Skip to Content

Яненко О. Шляхи підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП.. 4

І. Теоретико - методичні засади державотворення на сучасному етапі суспільного розвитку.. 7

1.1. Теоретичні підходи та сучасні концепції державотворення. 7

1.2. Методологічні засади сучасного державотворення. 23

1.3. Методичні підходи до  ефективності суспільної адаптації молоді в сучасних умовах суспільного розвитку. 33

Висновки до розділу І. 41

ІІ. Дослідження ролі та місця молоді в сучасному державотворенні та розбудові України.. 43

2.1. Аналіз демографічного стану молоді на етапі сучасного державотворення та майбутньому. 43

2.2 Аналіз поведінкових мотивів української молоді в соціально-трудовій  сфері 62

2.3. Роль молоді в соціально-політичному житті та розбудові громадянського суспільства  77

Висновки до розділу ІІ. 92

ІІІ. ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ СУСПІЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ МОЛОДІ ДО СУЧАСНИХ УМОВ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ.. 94

3.1. Напрямки залучення молоді до роботи в органах державної влади та місцевого самоврядування. 94

3.2. Нові підходи до формування управлінських якостей у молоді на сучасному етапі державотворення. 97

3.3. Перспективні шляхи підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення. 102

Висновки до розділу ІІІ. 110

ЗАГАЛЬНІ  Висновки.. 111

Перелік посилань. 115

Додатки


ВСТУП

 

 

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що молодь завжди посідала особливе місце у суспільстві. Як відомо, молоде покоління є найбільш мобільним, енергійним та перспективним прошарком населення, що завжди йде у складі авангарду суспільно-політичних змін. Водночас позиції дослідників та державно-політичних діячів щодо становища молоді в соціумі є надзвичайно різноманітними та детермінуються викликами часу. В українському сьогоденні, позначеному перманентними кризами економічного, політичного та культурного характеру, роль молоді, як виявляється, суттєво впливає на процеси прийняття суспільно-значущих політичних рішень. Саме тому особливо актуальним сьогодні є питання залучення молоді до конструктивної взаємодії з владними структурами держави.

Майбутній розвиток України повною мірою залежить від успіху тих, хто завтра відіграватиме провідну роль у суспільних процесах. Це обумовлює важливість реалізації ефективної молодіжної політики держави, яка максимально відповідатиме потребам молодої людини та водночас держави. Державна молодіжна політика повинна відображати позицію держави до цієї групи населення, її погляд в майбутнє та адекватність політичного курсу, створювати необхідні умови, гарантії для соціального становлення і розвитку молодого покоління. Саме за умов  наданих достатніх гарантій та умови для соціалізації та всебічного розвитку молодої людини, молодь буде здатна і матиме бажання спрямовувати свій потенціал у відповідно до інтересів суспільства всіх сферах своєї життєдіяльності. Відсутність такої політики або її неадекватне втілення  призводять до серйозних кризових явищ у молодіжному середовищі, зокрема й у всьому суспільстві загалом.

Роль молоді в державотворенні регламентують Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (1992 р.) та Законом України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», закон, «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» тощо. Основні права і обов'язки молоді, як і інших громадян України, зафіксовані в Конституції України (ст. 53).

Отже, деякі аспекти адаптації молоді у сучасному процесі державотворення в Україні були висвітлені у вітчизняній науковій літературі, але комплексного аналізу питання шляхів підвищення ефективності сусальної адаптації молоді до сучасних умов державотворення ще не було здійснено.

Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є комплексний аналіз шляхів підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення.

Для досягнення поставленої мети дослідження визнано за необхідне вирішити такі завдання:

-                     охарактеризувати теоретичні підходи та сучасні концепції державотворення;

-                     провести аналіз методологічних засад державотворення;

-                     проаналізувати методику оцінки ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов суспільного розвитку;

-                     проаналізувати демографічний стан молоді на етапі сучасного державотворення та в майбутньому;

-                     провести аналіз поведінкових мотивів української молоді в соціально-трудовій сфері;

-                     розглянути роль молоді в соціально-політичному житті та розбудові громадянського суспільства;

-                     дослідити напрямки залучення молоді до роботи в органах державної влади та місцевого самоврядування;

-                     запропонувати нові підходи до формування управлінських якостей у молоді на сучасному етапі державотворення;

-                     розробити рекомендації щодо перспективних  шляхів підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення

Об’єктом дослідження виступає  суспільна адаптація  молоді до сучасних умов державотворення.

Предметом дослідження є суспільні відносини та напрямки адаптації молоді до сучасних умов державотворення.

Методи дослідження. Методологічною базою дослідження є комплекс методів наукового пізнання: системний метод; історично-правовий метод; формально-юридичний метод; порівняльно-правовий метод; системно-функціональний метод; метод спостереження.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та висновки дослідження можуть бути використані для вдосконалення національного законодавства з метою ефективного його застосування на практиці.

 


І. Теоретико - методичні засади державотворення на сучасному етапі суспільного розвитку

1.1. Теоретичні підходи та сучасні концепції державотворення

 

 

У загальних рисах, державотворення – це теорія й практика формування самостійної (суверенної) політичної організації етносу.

Однак, у кожному випадку державотворення має свої особливості. Українське державотворення – суспільно-політичний процес спрямований на формування стійких державних утворень на території України, за умови, якщо основою таких утворень був український (проукраїнський) етнос.

Державотворчі процеси завжди привертали до себе увагу мислителів і науковців різних історичних епох. Усі вони намагалися розкрити головні особливості виникнення та формування держави. Запропоновані ними теорії державного устрою, розвитку, а також причини занепаду і сьогодні мають важливе значення для розвитку політології, соціології та історії.

Свою теорію походження держав та класифікацію державної влади запропонував В.К. Липинський - визначний діяч, український політик та мислитель. На його думку, держави постають шляхом завоювання, яке може бути або "зовнішнім", або "внутрішнім". Перше відбувається тоді, коли завойовники-організатори нової держави прийшли ззовні, а друге - коли завойовники виділилися з місцевого населення. Всім державам, незалежно від форми устрою, притаманне існування влади та провідної верстви як носія влади. Провідною верствою Липинський називав національну аристократію [90, с. 463].

Слід відмітити, що під нацією він розумів продукт історичного процесу соціального життя певного колективу, його окремий та індивідуальний твір людського співжиття, що переходить з покоління в покоління. Таким чином, нація є формацією не тільки історії, а й історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу конструктивних і організуючих вартостей. Відтворення і здійснювання оцих вартостей, починаючи від якоїсь політичної організації, об'єднаної однією політичною ідеєю, і закінчуючи найвищою формою національної організації - національною державою, має на меті усвідомити і зорганізувати даний людський колектив, який вже свідомо бореться за своє існування, розвиток та за здійснення спільного національного хотіння. Бажання створити національну державу є продуктивним тільки за умови усвідомлення даної потреби нації. В. Липинський вважав, що націю творить активна група людей серед етнографічної маси, яку він називає національною аристократією.

У кожній нації є елементи політично пасивні і політично активні2. Тобто є люди войовничої, лицарської вдачі і люди пацифічні - обивателі. Саме серед людей з войовничою вдачею, готових боротися за свої ідеали, погляди, і виникає національна аристократія [61, с. 88].

Це поняття, на його думку, не обмежується тільки старою родовою аристократією у традиційному значенні цього терміна. Під ним він розуміє "найкращих в даний історичний момент серед нації людей, що являються організаторами, правителями та кермачами нації".

Водночас Липинський зазначав, що національна аристократія відіграє роль не тільки об'єднуючої сили, а може в певний історичний момент привести до деструкції та роз'єднування держави. Це відбувається тоді, коли індивідуальні, егоїстичні інтереси одиниці чи групи одиниць переважають над державними. Основною причиною такого процесу він вважав "старіння" даної аристократії. Тобто коли на певному етапі вона сприяє об'єднанню, інтенсивному розвиткові матеріального життя, продукційної та воєнної техніки, а потім під впливом матеріального розвитку цей політичний устрій стає "недобрим", що проявляється саме в переважанні індивідуальних інтересів над державними. Саме за такої ситуації до влади мусить прийти нова аристократія, яка зможе сприяти подальшому розвитку держави, оскільки на цьому етапі вона ще перебуває під впливом матеріального накопичення і домінуючими інтересами є державні.

Для того щоб мати змогу виконувати свої обов'язки, національна аристократія повинна володіти матеріальною силою. Для цього вона мусить:

1. хотіти правити, організовувати і заради цього уміти ризикувати своїм життям;

2. володіти технічними засобами війни та оборони (державою, зброєю та армією);

3. володіти  технічними  засобами  економічної  продукції  (землею,   фабриками, заводами та машинами) [90, с. 464].

Причому слід мати саме такі технічні засоби війни і продукції, які в даний момент матеріального розвитку суспільства є необхідними для економічного життя і матеріальної оборони держави. Така вимога неодноразово підтверджувалась історичними фактами різних держав на будь-якому історичному етапі.

Однак, щоб організувати маси навколо себе, однієї матеріальної сили замало. Для цього національна аристократія повинна мати моральний авторитет в очах народу. Моральний авторитет аристократії полягає в основі законності влади і правової свідомості нації. Він залежить від взаємовідношення двох чинників:

- від ознак громадської моралі тих, хто хоче організовувати і правити, тобто від ознак громадської моралі національної аристократії;

- від ступеня сприйняття тими, кого організують і ким правлять, тих форм громадської організації, які, відповідно до своїх моральних ознак, витворює національна аристократія.

Національна аристократія не може існувати без цих основних ознак: матеріальної сили та морального авторитету.

У кожному суспільстві наявні три джерела влади: сила мілітарна, економічна та інтелектуальна. Трьом джерелам влади відповідають три основні типи державної антропології: "войовники", "продуценти" та "інтелігенти". Між цими трьома типами можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості, на думку Липинського, мали "войовники-продуценти". Під "продуцентами" він розумів хліборобів, оскільки саме вони, на його думку, були виробниками матеріальної продукції. Інтелігенція, ділянкою якої є культурна та ідеологічна творчість, мало придатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки вона не має контролю над засобами матеріальної сили. Однак її не менш важлива роль полягає у тому, що вона раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі прямування.

Таким чином, кожен з цих типів є необхідним та виконує важливу як для держави, так і для громадськості роль об'єднання, регулювання та усвідомлення.

Липинський приділяв велику увагу проблемі правильних форм і методів політичної організації. Працюючи над цим питанням, він запропонував свою типологію форм державного устрою. Класифікація вченого базується на аналізі відносин між "провідною верствою" і "народом". Згідно з цим принципом, існує три основні типи державного устрою: класократія; демократія; охлократія [116, с. 287].

На думку Липинського, ці типи понадчасові, тобто вони виринають у різні епохи, на різних щаблях економічного розвитку і серед різних культурних кіл. Вони змінюються протягом віків тільки в кількості, а не в якості. Тобто в зверхніх формах цивілізації, а не в суті внутрішніх громадських взаємовідносин.

1. Класократія. Перш ніж приступати до характеристики цього устрою, слід відмітити, що "класами" вважаються всі, кого об'єднує виконання однієї спільної функції, без уваги на місце в ієрархічному "розслоюванні".

Перший тип відносин між расою активною і расою пасивною - органічний і по своєму організаційному методу класократичний. Він відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. Провідною рисою такої влади є конституційна монархія.

Однією з головних ознак існування класократичного устрою є обмеження світської влади духовною, адже перед релігією всі рівні. Влада світська визначає і шанує авторитет влади духовної, уникає зловживань та обмежує набирання своєї сили. Влада духовна займається справами всіх покривджених і надає оборону морального закону всім однаково. Така рівновага може існувати доти, доки влада духовна не буде пригнічена світською і поки ці дві влади виразно розмежовані між собою.

Другою формою обмеження є авторитетна монархічна влада, яка отримає благословення духовної і стає однією для цілої нації. При цьому вона сама обмежена законом. Така влада не є самодержавною. Вона консервативна, але не реакційна. Вона береже старі закони, але не противиться новим [90, с. 466].

У цій системі громадянство має економічні та культурні свободи, які керуються авторитетом державної влади. Суспільство класово диференційоване. Органи класового самоуправління мають повну свободу в сферах своєї діяльності. Вищі групи даного устрою входять до складу національної аристократії. Основну її опору становлять люди типу "войовники-продуценти". Прикладом цього типу соціуму є хлібороби, типу римських патриціїв, англійські джентрі і робітничо-індустріальна аристократія. Класократичний устрій допускає свободу критики та опозицію. Однак наявність опозиції не призводить до революційних зломів, оскільки опозиція діє в рамках традиційного правопорядку, який вимагає від неї політичного реалізму та відповідальності. При такому устрою національна аристократія не є замкнутою верствою. Найздібніші вихідці з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи таким чином її постійне відновлення та омолодження.

Як з аристократії починався розвиток держави, так із неї починається її розпад. У силу низки причин обезсилена лінивством та пацифізмом, вона не в змозі вже боронити стримуючих та обмежуючих громадсько-політичних форм існування нації. Вона вже не може стримувати деструктивні сили, що накопичилися за часи її панування. У такій ситуації до влади приходить нова демократична аристократія, що виділилася з цього "хаосу". Вона починає правити вільно і необмежено.

2. Демократичний тип за організаційним методом, за взаємовідношенням між расою активною і пасивною - хаотичний. Він характеризує порушення рівноваги між владою і свободою на користь останньої.

Необмежена демократія руйнує основи дисципліни та правопорядку. Господарська та інтелектуальна діяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Влада опиняється в руках типу "продуцентів-невойовників": багатіїв, які прикриваються найманими з-поміж інтелігенції професійними політиками. Роздроблення партій позбавляє їх почуття політичної відповідальності.

Основою всякої демократії є вільна і нічим не обмежена в політиці конкуренція. При демократії чітко виділяється багата керуюча верхівка і бідний народ. Посередником між ними виступає інтелігенція, чисельність якої швидко зростає паралельно з хаотичною матеріальною культурою, що створюється демократичною верхівкою. Вадою існування демократії є національний і духовний розлад. Такі умови існування даного державного устрою врешті-решт призводять до його занепаду.

В.Липинський зазначав, що жодна нація не почала і не може почати свого існування з демократії. Демократичні нації можуть бути тільки там, де вже була або є своя власна національна держава, тобто там, де вже правили свої класократичні або охлократичні аристократії [90, с. 467].

3. Охлократія характеризується абсолютним пануванням "войовників-непродуцентів" з повним придушенням свобод та прав громадянства.

Провідною верствою охлократії є монолітний військово-бюрократичний апарат. Систему очолює деспотичний монарх-самодержець або вождь-диктатор. Для такого устрою закономірною є відсутність легальної опозиції, а суспільство перетворене на пасивну, аморфну масу. Однією з основних ознак охлократизму є нахил до теократизму, тобто до централізації політичної та духовної влади в одних руках. При такій системі голова держави є одночасно і головою церкви, а в новітні часи - провідником і непомильним інтерпретатором тієї чи іншої офіційної ідеологічної доктрини.

Господарство регламентується державою і певною мірою одержавлене. Подібне правління призводить до деструктивних процесів у державі і нації. Остання не буде відтворюватися чи розвиватися, а це в свою чергу призведе до її занепаду чи взагалі знищення.

Зазначені типи чергуються з певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком добробуту, класократія вироджується в демократію, яку змінює охлократія, в боротьбі проти якої знов формується класократія. Приділяючи велику увагу об'єктивним закономірностям, Липинський одночасно підкреслював значення "свобідної волі", що своїми рішеннями спроможна скерувати розвиток подій у нові русла.

Таким чином, В.К.Липинський у своїй теорії державотворення виділяє два види походження держави: зовнішнє або внутрішнє завоювання нації; вводить поняття національної аристократії та подає її характеристику, зазначаючи при цьому неможливість її існування без матеріальної сили і морального авторитету; виділяє і характеризує три циклічні типи державного устрою. З теоретичного погляду ці типи є цілком рівноправні, проте відчувається, що особисті симпатії мислителя - на боці класократії як найпрогресивнішого типу устрою.

Значну увагу в своїй діяльності В.К.Липинський приділяв проблемі формування Української держави. Він використовував ідеї західноєвропейських політологів та соціологів, коригуючи їх у світлі українського досвіду. На думку Липинського, українську націю можна найкраще сконсолідувати на основі "територіального патріотизму", тобто пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями української території, без уваги на їх соціальну приналежність, віровизнання, етнічне походження і навіть соціально-культурну свідомість. І тільки тоді, коли відбудеться консолідація нації, можна говорити про створення Української держави. Липинський вважав, що єдиний клас, який зможе об'єднати та зорганізувати навколо себе всю націю, є хліборобський. Для цього останній має достатньо підстав та авторитету.

Під поняттям хліборобського класу слід розуміти групу людей, що мають власну землю, на якій своєю силою вирощують хліб. Число землі та форма праці в класовій свідомості хлібороба не мають вирішального значення. Класова свідомість визначається тут способом хліборобської продукції, основною ознакою якої є індивідуальна здатність хлібороба отримувати якнайбільше хліба з власної ділянки. Причому проблема наявності матеріального розшарування не є причиною для боротьби класів. Вирішення даного питання - внутрішня справа класу. Усунення цього розшарування є завданням майбутньої аграрної реформи та аграрного законодавства хліборобської держави.

Дана держава не може бути побудована без участі представників згуртованого дворянства, бо вони теж є частиною нації і хліборобської верстви. Липинський зазначав, що коли нація стоїть вже на високому щаблі розвитку хліборобської та промислової техніки, то організовуватись і управлятись представниками інтелігенції вона не може, бо вони ніяк не зв'язані і не володіють засобами продукції і війни.

Ідеальною формою правління для України В.Липинський вважав монархію в формі "дідичного", а не виборного гетьманства. Саме при такій формі державного ладу відбувається об'єднання хліборобського класу, а навколо нього і всієї нації. Тобто, як ми бачимо, найбільш оптимальним типом державного устрою за думкою Липинського є класократія. Тільки таким чином може бути створена Українська держава, і саме за таких умов буде відбуватися її розвиток  [90, с. 468].

Серед головних причин відсутності державності в України, крім національної роз'єднаності, Липинський виділяє її географічне положення. Саме він вперше окреслив нашу державу як терен "між Сходом і Західом". Двоїстий образ України закладено, згідно з Липинським, у самій її історії, починаючи від коливань між Римом та Візантією у виборі християнського обряду й закінчуючи різноспрямованими політичними і культурними тяжіннями в бік Польщі та Москви. Ідеальним виходом з такого становища є пошук шляхів гармонізації цих двох цивілізацій в одну національно-політичну й духовну цілісність. Саме в цьому, на думку Липинського, і полягає історична місія України.

Гармонійна сполука східних і західних культурних впливів є дуже важким завданням, особливо коли до цього ще додати специфічне географічне положення. Саме тому Україна жодного разу у своїй історії не зуміла повністю виконати це завдання. Реалізацією цього свого призначення Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху не тільки для самої себе, а й для сусідніх країн.

Здобуття незалежності нашою державою в 1991 році започаткувало етап особливо бурхливого розвитку вітчизняної історичної науки. Та у своїй переважній  більшості  дослідження  були  спрямовані  на  розкриття малодосліджених сторінок української  історії початку ХХ століття. На початку 90-х  років  розгляд поточної  історії  держави  через  незначний  часовий проміжок  її  існування та досить мінливу політичну ситуацію залишався поза увагою  дослідників,  а  характерною  особливістю  поодиноких  праць досліджуваного  періоду  стала  спорідненість  їх проблематики  з  політологічною наукою. До того ж в умовах формування багатопартійної системи досить актуальними в перші п’ять років  існування незалежної держави стали дослідження з  історії суспільно-політичної думки  і політичних вчень в Україні та державотворення на українських теренах впродовж століть.

Жоден історик, який розглядав ті чи інші аспекти життя українського суспільства 90-х років, не оминув увагою питання становлення політичної системи України,  заснування  інституту  президентства,  критичного соціально-економічного стану незалежної держави на початку 90-х років ХХ століття, формування курсу зовнішньої політики. Ряд колективних праць українських  істориків стисло і досить змістовно характеризують політичну та  соціально-економічну  ситуацію  в Україні  в 90-х  роках ХХ  століття.

Тематично охоплюючи майже  всі  сфери  становлення  та  утвердження держави, втім недостатньо вивчені питання державного будівництва.

Науковий доробок дослідників  історії державотворення хронологічно можна розділити на два періоди:

І. Праці,  видані між  1991-2003  роками, що  тематично  охоплюють дослідження української незалежної держави.

ІІ. Праці, що  видані після  2004  року, містять  також  і  аналіз подій “помаранчевої революції ” [61, с. 88].

Перші  дослідження  історії  незалежної України  кінця ХХ  століття з’явились  у  формі  підручників  та  поодиноких  монографій. Лише  з підготовкою  до  святкування  п’ятої  та  десятої  річниць  проголошення незалежності України відбувається сплеск досліджень з історії української держави періоду 1990-2001 рр.

Особливо  значний масив  робіт  з’являється  з наближенням  другої ювілейної дати, що було викликано значним часовим відрізком існування держави,  який  дозволяв  дати  оцінку пройденому шляху  в  економічній, внутрішньо- та зовнішньополітичній сферах діяльності держави.

У  вітчизняній  історіографії  до  вивчення  проблем  становлення політичної  системи незалежної України неодноразово  звертався  у  своїх працях В.Литвин. В монографії  “Політична арена України: Дійові особи та виконавці ” [79].

Автор докладно дослідив основні складові політичного життя перших років незалежності, проаналізував стратегію і тактику політичних керманичів  держави,  розкрив  суть  і  особливості  відносин Президента Л.Кравчука з головами урядів та Верховною Радою на початку 90-х років. В наступній праці “Україна на межі тисячоліть(1991-2000р.)”історик зосередив увагу переважно на створенні атрибутів державності, розкрив політичне  протиборство напередодні та після парламентських і президентських виборів 1994, 1998-1999 років. Питання трансформації системи виконавчої влади та місцевого самоврядування в зазначеній праці висвітлені оглядово і тому не можуть претендувати на повноту викладення [116, с. 288].

Причинам утворення незалежної держави та характеристиці рушійних сил економічних та політичних перетворень в Україні приділяється значна увага в роботі “Українська державність в ХХ столітті ”.

В становленні незалежності визнається значна роль “Демплатформи”, що виступала за перебудову КПУ. Натомість, погляди та діяльність парламентської опозиції “Народної Ради” та державотворча функція парламенту залишилися поза колом предмета цього дослідження.

В колективній монографії “Становлення владних структур в Україні” автори спробували зв’язати еволюцію владних  інститутів  із загальним ходом соціальної та політичної  історії України [61, с. 89].

Характерною особливістю праць, що вийшли з-під пера дослідників сучасності з середини 90-х років, стала нова тенденція висвітлення історії політичного життя крізь призму політичної біографії державних діячів. До цього в середовищі радянських істориків, за винятком поодиноких праць, зовсім неосвоєною цариною був жанр політичної біографії перших осіб, які знаходились  при  владі. Досить  неоднозначне  ставлення  в  українській історіографії склалося до перших осіб незалежної держави. Одна за одною виходять дослідження політичної біографії першого та другого президентів.

В  дослідженні Н.Михальченка  та В.Андрущенка,  яке  присвячено періоду президентства Л.Кравчука, значна увага приділена  іміджмейкерським технологіям  президентської  кампанії Л.Кравчука,  при  цьому  автори відзначають  правильно  обрану  тактику  як  один  із факторів, що  сприяв перемозі  останнього  у  виборах  1991  року. Втім,  розглядаючи  процес суперництва законодавчої та виконавчої гілок влади та Президента  і Прем’єра Л.Кучми,  дослідники не  уникнули  суб’єктивного  ставлення. При  цьому діяльність Л.Кравчука  загалом має позитивну оцінку ,  а його наступника Л.Кучми - негативне забарвлення [84].

Процес  політичного  сходження Л.Кравчука  на  владний Олімп радянської та пострадянської України отримав своє висвітлення у наступній роботі В.Литвина “Украина:  политика,  политики,  власть”.  Історик, досліджуючи  хід  перших президентських  виборів,  здобуття Україною незалежності, досить повно змальовує етапи політичної кар’єри Л.Кравчука. Загалом, при розгляді політичної  історії української держави 1991-1994 років мотиви дій останнього автор пояснює прагненням до концентрації влади, що, в свою чергу , й призвело до певних реорганізацій виконавчої гілки влади.

Особистість другого Президента Л.Кучми стала об’єктом дослідження в  роботі Ю.Луканова [81]. Відзначаючи  особистий  чинник  конфліктів між Президентом Л.Кравчуком  та Прем’єр-міністром Л.Кучмою,  дослідник наголошує  на  спадковій побудові  влади,  яка  відіграла  негативну  роль  в умовах незалежності, оскільки замість кардинальної політичної реформи створювались нові  структури,  які призводили  до  конкуренції  всередині виконавчої гілки влади. Поглиблення економічної кризи в цей період автор розцінює як наслідок політичного хаосу .

Традицію жанру  політичної  біографії  продовжило  дослідження Т.Батенка [46]. Автор шляхом  порівняльного  аналізу  простежує  процес формування авторитарного лідера в країнах СНД. Досліджуючи політичну діяльність президентів країн-членів СНД другої президентської “хвилі”, які прийшли до влади внаслідок виборів у середині 90-х, автор вирізняє спільну для всіх держав тенденцію до встановлення різного ступеня авторитаризму після процесу уконституювання. Зокрема, його прояв дослідник вбачає у діяльності виконавчої влади, спрямованої на зміцнення власної вертикалі.

Роль держави та  її органів влади в історії незалежної України знайшли своє відображення в наукових дослідженнях вчених-державознавців.

Зміни в статусі Верховної Ради - перехід від представницького органу до функціонально  повноцінного  парламенту,  сферу  повноважень  та структуру Верховної Ради докладно розглядає у своїх роботах Л.Кривенко [72].

Наголошуючи на доцільності однопалатного парламенту для України, автор вдається до порівняння  із законодавчими органами  інших країн. При цьому дослідниця наголошує на значно більших повноваженнях глави держави стосовно існуючої практики в розвинених країнах Західної Європи.

Парламентаризм став об’єктом дослідження А.Георгіци, О.Бандурки та Ю.Древаля. В роботі “Сучасний парламентаризм:  проблеми теорії  і практики” на  значному фактологічному матеріалі, шляхом  порівняння парламентських  систем  зарубіжних  країн  автор  розкриває  особливості діяльності Верховної  Ради України  періоду  незалежності.  Історичну ретроспективу  існування Верховної Ради  за  часів СРСР,  сучасний  стан законодавчого органу в Україні, вибори до Верховної Ради України часів незалежності та  їх результати детально досліджено в роботі “Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток”. Монографія, приділяючи значну увагу Регламенту Верховної Ради, внутрішній структурі органу, втім не розкриває процесу передачі повноважень виконавчій гілці влади Верховною Радою.

Спробу  узагальнення питання  діяльності Верховної  Ради України  було здійснено В.І.Чмиховою [112]. Втім, обравши за предмет дослідження питання внутрішньоорганізаційної  діяльності  парламенту,  результатів  виборних кампаній  до Верховної  Ради ХІІ-ХІV  скликань,  автор  не  розкрив  ролі законодавчого  органу  в  реформуванні  системи  державної  влади,  у взаємовідносинах  з  виконавчою  та  судовою  гілками  влади, недостатньо висвітлив  питання  впливу  на формування  економічного  та  зовнішньополітичного курсу держави.

Виконавча  влада  на  сучасному  етапі  стала  об’єктом  дослідження передусім правової науки  та науки державного  управління. Щодо цього грунтовними  є  дослідження  В.Шаповала, В.Авер’янова,  В.Кампо, І.Пахомова, С.Телешуна.

Необхідно  зазначити  те, що  діяльності  урядів незалежної України присвячено  значно  менше  уваги  науковців,  ніж  парламентові, що обумовлюється закритим характером урядової діяльності. Одним з перших прогалину в історії утвердження молодої української держави покликаний був заповнити збірник праць “Україна 90-х: шлях до незалежності”, виданий Інститутом історії НАН України в 1992 році. Особливо цінною в ньому для нашого дослідження є праця П.Панченка, в якій на тлі суспільно-політичних подій кінця 80-х - початку 90-х років досліджується питання реорганізації виконавчих  органів  державного  управління  республіки  в  останні  роки існування радянської  імперії . Автор  розцінює  зростання питомої  ваги органів державного управління республіки як бюрократизацію останнього, не вбачаючи в цьому передумови для формування системи державної влади в незалежній державі.

В основному  дослідження урядової діяльності представлені  аналітичними та довідковими матеріалами, де подається  інформація про кадровий склад урядів.

Винятком з такого стану розроблення діяльності виконавчої влади стало аналітичне дослідження “Прем’єр-міністри України”, де поряд із  законодавчими підставами  змін у структурі, функціях  та повноваженнях Кабінету Міністрів подаються  історичні довідки про діяльність кожного Прем’єра, а критерієм оцінки діяльності є результати соціологічних опитувань населення України. Проте поза  увагою  дослідження  залишився  вплив  створеної законодавчої бази на політичне життя країни  і,  зокрема, реакція органів державної влади на зміни правового статусу [61, с. 91].

Цю прогалину  покликане  було  заповнити  ґрунтовне  дослідження “Уряди України у ХХ ст.. В праці висвітлюються еволюція та діяльність української виконавчої влади періодів Центральної Ради, Директорії, УНР, за радянських часів та періоду незалежності. Та необхідно зауважити, що в огляді діяльності урядів України останніх десятиліть надана характеристика лише урядів Фокіна  та Кучми,  а  превалювання  в  дослідженні  колізій  парламентських  та  президентських  кампаній  на  тлі  соціально-економічного розвитку держави залишає політичний та правовий аспекти реструктуризації органів виконавчої влади поза увагою дослідження.

Дослідження з історії економічного розвитку держави 90-х років ХХ століття представлені поодинокими працями. Зокрема, вигідно виділяється фактологічним матеріалом  робота А.Віттковскі .Автор, досліджуючи економічне становище України початку 90-х років, зосереджує свою увагу на особливостях урядової економічної політики. Проведення економічних реформ, на думку автора,  знаходилось у прямій  залежності від політики добору  кадрів  до  уряду. Саме  цим  в  окремих  випадках  зумовлювалася половинчатість реформ: поведінка маятника стосовно реформ зумовлювала перманентну економічну кризу .

З середини 90-х років з’являється цілий ряд навчальних посібників та підручників, складові частини яких стосувались новітньої історії України досліджуваного періоду . В навчальному посібнику “Історія України: новебачення” докладно розглянуто причини, глибину та наслідки соціально-економічної кризи в Україні. Огляд політичної історії в останньому охопив лише період президентства Л.Кравчука, залишаючи поза увагою питання структурних перетворень Кабінету Міністрів. Проблему реорганізації системи державної  влади  періоду  1991-1996  років  розкрили  В.Шевчук  та М.Тараненко. Автори дійшли висновку , що до 1996 року органи державної влади виконали свою роль переважно в атрибутивному оформленні держави, сама ж  система  залишалась малоефективною  внаслідок незавершеності розподілу повноважень між гілками влади [116, с. 289].

Значний фактологічний матеріал з проблем становлення політичної системи України та економічних перетворень у державі в 90-х роках ХХ століття розкрито також у низці підручників.

До вивчення  історії української держави періоду 90-х років звертались також і зарубіжні дослідники. Фрагментарно історія зовнішньої політики України, її роль в геополітичному просторі, відносини з Росією та країнами Заходу представлені в роботах американських державних діячів та політологів Г.Кіссінджера та Зб.Бжезинського.

Британський історик Е.Вілсон під час розгляду питання державотворення 90-х років зосереджує свою увагу на провідниках  національної  свідомості,  а  саме  -  дисидентах  та НРУ. Незалежність України  1991  року  автор  характеризує  як  наслідок  збігу обставин,  а  правління  Л.Кучми  розглядає  як  приклад “повзучого авторитарного  режиму”. Основними  проблемами,  які  заважають державотворчому процесу , на  думку  дослідника,  є  етнічна, релігійна  та питання мови як чинника “національної самосвідомості”. [61, с. 90]

Українську  проблематику  розробляли  також науковці  української діаспори. Т.Кузьо, розглядаючи процес становлення української держави, відзначав, що на початку 90-х років  він  відбувався  в боротьбі нового  та старого.

Тому з проголошенням незалежності, на думку автора, революцію, що розпочалась в роки перебудови, не можна вважати завершеною. Збірник статей доктора філософії в галузі економіки М.Мельника є досить цінним дослідженням, оскільки в ньому дана характеристика не лише економічних змін та поступу України в провадженні реформ, а й розглядаються особливості побудови державної влади в Україні кінця 80-х - початку 90-х років.

Знаковою  віхою  державотворення  сучасної України  стали  події “помаранчевої революції”, що знайшли своє відображення у працях другого періоду  історіографії державотворення. Період “помаранчевої революції” має різний ступінь дослідження: від побіжного погляду до детального аналізу.

Останні  вводять до наукового обігу поняття “електоральна революція”  і простежують розгортання подій лише до  інавгурації Президента В.Ющенка 23 січня 2005 року. Деякі дослідники,  і зокрема М.Лазарович [76], роблять спробу вкласти події листопада - грудня 2004 року в класичну концепцію революції.

Причому, визначивши рушійні  сили (молодь),  ідеолога (інтелігенцію)  та соціальну базу (середній клас), автор не  зупиняється на таких важливих ознаках, як фундаментальні зміни суспільного устрою, які так  і не відбулися.

Проблематиці “помаранчевої  революції” присвячена  також  і низка монографій. Зокрема, в дослідженні С.Кульчицького поняття “помаранчева революція”  введено  в  контекст новітньої  доби  з  детальним  аналізом  та значним масивом статистичних та соціологічних матеріалів. С.Кульчицький наполягає на необхідності визнати події листопада 2004 - січня 2005 років за  революцію  нового  коригувального  характеру,  наслідком  якої  є встановлення демократичного (антикомуністичного) ладу , що призвів до зміни управління команди. Останнє, на нашу думку , не видається переконливим [61, с. 93].

А розчарування населення свідчить про незавершеність “революції”. “Україна 1997-2007: нариси новітньої історії” Г.Касьянова є першим досвідом  індивідуального дослідження, яке охоплює весь період “новітньої історії України”  з  1997 року . Автор об’єктивно  аналізує  версії  того, що покладено в основу подій періоду листопада 2004 - січня 2005 років (від закономірного результату попереднього правління - версія, що розроблялась більшістю вищезазначених праць істориків, до трактування згаданих подій як “повстання мільйонерів проти мільярдерів ”, яких підтримав середній клас) і доходить висновку , що “революційність полягала у короткочасному спалаху громадянської свідомості ”. Власне, система влади змінилась лише за формою, під  тиском  обставин  і  всупереч  бажанню  оточення  нового президента.

Дійсно,  можна  погодитись  з  автором, що  революції  в класичному варіанті не відбулося, оскільки внаслідок подій не виникло ані радикальної зміни влади чи суспільних відносин, ані змін відносин власності чи світоглядних змін.

Таким чином, у своїй теорії державотворення Липинський виділив два шляхи походження держави, створив власну класифікацію типів державного устрою, серед яких найбільш оптимальним вважав класократію.  Основною історичною місією України, виходячи з її геополітичного становища, вчений вбачав у гармонійному поєднанні західної і східної культур.

 

 

1.2. Методологічні засади сучасного державотворення

 

 

Різновекторність бачення політичного курсу України політико-управлінськими елітами, їх нездатність до компромісу актуалізує проблему вибору етнонаціональної моделі розвитку держави. Незважаючи на наявність досліджень у цій сфері, залишаються не вирішеними повністю питання відмінності етнонаціональних моделей державотворення, є недостатньо дослідженими класифікаційні ряди таких моделей.

Досить загальна класифікація базується на аналізі  етнічного  ядра  етнонаціональної  моделі.   Ідею  етнічного  ядра  нації обґрунтував Е. Сміт у своїй праці «Національна ідентичність», в якій він стверджує, що історично перші нації виникли на засадах передмодерних етнічних ядер. Такий підхід став підставою для визначення нації «як сукупності людей, що має власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, масову громадську культуру, спільну економіку та однакові для всіх членів юридичні права та обв'язки, нація репрезентує багатовимірну концепцію, ідеальний тип, становить стандарт або пробний камінь, що його конкретні приклади наслідують більшою або меншою мірою». Е. Сміт є прихильником так званої «примордіалістської» концепції етнічності. Цей напрямок розробляли і вітчизняні вчені, зокрема Ю. В. Бромлей. Він зазначав, що до загальних рис етносу насамперед відносять характерні особливості культури (мови також) і психіки етносу, його самосвідомість і самоназву. Вищезазначені характеристики, на його думку, і становлять сутнісне ядро етнічних якостей.

Етнічної концепції розвитку людства дотримувався і Л. М. Гумільов, який акцентував увагу на географічно-біологічних чинниках етногенезу. Учений визначив основні принципи об'єднання людей в етноси - позитивну компліментарність як відчуття підсвідомої обопільної симпатії осіб та пасіонарність (характеристика поведінки) як надлишок біохімічної енергії живої речовини, що породжує самовідреченість часто заради ілюзорної мети.

Таким чином, з погляду етнічного ядра (його кількісних та якісних характеристик) можливі гетерогенна та гомогенна етнонаціональні моделі держави. Гетерогенна етнонаціональна модель формується на основі декількох етносів, які мешкають на одній території, мають культурну та мовну подібність, але в той же час для них характерні відмінності, своєрідні міфи та уявлення про історичну пам'ять [67, с. 48].

Можна виділити загальні чинники формування етнічних ядер. До них належать такі: спільні справи та рівень комунікації між народами (які ввійдуть до етнічного ядра), конструктивність інтелектуальних та правлячих еліт, географічне положення (природні ресурси, клімат), характер взаємодії із сусідніми етносами (миролюбний або ворожий), етнічна свідомість. Деякі дослідники окремо розглядають фактор колективного несвідомого, який активно впливає на колективну свідомість народу, а врешті-решт на міжетнічні відносини. Цю тезу детально обґрунтовує К. Г. Юнг у роботі «Архетип і символ», де він пише: «Змістами колективного несвідомого є так звані архетипи. По суті, архетип репрезентує той несвідомий зміст, який змінюється, стаючи усвідомленим та сприйнятим; він (зміст) зазнає змін під впливом індивідуальної свідомості, на поверхні якої він виникає».

Отже, етнічне ядро становить «фундамент» етнонаціональної моделі держави. У наш час більшість етнонаціональних моделей держав є гетерогенними, наприклад, моделі таких держав, як Китай, Україна, Німеччина, Франція. Підтвердження цього ми знаходимо як в історії, так і в сучасних націях-державах. Зокрема, Норман Дейвіс у своїй фундаментальній праці «Боже ігрище: історія Польщі» зазначає, що німецька нація є синтезом частково поляків, ободритів, вендів і т. д..

Інший етнічний «фундамент» мають гомогенні етнонапіональні моделі держави. Даний тип етнонаціональних моделей формується на базі тільки одного етносу. На сьогодні такий тип етнонаціональних моделей у чистому вигляді практично не зустрічається, тобто зараз важко знайти країну з моноетнічним населенням. Але у своїй класифікації ми робимо наголос на кількісно-якісних показниках саме етнічного ядра, а не нації взагалі. З деякими застереженнями до гомогенної етнонаціональної моделі можна віднести Ісландію, Японію, Норвегію. Польщу. Етнічне ядро цих моделей формувалось практично з одного народу, що зумовлено географічним положенням цих країн та особливостями культурно-історичного розвитку. Гомогенна етнонаціональна модель репрезентує один архетип, вона за своєю сутністю є безконфліктною з погляду міжетнічних відносин. У цьому випадку автоматично знімається проблема національної однорідності, але залишається питання національно-державного будівництва та утвердження авторитету країни на міжнародній арені [67, с. 49].

Запропонована вище класифікація етнонаціональних моделей частково відображена в роботах українських учених, які займалися проблемами етнодержавознавства. Такі вчені, як Ю. Римаренко, О. Майборода, І. Варзар використовують терміни «етнодержава гетерогенна» та «етнодержава гомогенна». Вони розглядають передусім етнонаціональний склад держави, а не процес її формування, аналізуючи основні показники нації та завдання держави щодо зміцнення стабільності та внутрішньонаціональної консолідації. Концепція нашої класифікації виходить з «етнічного ядра», тобто робиться спроба знайти основу того чи іншого типу етнонаціональної моделі держави та сконцентрувати увагу на етнічному чиннику. Отже, цей підхід дає можливість побачити генезу етносу (або етносів) та перейти саме до різних етнонаціональних моделей, виявити причини розквіту або занепаду народів, стадії їх розвитку до певних соціально-політичних форм.

Західні вчені звернулись до цієї тематики в 60-ті рр XX ст., коли активно почав розповсюджуватися процес політизації етносів. Американський дослідник Дж. Ротшільд класифікував гетерогенні етнополітичні (етнонаціональні) моделі за допомогою трьох основних конструкцій: вертикальної ієрархії, паралельної сегментації та перехрещеної сітки. В основу цієї градації покладено принцип «етнічної справедливості»: роль етносів у суспільстві, демократичність їх прав та наявність можливостей для культурного розвитку. Найжорсткішою є модель вертикальної ієрархії, яка передбачає наявність у державі панівної групи (у широкому розумінні, расової, національної, етнічної), яка домінує у всіх сферах життєдіяльності: політичній, соціальній, економічній, культурній (гегемонія білої меншості донедавна в ПАР, пріоритет російського народу у колишньому СРСР, домінування сербів у Югославії). Як правило, панування етносу в такій етнонаціональній моделі відбувається насильницькими методами, що призводить до конфліктогенної ситуації у суспільстві.

Вищезазначена модель характеризується обмеженими можливостями модернізації етнонаціональної структури та недостатньою соціальною рухливістю. Вона тяжіє до переходу в інші, менш жорсткі етнонаціональні конструкції, при цьому необхідно зазначити, що трансформації в ній відбуваються з використанням, як правило, насильницьких методів.

Інша етнонаціональна модель держави за класифікацією Дж. Ротшільда - це модель паралельної сегментації. Вона характеризується наявністю в державі етнічнозамкнених груп, стратифікованих зсередини за економічними, політичними, статусно-рольовими ознаками. У таких групах етнічна характеристика є головною, оскільки в такий спосіб народ намагається зберегти свою ідентичність та відстояти права в етнічноконкурентному середовищі. Велика роль у такій моделі відводиться якостям етнічної еліти, яка репрезентує групові інтереси, оформлюючи їх у політичні програми та гасла, піклуючись про їх утілення. Паралельносегментована етнонаціональна модель надає більше можливостей різним етнічним утворенням реалізувати своє бачення суспільної організації порівняно з моделлю «вертикальної ієрархії».

На наш погляд, дана модель є перехідною від моделі «вертикальної ієрархії» до моделі «перехрещеної сітки», що буде розглянута далі. Модель паралельної сегментації держави відображає рівень гомогенності етнонаціональної спільноти під час процесу формування політичної нації, коли узгоджуються інтереси етносів. Якщо порівняти вищерозглянуту модель з корпоративною або клановою моделями, коли під сегментом суспільства слід розуміти корпорацію або клан за етнічними ознаками, модель паралельної сегментації держави може трансформуватися як у неокорпоративну конструкцію на демократичних засадах, так і в кланову- на авторитарних засадах.

Проаналізуємо етнонаціональну модель «перехрещеної сітки» держави, де різні елементи системи активно взаємодіють один з одним, виконуючи певний обсяг соціально-економічних функцій у різних галузях. Така модель висуває на перший план не стільки етнічні характеристики в процесі державотворення, скільки статусно-професійні ролі. Це найпоширеніша етнонаціональна модель держави в постіндустріальному світі, яка запобігає уникненню міжетнічної ворожнечі на ґрунті національного приниження чи етнополітичного розподілу праці. Така модель не гарантує як рівного представництва етнонаціональних груп у політичних інститутах держави, так і їх майнової рівності. Етнонаціональна модель «перехрещеної сітки» державотворення найбільш відповідає демократичному політичному режиму, коли етнічні й національні характеристики не протистоять статусу громадянина, а органічно доповнюють його. Необхідно зазначити, що в рамках цієї моделі можливі різні підходи до розв'язання міжетнічних протиріч. Яскравим прикладом у цьому плані може бути концепція «плавильного котла», яка, на думку С. Гантінгтона, трансформується в «мозаїчну концепцію» держави або «клаптикової ковдри».

Таким чином, вищенаведена класифікація етнонаціональних моделей дозволяє визначити можливості етносів у соціально-економічному, політичному та культурному процесах.

Щоб віднести ту чи іншу країну до певної етнонаціональної моделі, слід провести соціально-політичну діагностику за декількома параметрами. На нашу думку, саме цього не вистачає класифікації Дж. Ротшільда. Тому пропонуємо такі критерії для класифікації держав за трьома вищезазначеними етнонаціональними моделями: можливість підвищити свій соціальний статус незалежно від етнічного походження, вільний вибір професії, можливість спілкуватися рідною мовою, відповідність національного законодавства міжнародно-правовим нормам. Ці параметри дозволяють визначити належність держави до тієї чи іншої етнонаціональної моделі, виявити рівень її демократизму [67, с. 51].

Уважаємо за доцільне розглянути класифікаційну сітку, запропоновану вітчизняними дослідниками О. Картуновим і О. Маруховською за критерієм співвідносності етнічного фактору з демократичністю політичних режимів. Такий підхід дозволяє проаналізувати реальний стан етнічних утворень щодо реалізації їх соціально-економічних, політичних і культурних прав, критично оцінити реальний демократизм певних соціально-політичних інститутів.

Однією з найнебезпечніших етнонаціональних моделей держави є етнократичний варіант «расової демократії», яка була впроваджена в нацистській Німеччині.

Достатньо   суперечливою   з   погляду   цінностей   західної   демократії   є етнократичний у своїй сутності варіант моделі «етнічної» або «національної демократії» (П. Манчіні, С. Смуха), яка передбачає поєднання індивідуальних, політичних і громадянських прав особи з обмеженням колективних прав етнонаціональних меншин, що узаконює беззаперечне панування однієї з етноспільнот у державі. Згідно з цією моделлю держава є батьківщиною тільки для одного пануючого (титульного) етносу або нації з єдиними державною ідеологією, державною мовою, офіційними святами.

Найпоширенішою в англомовних країнах Заходу є мажоритарна модель демократії (М. Гордан, О. Патерсон), яка впроваджується в США, Великобританії, Австрії та інших державах і має чимало прихильників серед політиків.

У таких етнонаціональних моделях держави етнічність є приватною справою, тобто на перше місце в суспільстві висувається громадянська ідентичність. Держава не регламентує і не втручається в міжетнічні відносини, а впроваджує спільні для всіх громадян політичні цінності, національний патріотизм. Держава створює умови для акультурації та асиміляції, дозволяє етнічним групам зберігати або позбуватися своєї етнічної ідентичності, жити окремо або змішуватись з іншими етносами. Першоосновою такої держави є особа, її заслуги, здібності, досягнення, політичні та громадянські права. Зокрема, С. Коч уважає, що держава не знає етносів, а має справу лише з громадянами, які є рівні перед нею незалежно від етнічної приналежності. Однак у випадку порушення державою етнонаціональних прав, етноси висувають політичні вимоги та протестують проти утисків різними засобами. Така модель потребує високого рівня розвитку громадянського суспільства і правової держави, а також толерантності й зваженості у вирішенні етнонаціональних проблем. На наш погляд, упровадження мажоритарної етнонаціональної моделі може бути проблематичним для перехідних суспільств, оскільки її втілення потребує певного рівня національної гомогенності та сталого економічного розвитку. Це стосується й України, якій притаманна наявність неврегульованих міжетнічних протиріч, які є перешкодою для втілення такої моделі.

Етнонаціональна модель державотворення за авторством А. Лейпхарта і Г. Алмонда має назву «загальносуспільної демократії».

Вона успішно застосовується в Австрії, Бельгії, Канаді, Швейцарії та інших поліетнічних країнах. За загальносуспільної моделі особа має всі політичні та громадянські права, однак й етнічні спільноти офіційно визнаються і наділяються певними правами (контроль у галузях освіти, культури, розподілу державних посад). Держава є «етнічно нейтральною», тобто вона не ідентифікується з якоюсь однією етнічною спільнотою, є нейтральним арбітром, відстоює інтереси всіх етнонаціональних спільнот. До головних рис цієї моделі належать такі: формування державної політики, що здійснюється так званою «великою коаліцією», яка складається з представників еліт усіх етнічних спільнот; пропорційність політичного представництва; високий ступінь автономності кожної етноспільноти у вирішенні своїх внутрішніх справ.

«Велика коаліція», як зазначає А. Лейпхарт, може бути представлена в декількох формах, наприклад, таких як кабінет великої коаліції за парламентської форми державного правління, «велика рада», або комітет з важливими дорадчими функціями, або «велика коаліція» за президентської (президентсько-парламентської) республіки. Така організація влади контрастує з британською етнонаціональною моделлю (що базується на принципі «уряд проти опозиції»), за якої політична еліта поділяється на уряд, який спирається на парламентську більшість, і на впливову опозицію.

Для оцінювання ефективності функціонування «великої коаліції» загальносуспільної моделі держави слід визначити принципи, на яких вона базується. Основним є принцип розмірності, або принцип нульової суми (загальна сума виграшу дорівнює загальній сумі програшу), за якого дозволені домовленості між гравцями про розподіл виграшу, а гравці розумні та мають повну інформацію, складаються мінімальні за розміром коаліції для виграшу . У політичному житті принцип нульової суми обмежує використання принципу розмірності за утворення коаліцій двома різновидами суспільств: гомогенними суспільствами з високим ступенем консенсусу, у яких загальна користь сприймається як належне, і їх повною протилежністю - суспільствами з гострими внутрішніми протиріччями.

На наш погляд, для нинішньої України актуальним є не стільки інституціональне оформлення «великої коаліції», скільки участь представників усіх етнонаціональних та регіональних спільнот у процесі досягнення консенсусу під час формування політичного курсу держави. Важливим елементом такого консенсусу є мінімізація групових (етнічних, регіональних) вимог, принципова єдність у розумінні загальнонаціональних інтересів.

«Велика коаліція» доповнюється ще трьома допоміжними механізмами, без яких етнонаціональна модель загальносуспільної демократії не була б гармонійною. До них належать: взаємне вето, пропорційність і сегментарна автономія. Поза сумнівом, участь у «великій коаліції» гарантує безпеку етнічним меншинам, яка підсилюється правом вето. Це вето має взаємний характер і може бути неформальною неписаною домовленістю або правилом, яке законодавчо закріплене в Конституції України [67, с. 53].

Ще одним принципом загальносуспільної етнонаціональної моделі держави є принцип пропорційності, який виконує важливу функцію - сприяє розподілу посад у системі державної служби та фінансових ресурсів у формі урядових субсидій.

Інший принцип загальносуспільної етнонаціональної моделі- це принцип федералізму, який унеможливлює абсолютизацію влади в руках більшості та надає можливість меншості самостійно вирішувати питання, які виникають у процесі їх життєдіяльності. Процес вироблення державної політики здійснюється колегіально згідно з прямопропорційним впливом. В усіх інших питаннях регіонам надається високий ступінь автономії. Для країн транзитивної демократії, до яких належить і Україна, використання принципу федералізму в повному обсязі може нести в собі велику загрозу, оскільки перехідний етап від тоталітаризму до демократії має велику відцентрову силу, що може сприяти переростанню федералістичних тенденцій у сепаратизм і сецесію.

У загальносуспільній етнонаціональній моделі в дійсності надається більше уваги сегментам поліетнічного суспільства у їх рівному та пропорційному представництві в центрі поряд з рівністю окремих громадян. Така система певною мірою знижує конфліктність у державі, оскільки сприяє гомогенності та самодостатності етнічних та регіональних спільнот. На наш погляд, загальносуспільним етнонаціональним моделям Канади, Бельгії, Австрії, Нідерландів характерне застосування політики полікультуралізму або мультикультуралізму, яка передбачає практично необмежений розвиток мови, літератури, збереження традицій етноспільнот, які входять до їх складу, зрозуміло, за умов сталого економічного розвитку.

Наостанок слід звернути увагу на зростаючу популярність «космополітичної моделі демократії» Д. Хелда, яка відображає інтеграційні процеси у світі. Вона передбачає вдосконалення і поширення повноважень Європарламенту, створення нових регіональних і континентальних міждержавних інститутів на кшталт ЄвроАЗЕС.

Таким чином, здійснений нами аналіз етнонаціональних моделей державотворення дозволяє виділити їх характерні риси та особливості. Найбільшу увагу було приділено загальносуспільній моделі, оскільки, на наш погляд, деякі її елементи можна застосувати в Україні, а саме пропорційність представництва етнічних та регіональних спільнот у центрі шляхом формування двопалатного парламенту, надання більшого ступеня автономії регіонам з обов'язковим підвищенням відповідальності регіональних еліт за розвиток соціальної сфери, освіти, охорони здоров'я.

Утвердження гуманістичного підходу до етнонаціональної сфери життя суспільства на засадах демократизму, компромісності, діалогу сторін, рівноправності представників усіх етносів незалежно від чисельності та рівня розвитку. На наш погляд, упровадження загальносуспільної етнонаціональної моделі розбудови Української держави передбачає не сліпе копіювання західних зразків, а цілеспрямований пошук загальнонаціонального компромісу на засадах узгодження інтересів титульного етносу з інтересами інших етноспільнот.

 

 

1.3. Методичні підходи до  ефективності суспільної адаптації молоді в сучасних умовах суспільного розвитку

 

 

Необхідність розгляду проблеми залучення молоді до державотворення через залучення молоді до державного управління зумовлена кількома причинами, пов’язаними з об’єктивною вимогою зростання ролі людського фактора в державотворенні та державному управлінні.

Сьогодні в українському суспільстві відбувається процес зміни управлінських поколінь. Унаслідок біологічного віку та соціальних причин вирішувати нагальні проблеми державного розвитку належить передусім молоді. Залучення до системи управління молодих, професійно та морально підготовлених кадрів може стати одним із важливих чинників підвищення ефективності державного механізму.

Однак у молодих людей є одна важлива особливість: при всьому своєму прагненні до активної діяльності, вони далеко не одразу бувають до неї підготовлені і здатні. Щорічно до системи державного управління залучаються десятки тисяч молодих людей. І державі важливо знати, чи мають вони здібності до управління [118, с. 61].

В усі часи слабких управлінців намагаються замінити більш підготовленими та позбавитися несумлінних. Але частіше за все це відбувається вже запізно, у тих випадках, коли фахівець повністю завалив справу, не виправдав покладених на нього сподівань, не зумів справитися зі своїми управлінськими функціями. Інакше кажучи, не виявив власну управлінську придатність.

Що ж це за управлінська придатність? Як визначити її наявність? В яких умовах вона найкраще проявляється? За якими критеріями відбирати молодь, спроможну гарантовано якісно виконувати управлінські дії? Якщо ми не з’ясуємо такі принципові питання, побудувати оптимальну модель відбору молоді для роботи в органах державної влади буде вкрай складно.

Аналіз наукової літератури свідчить, що існують різні підходи до вирішення цього завдання.

Західна практика підготовки менеджерів виходить з визначення, що управлінська здатність - “це особливість людини, яка дозволяє їй найкращим чином впоратися із завданою роботою або певною ситуацією”. Тому загальні розумові здібності та здатність брати на себе відповідальність є більш важливими для успішного управлінця, ніж, скажімо, знання за певним фахом, які можуть з плином часу застаріти.

У вітчизняній та російській науковій літературі, присвяченій методам виявлення управлінської здатності, найбільш дослідженим є аналіз підходів до аналізу діяльності керівників. Із усього розмаїття науковці виділяють такі основні методи оцінки: по-перше, за результатом діяльності ; по-друге, за ефективністю управлінського рішення; по-третє, за власне управлінською дією - внеску керівника до загального підсумку роботи, який залежить від виконання службових функцій. В узагальненому вигляді управлінська здатність виступає як комплекс знань, умінь та навичок, які б забезпечували успішну взаємодію учасників управлінського процесу зокрема та ефективність результатів управління взагалі.

Методики оцінки рівня управлінської придатності розглядаються, переважно, крізь призму тренінгів персоналу, посадових інструкцій, тестування, професійно-кваліфікаційних характеристик, атестації та інших моментів, спрямованих на оцінювання вже працюючих управлінців.

Що стосується досліджень власне проблеми залучення молоді до державного управління, то в Україні до останнього часу вона не перебувала в зоні уваги науковців та практиків. Сучасні дослідники розглядають проблеми участі молоді у державних справах ситуативно, частково, лише в контексті дослідження механізмів соціальної адаптації молоді, форм розвитку молодіжного руху, аналізу кількісного складу органів державної влади.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Тобто традиційні методи оцінки управлінського персоналу не зовсім придатні стосовно молоді, яка тільки збирається розпочати власну управлінську кар’єру. Адже відсутня база, яка може слугувати джерелом оцінки придатності - досвід роботи.

Потреба оптимізації механізмів залучення молоді до державного управління в Україні обумовлює мету дослідження - здійснення методологічного аналізу шляхів виявлення управлінської придатності молоді.

 Розробка спеціальних показників виміру управлінської здатності молоді, а також пошук оптимальних механізмів її виявлення становить завдання дослідження [118, с. 62].

Виклад основного матеріалу. Спочатку розглянемо, яким чином в Україні організаційно вирішуються питання відбору молоді до державного управління та державної служби.

Сам термін “молодь” у контексті правового регулювання державно-службових відносин практично не згадувався до початку 2000-х років.

У Законі України “Про державну службу” обумовлюється тільки граничний вік перебування на держслужбі, а мінімальний визначається загальноконституційною право- та дієспроможністю, тобто 18 років. Опосередковано зорієнтованими на молодь є ст. 19 та 28 згаданого Закону, які обумовлюють порядок стажування та складання кадрового резерву в органах державної влади.

Уперше проблема залучення молоді до державної служби була заявлена в Стратегії реформування системи державної служби в Україні, де вказувалось, що для запобігання рецидивам непрофесіоналізму та некомпетентності необхідно залучати на державну службу висококваліфікованих фахівців нової генерації.

Тільки у 2002 р. у Щорічній доповіді про становище молоді в Україні “Нове покоління незалежної України (1991-2001 роки)” вперше була актуалізована проблема недостатньої участі молоді в процесах управління державою.

У 2003 р. була затверджена Програма підготовки та залучення молоді до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, створення умов для її професійного зростання, яка окреслила основні напрями діяльності держави у напрямі відбору молоді до державного управління. Складовими цієї діяльності на сьогодні є:

а) вимоги, яким мають відповідати молоді особи, що претендують на певну управлінську посаду - обдарована молодь, лідери молодіжних громадських організацій, переможці регіональних конкурсів серед студентів профільних вузів;

б) організаційно-правові засоби виявлення управлінських здібностей - кадровий резерв, стажування; результатом позитивного проходження зазначених вище процесів є, як правило, надання зазначеним особам переваги під час участі в конкурсі на заміщення вакантних посад в органах державної влади або направлення на навчання до магістратури державного управління;

в) процедури та правила оцінки ділових та особистісних якостей претендентів - анкетування, характеристики-рекомендації, тестування, співбесіди, написання рефератів тощо.

У результаті сформованої практики до системного відбору потрапляють певні категорії молоді, які вже офіційно підтвердили свою перспективність для державного управління. Реальної перевірки управлінської здатності всіх інших претендентів на державні посади існуючі процедури забезпечити не в змозі.

Водночас, за даними Державного інституту розвитку сім’ї та молоді, кожного року корпус державної служби оновлюється молоддю на 20%. Це означає, що щорічно до нього вливається близько 50 тис. молодих людей, оцінка професійної придатності більшості з яких відбувається безпосередньо під час конкурсу. Разом з тим плинність кадрів в органах державної влади сягає тих самих 20% на рік. Тому експерти й звертають увагу на необхідність розробки чітких механізмів та методів відбору молоді до управлінської діяльності.

Таким чином, завдання полягає у виявленні управлінських здібностей у максимально більшої кількості молоді, аби мінімізувати потрапляння до державного управління непридатних або непідготовлених до цього виду суспільної діяльності людей.

Професійну придатність молодого управлінця важко визначити в загальних категоріях. Крім того, у молодої людини управлінські здібності перебувають ще у стадії розвитку, тому виділити й оцінити управлінську компоненту у чистому вигляді зі всього розмаїття особистісних рис, якостей, навичок - справа нелегка. Саме поняття управлінської здатності як вміння здійснювати певну діяльність обумовлене специфікою прояву цієї властивості у різних сферах соціального життя, котра й визначає засоби виявлення показників, що свідчать про наявність здатності та допомагають оцінити її.

Оскільки здатність до управління як соціальне явище виявляється не просто в будь-якій діяльності, а в діяльності цілеспрямованій, активній, такій, що збігається з інтересами об’єкта дії, самого факту дії недостатньо для того, аби судити про прояв управлінських здібностей молоді. Таким свідченням може бути ціннісне ставлення людини до своєї діяльності - позитивне, байдуже або негативне. Результат також далеко не байдужий для оцінки здатності моменту - він демонструє рівень відповідального ставлення до дії. Однак зовнішній результат не може бути єдиним покажчиком рівня управлінської спроможності, оскільки він не враховує індивідуальність прояву молодою людиною власних управлінських зусиль.

Мають місце й спроби запропонувати як критерій виміру управлінської здатності й інші показники. Наприклад, факт належності до громадської організації або відмінне навчання у ВНЗ. Водночас для того аби оволодіти наукою та мистецтвом управління, тільки книжкових знань замало - “…навички управління виробляються не по-книжковому, не лекціями, не мітингами, а досвідом” .

Одного показника взагалі недостатньо для підтвердження управлінської здатності молодої людини. Разом з тим просте поєднання цих показників також ще не говорить про зміст проявленої здібності. На наш погляд, при вирішенні проблеми критерію виміру управлінської здатності молоді необхідно враховувати такі вимоги:

-            по-перше, подібний критерій повинен фіксувати діяльний (активний) стан суб’єкта. Як зазначалося вище, управлінська здатність може бути виявлена, зафіксована та виміряна лише у реалізованому прояві - у вчинках, діях, прийнятті управлінського рішення, оскільки тільки в процесі дії людина проявляє свої ділові та морально-психологічні якості;

-            по-друге, критерій придатності має нести інформацію про те, що дії та вчинки молодої людини мають самодіяльний характер, є у тому чи іншому ступені усвідомленими - тобто спрямованими на вирішення конкретних завдань;

-            по-третє, критерій державно-управлінської придатності має відображати суспільну корисність практичної дії, її соціальну ефективність. Нехтування цим критерієм робить управлінську діяльність невизначеною;

-            по-четверте, останній критерій придатності має оцінювати часовий фактор процесу виконання управлінської діяльності, а саме: свідчити про інтенсивність або екстенсивність її проявів, обсяг, тривалість затраченого часу затрат на певну управлінську дію, наслідки управлінських рішень по проходженні певного часового проміжку [118, с. 64].

Отже, до показників, придатних для використання, відносять: якість дії, її тривалість, ціннісне ставлення до управлінської діяльності та її суспільна корисність. Зібрані у комплекс, вони визначають якісний і кількісний прояв управлінської здатності молоді, фіксують та допомагають виміряти її.

Це лише найнеобхідніші показники. Ймовірних показників, що можуть більш повно розкрити сутність поняття “управлінська здатність”, значно більше (ступінь мотивації, психологічні та психофізичні особливості молодої людини, освітній та культурний рівень тощо). Однак ці індивідуальні показники мають уже додаткове значення.

Враховуючи ці міркування, ми приходимо до висновку про те, що роль загального критерію державно-управлінської придатності молоді має виконувати комплекс показників, що є необхідними й достатніми для того, аби зафіксувати наявність управлінської придатності, пересвідчитися у її суспільній спрямованості, виміряти її кількісні та якісні аспекти.

Таким чином, найбільш збалансованим видається підхід до оцінки управлінської здатності молоді з точки зору соціальної ефективності майбутньої управлінської дії. Як елементи він включає до себе і врахування затрачених зусиль на управління, і перевірку їх результативності у часовому вимірі, і виправдання (чи не виправдання) суспільних очікувань. Подібний підхід передбачає оцінку діяльності майбутнього управлінця не за формальними ознаками (виконавська дисципліна, культурно-освітній рівень тощо), а з точки зору відповідності такої дії потребам та інтересам суспільства. Головним інтегральним критерієм управлінської здатності виступає суспільна корисність управління, інакше кажучи, міра ефективності дії людини щодо задоволення суспільних потреб та інтересів [118, с. 66].

Здійснення перевірки розроблених теоретичних механізмів на практиці, виявлення управлінської придатності молоді на підставі запропонованих критеріїв потребують наявності факту суспільної діяльності молоді як чинника виявлення і оцінки управлінської придатності. Визнаним фактом є те, що сьогодні молоді люди недостатньо залучаються до прийняття самостійних управлінських рішень, участі в громадському й політичному житті.

Подібний стан справ виник не в останню чергу внаслідок патерналістського ставлення держави до молоді, браку через це у молодих громадян компетентності та відповідальності, необхідних для прийняття рішень, відсутності у молодих людей віри у власні сили і можливість впливати на існуючу ситуацію.

Відносно новим підходом у роботі з молоддю, який виник як реакція держави на ситуацію, що склалася останнім часом, є орієнтація на залучення молоді до процесів прийняття рішень. Молодіжна участь надає можливість на практиці, на власному досвіді навчитися правильно приймати рішення, аби набути необхідних знань, умінь та навичок.

Найбільш реально і широко молодь залучена до процесів прийняття рішень через участь у різноманітних громадських об’єднаннях - молодіжних та дитячих громадських організаціях, органах студентського самоврядування, студентських профспілках, молодіжних парламентах тощо. Узагальнено таку категорію можна позначити як суспільно-активна молодь. У сьогоднішніх умовах вона могла б стати реальним управлінським ресурсом Української держави.

Інноваційним механізмом виявлення управлінської здатності видається залучення юнаків і дівчат у рамках діяльності громадських структур до соціального проектування, яке у цьому випадку виступає певною моделлю управлінської діяльності та інструментом для прийняття рішень. Ефективність використання подібного методу обумовлена його специфікою: проекти надають можливість апробації ідей, концентрації індивідуальних та колективних зусиль, варіативності та пошуку оптимальних рішень. Стратегічна мета проекту - забезпечити ефективне виконання конкретного виду цільової діяльності (громадської, наукової, культурологічної, спортивної тощо) за допомогою управлінських технологій. Відносно кінцевого результату, таким чином, управлінська та цільова діяльність складають єдність. Саме цей аспект проектної діяльності - можливість занурення молоді у реальні управлінські відносини - співзвучний нашому баченню розв’язання проблеми виявлення управлінського потенціалу молоді [118, с. 67].

Таким чином, до наявних механізмів пропонується додати новий процес - виявлення придатності суспільно-активної молоді через виконання соціальних проектів. Удосконалена модель залучення молоді до державного управління схематично зображена на рисунку. (Додаток А. )

Аналіз наукової літератури, нормативно-правових актів та експертних розробок свідчить, що єдиних стандартів виявлення управлінської здатності молоді не розроблено. Існуюча система залучення молоді до державного управління зорієнтована на обмежені кола молоді, яка вже довела свою перспективність для держави. Переважна частина молодих людей потрапляє до лав державного управління поза встановлених методів відбору.

Недостатня задіяність молоді у реальних процесах прийняття рішень зумовлює необхідність пошуку нових методів виявлення та виміру управлінської здатності молоді. Можливим індикатором прояву управлінських можливостей молоді у сучасних умовах є виконання соціальних проектів.

 

 

Висновки до розділу І.

 

 

1. Таким чином, у своїй теорії державотворення Липинський виділив два шляхи походження держави, створив власну класифікацію типів державного устрою, серед яких найбільш оптимальним вважав класократію.  Основною історичною місією України, виходячи з її геополітичного становища, вчений вбачав у гармонійному поєднанні західної і східної культур. Ідеї Липинського хоч і не знайшли підтримки українського загалу за його життя, проте їх актуальність зростає у наші дні в зв'язку з інтенсивним процесом державотворення в Україні.

2. Здійснений аналіз етнонаціональних моделей державотворення дозволяє виділити їх характерні риси та особливості. Найбільшу увагу було приділено загальносуспільній моделі, оскільки, на наш погляд, деякі її елементи можна застосувати в Україні, а саме пропорційність представництва етнічних та регіональних спільнот у центрі шляхом формування двопалатного парламенту, надання більшого ступеня автономії регіонам з обов'язковим підвищенням відповідальності регіональних еліт за розвиток соціальної сфери, освіти, охорони здоров'я. Утвердження гуманістичного підходу до етнонаціональної сфери життя суспільства на засадах демократизму, компромісності, діалогу сторін, рівноправності представників усіх етносів незалежно від чисельності та рівня розвитку. На наш погляд, упровадження загальносуспільної етнонаціональної моделі розбудови Української держави передбачає не сліпе копіювання західних зразків, а цілеспрямований пошук загальнонаціонального компромісу на засадах узгодження інтересів.

3. Вважаємо, що запропонований механізм допоможе виявити та оцінити управлінський потенціал значної кількості молоді, яка претендує на заняття посад у системі органів державної влади. На нашу думку, це сприятиме якісному оновленню персоналу, що унеможливить виникнення багатьох кризових ситуацій у сфері державного управління.


ІІ. Дослідження ролі та місця молоді в сучасному державотворенні та розбудові України

2.1. Аналіз демографічного стану молоді на етапі сучасного державотворення та майбутньому

 

 

Проводячи аналіз сучасного демографічного стану молоді на етапі сучасного державотворення. Слід відмітити, що чисельність наявного населення в Україні на 1 квітня 2011р. становила 45724,2  тис.  осіб. Упродовж  січня – березня 2011р.  чисельність  населення зменшилася на 54,3 тис. осіб, що в розрахунку на 1000 наявного населення становило 4,8 особи.  Зменшення чисельності населення країни відбулося виключно за рахунок природного  скорочення – 58,3  тис. осіб,  водночас  зафіксовано міграційний приріст населення – 4,0 тис. осіб.  Порівняно  з  січнем – березнем 2010р.  обсяг  природного  скорочення зменшився на 3,8 тис. осіб, або з 5,5 до 5,2 особи в розрахунку на 1000 наявного населення. Природне скорочення населення спостерігалося у 24 регіонах країни, і тільки в м. Києві, Рівненській та Закарпатській областях зареєстровано природний приріст населення (відповідно 847, 419 і 348 осіб) [120]. 

Молодь - соціально-демографічна група, відокремлена на основі сукупності вікових характеристик і особливостей соціального стану. Молодість як певна визначена фаза, етап життєвого циклу біологічно універсальна, але її конкретні вікові рамки, пов'язаний з нею соціальний статус і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу і залежать від суспільного ладу, культури та властивих даному суспільству закономірностей соціалізації.

Сучасна молодь довше навчається в школі та, відповідно, пізніше починає самостійне трудове життя. Ускладнилися й самі критерії соціальної зрілості. Початок самостійного трудового життя, завершення навчання та набуття стабільної професії, одержання політичних прав, матеріальна незалежність від батьків, вступ у шлюб і народження першої дитини - усі ці події, такі, що в своїй сукупності надають людині почуття повної дорослості, та відповідний соціальний статус, настають не одночасно, й сама їхня послідовність і символічне значення кожного з них не однакові в різних соціальних прошарках. Звідси й дискучійність хронологічних, абсолютних вікових границь: нижню границю молодості встановлено між 14 і 16, а верхню - між 25 і 30 роками та навіть пізніше [60, с. 85].

Таблиця 2.1.1.

Загальна характеристика демографічного стану

 

Усього, тис.

Січень-березень 2011р.

у % до

січня-березня 2010р.

На 1000 осіб1

 

січень-березень 2011р.

 

січень-березень 2010р.

 

січень-березень 2011р.

 

січень-березень 2010р.

 

Кількість народжених живими

121.3

120,9

100,4

10,7

10,7

крім того, кількість мертвонароджених

7332

7892

92,9

6,03

6,53

Кількість померлих

179,6

183,0

98,2

15,9

16,2

у т.ч. дітей віком до

1 року

11032

11082

99,5

8,94

8,74

Природне скорочення населення

58,3

62,1

93,9

5,2

5,5

Кількість шлюбів

49,2

40,7

120,8

4,4

3,6

Кількість розлучень

16,15

34,1

х

1,45

3,0

 

1 Тут і далі по розділу показники наводяться в розрахунку за рік, розраховано на наявне населення.

2 Осіб (одиниць).

3 На 1000 народжених живими та мертвими.

4 На 1000 живонароджених.

5 Інформація щодо кількості розлучень наведена  за даними органів державної реєстрації актів цивільного стану без урахування розірвань шлюбів, здійснених у судовому порядку (відповідно до  Закону  України "Про  державну  реєстрацію  актів  цивільного  стану"  від 1  липня 2010р. №2398-VI).

Разом з цим, слід звернути увагу й на демографічне навантаження.

Таблиця 2.1.2.

Демографічне навантаження в Україні (на 1000 осіб працездатного віку припадає осіб непрацездатного).

 

 

1990

1995

2000

2005

2006

2007

2008

2009

2010

Загальне навантаження

 

 

 

 

 

 

 

 

 

все населення

791

799

759

669

657

651

649

651

659

міське населення

696

707

664

588

581

582

585

592

605

сільське населення

1 020

1 024

992

866

840

820

804

792

787

Навантаження особами у віці молодшому за працездатний

 

все населення

410

395

343

272

263

256

252

252

253

міське населення

395

377

314

241

233

228

226

226

229

сільське населення

447

437

413

347

335

325

317

312

310

Навантаження особами у віці старшому за працездатний

 

все населення

381

404

416

397

394

395

397

399

406

міське населення

301

330

350

347

348

354

359

366

376

сільське населення

573

587

579

519

505

495

487

480

477

Примітки: Дані станом на 1 січня відповідного року.

Закон України Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні встановлює, що молодь, молоді громадяни - громадяни України віком від 14 до 35 років.

Незалежна українська держава нині розвивається шляхом здобуття справжніх цінностей людства, що нагромаджувалися тисячоліттями всім цивілізованим світом. Важливим завданням на цьому шляху є розбудова демократичної, правової, соціальної держави, інтеграція її у світове співтовариство, формування суспільства, в якому існує пріоритет не держави, а передовсім людини. Вітчизняний та міжнародний досвід свідчить, що демократичні перетворення в державі неможливі без участі громадян, а особливо молоді. Молодь є динамічною складовою сучасного українського суспільства. Молодим людям належить реалізовувати започатковані в нашій державі реформи та розвинути їх до рівня системних соціально-економічних перетворень. Тому держава, визначаючи шляхи становлення і розвитку суспільства, орієнтується передовсім на молодь, чиї потенціал і знання можуть стати запорукою прогресивного розвитку держави. Адже взаємини держави і молодого покоління не тільки віддзеркалюють труднощі та суперечності перехідного періоду нашої країни, а й впливають на перебіг соціально-економічних та політичних перетворень.

На важливості участі молоді у процесах державотворення та національного розвитку наголошувало багато вітчизняних та зарубіжних вчених, мислителів та державних діячів. Так, видатний український вчений та державотворець М. Грушевський називав одним з головних завдань національного відродження України - виховання молодого покоління, національної інтелігенції як творчого начала, рушія духовного поступу. Вчений наголошував, що молодь - це майбутнє нації і саме їй відведена вирішальна роль у справі духовного оновлення нації, привнесення в українське життя інтелігентності, принциповості, ідейності. Коли молодь «...сильна, жива, енергійна, криє в собі задатки будучої плідної й творчої діяльності - вона мусить до певної міри виколюватися з старих протертих, проїжджених доріг», підкреслював М. Грушевський.

Проблемам формування молодіжної політики, залучення молоді до процесів державотворення, розвитку громадянського суспільства присвячено праці видатних українських вчених М. Головатого, В. Головенька, В. Куліка, М. Пірен, М. Перепелиці, В. Ребкало.

Необхідно відмітити, що в зазначених дослідженнях недостатньо опрацьовані питання формування державної політики щодо залучення молодого покоління до державотворчих процесів.

На сучасному етапі, враховуючи перебіг активних політичних процесів у нашій країні, молодь активізує свою діяльність і своїми діями впливає на прийняття політичних рішень. У документах ООН зазначається, що зі зростанням кількості молоді на планеті вона стає наймогутнішим фактором у формуванні суспільства. За даними Комісії з міжнародних гуманітарних питань, до кінця ХХІ століття люди віком до 30 років становитимуть майже 60% населення земної кулі, а до 25 років - близько 50%. З молоддю доводиться рахуватися як із силою, що вже сьогодні в багатьох аспектах визначає політичний, економічний, соціальний, культурний розвиток сучасного суспільства. Водночас Комісія визнала молодь найбільш уразливою групою людей, чиє життя піддається загрозі, а благополуччя не відповідає мінімальним стандартам [62, с. 148].

Щодо феномена «молодь» є багато суджень. Перш за все, предметом дискусій є проблема вікових меж. Межі молодіжного віку окреслюються особливостями підготовки і вступу юнаків і дівчат у продуктивне життя, що фіксується у відповідних нормативно-правових актах. У них обумовлюються право і можливість молодих людей провадити самостійну професійну діяльність, створювати сім'ю, відповідати за свої вчинки. ООН, ЮНЕСКО вважають молоддю юнаків і дівчат віком від 17 до 25 років. Соціологи деяких країн, наприклад США, період молодості визначають з 12 до 24 років. При цьому, у тих же США поділяють молодь на «юнацтво» (12 - 18 років) і «молодих дорослих» (18 - 24 роки). У колишньому СРСР, в Україні, зокрема, вікові межі молоді були визначені 14 - 29 роками. Традиційно вважалося, що межа молодіжного віку - від 16 до 30 років [60, с. 86].

У багатьох монографіях доводиться, що у 1970 - 1980-х роках, завдяки акселерації, ускладненню процесу соціалізації, вікові межі молоді суттєво розширилися й нині є такими: нижня - між 14 і 16 роками; верхня - між 25 і 30 роками, а в окремих країнах і до 35 років. Такі міркування ґрунтуються на тому, що нині підготовка молоді до праці, досягнення економічної самостійності та незалежності від допомоги батьків потребує більше часу, ніж у попередні десятиліття. Це відображає об'єктивні процеси у житті і розвитку людства: з одного боку, актуалізується завдання ранньої соціалізації молоді, залучення її до трудової практики на більш ранніх етапах, а з другого - зростають межі середнього і старшого віку, тривалості життя в цілому, продовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабілізації сімейно-побутового статусу тощо. У Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді» зі змінами, внесеними згідно з Законом від 23 березня 2004 року, відмічається, що молоддю вважаються громадяни віком від 14 до 35 років.

Як специфічна соціально-демографічна група, молодь характеризується не лише віковими межами, а й місцем, котре вона посідає в соціальній структурі суспільства, особливостями соціального становлення і розвитку. Це, з одного боку, відрізняє молодь від інших вікових соціальних груп суспільства, а з іншого - дає їй змогу об'єктивно посідати цілком своєрідне місце і відігравати певну роль в усіх сферах життєдіяльності.

Молодь - не тільки суб'єкт, спадкоємець матеріальних і духовних багатств суспільства, а й творець нових, прогресивніших політико-демократичних суспільних відносин. З метою прогресивної й ефективної дії, вона має бути готовою до відтворення і розвитку не тільки матеріальних, а й політичних, духовних цінностей, культури своєї нації, народу. Саме це і робить її основною рушійною силою прогресивного суспільно-політичного розвитку на етапі становлення української політичної нації.

Водночас слід зазначити, що в української молоді, як у особливої суспільної групи, є достатньо велика кількість суб'єктивних та об'єктивних перешкод на шляху самовизначення в політико-ідеологічній сфері, входження в соціально-світоглядну структуру суспільства. Визначення та подолання таких перешкод є передумовою залучення молоді до державотворчих процесів і, як наслідок, - «використання» енергії, креативності, завзятості та позитивного настрою молодого покоління у справі розвитку демократичного суспільства та правової української держави. Саме тому держава та суспільство мають забезпечити рівні можливості для розкриття творчого, професійного, інтелектуального потенціалу молоді, набуття молоддю соціального досвіду, формування вміння жити в громадянському суспільстві, формування загальнолюдських ціннісних орієнтацій, утвердження здорового способу життя, якісну освіту, конкурентоспроможність на ринку праці, підтримку сімей, випереджальний та інноваційний розвиток молодіжного підприємництва.

Оскільки державотворення є визначальною складовою сучасного і майбутнього у розвитку України, то необхідно виявляти, розвивати творчі здібності молоді та активізувати її участь у політичних процесах. У Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки» зазначається, що масштаби і складність завдань адміністративної реформи потребують прискорення формування та оновлення управлінської еліти, залучення до системи управління на всіх рівнях енергійних, компетентних та ініціативних кадрів нової генерації.

У 2003 році на Десятій конференції Конгресу місцевих та регіональних влад Європи ухвалено нову редакцію Європейської Хартії участі молоді у муніципальному та регіональному житті. У новому розділі «Механізми участі молоді» визначено, що для досягнення реальної участі молоді у місцевому та регіональному житті необхідно розвивати такі механізми, як освіта молоді з питань участі, інформування молодих громадян, запровадження інформаційних та комунікаційних технологій, просування молодіжних засобів масової інформації, підтримка молодіжного волонтерського руху, молодіжних організацій та різноманітних ініціатив, залучення молоді до діяльності недержавних інституцій та політичних партій.

Нинішня система залучення молоді до державного управління зорієнтована на обмежені кола молоді, яка вже довела свою перспективність для держави. Переважна частина молодих людей потрапляє до лав державного управління поза встановлених методів відбору. Недостатня задіяність молоді у реальних процесах прийняття рішень зумовлює необхідність пошуку нових методів виявлення та виміру управлінської здатності молоді. Можливим індикатором прояву управлінських можливостей молоді у сучасних умовах є виконання соціальних проектів.

Найбільш реально і широко молодь залучена до процесів прийняття рішень через участь у різноманітних громадських об'єднаннях - молодіжних та дитячих громадських організаціях, органах студентського самоврядування, студентських профспілках, молодіжних парламентах тощо. Узагальнено таку категорію можна позначити як суспільно активна молодь. За сьогоднішніх умов вона могла б стати реальним управлінським ресурсом нашої держави.

Велику роль у реалізації державної кадрової політики в Україні відіграють молодіжні громадські організації, які залучають молодь до процесів державотворення, державного управління   й   місцевого   самоврядування   через   створення   органів   молодіжного самоврядування, дорадчо-консультаційних структур при органах державної влади та місцевого самоврядування, груп з розробки політики тощо [60, с. 87].

У Законі України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки», ухваленого 18 листопада 2003 року № 1281-IV, одним із основних напрямів виконання програми є залучення молоді до роботи в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, що передбачає:

-   розширення просвіти молоді з питань державного управління, державної служби;

-   удосконалення системи добору соціально активної, талановитої молоді для навчання в освітній галузі «державне управління», стажування в місцевих органах виконавчої влади з подальшим залученням до роботи на державній службі та до кадрового резерву цих органів;

-   сприяння діяльності координаційних рад з питань молодіжної політики;

-   підтримку спільних програм молодіжних громадських організацій та органів виконавчої влади, спрямованих на стажування, здобуття фахових навичок, залучення молоді до роботи в органах державної влади;

-   впровадження   позитивного   зарубіжного   досвіду   роботи   з   молодими державними службовцями.

Одним з успішних прикладів роботи громадської структури щодо залучення молоді до державного управління є діяльність Молодіжного уряду України, створеного в 1998 році з метою участі у виробленні та реалізації молодіжної політики в Україні органами державної влади, політичними та громадськими організаціями. Об'єднання молоді дедалі активніше беруть участь у суспільно-політичних процесах, реалізують програми щодо залучення молоді до державотворчих процесів, займаються її професійною орієнтацією.

На місцевому рівні, зокрема в Чернігівській обласній державній адміністрації діє Координаційна рада з питань молодіжної політики, яка є координуючим та консультативно-дорадчим  органом, її діяльність сприяє постійному вдосконаленню державної молодіжної політики в регіоні, забезпечує узгодженість дій органів виконавчої влади, підприємств, установ та громадських молодіжних організацій у вирішенні питань, пов’язаних з життям молоді.         Протягом року проведено чотири засідання ради, на яких розглянуті питання героїко-патріотичного виховання молоді, формування здорового способу життя, співпраці органів державної виконавчої влади та молодіжних громадських організацій області, розвитку студентського самоврядування тощо.

В області діють 29 обласних та 256 районних, міських, сільських та селищних молодіжних громадських організацій. Зростає кількість соціально значущих програм та заходів, які вони реалізують. Найбільшими центрами розвитку молодіжного та дитячого громадського руху залишаються міста Чернігів, Ніжин та Прилуки.

Протягом звітного періоду 2010 року управлінням підтримано проекти 8 молодіжних громадських організацій та проведено 156 заходів за участю молодіжних громадських організацій на загальну суму 436,4 тис грн. Серед них: фестиваль команд КВК „Сама Вища ліга”; фестиваль сучасного естрадного танцю; ІІІ Міжнародний фестиваль команд КВК „Корюківська гуморина – 2010”; міжнародний молодіжний театральний фестиваль „Простір”; молодіжний проект „Новий старт”; Міжнародний молодіжний фестиваль “Дружба”, Міжнародний фестиваль історичного фехтування та слов’яно-варязької культури “Коровель”, Відкритий фестиваль традиційної слов’янської культури та бойових єдиноборств „Київська Русь”; регіональний етап Всеукраїнського фестивалю „Студентська республіка”; регіональний етап Всеукраїнського фестивалю „Студент року” конкурс учнівських есе „Як змінити світ на краще” та ряд інших.

З метою вирішення питання тимчасової зайнятості молоді в області забезпечено діяльність 32 молодіжних трудових загонів, до участі в яких залучено 842 особи. Заходами профорієнтації молоді протягом 2010 року охоплено понад 2420 осіб, з них 337 осіб працевлаштовано.

З метою створення сприятливих умов для розвитку підприємництва серед молоді проведено регіональний тур ХІІ Всеукраїнського конкурсу "Бізнес-планів" підприємницької діяльності серед молоді. Участь у конкурсі взяли 27 бізнес-плани. З Чернігівської області на фінал ХІІ Всеукраїнського конкурсу надіслано 6 бізнес-планів.

Управління співпрацює із  громадськими організаціями, що займаються пропагандою здорового способу життя, профілактикою правопорушень, тютюнопаління, наркоманії, СНІДу, серед яких громадська організація „Центр ресоціалізації хімічно-узалежнених „ВЕДИС”, громадські організації: „Центр духовної та соціально-психологічної реабілітації „Перемога”, „Спасіння”, Чернігівським відділення  Всеукраїнської благодійної організації „ЛЖВ” тощо.

За сприяння управління у справах сім’ї та молоді облдержадміністрації проведенні рок-концерти „Молодь проти наркоманії і СНІДу та за здоровий спосіб життя”; благодійні акції „Відриваймося без наркотиків” з профілактики наркотичної залежності серед молоді; щорічні молодіжні соціальні акції „Життя без наркотиків”.

У 2010 році в області реалізовувались два проекти володарів гранту Президента України: Темчур Ірини Олександрівни – „Організація пересувного табору праці та відпочинку для дітей соціально-уразливих категорій та лідерів молодіжних громадських організацій” та Бєлишева Олексія Володимировича – ініціальне моніторингове дослідження „Українська молодь – 2010: стан, тенденції, перспективи”.

За підтримки Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту у 2010 році проведено Міжнародний молодіжний фестиваль „Дружба 2010” (23-26 червня) та Всеукраїнську молодіжну акцію, спрямовану на творчий розвиток особистості (21-23 грудня).

Свій внесок у реалізацію державної кадрової політики на регіональному рівні прагне зробити Миколаївська облдержадміністрація, на прикладі якої можна прослідкувати позитивні зрушення у процесі «омолодження» кадрового складу апарату. Зараз у складі облдержадміністрації працює 21 державний службовець віком до 35 років, що складає 25% від його загальної кількості. Поступово йде процес «омолодження» в головному управління економіки облдержадміністрації - 26% працівників, головному фінансовому управлінні - 25%, головному управлінні праці та соціального захисту населення - 24%, управлінні з питань внутрішньої політики - 40%. Вагомим інструментом вирішення питання забезпечення місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування висококваліфікованими фахівцями є стажування, яке проводиться з метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня та ділових якостей. Результати стажування використовуються при зарахуванні до кадрового резерву для державної служби. Облдержадміністрація працює над підвищенням фахового рівня молодих працівників. Кращих з них рекомендовано до вступу в Українську академію державного управління при Президентові України. Керівництво облдержадміністрації сміливо йде на призначення молодих випускників академії на відповідальні посади як в райдержадміністраціях, так і в структурних підрозділах облдержадміністрації.

Через недовіру населення до сучасних політиків, українська державність зараз потребує нових сил. Саме тому необхідно залучати молодь до процесів державотворення та оновлювати кадровий склад у владних структурах. Для активізації впливу молоді, молодіжних об'єднань на державотворчі процеси в Україні, на думку автора, необхідно:

-   посилення просвітницької роботи серед молоді щодо роз'яснення принципів, завдань державної молодіжної політики;

-   підвищення громадської ініціативи молоді, її професіоналізм;

-   збільшення представництва молоді на службі в органах державної влади, омолодження їх кадрового складу;

-   підготовка високопрофесійних державних службовців;

-   створення умов для професійного зростання перспективних молодих державних службовців;

-   сприяння налагодженню співпраці молодіжних громадських організацій із засобами масової інформації;

-   сприяння розвитку конструктивної співпраці  місцевих  органів  влади  з молодіжними громадськими організаціями;

-   залучення молодіжних громадських організацій до роз'яснення та реалізації державної політики через проведення зустрічей, семінарів, круглих столів тощо [60, с. 88].

Також не слід забувати і про те, що майбутнє місцевої демократії та сталий розвиток громад значною мірою залежить від того, наскільки сьогодні молоді фахівці будуть спроможні сприйняти накопичений управлінський досвід та, враховуючи європейські стандарти, здійснювати управління процесами місцевого розвитку.

Не менш важливим, аніж подовження періоду молодості, є ускладнення самого процесу соціалізації. Формування особистості молодої людини здійснюється сьогодні під впливом декількох відносно автономних соціальних факторів, найважливішими з який є: сім'я (родина), школа, спільнота однолітків (молодіжні організації, різноманітні неформальні, стихійні групи та співтовариства), засоби масової інформації. Вже сама численність цих інститутів і засобів впливу надає особистості, що формується, значно більший ступінь автономії від кожного з них окремо як ніколи в минулому. Організація виховання і навчання молоді по віковому принципу підсилює цю вікову гомогенність, сприяючи виробленню специфічної «молодіжної» самосвідомості і стилю життя («субкультури»).

Прискорення темпів громадського життя спричиняє підвищення ролі і значення молоді в суспільно-політичному і культурному житті. Справа не стільки в абсолютному зростанні чисельності молодих людей, скільки в мінливих соціальних умовах. Чим вищий темп техніко-економічного розвитку, чим швидше обновляються знання, умови праці та побуту, тим помітніше стають соціально-культурні розходження між поколіннями. Нові проблеми та події штовхають на пошуки принципово нових рішень і критичну переоцінку минулого досвіду [62, с. 149].

У зв'язку з тривалою соціально-економічною кризою в Україні, яка затягнулася більше, ніж на десятиліття, дослідження суспільного економічного менталітету і суспільного економічного інтелекту надзвичайно актуальне: саме завдяки останнім можна суттєво активізувати економічне життя в країні.

Суспільний економічний менталітет ми розуміємо як вміння частини суспільства чи суспільства загалом мислити економічно, тобто вміти адекватно оцінювати економіку (наприклад, економіку регіону, держави), доходити логічних висновків, умовиводів про її стан крізь призму існуючих правил, норм і законів господарювання.

Наголосимо, що тільки завдяки суспільному економічному менталітету можна формувати суспільний ментальний економічний простір регіону, держави, тобто такий суб'єктивний діапазон відображення реального економічного світу населенням досліджуваного територіального утворення, в межах якого можливі різні уявні переміщення економічних об'єктів, явищ, процесів.

Сучасний суспільний ментальний економічний простір України можна охарактеризувати як деформований, нестійкий, неповноцінний. Це зумовлюється такими причинами:

-                        реальні трансформаційні процеси перехідної економіки, які дуже часто не відповідають тим, що мають місце у програмних документах, і є надзвичайно суперечливими, провокують появу деформованих ментальних економічних структур; під ментальними економічними структурами загалом ми розуміємо психічні утворення, які в умовах пізнавального контакту етносу (соціуму) з довкіллям забезпечують поступання інформації про економічні події, явища та процеси, можливість перероблення цієї інформації, управління процесами перероблення інформації завдяки вибірковості інтелектуального відображення; отже, деформовані ментальні економічні структури - це такі психічні утворення, що є відображеннями реальності, яка неадекватна економічній дійсності; серед прикладів деформованих ментальних економічних структур можна назвати: "В Україні неможливо досягти самореалізації в сфері бізнесу", "В Україні невигідно займатися підприємництвом", "Україна - бідна країна" та ін.;

-                        боротьба інших країн світу за можливість контролювати економіку України зумовлює насичення її інформаційного простору фальшивими даними про економічну ситуацію в країні з метою створення дезатрактивних суспільних ментальних репрезентацій економічних об'єктів, явищ, процесів, тобто непривабливих актуальних образів останніх;

-                        надмірний розвиток тіньової економіки підсилює деформованість ментальних економічних структур елементами нестійкості, неповноцінності: вони не дають навіть приблизної уяви про загальний обсяг фактичної економічної діяльності, справжні економічні результати цієї діяльності тощо [117, с. 269].

Все це гальмує розвиток в Україні підприємництва - ініціативної, самостійної, здійснюваної від свого імені, на власний ризик, під свою відповідальність діяльності громадян, спрямованої на систематичне отримання доходу, прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання послуг, без чого неможливо побудувати ефективне суспільство. Адже деформований, нестійкий, неповноцінний ментальний економічний простір України виступає потужним негативним фактором розвитку підприємницьких здібностей підприємців. Це означає, що особи, котрі займаються підприємництвом" не можуть сформувати повноцінний набір якостей, вмінь, здібностей, що дають їм змогу знаходити і використовувати краще поєднання ресурсів для виробництва, продажу товарів, приймати розумні, послідовні рішення, створювати і застосовувати новинки, виправдано ризикувати.

Суспільний економічний менталітет і суспільний економічний інтелект безумовно мають відмінності в розрізі регіонів. Спробуємо дати порівняльну оцінку рівня розвитку суспільного економічного менталітету та суспільного економічного інтелекту в розрізі регіонів України. З цією метою виведемо інтегральний індекс на основі врахування низки показників, серед яких - порівняльна оцінка розвитку підприємництва в розрізі регіонів України. Названі деформовані суспільні ментальні економічні структури засвідчують, що для розрахунку відносного стосовно середньоукраїнського рівня розвитку суспільного економічного менталітету необхідно використати сальдо міждержавної міграції. Саме ці показники виокремлюють групу населення, невдоволеного можливостями самореалізації в Україні у сфері бізнесу та в інших сферах. Цікаво, що за даними найрізноманітніших соціологічних опитувань, цією верствою населення на перший план як головний аргумент завжди висувається набагато вищий рівень доходів, який би вона могла мати в інших розвинутих країнах світу за ту саму роботу, що виконує в Україні. Аналіз сальдо міждержавної міграції засвідчив: таким найвищим абсолютним показником виділяються Автономна Республіка Крим, Херсонська та Запорізька області.

У січні–березні 2011р. в Україні міграційний приріст населення зменшився порівняно з січнем–березнем 2010р. на 0,5 тис. осіб. Міграційний приріст зафіксовано в 16 регіонах, у 11 регіонах – міграційне скорочення [120].

Таблиця 2.1.3.

Потоки міграції

 

Усього, тис.

Січень-березень 2011р.

у % до

січня-березня 2010р.

На 1000 осіб1

 

січень-березень 2011р.

 

січень-березень 2010р.

 

січень-березень 2011р.

 

січень-березень 2010р.

 

Усі потоки міграції

число прибулих

130.1

120,7

107,8

115,4

106,6

число вибулих

126,1

116,2

108,5

111,8

102,6

міграційний приріст

4,0

4,5

89,1

3,6

4.0

Внутрішня міграція

число прибулих

122,7

113,1

108,5

108,8

99.9

число вибулих

122,7

113,1

108,5

108,8

99.9

міграційний приріст

X

X

X

X

X

Зовнішня міграція

число прибулих

7,4

7,6

97,7

6.6

6,7

число вибулих

3,4

3,1

1 10,2

3,0

2,7

міграційний приріст

4,0

4,5

89.1

3,6

4,0

Половина прибулих в Україну зареєструвала своє місце проживання у 5 регіонах: м.Києві, Одеській та Донецькій областях, Автономній Республіці Крим і Дніпропетровській області.

Серед прибулих в Україну впродовж січня–березня 2011р.  іммігранти з країн СНД становили 78,3%, з  інших країн – 21,7%. Серед вибулих з України 41,1% виїхали до країн СНД і 58,9% – до інших країн. 

Ментальний економічний досвід, тобто система інтелектуальних ресурсів, зумовлених особливостями пізнавального відношення суб'єкта до господарювання і характер відтворення дійсності в індивідуальній та суспільній свідомості, який був отриманий населенням різних регіонів у період існування колишнього Радянського Союзу, виробив ще й такі деформовані ментальні економічні структури: "Якщо вони (владні ограни) думають, що нам платять, то нехай думають, що ми (народ) працюємо", "Хіба це зарплата?", "Краще вдома полежати, ніж задурно працювати". Саме набутий ментальний економічний досвід став вирішальним фактором стрімкого поширення офіційно зареєстрованого безробіття в сучасній Україні. Зауважимо, що при цьому, очевидно, варто задуматися, чи можна вважати безробітним того, хто має землю (принаймні, понад 0,06 га) і можливість використовувати продукти для власних потреб, вирощені на цій землі. На нашу думку, показник безробіття слід вважати таким, що понижує відносний рівень розвитку суспільного економічного менталітету і в країні загалом, і в розрізі її регіонів. У такому плані найбільше вирізняються Івано-Франківська, Чернігівська та Волинська області [117, с. 270].

При розрахунку названого інтегрального індексу враховані й такі показники, як кількість випускників вищих навчальних закладів економічних спеціальностей, вертикальна мобільність трудового потенціалу та ін.

Отримані показники дали змогу виділити регіони з такими рівнями розвитку суспільного економічного менталітету: надзвичайно високим, дуже високим, високим, середнім, низьким, дуже низьким, критичним (табл.).

 

Таблиця 2.1.4.

Групування областей України за рівнем розвитку суспільного економічного менталітету

Рівень розвитку суспільно економічного менталітету

Показники  відкоригованого інтегрального

індексу (Ів)

Назви областей, міст

Надзвичайно

високий

понад 3,91

м. Київ

Дуже високий

1,51-1,60

Миколаївська, Львівська обл.

Високий

1,21-1,50

Закарпатська, Харківська, Херсонська, обл.. м. Севастополь.

Середній

0,61-1,20

Закарпатська, Полтавська,  Кіровоградська, Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська обл., Автономна республіка Крим.

Низький

0,31-0,60

Київська, Черкаська, Івано-Франківська, Одеська обл.

Дуже низький

0,01-0,30

Чернігівська, Чернівецька, Хмельницька, Рівненська, Вінницька, Волинська.

 

Критичний

нижче 0,00

Сумська, Тернопільська обл.

 

Отримані та надані у таблиці результати можуть бути відкориговані, якщо при розрахунку інтегрального індексу будуть враховані ще й інші якісні показники: соціальна напруга, якість життя населення тощо. Однак справа не стільки в необхідності отримання точніших результатів, скільки в очевидній наявності надзвичайно широкого діапазону показників, що відображають рівень розвитку суспільного економічного менталітету в розрізі регіонів України. Це засвідчує необхідність реалізації на рівні держави негайних серйозно продуманих і науково обґрунтованих заходів, спрямованих на ліквідацію деформованості суспільних ментальних економічних структур, а також на розвиток індивідуального та суспільного економічного мислення через організацію наукових семінарів, спеціальних передач у ЗМІ та ін. Без таких заходів буде проблематичним подальший інтенсивний розвиток суспільного інтелекту. Для того, щоб створювати нове і швидко впроваджувати створене в життя, необхідний належний рівень розвитку суспільного менталітету. Інновації активніші в межах областей з вищим інтегральним показником розвитку суспільного економічного менталітету. Це засвідчують, наприклад, дані про створення бізнес-інкубаторів.

Зазначимо, що в областях з вищим інтегральним показником розвитку суспільного економічного менталітету працює більша кількість наукових кадрів, осіб з вищою освітою та ін. Саме вони належать до числа детермінантів рівня розвитку суспільного інтелекту загалом та економічного зокрема. В таких областях у структурі трудового потенціалу виділяється інтелектуальна складова, яка має більшу питому вагу, ніж в інших областях. Крім того, це засвідчує вищу інтенсивність процесу соціалізації саме в таких областях.

Як підсумок - в Україні необхідно активізувати дослідження, спрямовані на вивчення суспільного менталітету та суспільного інтелекту, причому такі дослідження необхідні не лише у межах суспільної (соціальної) географії й у межах інших наук, наприклад, у царині регіональної економіки та регіональної соціальної географії.

Суспільно-географічні (соціально-географічні) дослідження суспільного менталітету та суспільного інтелекту повинні вивчатися у таких напрямах: по вертикалі (в межах територіальних суспільних систем різного ієрархічного рівня), по горизонталі (в розрізі ТС/С одного й того самого ієрархічного рівня, наприклад, львівський суспільний менталітет і одеський суспільний менталітет, галицький суспільний інтелект і волинський суспільний інтелект), а також як системне явище, що має складну структуру (суспільний економічний менталітет, суспільний політичний менталітет, суспільний соціальний менталітет, суспільний культурний менталітет та ін.) [117, с. 272].

Дуже важливо сконцентрувати зусилля вчених, фахівців, управлінців на формування прогресивних суспільних ментальних структур, у тому числі політичних, економічних і, безумовно, соціальних. Все це повинно стати потужною основою для перспективного зростання і суспільного менталітету, і суспільного інтелекту, що сприятиме підвищенню рівня життя населення регіонів, країни, зміцненню економічної безпеки держави, інтеграції України на рівних правах з іншими країнами у світовий економічний простір.

 

 

2.2 Аналіз поведінкових мотивів української молоді в соціально-трудовій сфері

 

Молодь - це соціально-демографічна група, що відзначається динамічністю і більшою активністю, ніж інші соціальні спільноти, сприйняттям тих змін і перетворень, які характеризують суспільство на певному етапі розвитку. Вона реагує і на процеси, що відбуваються у ціннісній структурі суспільства, причому відповідає на них створенням нової системи норм і цінностей, які відрізняють цю групу від інших. Отже, ми маємо справу з феноменом молодіжної субкультури, наявність якої багато в чому виражає суспільну потребу в диференціації духовного життя і поведінки, у виробленні адекватніших форм поведінки і діяльності, що відповідають новим соціальним умовам і тенденціям розвитку сучасного суспільства.

Стан молодіжної поведінки сьогодні в соціально-трудовій сфері обумовлюється кількома чинниками.

По-перше, реакція молоді на трансформації, що проходять у суспільстві. Системна криза, яка торкнулася соціальної структури і поглибилася у зв’язку з розпадом СРСР, закономірно призвела до зміни соціальних орієнтирів, переоцінки традиційних цінностей. Конкуренція на рівні масової свідомості радянських і так званих західних цінностей призвела до суперечностей і хаосу в ціннісній структурі нашого суспільства. Особливо помітно ці процеси відбуваються на рівні молодіжної свідомості.

По-друге, в кризовому стані зараз перебуває не лише суспільство, а й сучасна культура. З одного боку, значущість культурного розвитку населення для успішної реалізації соціальних проектів і виходу з кризи не в повному обсязі усвідомлюється органами управління, з іншого - комерціалізація культурного процесу, дедалі більший політичний відхід від норм і цінностей «високої культури» до посередніх зразків масової культури, яка найбільш явно проявляється в електронних засобах масової інформації, також не може не відобразитися на системі настанов, орієнтацій і культурних ідеалів молодої людини.

По-третє, на сучасному етапі необхідно враховувати стан гуманітарної соціалізації. Сьогодні практично немає єдиної системи гуманітарного виховання, а індивідуальні спроби епізодичні й охоплюють невелику кількість молоді.

Четвертий чинник пов’язаний з віковими особливостями молоді. Нестійкість бажань, нетерпимість - саме ці специфічні риси об’єднують молодих людей в однорідні за віком і соціальною належністю групи, які задовольняють типові юнацькі потреби в стилі поведінки, моді і міжособистісному спілкуванні. Ці групи виконують функцію переборення соціального відчуження. Істотно, що в цих групах є особисті культурні норми і настанови.

П’ятий чинник - це особливості покоління, так звані генераційні особливості. Безумовно, в межах однієї генерації існують розбіжності (регіональні, національні і т. ін.), але існує де­яке субкультурне «ядро», яке тією чи іншою мірою притаманне всім молодим людям нашого суспільства.

Молодіжна субкультура - культура молодого покоління, наділеного спільністю стилю життя, поведінки, групових норм, цінностей і стереотипів. [57, с. 19].

Позиція відчуження проглядається як стосовно суспільства, так і в міжгенераційному спілкуванні. Можна говорити про широкий спектр моментів несприйняття, починаючи з руйнування внутрішньосімейних контактів до протиставлення себе іншим поколінням.

Молодіжна субкультура має контркультурні елементи. Дозвілля сприймається, особливо юнацтвом, як основна сфера життєдіяльності. Від задоволення ним залежить загальна задоволеність життям молодої людини. Молодіжну субкультуру на рівні дозвільної самореалізації характеризують такі риси, що з різним ступенем інтенсивності притаманні різним соціальним і віковим групам:

а) переважно розважально-рекреативна спрямованість. Поряд з комунікативною, дозвілля виконує в основному рекреативну функцію, в той час як пізнавальна, креативна і евристична функції реалізуються недостатньо або зовсім не реалізуються. Рекреативні орієнтації дозвілля підкріплюються основним змістом теле- і радіомовлення, що поширюють цінності переважно масової культури;

б) американізація культурних потреб і інтересів, що означає поширення схематизованих стереотипів, зразків масової культури, які орієнтовані на впровадження цінностей «американського способу життя» в його примітивному відтворенні;

в) слабка індивідуалізованість і вибірковість культури. Ця риса передбачає, що вибір тих чи інших культурних цінностей майже завжди пов’язаний з груповими стереотипами досить жорсткого характеру, а також з престижною ієрархією цінностей у неформальній групі спілкування (референтній групі). Групові стереотипи і престижна ієрархія цінностей обумовлені статевою належністю, рівнем освіти, певною мірою місцем проживання і національністю, однак у будь-якому разі суть їх одна: культурний конформізм у межах референтної групи і несприйняття інших цінностей і стереотипів.

Причинами саме такого типу молодіжної субкультури називають три найбільш значущі.

По-перше, молодь, яка є певним чином генераційно закритою, живе в загальному соціальному і культурному просторі, і тому криза суспільства та його основних інститутів не може не відображатися на змісті і спрямованості молодіжної субкультури. Молодь і молодіжна субкультура є відображенням стану всього суспільства.

По-друге, криза інституту сім’ї і сімейного виховання, пригнічення індивідуальності й ініціативи дитини, підлітка, молодої людини як з боку батьків, так і з боку викладачів, не може не призвести, з одного боку, до соціального і культурного інфантилізму, а з другого - до прагматизму і соціальної неадаптованості.

По-третє, комерціалізація засобів масової інформації формує певний образ субкультури майже так активно, як і основні агенти соціалізації - сім’я і система освіти. Саме те­лебачення поряд зі спілкуванням - найбільш поширений вид дозвільної самореалізації. В багатьох своїх рисах молодіжна субкультура просто повторює телевізійну субкультуру, яка має в основному розважальний, поверховий характер. Через електронні засоби масової комунікації молодь активно сприймає цінності масової культури.

Таким чином, молодіжна субкультура - феномен багатогранний і динамічний. Він чуйно реагує на зміни, що відбуваються в суспільстві. Тому, вивчення цього феномена, факторів, які його формують, необхідне для вирішення проблем соціології молоді.

Сучасний етап розвитку соціології молоді характеризується падінням інтересу до неї з боку науковців-дослідників. Виникнення спеціальних дослідних центрів вивчення проблем молоді, поява спеціальної наукової служби при Міністерстві України у справах молоді і спорту - Українського науково-дослідного інституту проблем молоді та ін. - все це сприятиме подальшому збагаченню практичної і теоретичної бази соціології молоді.

Неможливо перелічити всю низку проблем молоді, що були емпірично досліджені протягом останніх десяти років. Якщо згрупувати їх за сферами дослідження, то можна виділити такі основні напрями: молодь і економічна сфера; молодь і процеси професійного самовизначення; молодь і політика; соціальне самовизначення молоді.

Коротко зупинимося на деяких з цих напрямів.

Як свідчать соціологічні опитування населення України останніх років, молодь більше, ніж старше покоління, орієнтована на радикальні зміни в економіці, віддає перевагу ринковій економіці.

Молодь - це частина працездатного населення, яка активно формує нову психологію споживання і нове економічне мислення. Структура вимог, що їх пред’являє молодь до ви­робництва, іноді відображає не реальні можливості й умови, а загальні тенденції його розвитку, які молоді люди часто ідеалізують, піднімаючи рівень домагань у питаннях вибору професії, в процесі освіти, праці, в оцінках соціальної діяльності.

Разом з тим ці «ідеальні» вимоги стимулюють зміни у виробництві; його інтенсифікація здійснюватиметься за рахунок відкриттів і винаходів. Необхідна особлива психологічна готовність до сприйняття нового, яку не може через вікові особливості поділяти більшість дорослих, а тим паче літніх людей. Цю готовність має тільки молодь з її відкритістю, схильністю до нового. Молодь має для виробництва особливу цінність, тому що вона наділена здатністю до періодичної зміни трудових функцій і перенавчання. Активна участь молоді в економічній реформі є надзвичайно цінною.

Ставлення молодих людей до праці в даний момент - це сукупний результат попереднього історичного етапу розвитку суспільства в усіх його сферах, у тому числі в економічній.

Для  молодих  людей  в  Україні  традиційно  характерні  доволі високі  трудові  орієнтації.  За  трансформаційний  період  у  країні  мало  місце  значне  урізноманітнення  сфер  та  форм  зайнятості  молоді,  що посилило  для  неї  значущість  професійної  підготовки,  стало  стимулом для підвищення особистої конкурентоспроможності на ринку праці.

Наразі  в Україні налічується майже 8,6 млн. економічно  активних  молодих  осіб  віком  від 15  до 35  років,  що  становить  близько 39% усього  економічно  активного  населення  країни (у  віці 15–70  років).  Чисельність  економічно  активної  молоді  у 2009  р.  залишилася  незмінною щодо 2000 р., однак  порівняно з останнім докризовим (2008) роком  вона  скоротилась  більше  ніж  на 2,5%.  Рівень  економічної  активності  молоді  закономірно  є  найвищим   для  осіб 30–34  років,  найнижчий  же  фіксується  для 15–24-річних,  левова  частка  яких  продовжує  навчатися.  Аналізований  показник  для  старшої  молодіжної  вікової  групи  наближається  до  свого  максимально  можливого  значення (Додаток Б. ), оскільки молодь у цьому віці вже здобула професійну освіту й активно включилась в економічну діяльність [80, с. 162].

Це свідчення економічної культури суспільства, загальної культури, умова здійснення реформ, запорука можливих змін на краще у майбутньому. Суспільство, де люди не хочуть або не можуть якісно працювати, не може мати досконале виробництво.

Водночас  слід  відмітити, що  у динаміці рівень  економічної  активності  молоді  у  вікових  групах 25–29  та 30–34  роки  в  Україні  у  цілому за поточне десятиріччя дещо  знизився, а у молодших вікових групах – радше стабілізувався.

У  межах  досліджуваного  десятиріччя  мала  місце  різноспрямованість  тенденцій  економічної  активності  серед  молоді.  Так,  після максимально  високого  рівня  активності  в 2000  р.  до 2005  р.  повільно, але  неухильно  знижувалися  показники  економічної  активності  молоді, яка завершила свою освіту, – осіб 25–29 і 30–34 років, що ймовірно було пов'язано  із  загальною  проблемною  ситуацією  на  ринку  праці  України, незадовільною  заробітною  платою  та  небажанням  частини  молоді працювати  у  таких  умовах.  З 2006-2007  рр.  рівні  економічної  активності  в  цих  групах  почали  повільно  зростати.  Дещо  інша  картина спостерігалась  у  молодшій  віковій  групі  молоді.  Після  певного  спаду економічної  активності  в 2000–2003  рр.,  мало  місце  її  зростання  у 2004-2008 рр. 

У  поточному  десятиріччі  відбулося  певне  підвищення  рівня  зайнятості  молоді  усіх  вікових  груп:  вельми  повільне  на  початку  даного періоду,  воно  прискорилося  у  другій  третині  десятиріччя  і   тривало аж  до 2008  р.  включно,  доки  не  було  перерване  розгортанням  фінансово-економічної  кризи (див.  рис. 4.14).  За  підсумками 2009  р.  у  країні було  понад 7,5  млн. осіб  зайнятої  молоді,  що  становило  дещо  більше 37% усього зайнятого населення віком 15–70 років. 

Динаміка  рівня  та  масштабів  молодіжної  зайнятості  безпосередньо  пов’язана  і  з  особливостями  демографічної  ситуації.  Так,  вже наразі  та  принаймні  протягом  найближчого  десятиліття  в  Україні чисельність  тих,  хто  вступає  до  працездатного  віку,  буде  меншою  за чисельність  осіб,  які  виходять  із  нього, що  у  цілому  формує  ситуацію, сприятливу для забезпечення високого рівня зайнятості молоді.

Скорочення  рівня  безробіття  молоді  у  поточному  десятиріччі також тривало до 2008 р.  і у групах від 25 до 35 років воно відбувалося більш  інтенсивно,  ніж,  скажімо,  у   старшого  населення,  при  цьому молодь (зокрема,  це  стосується  наймолодших  вікових  груп)  на  тлі всього  економічно  активного  населення  має  вищий  рівень  безробіття (Додаток В.) [80, с. 164].

У кризових умовах  показники   молодіжного безробіття в Україні найбільш  істотно  зросли  у  групах 25–29-річних  та 30–34-річних  осіб. Усього  ж  чисельність  безробітної  молоді  у 2009  р.  становила  дещо більше 1 млн. осіб або майже 54% від загальної кількості безробітних.

Згідно з  результатами  обстежень  з  питань  економічної  активності  населення,  рівень  безробіття  економічно  активних  юнаків  та молодих  чоловіків  наразі   дещо  вищий  за жіночий,  а  показник  безробіття для міської молоді – порівняно із сільською (Додаток Г.) [80, с. 165] .

Багато  молоді  без  професійної  освіти  зайнято  у  неформальному  секторі  економіки (зокрема,  серед  тих,  хто  працює  в  ОСГ).  У  цілому  ж  у  складі  зайнятої  молоді  підвищеною  часткою  молодих  людей  без   вищої  освіти  характеризується  статусна  група  самозайнятих  осіб,  а найбільш освіченими на загальному тлі є молоді підприємці-роботодавці (Додаток Д.).  Особам  з  професійною  освітою (зокрема,  вищою)  все  ж простіше  знайти  і  прийнятну  роботу  за  наймом,  оскільки  попит  на  кваліфікованих  спеціалістів  доволі  високий. Щоправда,  у  ряді  випадків  вони працюють не за спеціальністю, але все ж таки знаходять роботу [80, с. 167].

За результатами соціологічних досліджень, для багатьох молодих людей наприкінці 80-х років праця вже не має соціальної значущості і розглядається головним чином як засіб задоволення особистих потреб. Суспільне визнання праці і трудових досягнень для молоді не має сенсу. Цінність праці сьогодні замінена в свідомості цінністю матеріальної забезпеченості, матеріального успіху. Молодь має дуже багато прикладів, коли збагачення здійснюється далеко не працелюбними і зовсім невиробниками. У своєму прагненні до високого заробітку багато хто з молодих людей втрачає моральний са­моконтроль [57, с. 21].

Наслідком падіння соціальної цінності праці для значної частини молодих людей стали не лише моральна деградація, а й невіра в те, що вони коли-небудь матимуть цікаву, зміс­товну роботу, яка оцінюватиметься відповідно до їх праці. Як правило, молода людина стоїть перед необхідністю вибору або цікавої, або добре оплачуваної роботи. Таким чином, загальна тенденція у зміні ставлення молоді до праці сьогодні все ще пов’язана з наданням праці соціальної цінності і зміною трудової мотивації: пріоритет віддається не інтенсивній, змістовній праці на виробництві, а праці з низькою інтенсивністю, яка спрямована на отримання значної матеріальної користі будь-яким шляхом. Ця тенденція суперечить очікуванням зростання економічної участі молоді в реформі і підвищенні виробництва. За існуючих форм власності, в яких домінує державна власність, ці очікування марні. Тільки приватизація, приватна власність поставить молодь у такі жорсткі умови, коли вона повинна буде різко змінити своє ставлення до праці.

На сучасному етапі для більшості молоді можливості участі в економічному житті погіршуються. Відсутня психологічна і професійна підготовка молодих людей до переходу на новий тип економічних відносин, де робітник виступає як товар і для того, щоб його купили, повинен мати багато переваг над іншими. Однак курс на ринкові відносини збільшує ступінь економічної свободи, що відкриває молоді можливості для індивідуально-трудової, підприємницької діяльності, дає нові стимули для праці. Молоді люди є ініціаторами створення більшості торговельно-промислових, інвестиційних і ви­робничих структур, комерційних банків, товарних і фондових бірж і т. ін.

Підвищенню рівня економічної участі молоді сприяла б політика, спрямована на контроль за зайнятістю молоді, на запобігання зростанню безробіття, допомогу безробітній молоді, а також роз’яснення молоді всіма способами смислу, досягнень, проблем, помилок і перспектив економічної реформи, що проводиться.

Слід звернути увагу на те, що Чернігівське управління у справах сім’ї та молоді облдержадміністрації проводить роботу по працевлаштуванню, зокрема  в таблиці показано інформацію про діяльність Чернігівського обласного молодіжного центру праці.

Таблиця 2.2.

Інформація про діяльність Чернігівського обласного

 молодіжного центру праці

Кількість штатних працівників

Кількість працевлаштованих осіб в 2008 -2010 році

Кількість наданих консультаційних послуг 2008-2010

Об’єм фінансування в 2008- 2010 роках

6 осіб

172 особи

2859

185,0 тис.грн.

 

Є цікаві моменти і у професійному самовизначенні молоді.

Вибір професії - один з найважливіших, який багато в чому визначає трудовий і життєвий шлях особистості, формує її життєву позицію. З іншого боку, цей процес має велику со­ціальну значущість, адже він детермінує зміни у соціально-професійній структурі суспільства. Від того, наскільки планомірно, цілеспрямовано відбуватиметься розвиток соціально-професійної структури нашого суспільства, залежить відповідність її реальним потребам суспільства в кадрах.

При вивченні проблеми соціально-професійного вибору молоді перед соціологами постає завдання аналізу чинників, що найбільше впливають на соціально-професійне самовизначення молоді, з’ясування питання, яким чином суб’єктивні уявлення і орієнтації визначають соціально значущу поведінку людей.

Процес соціально-професійного самовизначення складається з двох етапів:

первинне соціально-професійне самовизначення, що відбувається після закінчення навчального закладу школярами, коли вони вперше вирішують для себе проблему визна­чення свого місця у професійній структурі суспільства, своїх життєвих перспектив, питання про початок трудової діяльності або про можливість продовжити освіту в конкретному навчальному закладі;

професійне самовизначення стосовно остаточного вибору сфери і роду діяльності, що містить професійні плани щодо майбутньої професії і місця роботи, уточнення орієнтацій, пов’язаних з майбутнім працевлаштуванням.

Результати соціологічних досліджень показали, що одним з важливих чинників, який впливає на професійне самовизначення, є чітка орієнтація на набуття обраної професії.

Серед тих, хто вступив до вищого навчального закладу основною причиною такого рішення є прагнення стати висококваліфікованим фахівцем в обраній галузі, що свідчить про усвідомлений професійний вибір і ставлення до навчання як до засобу опанування цікавої і перспективної, на їх погляд, спеціальності.

Не менш важливими для молоді є матеріально-престижні орієнтації. Навчання, на думку молоді, сприяє інтелектуальному і духовному розвиткові особистості, дає можливість спілкуватися з цікавими людьми і, крім того, повинно забезпечити в майбутньому досить високий матеріальний прибуток. Практично всі орієнтуються на матеріально-статусну функцію освіти і вважають, що після здобуття вищої освіти їх професійна діяльність матиме високий престиж в очах оточення і дасть змогу зайняти високе становище в суспільстві.

Другий етап соціально-професійного самовизначення молоді пов’язаний з періодом навчання, бо саме в цей час закладається фундамент майбутнього професіоналізму, здійснюється залучення до професії. Перший вибір професії вже здійснився, але відбувається процес глибшого осмислення вдалості свого вибору, усвідомлення своїх здібностей до опанування даної професії. Професійне самовизначення на цьому етапі може розглядатися через такі показники, як готовність повторити свій професійний вибір, задоволення професією, яка набувається, ціннісні орієнтації у сфері трудової діяльності, настанови, пов’язані з майбутнім працевлаштуванням, і т. ін. [57, с. 22].

Завершення процесу соціально-професійного самовизначення особистості пов’язано з вибором конкретної сфери діяльності по закінченні навчання, плануванням майбутнього працевлаштування. Результати досліджень свідчать, що багато учнів і студентів не можуть відповісти на питання про те, яким видом діяльності займатимуться по закінченні навчан­ня. Причина цього пов’язана з нестабільністю на ринку праці: до моменту закінчення навчання ситуація може значно змінитися (Додаток Ж, З) [80, с. 16].

Якщо говорити про те, які види діяльності нині популярні, то це робота у сфері послуг, в економіці. В той же час педагогічна та військова діяльність, які раніше вважалися пер­спективними і добре оплачуваними, сьогодні переживають зниження соціального статусу і престижу.

Таким чином, результати досліджень дають змогу зробити висновки про невідповідність професійних планів молоді, яка навчається, реальній потребі суспільства, яке трансфор­мується, у формуванні збалансованої соціально-професійної структури. Потреби економічного і соціального розвитку суспільства вимагають практичних кроків у формуванні професійних планів молоді, виробленні стійких професійних інтересів стосовно майбутньої діяльності. Слід підкреслити необхідність роботи з формування таких професійних уподобань, які б оптимально відповідали потребам суспільства в кадрах з різних професій.

Проблеми самовизначення або самоідентифікації індивіда існують у будь-якому суспільстві. Актуалізація усвідомлення себе як частини тієї чи іншої спільноти відображає зміну ролі цієї спільноти в суспільному житті або трансформації як її особистих характеристик, так і суспільства в цілому. Загострення проблем самовизначення у сучасних когорт молоді сталося тому, що досвід попередніх поколінь значною мірою знецінився, тому що його не можна безпосередньо застосувати до нових реалій України.

Сучасна молодь стоїть на межі двох культурних систем - минулої радянської і нової культури незалежної України. Вона формується як реальна соціальна група суспільства, бере участь у взаємодії цих культурних систем і водночас досить слабо ідентифікує себе з ними. У зв’язку з цим виникає феномен маргінальності.

Основа будь-якої ідентифікації - це знання про її об’єкт-мету, тобто платформу, на основі якої відбувається віднесення себе до тієї чи іншої спільноти. Знання може здобуватися че­рез самостійне усвідомлення своєї належності до неї або може бути набуте у процесі соціалізації від інших членів суспільства як нормативні настанови. В процесі значних соціальних змін молодь і старші покоління опиняються в нових умовах існування, у нових структурах і системах відносин. Через відсутність достатніх критеріїв, зв’язків і знання про нові об’єкти соціальної ідентифікації внаслідок їх малої привабливості суб’єкти можуть досить слабо ідентифікувати себе саме з цими новими об’єктами або з тими, що раніше існували, але набули нового сенсу. Виникає феномен соціально-статусної маргінальності [62, с. 151].

Молодь не має як достатніх знань про нові об’єкти соціальної ідентифікації, так і достатньої кількості зв’язків, які існували раніше, тому для неї складніше визначити свою належність до нових спільнот. Та молодь наділена достатнім знанням, набутим завдяки досвіду старших поколінь, яка дозволяє відділити себе від тих чи інших спільнот, що не мають для неї актуального значення у повсякденній реальності сьогодення.

У кризові періоди молодь є джерелом і реалізатором самовизначення суспільства. В той же час смислотлумачення є однією з основних соціальних функцій релігії. Тому релігійна ідентифікація молоді дуже цікава як предмет дослідження.

Основною проблемою, що зумовлює інтерес до даної теми, є суперечність в оцінці рівня молодіжної релігійності. На думку одних дослідників, зараз у країні спостерігається роз­квіт релігійності і посилення орієнтацій на релігійні цінності. Прогнозують зростання молодіжної релігійності та її стабілізацію. Інші дослідники вважають, що зі зникненням феномена «забороненого плоду», яким донедавна була релігія, вщухає і інтерес молодих людей до неї. Тому й очікується зниження рівня релігійності.

За результатами соціологічних досліджень, більшість молодих людей України вважає себе віруючими. Серед них основна маса - православні християни. Але ідентифікація себе як таких проходить у межах вузького розуміння релігії (релігія як внутрішній особистісній стан людини, який лежить поза доктринальними, обрядово-культовими, інституційними визнаннями та належностями), а не широкого, як системи релігійно значущих дій, ритуальної, культової практики, належності до певної релігійної інституції.

Щодо соціальних характеристик молодих людей, які визнають себе віруючими, слід зазначити ті з них, що підпадають під демографічні, освітні, регіональні та поселенські особливості.

Зазначимо, що серед віруючої молоді існує гендерна нерівність. Більшість віруючих - жінки. Такий стан є природним, оскільки жінки схильні сприймати релігію на рівні емоцій, почуттів, а світобачення, світогляд чоловіків більш раціоналізований, прагматичний.

Що стосується залежності релігійного самовизначення молодих людей від їх освітнього рівня, то можна зазначити, що віруючих і потенційно віруючих більше серед молоді з неповною середньою освітою, бо через свій фізіологічний і соціальний стан ця група більше піддається психологічному впливові ззовні. Особи з вищою освітою належать до старшої вікової когорти, світоглядні переконання якої складалися ще за часів «атеїс­тичного» минулого. Цим пояснюється їх критичніше ставлення до релігії і відповідно менший відсоток віруючих серед них.

Істотною є різниця між показниками рівня релігійної самоідентифікації молоді залежно від регіону проживання. «Найрелігійнішим» є Захід. Це пояснюється сильною релігійною традицією у цьому регіоні.

Що стосується найбільшої концентрації молоді, яка вважає себе віруючою, за типом поселення, де вона мешкає, то це здебільшого села, селища та маленькі міста. Це ще раз підкреслює, що релігійна традиція як така зберігалася переважно в малих населених пунктах, де великий вплив та значення має усталений спосіб життя, громада, звичай.

У сучасних умовах, коли суспільство стоїть перед альтернативою вибору подальшого шляху розвитку, молодь особливо помітно відчуває і політичні реалії сьогодення. Проте, за свідченнями соціологів, вона ще не визначила свого місця у цих складних процесах. Зважаючи на нестабільність ситуації в суспільстві, більшість займає пасивну, вичікувальну позицію і лише невеликий відсоток молодих людей готовий діяти активно [57, с. 23].

Разом з тим політичні партії хотіли б мати у своїх лавах свіжу, молоду силу, здатну до здійснення активних змін. Вони ведуть так звану боротьбу за молодь, у зв’язку з чим до процесу самовизначення молоді додаються політичні аспекти. Особливо вони посилюються під час проведення масштабних політичних кампаній (зокрема, виборів). Ця боротьба за молодь часто зводиться до використання її голосів та залучення до участі у разових політичних акціях. Лише небагато партій та політичних об’єднань мають у своєму складі молодіжні секції і вироблену молодіжну програму дій. Найактивнішими у цьому плані є радикальні партії.

До загальних тенденцій і характерних рис політичного самовизначення молоді у сучасний період можна віднести такі:

-   наявність суперечливих прагнень у молодіжному середовищі, які пов’язані з майбутнім державним статусом України: більшість молодих людей вважає, що Україна повинна бути незалежною суверенною державою; не набагато менша частина молоді бажає бачити Україну у союзі з іншими державами;

-   помітна, порівняно з часами початку перебудови, пасивність молоді до політичних процесів, що відбуваються в державі;

-   тенденція до департизації масової свідомості молоді та її політичної поведінки. Отже, політичні партії та рухи не мають серед молодих людей стійкої підтримки;

-   байдуже ставлення більшості молоді до суто молодіжних організацій та об’єднань, що свідчить про відхід переважної частини молоді від намагань вирішувати власні проблеми та проблеми суспільства, про нездатність заявити про себе та свої потреби конструктивними масовими акціями.

Таким чином, виходячи з аналізу основних проблем молоді, слід зазначити, що для їх розв’язання необхідно на державному рівні проводити певну цілеспрямовану молодіжну політику, ос­новними моментами якої повинні стати такі:

Зміцнення соціального статусу молоді у структурах суспільства, які поповнюються або кардинально змінюються.

Підтримка політичного визначення молоді, сприяння молодіжним політизованим утворенням просоціального спрямування, посиленню їх конструктивної активності, кон­солідація зусиль для зміцнення Української держави, демократизації та гуманізації суспільства.

Зміцнення професійного статусу молоді шляхом економічного регулювання молодіжної зайнятості.

Контроль за зайнятістю молоді, спрямованість на запобігання зростанню безробіття, допомогу безробітній молоді, а також роз’яснення молоді смислу і перспектив економічної реформи, що проводиться.

 

2.3. Роль молоді в соціально-політичному житті та розбудові громадянського суспільства

 

 

Проблема громадянського суспільства посі­дає чільне місце у політичних та наукових дис­кусіях щодо визначення подальших шляхів роз­витку людської цивілізації. На Заході - з Нового часу, коли воно самоідентифікувалося, і - з не­великими перервами - до наших днів. В Україні - після здобуття нею незалежності та вибору громадянського суспільства як суспільного ідеа­лу, на противагу соціалізму радянських часів. Проте, незважаючи на велику кількість робіт зарубіжних  та вітчизняних політиків і науковців, присвячених громадянському суспі­льству, питання про його теоретичні засади та їх співвідношення з суспільною дійсністю все ще залишається відкритим.

Гострі суспільно-політичні проблеми, що їх переживала незалежна Україна на межі II та III тисячоліть, пов'язані, насамперед, з невизначе­ністю теорії та практики розбудови громадянсь­кого суспільства, яке було вибране як суспіль­ний ідеал. Тобто ці проблеми, на нашу думку, були наслідком, передусім, теоретико-методологічної безпорадності політиків та нау­ковців, а вже потім зумовлювались традиційно відомими труднощами перехідного періоду від одного типу біопсихосоціогенезу (розвитку лю­дини та суспільства) до іншого. На користь цьо­го - головного - висновку свідчить не тільки досвід державотворення в Україні, але й весь психоісторичний досвід людства. Реформи завж­ди досягали успіху лише тоді, коли спиралися на міцне ідейно-теоретичне підґрунтя.

І, навпаки, вони завжди терпіли поразку - закінчувались нічим або робили ситуацію ще гіршою, ніж було до них, - коли люди, що їх проводили, були не­достатньо для цього освіченими та мудрими. Відповідно, витоки нинішніх проблем України слід шукати у світогляді її реформаторів та у відсутності науково обґрунтованої кадрової по­літики на державному рівні.

Теоретична концепція громадянського суспі­льства була запозичена Україною на Заході. Так трапилося - і, відверто кажучи, воно й не могло бути інакше, - що нею стала панівна на сьогодні у світі концепція врівноваженого біопсихосоціо­генезу раціонально-індивідуалістського типу (раціонально-індивідуалістський приватновлас­ницький базис / сенсорно-колективістська демо­кратична надбудова), відома у суспільствознавс­тві та у буденній свідомості як буржуазна демо­кратія. Дослідження психоісторичного досвіду державотворення українського народу, включа­ючи період незалежності, свідчить про його схи­льність до розбудови громадянського суспільст­ва зовсім іншого типу - сенсорно-колективістського неврівноваженого (сенсорно-колективістський суспільно- або державновласницький базис / сенсорно-колективістська демократична надбудова). Неврахування цієї особли­вості призвело до того, що сформована ще до середини 90-х pp. XX ст. програма державотво­рення в Україні залишається невиконаною.

Конкретно-історичний аналіз свідчить, що найголовнішою суспільно-політичною пробле­мою України всі роки незалежності залишалася відсутність науково обґрунтованої концепції громадянського суспільства, яка враховувала б національну специфіку. На наш погляд, саме цей вкрай несприятливий фактор, залишаючись не-визначеним, постійно провокував виникнення все нових і нових проблем в усіх сферах життя, аж допоки останні не викликали перманентну розгубленість у владних структурах. Як конста­тував Голова Верховної Ради України, академік НАНУ В., "...значна кількість конфліктів, які сьогодні виникають в Україні, потребують для свого розв'язання вже не просто одноразової дії чи одиничного рішення, а цілого комплексу над­звичайно складних заходів, які вимагають вели­чезних витрат ресурсів - політичних, економіч­них, матеріальних, фінансових, організаційних тощо". Наскільки можна судити з оцінки громадсько-політичної ситуації одним із держа­вних лідерів України, це тільки у казках вдаєть­ся досягти мети за принципом "піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що". Реальне ж життя вимагає правильної теорії та прискіпливо­го обґрунтування практичних кроків.

Інша стаття спікера Верховної Ради започат­кувала у 2002 р. науково-політичну дискусію у країні щодо визначення сутності громадянсько­го суспільства взагалі та його української моделі зокрема. У ній зіткнулися, з одного боку, зовні нейтральна, але внутрішньо симпатизуюча сенсорно-колективістській "східній" моделі по­зиція В.Литвина та нечисленних прибічників орієнтації на СНД у наукових колах, а з іншого - раціонально-індивідуалістські "прозахідні" політики та науковці, яких переважна більшість, котрі згуртовані й організовані у межах програм західної допомоги Україні, користуються цією допомогою особисто і, звісно, тяжіють до Євро­пейської інтеграції. Дискусія набула всеукраїн­ського звучання, але так і не виявила нових конструктивних підходів до вирішення постав­лених проблем.

Наша альтернативна  концепція розбудови громадянського суспільства, яка враховує психоісторичні особливості менталітету Українсь­кого народу, висвітлена у вказаних статтях і монографії. Проте хочемо зауважити, що деякі з її принципових положень були відображені вже у програмних документах Асоціації "Україн­ський діалог", створеної за ініціативи автора ще до проголошення незалежності України (зареєстрована рішенням Донецького облвикон­кому 28 лютого 1990 р.). Серед них:

-   "...перехід від адміністративно-командних методів партійно-державного керівництва й управління суспільними процесами до соціаль­но-економічно і політично обґрунтованих";

-   налагодження конструктивного діалогу всіх гро­мадсько-політичних сил українського суспільст­ва (державних органів влади та управління, біз­несових структур, громадських рухів та органі­зацій, релігійних конфесій; деякі з них - облас­ного і республіканського рівня - стали співзасновниками Асоціації). Після виникнення багато­партійності ми закликали залучитись до діалогу і політичні партії;

-   врахування у державотвор­чих процесах національної специфіки. Ставило­ся питання про "збереження і вивчення культур­ної спадщини, відродження національної само­бутності як матеріальної і духовної основи зага­льнолюдської культури, необхідної умови про­гресу кожного окремого народу і людства в ці­лому";

-   посилення контролю громадськості за діями законодавчої та виконавчої влади;

-   пріо­ритетна увага суспільства до сенсорно-колективістських (духовних, моральних, культур­но-громадських) аспектів державотворення. На­голошувалось на необхідності "...гуманізації і гармонізації міжособистісних стосунків, досяг­нення суспільної злагоди; сприяння створенню гідних людини умов життя, захисту її інтересів; утвердження пріоритету у взаєминах між людь­ми загальнолюдських цінностей; активізації культурних і ділових зв'язків між народами в інтересах гуманізації світу, консолідації і про­гресу людства".

Про вихід із СРСР тоді ще мова не йшла, хоча визнаємо, що на першому етапі державо­творення це, вірогідно, була чи не єдина можли­вість відійти від застарілих комуністичних догм. Вже восени 1990 р. Асоціація у першому номері свого офіційного органу - газеті "Пілігрим" - підтримала курс на проголошення незалежності України. За дивним збігом обставин, свідоц­тво про її реєстрацію було видане 19 серпня 1991 p., якраз у день серпневого путчу та почат­ку розвалу СРСР. Але ми й зараз вважаємо по­милкою відхід України від східнослов'янської інтеграції у межах СНД. Для народів із сенсор­но-колективістським (духовним, гомеопатич­ним) менталітетом спільне походження відіграє вирішальну роль у визначенні їх психоісториної долі. Якщо "хтось має сумнів щодо настроїв українського народу, то хай знайде гроші і про­веде референдум з питань східнослов'янської єдності, у тому числі і в царині державотворен­ня. Тільки Конституційний суд має прослідкува­ти за коректністю формулювання питань, а між­народна громадськість - за підрахунками голо­сів "за" і "проти" інтеграції [62, с. 149].

Тобто наша концепція громадянського суспі­льства, яка враховувала деякі типологічні особ­ливості сенсорно-колективістського менталітету українського народу, почала складатися ще до проголошення незалежності України і вже зо­всім задовго до того, як українські політики та науковці "списали" західну, не знайшовши, во­чевидь, нічого путнього у себе вдома. Лише з початку XXI ст. вони почали серйозно замислю­ватися над тим, що, вочевидь, саме ігнорування особливостей психоісторичного розвитку висту­пило одним із головних чинників гальмування державотворчих процесів. Проте так і не вису­нули конструктивної програми щодо урахування цих особливостей.

Таким чином, наш головний висновок і, водночас, головна практична рекомендація - необхідність оновлення української концепції громадянського суспільства на засадах, притаманних психоісторичному досвіду державотворення Українського народу.

За нашими висновками, ту суспільну дійс­ність, що існувала в СРСР, слід відносити до врівноваженого біопсихосоціогенезу сенсорно-колективістського типу. Незважаючи на декларування демокра­тичних принципів у надбудові, в країні перева­жали адміністративно-командні методи регулю­вання суспільних відносин. Виховувались кадри, які могли ефективно діяти в умовах планової економіки з диктатом владних структур, але зовсім не були готові до роботи у ринкових умо­вах. Напередодні здобуття незалежності, за роз­гортання в Україні масового громадсько-політичного руху, їх дещо потіснили демократи "нової хвилі". Причому ця тенденція спостеріга­лась, переважно, у місцевих органах влади, мен­ше - у центральних, і майже зовсім не торкалась директорського   корпусу   державних  підприємств, установ та організацій. А після серпнево­го путчу 1991 р. "нові демократи" були майже повсюдно зміщені зі своїх постів більш досвід­ченими у закулісній боротьбі кадрами "старої" партійної та державної номенклатури. Як привід використовувалися нерішучі дії нових керівни­ків у дні путчу. Щоправда, їм дали піти досить спокійно, прихопивши те, що вони встигли при­власнити або організувати за короткий час пере­бування у влади. Незначні відхилення від зага­льних тенденцій у кадровій політиці в Західній Україні лише підтверджували вказану закономір­ність.

Отримавши "друге дихання", стара партійно-державна номенклатура з ентузіазмом взялася до державотворення в незалежній Україні, збері­гаючи при цьому всі свої типологічні ознаки, включаючи і тяжіння до адміністративно-командних методів вирішення проблем. Причо­му, якщо у радянські часи КПРС ретельно сте­жила за оновленням та ротацією кадрів серед­ньої та нижчої ланки, в незалежній Україні стара номенклатура поділила сфери впливу за терито­ріальним та відомчим принципами. І вже в цих "єпархіях" кадрова політика набувала ознак кла­нової, родової, земляцької тощо. У 2002 р. із 15 тисяч функціонерів номенклатури колишньої УРСР 14 тис. займали керівні посади в певних органах державної влади і місцевого самовряду­вання, на підприємствах, в установах, організа­ціях.

Потрапити до "обойми" керівних кадрів "зі сторони" стало набагато важче, ніж за радянсь­ких часів або у перші роки незалежності. В ре­зультаті, якщо у 90-ті pp. XX ст. "правили бал" колишні секретарі ЦК, обкомів та райкомів Ком­партії України, ЛКСМУ, депутати Верховної Ради УРСР, голови обл- та райвиконкомів, штат­ні та позаштатні співробітники КДБ, то з почат­ку XXI ст., дочекавшись свого часу на другоряд­них посадах, тут і там до керівництва державни­ми структурами почали приходити їх діти та онуки.

Місцеві та загальнодержавні клани, які влада називала "командами", а народ - "мафією", звіс­на річ, неприпустимі у цивілізованому суспільс­тві. Але у перехідний період від одного типу біопсихосоціогенезу (громадянського суспільст­ва) до іншого вони, вочевидь, психоісторично виправдані. Бо, з одного боку, їх зацікавленість у прибутках та необхідному для цього громадсь­кому порядку змушує їх проводити соціально орієнтовану політику. З іншого боку, поділивши Україну на сфери впливу, вони вимушені вирі­шувати спірні проблеми, які виникають між ни­ми переважно мирним шляхом (через відсут­ність рішучої переваги сил на боці одного кла­ну). Як це не дивно, таке становище у певній мірі сприяє громадсько-політичній стабілізації, бо ворогуючі сторони звертаються і до альтерна­тивних - цивілізованих та конституційних - форм і методів конкурентної боротьби, апелю­ють до правоохоронних органів та громадськос­ті. Тобто парадоксально, але факт: клани, за умови врівноваженого балансу сил, сприяють формуванню громадянського суспільства і, біль­ше того, "кровно" зацікавлені у розвитку демок­ратичних засад.

Але ця ситуація далека від ідилії. Бо як тіль­ки котрийсь із кланів забезпечить собі рішучу перевагу, він здатний дуже швидко поширити свої внутрішні жорсткі командні принципи існу­вання на всю політичну надбудову. У поєднанні із монополізованою ним ринковою економікою це призведе до утвердження в Україні неврівноваженого біопсихосоціогенезу раціонально-індивідуалістського типу (р.-і. приватновласни­цький базис / р.-і. авторитарна надбудова), кот­рий у нецивілізованих своїх формах (а немає сумніву, що переможе спочатку саме така) до­сить зневажливо ставиться до прав середнього та дрібного приватного власника. Втім, як і до конституційних прав та свобод громадян взагалі, дотримання чи порушення яких цілковито зале­жатиме від доброї волі чергового "батька народів” , але вже не “соціалістичного” , а "капіталістичного" гатунку.

Вказані тенденції кадрової політики, з одно­го боку, пояснюють затягування перехідного періоду "від соціалізму до капіталізму" в незале­жній Україні, а з іншого, дозволяють передбачу­вати прискорення цього процесу у 10-20-ті роки XXI ст. Якщо у перше десятиліття, після прези­дентських виборів 2004 p., не переможе орієнта­ція на інтеграцію з Росією та Білорусією, тоді відбудеться, скоріше всього, повернення до "радянського" - врівноваженого сенсорно-колективістського типу - біопсихосоціогенезу "батьків" і "дідів", або якщо не отримає верх вже суто українське національне тяжіння до не-врівноваженого біопсихосоціогенезу сенсорно-колективістського типу (с.-к. державно- або сус-пільновласницький базис / с.-к. демократична надбудова), тобто якщо Україна не стане ще більш "прокомуністичною", ніж її східносло­в'янські сусіди.

Таким чином, громадянське суспільство в Україні залишається досить хитким і невизначеним, схильним до швидкої психоісторичної ево­люції у будь-якому типологічному напрямку. І одним із головних чинників такого становища стала поширена у країні практика добору, роз­становки та виховання кадрів, яка успадкувала всі переваги та недоліки кадрової політики КПРС.

Повертаючись до аналізу суспільно-політичних проблем незалежної України, слід відзначити і ті кроки влади, які сприяли їх вирі­шенню або хоча б не поглиблювали кризові яви­ща. Загалом, слід зазначити, що 90-ті pp. XX ст. відкрили нову сторінку в історії України. Вона стала незалежною державою. Здійснено комплекс заходів щодо розвитку громадянського суспільства, утвердження ринкової економіки, демократизації громадсько-політичного життя. Започатковано нову модель політичного устрою України, покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом. Закладено фун­дамент нового державного устрою на принципах розподілу влади, відбулося становлення парла­ментаризму і виконавчої вертикалі влади, неза­лежної судової системи та системи місцевого самоврядування.

У вказаний період можна виділити чотири етапи державотворення. Перший - з моменту прийняття Декларації про державний суверені­тет України (липень 1990 р.) до прийняття Акту про незалежність України (серпень 1991р.). У цей період прийнято ряд законодавчих і норма­тивних актів щодо реформування політичної та економічної систем. Однак вони не базувалися на чітко визначених концептуально-теоретичних принципах розбудови громадянського суспільст­ва та розвитку ринкової економіки. Відповідно стратегія і тактика стартового періоду звелася до сумно відомого з історії принципу - спочатку зла­мати, зруйнувати все до основи, а потім розпочати спорудження нового з нульової позначки. У дано­му разі не було враховано не тільки головного по­стулату суспільного процесу - забезпечення посту­пального розвитку. Влада проігнорувала й те, що у країні, яка більше семи десятиріч будувала свою і економіку, і політику на антиринкових засадах, процес утвердження нового буде значно тривалі­шим у часі і на порядок складнішим від здійснюва­ного у країнах Центральної та Східної Європи. Саме через це реформи почали швидко втрачати свою конструктивну спрямованість, їх наслідком стали прискорена системна дезінтеграція та еконо­мічна розбалансованість, відсутність ефективної антикризової програми у будь-якої громадсько-політичної сили. Вказані недоліки не були подола­ні і в подальшому.

Другий етап охоплював 1992 - першу поло­вину 1996 p., коли були прийняті більш аргумен­товані законодавчі та нормативні акти, виконан­ня яких вже забезпечило певну дієвість проголо­шених реформ. Завдяки цьому була проведена перебудова структури державної влади (зокрема, був впроваджений інститут державних адміністрацій - обласних, міських, районних) та вироблені принципи розвитку місцевого само­врядування. Широкого розмаху набрав політич­ний плюралізм, який зумовив виникнення значної кількості різних за ідеологічним спрямуван­ням, структурою та формами діяльності політич­них партій, рухів, громадських організацій. Протя­гом 1992 - першої половини 1996 pp. вживалися певні заходи щодо зміни форм власності та госпо­дарювання в економіці, розширення передумов для переходу до ринкової економіки. У зв'язку з цим стали позначатися зміни у соціально-професійному складі працездатного населення [62, с. 152].

Разом з тим з'явилися такі соціальні явища, як безробіття, бідність. Різкий перехід населення від сенсорно-колективістського ("соціалістиного") гарантованого прожиткового мінімуму до раціонально-індивідуалістської ("капіталістичної") свободи підприємництва не супроводжува­вся заходами з боку держави, які могли б його пом'якшити (створення додаткових робочих місць, організація перекваліфікації, реальна ін­дексація доходів та заощаджень громадян тощо). Народ, фактично, був залишений сам на сам з диким ринком, кинутий напризволяще. В ре­зультаті значно активізувався страйковий рух, інші форми соціального протесту.

Стосовно безробіття, слід відмітити, що кількість  зареєстрованих  безробітних  на 1  травня 2011р.  становила 579,9 тис. осіб, або третину всіх безробітних працездатного віку, визначених за методологією МОП. Допомогу по безробіттю отримували 72,7% осіб, які мали статус безробітного. Кожний другий безробітний раніше займав місце робітника, кожний третій – посаду службовця, а решта безробітних не мали професійної підготовки. [120]

Основні  тенденції щодо  зареєстрованого безробіття наведено в  таблиці. 

Таблиця 2.3.1.

Основні  тенденції щодо  зареєстрованого безробіття.

 

Кількість зареєстрованих безробітних

на

1 травня 

2011р., тис. осіб

 

у % до 

на

1 квітня

2011 р.

на

1 квітня

2011 р.

на

1 квітня

2010 р.

Безробітні - всього

579,9

94,5

106,4

127,5

жінки

323,9

97,8

109.5

127,7

молодь у віці до 35 років

247,5

94,8

107,1

138,6

особи,які потребують особливого соціального захисту

120,5

97,1

104,4

130.4

вивільнені з економічних причин

36,3

102,0

105,7

74,4

особи, які проживають у сільській місцевості

237,0

89,4

100.4

136,7

Вказані роки стали витоками неузгоджених дій між гілками влади, що й надалі негативно впливало на громадсько-політичні та соціально-економічні процеси в Україні.

Третій етап почався з моменту прийняття у червні 1996 р. нової Конституції України і про­довжувався до кінця 1990-х pp. У другій полови­ні 90-х pp. посилилася робота щодо реформуван­ня політичної та економічної системи незалеж­ної Української держави. Була впроваджена ма­жоритарно-пропорційна виборча система, що у певній мірі сприяло структуризації Верховної Ради України та місцевих представницьких ор­ганів за партійним принципом (створення фрак­цій та депутатських груп; представництво депу­татів від певних політичних партій у комітетах та тимчасових комісіях). Вдосконалювалася структура центральних і місцевих органів вико­навчої влади (зменшення кількісного складу працівників Кабінету Міністрів України; пере­будова структури міністерств, державних комі­тетів, обласних, міських і районних державних адміністрацій). Відбулися також суттєві зміни в економічних відносинах. В усіх сферах пріори­тетною стала приватна власність, розширилась комунальна власність, змінилися форми держав­ної власності. Більш широкого розмаху набрало підприємництво, що позитивно вплинуло на формування середнього класу.

В цей же період проводились заходи, спря­мовані на зміцнення правових засад, - утворені Конституційний суд та Вища Рада юстиції, вве­дена система обрання суддів усіх рівнів Верхов­ною Радою України.

Водночас стало очевидним, що розвиток полі­тичної системи в Україні відбувається набагато швидше, ніж деякі економічні процеси. Політична надбудова домінувала над соціально-економічним базисом, що характерно для громадянського суспі­льства сенсорно-колективістського ("про-соціалістичного", "східного") типу, а не раціональ­но-індивідуалістського ("прокапіталістичного", "західного"), яке малось на увазі розбудовувати в Україні. Зменшення уваги до розробки і впрова­дження науково обґрунтованої соціально-економічної політики призвело до суттєвих усклад­нень у розвитку всіх галузей економіки і, відповід­но, посилило негативні моменти у сфері зайнятості працездатного населення, його матеріального забез­печення. Становище в економіці України ускладни­лося і завдяки погіршенню демографічної обстанов­ки. Це, зокрема, призвело до зменшення працездат­ного населення. Відчутно зросла кількість громадян пенсійного віку, більшість із яких не працювала і мала статус утриманців.

Четвертий етап визначився у 2000 р., коли стало спостерігатися незначне, але неухильне зростання в усіх галузях економіки. Позитивно зарекомендувало себе створення "вільних еконо­мічних зон". Більш цілеспрямовано почали здій­снюватися реформи в цілому. Цьому сприяло: 1) коригування їх сутності, напрямів і конкрет­них завдань; 2) перебудова організаційно-впро-ваджувальної роботи виконавчих органів влади; 3) більш усвідомлене сприйняття громадянами заходів, спрямованих на розбудову громадянсь­кого суспільства в Україні, і, відповідно, їх більш активна участь у державотворенні.

Проте, поряд із проявленням деяких позитив­них зрушень, більш виразно окреслилось і коло головних соціально-економічних і політичних проблем суспільства. Хитання між Заходом і Сходом призвело до того, що Президент, уряд, Верховна Рада стали приймати рішення проти­лежної типологічної спрямованості. Це робило українську модель громадянського суспільства ще більш типологічно невизначеною в очах як влади, так і народу. І ще більш затягувало зав­жди важкий для країни і народу "перехідний період". Характерно, що саме в цей період такий стан речей стали усвідомлювати і самі політики, громадські діячі та науковці. Втім, ніяких конс­труктивних програм з їх боку висунуто не було.

Ринкові перетворення почали набувати моно­полістичного характеру. Держава ввела монопо­лію на горілчані та тютюнові вироби. Тон у при­ватизації почав задавати великий бізнес, який остаточно переплівся з владними структурами. Значна частина депутатів Верховної Ради стали задекларованими або скритими мільйонерами. В Україні остаточно завершився розподіл сфер впливу між офіційними та тіньовими економіч­ними структурами, між самими "тіньовиками", між великим, середнім та малим бізнесом тощо. "Поріднившись" з великим бізнесом та відстою­ючи його інтереси, державна влада остаточно "задавила" податками та перевірками бізнес се­редній та малий. Почався процес його згортання в Україні, що, на наш погляд, призвело до фор­мування у базисі засад монополістичної еконо­міки раціонально-індивідуалістського (при­ватновласницького) типу. Відповідно, спостері­гався зворотний відтік працездатного населення із малого та середнього бізнесу до державних та великих приватних підприємств, установ і орга­нізацій.

Водночас спроби надати державному регу­люванню економіки соціальної орієнтованості - за прикладом Китаю та Росії - були несміливи­ми і непослідовними. Втім, народ призвичаївся до державної політики і тільки іноді давав знати про своє невдоволення, хоча його становище аж ніяк не покращилося. За даними соціологічних опитувань, десь три чверті (73,3%) громадян України мають на проживання не більше одного долара на добу. Цей показник прийнятий ООН як критерій бідності, розрахований на кліматич­ні умови африканських та інших теплих країн. Якщо взяти показник витрат у розмірі не більше двох доларів на добу, бідними можна вважати вже 86% населення. Навіть за офіційними даними Державної податкової адміністрації України кількість громадян, котрі у 2002 р. отримали прибутки на рівні бідності, збільши­лась вдвічі в порівнянні з 2001 р. Знову відродилася інфляція.

Після парламентських виборів 2002 р. і пере­моги пропрезидентських сил стало зрозумілим, що громадсько-політична ситуація у країні зали­шиться, вочевидь, без суттєвих змін аж до нових президентських виборів 2004 р.

Таким чином, у незалежній Українській дер­жаві досить активно вдосконалювалася структура державної влади, місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій, які все вагоміше впливали на процеси форму­вання громадянського суспільства. Поступово - хоча і не повсюдно - створювалися належні умови праці для громадян. Саме вона повинна стати головним джерелом їхньої заможності й процвітання. У той же час розбудовувалася сис­тема соціального захисту для тих, хто в силу об'єктивних обставин не міг брати активної уча­сті у виробництві.

У 1991-2003 pp. Україна остаточно утверди­ла себе як суверенна держава, стала повноправ­ним суб'єктом європейського та світового спів­товариства, важливим чинником стабільності на європейському континенті. Демонтовано голов­ні підвалини тоталітарної системи. Наша держа­ва все-таки, хоча і з великими труднощами, йшла по шляху розбудови громадянського сус­пільства врівноваженого раціонально-інди­відуалістського - "західного" - типу. Він нероз­ривно пов'язаний з розвитком демократії та рин­кової економіки. В економіці відбувалися стабі­лізаційні процеси, формувалися передумови поступового зростання. У країні утверджувалася стабільна політична ситуація [62, с. 153].

Разом з тим існували суттєві проблеми, які вимагали якнайшвидшого й ефективного вирі­шення.

В перші роки незалежності, за президентства Л.М.Кравчука, влада досить добросовісно шука­ла ринкові важелі управління соціально-економічним розвитком. Позаяк ці пошуки скін­чилися невдачею, вже за президентства Л.Д.Кучми почалося поступове повернення до адміністративно-командної системи.

Низка ринкових законів в економіці виклика­ла до життя бурхливий розвиток підприємниць­кої ініціативи населення. До другої половини 90-х pp. XX ст. швидкими темпами розвивався як великий, так і середній та малий бізнес. Але поступово конкурентна боротьба, а ще більше - тиск державних владних структур, від податко­вих інспекцій до пожежників, призвели до згор­тання середнього та малого бізнесу. Незважаю­чи на зростання кількості малих підприємств, переважна більшість їх ледве зводили кінці з кінцями. Тим часом великий бізнес зрісся із вла­дою і в переносному, і в прямому сенсі. Люди великого бізнесу прийшли до влади на всіх рів­нях, аж до Верховної Ради, уряду та адміністра­ції Президента.

Відповідно, послідовно відстоюючи інтереси великого бізнесу, влада намагалася вирішувати державні проблеми за рахунок бізнесу середньо­го та малого, а також пересічних громадян. Окремі заяви про підтримку середнього та дріб­ного приватного власника, зроблені, вочевидь, під тиском Заходу, залишились добрими поба­жаннями. Деякі міри, прийняті для подолання його беззахисності перед диктатом влади, як, наприклад, Указ Президента № 817/1998, що зобов'язував державні органи попереджати під­приємства про документальну перевірку за 10 днів, фактично, ігнорувалися на місцях.

Зростали кількість і апетити перевіряючих структур. Процвітала компанійщина у їх роботі. Вона була пов'язана, передусім, з тим, що не діяли ринкові механізми наповнення бюджету. Крім того, час від часу Захід ставив надання чи ненадання чергового траншу кредиту, застосу­вання чи незастосування санкцій проти України тощо в залежність від успіхів у боротьбі з "тіньовою економікою". А владні структури, відповідно, організовували чергову кампанію боротьби з нею на місцях, що знову ж таки сто­сувалося, головним чином, тих середніх та ма­лих підприємств, приватних підприємців, які були справними платниками податків [86, с. 14].

З початку XXI ст. вказана недолуга практика почала набувати гіпертрофованих розмірів. До неї залучилися центральні органи влади. Воче­видь, "останній час" середнього та малого бізне­су, а водночас і кінець надії народу на заможне життя, у кожній країні настає тоді, коли на дріб­ного власника звертає своє пильне око власник великий, якому стає або тісно, або голодно. Фі­нальна ж частина трагедії тим коротша, чим бі­льше пов'язаний великий власник із владою, і чим менше конституційних гарантій недоторка­ності у дрібного власника. Саме така ситуація й склалася в Україні.

Взагалі, держава зміцнювала, головним чи­ном, не "горизонтальні" зв'язки з громадянсь­ким суспільством, як того вимагала прийнята нею теоретична модель, а "вертикаль влади", що вело до відродження командно-адміністративної системи. У 2003 р. планувались та здійснювали­ся масові виїзди в конкретні області представни­ків центрального апарату Державної податкової інспекції та податкових органів всіх регіонів України, як було оголошено, "для надання прак­тичної допомоги" відповідним місцевим орга­нам у збиранні податків та поповненні бюджету. Згідно з угодою від 26 травня цього ж року, Держдепартамент фінансового моніторингу і Генеральна прокуратура України за посильної участі Нацбанку розгорнули широке співробіт­ництво щодо питань держфінмоніторингу сумні­вних банківських операцій. Вони виконували Закон України "Про запобігання і протидію ле­галізації (відмиванню) доходів, отриманих зло­чинним шляхом". В липні 2003р. Верховна Рада прийняла закон, який заборонив журналіс­там використовувати конфіденційну інформацію та інформацію, котра є власністю держави. Він викликав різку критику з боку Європейського союзу та Організації з безпеки та співробітницт­ва в Європі (ОБСЄ).

Звісна річ, і поповнення бюджету, і боротьба з "тіньовою економікою", і збереження держав­ної таємниці - святі речі. Але немає також сум­ніву, що в умовах перехідного періоду прийнят­тя подібних рішень та законів вже викликало і ще викличе масу зловживань з боку державних службовців і суттєве обмеження громадянських прав і свобод. Перелік неоднозначних з консти­туційної точки зору заходів можна суттєво по­довжити.

Психоісторично таке явище характер­не для неврівноваженого біопсихосоціогенезу раціонально-індивідуалістського типу (при­ватновласницький базис / авторитарна над­будова), причому у його нецивілізованих фор­мах. Як бачимо, загроза переходу саме до такого - псевдогромадянського - типу суспільства вже стає реальністю у соціально-економічному бази­сі і поширюється на політичну надбудову.

 

Висновки до розділу ІІ.

 

 

1. Таким чином, для суспільного розуму та суспільного інтелекту кожного з регіонів властивий специфічний набір соціально-географічних ознак, які визначають формування і розвиток різних регіональних суспільних сфер, у тому числі й соціальної.

Концепція соціально-географічних ознак суспільного розуму і суспільного інтелекту належить до фундаментальних у регіональній соціальній географії, мі розвитку повинні бути присвячені подальші дослідження в XXI ст. у межах цієї галузі знань.

2. Виходячи з аналізу основних проблем молоді, слід зазначити, що для їх розв’язання необхідно на державному рівні проводити певну цілеспрямовану молодіжну політику, ос­новними моментами якої повинні стати такі:

Зміцнення соціального статусу молоді у структурах суспільства, які поповнюються або кардинально змінюються.

Підтримка політичного визначення молоді, сприяння молодіжним політизованим утворенням просоціального спрямування, посиленню їх конструктивної активності, кон­солідація зусиль для зміцнення Української держави, демократизації та гуманізації суспільства.

Зміцнення професійного статусу молоді шляхом економічного регулювання молодіжної зайнятості.

Контроль за зайнятістю молоді, спрямованість на запобігання зростанню безробіття, допомогу безробітній молоді, а також роз’яснення молоді смислу і перспектив економічної реформи, що проводиться.

3. Отже, мож­на констатувати, що в умовах невизначеності психоісторичної моделі українського суспільст­ва типологічні результати "розбудови громадян­ського суспільства в незалежній Україні" мо­жуть проявитися прямо супротилежними очікува­ним. Це якраз той випадок, коли нехтування громадською наукою може довести до націона­льної трагедії.


ІІІ. ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ СУСПІЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ МОЛОДІ ДО СУЧАСНИХ УМОВ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

3.1. Напрямки залучення молоді до роботи в органах державної влади та місцевого самоврядування

 

Фундаментальною законодавчою базою залучення молоді до роботи в органах державної влади та місцевого самоврядування стало прийняття Комплексної програми підготовки державних службовців, затвердженої Указом Президента України від 9 листопада 2000 року № 1212, Загальнодержавної програми підтримки молоді на 2004-2008 роки, затвердженої Законом України від 18 листопада 2003 року № 1281, Програми підготовки та залучення молоді до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, створення умов для її професійного зростання та просування по службі, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1444.

На регіональному рівні слід було б розробити та прийняти наприклад комплексну програму «Молодь Чернігівщини» на 2011-2016 роки, яка була б розроблена з метою виконання Законів України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 05.02.1993р.; «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 01.12.1998р.; «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001р.; Розпоряджень, Указів Президента України та Постанов Кабінету Міністрів України, метою якої було б забезпечення гарантій реалізації молодіжної політики у м. Чернігові щодо створення сприятливих умов для життєвого самовизначення та самореалізації молодих громадян, їх професійної орієнтації та працевлаштування, забезпечення вторинної зайнятості молоді та підвищення її трудової і підприємницької діяльності, організація молодіжного дозвілля, розвиток молодіжних громадських організацій.

Уперше проблема залучення молоді до державної служби була заявлена в Стратегії реформування системи державної служби в Україні, де вказувалось, що для запобігання рецидивам непрофесіоналізму та некомпетентності необхідно залучати на державну службу висококваліфікованих фахівців нової генерації.

На регіональному рівні також слід було б розробити та прийняти наприклад Програма підготовки та залучення молоді до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, створення умов для її професійного зростання, яка окреслила б основні напрями діяльності державних органів у напрямі відбору молоді до державного управління.

Складовими цієї діяльності на сьогодні мали б бути:

вимоги, яким мають відповідати молоді особи, що претендують на певну управлінську посаду - обдарована молодь, лідери молодіжних громадських організацій, переможці регіональних конкурсів серед студентів профільних вузів;

організаційно-правові засоби виявлення управлінських здібностей - кадровий резерв, стажування; результатом позитивного проходження зазначених вище процесів є, як правило, надання зазначеним особам переваги під час участі в конкурсі на заміщення вакантних посад в органах державної влади або направлення на навчання до магістратури державного управління;

процедури та правила оцінки ділових та особистісних якостей претендентів - анкетування, характеристики-рекомендації, тестування, співбесіди;

У результаті такої практики до системного відбору потрапляють певні категорії молоді, які вже офіційно підтвердили свою перспективність для державного управління. Реальної перевірки управлінської здатності всіх інших претендентів на державні посади існуючі процедури забезпечити не в змозі.

Отже, складність завдань та функцій, покладених на органи державної влади, зумовлює необхідність формування нової управлінської еліти, залучення до системи державного управління молодих фахівців - кращих представників молоді.

Необхідність залучення молоді до державної служби, важливість навчання і виховання молодих управлінських кадрів обумовлена низкою чинників, головними серед яких є:

-   суспільне життя, яке стає дедалі динамічнішим, потребує наявності у державній службі енергійних, мобільних, здатних ефективно здійснювати комунікації управлінців, котрі вміють легко адаптуватися до змін оточуючого середовища, приймати зважені управлінські рішення;

-   саме молодь завжди швидко опановує нове, здатна привнести найновіші знання, технології до державного управління, і, таким чином, значно підвищити його ефективність;

-   необхідність зміни поколінь передбачає поступове наслідування прав і обов'язків у всіх сферах суспільного життя (зокрема, і у державному управлінні).

Молоді властиві такі риси, як організованість, згуртованість, високий рівень мобільності та динаміки, спроможність більш адекватно, ніж інші категорії населення, реагувати на зміни, які відбуваються у суспільстві  (додаток И).

Водночас, за даними Державного інституту розвитку сім'ї та молоді, кожного року корпус державної служби оновлюється молоддю на 20%. Це означає, що щорічно до нього вливається близько 50 тис. молодих людей, оцінка професійної придатності більшості з яких відбувається безпосередньо під час конкурсу. Разом з тим плинність кадрів в органах державної влади сягає тих самих 20% на рік. Тому експерти й звертають увагу на необхідність розробки чітких механізмів та методів відбору молоді до управлінської діяльності.

 

3.2. Нові підходи до формування управлінських якостей у молоді на сучасному етапі державотворення

Для раціональної оцінки дійсності та практичності написання роботи виникає потреба паралельного розгляду досвіду попередніх років та новітніх методик підготовки управлінських кадрів.

Зокрема у практиці підготовки менеджерів існує ключове визначення, що управлінська здатність - " це особливість людини, яка дозволяє їй найкращим чином впоратися із завданою роботою або певною ситуацією ". Тому загальні розумові здібності та здатність брати на себе відповідальність є більш важливими для успішного управлінця, ніж, скажімо, знання за певним фахом, які можуть з плином часу застаріти.

На даному етапі розвитку проблематики управлінської діяльності наукою найбільш дослідженими є підходи до аналізу діяльності керівників. Із усього розмаїття науковці виділяють такі основні методи оцінки:

за результатом діяльності;

за ефективністю управлінського рішення;

за власне управлінською дією - внеску керівника до загального підсумку роботи, який залежить від виконання службових функцій.

Узагальнюючи вище сказане можна дати визначення що здібність до управлінської діяльності - це комплекс знань, умінь та навичок, які б забезпечували успішну взаємодію учасників управлінського процесу та ефективність результатів управління взагалі.

Методики оцінки рівня управлінської придатності розглядаються, переважно, крізь призму тренінгів персоналу, посадових інструкцій, тестування, професійно-кваліфікаційних характеристик, атестації та інших моментів, спрямованих на оцінювання вже працюючих управлінців.

Що стосується дослідження проблеми залучення молоді до державного управління, то до останнього часу вона не перебувала в зоні уваги науковців та практиків. Сучасні дослідники розглядають проблеми участі молоді у державних справах ситуативно, частково, лише в контексті дослідження механізмів соціальної адаптації молоді, форм розвитку молодіжного руху, аналізу кількісного складу органів державної влади.

Традиційні методи оцінки управлінського персоналу не зовсім придатні стосовно молоді, яка тільки збирається розпочати власну управлінську кар'єру. Адже відсутня база, яка може слугувати джерелом оцінки придатності - досвід роботи. Водночас спеціальних показників, розрахованих на вимір управлінського потенціалу молоді, не розроблено. На що ж потрібно спиратися і від чого відштовхуватися при відборі молоді для роботи в органи державної влади?

Сам термін «молодь» у контексті правового регулювання державно-службових відносин практично не згадувався до початку 2000-х років.

У Законі України «Про державну службу» обумовлюється тільки граничний вік перебування на держслужбі, а мінімальний визначається загальноконституційною право- та дієспроможністю, тобто 18 років. Професійну придатність молодого управлінця важко визначити в загальних категоріях. Крім того, у молодої людини управлінські здібності перебуваютьще у стадії розвитку, тому виділити й оцінити управлінську компоненту у чистому вигляді зі всього розмаїття особистісних рис, якостей, навичок - майже не можливо.

Саме поняття управлінської здатності як вміння здійснювати певну діяльність обумовлене специфікою прояву цієї властивості у різних сферах соціального життя, котра й визначає засоби виявлення показників, що свідчать про наявність здатності та допомагають оцінити її.

Оскільки здатність до управління, як соціальне явище, виявляється не просто в будь-якій діяльності, а в діяльності цілеспрямованій, активній, такій, що збігається з інтересами об'єкта дії, самого факту дії недостатньо для того, аби судити про прояв управлінських здібностей молоді. Таким свідченням може бути ціннісне ставлення людини до своєї діяльності -позитивне, байдуже або негативне. Результат також далеко не байдужий для оцінки здатності моменту - він демонструє рівень відповідального ставлення до дії. Однак зовнішній результат не може бути єдиним покажчиком рівня управлінської спроможності, оскільки він не враховує індивідуальність прояву молодою людиною власних управлінських зусиль.

Одного показника взагалі недостатньо для підтвердження управлінської здатності молодої людини. Разом з тим просте поєднання цих показників також ще не говорить про зміст проявленої здібності.

При вирішенні проблеми критерію виміру управлінської здатності молоді необхідно враховувати такі вимоги:

-   подібний критерій повинен фіксувати діяльний (активний) стан суб'єкта. Як зазначалося вище, управлінська здатність може бути виявлена, зафіксована та виміряна лише у реалізованому прояві - у вчинках, діях, прийнятті управлінського рішення, оскільки тільки в процесі дії людина проявляє свої ділові та морально-психологічні якості;

-   критерій придатності має нести інформацію про те, що дії та вчинки молодої людини мають самодіяльний характер, є у тому чи іншому ступені усвідомленими - тобто спрямованими на вирішення конкретних завдань;

-   критерій державно-управлінської придатності має відображати суспільну корисність практичної дії, її соціальну ефективність. Нехтування цим критерієм робить управлінську діяльність невизначеною;

-   останній критерій придатності має оцінювати часовий фактор процесу виконання управлінської діяльності, а саме: свідчити про інтенсивність або екстенсивність її проявів, обсяг, тривалість затраченого часу затрат на певну управлінську дію, наслідки управлінських рішень по проходженні певного часового проміжку.

Отже, до показників, придатних для використання, відносять: якість дії, її тривалість, ціннісне ставлення до управлінської діяльності та її суспільна корисність. Зібрані у комплекс, вони визначають якісний і кількісний прояв управлінської здатності молоді, фіксують та допомагають виміряти її.

Це лише найнеобхідніші показники. Ймовірних показників, що можуть більш повно розкрити сутність поняття «управлінська здатність», значно більше (ступінь мотивації, психологічні та психофізичні особливості молодої людини, освітній та культурний рівень тощо). Однак ці індивідуальні показники мають уже додаткове значення.

Враховуючи ці міркування, можна дійти до висновку, що роль загального критерію державно-управлінської придатності молоді має виконувати комплекс показників, що є необхідними й достатніми для того, аби зафіксувати наявність управлінської придатності, пересвідчитися у її суспільній спрямованості, виміряти її кількісні та якісні аспекти.

Таким чином, найбільш збалансованим видається підхід до оцінки управлінської здатності молоді з точки зору соціальної ефективності майбутньої управлінської дії. Як елементи він включає до себе і врахування затрачених зусиль на управління, і перевірку їх результативності у часовому вимірі, і виправдання (чи не виправдання) суспільних очікувань. Подібний підхід передбачає оцінку діяльності майбутнього управлінця не за формальними ознаками (виконавська дисципліна, культурно-освітній рівень тощо), а з точки зору відповідності такої дії потребам та інтересам суспільства. Головним інтегральним критерієм управлінської здатності виступає суспільна корисність управління, інакше кажучи, міра ефективності дії людини щодо задоволення суспільних потреб та інтересів.

Упроваджуючи в життя значущі соціальні проекти, наприклад вирішення проблем територіальної громади молодь є рушійною силою та потенціалом таких проектів.

За участю найактивніших представників молоді слід регулярно проводяться круглі столи, семінари та тренінги темою яких є управлінська діяльність та державотворення в цілому.

У процесі реалізації соціальних проектів визначаються найкращі молоді менеджери, які згодом на конкурсній основі можуть здобути право на втілення власнорозробленого проекту.

Найефективнішим видом шляху підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення, на нашу думку, на даний час є тренінг, який представляє собою політичну модель суспільства, в якій команди-учасники повинні за дуже короткий час не тільки зорієнтуватися, а й зуміти зайняти найвищі владні позиції.

На нашу думку, подібні тренінги, з метою удосконалення управлінських якостей, повинна пройти кожна молода людина.

Дуже корисним для набуття управлінського досвіду молоддю проведення «Школи майбутнього депутата», де в дискусії стикається варіативність сучасності та непохитний консерватизм минулого. Молоде покоління має змогу перейняти цінний досвід попередньої генерації. Окрім того, найактивніші та найперспективніші представники молоді відзначені організаційним комітетом заходу, мають змогу згодом побувати на спільному засіданні постійних комісій обласної ради, які проводять планові передсесійні зібрання, поспілкувалися з депутатами.

Зрештою, завдяки активній суспільно-громадській позиції, найкращі молоді активісти мають можливість пройти стажування в органах місцевого самоврядування.

Зокрема, слід щорічно проводити семінари наприклад: тематичний семінар «Моє призначення - служити народові України», який надасть  можливість поповнюють свої знання з актуальних питань державного управління та місцевого самоврядування, вивчи особливості законодавчого та нормативного регулювання діяльності владних структур, знайомитись з методами прийняття раціональних управлінських рішень.

Слухачі можуть вивчати законодавчі і нормативно-правові акти України з питань діяльності державних службовців, організацію роботи місцевих державних адміністрацій, територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в Україні, професійно-кваліфікаційні вимоги до державних службовців, форми і методи діяльності державного службовця, основи ведення діловодства.

По закінченню таких теоретичних курсів (семінарів) молоді активісти повинні:

-   орієнтуватися в соціально-економічній та суспільно-політичній ситуації в країні;

-   аналізувати і вміти використовувати одержану інформацію та застосовувати її в практичній діяльності;

-   готувати ділові документи і працювати з ними;

-   приймати оптимальні управлінські рішення;

-   правильно організовувати свій робочий час;

-   вирішувати конфліктні ситуації;

-   використовувати досвід роботи державних службовців, набутий в період проходження стажування.

Перевірка розроблених теоретичних механізмів на практиці, виявлення управлінської придатності молоді на підставі запропонованих критеріїв потребують наявності факту суспільної діяльності молоді.

 

 

3.3. Перспективні шляхи підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення

 

 

Перспективні шляхи підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення слід розглядати в контексті держаної служби та управлінських якостей молоді, адже саме державна служба дає можливості для ефективного вплину на процес державотворення.

Якісні характеристики функціо­нування системи державного управління значною мірою залежать від її людського потенціалу. Останній визначається рівнем освіти, професій­ним досвідом, відповідними знання­ми, вміннями і навичками осіб, задіяних в державно-управлінських проце­сах, їх здатністю застосовувати у своїй діяльності сучасні управлінські техно­логії.

Внаслідок низки обставин ціле­спрямоване, ефективне та стабільне здійснення державної влади в неза­лежній Україні потребує інтенсивного залучення на державну службу моло­дих людей задля вико­ристання їхніх знань, вмінь та нави­чок для вирішення складних завдань державотворення.

По-перше, старі управлінські кад­ри виявляють помітну неспроможність своєчасно і ефективно виконувати зав­дання державного управління внаслі­док значної швидкості змін самого об'єкта управління. За цих умов потрібні нові знання, нове бачення, нові підходи щодо розвитку як держа­ви в цілому, так і окремих державних інституцій та їх взаємовідносин з на­вколишнім середовищем. Дуже важко очікувати цього від управлінських кадрів, чиє становлення відбувалося в умовах одержавлення практично всіх сторін суспільної життєдіяльності та жорсткої централізації управління.

Конструктив­ний потенціал бюрократії повною мірою себе вичерпав і остаточно здола­ти залишки колишньої адміністратив­ної системи ця бюрократія не зможе, то „до системи управління всіх рівнів мають прийти висококваліфіковані фахівці нової генерації". Потреби й інтереси українського суспільства з кожним роком стають багатоманітні­шими, а управлінська система зможе їх своєчасно виявляти і адекватно реагу­вати лише завдяки оперативності, ініціативі та професіоналізму служ­бовців. Тобто суспільство потребує не лише нового змісту (якості) управлінсь­ких послуг, а й нового стилю діяльності суб'єктів, спроможних відповідну якість послуги забезпечити.

По-друге, відбулося помітне „ста­ріння" персоналу державної служби. Як зазначають, приміром, російські науковці, процеси оновлення кадрів державної служби з 90-х років XX сто­ліття не супроводжувалися їх „омолод­женням". Тож якщо до початку 90-х років було характерним зниження віко­вих показників, то за останні роки на державній службі, особливо в цент­ральному апараті, на керівних посадах збільшилася частка працівників стар­шого віку. Тому при відсутності регу­лювання цих тенденцій, „сучасному кадровому складу державної служби може загрожувати виродження". Повною мірою це стосується й Украї­ни, оскільки вітчизняне законодав­ство тривалий час орієнтувалося (і значною мірою орієнтується) не на тих, хто розпочинав трудову діяльність, а тих, хто починав готуватися до виходу на пенсію.

По-третє, є вимоги (Європейського Союзу щодо рівня кваліфікації і професійної підготовки державних службовців. Зокрема, знання інозем­них мов стає однією з умов обіймання посади в органах державного управлін­ня. При всьому тому знання мов варто розглядати не як самоціль, але як важ­ливий засіб розширення світосприй­няття державним службовцем. Відпо­відно, у п. 1 ч. 3 Концепції розвитку законодавства про державну службу, схваленої Указом Президента України від 5 січня 2005 р. № 1/2005 відмічаєть­ся, що „особливо підтримуватися має вступ на державну службу та просу­вання по службі осіб, що володіють іноземними мовами, зарубіжним дос­відом у відповідній сфері". А набути знання іноземної мови значно легше у молодому віці.

По-четверте, „прева­лювання старшого віку в структурі кад­рового складу державної служби і особ­ливо в керівній ланці - стримує гос­троту реакції працівників на недо­статній рівень соціальної захищеності, з одного боку, і з іншого, - ця ж особ­ливість дає про себе знати у форму­ванні соціальних очікувань при виході у відставку. Відповідно більше уваги і часу ця категорія працівників приділяє проблемам поновлення сил (відпо­чинку) та медичному обслуговуванню. Об'єктивно омолодження управлінського апарату постає важли­вою передумовою підвищення пра­цездатності окремих службовців і апа­рату в цілому.

Попри окреслені підстави і задек­лароване завдання щодо розширення можливостей молоді отримати посади державних службовців і сприяння їм у цьому з боку держави, ще й на початку 2011 р. становище залишалося мало­втішним.

На сьогодні корпус державних службовців в Україні формується під впливом двох груп чинників: зовнішніх (державна політика і потреби суспіль­ства) та внутрішніх (професіоналізм, сучасні управлінські технології, інформованість тощо). Ці чинники відігра­ють важливу роль у процесах як залу­чення молоді на державну службу, так і ідентифікації молодих осіб з органа­ми державної влади. До таких процесів слід віднести: 1) професійну підготов­ку молоді до роботи в органах держав­ного управління; 2) можливості, га­рантії і процедури обіймання молод­дю посад в державному апараті; 3) фор­мування банку даних молодих осіб, які закінчили відповідні вищі навчальні заклади чи перебувають у кадровому резерві з метою використання їх по­тенціалу; 4) забезпечення в державних органах балансу між ініціативністю молодих службовців і професійним досвідом їх старших колег [100, с. 84].

Достатньо помітний суб'єктивізм при призначенні на адміністративні посади в Україні, як і довільне визна­чення підстав звільнення з них, та не­висока платня, що здебільшого не компенсується наявністю іншої ле­гальної мотивації праці, досить часто призводить до небажання молодих ініціативних людей, пов'язувати свою професійну діяльність із сферою дер­жавного управління, до зниження діло­вих і особистих якостей підготовлених молодих фахівців і, внаслідок цього, до „старіння" корпусу державної служби.

Залучення молоді на державну службу істотно стримується усвідом­ленням молодими людьми обмеже­ності перспектив службового зростан­ня. Внаслідок відкритості державної служби, відсутності вікових обмежень при зарахуванні на неї, не тільки по­літична, але й бізнесова кар'єра по­стають привабливою альтернативою кар'єрі суто адміністративній.

На відміну від багатьох країн, де встановлено вікові обмеження для зара­хування на цивільну службу (приміром, у Франції на адміністративні посади тільки до 35 років), в Україні подібні норми не встановлено. Серед вимог ти­пових професійних характеристик по­сад державних службовців, затвердже­них Головдерслужбою, на посади ке­рівників (середньої та нижчої управлі­нських ланок) не існує вимоги перебу­вання на державній службі до досягнен­ня 35-річного віку. Тим більше таких вимог не існує до посад керівників органів державної влади (тобто вищої управлінської ланки). Хоча саме для ке­рівних працівників однією з цінних вва­жається характеристика наявності досв­іду керівної праці на початку своєї кар'­єри до 35-річного віку.

Визначені проблеми залучення молоді на державну службу обумовлю­ються значною мірою державною по­літикою, баченням її суб'єктами ролі і місця молоді в державному управлінні.

Які кроки може і повинна здійснити держава з тим, щоб молодь була зацікавлена приходити на держав­ну службу і не залишати її через 3-5 років, відпрацювавши за направлен­ням чи набувши певних навичок і вмінь, потрібних для роботи в недер­жавному секторі? Безперечно, обран­ня Україною кар'єрної системи дер­жавної служби, значною мірою б вирі­шило цю проблему, оскільки така сис­тема потребує присвячувати всю свою трудову діяльність державній службі з тим, щоб отримати певні соціальні пільги, а не лише 10 (чи 20) років, як це є в Україні. Безперечно, це удоско­налення матеріального забезпечення шляхом його поліпшення та вирівню­вання з недержавним сектором. Од­нак, навіть при збереженні існуючої посадової системи та заробітної пла­ти, спробуємо висловити певні пропо­зиції, спрямовані на вирішення пору­шеної проблеми:

Перше. Держава, формулюючи і реалізуючи політику щодо молоді, на перше місце повинна ставити власні інтереси, пов'язані з постійною потре­бою оновлення кадрів органів держав­ної влади. Реалізація цих інтересів у ближчі роки може бути досягнута, лише шляхом запровадження відповідної мотивації для молоді. Мо­тивація, насамперед, повинна бути закріплена стосовно випускників шкіл,  які досягли успіхів у навчанні, шля­хом формування державного замов­лення на їх відбір і підготовку за раху­нок державного бюджету. Для цього слід поновити процедуру відбору ви­пускників шкіл для навчання у ВНЗ за освітньо-професійними програмами підготовки магістрів за спеціальністю „державна служба", професійно спря­мованого на роботу в органах держав­ної влади та органах місцевого само­врядування, за результатами проведен­ня на місцевому рівні і відповідного ВНЗ конкурсів. Державна служба може і повинна розглядатися не лише як вторинна професія. Для реалізації за­гальних функцій управління (зокрема організаційної, контрольної, кадро­вої, роботи з документами) може здійснюватися підготовка молодих фахівців державної служби як первин­ної професії для обіймання посад спеціалістів чи головних спеціалістів в органах державного управління, не­залежно від категорії посад. Основну роль у процесі пошуку, відбору і на­правлення на навчання випускників шкіл повинні відіграти Головдержслужба та її територіальні органи і відповідні структурні підрозділи (уп­равління, відділи), які ведуть питання молоді, державних адміністрацій. У сформованому на сьогодні механізмі навчання в освітній галузі „державне управління" навчання, скоріше, може розглядатися як підвищення кваліфі­кації чи перепідготовка, а не як підго­товка до обіймання посад державних службовців.

Друге. У Положенні про формуван­ня кадрового резерву для державної служ­би, затвердженому постановою Кабіне­ту Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 199, доцільно передбачити норму щодо пропорційно-збалансованого представництва молоді до 28 років (незважаючи на законодавче збільшен­ня вікового цензу молоді до 35-річного віку). Крім того, у законодавстві і щодо посад в органах державної влади є по­треба запроваджувати відповідні квоти посад для молоді, як це встановлено для недержавного сектору.

Третє. Практика свідчить, що з розглянутими процедурами досить тісно пов'язана і набуває актуальності процедура просування молоді на дер­жавній службі, оскільки без її гаранту­вання значна частка молоді все ж за­лишає посади державних службовців. А це, у свою чергу, призводить до появи дефіциту на державній службі осіб середнього віку.

Для  вдосконалення  та  подальшого  розвитку  адаптації молоді до сучасних умов державотворення слід удосконалити молодіжну політику, зокрема молодіжна  політика в  Україні  є важливим  усвідомлення  того,  що  формування й реалізація  політики  має  бути  не  епізодичним,  а  постійним  процесом.

Надалі  здійснювати  молодіжну  політику  слід  за  всіма  тими  стратегічними  напрямами,  що  визначені  нормативно-правовими  актами  попереднього  етапу  її  впровадження  в  Україні,  однак  при  цьому  необхідно  чітко  визначитися  з  пріоритетами.  Поглибленого  вивчення  та більш  широкого  застосування  потребує  міжнародний  досвід  реалізації  молодіжної  політики  за  різними  її  напрямами.  Важливим  уявляється  також  активне  заохочення  молоді  до  участі  в  суспільному житті та у вирішенні власних проблем.

Удосконалення  потребують  більшість  сфер  державної  молодіжної  політики.  Та  одним  із  безумовних  пріоритетів  наразі  є  діяльність  зі  збереження  та  поліпшення  стану  здоров’я  молоді,  утвердження  у  молодіжному  середовищі  засад  здорового  способу  життя.

Реального покращання здоров’я населення, в тому числі молоді, можна досягти  лише  за  умови  одночасної  діяльності  уряду  та  суспільства: як  у  результаті  цілеспрямованих  соціальних  змін,  так  і  прийняття  цих змін  населенням  та  відповідної  модифікації  індивідуальної  поведінки громадян.  Молоді  люди  є  відносно  більш «вдячним»  об’єктом  такого впливу  і  вкладання  інвестицій  щодо  як  ефективності  втручання, так  і  часових  перспектив  віддачі  від  нього.  Адже,  з  одного  боку, молодь  ще  не  має  істотних  порушень  здоров’я,  що  зменшують (або й  унеможливлюють)  перспективи  його  покращання,  з  іншого, –  їй легше  сприймати  зміни,  у  тому  числі  власних  уподобань  стосовно способу життя.

Зважаючи  на  те,  що  молодь  народжує (або  буде  народжувати) нових  громадян  країни,  здоров’я  яких  значною  мірою  залежить  від батьків,  слід  приділяти  особливу  увагу  питанням  формування  репродуктивного  здоров’я  молоді,  підготовки  майбутніх  батьків  до  зачаття і  народження  дитини.  Йдеться,  зокрема,  про  виховання  засад відповідального  батьківства,  відмову  батьків  від  шкідливих  звичок перед  і  під  час  вагітності,  оздоровлення  майбутніх  матерів,  усвідомлення  необхідності  медичного  обстеження  перед  плануванням вагітності  та  медичного  нагляду  під  час  неї,  забезпечення  раціонального  повноцінного  харчування  у  період  вагітності  та  грудного вигодовування.  Немаловажним  є  полегшення  доступу  до  служб  охорони  репродуктивного  здоров’я  і  планування  сім’ї  та  поліпшення якості  їх  роботи;  інформування  про  сучасні  методи  контрацепції;  забезпечення  рівного  доступу  жінок (незалежно  від  місця проживання  та  соціального  статусу)  до  якісної  медичної  допомоги під час вагітності й пологів, створення умов для безпечного материнства.

Для  поліпшення  стану  здоров’я  молоді  важливими  є  також наявність  та  доступність  певних  послуг  і  товарів (безпечних  продуктів харчування,  медикаментів,  умов  для  занять  масовим  спортом,  необхідної  профілактично-лікувальної  допомоги,  в  тому  числі  консультативної,  для  звільнення  від  різних  залежностей –  тютюнової,  алкогольної,  наркотичної),  державний  контроль  за  дотриманням  відповідного законодавства з безпеки життєдіяльності, тобто весь комплекс можливостей,  які  суспільство  надає  громадянам  для  забезпечення здорового  вибору.  Разом  з  тим,  якщо  в  країні  будуть  здійснені  відповідні  соціальні  зміни,  це  означатиме  лише  надання  певних  можливостей  для  збереження  і  зміцнення  здоров’я,  які  без  усвідомлення, прийняття  й  активної  підтримки  пересічними  громадянами  можуть залишитися  нереалізованими.  Необхідним  є  схвалення  поведінки, спрямованої  на  зміцнення  і  збереження  здоров’я,  у  звичному оточенні індивіда,  наявність  однодумців,  підтримка  громадської  думки,  формування сприятливого морально-психологічного клімату.

Серед інших напрямів молодіжної політики, що наразі потребують пильної  уваги  держави  й  суспільства  та  можуть  розглядатись  як пріоритетні,  слід  також  виділити:  підтримку  молоді  у  соціально-трудовій  сфері  та  у  сфері  освіти  й  виховання;  профілактику асоціальної  поведінки  у  молодіжному  середовищі;  житлову  та сімейну  молодіжну  політику;  підтримку  молодіжних  громадських об’єднань  і  організацій.  Удосконалення  і  розвиток  державної  молодіжної  політики  за  згаданими  напрямами  є  однією  з  необхідних  передумов  реалізації  українською  молоддю  свого  важливого  суспільного  призначення –  провідника  демографічного,  соціально-економічного,  політичного  та  духовного  поступу,  визначального  чинника перетворень, адекватних назрілим потребам і викликам часу.

 

Висновки до розділу ІІІ.

 

 

1. Таким чином, завдання полягає у виявленні управлінських здібностей у максимально більшої кількості молоді, аби мінімізувати потрапляння до державного управління непридатних або непідготовлених до цього виду суспільної діяльності людей.

2. Таким чином, перевірка розроблених теоретичних механізмів на практиці, виявлення управлінської придатності молоді на підставі запропонованих критеріїв потребують наявності факту суспільної діяльності молоді.

Запропоновані теоретичні засади дасть можливість молодим активістам:

-   орієнтуватися в соціально-економічній та суспільно-політичній ситуації в країні;

-   аналізувати і вміти використовувати одержану інформацію та застосовувати її в практичній діяльності;

-   готувати ділові документи і працювати з ними;

-   приймати оптимальні управлінські рішення;

-   правильно організовувати свій робочий час;

-   вирішувати конфліктні ситуації;

-   використовувати досвід роботи державних службовців, набутий в період проходження стажування.

3. Отже, в разі якщо Українській державі вдасть­ся розвинути дієвий механізм залу­чення молоді на державну службу, то це одразу ж не свідчитиме, що з'яви­лися реальні гарантії у молоді перебу­вання у державному апараті. Залучен­ня молоді стає лише першим кроком до оновлення та омолодження апара­ту державного управління. Наступни­ми кроками держави мають стати по­шуки, спрямовані на мотивацію пере­бування молоді на посадах державних службовців, але це вже є предметом подальшого дослідження цього комп­лексу проблем.

Висновки і пропозиції

 

 

На основі зробленого аналізу стосовно механізму удосконалення контролю у системі місцевих органів влади зроблені наступні  висновки теоретичного та практичного характеру.

1. Таким чином, у своїй теорії державотворення Липинський виділив два шляхи походження держави, створив власну класифікацію типів державного устрою, серед яких найбільш оптимальним вважав класократію.  Основною історичною місією України, виходячи з її геополітичного становища, вчений вбачав у гармонійному поєднанні західної і східної культур. Ідеї Липинського хоч і не знайшли підтримки українського загалу за його життя, проте їх актуальність зростає у наші дні в зв'язку з інтенсивним процесом державотворення в Україні.

Підсумовуючи  вищесказане,  можна  констатувати  те, що  стан розроблення   теми  «Шляхи підвищення ефективності суспільної адаптації молоді до сучасних умов державотворення» в  сучасній  історіографії широко поданий навчальною літературою, якій більшою мірою притаманний позитивістський підхід  до дослідження проблеми,  а  саме  - наповнення  її фактологічним матеріалом, що  на  сьогодні  відходить  у минуле. Поява монографічних досліджень, що ґрунтовно розкривають різні аспекти державотворення, за винятком  поодиноких  праць,  присвячені  лише  окремим  питанням становлення  державності України, що  не  формує  цілісної  картини досліджуваної теми, оскільки внаслідок низки причин вони були обмеженими хронологічними чи тематичними рамками власного дослідження. Таким чином, проблематика становлення  і розвитку української держави останнього десятиліття в досліджуваному нами аспекті залишається актуальною.

2. Таким чином, здійснений нами аналіз етнонаціональних моделей державотворення дозволяє виділити їх характерні риси та особливості. Найбільшу увагу було приділено загальносуспільній моделі, оскільки, на наш погляд, деякі її елементи можна застосувати в Україні, а саме пропорційність представництва етнічних та регіональних спільнот у центрі шляхом формування двопалатного парламенту, надання більшого ступеня автономії регіонам з обов'язковим підвищенням відповідальності регіональних еліт за розвиток соціальної сфери, освіти, охорони здоров'я.

Утвердження гуманістичного підходу до етнонаціональної сфери життя суспільства на засадах демократизму, компромісності, діалогу сторін, рівноправності представників усіх етносів незалежно від чисельності та рівня розвитку. На наш погляд, упровадження загальносуспільної етнонаціональної моделі розбудови Української держави передбачає не сліпе копіювання західних зразків, а цілеспрямований пошук загальнонаціонального компромісу на засадах узгодження інтересів титульного етносу з інтересами інших етноспільнот.

3. Вважаємо, що запропонований механізм допоможе виявити та оцінити управлінський потенціал значної кількості молоді, яка претендує на заняття посад у системі органів державної влади.

На нашу думку, це сприятиме якісному оновленню персоналу, що унеможливить виникнення багатьох кризових ситуацій у сфері державного управління.

4. Молодь - соціально-демографічна група, відокремлена на основі сукупності вікових характеристик і особливостей соціального стану.

Отже, для суспільного розуму та суспільного інтелекту кожного з регіонів властивий специфічний набір соціально-географічних ознак, які визначають формування і розвиток різних регіональних суспільних сфер, у тому числі й соціальної.

Концепція соціально-географічних ознак суспільного розуму і суспільного інтелекту належить до фундаментальних у регіональній соціальній географії, мі розвитку повинні бути присвячені подальші дослідження в XXI ст. у межах цієї галузі знань.

5. Виходячи з аналізу основних проблем молоді, слід зазначити, що для їх розв’язання необхідно на державному рівні проводити певну цілеспрямовану молодіжну політику, ос­новними моментами якої повинні стати такі:

Зміцнення соціального статусу молоді у структурах суспільства, які поповнюються або кардинально змінюються.

Підтримка політичного визначення молоді, сприяння молодіжним політизованим утворенням просоціального спрямування, посиленню їх конструктивної активності, кон­солідація зусиль для зміцнення Української держави, демократизації та гуманізації суспільства.

Зміцнення професійного статусу молоді шляхом економічного регулювання молодіжної зайнятості.

Контроль за зайнятістю молоді, спрямованість на запобігання зростанню безробіття, допомогу безробітній молоді, а також роз’яснення молоді смислу і перспектив економічної реформи, що проводиться.

6. Таким чином, з огляду на вищеозначене, мож­на констатувати, що в умовах невизначеності психоісторичної моделі українського суспільст­ва типологічні результати "розбудови громадян­ського суспільства в незалежній Україні" мо­жуть виявитися прямо протилежними очікува­ним. Це якраз той випадок, коли нехтування суспільною наукою може призвести до націона­льної катастрофи.

7. Таким чином, завдання полягає у виявленні управлінських здібностей у максимально більшої кількості молоді, аби мінімізувати потрапляння до державного управління непридатних або непідготовлених до цього виду суспільної діяльності людей.

8. Адаптована молодь у процесі державотворення повинна оперувати такими здібностями:

- орієнтуватися в соціально-економічній та суспільно-політичній ситуації в країні;

- аналізувати і вміти використовувати одержану інформацію та застосовувати її в практичній діяльності;

- готувати ділові документи і працювати з ними;

- приймати оптимальні управлінські рішення;

- правильно організовувати свій робочий час;

- вирішувати конфліктні ситуації;

- використовувати досвід роботи державних службовців, набутий в період проходження стажування.

Перевірка розроблених теоретичних механізмів на практиці, виявлення управлінської придатності молоді на підставі запропонованих критеріїв потребують наявності факту суспільної діяльності молоді.

9. Надалі  здійснювати  молодіжну  політику  слід  за  всіма  тими  стратегічними  напрямами,  що  визначені  нормативно-правовими  актами  попереднього  етапу  її  впровадження  в  Україні,  однак  при  цьому  необхідно  чітко  визначитися  з  пріоритетами.  Поглибленого  вивчення  та більш  широкого  застосування  потребує  міжнародний  досвід  реалізації  молодіжної  політики  за  різними  її  напрямами.  Важливим  уявляється  також  активне  заохочення  молоді  до  участі  в  суспільному житті та у вирішенні власних проблем.

Якщо Українській державі вдасть­ся сформувати дієвий механізм залу­чення молоді на державну службу, то це одразу ж не свідчитиме, що з'яви­лися реальні гарантії у молоді перебу­вання у державному апараті. Залучен­ня молоді стає лише першим кроком до оновлення та омолодження апара­ту державного управління. Наступни­ми кроками держави мають стати по­шуки, спрямовані на мотивацію пере­бування молоді на посадах державних службовців, але це вже є предметом подальшого дослідження цього комп­лексу проблем.

 


Перелік посилань

 

 

  1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
  2. Декларація від 15.12.1992 № 2859-XII "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні".
  3. Закон України від 05.02.1993 № 2998-XII "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні".
  4. Закон України від 01.12.1998 № 281-XIV "Про молодіжні та дитячі громадські організації";
  5. Закон України від 21.06.2001 № 2558-III "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю".
  6. Закон України від 18.11.2003 № 1281-IV "Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 - 2008 роки".
  7. Постанова Верховної Ради України від 22.12.1995 № 495/95-ВР "Про рекомендації учасників парламентських слухань про становище молоді в Україні".
  8. Постанова Верховної Ради України від 22.05.2003 № 840-IV "Про Премію Верховної Ради України за внесок молоді у розвиток парламентаризму, місцевого самоврядування“.
  9. Постанова Верховної Ради України від 22.05.2003 № 865-IV "Про заходи Кабінету Міністрів України щодо захисту національних інтересів держави у сферах національно свідомого і патріотичного виховання молодого покоління та забезпечення умов його розвитку".
  10. Постанова Верховної Ради України від 03.02.2004 № 1425-IV "Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні "Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та перспективи".
  11. Постанова Верховної Ради України від 20.12.2005 № 3238-IV "Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні "Сільська молодь: стан, проблеми та шляхи їх вирішення".
  12. Постанова Верховної Ради України від 22.03.2007 № 816 "Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні (щодо підтримки молодої сім’ї, посилення соціального захисту дітей та молоді у 2001-2006 роках)“.
  13. Розпорядження Президента України від 22.06.1994 № 55/94-рп "Про заходи щодо сприяння будівництву житла для молоді шляхом іпотечного кредитування".
  14. Указ Президента України від 06.02.1999 № 127/99 "Про затвердження Положення про порядок надання грантів Президента України молодим діячам у галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії для створення і реалізації творчих проектів".
  15. Указ Президента України від 06.10.1999 № 1285/99 "Про заходи щодо забезпечення працевлаштування молоді".
  16. Указ Президента України від 24.04.2000 № 612/2000 "Про додаткові заходи щодо державної підтримки обдарованої молоді".
  17. Указ Президента України від 02.08.2000 № 945/2000 "Про гранти Президента України для обдарованої молоді".
  18. Указ Президента України від 23.06.2001 № 467/2001 "Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім'ями".
  19. Указ Президента України від 25.10.2002 № 948/2002 "Про Концепцію допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді“.
  20. Указ Президента України від 29.03.2001 № 221/2001 “Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики”.
  21. Указ Президента України від 27.06.2008 № 599/2008  «Про День молодіжних та дитячих громадських організацій.
  22. Указ Президента України від 28.03.2008 № 279/2008 «Про заходи щодо сприяння розвитку пластового (скаутського) руху в Україні».
  23. Постанова Кабінету Міністрів України від 20.03.1998 № 348 "Про Комплексні заходи Кабінету Міністрів України щодо реалізації державної молодіжної політики в Україні ("Молодь України").
  24. Постанова Кабінету Міністрів України від 28.03.1998 № 374 "Про підтримку ініціативи молодіжних організацій України щодо залучення молоді до реалізації державної молодіжної політики".
  25. Постанова Кабінету Міністрів України від 10.07.1998 № 1048 "Про надання у 1998 році пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на житлове будівництво".
  26. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.05.2001 № 584 "Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла".
  27. Постанова   Кабінету  Міністрів  України  від  13.06.2007  №  825  «Про присудження Премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України».
  28. Постанова Кабінету Міністрів України від 04.06.2003 № 853 "Про затвердження Порядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла".
  29. Постанова Кабінету Міністрів України від 21.11.2007 № 1333 «Про премію Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України».
  30. Постанова Кабінету Міністрів України від 27.08.2004 № 1126 "Про заходи щодо вдосконалення соціальної роботи із сім'ями, дітьми та молоддю".
  31. Постанова Кабінету Міністрів України від 27.08.2004 № 1125 "Про утворення Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді“.
  32. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.05.2004 № 298-р "Про затвердження заходів щодо державної підтримки розвитку молодіжного та дитячого туризму".
  33. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.02.2006 № 78 "Про затвердження типових положень про управління у справах сім'ї, молоді та спорту обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, про відділ у справах сім'ї, молоді та спорту районної, районної у м. Севастополі державної адміністрації".
  34. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.04.2006 № 202-р "Про схвалення Концепції Державної програми роботи з обдарованою молоддю на 2006 - 2010 роки".
  35. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.07.2006 № 899 "Про затвердження Типового положення про молодіжний трудовий загін";
  36. Постанова Кабінету Міністрів України від 24.01.2001 № 40 "Про затвердження Типового положення про молодіжні центри праці“.
  37. Постанова Кабінету Міністрів України від 13.06.2002 № 809 „Про розвиток мережі центрів ресоціалізації наркозалежної молоді „Твоя перемога”.
  38. Постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.2004 №264 „Про затвердження Концепції стратегії уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки”.
  39. Постанова Кабінету Міністрів України від 04.06.2003 № 877 “Про затвердження Програми реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003 – 2010 роки”.
  40. Наказ     Міністерства   України     у    справах    сім’ї,    молоді     та    спорту    та  Державного комітету України з питань регуляторної   політики   та   підприємництва   від  05.04.07 № 131/45 «Про затвердження Положення про Всеукраїнський конкурс бізнес-планів підприємницької діяльності серед молоді»    (зареєстровано    в      Міністерстві     юстиції    України      23.04.07 № 408/13675).
  41. Авер’янов В.Б. Управлінський зміст виконавчої влади та суб’єкти її здійснення // Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. - К., 1998.- С.37-50;
  42. Антонов В.О., Батанов О.В., Воротіна Н.В., Гаєва Н.П., Ісаєва Н.К. Конституційне право України. Академічний курс: Підручник для студ. вищих навч. закл.:У 2 т. / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ю.С. Шемшученко (заг.ред.) - К. : ТОВ "Вид-во "Юридична думка", 2008. - 800 с.
  43. Бабкіна О.В. Політологія. Посібник для студентів / За ред. Бабкіної О.В. - К., 2008. - С. 106.
  44. Бажан О.Г., Білоусько О.А., Власов В.С., Мицик Ю.А. Історія України. - К., 2006. - 592с.
  45. Байрачна Л. К., Барабаш Ю. Г., Веніславський Ф. В., Кичун В. І., Колісник В. П. Конституційне право України: підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / В.П. Колісник (ред.), Ю.Г. Барабаш (ред.). - Х. : Право, 2009. - 416с.
  46. Батенко Т. Королі СНД. Портрети дванадцяти Президентів (тенденції та закономірності розвитку в пострадянському просторі). - Львів, 2000. - 216 с.
  47. Бесчастний В.М., Філонов О.В., Субботін В.М., Пашков С.М. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч. посіб.. - 2-ге вид., стер. - К. : Знання, 2008. - 467с.
  48. Бисага Ю.М., Бисага Ю. Ю., Бєлов Д. М., Решетар І. В., Палінчак М. М., Рогач О.Я. Конституційне право України: навч. посіб. для студ. ВНЗ / Ужгородський національний ун-т. Інститут держави і права країн Європи. Юридичний факультет. Кафедра конституційного права та порівняльного правознавства. - Ужгород : Ліра, 2007. - 370с.
  49. Борисов Л.П. Политология. - М., 2006. – 563 с.
  50. Бородін Є.І., Жданова І.А., Жданова І.С.  Вдосконалення шляхів залучення молоді до державного управління та державної служби / Бородін Є.І., Жданова І.А., Жданова І.С. та ін. - К.: Держ. ін-т розвитку сім'ї та молоді, 2006. -112 с.
  51. Борцов Ю., Коротец И., Шпак В. Политология в вопросах и ответах. - Ростов-на-Дону, 2008. – 625 с.
  52. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн. (Держава і право епохи станово- кастового суспільства): Навч. посіб. для курсантів, студентів, слухачів / Запорізький юридичний ін-т. - Запоріжжя : ЗЮІ МВС України, 2008. - 340 с.
  53. Виттковски  А. Пятилетка  без  плана.  Украина  1991-1996. Формирование национального государства, экономика, элиты. - К., 1998. - 240 с.
  54. Вілсон Е. Українці: несподівана нація. - К., 2004. - 552 с.
  55. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії і практики. - Чернівці, 1998. - 483 с.; Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення  і розвиток. - Х.,1999.  - 288 с.
  56. Годованець В.Ф. Конституційне право України: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. - К. : МАУП, 2005. - 360с.
  57. Головаха Є. Політична залученість населення: поінформованість, активність, компетентність // Політологічні читання. - 2009. - № 2. - С. 18-27.
  58. Головаха Є., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуністичній Україні // Політична думка. - 2009. - № 2. - С. 26-30.
  59. Грабильніков А.В. Конституційне право громадян України брати участь в управлінні державними справами: проблеми теорії і практики. / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2006. - 187 с.
  60. Гуцалова М.В. Державна молодіжна політика як фактор залучення молоді до участі у державотворчих процесах // Наукові праці. Том 110. Випуск 97. м- С. 85-89.
  61. Дроботенко Н.А. Історіографія розвитку державотворення незалежної України  (90-ті роки XX - початок ХХІ ст.) // Сумська старовина  - 2009. - №№XXVIІІ-XXІХ. . - С. 88-94.
  62. Дроздова Т.В. Молодь як суб’єкт державотворчих процесів //  Державне будівництво. № 2 / 2009. – С. 147-155.
  63. Заруба В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - К..: Істина, 2006. - 416 с.
  64. Захарченко П.П. Історія держави і права України: Підручник. - К. : Атіка, 2005. - 368 с.
  65. Іванов В.М. Історія держави і права України: навч. посіб.. - К. : Атіка, 2007. - 728 c.
  66. Ігнатенко П., Крицька Л. Конституція України і громадянське виховання учнів // Початкова школа. - 2007. -№ 1. - С. 4.
  67. Калитюк Л.О. Концептуальні основи етнонаціональних  моделей державотворення. // // Політологічні читання. - 2010. - № 1. - С. 47-53.
  68. Капелюшний В.П., Кудін С.В. Історія держави і права України: Навч. посіб. в схемах, табл. і визначеннях основних термінів для студ. юрид. вузів та ф-тів. - К. : Олан, 2009. - 224 с.
  69. Касьянов Г. Україна 1997-2007: нариси новітньої історії. - К., 2008. - 432 с.
  70. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб.. - 4. вид., випр. та доп. - К. : Атіка, 2008. - 568с.
  71. Кращенко Ю. Владні структури і студентське самоврядування: від субординаційних  відносин  до  соціально-партнерської  взаємодії // Полтавський регіон: на пульсі держави. Загальнополітичне, навчальне, довідкове, інформаційне видання. - № 2 (5), квітень-червень 2008. - Полтава: АСМІ. - С. 47-51.
  72. Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. - К., 1997. - 47 с.; Кривенко Л.Т. Законодавча та виконавча гілки влади: конституційно-правові проблеми співвідношення і взаємодії / За заг .ред. В.Б.Авер’янова. - К., 1998. - С.64-71.
  73. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: [академ. курс]:підруч. для студ. ВНЗ / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - К. : Ін Юре, 2008. - 622 с.
  74. Кульчицький С. Українська революція 2004. - К., 2005. - 368 с.
  75. Кульчицький С.В. Україна незалежна // Історія України: нове бачення. В 2-х т.: - Т.2. -К., 1995.  - С.423-444.
  76. Лазарович М.В. Історія України. - К., 2008. - 683 с.
  77. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України. - К., 1999. - 574 с.
  78. Лендьел М. О. Сучасні методики управління персоналом: теоретичні та практичні аспекти / VI. О. Лендьел. - Ужгород, 2008. - 50 с
  79. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці.  - К.: Абрис, 1994. -  495 с.
  80. Лібанова Е.М. Молодь та молодіжна політика в Україні: соціально-демографічні аспекти / За ред.  Е.М.Лібанової. -  К.: Інститут  демографії  та  соціальних  досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, 2010. - 248 с.
  81. Луканов Ю. Третій Президент (Політичний портрет Л.Кучми). - К., 1996. - 154 с.
  82. Медведчук Б. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. - К.: Україна, 2008. – 582 с.
  83. Мельник М. Українські проблеми. Зб. статей і коментарів. - К., 1999. - 694 с.
  84. Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л.Кравчук. Украина 1991-1995. - К., 1996. - 512 с.
  85. Мірчев   М.,   Шереметов   Г.   Поліпшення   результативності   праці менеджерів з метою підвищення конкурентності організацій // Персонал. -2009.-№11.-С. 69-76.
  86. Молчанова Ю. А. Ефективність управлінської діяльності в системі державної служби: соціально-психологічний аспект / Ю. А. Молчанова // Вісн. НАДУ. - 2009. - № 1. - С. 14-19.
  87. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2009. - 662 с.
  88. Нагаєвський І. Історія української держави XX століття. - К., - 2008. – 412 с.
  89. Новітня  історія України (1990-2000). - К., 2000. - 663 с.; Політична історія ХХ століття. - К.,2002. - 155 с.
  90. Огородник І.В.Історія філософської думки в Україні. К.: 2009. – 628 с.
  91. Опапасюк Г. Підготовка державних службовців у контексті європейського вибору України / Г. Опанасюк // 36. наук. пр. УАДУ : в 2 ч. / за ред. В. І. Лугового, В. М. Князева. - К. : Вид-во УАДУ, 2009.-Вип. 2.-4.2.-62 с.
  92. Орлов В. В. Основні напрямки діяльності органів виконавчої влади як суб’єктів державного управління у сфері державної молодіжної політики в Україні / В. В. Орлов // Економіка та держава. – 2008. – № 3. – С. 75–77.
  93. Остапенко М. Політична соціалізація студентської мо­лоді // Нова політика. - 2009. - № 6. - С. 60-65.
  94. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення. - К., 2008. - 424 с.
  95. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. - К., 2005. – 382 с.
  96. Панченко П.П. Від Декларації про державний суверенітет до Акту незалежності // Україна 90-х: шлях до незалежності. - К.: АНУ , ІІУ , 1992.  - С.4-20.
  97. Пахомов І.М. Розмежування функцій і повноважень місцевих державних організацій та органів місцевого самоврядування // Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. - К., 1998.- - С.93-108.
  98. Пелешун С. Державний устрій України: проблеми політики теорії і практики. - Івано-Франківськ, 2000. - 344 с.
  99. Перепелиця М. Державна молодіжна політика в Україні (регіональний аспект).–К.: Український інститут соціальних досліджень.– 2010. – 242 с.
  100. Плахотнюк Н. Г., Проблеми і шляхи залучення молоді на державну службу в Україні.  // Політика. 2011. - №.1. – С. 84-92.
  101. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Київський ун-т права / Віктор Федорович Погорілко (заг.ред.). - К. : Наукова думка, 2007. - 338с.
  102. Прем’єр-міністри України // Політологічні студії. - 1999. - Січень. - Вип.1. - 73 с.
  103. Рабовський  С.,  Ставрояні  С., Шкляр  Л.   Нариси  з  історії  українського державотворення.  - К., 1995.  - 608  с.; Україна: друга  половина ХХ  ст. Нариси  історії / П.П.Панченко, М.Р.Плющ, Л.А.Шевченко та  інш. - К, 1997. - 352 с.
  104. Рачипський А. С. Професіоналізм як основа діяльності державних службовців / А. С. Рачинський//Вісн. УАДУ. - 2009.-№ 2. - С 22-30.
  105. Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.): Навч. посібник. - К., 2000. - 296 c.

106. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції.- К.: “Знання” України, 2006.- 192 с.

  1. Сороко В. Оцінка ефективності діяльності державних службовців // Вісн. держ. служби України. - 2010. - № 2. - С. 20-26.
  2. Становлення владних структур в Україні (1991-1996).  - К., 1997. - 178 с.
  3. Уряди України у ХХ ст. / Авт. кол. Н.П.Барановська, Т.Б.Бикова, С.Г.Богачук та  інш.; відп. ред. В.Литвин. - К., 2001. - 608 с.
  4. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. - 2.вид., перероб. та доп. - К. : Юрінком Інтер, 2009. - 509с.
  5. Хмелярчук М.  І.  Зайнятість і соціальний захист молоді : монографія / М. І. Хмелярчук ; НАН України, Ін-т регіон. досліджень. – Л., 2009. – 126 с.
  6. Чмихова В.І. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності (березень 1990 - січень 2000 р.). - Автореф. дис. …канд. істор. наук. - Львів, 2001. - 20 с.
  7. Чуб О.О. Конституційне право громадян України на участь в управлінні державними справами: - Х., 2007. - 212 с.
  8. Чушенко В.І., Заяць І. Я.. Конституційне право України: підручник. - К. : Ін Юре; Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. - 485c. 
  9. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. - К.: Програма Л, 1995. - 136 с.
  10. Шевчук В.П. Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. - К., 2009.- 480 с.
  11. Шевчук Л.Т.Соціальна географія - К.: 2009. – 488 с.
  12. Шевцова Ю.М. Методологічний аналіз шляхів оптимізації механізмів залучення молоді до державного управління в Україні. // Вісн. держ. служби України. - 2010. - № 1. - С. 61-68. 
  13. Яневський Д. Хроніка помаранчевої революції. -Харків, 2005. - 320 с.; Погребинский М. “Оранжевая революція”: украинская версия. - М., 2005. - 280 с. 
  14. http://www.ukrstat.gov.ua/

 


Додатки

Додаток А.

Рис. Модель залучення молоді до державного управління

 

 

Додаток Б.

 

Рис. Рівні економічної активності та зайнятості молоді в Україні за віковими групами у 2000, 2005 та 2007-2009 рр.

 

 

 

Додаток  В.

 

Рис.  Рівень безробіття молоді за віковими групами та населення у працездатному віці в  Україні у 2000-2009 рр.

 

 

 

Додаток Г.

 

Рис. Рівень безробіття окремих вікових груп молоді в Україні у 2009 р. за статтю і типом поселення.

 

 

 

 

Додаток Д.

 

Рис. Розподіл молоді з різним статусом зайнятості

за рівнем освіти в Україні у 2009 р.

 

 

 

 

Додаток Ж.

 

Рис. Розподіл працюючої молоді за характером професійної зайнятості, %.

 

 

 

 

 

 

Додаток З.

 

Рис. Розподіл молоді за причинами, через які вона працює не за спеціальністю, (% до загальної кількості цієї групи респондентів).

 

 

 

 

Додаток И.

Рис. Схема залучення молоді до управлінської системи

 

 

5
Ваш голос: Ні Оцінено (1 голос)


Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.