Skip to Content

Вдовенко М.М. Творча робота: "Державне регулювання підприємницької діяльності в Україні"

ВДОВЕНКО МАРІАННА МИХАЙЛІВНА


головний спеціаліст відділу

розвитку підприємництва

департаменту регуляторної

політики Міністерства економіки

України


ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ


Вступ


Державне регулювання підприємництва є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України [4].
Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави.
Основними принципами державної політики є створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема забезпечення:системності та комплексності механізмів державного регулювання роз¬витку підприємництва;цілеспрямованості та адресності підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;рівноправного доступу суб'єктів підприємництва усіх форм власності до фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.
Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику (включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій); державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців. Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однією з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності. [2, с. 4-13].
Основні засоби, які використовує держава для регулювання підприємницької діяльності, є: державна реєстрація; ліцензування, регуляторна політика, видача документів дозвільного характеру, патентування, квотування; сертифікація та стандартизація ; регулювання цін і тарифів; податкове регулювання (надання податкових пільг); надання дотацій, компенсацій; застосування нормативів та лімітів; матеріально-технічна підтримка підприємців:інформаційне, кадрове та нау¬ково - методичне забезпечення підприємців [3, с. 89-91] тощо.
Держава і підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п.
У свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня.


1. Організаційно-правове забезпечення становлення та розвитку підприємництва 

В європейських країнах мале і середнє підприємництво є основою соціально-економічної моделі. Воно займає переважну частку в таких галузях економіки, як оптова та роздрібна торгівля, харчова промисловість та будівництво, стимулює розвиток конкуренції в європейській економіці, примушує великі компанії покращувати ефективність виробництва та впроваджувати нові технології. 
Становлення і розвиток малого та середнього підприємництва неможливі без відповідного організаційно-правового забезпечення. Законодавство в сфері підприємництва повинно становити єдину систему як за взаємною узгодженістю норм, так і за повнотою нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.
В Україні процес формування законодавчої бази в сфері малого та середнього підприємництва пройшов декілька етапів. На різних етапах розвитку нашої держави по різному будувалась і державна політика розвитку підприємництва. 
І етап (1991 – 1996 рр.). Реальне формування державної політики розвитку підприємництва в Україні починається з 1991 року, а саме - з прийняття 7 лютого 1991 року Верховною Радою України Закону України "Про підприємництво" та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву (травень 1991 року).
Велике значення для підприємництва мала схвалена у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні, яка розглядалась як складова комплексу заходів щодо сприяння розвитку ринкових відносин та виходу України з економічної кризи і входження країни у світові господарські зв'язки. 
Основною метою Програми 1993 року визначалася реалізація державної політики щодо підтримки і захисту підприємництва, створення правових і організаційно-економічних умов для його розвитку та формування механізму державного регулювання і координації підприємницької діяльності. Програма відповідала розумінню суті підприємництва того часу - державні органи збирались регулювати та координувати підприємницьку діяльність, як це було за часів планової економіки. Однак свою роль ця Програма зіграла, підштовхуючи до розробки та впровадження нової правової бази, яка відповідала б потребам розвитку підприємництва.
ІІ етап (1996 – 2000 рр.). Другий етап державної політики підтримки малого бізнесу розпочався у 1996 році. Початок новому етапу поклало схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996р.), конституційне закріплення свободи підприємництва (28 червня 1996р.) та затвердження Кабінетом Міністрів України Програми розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 роки (січень 1997р.)
Одним з механізмів підтримки малого підприємництва, а також вирішення широкого кола проблем на шляху його розвитку стала державна Програма розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 роки, яка визначала забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід'ємного сектора ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць. 
У цей же час почали формуватися законодавчі основи регуляторної політики як засобу сприяння розвитку підприємництва. Підписуються Укази Президента України "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності" від 03.02.98№79/98, "Про державну підтримку малого підприємництва" від 12.05.98 №456/98, "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" від 23.07.98 №817/98.
ІІІ етап (1998 – 2006 рр.). Базовою відмінністю цього етапу є визнання на рівні державної політики необхідності зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, відмова від певного патерналізму з боку держави, формування середовища, сприятливого для розвитку підприємництва шляхом усунення адміністративних бюрократичних бар’єрів.
Подальшим кроком державної політики щодо розвитку підприємництва є прийняття Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19.10.2000 №2063-ІІІ та Закону України "Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні" від 21.12.2000 №2157-ІІІ, коли вперше законодавчо визначено правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форми власності, ключову роль розвитку малого підприємництва як чинника ринкових реформ. Також в Законі окреслено роль та місце програм розвитку малого підприємництва та зазначено, що "Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні" є комплексом заходів, спрямованих на реалізацію державної політики щодо вирішення проблем розвитку малого підприємництва".
Власне, з моменту прийняття зазначених Законів держава, задекларувала свою підтримку малому підприємництву. 
Крім того, протягом цього етапу прийняті Закони України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" які визначили основні засади державного регулювання підприємницької діяльності в Україні
ІУ етап (2006 - на сьогодні). Цей етап визначається готовністю державного управління до реформування сфери підприємницької діяльності. Адже саме на початку 2006 року, можна констатувати, що законодавча база щодо розвитку підприємництва в цілому була створена і постало нагальне питання полягає в її якісному поліпшенні та вчасному правовому реагуванні на ті чи інші події. Реформи у сфері дозвільної системи, у сфері започаткування бізнесу, у сфері ліцензування – напрям, проголошений Президентом України у своїй Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки, і кроки Уряду щодо реалізації такого напряму – визначальний етап, і від того, наскільки результативними для сфери розвитку підприємництва стануть ці реформи та заходи Уряду щодо їх реалізації – і залежатимуть якісні показники розвитку підприємництва в Україні та створення цілісної системи державного регулювання підприємницької діяльності.
В той же час, створення цілісної системи державного регулювання підприємницьких відносин - складний і тривалий процес. Проте, уже сьогодні можливо й необхідно закласти організаційно-правові засади відповідної державної політики. Головне, щоб законодавчі акти сприяли залученню до підприємницької діяльності широких верств населення, стимулювали розвиток малого підприєм¬ництва шляхом створення сприятливого податкового, цінового, інвестиційного та інноваційного режимів. Це, у свою чергу, мало б не лише стимулювати становлення малого та середнього підприємництва, а ще більшою мірою сприяти поступовій легалізації "тіньового" капіталу.

2. Розвиток підприємництва та його внесок в національну економіку України
Законодавством України визначено, що підприємництво – це господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку. Підприємництво є самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю.
В українській практиці об’єктом статистики підприємств є підприємницька діяльність суб’єктів господарювання усіх видів економічної діяльності та організаційно-правових форм. Центральною одиницею статистичного спостереження є підприємство, що створене і функціонує передусім для отримання прибутку. Некомерційні товариства, які здійснюють комерційну діяльність, належать до підприємств за умови, якщо питома вага їх доходу від реалізації комерційного продукту становить не менше п’ятдесяти відсотків усього валового доходу.
Відповідно до ролі в національній економіці та масштабів діяльності розрізняють малі, середні та великі підприємства. У законодавчому полі України особлива увага приділена малим підприємствам та фізичним особам - підприємцям через їх особливу роль у становленні сучасної моделі економіки.
На сьогоднішній день суб’єктами малого і середнього бізнесу є фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності відповідно до Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" та юридичні особи - малі і середні підприємства, визначені відповідно до Господарського кодексу України.
Згідно статті 63 Господарського Кодексу України малими вважаються підприємства, середньооблікова чисельність працюючих яких не перевищує за рік п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції – сімдесяти мільйонів гривень. Великими визнаються підприємства, на яких чисельність працюючих перевищує двісті п’ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації перевищує сто мільйонів гривень. Відповідно, усі інші підприємства належать до категорії середніх. 
Ці критерії застосовуються, починаючи з 2009 року. Відповідно, кількість малих підприємств з 2009 року суттєво збільшиться (рис. 1).
Така типологізація суб’єктів підприємницької діяльності в цілому відповідає структурі суб’єктів підприємництва у економічно розвинутих країнах, що дає право на порівняння показників його розвитку із показниками розвитку цих країн, аналізу отриманих даних і підготовки пропозицій для подальшого вдосконалення розвитку цієї сфери економіки України.
В країнах з перехідною економікою, у першу чергу, завжди вирішуються питання кількісного росту суб’єктів малого підприємництва, зменшення рівня адміністративних бар’єрів та державного втручання у підприємницьку діяльність.
 

Рис.1. Розподіл підприємств в Україні за розмірами

В умовах системної перебудови національної економіки підприємницький сектор виконує свою провідну роль і виступає гарантом стабільності економіки та підвищення рівня життя її громадян. Реальний стан цього сектора підтверджують статистичні дані та стійка тенденція розвитку.
Динаміка загальних темпів приросту суб’єктів підприємництва країни свідчить про те, що починаючи з 1991 року, цей сектор економіки кількісно виріс майже у 12 разів. 
Проте, незважаючи на стійку тенденцію до його зростання, абсолютні значення темпів приросту в залежності від періодів є неоднозначними. Так, найбільші темпи приросту загальної кількості суб’єктів підприємництва припадають на 1991 – 1996 роки і дорівнюють в середньому 148% - 191% щорічно. В період з 1996 по 2003 рік включно показники зростання майже однакові: щорічно 114% - 117%. Починаючи з 2004 року, відбуваються стрибкоподібні зміни темпів приросту суб’єктів підприємництва: з 4,7% до 8,4% (2004-2005р.р.) та від 3% у 2006 році до 11% у 2007.
З урахуванням змін, внесених до Господарського кодексу України та Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19.10.2000р. №2063-III стосовно критеріїв віднесення підприємств до великих, середніх і малих, питома вага малих і середніх підприємств в загальній кількості підприємств України у 2008 році залишилась майже на рівні 2007 року і склала 99,5% (у 2007 році 99,6%), що в цілому відповідає світовим стандартам. 
За даними Держкомстату України станом на 01.01.2009р. в структурі вітчизняного підприємництва за розміром підприємств частка малих підприємств становила 92,7%, середніх – 6,8%, великих – 0,5%.
В Україні налічувалось 332,2тис. малих підприємств, 23,1тис. середніх підприємств та 1,685тис. великих підприємств. Однак, тенденція щодо кількісного зростання була характерна лише для великих підприємств – 18,3%, від’ємний приріст щодо кількості малих та середніх підприємств становив відповідно 5,7% та 0,4%.


2 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2. Класифікація підприємств за розмірами у 2008 р.
Натомість, простежується позитивна динаміка щодо кількості фізичних осіб-підприємців, у 2008 році їх кількість зросла на 9%. Станом на кінець 2008 року кількість фізичних осіб-підприємців в Україні без урахування найманих працівників становила 2,4млн. осіб.
Разом з тим, в Україні спостерігалось незначне скорочення кількості фермерських господарств – на 2,3%. За підсумками 2008 року кількість фермерських господарств склала 42,4тис., яким належало 4,3млн. га сільськогосподарських угідь.

3 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3. Загальні тенденції розвитку кількості суб’єктів підприємницької діяльності.

Як і в попередні роки, більше половини малих підприємств від загальної кількості в Україні зосереджено в семи регіонах: у м. Києві (20,2%), Донецькій (7,3%), Дніпропетровській (7,0%), Харківській (6,8%), Одеській (5,9%), Львівській областях (5,8%) та Автономній Республіці Крим (4,8%).
В цілому, загальна кількість суб’єктів малого підприємництва на 10тис. осіб наявного населення по Україні за даними державної статистики становила 609 одиниць, або на 8,5% більше, ніж в попередньому році. При чому, найкращим цей показник був в Запорізькій (721), Миколаївській (752), Одеській (725), Херсонській (727), Чернівецькій (711) областях та містах Києві (915) і Севастополі (776). Водночас, в Донецькій, Львівській, Рівненській, Тернопільській та Чернігівській областях цей показник зафіксовано значно нижчим за середній показник по Україні.

4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 4. Кількість суб’єктів малого підприємництва у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення за регіонами (одиниць)


Однак, кількість малих підприємств на 10 тис. наявного населення скоротилась по Україні з 76 у 2007 році до 72 у 2008 році, досягши рівня 2006 року. Для середніх підприємств впродовж 3-х років поспіль цей показник утримався на рівні 5 одиниць.
Кількість фізичних осіб-підприємців на 10 тис. осіб наявного населення становила 530 осіб. При чому, найкращим цей показник є в Запорізькій (636), Миколаївській (655), Одеській (623), Херсонській (655), Чернівецькій (660) областях та містах Києві (672) й Севастополі (689). 
Всього в секторі малого та середнього підприємництва на кінець 2008 року було зайнято майже 10млн. громадян, або 49,2% зайнятого населення працездатного віку, що, практично, відповідає рівню 2007 року. На малих і середніх підприємствах працювало 5,38млн.осіб проти 5,71млн осіб у 2007 році. Кількість фізичних осіб-підприємців з урахуванням найманих працівників склала майже 4млн. осіб.
За розмірами підприємств в структурі зайнятості спостерігались зміни на користь великих підприємств. Так, якщо співвідношення зайнятості на підприємствах великі / середні / малі у 2007 році виглядало як 37,6% / 38% / 24,4%, то у 2008 році відбувся перерозподіл, відповідно 40,1% / 35% / 24,9%.
Питома вага малого підприємництва в зайнятості за видами економічної діяльності виглядає наступним чином: торгівля – 51,5%, оптова торгівля та посередництво – 11,3%, промисловість – 11,1%, операції з нерухомістю – 11%, транспорт, зв’язок – 6,9%, будівництво - 5,9%, сільське господарство – 4,9%.

5

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 5. Питома вага малого підприємництва в зайнятості за видами економічної діяльності


Частка малих та середніх підприємств в загальних обсягах реалізації продукції в Україні у 2008 році склала 55,4% (з них: малих – 16,3%, середніх – 39,1%) проти 60,7% у 2007 році. 
Обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) малими та середніми підприємствами в порівнянні з 2007 роком зріс на 14% і склав 1669988,1млн.грн. При чому, приріст спостерігався як для малого, так і для середнього секторів підприємництва. 
Обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) фізичними особами-підприємцями у 2008 році значно збільшився (на 34%) в порівнянні з 2007 роком, та майже вдвічі - порівняно з 2006 роком. 
Питома вага малого підприємництва в обсягах реалізації продукції (робіт, послуг) за видами економічної діяльності виглядає наступним чином: торгівля – 62,7%, оптова торгівля та посередництво – 44,4%, операції з нерухомістю – 10,3%, промисловість – 9,1%, будівництво – 7,0%, транспорт, зв’язок – 4,3%, сільське господарство – 2,6%.

6

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 6. Частка малого підприємництва в обсягах реалізації продукції (робіт, послуг) за видами економічної діяльності.

За даними Державної податкової адміністрації станом на 01.01.2009р. кількість платників податків в Україні, що працювали за спеціальним режимом оподаткування, становила: 1137122 фізичних осіб платників єдиного податку, або на 16,64% більше, ніж у 2007 році; найманих працівників фізичних осіб платників єдиного податку – 706214 осіб (приріст 3,8%); юридичних осіб, платників єдиного податку – 143149 осіб, або на 2,74% більше, ніж у 2007 році. 
Середньооблікова чисельність юридичних осіб платників єдиного податку склала 911318 осіб. Починаючи з 2004 року, за цим показником вперше було зафіксовано приріст (25,52%), при чому це відбулось здебільшого за рахунок стрімкого зростання цього показника в Донецькій та Херсонській областях.
В цілому по Україні спостерігалась позитивна динаміка надходжень до бюджетів від платників, що працюють за спеціальним режимом оподаткування. 
Всього у 2008 році було сплачено 1841016,8тис.грн єдиного податку від діяльності юридичних осіб, що на 10,4% більше, ніж за попередній рік. При цьому, за виключенням Кіровоградської області, зростання відбулось в усіх регіонах.
Від діяльності фізичних осіб було сплачено єдиного податку на суму 2471534тис.грн, або на 21,4% більше за відповідні надходження у 2007 році. Найбільший приріст було зафіксовано у Вінницькій (36,7%), Івано-Франківській (34,1%) та Херсонській (35,4%) областях.

7

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 7. Динаміка кількості платників, що працюють за спеціальними режимами оподаткування (осіб)

8

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 8. Динаміка надходжень від платників єдиного та фіксованого податків з 2003 по 2008 роки (тис. грн.)


Фізичними особами було сплачено фіксованого податку в сумі 318117,5тис.грн. 
Разом з тим, за якісними показниками вітчизняне підприємництво значно відстає від європейського стандарту. І не лише за показником якості самої продукції, але й за його внеском у розвиток економіки, за рівнем продуктивності праці, наявністю економічно доцільних створюваних робочих місць і соціальних гарантій тощо. Неухильне впровадження у повній мірі засад державної регуляторної політики, встановлення прозорих "правил гри", усунення бар’єрів для ведення бізнесу та заохочення конкуренції – це оновлений шлях розвитку вітчизняного бізнесу як невід’ємного елементу української економіки.

3. Система державної реєстрації суб’єктів господарювання як засіб державного регулювання підприємницької діяльності
Державна реєстрація суб'єктів підприємництва як процедура документального оформлення наміру юридичної чи фізичної особи здійснювати систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та зайняття торгівлею з метою одержання прибутку вперше була регламентована Законом України "Про підприємництво", прийнятим Верховною Радою України 7 лютого 1991 року. 
Якщо розглянути розвиток законодавства, що регулює державну реєстрацію суб’єктів підприємництва в Україні, то його умовно можна розділити на декілька етапів.
На першому етапі процес державної реєстрації суб’єктів підприємництва регулювався фактично тільки статтею 8 Закону України "Про підприємництво". Цією статтею визначались органи державної реєстрації, термін її проведення (місяць), встановлювалася необхідність плати за реєстрацію, розмір якої визначався Радою Міністрів України. При цьому, цей розмір залежав від організаційної форми підприємництва та виду діяльності і становив від 1,5 до 5 мінімальних заробітних плат. 
Визначений статтею перелік документів, що подавався для реєстрації, був дуже нечіткий та мав відсильний характер до чинного законодавства для окремих організаційних форм підприємництва. Відповідно, при проведенні державної реєстрації органи реєстрації керувались не тільки законами, а ще й різноманітними підзаконними актами, в тому числі і актами місцевих органів влади. 
Підтвердженням факту реєстрації було посвідчення про реєстрацію, що видавалось органом, який здійснював реєстрацію. Однак форма посвідчення не була визначена на законодавчому рівні і часто встановлювалася актами самих місцевих органів влади. 
Ряд проведених відтоді заходів дозволив дещо стабілізувати ці процеси. Однак, так і не було створено цілісної системи державної реєстрації суб’єктів господарювання, яка б дозволяла оперативно здійснити відповідні реєстраційні дії, забезпечувала фізичних та юридичних осіб адміністративними послугами (наприклад, достовірною інформацією про зареєстрованих суб’єктів підприємницької діяльності).
Крім того, починаючи з 1991 року, прийнято низку Законів України "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про селянське (фермерське господарство", "Про банки і банківську діяльність", "Про об’єднання громадян" тощо, які регулювали створення та діяльність окремих юридичних осіб. При цьому, частина таких юридичних осіб належала не тільки до організаційних форм підприємництва, а до непідприємницьких організацій, закладів, установ.
Суб’єкти господарювання, в тому числі підприємці, та органи реєстрації відразу стикнулися з рядом проблем при проведенні реєстрації суб’єктів підприємництва, а саме:
- відсутністю чітко встановленого переліку документів, що подаються для державної реєстрації суб’єктів підприємництва та встановленої форми посвідчення про реєстрацію;
- відсутністю процедур реєстрації змін до установчих документів юридичних осіб та припинення підприємницької діяльності суб’єктів господарювання;
- значним терміном реєстрації (місяць);
- встановленням, фактично, дозвільного характеру самої реєстрації тощо.
Така ситуація призвела до стримування розвитку підприємництва в державі, створення бар’єрів для підприємців саме в органах реєстрації, що, в свою чергу, викликала велику кількість скарг підприємців на посадових осіб органів реєстрації і на саму процедуру її проведення. 
Наступним етапом становлення системи реєстрації в Україні стало подальше законодавче врегулювання проблем, пов’язаних з процедурами державної реєстрації. Тому протягом 1993-1998 років до названої вище статті 8 Закону України "Про підприємництво" були внесені досить суттєві зміни, які дозволили врегулювати найбільш наболілі проблеми в цій сфері.
Було введено заявницький принцип реєстрації; зменшено строки реєстрації (спочатку до 15-ти, а потім до 5-ти днів); запроваджено процедури перереєстрації та скасування державної реєстрації; встановлено переліки документів, що подаються для державної реєстрації, в тому числі для реєстрації змін до установчих документів, перереєстрації, скасування державної реєстрації.
На жаль, безпосередньо сам порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності так і залишився під сферою врегулювання актів, що носили підзаконний характер. Законом лише було передбачено необхідність прийняття Кабінетом Міністрів України окремого Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, яке і було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1994 № 276.
Цим Положенням додатково до процедур державної реєстрації були встановлені єдині форми свідоцтв про державну реєстрацію, реєстраційних карток (які являлись одночасно заявою про реєстрацію), плату за проведення реєстраційних процедур, вимоги до оформлення установчих документів, які подаються для державної реєстрації. 
Згодом, ураховуючи стрімкі темпи зростання кількості законодавчих та інших нормативно-правових актів, що також певним чином були пов’язані із реєстрацією суб’єктів господарювання, постановою Кабінету Міністрів України від 25.01.1996 № 125 дане Положення було викладено в другій редакції, а 25.05.1998 постановою Кабінету Міністрів України №740 – в третій.
Ці документи з подальшими змінами та доповненнями до них діяли аж до 1 липня 2004 року.
Проведені заходи усунули найбільш суттєві перепони щодо створення суб’єктів підприємницької діяльності та дозволили більш-менш стабілізувати ситуацію у сфері підприємництва. 
Однак, цілісної системи державної реєстрації суб’єктів господарювання в Україні, яка б дозволяла оперативно здійснювати відповідні реєстраційні дії та забезпечувати фізичних і юридичних осіб, в тому числі й органи державної влади, актуальною та достовірною інформацією про всіх існуючих в країні суб’єктів господарювання створено так і не було. 
Зокрема, не існувало єдиної інформаційної бази про таких суб’єктів, а суб’єкти, що не відносились до підприємницьких, взагалі не підпадали під дію вищезгаданих актів. Для них встановлювались окремі порядки проведення реєстрації (наприклад, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.93 № 302 Порядок реєстрації адвокатських об’єднань). Крім того, не було визначено посадових осіб, які могли здійснювати реєстрацію, їхніх повноважень, обов’язків тощо.
Але, при цьому, почалося також і збільшення кількості органів державної влади, на які покладалися функції реєстрації тих чи інших суб’єктів господарювання
Звісно, така ситуація аж ніяк не могла сприяти розвитку підприємництва в державі. Певні бар’єри для суб’єктів підприємницької діяльності залишались існувати також і на цьому етапі, тому 15 травня 2003 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", який набрав чинності з 1 липня 2004 року (далі – Закон про реєстрацію). 
Задля зменшення адміністративних бар’єрів при реєстрації бізнесу 15 травня 2003 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (далі – Закон про реєстрацію), який набрав чинності з 1 липня 2004 року. 
Цей Закон став фундаментом для побудови в Україні найсучаснішої національної системи реєстрації суб’єктів господарювання, яка забезпечила запровадження реєстрації та постановки на облік суб’єктів господарювання за принципом "єдиного вікна". Тобто, протягом 4-5 днів проводиться не тільки процедура державної реєстрації суб’єкта господарювання, а і постановка його на облік у податкових органах, органах статистики та фондів соціального страхування в автоматичному режимі без необхідності звернення новоствореного підприємця до цих органів.
Крім того, впровадження Закону про реєстрацію дозволило надати можливість підприємцям подавати документи для реєстрації поштою (як елемент захисту прав громадян на здійснення підприємницької діяльності), запровадити Єдиний державний реєстр юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців (далі – Єдиний державний реєстр) та забезпечити можливість відкритого оперативного доступу всіх без винятку учасників господарського обороту до його даних, створити умови інтеграції України у світовий інформаційний простір, зокрема, приєднання до Європейського Бізнес Реєстру.
Крім того, Закон про реєстрацію відтепер регулює порядок проведення державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців. 
Здійснюють зазначену реєстрацію в Україні 1323 визначені законом посадові особи – державні реєстратори в 678 реєстраційних органах. 
Все це стало можливим також завдяки постійному відслідковуванню проблемних моментів роботи реєстраційної системи, завжди вчасному і оперативному її корегуванню та внесенню до нормативно-правої бази, що регламентує діяльність системи, необхідних змін.
Функціонування Єдиного державного реєстру забезпечило можливість відкритого оперативного доступу всіх без винятку учасників господарського обороту до його даних та створило умови інтеграції України у світовий інформаційний простір, зокрема до Європейського Бізнес Реєстру.
Так, Україна одна з не багатьох європейських держав, яка запровадила подання фінансової звітності в електронному вигляді. Натомість запроваджена в Україні технологія дозволяє за лічені хвилини сформувати фінансову звітність та направити її до Єдиного державного реєстру, натиснувши для цього одну кнопку. Крім того, технологія подання фінансової звітності в електронному вигляді до Єдиного державного реєстру дозволяє також подавати таку звітність відповідним державним органам. 
Можливість подання документів в електронному вигляді з використанням електронного цифрового підпису є значним кроком до полегшення документообігу для підприємців і логічним продовженням державного курсу на спрощення процедур ведення бізнесу і покращення підприємницького клімату.
Запровадження електронного документообігу сприятиме вирішенню основної стратегічної задачі національної системи державної реєстрації суб’єктів господарювання – запровадження електронної реєстрації на базі найсучасніших інформаційних технологій, забезпечення високого рівня прозорості відносин у сфері господарювання, а також можливості дієвого контролю над цими відносинами на предмет попередження та виявлення фактів використання суб’єктами господарювання такого свого статусу в цілях, що суперечать закону.
Важливим досягненням України є також приєднання до Європейського Бізнес Реєстру, що дозволило розширити коло споживачів інформації з Єдиного державного реєстру та можливості для іноземних компаній більшості країн Європи отримувати актуальну інформацію щодо українських підприємців. 
А найближчим часом і українці будуть мати можливість дізнатись необхідну їм інформацію про підприємців країн-учасниць Європейського Бізнес Реєстру, серед яких Німеччина, Франція, Італія, Великобританія, Швеція, Данія, Нідерланди, Австрія, Фінляндія, Сербія, Франція та інші. Коло учасниць Європейського Бізнес Реєстру постійно зростає.
Таким чином, в Україні функціонує сучасна національна система державної реєстрації суб’єктів господарювання, про що, в тому числі, можуть свідчити висновки відомих міжнародних правових інституцій.
Наприклад, Група держав Ради Європи проти корупції (GREGO) так відзивається про стан законодавчого врегулювання відносин у сфері створення суб’єктів господарювання в Україні:
"Юридичні особи добре визначені у законодавстві, і всі вони повинні проходити процес реєстрації. Реєстраційна система є належною, і у центральному державному реєстрі міститься адекватна і відповідна інформація про юридичних осіб. Корпоративної відповідальності не існує, однак, Україна на шляху до її впровадження" (пункт 244 Оціночного звіту по Україні по результатам Спільних першого та другого раундів оцінки, затвердженого GREGO на його 32-му пленарному засіданні 19-23 березня 2007 року).
Проведення низки досліджень, наприклад дослідження, яке було проведено в Україні Міжнародною Фінансовою Корпорацією, також підтверджують, що процедури державної реєстрації суб’єктів господарювання вже перестали бути бар’єром при започаткуванні бізнесу в Україні. Особливо це важливо в секторі малого та середнього підприємництва.
Такі можливості виводять Україну на новий етап економічних відносин з країнами Європи та допомагають налагодженню прозорих зв’язків з іноземними партнерами, що сприяє поглибленню європейської інтеграції України та розвитку економіки в цілому.
Сьогодні в Україні діє сучасна система реєстрації, базовою складовою частиною якої є Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Єдиний державний реєстр працює в режимі on-line та забезпечує безперебійний процес державної реєстрації, а також автоматичне направлення відповідним державним органам інформації про зареєстровані суб’єкти господарювання. 
Терміни державної реєстрації складають від 1 до 3-х днів і це вже разом з процедурами постановки на облік в інших органах. 
Державну реєстрацію суб’єктів господарювання на сьогодні здійснюють 1363 державних реєстраторів в 678 реєстраційних органах. 
Позитивну динаміку у розвитку регіонів забезпечило зростання кількісних показників реєстрації суб’єктів господарювання у 2009 році.
Станом на 01.01.2010 року загальна кількість зареєстрованих суб’єктів господарювання в Україні склала 5 970 779 одиниць, у тому числі – 1 252 437 юридичних осіб та 4 718 342 фізичних осіб-підприємців. Загальний абсолютний приріст зареєстрованих суб’єктів господарювання в Україні за 2009 рік порівняно з 2008 роком складає 4,47%. Приріст по зареєстрованим юридичним особам складає 3,98%, а фізичних осіб-підприємців відповідно 4,61%.
Основними проблемами, що потребують нагального вирішення у сфері державної реєстрації на сьогодні є:
- удосконалення підсудності деяких категорій справ та запровадження кримінальної відповідальності осіб за підроблення документів, які подаються для державної реєстрації юридичної особи, за підроблення документів, бланків та їх використання, підроблення печаток, штампів та їх використання, за силове захоплення приміщень та виробничих потужностей підприємств, установ, закладів;
- посилення відповідальності державних реєстраторів;
- порядок створення, повноваження та діяльності ліквідаційної комісії та процедур проведення ліквідації юридичної особи;
- обмеження щодо залучення державними виконавцями до вчинення виконавчих дій суб’єктів охоронної діяльності недержавної форми власності.
Одним із основних напрямків вдосконалення реєстраційних процедур є заходи, спрямовані на запровадження механізму електронної державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, в тому числі й реєстрації їх установчих документів, реєстрації припинення суб’єктів господарювання, подання запитів щодо отримання відомостей про них у електронному вигляді тощо.
Реалізувати зазначене передбачається шляхом прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законів України (щодо електронної реєстрації)" (реєстр. № 6261 від 01.04.2010).
Суттєвим моментом законопроекту є ідентифікація заявника через використання ним унікального, захищеного спеціальними програмними засобами електронного цифрового підпису.
Прийняття законопроекту призведе до спрощення всіх процедур державної реєстрації за рахунок впровадження електронної реєстрації через Інтернет та зменшення кількості реєстраційних і після реєстраційних процедур.

9

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тобто суб’єкту господарювання не потрібно буде самому "ходити" по п’яти органах виконавчої влади з метою встати на облік – за нього це зробить державний реєстратор у автоматичному режимі (он-лайн).
Це приведе до скорочення кількості реєстраційних процедур з 10 до 5–6, що дозволить значно покращити міжнародні рейтинги України за ознаками забезпечення сприятливих умов для розвитку бізнесу (із 145 місця Україна має піднятися до 90-го).
Крім того, запропоновані норми щодо зберігання реєстраційних справ в електронній формі є одним із дієвих заходів щодо протидії такому явищу, як "рейдерство", оскільки наявність сканованої копії з реєстраційної справи робить неактуальним підробку цих документів.
Ще у лютому 2006 року Верховна Рада прийняла закон, яким передбачено запровадження реєстрації та постановки на облік суб’єктів господарювання за принципом "єдиного вікна", що полягає у постановці суб’єктів господарювання на облік у податкових органах, органах статистики та фондів соціального страхування за даними Єдиного державного реєстру та зворотного направлення інформації до Єдиного державного реєстру щодо постановки таких суб’єктів на облік.
На сьогоднішній день програмне забезпечення Єдиного державного реєстру працює в режимі on-line та забезпечує автоматичне направлення відповідним державним органам інформації про зареєстровані суб’єкти господарювання. 
Однак залишається проблемним питання використання даних Єдиного державного реєстру щодо державної реєстрації та постановки на облік для подальшого ведення бізнесу. Мова, зокрема, йде про порядок відкриття рахунків, який передбачає подання довідок податкових органів, органів статистики та фондів соціального страхування про взяття суб’єктів господарювання на облік, в той час, як така інформація централізовано міститься у Єдиному державному реєстрі.
Для цього необхідно передбачити єдиний документ, який би засвідчував факт державної реєстрації та постановки на облік, а саме – витяг чи виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Для реалізації зазначеного необхідно внести відповідні зміни до законів, що регулюють постановку на облік новостворених суб’єктів господарювання в органах податкової служби, Пенсійного фонду та фондів соціального страхування, а також до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492.

4. Дозвільна система у сфері господарської діяльності як засіб державного регулювання підприємницької діяльності
З прийняттям у 2006 році Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" в Україні розпочалася дозвільна реформа – реформа законодавчого та організаційного регулювання процедур видачі документів дозвільного характеру. 
Вказаним Законом визначено правові засади державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності, встановлено вимоги до дозвільної системи у сфері господарської діяльності, запроваджено нові підходи до процедури видачі документів дозвільного характеру.
Закон визначив напрями реформування дозвільної системи, які включають в себе послідовне запровадження принципів започаткування бізнесу, що успішно зарекомендували себе в світі. 
Завдяки цьому сформовано нормативні основи системи видачі дозвільних документів, які, зокрема, включають вимоги до порядку видачі дозволів, інституції, які забезпечують видачу дозвільних документів; гарантії забезпечення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, в тому числі шляхом запровадження адміністративної відповідальності посадових осіб дозвільних органів за порушення порядку видачі документів дозвільного характеру.
З метою упорядкування нормативно-правового забезпечення процедур видачі дозвільних документів прийнято низку законів та підзаконних актів. Зокрема, приведено у відповідність до норм Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (далі – Закон) понад 40 актів законодавства:
- прийнято 15 законів України; на розгляді у Верховній Раді України знаходиться ще 24 законопроекти;
- прийнято понад 30 постанов Кабінету Міністрів України, спрямованих на його реалізацію, зокрема, про затвердження порядків видачі документів дозвільного характеру та про затвердження тарифів, у тому числі їх граничних розмірів, на проведення дозвільними органами обстеження (експертизи), результати якого є підставою для видачі документів дозвільного характеру.
На виконання норм Закону реалізовано нові підходи до видачі документів дозвільного характеру місцевими дозвільними органами за принципом "організаційної єдності", через створення мережі дозвільних центрів.
В Україні функціонує 681 дозвільний центр, де здійснюють свою діяльність 844 адміністратори (спеціалісти, що забезпечують організацію роботи з видачі документів дозвільного характеру за принципом організаційної єдності).
За час роботи дозвільних центрів на кінець 2009 року у вказаних інституціях: 
– зареєстровано – 583 968 звернень суб’єктів господарювання (що на 9 % менше порівняно з відповідним періодом попереднього року);
– видано – 348 327 документів дозвільного характеру (що на 13% менше порівняно з відповідним періодом попереднього року);
– надано 455 526 консультацій в рамках дозвільних центрів (що на 4% менше порівняно з відповідним періодом попереднього року);
– зареєстровано 10 703 декларацій (що на 15% більше порівняно з відповідним періодом попереднього року).

10
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 9. Характеристика роботи дозвільних центрів


За даними незалежного дослідження, отримання дозвільних документів за допомогою цих центрів на 50 % знижує кількість корупційних випадків та скорочуються часові та грошові витрати підприємців на проходження дозвільних процедур (тривалість процедур зменшується в середньому в 2,4 рази, а витрати підприємців – вдвічі).
За результатами соціологічного дослідження "Корупція в Україні. Національне дослідження у сфері регуляторної політики отримання документів дозвільного характеру на будівництво та операції із землею", проведеного за підтримки Проекту "Сприяння активній участі громадян у протидії корупції "Гідна Україна" (USAID) було встановлено, що за 2009 рік частка компаній з корупційним досвідом, які користувалися послугами дозвільних центрів, значно зменшилась: при отриманні дозволів на землекористування - на 18 %, на будівництво – на 7%.
Влада приділяє особливу увагу діяльності дозвільних центрів. 
У 2009 році Урядом прийнято низку рішень, спрямованих на спрощення ведення бізнесу через передачу дозвільних, погоджувальних повноважень на місцевий рівень, у тому числі передачі дозвільних повноважень окремих центральних органів виконавчої влади відповідним місцевим підрозділам, а також оптимізації видачі документів дозвільного характеру. 
Спрощення процедур і термінів погодження документів дозвільного характеру через налагодження ефективної роботи дозвільних центрів підтверджується також позитивними світовим досвідом.
Наприклад, створення єдиного офісу видачі дозволів на будівництво (досвід Румунії та Грузії) передбачає об’єднання процесів погодження будівельних проектів профільними, а також суміжними відомствами – Міністерством культури, Міністерством навколишнього середовища та водних ресурсів, відповідними відомствами з електроенергетики і телекомунікацій. Досвід Грузії: внаслідок встановлення термінів для видачі рішень лише у сфері будівництва від моменту одержання рішення від санітарного інспектора до моменту початку будівництва і погодження від бюро археології, кількість погоджувальних дій скоротилась з 29 до 17, а час на отримання дозволу на будівництво – з 285 до 137 днів. Уряд Канади, переглянувши будівельний кодекс, скоротив термін розгляду заявок на будівництво, згідно якого повний цикл часу для погодження всієї документації з будівництва складає 77 днів).
Позитивним зрушенням у координації роботи місцевих дозвільних органів стало прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2009 № 526 "Про заходи щодо упорядкування видачі документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності", якою уніфіковано та унормовано діяльність дозвільних центрів, визначено перелік місцевих дозвільних органів, що беруть участь у роботі дозвільних центрів, та перелік документів дозвільного характеру, які мають видаватись виключно через дозвільні центри. 
З метою забезпечення прозорості видачі документів дозвільного характеру місцеві дозвільні органи мають розробити та затвердити регламенти (інформаційні картки), які містять послідовність дій стосовно отримання кожного виду документу дозвільного характеру.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.2009 № 724 "Деякі питання надання державних платних (адміністративних) послуг, видачі документів дозвільного характеру" центральним та місцевим органам виконавчої влади введено заборону щодо делегування владних повноважень суб'єктам господарювання (крім суб'єктів господарювання державної форми власності у випадках, визначених законом) (в т.ч. повноваження щодо видачі дозвільних документів), а також справляти плату за надання послуг у відсотковому відношенні від кошторисної вартості об'єкта.
Загалом за 4 роки дозвільної реформи вдалося досягти певних позитивних зрушень, хоча по окремим позиціям ці зрушення відбулися не на тому рівні, що очікувалися.
Не зважаючи на цілковиту підтримку в суспільстві, у тому числі, органів державної влади, необхідності кардинальних змін в системі видачі дозвільних документів, такі зміни здійснюються недостатньо швидкими темпами.
На сьогодні не завершений структурний перегляд чинних документів дозвільного характеру, які отримують суб’єкти підприємництва, з метою скасування тих, що є економічно необґрунтованими та недоцільними та необхідність отримання яких не передбачена законом.
Також не забезпечено повномасштабного запровадження декларативного принципу започаткування бізнесу – набуття права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності без отримання документа дозвільного характеру. Декларативний принцип діє лише у сфері пожежного нагляду на об’єктах, які не є пожежнонебезпечними, та на які не потрібно отримувати дозвіл органів пожежної безпеки).
Крім того, не дивлячись на спроможність більшості дозвільних центрів країни здійснювати свою діяльність повною мірою, вони працюють на повну потужність – тобто не забезпечується видача всіх документів дозвільного характеру через такі центри. 
В той же час, спрощення процедур і термінів погодження документів дозвільного характеру через налагодження ефективної роботи інституцій аналогічних вітчизняним "дозвільних центрам" підтверджується позитивним світовим досвідом.
Наприклад, створення єдиного офісу видачі дозволів на будівництво (досвід Румунії та Грузії) передбачає об’єднання процесів погодження будівельних проектів профільними, а також суміжними відомствами – Міністерством культури, Міністерством навколишнього середовища та водних ресурсів, відповідними відомствами з електроенергетики і телекомунікацій. Досвід Грузії: внаслідок встановлення термінів для видачі рішень лише у сфері будівництва від моменту одержання рішення від санітарного інспектора до моменту початку будівництва і погодження від бюро археології, кількість погоджувальних дій скоротилась з 29 до 17, а час на отримання дозволу на будівництво – з 285 до 137 днів. Уряд Канади, переглянувши будівельний кодекс, скоротив термін розгляду заявок на будівництво, згідно якого повний цикл часу для погодження всієї документації з будівництва складає 77 днів).
Необхідно зазначити, що недосконалість дозвільної системи в Україні залишається одним з чинників, які перешкоджають подальшому розвитку підприємництва, досягнення показників його розвитку рівня розвинених держав, формування позитивного іміджу України в світовому рейтингу країн не тільки за рівнем сформованості підприємницького середовища, але й інвестиційної привабливості, конкурентоспроможності країни тощо.
Вітчизняна дозвільна система у сфері господарської діяльності залишається обтяжливою, що визнають не лише вітчизняні підприємці, але й міжнародні економічні інституції. Про це свідчить 142-е місце серед 183-х країн у рейтингу Світового Банку за рівнем сприятливості економічного та правового середовища щодо ведення підприємницької діяльності. Серед показників, які традиційно враховуються в рейтингу важливе місце посідає отримання дозволів, за яким Україна посідає 181-е місце у світі.
В таких умовах в тому числі актуалізується потреба у вивченні та імплементації ефективного закордонного досвіду удосконалення дозвільної діяльності підприємництва у вітчизняну систему регулювання підприємницької діяльності.
У випадку збереження існуючих недосконалостей вітчизняної дозвільної системи Україна й надалі втрачатиме позиції у світових рейтингах країн за рівнем сформованості ринкового, інвестиційного середовища. 
Натомість подальше удосконалення вітчизняної дозвільної системи є інструментом підвищення рівня підприємницької активності населення; деконцентрації (демонополізації) товарних ринків та механізму доступу до обмежених господарських ресурсів і прав діяльності; усунення штучних бар’єрів у започаткуванні роботи підприємств, призупинення їх роботи через складність (об’єктивну неможливість) отримання ними доступу до інфраструктури, будівництва, модернізації чи переобладнання приміщень; подолання корупції тощо.
Лише комплексний та системний підхід до подальшого удосконалення вітчизняної дозвільної системи, зокрема у секторі малих і середніх підприємств, спроможний критично змінити та покращити ситуацію у рівні сформованості сприятливого економіко-правового поля щодо ведення підприємницької діяльності в нашій країні та підвищити рівень її економічної безпеки.
Верховною Радою України протягом 2009 - першого кварталу 2010 років прийняті важливі для подальшого реформування дозвільної системи у сфері господарської діяльності закони України: "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" (від 15.12.2009 № 1759-VI) та "Про внесення змін до Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (від 11.02.2010 № 1869), якими: 
- уточнено визначення "документу дозвільного характеру", що з одного боку значно збільшує перелік документів, що мають ознаки документа дозвільного характеру, однак з іншого – дає можливість суттєво скоротити їх кількість. 
- запроваджено принцип мовчазної згоди при отриманні дозволів.
Згідно такого принципу підприємець набуває права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності у разі, якщо ним були подані необхідні заява та документи, а дозвільний орган не видав у встановлений законом строк дозвіл або відмову у його видачі.
- встановлено єдині (уніфіковані ) вимоги до порядку видачі, відмови у видачі, анулювання, переоформлення документів дозвільного характеру;
- надано статусу загальнодержавного Реєстру документів дозвільного характеру, що дозволить створити єдину базу даних щодо виданих дозвільних документів, об’єктів, на які вони видані; суб’єктів господарювання, що отримали той чи інший документ дозвільного характеру, а також поставити під контроль всі дозвільні органи, уникнути дублювання та безпідставного одержання документів дозвільного характеру тощо.
- підвищено статус адміністратора, шляхом надання йому додаткових повноважень (в тому числі права складати протоколи про адміністративні правопорушення за порушення строку видачі дозвільних документів місцевими дозвільними органами.
Вважаючи одним із кардинальних кроків в напрямку спрощення дозвільної системи у сфері господарської діяльності - запровадження декларативного принципу започаткування бізнесу, змінами до Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" передбачено норму щодо надання повноважень Кабінету Міністрів України затверджувати перелік певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності, які можуть здійснюватися за декларативним принципом за поданням відповідного дозвільного органу.
Окрім цього, суттєво спрощено процедуру реєстрації декларації відповідності матеріально-технічної бази суб’єктів господарювання вимогам законодавства, що дозволить повною мірою забезпечити реалізацію самої суті декларування діяльності суб’єктів господарювання (постанова Кабінету Міністрів України від 09.09.2009 № 967).
Варто також зазначити, що виходячи з основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності, зокрема, прозорості процедури видачі документів дозвільного характеру; зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності вказаними змінами до Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" передбачено положення, згідно з яким документами, необхідними для видачі документа дозвільного характеру, можуть визначатися лише документи, що безпосередньо пов’язані з підтвердженням можливості суб’єкта господарювання провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або види господарської діяльності.
Одним із пріоритетних напрямків щодо обмеження кількості документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності є визначення та затвердження на рівні Закону Переліку документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності.
Постановою Верховної Ради України від 13.01.2009 № 848 VI прийнято в першому читанні за основу проект Закону України "Про перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності" (реєстр. № 3224 від 25.09.2008, внесений народними депутатами України Королевською Н.Ю. та Чечетовим М.В.) (далі – Законопроект).
З набранням чинності положень цього проекту Закону органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, а також підприємства, установи, організації, уповноважені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру, не матимуть правових підстав вимагати від суб’єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, необхідність одержання яких не передбачена законом, та які не внесені до переліку, затвердженого цим законом. 
З метою посилення відповідальності за порушення порядку видачі документів дозвільного характеру розроблено та внесено до Верховної Ради України законопроект "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за порушення порядку видачі документів дозвільного характеру" (реєстр. № 6262 від 01.04.2010). 
Головне завдання законопроекту – шляхом збільшення переліку адміністративних правопорушень у сферах видачі документів дозвільного характеру та провадження господарської діяльності, за які проектом Закону передбачається встановити адміністративну відповідальність, посилити вплив держави на осіб, що вчиняють ці правопорушення, що, у свою чергу, призведе до зменшення кількості адміністративних правопорушень у зазначеній сфері.
Важливим напрямком для розвитку привабливого підприємницького клімату в Україні мали ряд заходів здійснених як Президентом України, так і Урядом у 2009 році, спрямованих на удосконалення системи надання адміністративних послуг.
Зараз запроваджується нова ідеологія функціонування органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також підприємств, які входять до сфери їх управління, в частині надання ними державних та адміністративних послуг.
У відповідності з Указами Президента України від 22.06.2009 № 466 "Про стимулювання розвитку підприємницької діяльності в умовах світової фінансової кризи", від 03.07.2009 № 508 "Про заходи із забезпечення додержання прав фізичних та юридичних осіб щодо одержання адміністративних (державних) послуг щодо реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, забезпечення належного функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, запобігання проявам корупції під час надання адміністративних (державних) послуг, Уряд розпочав широкомасштабну роботу по упорядкуванню надання органами влади державних та адміністративних послуг.
Урядом прийнято низку рішень, якими передбачено:
- затвердження Тимчасового порядку надання державних, у тому числі адміністративних послуг, що буде діяти до законодавчого врегулювання питань надання державних, у тому числі адміністративних послуг (постанова Кабінету Міністрів України від 17.07.2009 № 737 "Про заходи щодо упорядкування державних, у тому числі адміністративних послуг");
- заборону делегування повноважень з надання адміністративних послуг суб’єктам господарювання (не бюджетним установам);
- встановлення механізму визначення плати за надання таких послуг (постанова Кабінету Міністрів України від 27.01.2010 № 66 "Про затвердження Методики визначення собівартості платних адміністративних послуг");
- проведення інвентаризації послуг, які надаються центральними органами виконавчої влади та підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління (з розмежуванням на державні, адміністративні, господарські), метою якої є підготовка пропозицій щодо скасування тих адміністративних послуг, надання яких не передбачено законами України та актами Кабінету Міністрів України та скасування послуг, що дублюють державні функції (розпорядження Кабінету Міністрів від 29.07.2009 № 959-р "Деякі питання надання державних, у тому числі адміністративних послуг (щодо інвентаризації послуг)".
У Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України "Про адміністративні послуги" (реєстр. № 6020), основними завданнями якого є:
- визначення засад діяльності органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших бюджетних установ, їх посадових чи службових осіб, а також інших суб’єктів, які згідно із законом уповноважені здійснювати владні (виконавчі та розпорядчі) функції в процесі надання адміністративних послуг;
- встановлення принципів платності чи безоплатності адміністративних послуг, впорядкування розмірів плати за надання платних адміністративних послуг;
- створення умов для підвищення якості надання адміністративних послуг.
Прийняття Закону України "Про адміністративні послуги" сприятиме становленню, впорядкуванню та подальшому розвитку системи надання адміністративних послуг на чітко визначених правових засадах, що дозволить забезпечити потреби споживачів адміністративних послуг, захист гарантованих та охоронюваних законом їх прав та інтересів.
Для подальшого реформування дозвільної системи у сфері господарської діяльності першочергові завдання мають здійснюватися в таких напрямках:
- підтримка єдиного правового поля та забезпечення прозорих умов функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, у тому числі з урахуванням змін, внесених Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (від 11.02.2010 № 1869);
- сприяння поширенню застосування "європейських" принципів започаткування господарської діяльності при видачі документів дозвільного характеру: "декларативного принципу", принципу організаційної єдності та "мовчазної згоди".
Такі принципи успішно діють в більшості європейських країн, окремих країнах СНД та Сходу (Іспанія, Македонія, Польща, Латвія, Естонія, Росія, Казахстан, Молдова, Корея).
- посилення відповідальності посадових осіб дозвільних органів за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру шляхом внесення відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення.  
Основними стратегічними напрямками удосконалення дозвільної системи у сфері господарської діяльності та системи надання адміністративних послуг (перспектива на 3 роки) є:
- суттєве скорочення документів дозвільного характеру.
- перехід від дозвільної системи набуття права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності до застосування "декларативного принципу" започаткування бізнесу - без отримання документу дозвільного характеру шляхом повідомлення адміністратора або дозвільного органу про відповідність матеріально-технічної бази вимогам законодавства.
- подальше делегування повноважень щодо дозвільно-погоджувальних процедур з центрального, обласного рівня на місцевий (районний).
- прийняття Закону України "Про адміністративні послуги", що сприятиме становленню, впорядкуванню та подальшому розвитку системи надання адміністративних послуг на чітко визначених правових засадах.
- створення повноцінного Реєстру державних та адміністративних послуг, який буде містити вичерпну інформацію про ці послуги (про органи, що їх надають, про їх вартість тощо) та буде відкритий для використання всіма громадянами України.

5. Ліцензування як одна з форм державного регулювання господарської діяльності
Ліцензування як одна з форм державного регулювання господарської діяльності має власну сферу застосування, яка в умовах ринкової економіки є достатньо впливовою.
Ліцензування це той процес, який пройшов певні етапи в своєму розвитку. Черговість етапів визначається як зміною критеріїв для запровадження ліцензування того чи іншого виду діяльності, так і зміною концептуальних підходів до самого порядку ліцензування.
Перший етап формування системи ліцензування розпочався з прийняттям в 1991 році Закону України "Про підприємництво", відповідно до якого ліцензуванню підлягало 11 видів підприємницької діяльності. Всі процедурні питання видачі ліцензій визначалися відомчими нормативними актами, і були різними для окремих видів діяльності. В той же час, кількість ліцензованих видів діяльності постійно збільшувалась і 1996 року вона досягла 112.
На другому етапі формування системи ліцензування черговими кроками державної політики у сфері ліцензування стало:
- затвердження постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1996 року № 1164 Концепції розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, яка визначила основні шляхи розвитку ліцензування в державі;
- прийняття законодавчого акту, яким було внесено зміни до Закону України "Про підприємництво", визначено окремі процедури ліцензування та скорочено кількість ліцензованих видів діяльності зі 112 до 42.
В цей час формування системи ліцензування було спрямоване на вирішення таких основних завдань як утворення бази, яка б забезпечувала ліцензування певних видів господарської діяльності, та вдосконалення діючої системи ліцензування.
Фундаментальним для забезпечення регулювання господарської діяльності став Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", прийнятий Верховною Радою України 1 червня 2000 року, що поклав початок третьому етапу формування системи ліцензування та з прийняттям якого було здійснено найбільш радикальну зміну системи ліцензування.
Законом визначено державну політику у сфері ліцензування, встановлено вичерпний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, та чітко окреслено відповідні процедури ліцензування.
На виконання його вимог постановами Кабінету Міністрів України затверджено:
- перелік органів ліцензування; 
- термін дії ліцензії, розмір і порядок зарахування плати за її видачу;
- перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності; 
- порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру; 
- форму бланку ліцензії єдиного зразка; 
- положення про експертно-апеляційну раду при Держкомпідприємництві. 
Комітетом спільно з відповідними органами ліцензування затверджені відповідні ліцензійні умови провадження певних видів господарської діяльності, які з урахуванням вимог законів встановлюють вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов’язкових для виконання суб’єктом господарювання при провадженні виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.
Завдяки цьому було сформовано цілісну систему ліцензування, яку можна поділити на такі компоненти: ідеологія ліцензування; перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; порядок ліцензування; ліцензійні умови; визначення інституцій, які забезпечують ліцензування (Кабінет Міністрів України, Держкомпідприємництво, експертно-апеляційна рада при ньому); гарантії забезпечення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.
Експертно-апеляційна рада при Держкомпідприємництві як законодавчо визначений колегіальний орган стала принципово новою інституцією, що є інструментом регулювання досудових спорів суб’єкта господарювання і органу ліцензування, та першим дієвим прикладом партнерства держави і громадськості.
Ідеологію ліцензування складають чітко визначені основні принципи державної політики у сфері ліцензування, а саме:
- забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб’єктів господарювання;
- захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;
- встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;
- встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
Окремо слід зазначити, що у вітчизняній системі ліцензування акцент зроблено на наданні права на провадження певного виду господарської діяльності, а не на обмеженні кількості суб’єктів господарювання, які можуть господарювати на тому чи іншому ринку товарів або послуг, що відповідає одному з принципів державної політики у сфері ліцензування, а саме: забороні використання ліцензування для обмеження конкуренції провадження господарської діяльності. Реалізація зазначеного принципу здійснюється також шляхом забезпечення умов для економічної конкуренції.
Істотною перевагою державної системи ліцензування є те, що в існуючому Законі з максимально можливою вичерпністю та чіткістю визначено порядок здійснення ліцензійних процедур, завдяки чому цей порядок став прозорим та зрозумілим для суб’єктів господарювання.
При цьому положення Закону спрямовані на додержання логіки ліцензування та унеможливлення встановлення додаткових вимог до суб’єктів господарювання органами ліцензування. Виняткову важливість має те, що норми Закону, які визначають порядок ліцензування, є нормами прямої дії.
З прийняттям у січні 2006 року Закону України № 3370-IV "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із законодавчими актами України у сфері ліцензування" приведено у відповідність до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" 42 діючих законодавчих акти. Завдяки цьому впорядковано законодавчі акти, що регулюють сферу ліцензування певних видів господарської діяльності, скасовано цілий ряд суперечностей, а також правових колізій, які містили законодавчі акти у сфері ліцензування. Тим самим зменшено правові бар’єрі при ліцензуванні господарської діяльності.
На четвертому етапі формування системи ліцензування, при певній самодостатності існуючої системи, розвиток суспільних відносин зумовлює необхідність удосконалення рівня законодавчого регулювання ліцензування господарської діяльності.
Процес удосконалення є постійно діючим, який чутливо реагує на всі соціально-економічні чинники в країні, і тому завдання по впорядкуванню системи ліцензування не полягає в його остаточному завершенні, а вимагає вчасного реагування на зміни у всіх сферах життя країни, подолання деформацій в державному регулюванні господарської діяльності.
Так, за час дії Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" намітились тенденції з одного боку щодо виведення окремих видів господарської діяльності з-під сфери його дії, а з іншого - щодо збільшення видів господарської діяльності, що ліцензуються.
З метою уникнення зазначених негативних тенденцій необхідно зберегти специфіку ліцензування окремих видів діяльності, встановлену спеціальними законами, а сам порядок ліцензування зробити єдиним.
Досягти цієї мети можливо шляхом запровадження принципу переважного застосування норм базового закону про ліцензування у законах, що регулюють відносини у відповідних сферах.
З метою запобігання необґрунтованого розширення видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, нагальною стала потреба чітко визначити критерії, за якими може бути запроваджено нове ліцензування.
Крім того, в чинній системі ліцензування встановлено невиправдано високий ступінь централізації функцій. Так, місцеві органи виконавчої влади визначені органами ліцензування лише для семи видів господарської діяльності. Якщо до цього додати, що значна частина органів ліцензування — центральних органів виконавчої влади — не мають своїх структурних територіальних підрозділів, а отже, не можуть делегувати свої повноваження у сфері ліцензування на місцевий рівень, то, по-перше, для частини суб’єктів господарювання виникає проблема витрат на поїздки до Києва для одержання чи переоформлення ліцензії, а для самих органів ліцензування — проблема здійснення в повному обсязі контролю за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов. Вирішити ці проблеми можна за допомогою введення більшої децентралізації системи ліцензування шляхом передачі як окремих, так і всіх функцій з ліцензування окремих видів господарської діяльності в регіони.
Одним з пріоритетів подальшого розвитку підприємництва є перехід до розвитку саморегулювання підприємницької та професійної діяльності. Організації саморегулювання, побудовані на основі балансу інтересів підприємців і держави, можуть давати помітний позитивний ефект при охопленні саморегулюванням значної частини підприємців, що здійснюють види діяльності, що ліцензуються або іншим чином регулюються державою.
Саморегулювання в своїх ефективних формах вигідне і бізнесу, і державі, і суспільству та є заміною надлишкового державного регулювання.
Бізнес самостійно створює і забезпечує ефективне функціонування механізмів, що підтримують високі стандарти професійної діяльності, взаємин з клієнтами, вирішення суперечок. 
Державне регулювання бізнесу шляхом ліцензування має бути збережене в певних галузях економіки. Частково повноваження щодо ліцензування та здійснення державного нагляду (контролю) за суб’єктами господарювання мають бути передані організаціям самоврядування, що забезпечить перерозподіл відповідальності між регуляторами та підприємцями. На відміну від органів виконавчої влади, організації саморегулювання несуть фінансову відповідальність за нанесення збитків, завданих її членами третім особам.
Основні питання та середньострокові пріоритети реформування взаємовідносин між владою та бізнесом включають в себе, зокрема:
- розвиток альтернативних способів регулювання ринків шляхом саморегулювання;
- розробку адекватних поточній економічній ситуації в країні правил і стандартів діяльності підприємницьких або професійних співтовариств; 
- підвищення прозорості господарського обороту в країні і сприяння зменшенню правопорушень і злочинності у сфері підприємництва тощо.
Ліцензування є однією із важливих складових системи адміністративної взаємодії бізнесу та влади. Види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлення державного контролю у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування визначає Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".
Так, ліцензуванню підлягають 12 сфер господарської діяльності згідно статті 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та 66 видів господарської діяльності, вказаних у статті 9 цього Закону. 
За інформацією, яка міститься у Єдиному ліцензійному реєстрі у 2009 році органами ліцензування було видано 226 839 ліцензій, що на 11,9 % менше ніж у 2008 році.

10

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зменшення кількості виданих органами ліцензування ліцензій пов’язано з фінансовою кризою в України та послабленням ділової активності суб’єктів підприємництва.

Здійснивши аналіз інформації, що міститься у Єдиному ліцензійному реєстрі можна дійти висновку, що серед ліцензіатів, які здійснюють господарську діяльність відповідно до статті 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" найбільше господарюючих суб’єктів здійснюють роздрібну торгівлю алкогольними напоями – 92832, що становить 49,48% від загальної кількості виданих ліцензій та роздрібну торгівлю тютюновими виробами – 82883, що становить відповідно 44,18%. На третьому місці за кількістю суб’єктів господарювання є будівельна діяльність, яку провадить 5116 ліцензіатів, що становить відповідно 2,73%.
При цьому, згідно інформації, що міститься у Єдиному ліцензійному реєстрі можна дійти висновку, що серед ліцензіатів, які здійснюють господарську діяльність відповідно до статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" найбільше ліцензіатів провадять господарську діяльність надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом відповідно до видів робіт, визначених Законом України "Про автомобільний транспорт". На сьогодні на її провадження видано 25632 ліцензій, що становить 61,66% від загальної кількості виданих ліцензій.
На другому місті за кількістю виданих ліцензій знаходяться ліцензіати, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики, яких налічується 2475, що становить відповідно - 5,95%.

11

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Третіми слідують ліцензіати, що провадять господарську діяльність з виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння. Їх налічується 1438, що становить відповідно – 3,46%.

У 2009 році державне регулювання діяльності у сфері ліцензування та його удосконалення здійснювалося шляхом його реформування та було направлено на створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, зменшення адміністративних бар’єрів на шляху входження суб’єктів в бізнес, удосконалення законодавства з питань ліцензування.
З метою недопущення ризику установлення у ліцензійних умовах вимог, що обмежують конституційне право на підприємницьку діяльність та створюють необґрунтовані перешкоди для входження на ринок, за участі громадськості та власне самих підприємців у Держкомпідприємництві були проведені громадські слухання з обговорення положень, розроблених органами ліцензування, проектів відповідних ліцензійних умов провадження господарської діяльності у сфері лікарських засобів, митних брокерів, охоронної діяльності та інших.

12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

При цьому, представники громадських об’єднань та власне самі підприємці мали безпосередню можливість висловити свою позицію щодо необхідності внесення змін до чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність. 

2009 рік характеризується успішністю реформування системи ліцензування, а результатом здійснених реформ стало зменшення адміністративного тиску на бізнес.
Реформування проводилися у трьох напрямках:
- скорочення видів господарської діяльності; 
- спрощення процедур для отримання ліцензій;
- здешевлення процесу отримання ліцензій.
З прийняттям Закону України від 25.06.2009 року № 1571-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подальшого вдосконалення порядку ліцензування господарської діяльності" вирішено ряд наступних проблем.
По-перше, положення про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подальшого вдосконалення порядку ліцензування господарської діяльності зводилася до того, щоб, зберігши специфіку ліцензування окремих видів діяльності, встановлену спеціальними законами, сам порядок ліцензування зробити єдиним. З цією метою запроваджено принцип переважного застосування норм базового закону про ліцензування у законах, що регулюють відносини у відповідних сферах.
Це дозволить зупинити постійні спроби виведення певних видів господарської діяльності із під сфери дії Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та створити єдину уніфіковану систему ліцензування в Україні.
По-друге, з метою запобігання необґрунтованого розширення видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлено вимогу, згідно якої ліцензування може бути запроваджено лише у разі, якщо провадження господарської діяльності не може регулюватися за допомогою чинних регуляторних актів або внесення до них змін.
Це дозволить зменшити втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунути перешкоди для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
По-третє, зменшено перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
Зокрема:
- частково обмежено такий вид діяльності як розроблення, випробування, виробництво, експлуатація ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем;
- скорочено такий вид господарської діяльності як імпорт хімічних джерел струму.
Окремо слід звернути увагу на ліцензуванні господарської діяльності з надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації.
У зв’язку з необхідністю виконання зобов’язань України перед СОТ якими передбачено скасування всіх обмежень на ввезення товарів, що відносяться до сфери ІТА, та інших технологічних товарів з криптографічними властивостями, Законом вдосконалено ліцензування господарської діяльності в галузі криптографічного захисту інформації.
По-четверте, зміни, які внесені цим Законом та зняття з Держкомпідприємництва функцій органу контролю за діяльністю суб’єктів господарювання, забезпечили виконання одного із важливих принципів Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" а саме - неприпустимість дублювання повноважень органів державного нагляду (контролю).
По-п’яте, введено адміністративну відповідальність посадових осіб органу ліцензування не лише за порушення строків видачі ліцензій, а і за порушення всіх інших процедур ліцензування (порушення строків видачі копій ліцензій, дублікатів ліцензій, оформлення ліцензій, складання актів перевірок, вимагання не передбачених законодавством документів для одержання ліцензій). 
Крім того, з прийняттям Закону України від 25.06.2009 року № 1571-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подальшого вдосконалення порядку ліцензування господарської діяльності" запроваджено норму, згідно якої, при визначенні Кабінетом Міністрів України органом ліцензування Ради міністрів Автономної Республіки Крим, вона, як вищий орган виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, зможе у повній мірі реалізовувати повноваження органу ліцензування, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698 "Про затвердження переліку органів ліцензування" через відповідні міністерства або республіканські комітети Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
З прийняттям Закону України від 15.12.2009 № 1759-VI"Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні", серед іншого, внесено зміни до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" передбачено, серед іншого, встановлення наступних норм:
ліцензія має необмежений строк дії; (Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування може обмежити строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, але цей строк не може бути меншим, ніж п'ять років);
рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через тридцять днів з дня його прийняття, а не через десять днів як це було раніше;
акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії виключено із підстав для анулювання ліцензії суб’єкта господарювання;
встановлення у відповідних ліцензійних умовах вимоги подавати інформацію про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися суб’єктом господарювання до заяви про видачу ліцензії ;
скасовано ліцензування 5-ти видів господарської діяльності:
- оптової торгівлі насінням; 
- професійної діяльності у сфері надання соціальних послуг;
- розроблення проектів та проведення робіт з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту, пристосування пам'яток;
- розведення домашніх тварин (собак, котів, екзотичних та декоративних тварин) у племінних розплідниках, дресирування собак та підготовка фахівців у цих сферах;
- діяльності з перепродажу предметів мистецтва, колекціонування та антикваріату, діяльності з організації торгів (аукціонів) предметами мистецтва, колекціонування та антикваріату.
Таким чином, прийняття Закону України від 15.12.2009 № 1759-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні" сприятиме:
- спрощенню започаткування бізнесу;
- заінтересованості осіб у започаткуванні бізнесу;
- мінімізації витрат при веденні власної справи; 
- можливості здійснювати перспективні розрахунки ведення власної діяльності в тому числі із залученням коштів інвесторів.
У 2009 році прийнято також низку постанов Уряду та:
- кардинально скорочено перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії для окремих видів господарської діяльності;
- забезпечено паритетність участі громадськості і представників влади (50% на 50%) у експертно-апеляційній раді (колегіальний орган при Держкомпідприємництві з питань ліцензування при розгляді скарг);
- впроваджується ефективна інформаційна підтримка підприємців шляхом розміщення інформації на офіційних веб-сайтах органів ліцензування;
- приведено у відповідність постанови Кабінету Міністрів України, що стосуються ліцензування, до вимог прийнятих Законів.
Проте, варто зазначити, що згідно даних численних міжнародних рейтингів Україна суттєво відстає від країн - лідерів економічного зростання по рівнях адміністративного тиску (Doing Business Світового Банку – 145 місце серед 183 країн, Індекс корупції Transparency International – 134 місце, Індекс економічної свободи – 152 місце).
А серед країн СНД Україна займає середнє місце. Так, у Республіці Білорусь ліцензуванню підлягає 52 види господарської діяльності, в Азербайджані – 57, у Росії – 82, Вірменії – 93, в Республіці Казахстан – 99. 
Позитивним є те, що Україна скоріше, ніж у вказаних країнах СНД, видає ліцензії - всього за 10 днів (для порівняння: Росія – за 45 днів; Білорусь, Вірменія, Казахстан – за 30). 
Крім того, за час існування Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" сталою є негативна тенденція щодо збільшення необґрунтованих ліцензувань, які після певного періоду також законодавчо відміняються як такі, предмет ліцензування яких неможливо встановити (наприклад, ліцензування розведення домашніх тварин, діяльність з перепродажу предметів мистецтва тощо). 
Діюча система ліцензування не в повній мірі виконує покладену не неї функцію налагодження взаємодії бізнесу і держави та має ряд суттєвих недоліків, основними з яких є:
- паралельно з ліцензуванням використовується і інші обов'язкові обмеження бізнесу – регулювання підприємництва засобами сертифікації, страхування, ліцензійних договорів, технічних умов, стандартів, СНіП, ДБН тощо); 
- вкрай величезну кількість видів господарської діяльності для провадження яких необхідно отримати ліцензію; 
- невиконання органами ліцензування вимог законів у сфері ліцензування (наприклад, передача визначення спроможності виконувати ліцензійні умови "своїм" господарюючим структурам – тобто один суб’єкт господарювання перевіряє іншого і, звісно, за гроші – будівельна діяльність); 
- порушення строків видачі ліцензій; 
- необґрунтоване анулювання багатьох ліцензій (наприклад, за даними Експертно-апеляційної ради при Держкомпідприємництві у 92% Головавтотрансінспекція Мінтрансзв'язку неправомірно позбавила ліцензії автоперевізників), що не може не викликати соціальне напруження; 
- крім ліцензії для провадження господарської діяльності ліцензіату необхідно також отримувати додаткові квоти, висновки, дозволи, спецдозволи, погодження, акредитаційні сертифікати і таке інше (при відсутності цих документів починати діяльність неможна - навіть при наявності ліцензії!). 
Тобто у багатьох випадках ліцензування є зайвим, необґрунтованим і таким, що сприяє розвитку корупції. Така ситуація не могла позитивно вплинути на розвиток підприємництва для всіх ліцензованих видів діяльності, а навпаки, стримує розвиток в основному малого та середнього бізнесу. 
З метою кардинального скорочення та впорядкування видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, подолання занадто великої зарегульованості бізнесу у сфері ліцензування та можливості суттєво покращити місце України в міжнародних рейтингах, Держкомпідприємництво пропонує на 35 відсотків скоротити перелік ліцензованих видів господарської діяльності та розробив з цією метою проект Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скорочення видів ліцензування".
Положеннями законопроекту передбачено: 
- скасування ліцензування 35% видів діяльності (з 78) та викладення 24% видів у новій скороченій редакції (з виключенням виробництва через паралельну регламентацію виробництва або виготовлення ГОСТАми, ІСО, ДБНами, СНіПами, ТУ, сертифікацією тощо).
Ліцензованими залишаються 51, із них ліцензування 10-ти видів господарської діяльності здійснюватиметься відповідно до спеціальних законів, а 41 – у порядку, визначеному Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності";
- встановлення ліцензування виключно видів діяльності, а не видів робіт, послуг або операцій, що призвело на даний час до ліцензування майже 2250 видів робіт, послуг, операцій.
Законопроектом також передбачено внесення відповідних змін до трьох Кодексів України та 14 спеціальних Законів у зв’язку із виключенням певних видів господарської діяльності з переліку ліцензованих.
Прийняття законопроекту сприятиме: 
- заінтересованості осіб у започаткуванні бізнесу;
- можливості здійснювати перспективні розрахунки ведення власної діяльності в тому числі із залученням коштів інвесторів.
2009 рік характеризується також активізацією діяльності експертно-апеляційної ради - колегіального органу, створеного при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування – Держкомпідриємництві.
Експертно-апеляційна рада є водночас механізмом позасудового захисту і відновлення порушених прав суб’єктів господарювання у сфері ліцензування, та органом, який здійснює експертизу проектів актів законодавства, визначає доцільність запровадження чи скасування ліцензування тих чи інших видів господарської діяльності.
Частка представників громадських організацій та незалежних експертів у складі експертно-апеляційної рад становить 50% загальної кількості їх членів, що гарантує представлення позицій підприємницьких кіл з тих чи інших питань, які розглядаються на засіданнях цього органу.
Найбільша кількість скарг суб’єктів господарювання стосується порушень органами ліцензування законодавства у двох критичних точках – при прийнятті цими органами рішень при видачі ліцензій та при їх анулюванні. Однак, практика роботи експертно-апеляційна ради говорить про те, що переважна більшість її рішень приймається на користь суб’єктів господарювання. "Воля народу, - наголошується в Загальній декларації прав людини, - повинна бути основою влади уряду".
За Основним Законом України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (стаття 69). Одним із засобів реалізації безпосередньої форми демократії – є діяльність експертно-апеляційної ради при Державному комітеті України з питань регуляторної політики та підприємництва, повноваження якої визначені статтею 7 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". 
До складу експертно-апеляційної ради входять науковці, фахівці, незалежні експерти та представники громадських організацій і рішення приймаються шляхом відкритого голосування. Така процедура прийняття експертно-апеляційною радою рішення унеможливлює виникнення конфлікту інтересів та сприяє об’єктивному і високопрофесійному розгляду питань у сфері ліцензування, які виносяться на розгляд ради.
Статистика прийняття експертно-апеляційною радою рішень у 2009 році щодо порушень органами ліцензування законодавства у сфері ліцензування підтверджує ефективність волевиявлення членів ради – представників громадських організацій, науковців, фахівців, незалежних експертів щодо виявлення порушень законодавства, сприяння усуненню таких порушень та недопущення у подальшому здійснення органами ліцензування порушень законодавства у сфері ліцензування.
Так, наприклад, у 2009 році експертно-апеляційною радою розглянуто 383 скарги суб’єктів господарювання на скасування рішення органів ліцензування, які були прийняті з порушенням законодавства у сфері ліцензування.

Таблиця 1.

13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У ході розгляду таких скарг виявлено 218 незаконних рішень, що становить 56,9% від загальної кількості скарг, що розглядалися. Це дуже суттєвий показник, який з однієї сторони визначає те, що більше ніж кожне друге рішення органу державної влади приймається з порушеннями законодавства, з іншої сторони – це показник, який визначає ознаки дієвості в нашій державі верховенства права, та дієвості форм безпосередньої демократії.

Оптимізація видів діяльності, що ліцензуються, підтримка єдиного правового поля у сфері ліцензування, забезпечення прозорих умов ліцензування сприятиме подальшому розвитку вітчизняного підприємництва.
Втім, для завершення реформування системи ліцензування необхідно:
- провести моніторинг стосовно того, чи досягає ліцензування окремих видів господарської діяльності тих цілей, які декларувалися при його запровадженні та скасування цих видів;
- максимально скоротити перелік документів, що додаються до заяви про видачу ліцензій та встановити заявницький принцип отримання ліцензії;
- надати можливість суб’єкту господарювання подавати документи для отримання та переоформлення ліцензій (копій) в електронному вигляді;
- впорядкувати процедури здійснення контролю за суб’єктами господарювання, шляхом запровадження декларування суб’єктом господарювання виконання вимог ліцензійних умов (перехід від активного контролю (перевірка органу ліцензування) до пасивного (декларація суб’єкта господарювання). Встановлення періодичності проведення планових перевірок – один раз на три роки (на даний час – один раз на рік);
- децентралізувати систему ліцензування, шляхом передачі як окремих, так і всіх функцій з ліцензування певних видів діяльності на регіональний рівень;
- впроваджувати альтернативні способи регулювання певних видів діяльності, шляхом саморегулювання. Державне регулювання бізнесу, шляхом ліцензування має бути збережене в певних сферах економіки, частково повноваження щодо ліцензування та здійснення державного нагляду за суб’єктом господарювання мають бути передані організаціям самоврядування (стосується професійних видів діяльності), що забезпечить перерозподіл відповідальності між регулятором та підприємцями.
Втім, успішність державної політики у сфері ліцензування залежить від того, наскільки послідовно, уніфіковано, без будь-яких винятків (зважаючи на специфіку, компетенцію інших органів, тощо) вдасться в подальшому додержуватися положень ідеології ліцензування.
Зрозуміло, що у цьому аспекті ключовою є роль Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва як спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування та експертно-апеляційної ради при ньому.



6. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності
Істотний вплив на розвиток підприємництва в Україні мав ряд заходів, здійснених Президентом та Урядом України протягом 1998-2007 років у напрямку зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність.
Починаючи з 90-х років минулого сторіччя, неузгодженість між курсом держави на перехід до ринкової економіки та існуючою нормативно-правовою базою регулювання економіки, орієнтованою на адміністративно-командні принципи призвела, до ситуації, за якої провадження вузьковідомчих інтересів органів виконавчої влади необґрунтовано впливало на зростання витрат на діяльність суб’єктів підприємництва, витіснення їх у тіньову сферу, і як наслідок, утворення несприятливого бізнес-середовища в Україні.
З метою усунення перешкод на шляху створення в Україні значного прошарку малих та середніх підприємств Президентом України та Урядом було здійснено ряд послідовних кроків, направлених на впровадження в Україні державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності як дієвого механізму вдосконалення правового регулювання спочатку сфери підприємницької, а в подальшому і всієї господарської діяльності.
Першим кроком став Указ Президента України від 03.02.1998 №79 "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", який одним з пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою визначив дерегулювання як комплекс заходів, направлених на усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.
Протягом 1998-2003 років в межах виконання заходів з оперативного дерегулювання опрацьовано значну кількість нормативно-правових актів центральних та місцевих органів виконавчої влади, в результаті чого прийняті рішення про необхідність усунення обмежень підприємницької діяльності стосовно 170 нормативно-правових актів органів виконавчої влади, 70% з яких зазнало змін або було скасовано.
За результатами незалежних досліджень стану малого бізнесу в Україні, проведених у 2000 році, представники малого та середнього бізнесу засвідчили наявність позитивних зрушень, які вони відчули завдяки здійсненню заходів з дерегулювання.
Кількість скарг підприємців на стримуючі фактори (податкове середовище, надмірне державне втручання, несприятливі макроекономічні умови) зменшилась порівняно з 1998 роком. Вдвічі більше підприємців оцінили стан справ на своєму підприємстві як задовільний.
Умовний економічний ефект від заходів з дерегулювання підприємницької діяльності за підрахунками міжнародних експертів (USAID) склав близько 450 млн. доларів.
На жаль, здійснення заходів з дерегулювання мало лише тимчасовий ефект, так як на зміну скасованим нормативно-правовим актам приймалась іноді ціла низка нових, що ще більше зарегульовували підприємницьку діяльність.
З огляду на це наступним послідовним кроком стало підписання Президентом України 22 січня 2000 року Указу № 89 "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва", яким було визначено якісно новий підхід до здійснення державного регулювання підприємницької діяльності. Цей підхід був спрямований на досягнення оптимального регулювання підприємницької діяльності та базувався на передбачуваності, послідовності та відповідальності за остаточні наслідки прийнятих регуляторних актів.
Зазначеним Указом запроваджено виважену цілеспрямовану політику Уряду, направлену на створення оптимальних умов провадження підприємницької діяльності – регуляторну політику, метою якої є створення чітких і прозорих механізмів для впровадження послідовних та орієнтованих на досягнення конкретних цілей регулювань, підвищення рівня їх виконання з одночасним скороченням витрат, зменшенням втручання держави у підприємницьку діяльність та перешкод для економічного зростання економіки.
У цей період створено принципово нову систему підготовки урядових рішень та залучення до їх прийняття громадськості. Винесення найважливіших проектів регуляторних актів на публічне обговорення сприяло як подальшому розвитку підприємництва, так і становленню громадянського суспільства.
Позитивні зрушення в упорядкуванні нормативного підґрунтя сфери підприємництва, якими характеризувалось провадження державної регуляторної політики на перших двох етапах свого розвитку (дерегулювання та запровадження єдиного підходу до підготовки та прийняття нових регуляторних актів), засвідчили доцільність переходу до третього етапу регуляторної реформи в Україні – законодавчого закріплення засад державної регуляторної політики та поширення їх дії на всю сферу господарської діяльності.
З прийняттям Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" в Україні розпочато формуванням принципово нової прогресивної системи державного управління, спрямованої на переорієнтацію діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підвищення прозорості процесу прийняття управлінських рішень.
Безумовним надбанням стало законодавче закріплення обов’язковості оприлюднення всіх без винятку проектів регуляторних актів з метою урахування точки зору зацікавлених суб’єктів господарювання та громадськості при підготовці проектів регуляторних актів, а також надання громадськості широких прав щодо участі у регуляторній діяльності органів виконавчої влади на всіх її етапах.
Так, згідно з Законом громадяни, суб’єкти господарювання, їх об’єднання та наукові установи, а також консультативно-дорадчі органи, створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування, набули права подавати до регуляторних органів пропозиції щодо необхідності підготовки тих чи інших регуляторних актів, брати участь в опрацюванні проектів регуляторних актів шляхом надання пропозицій та зауважень до оприлюднених проектів регуляторних актів, приймати участь у відкритих обговореннях проектів, одержувати від регуляторних органів інформацію щодо здійснення цими органами регуляторної діяльності та інше.
Це дозволило суттєво підвищити прозорість процесу прийняття рішень на відміну від попередніх років. Так, якщо протягом 2000-2003 років публічне обговорення пройшли лише 79 проектів регуляторних актів, що становило 2% від загальної кількості розроблених проектів регуляторних актів, то за період з січня 2004 року по грудень 2008 процедуру оприлюднення пройшли 7884 проекти регуляторних актів (88,6% відповідно).
Але, як засвідчила практика перших місяців реалізації Закону, для активного включення громадськості до регуляторного процесу недостатньо самого законодавчого закріплення права її участь у ньому.
З цією метою Держкомпідприємництвом ініційовано здійснення протягом 2004 року заходів по активізації співпраці громадських організацій та об’єднань суб’єктів господарювання з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у регуляторній діяльності.
Позитивними наслідками виконання цих заходів стало визначення кола суб’єктів господарювання та їх об’єднань, які мали бажання брати участь у регуляторному процесі, надання їм методологічної допомоги щодо застосування основних норм та процедур Закону та напрацювання основних алгоритмів співпраці цих суб’єктів з регуляторними органами. Своєчасність проведення цієї роботи та ефективність напрацьованих форм співпраці громадських організацій та об’єднань суб’єктів господарювання з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування була підтверджена часом.
Наступним етапом регуляторної реформи в країні стало проведення у 2005 році прискореного перегляду регуляторних актів на відповідність принципам державної регуляторної політики.
Необхідність такого кроку була обумовлена "відвертим ігноруванням" регуляторними органами окремих норм Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", зокрема, щодо необхідності проведення регуляторними органами протягом року з моменту набуття чинності Законом перегляду власних нормативно-правових актів на відповідність принципам державної регуляторної політики. 
Враховуючи те, що в результаті такого перегляду лише 16 регуляторних актів були визнані такими, що потребують скасування або внесення змін, а також те, що відповідна модернізація законодавчої бази повинна була відбутися швидко, щоб не допустити негативного впливу застарілих нормативних актів на економічне зростання та уникнути ризику погіршення регуляторного середовища, Президентом України за ініціативи Держкомпідприємництва було видано Указ від 01.06.2005 №901 "Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики".
Результатом цього етапу, на який у деяких країнах з перехідною економікою витрачено роки, стало серйозне розчищення правового поля від зайвих регулювань, упорядкування регуляторної діяльності органів виконавчої влади, застосування алгоритмів взаємодії з громадським та експертним товариством у регуляторному процесі.
Для проведення прискореного перегляду залучено понад 1500 представників громадських об'єднань підприємців. При цьому, вони не були простими "статистами", а активно відстоювали свою точку зору щодо необхідності прийняття рішень про необхідність скасування/внесення змін до регуляторних актів, що не відповідали принципам державної регуляторної політики.
В результаті цієї роботи було переглянуто 9340 регуляторних актів на відповідність принципам державної регуляторної політики. З них 5184 акти (або 55,5%) визнано такими, що зазначеним принципам не відповідають, а відтак були скасовані або зазнали змін.
Подальше провадження державної регуляторної політики здійснювалось регуляторними органами в межах реалізації норм та процедур регуляторного законодавства. Так, за період з 2004 по 2008 рік:
- згідно з процедурою, визначеною Законом, розроблено майже 9000 проектів регуляторних актів, з яких більш як 2000 проектів регуляторних актів або 22,7% були відхилені як такі, що не відповідають вимогам державної регуляторної політики;
- 95,4% всіх розроблених проектів регуляторних актів оприлюднюються розробниками з метою отримання зауважень та пропозицій від зацікавлених суб’єктів господарювання;
- стосовно 97,2% проектів регуляторних актів провадиться всебічне дослідження наслідків їх прийняття;
- стосовно майже 3000 регуляторних актів здійснено відстеження результативності їх дії.
Разом з тим, узагальнення Держкомпідприємництвом практики провадження державної регуляторної політики органами виконавчої влади протягом 2005 - 2008 років засвідчило існування ряду порушень, які загрожували практично нівелювати результати прискореного перегляду, проведеного у 2005 році.
Зокрема:
- починаючи з ІІ півріччя 2005 року центральними та місцевими органами виконавчої влади фактично поновлено (у кількісному виразі) базу регулювань господарської діяльності, яка існувала до прискореного перегляду 2005 року;
- у 2007 році окремими центральними та місцевим органами виконавчої влади продовжено практику прийняття регуляторних актів в обхід вимог та процедур державної регуляторної політики (без оприлюднення, без проведення аналізу впливу регуляторного акта, без погодження з Держкомпідприємництвом);
- задовільним залишився рівень виконання норми Закону щодо здійснення заходів з відстеження результативності дії регуляторних актів як на кількісному рівні, так і на якісному. Так, у 2006 році центральними органами виконавчої влади - розробниками було здійснено базове відстеження результативності дії регуляторних актів лише стосовно третини прийнятих регуляторних актів. Крім того, нездійснення базового відстеження практично унеможливлює в подальшому отримання достовірних результатів повторного та періодичного відстеження результативності дії регуляторних актів і перетворює їх на "вимушену формальність".
Враховуючи зазначене, назріло питання щодо необхідності комплексного підходу до перегляду регуляторної бази, побудованого за галузевим принципом. Першими трьома сферами, які визначені першочерговими для поліпшення державного правового регулювання, є землекористування, будівництво та туризм. Для досягнення поставленої мети в період з липня 2008 року до лютого 2009 року в межах виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 11.06.2008 № 824-р "Про заходи з проведення перегляду регуляторних актів з питань землекористування, будівництва та туризму" реалізується другий етап швидкого перегляду регуляторних актів.
Результатом повної ревізії нормативно-правової бази (від законів до актів місцевої влади), що має відбутися за активної участі громадськості, повинно стати істотне скорочення відповідних процедур. Зокрема, Уряд чітко стоїть на позиції проведення земельних аукціонів, а також виступає за те, щоб інвестор (вітчизняний або закордонний) мав змогу отримувати земельну ділянку разом з пакетом усіх необхідних дозволів та погоджень. Ключовим завданням дерегуляції у сфері будівництва є не лише зменшення кількості погоджувальних підписів на проектах (нині їх може бути понад 120), а й перекладання відповідальності за їх отримання на проектні організації, які мають ліцензію від держави.

7. Стратегічні пріоритети державної політики розвитку підприємництва в Україні та висновки
Серед найважливіших стратегічних пріоритетів сталого розвитку України на короткостроковий та довгостроковий період можна виділити формування сприятливого підприємницького й інвестиційного середовища. За останні роки вдалося досягти певних позитивних зрушень у цій сфері. Зокрема, досягнуто кількісного зростання малого та середнього підприємництва до рівня європейських країн. 
Разом з тим, інтеграційний вибір України обумовлює нові задачі в сфері державної політики підтримки підприємництва, де ключовим завданням є перехід до якісного зростання, підвищення конкурентоспроможності на основі інноваційної моделі розвитку, збільшення продуктивності праці на малих та середніх підприємствах, підвищення їх внеску в розвиток національної економіки, забезпечення продуктивної зайнятості шляхом створення нових економічно доцільних робочих місць. 
Державні пріоритети щодо розвитку підприємництва базуються на:
- положеннях Концепції вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, схваленої Указом Президента України 03.09.2007 № 816; 
- впровадженні принципів Європейської хартії для малих підприємств;
- аналізі стану реалізації Законів України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності", "Про загальні засади контролю (нагляду) у сфері господарської діяльності", "Про державну підтримку малого підприємництва", "Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні" та інших актів законодавства щодо підтримки бізнесу;
- позиції громадських об’єднань підприємців, науковців, міжнародних експертів, зверненнях суб’єктів господарювання з найболючіших проблем ведення підприємницької діяльності.
Створення умов для розвитку конкурентноздатного підприємництва як найпотужнішого ресурсу економіки та соціальної сфери залишається одним з головних завдань у діяльності як центральних, так і місцевих органів виконавчої влади. 
Отже, на мою думку, на сьогодні стратегічними пріоритетами у сфері розвитку підприємництва мають стати:
у сфері регуляторної політики:
- здійснення ефективного контролю держави за безумовним дотриманням посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування вимог національного законодавства про регуляторну політику (задля недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності); 
- забезпечення відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності"; внесення відповідних змін та доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення та до Закону України "Про державну службу"; узгодження спеціальних законів України із Законом України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності"; 
- підтримка єдиного правового поля та забезпечення прозорих умов у сферах дозвільної системи та ліцензування;
- збереження діючої системи державної реєстрації суб’єктів господарювання, а саме: ведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації;
- завершення регламентування процесу регуляторної діяльності на рівні законодавчої влади шляхом прискорення процесу підготовки та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроектів щодо внесення змін до Регламенту Верховної Ради України та Закону України "Про комітети Верховної Ради України";
- вирішення на загальнодержавному рівні питання фінансування заходів з реалізації державної регуляторної політики через зобов’язання центральних та місцевих органів виконавчої влади враховувати витрати на здійснення заходів щодо реалізації державної регуляторної політики при формуванні бюджетних пропозицій центральних органів виконавчої влади; надання рекомендацій органам місцевого самоврядування збільшити фінансування відповідних заходів з місцевих бюджетів у рамках регіональних програм розвитку малого підприємництва;
у сфері державної реєстрації:
- запровадження електронної реєстрації на базі найсучасніших інформаційних технологій, розширення можливості безперешкодного отримання актуальної інформації як про національних суб’єктів господарювання, так і про іноземні компанії більшості країн Європи, завдяки приєднанню України до Європейського бізнес-реєстру;
у сфері ліцензування:
- скорочення видів діяльності, що ліцензуються;
- запровадження нових принципів ліцензування, які унеможливлять необґрунтоване введення нових та виведення існуючих видів діяльності з під сфери дії Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності";
- поступова децентралізація системи ліцензування;
у сфері дозвільної системи:
- поширення застосування європейських принципів започаткування господарської діяльності шляхом застосування "декларативного принципу" та видачі документів дозвільного характеру за принципом організаційної єдності;
- визначення вичерпного переліку документів дозвільного характеру, передбачених законами, що унеможливить зобов’язання суб’єктів господарювання отримувати дозволи, запроваджені підзаконними актами;
- удосконалення та оптимізація функцій адміністратора з підвищенням його статусу;
- законодавче закріплення:
- визначення поняття "дозвільна процедура" та уточненого визначення поняття "документ дозвільного характеру";
- єдиних підстав для відмови у видачі документів дозвільного характеру, їх анулювання, призупинення, переоформлення;
- порядку функціонування регіональних дозвільних центрів;
- посилення відповідальності посадових осіб дозвільних органів та адміністраторів;
- запровадження ризик-менеджменту у сфері видачі документів дозвільного характеру;
- запровадження принципу "мовчазної згоди", згідно якого суб’єкт господарювання починає діяльність на підставі зареєстрованої заяви на отримання дозвільного документа у випадку відсутності будь-якої реакції на подані документи з боку дозвільного органу у визначений законом термін;
- забезпечення функціонування загальнодержавного Реєстру документів дозвільного характеру, поєднання його бази даних з базами даних ЄДР та ЄЛР;
- запровадження єдиного уніфікованого механізму визначення зразка документу дозвільного характеру, вартості його видачі та обліку;
- розроблення нормативно-правового акту, яким би: упорядковувались види документів, що видаються суб’єктам господарювання для провадження відповідних видів господарської діяльності і які виступають як елемент державного регулювання відносин у сферах економіки (ліцензія, дозвіл, погодження, висновок тощо), визначались єдині вимоги щодо їх видачі, що в свою чергу унормовувались би відповідним спеціальним законодавчим актом.
У підсумку реалізація поставлених завдань сприятиме взаємоузгодженню інтересів особи, суспільства і держави, шляхом збільшення кількості якісних та кількісних показників розвитку підприємництва та національної економіки у цілому, створення нових робочих місць, та досягненню того, щоб Україна у дослідженнях Світового банку за критерієм "Започаткування бізнесу" у 2010 році займала не 142 місце, а, як мінімум, 40 місце, що у свою чергу сприятиме становленню позитивного іміджу країни на світовій арені.

Використані джерела інформації:
1. Добровольська В. Засоби державного регулювання підприємницької діяльності // Підприємництво, господарство і право.-2006.-№2.-С.89-94.
2. Коротенко Н.П. Порівняльна характеристика ДРЕ в Україні та країнах ЄС. Державне регулювання підприємництва. Розвиток підприємництва.// Актуальні проблеми економіки.-2006.-№2.-С.4-13.
3. Покатаєва О.В. Методи державного регулювання підприємницької діяльності.//Економіка та держава.-2008.-№1.-С.89-91.
4. http://www.justinian.com.ua/ 
5. www.rada.gov.ua – законодавство України, законопроекти України.
6. www.ifc.org
7. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень 2008-2009 рр. для Порогової програми Корпорації "Виклики тисячоліття" (МСС) – Корупція та регулювання підприємницької діяльності в Україні: отримання документів дозвільного характеру на операції з землею та будівництво.
8. Пункт 244 Оціночного звіту по Україні по результатам Спільних першого та другого раундів оцінки, затвердженого GREGO на його 32-му пленарному засіданні 19-23 березня 2007 року.
9. Статистичні збірники діяльності суб'єктів підприємницької діяльності.
10. Національна доповідь: стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні, 2010 р.

0
Ваш голос: Ні


Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.