Skip to Content

Знищення культурної спадщини- це крок до розвалу держави чи до розтління нації?

Авгієві стайні Мінкульту, або Кому заважає культурна спадщина?

 

25.11.2015
Тимур Бобровський, спеціально для УП.Культура
Ужгородський замок, фото: zakarpatia.com

Був собі у міфічній Греції елідський цар Авгій – почесний аргонавт, організатор олімпійських ігор і власник незліченних стад і отар. І збудував Авгій для кіз і биків великі кам’яні стайні.

Однак так сталося, що не прибиралися ті стайні роками, аж доки від накопиченого гною не пішла всюдитися усіляка зараза. Аж тут раптом завітав до Авгія уславлений герой їхнього часу Геракл. Він був фахівцем дещо іншого профілю – голову кому відірвати або ікла повиламувати, – але за роботу взявся.

І вирішив він Авгієву проблему: відвів подалі худобу, поперекладав туди-сюди каміння, потицяв у скелю та й скинув до стаєнь води кількох місцевих річок, які вмить все чисто повимивали. 

Сподобалося те людям і найменували вони Гераклову працю подвигом. Та й Авгія не забули: вшанували як ініціатора – спочатку безладу, а потім і його генерального прибирання. Ось така історія трапилася колись.

Міністр культури В’ячеслав Кириленко в якусь мить теж відчув себе тим самим Авгієм.

Міністр культури України В’ячеслав Кириленко, фото: kmu.gov.ua

Вирішив, що доручене йому відомство нагадує стайні, які потребують очищення. І можна було б навіть погодитися з В’ячеславом Анатолійовичем, бо чимало непотребу накопичилося у тому Мінкульті.

Однак коли зайшлося про культурну спадщину, з’ясувалося, що вичищати зі "стаєнь" міністр збирається не лише гній, але водночас і худобу.

Ще навесні міністр обіцяв презентувати нову редакцію Закону України "Про охорону культурної спадщини", та не судилося. Потім обіцяв улітку, але так само – безрезультатно і без будь-яких натяків на хід законотворчого процесу.

І лише восени пролунали чергові обіцянки В’ячеслава Анатолійовича. Він, нарешті, визначився з виконавцем – сучасним Гераклом в особі шести персон, як на мене, досить несподіваних для зазначеної праці. Також він озвучив завдання для виконавця – "децентралізація охорони культурної спадщини".

Так на засіданні Кабміну і заявив: "Передати на місцевий рівень повноваження щодо видачі приписів, розпоряджень, дозволів, надання адміністративних послуг, пов’язаних із охороною усіх категорій пам’яток, окрім об’єктів ЮНЕСКО, державних історико-культурних заповідників, охоронюваних археологічних територій. Спростити та децентралізувати процедуру занесення об’єктів до Державного реєстру нерухомих пам’яток".

Окрім цього, наразі не існує жодного документа, який прояснив би означену міністерську позицію. То чи можна її якось тлумачити? Виявляється, можна – рух міністра до децентралізації саме у такий спосіб пояснюється досить просто.

Дотепер охорона культурної спадщини в Україні базувалась на розподілі повноважень між центральним і місцевими органами управління. Центральний орган (наразі Міністерство культури) опікується пам’ятками національного значення, а обласні – місцевого.

"Об’єкти ЮНЕСКО", про які йдеться у цитованій доповіді, – це пам’ятки, включені до Списку об’єктів всесвітньої спадщини. Вони, зрозуміло, мають також загальнодержавне значення. Таких в Україні дотепер нараховується всього 7 (включно з Херсонесом, який перебуває на окупованій території).

Херсонес Таврійський у Криму, внесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО 2013 року,
фото: Dmitry A. Mottl

Національних пам’яток, внесених до Державного реєстру, набагато більше – близько 900, з яких лише 150 входять до складу 50 державних історико-культурних заповідників.

Тобто, лишаючи за собою самі тільки об’єкти всесвітнього значення та пам’ятки, що входять до складу державних заповідників, Мінкульт "позбавляється" щонайменше семи сотень інших пам’яток національного значення, перекладаючи відповідальність за їх долю на місцеві органи.

Зокрема, міністерство відмовляється на користь місцевих громад від замків в Ужгороді та Мукачевому, від одиного з найдавніших храмів на теренах України – київської церкви святого Михайла ХІ ст. у Видубицькому монастирі, від руїн античного міста Ольвія, Білгород-Дністровської фортеці, Бакотського печерного монастиря, численних архітектурніх шедеврів в історичних центрах Києва, Одеси, Чернівців тощо.

І це лише мала частка того, що втратить особливий статус, якщо буде реалізовано ініціативу міністра Кириленка.

Білгород-Дністровська фортеця в Одеській області, фото Ірини Пустиннікової

Хтось, може, скаже: хай йому грець, тому Мінкульту, місцеві справляться і все буде добре. Але це хибна думка, принаймні, у теперішній ситуації, коли місцеві органи охорони знаходяться у структурі органів місцевого врядування.

Їхня зацікавленість культурною спадщиною закінчується з появою на обрії привабливого інвестиційного проекту.

Тієї ж самої миті з місцевою культурною спадщиною починає відбуватися те, що зараз В’ячеслав Кириленко хоче здійснити зі спадщиною національною: вона якось всихає, зменшується або зовсім щезає, про неї намагаються не згадувати, гублять облікові документи, складають акти про жахливий технічний стан, обґрунтовують втрату цінності  тощо.

Варто пригадати, як в історичному центрі Львова місцева влада лобіювала будівництво чотиризіркового готелю до Євро-2012. Мали доброго інвестора, погодили йому будівництво – байдуже, що в межах об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, котрим є весь центр Львова. Навіть розпочали роботи.

Знесли декілька старих будинків на вулиці Федорова, а у найстарішому, що мав статус архітектурної пам’ятки, розібрали все, крім трьох стін. Викопали котлован, забили палі, понівечили археологічні нашарування. І лише тоді вирішили погоджувати будівництво з центральним органом.

Тоді Мінкульт став на захист історичного середовища і подальші роботи зі зведення сучасного багатоповерхового "монстра" припинив.

А скільки новобудов за останні роки зросло у центрі Одеси? Центр Одеси мали б номінувати до Списку всесвітньої спадщини, але не встигають правити документацію, бо кожний інвестиційний проект нівечить міський ансамбль.

Через це територія цілісної історичної забудови скорочується і вже незабаром обмежиться самим Приморським бульваром. І це цілком влаштовує місцеву владу, але аж ніяк не влаштує ЮНЕСКО.

А ось і свіженький приклад – доля так званої садиби Мурашка в Києві.

Садиба Мурашка на Малій Житомирській, 14-а в Києві, фото: AMY

Цим архітектурним комплексом ХІХ-початку ХХ століття, розташованим на Малій Житомирській, кілька років тому зацікавився інвестор, який викупив садибу в міста та покинув її напризволяще.

В тих будівлях вже були і обвали покрівлі, і неодноразові пожежі, але інвестори не поспішали здійснювати реставрацію. Тож стає зрозумілим, що цікавили їх не історичні споруди, а земельна ділянка, бо за мовчазної згоди з боку місцевої влади забудовник очікував, коли вщент розваляться пам’ятки, аби на порожньому місці почати нове будівництво.

Лише втручання центрального органу та широких верств громадськості дозволили принаймні на цьому етапі відсудити той ансамбль у недоброчесного господаря. Але, на жаль, гроші на реставрацію місцева влада і надалі шукати не поспішає.

Таких прикладів можна навести безліч. Ми всі є свідками того, як пам’ятки по українських містах і селищах зникають, спотворюються, підміняються новобудами, полишаються напризволяще, аж доки самі не впадуть.

І немає на те ради, бо охорона культурної спадщини на місцях нині залежна від забудовника, а до центрального органу має лише опосередковане відношення.

За всі роки незалежності в Україні так і не було створено цілісної ефективної державної системи охорони нашої спадщини.

То про яку децентралізацію йдеться, якщо досі не відбулося централізації?

Мотив міністра зрозумілий: максимально позбутися відповідальності й опікуватися лише тим, що має стабільне фінансування. Тому навіть наповнення Державного реєстру нерухомих пам’яток пропонується віддати на поталу місцевим органам.

Сьогодні цей реєстр формується Мінкультом за обліковою документацією, що надходить із місцевих органів, товариств охорони пам’яток, інших галузевих інституцій. Робота просувається мляво: з понад 100 тисяч об’єктів культурної спадщини, які в Україні нараховуються пам’яткоохоронцями, до Державного реєстру внесено лише 7,5 тисяч. Менше десятої частини.

При цьому найбільші надходження маємо з Києва, Дніпропетровської та Одеської областей, Автономної Республіки Крим (відповідно, 982, 879, 1035 та 1143 пам’ятки). А чи повірите ви, що на Вінниччині та на Волині лише по 40 пам’яток, на Миколаївщині – 33, на Рівненщині – 25, а в Закарпатті взагалі всього 16?

Мукачівський замок (Паланок) — воєнно-архітектурна пам'ятка Закарпаття XIV-XVII століть,
фото: Viacheslav Galievskyi

Однак саме так ці області представлені в реєстрі, бо на вимогу Мінкульту звідти було надіслано облікову документацію, по суті, одиничних об’єктів. Тепер уявіть, що буде, коли питання реєстрації потрапить на розсуд місцевої влади і не буде жодним чином лобіюватися центральним органом.

***

Повертаючись до аналогій з давньою легендою, уявімо собі трохи інший перебіг подій, сказати б, за версією нинішнього Міністра культури. От були в царя Авгія занедбані стайні й покликав він до себе Геракла вирішити ту проблему. І надумали б вони вдвох, що проблема не лише в нечистотах, але й у їхньому джерелі – козах та биках.

І вичистив би Геракл зі стаєнь заразом і непотріб, і худобу. І запанував би на елідській землі голод і усілякі інші негаразди. Хто після того згадав би Геракла чи Авгія хоч одним добрим словом?

Отже, не варто плутати грішне з праведним і намагатися здихатися будь-чого, що створює проблеми.

Бо, коли ти цар, то май відповідальність за своє царство, а коли античний герой, то не йди на поводі в бездумних царів. Тоді і шана тобі буде, і бики з козами вціліють, та й з культурною спадщиною буде все гаразд.

Якщо, звичайно, Авгій з Гераклом не домовляться про щось інше. 

 

Тимур Бобровський, кандидат історичних наук, археолог, пам'яткоохоронець, член Українського національного комітету міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць (ICOMOS).

0
Ваш голос: Ні


Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.