпечне та комфортне життя кожного через організацію прибудинкових територій та захист парків, скверів та місць сімейного відпочинку» відповідно до ініціативи Романа Михайлова (Демократичний альянс, округ №218). Дещо незвичним є намір Мар’яни Орлів (Солідарність жінок України, округ №223) боротися й знищити таке явище як репетиторство.

Без посмішки не можна реагувати на обіцянку родича екс-мера Черновецького Олександра Супруненка (самовисуванець, округ №216) «працювати над тим, щоб поняття «хабарництво» та «корупція» залишилися в минулому». А також на прагнення Костянтина Климашенка (самовисуванець, округ №213) «зробити все, щоб прислів‘я: «Жизнь дала трещину – еду на Троєщину» – втратило актуальність». Як не відгукнутися на обіцянку «допомогти подольчанам пережити холодну зиму та зупинити зростання тарифів на ЖКГ» від Олександра Савченка (Ми Українці, округ №220). Вочевидь, решта киян, якось самі перезимують.

Кожен працюючий киянин звісно не проти помріяти про те, як «не економлячи на харчах та одязі, на місячну зарплату зможе купити холодильник або пральну машину; пересічна сім’я протягом 3 років матиме змогу придбати автомобіль, протягом 10 років – житло у місцевості проживання», про що зазначає у виборчій програмі Іван Фіщенко (БПП, округ №220).

Ну і звичайно, як не погодитися з позицією Ігоря Беляка (СІРІУС, округ №219) відносно того, що «якщо влада не буде заважати, то народ України завдяки своїй працездатності сам побудує ту державу, про котру всі мріють»

ПЕРЕМОЖЦІ 2012 – УЧАСНИКИ ВИБОРІВ 2014

Сьогодні, в парламентській кампанії на одномандатних округах беруть участь 10 з 13 мажоритарників-переможців виборів 2012 р. «Сome back» у сесійну залу Верховної Ради депутатів, які два роки тому були обрані на мажоритарних округах завдяки певному політичному бренду, супроводжується здебільшого, більшою скромністю по відношенню до обіцянок, виголошених виборцям два роки тому.

Сергій Терьохін ( Батьківщина, округ №211), відповідно до програмних засад, «гордий представляти Голосієво... тут народився, де живе моя мама, де голосіївці обирали мене три рази, де кожну вуличку знаю». Своїм виборцям депутат обіцяє створення «силіконової долини» на базі району, час, коли «розумні студенти будуть розбиратися корпораціями як «гарячі пиріжки» та екологічну нірвану: «наші ліси завжди будуть слугувати легенями Києва, а легендарне Пирогово – як центр культурного здобутку України». Його виборча програма завершується зізнанням – «Я Вас люблю, мої земляки».

Хоча 2 роки тому, Терьохін був більш конкретним у своїх обіцянках перед виборцями, зокрема, пообіцявши домогтися прийняття Верховною Радою 14 законопроектів.

Володимир Яворівський (Батьківщина, округ №213) зобов’язується контролювати районну й міську владу, вирішити проблему демонтажу незаконно встановлених МАФів, боротися з незаконним забудовами в районі, внести зміни в законодавство щодо посилення соціального захисту працівників бюджетної сфери та запустити легке наземне метро на Правий берег.

Хоча тільки 2 роки тому депутат обіцяв «пришвидшити вирішення найболючішої проблеми Троєщини – транспортної, найперше – будівництво метрополітену» .

Віктор Чумак (БПП, округ №214) чи не єдиний зі столичних мажоритарників, хто у виборчій програмі розмістив звіт з виконаної за попередні 2 роки депутатської діяльності. В тому числі й по округу. Нині в його тезах немає конкретики щодо округу, проте для Києва він обіцяє домагатися збільшення частки податків, що залишаються в розпорядженні міста. «В бюджеті міста буде передбачене фінансування на реконструкцію та ремонт застарілого житлового фонду, а також ремонт доріг та міждворових проїздів» - обіцяє депутат.

У попередній програмі Чумака столичної проблематики взагалі не було.

Андрій Іллєнко (Свобода, округ №215) йде на вибори за програмою своєї політичної сили. Без акцентів на місцевій проблематиці. Як і в 2012 р.

Ксенія Ляпіна (НФ, округ №216) обіцяє своїм виборцям відновлення райрад та районних бюджетів, збільшення кількості дитячих садків та шкіл, збереження та відновлення зелених зон району. Депутат виступатиме за розвиток промислового потенціалу військового призначення на Лівому березі, а також за вирішення транспортних проблем Лівобережжя.

Два роки тому Ляпіна обіцяла поліпшити престиж Лівобережжя «шляхом перенесення на Лівий берег державних установ, в тому числі міністерств та Кабінету Міністрів», побудувати автотранспортний тунель під Дарницьким вокзалом, тощо.

Володимир Ар’єв (БПП, округ №218) нічого конкретного не обіцяє для свого округу крім «ухвалення законодавчих рішень, спрямованих на впорядкування забудови та покращення інфраструктури району, благоустрій парків, скверів та зон відпочинку». Решта змісту програми містять тези загальнодержавного рівня.

Натомість, 2 роки тому в програмі Ар’єва були «проведення кампанії з благоустрою району» та «зміни роботи ЖЕКів – за такі гроші вони зобов’язані працювати якісно».

Володимир Бондаренко (Батьківщина, округ №219) один з найскромніших кандидатів цього року: всього 7 пунктів, з них лише 2 мають відношення до виборців Святошинського району. В них Бондаренко пообіцяв відновлення «районних рад та органів самоорганізації населення» та « постійну допомогу у вирішенні найважливіших життєвих проблем виборців».

Балотуючись у 2012 р, депутат був більш схильним до конкретики, обіцяючи киянам «однакового бюджетного фінансування центральних та околичних районів міста Києва, однакового благоустрою міжбудинкових територій та санітарно-технічного стану будинків», «відновлення системи консьєржної охорони будинків та бюветів питної води» і «притягнення до кримінальної відповідальності депутатів Київради та чиновників, які за останні роки розікрали тисячі гектарів Київської землі та об’єкти міської інфраструктури».

Леонід Ємець (НФ, округ №221) обіцяє «контролювати дії міської влади», «продовжувати боротьбу з незаконною забудовою у центральній частині міста» та допомагати «у створенні ОСН, ОСББ та інших об’єднань громадян». Нічого конкретного ні для міста, ні для виборців частини Печерського, Солом’янського та Шевченківського районів.

По суті, виборча програма депутата не зазнала суттєвих змін, адже й 2 роки тому в ній містилися обіцянки загального місцевого характеру. На кшалт «збереження історичної своєрідності Печерська, Солом`янки Шевченківського району, культурної спадщини минулого, соціального розквіту громади», «працювати над створенням достатньої кількості парко місць для автомобілів і перетворення прибудинкових територій у затишні дворики з красивими майданчиками для дітей та спортивних занять» та «повернення дітям дитсадків, злочинно відібраних у них владою, відкриття нових».

Дмитро Андрієвський (БПП, округ №222) окрім обіцянок для киян побудувати європейську столицю, депутат йде до парламенту щоб перейматися будівництвом «доступного та соціального житла, гуртожитків готельного типу для студентів, нових дошкільних закладів, шкіл та дитячих майданчиків». Своїм виборцям на окрузі депутат обіцяє капітальний ремонт житлового фонду та доріг Солом’янського району, під’їзних шляхів до будинків, розбудову транспортної і соціальної інфраструктури округу та повернення в комунальну власність незаконно відібраних у мешканців Солом’янського району територій та приміщень.

В принципі, щедрим на обіцянки Андрієвський був і в кампанію 2012 р., обіцяючи солом’янчанам «відремонтувати під’їзди, сходові клітини, прибудинкові території та між квартальні проїзди в усіх будинках і територіях Солом’янського району, які цього потребують», «реалізувати програму реконструкції застарілих п’ятиповерхових будинків», «жорстко регулювати нарахування комунальних тарифів», «модернізувати дороги району та оновити на 100% рухомий склад громадського транспорту» та «створити на території району 3 нових парки та 15 скверів».

Віктор Пилипишин (самовисуванець, округ №223) пропонує виборцям підтримати свої наміри щодо відновлення районних у місті Києві рад, впровадження стандартів місцевого самоврядування для столиці (не менше 50% коштів, сплачених киянами у вигляді податків, залишається в Києві); захисту історичного центру міста та комплексного благоустрою територій, капітального ремонту житлового фонду, будівництва нових дитячих та спортивних майданчиків, шкіл, садків та інших установ соціальної інфраструктури. Жодної конкретної проблематики районного рівня.

Його виборча програма практично ідентична програмі 2012 р. (2013 р. –довибори), за винятком обіцянки 2012 р. «запровадити київський стандарт комфортного мікрорайону».

Як висновок. Популізм і неконкретність передвиборних програм є одним з головних захворювань українського політикуму. Кияни мають навчитися голосувати не за бренд, а за персону. Персоналізація кожного кандидата, його виокремлення з-за спини лідера партії та від партійної символіки, аналіз обіцянок й намірів, вдумливе ставлення до «агіток», користування «Google» (Яндекс,Мета...) з об’ємним архівом лікбезу по кожному з кандидатів (від родинних зв’язків до декларацій) - те, що допоможе зробити САМОСТІЙНИЙ ВИБІР.

Олександр Федоренко

Олександр Федоренко

Експерт з місцевого самоуправління, голова ГО "Муніципал

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Це не помилка, навіть не зумисно. Це СИСТЕМА. ВИБОРІВ В УКРАЇНІ

Киевский теризбирком: плюнуть на общество

Юрий Радченко _ Вторник, 03 июня 2014,

 

Юрий Радченко, член Союза журналистов Украины
КОЛОНКИ АВТОРА

Цинізм на тлі героїзму

На тлі ледь не героїчної поведінки членів ЦВК, що забезпечували голосування по східних регіонах на виборах президента, уся робота й поведінка Київського тервиборчкому видається прикладом цілковито протилежним.

Жодні вибори за останні два десятки років не були настільки скандальними.

Двоє знятих за бездіяльність голів тер виборчкому, другий – 12 травня, просто в розпал виборчої кампанії; розгляд ЦВК питання щодо "прийняття Київською міською виборчою комісією незаконних рішень, а також... фактів грубого порушення нею Конституції України й закону про місцеві вибори"заява "Демократичного Альянсу" щодо фальсифікацій; вимога в.о. президента Турчинова провести перерахунок голосів на місцевих виборах та заява Сергія Пашинського про "ознаки ганебного широкомасштабного злочину" й "організованої групи негідників"; свідчення Сергія Лещенка про змову між креатурами Чорновецького та "Удару"; дво-тригодинні черги на дільницях, свідками яких були майже усі кияни; пікетування Київської виборчої комісії "радикалами" Ляшка...

Насправді, перелік можна множити.

Так, місцеві вибори визнані такими, що відбулися. Але їх "паровозом" стали вибори президентські – вибори, на яких українці голосували не так за Порошенка, як проти війни. Вибори, що так само поза сумнівом, як і легендарна дружина Цезаря...

Власне ж місцеві вибори було проведено не так завдяки, як усупереч діяльності Київського тервиборчкому. Для їх зриву не треба було багато робити: для цього достатньо було не робити, що необхідно.

Загнати реєстрацію кандидатів від столичного міста до кімнати обсягом 20 квадратних метрів. Не найняти відповідної кількості технічних працівників. Максимально затягувати, або й зривати визначені законом терміни.

Не інформувати ні про що населення, або інформувати так, щоб нічого не можна було знайти. Залишити на сайті матриці документів зразка 2010 (!) року. Ігнорувати норми про відкритість виборчого процесу. Виконувати одні норми законів – і повністю, абсолютно, ігнорувати інші.

*   *   *

Почати з того, що на дільницях програми кандидатів до міськради навіть не передбачалися. Це значною мірою зробило місцеві вибори беззмістовними, та водночас, замість конкуренції програм створило конкуренцію вгодованих облич із білбордів, що могли дозволити собі лише партії.

Дійсно, закон про місцеві вибори, на відміну від закону про вибори президента, не вимагає від виборчкому ознайомлення виборця із програмою кандидата до міськради. Але й не забороняє. Тим більше, що жоден зі членів Київської міської виборчої комісії не міг пояснити, що саме ТВК збирався робити з купою фотокарток та детальних біографій 20-25 кандидатів-марнотратників по кожному округу...

Найбільш вагома підніжка від Київської міської виборчої комісії – це свідоме зменшення кількості працівників виборчих дільниць за одночасного збільшення навантаження на одного працівника дільниці. Якщо на минулих місцевих виборах на одну "точку" на дільниці припадав один багатоквартирний будинок – то на виборах-2014 – три. А це до 2.000 виборців.

 

Просто поділивши 2.000 на час роботи дільниці, ми отримаємо 22 секунди на перевірку паспорту та видачу чотирьох (!) бюлетенів великого обсягу – за умови, що працівники дільниці не їдять, не п'ють і, вибачайте, не опікуються природними потребами... Навіть за умови далеко не стовідсоткової явки – це явний "перебір".

Колапс на дільницях київського виборчого округу 33 за станом на 20 годину 25.05.2014 року. Усі фото – автора

І це – основна причина не лише того, що вже зранку 25 травня черги на ряді дільниць сягнули півтори години, ближче до вечора – трьох, а після закриття багатьох дільниць у обмежених за обсягом, задушливих приміщеннях залишались черги до 200 чоловік.

 
 

На правду, це й причина того, що значна кількість виборців – з малими дітьми, пенсіонерів, тих, хто, побачивши зранку величезні черги, вирішив, що "після обіду буде вільніше" – просто не проголосувала.

 
 

Так, виборці та рядові працівники дільничих комісій у цих умовах проявляли фактичний героїзм. Але навіщо це було робити? Для потужного зменшення явки?..

Що працівники Київського тервиборчкому чудово прогнозували ситуацію – говорить їх власна практика. Ще на етапі реєстрації кандидатів у депутати Київради, загнавши всіх самовисуванців від тримільйонного міста до темного коридору другого поверху Печерської РДА, а для самої реєстрації виділивши одну (!) стандартну офісну кімнату – Київська міська виборча комісія створила черги від 250 чоловік із терміном очікування до восьми годин.

Питається: чи міг Київський тервиборчком організувати вибори краще? Не лише міг, а й, згідно закону, повинен був це зробити.

Відповідно закону "Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", саме тервиборчком "...уповноважений організовувати підготовку та проведення... місцевих виборів і забезпечувати додержання та однакове застосування законодавства...""забезпечує підготовку та проведення виборів,... надає правову, організаційну, методичну, технічну допомогу дільничним виборчим комісіям,... встановлює порядок використання коштів на проведення відповідних місцевих виборів", при цьому "для організаційного, правового, технічного забезпечення... територіальні виборчі комісії можуть залучати на підставі цивільно-правових договорів відповідних фахівців, технічних працівників, робота яких оплачується...".

Згідно 4-м пунктом 61-ї статті того ж закону, "Територіальна виборча комісія в межах затверджених ЦВК середніх норм складає кошторис видатків на підготовку й проведення... виборів з урахуванням видатків дільничних виборчих комісій"...

І де ж ці підготовлені завчасно розрахунки та кошториси видатків, оприлюднені згідно вимог закону? Хто їх планував, і виходячи з яких "середніх витрат"?

Виходячи з того, що на відповідні інформаційні запити, подані автором цієї статті 12, 18 та 22 травня, досі немає жодної відповіді, навіть відписки – таких розрахунків із боку київського тервиборчкому або зовсім не існує, або вони абсолютно не відповідають вимогам столиці.

*   *   *

Не меншого збитку киянам було нанесено й під час реєстрації кандидатів.

Не зважаючи ні на прецеденти й оцінки з боку ЦВК минулих років, ні на спеціально введені до чинного закону про вибори статті про те, що "неточності, виявлені в поданих кандидатами на реєстрацію документах, підлягають виправленню й не є підставою для відмови в реєстрації кандидата в депутати" – через формальні причини тервиборчкомом було "відсіяно" щонайменше кількасот самовисуванців.

Фактично, тервиборчком виконував лише ті статті закону про вибори, які бажав, і просто ігнорував статті, не вигідні для його суто-партійного складу.

Шквал судових процесів, у які потрапив київський тервиборчком внаслідок такої "самодіяльності", вражає: тут були вимушені найняти другого юриста, оскільки тижневе навантаження на одного перевищило 50 процесів.

Та до цього слід зауважити, що до суду подала переважна меншість осіб, щодо яких Тервиборчком порушив закон. Секрет є простим: у більшості для подання просто не залишалось часу, оскільки рішення тервиборчкому щодо реєстрації або відмови в реєстрації були направлені у святкові дні, 2 травня, звичайною поштою – і отримані, відповідно, 5 та 6 травня за останнього терміну подачі судової скарги 7 травня.

А міський номер телефону в Тервиборчкомі був... один.

Характерно, що ті, хто отримував позитивне рішення судів, однаково залишались "проклятими" для столичної виборчої комісії. Хоча рішення суду першої інстанції виборча комісія має виконати протягом 3 днів, а рішення апеляційного суду негайно, – Київський ТВК за кожною виграною позивачем аналогічною справою бомбардував суд заявами "щодо встановлення способу й порядку виконання судового рішення", максимально затягуючи процес відновлення кандидатів у правах, і залишаючи їм для роботи на окрузі по 3-5 днів з усього терміну передвиборчої агітації...

Про вимоги до держслужбовців, до яких прирівняно виборних членів Тервиборчкому, ставлення до інформаційних запитів, та особисте ставлення до відвідувачів, зокрема представників преси, у ТВК – годі й казати.

На тлі всього іншого визнання Голови тервиборчкому, що він "не вміє користуватись базою даних", "не може знайти секретаря" у приміщенні, де зібрались всі працівники тервиборчкому, або така "хохма", як спрямування журналіста за відповіддю до приміщення, куди "вхід заборонено" – видаються просто милими дитячими забавками, такою собі розрядкою на важкій та відповідальній політичній роботі, додатком до "основних" технологій.

Щодо судів, теж необхідно сказати кілька слів.

Окружний адміністративний суд Києва різними колегіями примудрився з одного й того ж прецеденту – неточні дані або не вписане від руки до стандартного бланку слово "мажоритарний" у заяві – неодноразово приймати діаметрально протилежні рішення. Або й просто відкидати частину доказової бази – наприклад, копії вхідних документів до ТВК із проставленим працівником ТВК номером, датою та його ж підписом.

Десь з 12-го травня більшість рішень суду щодо поновлення особистих прав скаржників стало позитивним. Та в будь-якому разі суд залишав без розгляду або відмовляв у задоволенні скарг на роботу ТВК у цілому.

Отже, влада для судової системи як була, так і залишається "священною коровою", незалежно від аргументів.

*   *   *

Не дуже віриться, що все це можна було зробити випадково або "по дурості" – і, особливо, з огляду на те, що подібні протизаконні й навіть антиконституційні дії Тервиборчкомів уже неодноразово отримували оцінку ТВК.

Насправді, ми маємо тут справу з кількома політичними процесами:

1) змова партій проти безпартійних самовисуванців – під час усього підготовчого етапу місцевих виборів;

2) змова одних партій проти інших і проти безпартійних самовисуванців – під час підрахунку голосів.

І те, і інше не є чимось принципово новим. Але важливо, що все це:

а) відбувається після Майдану в масштабах навіть більших за масштаби порушень минулих років;

б) щільно пов'язано й спирається на підтримку судової системи;

в) є можливим лише за збереження чинної системи "ручних", "паперових" виборів.

Та чи означає це, що ми можемо припустити такий самий "керований бардак" і надалі, зокрема, восени, на виборах парламентських? Якщо відповідь на це риторичне питання знову буде ствердною – це означатиме, поміж іншим, що всі жертви останнього півріччя суспільством принесено марно.

На цьому тлі негайна автоматизація всього виборчого процесу, його якісний криптографічний захист на базі відкритих для публічної перевірки алгоритмів – є чи не єдиним виходом із ситуації, що робить базовий процес демократії – вільні вибори – щодалі проблематичнішим.

Виборцю необхідна система, яка дала б можливість не лише проголосувати, а й у будь-який час перевірити результат власного волевиявлення, яка не була б розбита на етапи, цілковито залежні від "людського фактору".

З огляду на те, що відбувається в столиці, це вже не футуристичне побажання. Це – нагальна вимога, без реалізації якої вибори вже на осінь цього року доконечно перетворяться на абсолютно умовну, незалежну від реальних уподобань суспільства, емуляцію. На фікцію, і не більше.

Заради припинення війни на Сході ми в черговий раз знехтували правами громад, власними правами в рамках місцевого самоврядування.

Та чому ми повинні дозволяти робити це й надалі?

Юрій Радченко,

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Політична корупція породжується недосконалим законом про вибори

Шановні друзі!

Мене дивує, що українці прийняли та терплять такий недолугий антидемократичний закон про вибори, що відбудуться 25 жовтня...  Кандидатом до сільради можно стати лише через партію... Сусіди з вулиці не можуть висунути свого сусіду...!!! Та це ще в радянські закони було можно зробити на зборах!!! Висувалися на зборах (не менше 200 чоловік, здається) навіть до Верховної Ради.... А зараз.... Оце новітня українська демократія((((... Загнали  виборців в стійло та змушують вибирати  з тих, кого їм вкажуть зверху. Щоб не було самостійності на місцях!

А от в мери міст, хоч і столиці - можно САМОВИСУВАТИСЯ!!! ЧОМУ?   Та тому, що тут велика кількість "дрібних", нікому не відомих самовисуванців по-перше, не мають ніяких шансів перемогти, а, по-друге, допомагають "акулам" перегонів (ставленикам олігархів чи так званих великих партій) розпорошити голоси інших претендентів для власної перемоги. По третє - забивають мізки виборцям массою програм на виборчій дільниці, які неможливо прочитати за день, а значить - змушують простих виборців  реагувати на тотальну рекламу в ТВ, на бігбордах і тоннах макулатури обяцянок-цяцянок - тобто лише на ЗАПРОПОНОВАНІ ДЕКІЛЬКА ОСНОВНИХ КАНДИДАТІВ!

Лише зараз починає громадськість критикувати діючий закон.... Жаль, що ми всі не Прометеї, а Єпіметеї.... не передбачаємо, а сильні "заднім розумом"...

Але, все рівно, українці-люди розумні, і розуміють, що все це не спроста.... Просто нардепи служать не виборцям, а тим, хто дійсно їх (та інших чиновників) поставив до влади.... Читайте концепцію.  В.Дейниченко 22.10.2015

http://kds.org.ua/presentation/dejnichenko-vf-lyustratsiya-permanentnaya-kontseptsiya


Соціологи розповіли, чого не знає виборець

22 жовтня 2015

«Розподіл мандатів – загадка не тільки для виборців, а й навіть для членів територіальних виборчих комісій» – Ольга Айвазовська

Більшість українців не знають, як відбуватиметься голосування та підрахунок голосів. Про це свідчить соцопитування, яке провів фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Київським міжнародним інститутом соціології. Експерти прогнозують: більшість проблем може виникнути не в день виборів, а після оприлюднення їхніх результатів, коли кандидат, який набере більшість голосів, не пройде до місцевої ради.

Українці не знають, в який спосіб відбуватиметься голосування та підрахунок голосів на нинішніх місцевих виборах, про це свідчать дані соціологічного опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним інститутом соціології. Так, лише 12% опитаних відповіли, що вони добре знають про новий закон, та ще 20% зазначили, що розуміють, як проходитиме голосування. Втім, прогнозують експерти, більшість проблем та конфліктів може статися вже після підведення результатів голосування.

Ірина Бекешкіна

Ірина Бекешкіна

Поширеною буде ситуація, коли достатньо популярний кандидат набере достатню кількість голосів і не пройде, тому що не пройде партія, від якої він висувається

«Поширеною буде ситуація, коли якийсь достатньо популярний кандидат набере достатню кількість голосів і не пройде, тому що не пройде партія, від якої він висувається. Тому населення буде ображене і думатиме, що вибори сфальсифіковані, тим більше, що особливої довіри до того, що вибори проходитимуть чесно, немає. Думка ділиться приблизно навпіл. Приблизно половина вважає, що якщо й будуть порушення, то вони не вплинуть істотно на результат. Інші з тих, хто піде на вибори, думають, що все буде перекручено», – говорить, директор фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Ірина Бекешкіна.

Ольга Айвазовська

Ольга Айвазовська

Координатор виборчих і парламентських програм Громадянської мережі «Опора» Ольга Айвазовська стверджує, що саме нерозуміння виборчої системи не лише виборцями, але й членами виборчих комісій є «підводним каменем цих виборів». За її словами, це показник довіри до результатів виборів, а отже легітимності фінальної стадії виборчого процесу.

Етап розподілу мандатів – велика загадка не тільки для виборців, а й навіть для членів ТВК

«Етап розподілу мандатів – велика загадка не тільки для виборців, бо я переконана, якщо поговорити з кожним із 12%, ніхто не зможе відповісти на дуже прості питання щодо способу розподілу мандатів, а й навіть для членів ТВК. До прикладу, у Львівській області ТВК включила до жеребкування та до змісту виборчого бюлетеню громадянську мережу «Опора». Тобто спостережну організацію було включено до бюлетеня під номером шість», – розповідає Айвазовська – У нас є побоювання, що саме на етапі встановлення результатів буде недовіра до виборів ще більшою. Бо ТВК не будуть спроможні в короткі, ефективні, безконфліктні терміни провести цю процедуру».

Соціологічна і реальна явка виборців

Взяти участь у виборах збираються 74% населення, свідчить соцопитування. Однак експерти зазначають, що соціологічна явка зазвичай вища за реальну, тож очікують, що на прийдешніх місцевих виборах проголосують 45-60% українців. Традиційно високою буде явка в західних областях, мінімальною – на Донбасі.

Основна причина відмови від участі у виборчому процесі – відсутність кандидатів та партій, за яких варто голосувати. Серед аргументів також називають те, що «ці вибори нічого не змінять, бо місцева влада нічого не вирішує» або й взагалі «життя від них не залежить».

Наталія Линник

Наталія Линник

«Ми не очікуємо явку вищу за 45%. Чому саме так, тому що вперше ця явка була в 2010 році загальна по всій Україні в середньому. За даними дослідження 2012 року щодо проживання осіб за місцем реєстрації, 37% громадян України, виборці не проживають за місцем своєї реєстрації. Відповідно вони матимуть складнощі щодо голосування на місцевих виборах. Тобто їм треба повертатися до місця реєстрації для того, щоб безпосередньо здійснити своє волевиявлення», – говорить заступник генерального директора Комітету виборців України Наталія Линник.

«Гречка» актуальна?

Гречка, як форма підкупу, відходить, а «на порядок денний стають більш прості речі – гроші», кажуть експерти. І додають, відсоток тих, хто готовий продати свій голос, зростає. Якщо у 2010 році таких було близько 10%, то цьогоріч так чи інакше продати свій голос готові 13,5% виборців, категоричне «ні» підкупу висловили 74% населення.

6% відповіли, що будуть голосувати, якщо отримають подарунок, але майже третина, вони хитруваті, відповіли, що допомогу візьмуть, але на голосування це не вплине

«Ми питали щодо преславутої гречки, продуктових наборів, ліків та інших подарунків. 6% відповіли, що будуть голосувати, якщо отримають такий подарунок, але 29%, майже третина, вони хитруваті, відповіли, що допомогу візьмуть, але на голосування це не вплине. Категорично ні сказали 58%. Серед тих, хто відповів що отримають таку допомогу, найбільше виділяється Донбас, там 20% сказали, що допомогу візьмуть і проголосують за цього кандидата», – розповіла Ірина Бекешкіна.

«Підкуп має місце в Україні і ця проблема не викорінилась. Не питання скільки багато черг ми бачимо за гречкою на вулицях. Питання в тому, наскільки багато цих фактів в окремо взятих територіальних громадах, зокрема грошового підкупу. Якщо порівнювати з 2014 роком, коли в нас є аж 2 обвинувачуваних вироків по підкупу, то зрозуміло, що ні кандидати, ні політичні партії не гребуть тим, щоб вдаватися до ресурснозатратних, не зовсім законних, а то й прямо незаконних форм агітацій у вигляді прямого і непрямого підкупу», – говорить Айвазовська.

Ілюстрація спільноти «Твій голос»

Ілюстрація спільноти «Твій голос»

Нова партійна система без домінування окремої партії

За даними соцопитування, лідером електоральних симпатій є партія «Блок Петра Порошенка», подолати 5% бар’єр зможуть також «Батьківщина», «Опозиційний блок», «Самопоміч» та «Укроп».

Будуть мати перевагу загальнонаціональні партії. Перш за все це партія «Солідарність», люди хочуть голосувати в таких випадках за владу, тобто буде якась вертикаль влади

«В цій ситуації, коли люди не дуже розбираються, де і які кандидати, вони будуть чіплятися партії, які їм більш симпатичні. І тут, звичайно, будуть мати перевагу загальнонаціональні партії. Перш за все це партія «Солідарність», тут ще спрацьовуватиме той чинник, що люди хочуть голосувати в таких випадках за владу, тобто буде якась вертикаль влади. Окрім того в східних і південних областях матиме перевагу «Опозиційний блок». Подекуди матиме, особливо у Галичині, «Самопоміч», подекуди «Батьківщина», – говорить Ірина Бекешкіна.

За результатами іншого опитування, яке провела компанія SocioStream, шанс потрапити до місцевих рад матиме ще «Радикальна партія».

Головною особливістю нинішніх виборів є відсутність «домінуючої сили», переконаний політолог Володимир Фесенко. Однією з причин цього експерт називає економічну кризу, яка поставила під удар владні партії, тож наразі головне їхнє завдання – «не стати головною партією країни, а втримати позиції».

Володимир Фесенко

Володимир Фесенко

«У 2010 році на місцевих виборах домінувала Партія регіонів, це призвело до серйозних деформацій і стало однією з причин травматичних подій кінця 2013-го – початку 2014 років. Зараз такого домінування немає. БПП буде серед переможців, але перші місця візьме лише в кількох регіонах», – говорить Володимир Фесенко.

За його словами, нинішні місцеві вибори можуть стати «міцним фундаментом» формування нової партійної системи в Україні.

Загальнонаціональне опитування громадської думки було проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київським міжнародним інститутом соціології з 8 по 20 жовтня 2015 року. Опитування проводилося в 110 населених пунктах у всіх областях України, окрім Автономної Республіки Крим та тих територій Луганської та Донецької областей, які не контролюються Україною. Загалом було опитано 2040 респондентів за квотною вибіркою, репрезентативною за такими параметрами, як стать, вік, регіон та тип населеного пункту. Похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Приклад ПОЛІТИЧНОЇ КОРУПЦІЇ?

А у вас «гречка» убежала: в Славянске после выборов исчез социальный магазин, в котором «прикармивали» избирателей Юрия Солода

1После выборов в Славянске исчез социальный магазин «Дорога жизни», принадлежавший народному депутату от «Оппозиционного блока» Наталье Королевской, жене народного депутата от Славянского округа Юрия Солода.

Об этом сообщают Новости Донбасса со ссылкой на видео «Общественного ТВ Донбасса».

В репортаже запечатлено, как соответствующую вывеску сняли. Теперь здесь продают товары по обычным ценам.

«Это традиционный прием гречкосеятелей, которые перед выборами заманивают людей на избирательные участки проголосовать за них тем, что раздают пайки. Что-то было дешевле, не на много. Качество было сомнительное. Но сейчас этот магазин уже не работает. Королевская здесь всем обещала многое, но мы видим результат этой работы», — заявил активист Михаил Нечипоренко.

Как известно, до парламентских выборов и некоторое время после в социальном магазине фонда «Дорога жизни» в Славянске продавали продукты питания по ценам на 20-30 процентов ниже рыночных (данные цифры указаны на сайте фонда «Дорога жизни»).

Напомним, в июне 2015 года активисты требовали проведения встречи народного депутата от Славянского округа Юрия Солода с избирателями, но народный избранник ответил отписками.

Запись опубликована 27.06.2015 автором в рубрике Вибори, Люстрація

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

До антикорупційного бюро та прокурорів треба суд і парламент

 

Гість «Вашої Свободи»: Микола Сірий, екс-кандидат на посаду директора Національного антикорупційного бюро України.

Віталій Портников: Чи здатні ми з вами перемогти корупцію в Україні? Чи допоможе в її перемозі Національне антикорупційне бюро?

Насамперед послухаймо, що сказав президент України Петро Порошенко, коли призначав директора Національного антикорупційного бюро?

Петро Порошенко: Найбільший рівень очікування серед українців є саме ефективність дій влади по боротьбі з корупцією. Я зі свого боку можу обіцяти йому, що він буд мати підтримку президента в політичній волі в його прагненні щодо ефективної діяльності по викоріненню корупції.

Я сподіваюся, що в команді директора антикорупційного бюро знайдеться місце не лише для вітчизняних антикорупціонерів, а буде запропонована і участь в роботі іноземцям досвідченим, що ще більше дасть нам можливість претендувати на довіру і підтримку з боку світового співтовариства. Для нас це дуже важливо.

Індульгенцій у боротьбі з корупцією зараз не видають. А той, хто буде видавати, – руки короткі. Будуть нести відповідальність за українським законом, маючи на увазі ефективну діяльність антикорупційних служб.

– Пане Сірий, Ви всі ці етапи висування на посаду директора Національного антикорупційного бюро пройшли. Значить, Ви вірите в те, що ця структура може бути дієвою.

Але разом з цим я можу сказати, що у практиці боротьби з корупцію в країнах Центральної і Східної Європи є різні підходи. Правда? Є підходи, коли генпрокуратура і інші правоохоронні органи реально є якимось апаратом по протидії корупції. Є випадки, коли створюються спеціальні органи. А наскільки саме в ньому в Україні є доцільність у нинішній ситуації?

Микола СірийМикола Сірий

 

Якщо складеться співпраця між Антикорупційним бюро і спеціалізованою прокуратурою, можна очікувати хороший результат

– Насправді Ви праві, є різні моделі створення таких спеціалізованих органів, які показали свою вже дієвість у світовій практиці. Зокрема досить поширеною є конструкція, коли цими повноваженнями наділяється спеціальна прокуратура, а вона вже посилюється підрозділами поліцейськими, силовими для виконання даної функції.

Але наш варіант теж допустимий, можливий. Якщо складеться добре співпраця між Антикорупційним бюро і спеціалізованою прокуратурою, яка буде створена, а також посилиться співпраця з іншими правоохоронними органами, то можна очікувати хороший результат у цій роботі.

– Якщо говорити про те, як відбиралися кандидати, то чи Ви побачили в діяльності конкурсної комісії дійсно таку незалежність, таку унебезпеченість від зовнішніх впливів, яка дасть можливість гарантувати те, що антикорупційне бюро дійсно стане, можливо, першим в українській історії органом, який не буде пов'язаний з політичними і клановими інтересами?

Комісія відстоювала свою позицію в гострих ситуаціях

– Відбір складався з двох складових. Перша складова була пов’язана з роботою спеціальної комісії, створеної з авторитетних представників українського суспільства. Це одна складова. І друга складова – це політичне призначення, яке було здійснене президентом вже з тих кандидатур, які були подані.

З точки зору роботи комісії, комісія, на мій погляд, проявила досить високий рівень незалежності, високий рівень уваги до того, що здійснювалося, і комісія відстоювала свою позицію в деяких гострих ситуаціях.

Не всі питання були підняті на належний рівень

Разом з тим, якщо в цілому оцінити той відбір, який відбувався, а він проходив декілька місяців, за цим спостерігало суспільство, на мою думку, не всі питання були підняті на належний рівень.

Віталію, Ми з Вами добре знаємо історію і можемо згадати, наприклад, 1990-1991 роки і згадати прокуратуру СРСР. Прокуратура СРСР в 1990-1991 роках була чисто політичним органом. І коли мені кажуть про те, що якісь працівники прокуратури того часу боролися з корупцією, то я хотів би нагадати, що зміна генпрокурора відбулася восени 1990 року. Був Сухарєв Олександр Якович. Доволі розумна людина, доктор, професор.

– Генпрокурор СРСР.

– Так. Як тільки він відчув, що Генпрокурора перетворилася у політичний орган, то він пішов у відставку. Потім, я хотів би нагадати, вже у січні 1991 року були поді у Вільнюсі, були вбиті люди спецназівцями російськими біля телестанції – цих людей ніхто не покарав. А відповідальна була Генпрокуратура СРСР. А перед цим були події в Тбілісі, де теж були застосовані саперні лопатки – теж ніхто не був покараний.

Якщо подивитися далі, то теж саме інколи розказують про боротьбу з корупцією з початку 1990-х. Але я добре знаю і можу нагадати, що слідчий апарат на початку 1990-х скоротився до того, що тільки 30% були з дипломами юристів, а всі інші це були абсолютно випадкові люди, тому що всі пішли у бізнес. І коли говорять про те, що от ми готові повернутися служити країні, то в мене запитання: чому ж ви тоді зробили таки вибір?

Генпрокуратура зберігала більш-менш професійність до 1997-1998 років

Або, скажімо, наступний приклад, який стосується вже більш нових подій. Генпрокуратура зберігала більш-менш професійність до 1997-1998 років. А приблизно у 1997-1998 роках на посаду генпрокурора пропонувався Олег Литвак. Він рік був в.о., не призначався до тих пір, як політична еліта визначила, що посада генпрокурора – це посада президента, а посади заступників генпрокурора ділилися по квоті. І всі фахівці приблизно знали, який заступник генерального яку політичну групу представляє. І під ним вже формувалася політична група донизу в прокуратурі. І коли мені кажуть, що прокуратура вела боротьбу з корупцією, то в мене дуже багато запитань вже на рівні нюансів.

Тому велика кількість суто професійних питань, на жаль, не піднімалася, а їх треба було піднімати.

– Мені здається, що взагалі без підтримки ГПУ Національне антикорупційне бюро навряд чи зможе повністю виконати свою місію.

Але був й інший підхід, коли, скажімо, відновлювалася незалежність Литовської Республіки, тоді новоутворений парламент Литовської Республіки ще в рамках СРСР створив власну прокуратуру Литовської Республіки. Фактично відмовився від послуг Генпрокуратури Литовської РСР, як саме знаряддя політичного.

У нас так не відбулося. Ми не можемо ніяк розірвати ось цю, якщо хочете, «пуповину» з радянським апаратом. І от виникає питання: чи зможе Національне антикорупційне бюро її розірвати?

– У нас теж відбулося певне дистанціювання, як і в інших республіках. Але та «пуповина» настільки різко, як відбулося у Литві, дійсно не була відірвана.

Виходячи з сьогоднішнього законодавчо визначеного формату, Національне антикорупційне бюро перебуває під доволі таки прискіпливим поглядом з боку прокуратури. І фактично і процесуальне керівництво, і нагляд над роботою Національного антикорупційного бюро буде здійснювати прокуратура. І саме від неї дуже багато залежить.

Але, скажімо, первинна робота, оперативно-розшукова робота, первинні дії, пов’язані з невідкладним переслідуванням виявлених фактів, будуть в межах повноважень Національного антикорупційного бюро. І тут буде можливість певного паритету.

– Маємо запитання додзвонювача.

Додзвонювач: От президент сказав, що нікому індульгенцій роздавати не будуть. Як Ви думаєте, чи не повинна одна з перших справ антикорупційного бюро бути справа про бізнес президента? Якби так було, то я більше став би довіряти цьому бюро.

– Слушне запитання. І треба давати відповіді на це запитання. Насправді, якщо ми будуємо демократичне суспільство, то дійсно жодна особа, незалежно від посади, не може перебувати поза вимогами закону. І якщо в діях президента будуть ознаки злочину, то має включатися в дію певна процедура.

Але, з огляду на українську Конституцію, ця процедура визначена саме Конституцією і передбачається процедура імпічменту президента. Ця процедура доволі складна.

З точки зору постановки питання, то питання правильне – будь-яка особа має бути під дією українського закону. Це безперечно.

– Запитання ще одного додзвонювача.

Додзвонювач (преклад): Мені довелося у житті зіштовхуватися з воєнною прокуратурою радянських часів дуже тісно. Наприклад, з десяти людей прокуратури дев’ятеро були досить таки «високоякісних» слідчих. І в сучасній історії України мені довелося мати кілька разів справи зі слідчими, які (не знаю, як там рівень) на питання «ліс рубають – тріски летять», то вони нестандартну дали би відповідь. Це ж просто катастрофа!

– Питання і зрозуміле, і має підстави під собою.

Виховати хорошого слідчого, треба деколи і десять років

 

Антикорупційне бюро набере нових людей. На перших етапах роботи буде просідання якості і ефективності

Для того, щоб виховати хорошого слідчого, треба витратити сім, вісім, а деколи і десять років. І саме такий резерв часу був в радянські часи. Зараз, на жаль, досить швидко змінюється і політична логіка, і правова логіка в нашому житті. І це той мінус, який не дозволяє сконсервувати і зробити якісний та стабільний правоохоронний апарат. І це дійсно проблема. І з цією проблемою зіштовхнеться і Національне антикорупційне бюро, яке набере нових людей. І для того, щоб вони набули нових навичок, для того, щоб вони пройшли злагодження, треба буде час. Тому можна допустити, що на перших етапах роботи бюро буде певне просідання якості і ефективності. Тому запитання абсолютно слушне.

– Запитання ще одного додзвонювача.

Додзвонювач: Чому у нас виходить, що йдуть в нардепи, але вже люди, які мають конкретний бізнес, і вони займаються просуванням своїх справ? Я вважаю, що антикорупційному бюро до них треба прискіпливіше придивлятися, а по-друге, якось постаратися, щоб люди з дуже великого бізнесу просто за законом не проходили у парламент.

І друге. Підтримую і таке ставлення, що керівні, міністерські місця мають займати люди не по квоті, а дійсно спеціалісти. Тому що ми знаходимося в технологічному процесі, а представники різних партій, там столярки, доярки, які за квотою йдуть, починають в партії керувати промисловістю там, де має керувати спеціаліст. Я хотів би навіть точно сказати, що великі «боси» підбирають собі кухаря чи водія дійсно спеціаліста, а ставити у міністерство…

Проблема нерозривного зв’язку між великим бізнесом і політикою є

– Перш за все проблема нерозривного зв’язку, значною мірою шкідливого зв’язку між великим бізнесом і політикою є вельми актуальною.

– Але не тільки для України, можна сказати.

– Не тільки для України. Але в Україні ця проблема яскраво виражена і її треба розв’язувати.

Чи зможе розв’язати антикорупційне бюро проблему, впевненості немає

 

Політична корупція – це найскладніший вид корупції, з якою найскладніше боротися

Чи зможе розв’язати Національне антикорупційне бюро цю проблему? У мене впевненості немає, тому що це надзвичайно складна річ. І можливість є. Якщо правильно організувати і роботу, і позиціонування цього бюро у суспільстві, то крок за кроком можна вийти за вирішення цієї проблеми, на подолання політичної корупції. Але політична корупція – це найскладніший вид корупції, з якою найскладніше боротися.

Що стосується необхідності посилення професійності в політичній сфері, то, безперечно, так. Чим більше серед політиків буде професіоналів високого ґатунку, тим більше і відповідальніше вони будуть діяти, тим результативніше для суспільства.

– Мені здається, що Вас слухач все ж таки не дуже зрозумів. Тому що, коли Ви говорили про заступників генпрокурора, то є абсолютно очевидним, що заступник генпрокурора має бути професійною людиною, юристом-професіоналом. Як і, до речі, і генпрокурор має бути професіоналом. Коли ж мова йде про міністрів, то у всьому цивілізованому світі міністри – це політичні діячі. Вони не керують промисловістю. Тобто там немає промислових міністерств.

А от те, що в нас немає апарату чиновницького, який керує міністерствами поза квотами кланів, поза партіями, то це проблема, мені здається. Тому що всі міністри, які до нас приїздять, міністри закордонних справ, то вони ж не є дипломатами. Дипломати не керують МЗС на Заході, не керують міністерствами оборони військові, як у нас.

Навпаки, політична відповідальність – це головне. А у нас немає цього розуміння, що політична відповідальність і професіоналізм чиновників – це дві складові апаратного успіху.

– Віталію, але Ви, мабуть, зі мною погодитеся, що призначати міністра, який зовсім не орієнтується у тій сфері, в якій він буде виконувати політичну функцію міністра, то теж недоречно.

– Звичайно. Але це відповідальність партії, яка сформує уряд.

Кандидатури на Національне антикорупційне бюро проходять політичні узгодження, «політичне сито»

– Тому тут має бути «золота середина». Принцип представництва ніхто не відмінить, тому що принцип представництва породжується тією довірою, яку люди на виборах надають тим чи іншим політичним партіям. Далі вже справа за партіями. Партії мають відповідально діяти при призначенні тих чи інших осіб або також при підтримці, при обговоренні різноманітних кандидатур, у тому числі кандидатури на Національне антикорупційне бюро. Скажімо, такого рівня кандидатури проходять певні політичні узгодження, вони проходять певне «політичне сито».

– Запитання ще одного додзвонювача.

Додзвонювач (переклад): А як на сьогоднішній день призначаються заступники прокурорів обласних?

Я просто особисто зіштовхнувся з проблемою. Нинішній заступник київського обласного прокурора організовував рейдерське захоплення підприємства. Ми куди тільки не писали, не зверталися, то нам скрізь йдуть тільки відписки. Були відкриті кримінальні провадження. Написали заяву, надали дані – людина обіймає посаду.

Вони якось проходять люстрацію чи щось ще? Чи, як все було, так і лишилося, нічого не змінилося?

– Ну от!

Декілька сотень працівників прокуратури на підставі закону про люстрацію звільнені з посад. Багато через суди намагаються поновитися на посадах

– Що стосується люстрації, то станом на сьогодні (я не можу назвати точної цифри) декілька сотень працівників прокуратури на підставі закону про люстрацію, так званого закону про очищення влади, звільнені зі своїх посад. Багато з них через суди намагаються поновитися на посадах, але такий процес відбувається.

Дійсно, ті призначення і в системі прокуратури, які викликають доволі серйозні дискусії в суспільстві, не додають авторитету владі. І влада мала би більш уважно ставитися до кожного такого призначення. Тим більше, як от слухач підкреслив, на такий рівень посад, як заступники прокурорів областей. Тобто це особи які досить багато мають повноважень і мають можливість впливати на роботу прокуратури в цілих сегментах роботи області. Це значимі посади.

– У будь-якому разі, мені здається, та кількість людей, які були сьогодні разом з нами учасниками цієї програми, показують, що корупція залишається однією з тем, які для суспільства дуже і дуже чутливі. І залишається тільки сподіватися, що ось ця історія з Національним антикорупційним бюро не закінчиться для суспільства черговим розчаруванням. Тому що, як відомо, коли не можна вирішити питання корупції інституційно, вона починає вирішуватися, на жаль, революційно.

 


Віталій Портников

PortnikovV@rferl.org

Співпрацює з Радіо Свободи з 1991 року. Редактор і ведучий програм російської редакції Радіо Свобода «Час гостей» і «Час преси». Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював оглядачем «Незалежної газети», колумністом низки російських газет та інтернет-видань. Активно співпрацює з російськими, українськими, польськими, білоруськими та балтійськими ЗМІ. Спеціалізується на висвітленні проблем пострадянського простору, відносин Росії з країнами СНД, Центральної та Східної Європи.

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Нарешті підтримали мою політичну люстрацію, Концепцію...

Політична корупція. Як протидіяти?

Середа, 23 вересня 2015, 12:46

 

 

Одного разу під час розмови з відомим громадським діячом, екс-головою секретаріату президента Олегом Рибачуком, ми зачепили тему політичної корупції. Він сказав тоді буквально наступне:

"В Україні політична корупція – це норма життя. Я от згадую епізод, коли був у Канаді. Ця країна за населенням менша за Україну. Там є спеціальний комітет, ціла тисяча людей, який займається питанням виключно політичної корупції.

Голова комітету обирається на 8 років, а термін парламенту – 4 роки, тобто він абсолютно незалежний. І от там був випадок, коли на факті політичної корупції спіймали прем'єр-міністра, коли він для своєї партії використовував інформацію, яка була йому відома як прем'єру… То що ж говорити про Україну?"

З Рибачуком не посперечаєшся. В українців подив може викликати швидше поведінка канадських антикорупційників, ніж прем'єра.

Адже для нас це само собою зрозуміло – доступ до інформації, який людина отримує за посадою, буде нею використовуватись на власну користь. А політичною корупцією в нас вважаються лише продаж місць у виборчих списках чи продаж свого голосу народними обранцями за якусь законодавчу ініціативу.

Нещодавно в приміщенні Комітету з питань протидії та запобігання корупції Верховної Ради відбувся круглий стіл з питань важливості законодавства з політичного і виборчого фінансування політичних партій у запобіганні і протидії політичній корупції в Україні.

Передусім, обговорення стосувалось проекту закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання і протидії корупції в Україні". А сам законопроект, не зважаючи на гучну назву, яка охоплює широкий спектр політичної діяльності, стосується переважно питань фінансування політичних партій.

На круглому столі виступали народні депутати, представники АП та Мін'юсту, ОБСЄ та Ради Європи.

Експерти в один голос хвалили законодавчу ініціативу. Критика стосувалась виключно незначних нюансів законопроекту, які виявили Венеціанська комісія і ОБСЄ у своєму висновку. Власне, саме цей висновок і презентували поважні іноземні гості на зібранні у стінах українського парламенту.

Вставлю і своїх "п'ять копійок" в дискусію навколо змін до законодавства.

По-перше, прийняття даного законопроекту – це дійсно значний прогрес у формуванні політичної системи України. Законопроект передбачає державне фінансування партій і контроль за всіма партійними надходженнями. Його прийняття суттєво ускладнить вплив на політичні партії з боку олігархів. Однак, чи заблокує його?

Якби даний законопроект назвали, наприклад, "Про особливості фінансування політичних партій" – я аплодував би йому стоячи. Однак народні депутати наважились протидіяти політичній корупції, а вона аж ніяк не обмежується питанням фінансування. Цей законопроект дозволяє обмежити легальний зовнішній вплив, однак мало впливає на внутрішньо-партійні процеси.

До чого я веду? Який би двигун ви не поставили на свій автомобіль і яке б пальне не заливали до його баку – він не поїде зі спущеними шинами і розрядженим акумулятором.

Так само, щоб вирішити проблему політичної корупції в Україні, не достатньо врегулювати лише питання фінансування. Маємо визнати, що в Україні не працюють механізми внутрішньо-партійної демократії. Саме відсутність внутрішньо-партійної демократії не дозволяє рядовим членам партій ані вільно обирати керівництво, ані впливати на рішення і позицію власної політичної сили.

Саме внаслідок цього існує таке ганебне явище, як "партійна франшиза", коли партійне керівництво розпродує місцеві партійні організації місцевим "грошовим мішкам".

Це дозволяє партійним босам не радитись зі своїми членами, приймаючи принципові рішення про позицію партії щодо тих чи інших питань у парламенті або формату участі у виборах. Рядові партійці, ба й навіть народні депутати можуть дізнаватись про те чи інше рішення своєї партії з екранів телевізорів, а не з партійних заходів…

Чи гратиме роль процедура фінансування партійної організації, якщо процес купівлі-продажу партійних організацій чи політичної позиції політичної сили ніколи не проводиться через офіційні партійні рахунки? Вигодонабувачами завжди виступатимуть конкретні партійні боси.

Щоб запрацювали інструменти партійної демократії, відкритою для громади має бути не лише фінансова інформація, але вся інформація.

Перше, що необхідно відкрити партіям – це інформація про членів. Без адрес і інших персональних даних, але з прізвищами, іменами, фото, сканованою заявою про вступ, датою вступу, органом, який його приймав, та конкретним осередком, у якому стоїть на обліку.

Чому це так важливо? Тому що саме завдяки маніпуляціям з членами партій найчастіше призначають партійне керівництво осередків. Дана інформація, в більшості випадків, залишається невідомою для самих активістів, вона ніде не фіксується, окрім внутрішніх партійних органів. Ця можливість і дозволяє торгівлю парторганізаціями.

Друга необхідна річ – відкриті партійні заходи: збори та засідання керівних органів). У 99% випадків, на практиці вони не проводяться взагалі, а ті, що проводяться, як правило, просто не відповідають партійним статутам.

Учасникам не повідомляють заздалегідь про місце та час проведення, про порядок денний та про інші важливі речі. Партійні конференції, якщо й відбуваються – то суто у вигляді постановочних вистав. Таким чином, партійні активісти не мають змоги підготуватись до заходу і вплинути на його результат.

Третя річ – публічна фіксація і доступ до рішень партійних органів. Не багато партійних організацій взагалі заморочуються їх хоч би якось зберігати, а якщо це з якогось дива відбувається, то вони, залежно від ситуації, завжди може бути "відкориговане" у потрібному ракурсі заднім числом. Простіше кажучи – підроблене.

Тому навіть тих "спонсорів", які вже заплатили за потрібне партійне рішення, можна легко "кинути", якщо хтось заплатить більше. Тим же способом завжди можна "заднім числом" усунути будь-якого неугодного активіста.

Ось такі три прості зміни здатні вирішити глобальні питання партійної корупції в середині партійних організацій. Точніше – вони дадуть інструмент, яким зможе скористатись будь-який активіст, запустивши механізми партійної самоорганізації.

Кожній партії – по офіційному сайту! Приблизно таке гасло варто проголосити для народних обранців.

Саме відкритий доступ може стати запорукою оздоровлення української політичної системи.

Дмитро Сінченко, спеціально для УП

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Політична корупція звужена до дії посадової особи.Це неправильно

Політична корупція

 

 

Політична корупція це діяння посадової особи держави, яка незаконно й неправомірно використовує свій державний статус для отримання переваг (соціальних, політичних, економічних тощо) для себе або інших осіб у корисливих цілях. Для політичної корупції характерне прагнення її суб'єктів до нарощування свого владного потенціалу, часто без явної матеріальної вигоди. 

Політична корупція проявляється у різних формах й політичних процесах. З урахуванням багатоманітності та специфіки прояву політичної корупції в умовах виборчих процесів виділяють специфічний вид політичної корупції – електоральну корупцію. Її можна визначити як систему підкупу як виборців, так і тих, хто проводить вибори і навіть тих, кого обирають. Відтак влада (державна, місцева) перетворюється на товар, який можна придбати лише за умови доступу до значних фінансових, матеріальних, інформаційних та інших ресурсів. Деякі американські дослідники стверджують, що природа депутатського мандату (а саме –його тимчасовий статус) може стати чинником корупційної поведінки його власника. На думку експертів, депутати представницьких органів часто постають перед дилемою: зберегти політичну підтримку виборців, гарантуючи, тим самим, подальше переобрання, чи прийняти грошову винагороду від лобістів, забезпечивши свій матеріальний статок. 

Можна виокремити декілька основних специфічних рис політичної корупції: 

• політична корупція має набагато вужче коло тих, хто з нею безпосередньо стикається, що посилює її латентність. Політична корупція обертається у надто високих політичних колах, щоб стати елементом повсякденного практичного досвіду переважної більшості громадян; 

• далеко не завжди політична корупція має чітко виражене матеріальне втілення (у вигляді конкретного грошового еквіваленту, або в обсязі певних послуг, які надаються). Звичайно, й у сфері політичної корупції також можуть бути свої «фіксовані ставки», але частка «твердих тарифів» є значно меншою. Деякі експерти взагалі говорять про відсутність монетарної сутності політичної корупції, оскільки винагорода використовується не в особистих цілях певної посадової особи, а у владно-політичних цілях (наприклад, підтримка керівництва під час політичних криз або на виборах); 

• втягнення у коло політичної корупції осіб – політичних функціонерів, публічних політиків, чиновників – часто є більш тривалими у часі й має, так би мовити, різновекторну спрямованість. Іншими словами, оскільки політичні корупціонери є людьми, які мають значні владні повноваження, широке коло знайомств і знаходяться у полі дії різного роду мереж політичного впливу, то й послуги, які вони надають є універсальними і стосуються різних сфер суспільного життя. 

• на відміну від «звичайної», політична корупція майже легітимна як в оцінках громадської думки, так і в політичних колах. Справа в тому, що у контексті досить поширеного розуміння політики як «брудної справи», громадськість сприймає політичну корупцію як невід'ємну складову цього бруду і далеко не завжди ставиться до неї як до суспільно шкідливого явища. Серед політиків легітимність політичної корупції базується насамперед через її сприйняття як органічної частини політичного менеджменту і політичних технологій. Особливо це стосується так званих керованих демократій, де політики твердо упевнені у необхідності спрямування суспільно-політичних процесів у потрібному їм напрямі, у тому числі й за допомогою діянь, які класифікуються як політична корупція. 

З огляду на все вищезазначене, політична корупція має набагато більший прихований та інваріантний характер і далеко не завжди є очевидною для пересічного громадянина. 

Небезпечність політичної корупції пов'язана, насамперед, з тим, що вона призводить до принципових ціннісних зсувів у системі «засіб-ціль». В демократичній державі (навіть за умов так званої часткової демократії) досягнення стратегічних і тактичних політичних цілей у системі державно-правових відносин передбачає застосування певних нормативно визначених засобів. Політична корупція призводить як до застосування не передбачених законом засобів, так і до переслідування корисливих (особистих, групових, кланових) цілей. Більше того, часто осуду піддається не сам факт корисливої мотивації, а спосіб його здійснення (наприклад, пряме втручання у компетенцію того чи іншого суб'єкта політики або брутальний тиск на політичних опонентів). Отримані в результаті політичної корупції дивіденди, якщо й піддаються осуду, то переважно з погляду цінностей суспільної моралі, демократії та правової держави, а не з позицій кримінального кодексу. 

Основними чинниками, що сприяють поширенню політичної корупції є: 

- низький рівень політичної культури суспільства, його невідповідність досягнутому формальному рівню демократії. Справді, якщо в державі прийнята демократична конституція, яка закріплює ключові принципи демократичного ладу і надає громадянам основні політичні права і громадянські свободи, а в суспільстві тривалий час залишаються панівними елементи «патріархальної» й «підданської» політичної культури, то за таких умов політична корупція набуває небувалого розквіту; 

- надмірне й активне втручання держави в 
економіку й приватне життя громадян, що призводить до ослаблення ринкових регуляторних механізмів, підміні їх жорстким нормативним регулюванням держави, а також до ерозії основ громадянського суспільства. Безневинне, на перший погляд, намагання держави розширити сферу свого контролю (часто це намагаються виправдати надзвичайною складністю процесів, що відбуваються у сучасному суспільстві, та небезпеками, що йому загрожують) неминуче тягне за собою збільшення обсягу повноважень й сфери «відповідальності» як обраних політиків так і призначених політичних функціонерів; 

- непрозорість системи державного управління, процесів вироблення політики та прийняття рішень на національному, регіональному й місцевому рівнях. Формування й закріплення в суспільній свідомості уявлення про політичну систему як своєрідну «чорну скриньку», продукт діяльності якої є результатом дії непізнаних, часто ірраціональних, механізмів і процесів, є прямим наслідком її нетранспарентності та мінімізації участі громадян у справах держави. За таких умов, політична корупція стає органічним елементом політичної системи, більше того, корупційні діяння стають невід'ємною сполучною ланкою між етапами процесів вироблення політики та прийняття рішень. 

В громадській думці посттоталітарних, особливо пострадянських, країн існує досить поширений стереотип щодо нерозривності демократії та політичної корупції. Логічний ланцюжок, що поєднує ці два політичні явища, є доволі простим: оскільки в основі сучасної представницької демократії лежить принцип політичної конкуренції, а боротьба за виборців між різними політичними силами формує своєрідний політичний ринок, на якому товаром є програми й обіцянки політиків і партій, а грошима – голоси виборців, то й політична корупція повністю відповідає такій системі ринкових цінностей, займаючи свою нішу на ринку політичних послуг. У цьому контексті політики виступають як бізнесмени або менеджери з усіма притаманними такому роду діяльності якостями. Якщо даний логічний ланцюжок помістити у більш широкий контекст категоричного неприйняття ринку як такого та пов'язаних з ним відносини власності певними сегментами посттоталітарних суспільств, то вищезгаданий стереотип має всі шанси на тривале існування. 

Хоча демократія об'єктивно може сприяти поширенню й розвитку політичної корупції, зауважимо, що масштаб і глибина цього явища залежать від якості демократії та рівня розвитку громадянського суспільства і політичної культури суспільства. В сучасних ліберальних демократіях на шляху поширення практики політичної корупції вже встановлені системні бар'єри (інституційні та нормативно-правові), які продовжують вдосконалюватися. Але перехідні посттоталітарні суспільства є особливо вразливими для політичної корупції. 

Демократія не є уособленням ідеального, безпроблемного суспільства. Добре відомо, що встановлення демократичного ладу не веде до автоматичного вирішення суспільних проблем. Однак, демократія є найсприятливішим підґрунтям для їхнього розв'язання або пом'якшення, оскільки створює необхідні умови для поширення інформації щодо цих проблем, їх дослідження, пошуку шляхів подолання та вироблення відповідної політики. Проблема політичної корупції не є винятком. І хоча політична корупція навряд чи буде колись повністю ліквідована за умов сучасної представницької демократії, її масштаби, а отже й руйнівний вплив, можуть бути значно зменшені й поставлені під надійний державний та громадський контроль. Щоб вижити, демократія має знайти в собі сили і мужність побороти політичну корупцію. 

 

 

Головний спеціаліст

Нововоронцовського РУЮ                                                       С.М.Нестерцова

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.