Skip to Content

Дейниченко про таємницю 23 лютого

Цікавий історичий факт, який стосується держави, державницької ідеології, цілей і завдань державних органів та державих службовців. Так як треба оцінювати події, які відбулися 23 лютого 1918 р., чи повинні ми святкувати та радіти цим подіям, і чому саме?   Почитаємо, проаналізуємо, подумаємо... Чому в Україні офіціно закріплено свято 23 лютого? Що воно привносить в українську державу та суспільство? Кому і чому це вигідно? Які ваші думки?   Див. доданий файл та коментар.

0
Ваш голос: Ні

Коментарі

Аватар користувача Дейниченко Володимир

ФЕРМОПИЛЫ Честь вечная и

ФЕРМОПИЛЫ


Честь вечная и память тем, кто в буднях жизни 
воздвиг и охраняет Фермопилы, 
кто, долга никогда не забывая, 
во всех своих поступках справедлив, 
однако милосердию не чужд, 
кто щедр в богатстве, 
но и в бедности посильно щедр 
и руку помощи всегда протянет, 
кто, ненавидя ложь, лишь правду говорит, 
но на солгавших зла в душе не держит. 
Тем большая им честь, когда предвидят 
(а многие предвидят), что в конце 
появится коварный Эфиальт 
и что мидяне все-таки прорвутся. 

© Константинос Кавафис
             /Konstantinos Kavafis/

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

М. Грушевський про Крути

Михайло Грушевський

Михайло Грушевський

Dulce et decorum pro patria mori! Солодко і гарно вмерти за отчизну — каже латинський поет, поезії котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно! Се затямили вони — і не опустили тієї рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі.
Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров'ю забезпечення цієї свободи!
От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров'ю. І кров пролили ці молоді герої, котрих ми нині проводжаємо!
Вони щасливі, що могли купити своєю кров'ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчизну! їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку!
М. Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ, 1991, с. 202.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Досить достовірні та

Досить достовірні та надзвичайно докладні спогади про бій під Крутами залишив один з кулеметників Студентської сотні, який підписався Б. С-ко. (Його записки друкувалися лише одного разу — влітку 1918 р.)

«Настав день, котрий стоїв дуже багатьом жовнірам надто дорого, це наступила середа. Надзвичайну варту з бойової линії зняли, залишивши на кожному фланзі чоловік по 30. Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік та кавалерії чоловік з 60. Оце і вся сила відряда "действующаго на Слободской Украине", як голосно писали тоді газети. З ранку послали кавалерію на розвідку, чоловік 50, а сами спокійненько гуляли собі по станції, по перону.

Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, куди ж решта ділося — не відомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові "пропав обід! Та ще й з м'ясом". Знову счинився шарварок, знову безглуздя, знову всі хлопці більш, як половина, пішли на линію, маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!! з штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілєрістів та наш сотник, на штабному потязі поїхало кілька і юнкерів, до штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив. Годині о 4-ій вернулася наша розвідка (січовиків і юнкерів) і зробила доклад, що большовики накопляються біля роз'їзда, а фланги большовиків вже наступають. Всі чекали, знали, що через кілька хвилин почнеться діло. Сотник куріня "Студентів-Січовиків" увесь час був на лівому фланзі і надавав енергії своїм хлопцям, на правому фланзі стояли юнкера і кілька кулеметів (щось біля 3-х). Годині о 5-ій на Пліски виїхала платформа і почала стріляти в большовицьке розташування. (Як потім оповідали, наш артілєрійський вогонь наробив багато клопоту большовикам, котрі стояли в Плісках). Пригадую і досі, як увесь час героїчно вів себе артілєрійський офицер у блакітно-жовтому військовому картузі. Стріляв він надзвичайно мітко і швидко. Гомін його гармати не стихав ні на хвилину. О початку шостої години на лівому фланзі почали цокать рушниці все частіш і частіш. "Пішла баталія", подумав я, напруживши свою увагу. Відразу різко затахкав ручний кулемет "Люіс" кулеметчика з сотні студентів. Чутно було, що стріляв кулемет дуже добре, роблячи перерви тільки тоді, як перемінявся зарядний діск. Я, як подивився на сторожову хатку, де сидів з Люісом та цокав кулеметник, то аж завидно стало. Артілєрія ж увесь час гупала скажена: раз-поз-раз!... Але, як почався бій, то большовицька артілєрія змовкла, стріляла увесь час тільки наша.

Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись, чи всі на містах. Але, хоча раніш біля кожного кулемета було по 3 чоловіка, тепер залишилося по двоє. Зненацька і на нашому фланзі почали лупати постріли.

Десь аж на самому краю залопотів кулемет "Шварцлозе": токо-токо-токо-токо-токо-токкххх. І в умі я замічаю, що погано стріляє, задержки. Дивлюся все таки на той бік, де стріляють. Бачу... З ліса виринають чорні точки. Ближче і ближче. Нарешті я не витерпів і надавив курок. Та-та-та-та!!! Зацокотав кулемет. Випустив кілька патронів. Бачу "недольот". Беру кроків на 200 нижче і знову стріляю. Видно, що попадаю. Чорні точки тут зникли. Видно добре, що залегли. Перестав стріляти, знову почали бігти. Випустив кулеметну стрічку патронів в 200. Еге!!! Думаю, погано!!! Вистріляв щелентуна большовиків; давай відступати! Большовикам, видко, не подобалось, що ми беремо з собою кулемет, бо вони почали усиленно цокати з вінтовок. Пробіг я з своїм помішником кроків 200—150, знову стали, випустили ще одну ленту. Ворог заліг, ховаючись від куль, ми, вистрілявши ленту, побігли далі, по напрямку до вагонів, тягнучи за собою кулемета, котрий танцюючи по шпалах страшно боляче відбивав нам руки. Люде все біжать, як несамовиті. Кричу: поможіть кулемета тягнуть! Куди там! Ніхто нічого й не чує.

Так сяк добрели до вагонів, коли бачимо, що лівий фланг тільки почав отступа-ти! "Пропали!.."подумав я, бачучи, що вони прямують на станцію, котру вже зайняли большовики, розбивши наш правий фланг (майже третя частина право-фланговців була побита й поранена). "Чого ж лівий фланг не відступав відразу?" запитав я одного з офіцерів. Бо наш штаб утік і ми не мали зв'язку, на станції почалася маленька стрілянина; большовики, зайнявши станцію, почали обстрілювати наш потяг. Січовики, котрі пішли в обхід станції з самого краю лівого флангу, донесли, що ті, що пішли прямо на станцію, попалися вже в полон большовикам. Нарешті, зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи инак живими, і ми почали відступати, стріляючи з вікон вінтовками (бо як не треба, то патрони вже найшлися).

Так кінчилась наша бійка під Крутами, без патронів у наших людей, котрі клали своє життя за Україну, за волю»2.

Відступаючи з поля бою, юнаки 1-ї Української військової школи врятували не тільки свої кулемети, але й винесли всіх поранених і тіла забитих товаришів, їх переслідували червоногвардійці та ворожий панцирний потяг, який, випередивши червоногвардійців, швидко увірвався на ст. Крути. З вагонів панцирного потягу на платформу вискочили матроси й одразу кинулися на чоту зі складу Студентської сотні, що була на станції, та вмить роззброїли її. Також матросам вдалося захопити кількох поранених зі Студентської сотні та її командира — сотника Омельченка. Решта Студентської сотні, а також вільні козаки та вояки куреня Смерті обійшли ст. Крути, і, користуючись сутінками, невдовзі приєдналися до ешелону, де на них уже чекали юнаки 1-ї Української військової школи.

Усього до полону потрапило 36 старшин, студентів та гімназистів (включаючи тих двох старшин, про яких згадував у своїх спогадах комісар С. І. Моісєєв). Доля їх була такою:

— 6 поранених із числа вояків Студентської сотні та 1 гімназист, що виявився сином машиніста, який возив членів українського радянського народного секретаріату, було відправлено на лікування до Харкова (всі вони вижили);

— 27 полонених студентів та гімназистів, включаючи сотника Омельченка, було трохи згодом розстріляно прямо на ст. Крути;

— 2 старшин (один з них — прапорщик Павло Кольченко, інший, можливо - прапорщик Костянтин Велігорський) були як трофеї забрані червоногвардійцями та матросами, замучені, а їхні понівечені тіла викинуті на залізничному перегоні в районі Ніжина. Рештки П. Кольченка було знайдено у березні 1918 р. та перепоховано разом з тілами 27 розстріляних на Аскольдовій могилі у Києві. Рештки К. Велігор-ського було віднайдено значно пізніше.

Фактичні втрати українських військ під Крутами були такими:

Студентська сотня:,

забитих у бою — 10-12;

розстріляних та замордованих — 29;

поранених — 30-35;

полонених — 7.

Разом: 76-83 вбитих і поранених студентів та гімназистів.

1-ша Українська військова школа:

забитих — 8-10;

поранених — 25-30.

Разом: 33-40 вбитих та поранених юнаків.

Втрати куреня Смерті та вільних козаків невідомі.

З числа загиблих та розстріляних студентів і гімназистів відомі прізвища лише 20. Це студенти Українського Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григір Пінський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати більшовицьких військ під Крутами були значними, але точна цифра невідома.

1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та рештки Студентської сотні відступили до ст. Бобрик, де 30 (17) січня 1918 р. з'єдналися з Гайдамайцьким кошем Слобідської України С. Петлюри. 

Тинченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – С. 81-86

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Наші національні свята

Наші національні свята невеселі. Склалося на це багато причин. І то не лише зовнішніх – бо такою є дійсність, але передовсім причини, що кореняться в нашій душі, в нашій психіці. Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Багатий збір наших народних і і сторичних пісень має щодо цього цілком виразний характер – понад 90 % наших пісень – це пісні синтиментальні, любовно-курливі чи смутнію. Веселого елементу в них майже цілком бракує.

Хтось з наших публіціоністів підносив питання, чому в нас святкують Полтаву і Берестечко, а не Жовті Води, чи Конотоп, чому доба 1917-18 рр. – це не Київський Арсенал, чи Мотивилівка, а саме невідмінно, Крути? Ці питання можна продовжувати без кінця. Ми твердо знаємо, що князь Олег вмер від гадюки, що виповзла з черепа його коня, і що з черепа Святослава Завойовника зробив собі чару печенізький хан, але вже слабше памятаємо про щит Олега на брамі Царгороду і що Святослав, справді був забитий, але саме в часі творення ним імперії світової – від Тумотороканя до Болгарії.

Число поразок в нашій історії не є вже таким разючим в стосунку до числа перемог. Але тому, що досить різко відділені від себе окремі періоди нашої історії кінчалися упадками – а історія наша – хвалити Бога, не кінчалася і не кінчається, – а то нові доби в історичній свідомості поколінь починалися зі спогадів про поразку. Спогад поразки передавався з покоління до покоління  і він поглошував і пригашував спогад про всі попередні перемоги.

До Крут треба підходити не як до доказу на таку властивість нашої національної психіки, а з іншого боку, поминаючи її.

Від Крут ділить нас 30 років. Доба – для історика ще замала, для сучасного покоління – завелика, щоб дивитись на Крути як на певну подію в ланцюгу інших подій. Можна вже тепер спробувати подивитись на Крути історично. І тоді побачимо, що називалася обороною Бахмачського вузла на залізничній лінії Конотоп-Київ, чи стисліше – оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 року, цепто в тиждень по оголошенні ІV Універсалу, який змусив ворога розкрити карти і перейти до формального воєнного наступу на Ураїні.

Військо наше мало тоді характер імпровізований, лише назва була, що військо. В українізованих частинах бувшої царської арміїі велась комуністична пропаганда, якої не устереглися і новосформовані національні  полки. На загрожений напрямок вислані були найпевніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки Військової школи ім. Богдана Хмельницького та складені з київських студентів і гімназистів т.зв. Студентський Курінь. Фактично сотня що й перешла до історії як головний герой Крут.

Старшин бракувало, як і артилєрії - була єдина гармата сотника Лощенка, яку він сам обслуговував. Керував усім молодий сотник, що дістав з Київа стисле завдання – перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач - Ніжин (а Бахмач вже був залишений), що вела від московського кордану до столиці в руках мало величезне політичне значення з огляду на переговори з осередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможност виконував так довго як міг, тобто аж поки страти не досягли 50% складу, в Київі не зачався внутрішний переворот, а в безпосереднім тилу не опинився збольшевичений полк, що з іронії долі носив імя Шевчнка. Всеж таки завдання було виконане, тобто війська полковника Муравйова в їх рухах на Київ були опізнені. Згинуло коло 250 юнаків при десятьох старшинах, а понадто ціла чота Студентської Сотні, що стратили на початку бою свого командира. Чота ця при відступі вночі 29 січня натрапила на сильний відділ матросів і після відчайного нерівного бою, була майже в цілості преколена багнетами.

Оце, здавалось би, все, що сучасний Нестор мігби записати до свого літопису.

Та в дійсності це було далеко, далеко не все!

Бо нарід творячи з якоїсь події легенду – а Крути є і будуть однією з найвличіших легенд нашої нації, – знає що він робить. Народна мудрість і національний геній – це найвища земна справедливість – творячи свої легенди, тобто підносячи певну історичну подію до височин надісторичних, ніколи щодо вибору тієї події не помиляється. Не помилилися вони і в випадку Крут.

Крути піднеслися над цілою країною як заграва крівавого, але много надійного світанку, як болючий початок доби – але цілком вже нової в історії Батьківщини, – як суворе збудження по століттях наіонального лєтаргу. Крутянський епізод зразу, ще над непохованими трупами його героїв, почав обертатися легендою у всенародній свідомості крани, поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечуленості ворога. Не ділала тут жодна пропаганда (якої зрештою не було), жодні літературні твори, жодне усвідомлювання мас за допомогою листівок, чи промов.

Це були справжні народи справжньої легенди. Це було наочне знамно історії: завіса  роздерлася, полуда з очей впала і дальші шляхи освітилися багряним світлом ген на далеку віддаль.

Колишній Тичина надзвичайно влучно уняв той момент в однім з найращих своїх віршів:

 

  • Одчиняйте двері: наречена йде.
  • Одчиняйте двері: голуба блакить.
  • Очі, серце і хорали - стали. Ждуть.
  • Одчинились двері: горобина ніч.
  • Одчинились двері: всі шляхи в крові...

 

З блакитно-голубою візією України-Нареченої, що мала в сяйві і квітах прийти на шлюб і весілля – треба було попрощатися.

І тому Крути – це перше зірвання декорацій невільничої комедії, що відбувалася на землях України під час революції, перше прозріння, влада – це боротьба, а держава – це кров і залізо. І тому Крути – воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою Визвольної Війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч.

Доперва Крути були початком нової доби історії України. Доперва дата Крут становить початок нашої визвольної революції, а не ті численні формальні дати, що їх звязують чи зі скликанням Центральної Ради, чи то з видрукуванням того, чи іншого доументу.

Без Крут навіть такий акт, як акт 22 січня, бувби документом без підпису. Бо такі акти мало "виголосити", такі акти треба вчинити.

Кривавий підпис під цим формальним зобовязанням з дня 22 січня поставили діти, запасний первоцвіт нації – юнаки і студенти крутянські, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях –  мученичої, але й збавчої молодої крови, пролятої в нашій українській війні.

Це було щось зовсім протилежно від блакитно голубих мрій романтиків невільничого вечора, і від незграбної горе-політики наївних центрорадяноблудні стіни демопарламентаризму, де без кінця провадився блюзнірчо-безсоромний торг раба з наслідками бувшого пана, – впали, саме, в годину Крут.

І в закурені та заповітряні салі Центральної Ради вдерлось свіже повітря з чернигівського поля бою на вітер, що приніс брязкіт зброї враз з гострим і незабутнім вже назавжди запахом української молодої крови – першої і найдорогоціннішої офіри, яку принесла Нація своїй Змлі перед обличчям вічного Бога.

Саме від Крут починається в нашім житті тип новітнього українця, тим, що намагається надавати проявам української ціхи національні. Формування новітньої української людини в національнім стилі почалося в сфері військовій, державницькій. Створився тип українця, що зрозумів, що влада – це боротьба, а держава – це кров і залізо.

Слава Україні!

Героям слава!

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Що це - 23 лютого Україна


Думки тих, хто вірить навіяним міражам і лінится вивчити глибоко фактичні обставини тих подій такі.

23 лютого Україна святкує День захисника Вітчизни, свято, яке із Дня Радянської армії перетворилося на всенародний чоловічий день. Це свято виникло у 1918 році як день народження Червоної Армії після перемоги над німецькими військами під Нарвою та Псковом.

10 лютого 1995 року Державна Дума Росії ухвалила федеральний закон «Про дні воєнної слави Росії», у якому 23 лютого зазначено як День захисника Вітчизни з мотивацією, що «23 лютого 1918 року Червона Армія здобула перемогу над кайзерівськими військами Німеччини». Через чотири роки - 23 лютого1999 року - Президент України Леонід Кучма видав Указ «Про День захисника Вітчизни», у якому зазначено: «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю установити в Україні свято - День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого». У часи СРСР 23 лютого був днем Радянської армії, тож і сьогодні, за традицією, вітають у першу чергу військових. Проте третина українців ставиться до свята як до дня чоловіків.

День захисника Вітчизни уособлює такі прекрасні людські якості, як доблесть і мужність. Фактично воно є святом усіх чоловіків, чиє головне покликання - обороняти рідну землю. Це свято символізує любов і повагу українців до своїх захисників і визволителів, до тих, хто сьогодні стоїть на варті незалежності держави.

У цей день ми з вдячністю згадуємо і вітаємо тих, хто захищав національні інтереси та безпеку нашої держави. У цей день традиційно вшановуємо усі покоління, які показали приклади вірності і героїзму, захищаючи Вітчизну, від часів Запорозької Січі до наших днів.
Мужність і героїзм, доблесть і слава, відвага і честь - саме ті чесноти, на яких базується вся багатовікова історія нашої України. На долю воїнів-захисників усіх поколінь випало багато випробувань, однак вони завжди долали їх з гідністю. Захищати Батьківщину, свою землю, свою домівку - це святий обов`язок кожної людини.

Захисники Вітчизни - це ті, хто в грізні воєнні часи відстояв рідну землю від фашистської навали. Це ті сивочолі ветерани, чия юність співпала з нелюдськими випробуваннями, з горем, кров’ю та лихоліттям. Та вони вистояли і в післявоєнні роки відбудовували та розвивали країну.

День захисника Вітчизни - це свято і ветеранів Великої Вітчизняної війни, і нинішніх військовослужбовців та працівників збройних сил України, яким випала доля вписати нові сторінки в літопис української армії. Славні традиції батьків і дідів сьогодні гідно продовжує нове покоління військовослужбовців, які стоять на захисті миру, праці, незалежності України.

Я вважаю, що День захисника Вітчизни - насамперед данина героїчним традиціям нашого народу, вияв любові і пошани до тих, хто у кровопролитних битвах захищав Батьківщину, відстоював незалежність. Ми завжди пам’ятали і будемо пам’ятати їх хоробрість і відданість в ім’я майбутнього і робитимемо все можливе для того, щоб оточити увагою та турботою наших ветеранів. Віддаючи данину героїчним подвигам українського воїнства, вклоняємося їх мужності та безмежній вірності своєму обов’язку.

У нашій пам’яті зберігаються усі подвиги багатьох поколінь воїнів-захисників, їх безмежна відданість і любов до рідної землі, мужність та героїзм.       

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

 

 

Подвиг під Крутами: естафета жертовності

 

29 січня 1918 року кращі представники української молоді поклали життя на вівтар Вітчизни

 

Реальна, правдива, не фіктивно-«цукеркова» незалежність завжди досягається в боротьбі. Інакше й бути не може: жива історія є річчю, вельми далекою від сантиментів, і свідчить, що справді глибинні, революційні зсуви в житті нації, суспільства відбуваються не через ідеалістичне братання «усіх з усіма», а як результат доволі жорсткого зіткнення інтересів. Адже частина соціуму закономірно чіпляється за старий лад, не бажаючи жодних революцій, а надто якщо саме такий жорсткий вибір постає на порядку денному, а час пустопорожніх псевдореволюційних декларацій явно спливає. Ситуація стає ще трагічнішою в тому разі, коли в перебіг подій брутально втручаються зовнішні сили.

Саме така трагедія розгорталася на теренах України у січні кривавого 1918-го. Вище політичне керівництво новопосталої Української Народної Республіки, остаточну і повну незалежність якої (згідно з ІV Універсалом, виданим Центральною Радою) було проголошено з фатальним запізненням, лише 22 січня 1918 року (а в політиці дуже важливо вчасно позбуватися ілюзій!), виявилося нездатним захистити крихку національну свободу. Нездатним передовсім тому, що ліві керманичі Центральної Ради, безперечно, справжні патріоти України, щиро (і наївно!) вірили в дієвість міфічної «соціалістичної» солідарності з «лівим» ленінським урядом червоної Росії. А дійсність виявилася украй жорстокою: більшовицька імперія, спадкоємиця імперії Романових, була таким же запеклим ворогом незалежності України, як і попередники-царі, фактично вже на початку 1918 року ставши на позиції «єдиної і неділимої» (під облудними гаслами про «єднання пролетарів усіх країн»). Отже, суперечку розв’язували вже не силою аргументів на мітингах, а силою зброї (бо відбулася інтервенція більшовиків!). До цього Грушевський, Винниченко, інші українські керманичі виявилися неготовими.

Проте до цього були готові три сотні палких українських юнаків, які вповні розуміли, що Вітчизну варто захищати, якщо треба — зі зброєю в руках, а це означає бути готовим віддати за неї життя. То були переважно студенти, що навчалися в Києві, хлопці 17—22 років, більшість яких ніколи не брала участі в жодних бойових діях. Завдання, поставлене перед ними (стримати більшовицькі об’єднання під командуванням Муравйова, що саме тоді швидко просувалися до Києва), молоді українці воістину виконали із честю (тут слід особливо підкреслити роль молодого офіцера-професіонала Аверкія Гончаренка, який очолював курінь юних бійців). Більшість із них полягла на полі бою, під станцією Крути на Чернігівщині, але героям вдалося на цій ділянці фронту бодай на один-два дні затримати рух інтервентів до української столиці (йдеться, зауважимо, про Київ, не про Харків!).

За роки незалежності вже склалася патріотична традиція щорічного, 29 січня, ушанування пам’яті Героїв Крут. Звичайно, має певне значення, на якому саме рівні (офіційному, партійному або винятково громадському) буде найближчої неділі відзначено цю славетну річницю. Але незрівнянно важливо: чи засвоїть (і якою мірою) те молоде покоління українців, котре вступає в життя саме зараз, у добу панування цинізму, демагогії та холодного розрахунку, коли понад усе ставиться виключно особистий інтерес, засвоїти трагічний урок Героїв Крут: за свободу обов’язково потрібно боротися.

 Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

 

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

захищати рідну землю

захищати рідну землю було справою честі та гідності мужніх людей, дійсних патріотів своєї країни, святим обов’язком кожного громадянина. Тож День захисника Вітчизни - це всенародне свято. Воно є символом непорушного зв’язку багатьох поколінь захисників Батьківщини та проявом поваги народу до них. У нього славні традиції, за ним стоїть сама історія, сповнена героїки подвигів, яскравих вчинків.

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

  Євгеній Копатько, соціолог,

 

Євгеній Копатько, соціолог, керівник компанії «Reseach and Branding Group»:

- За всю Україну не скажу, тільки за себе особисто. Напевно, для мене, для людини, яка служила у Радянській Армії, цей день має значення. Звичайно, для тих людей, хто пройшов військову службу, це свято має якесь символічне значення.

Я не прихильник того, щоб святкувати цю дату і робити 23 лютого вихідним. Але, швидше за все, те, що сталося у ХХ столітті в нашій країні, напевно, дає підстави для того, щоб цей день був святом. І для тих, хто дійсно служив, хто віддав своє життя кар'єрі у військовій справі, для них це свято.

Наскільки це свято варто розуміти як свято всіх чоловіків? Напевно, тут іде підміна понять. Для українців 23 лютого, як і раніше, залишається святом. Але, звичайно, не найголовнішим. Будь-яка дата, яка об'єднує людей, є святом.

Якщо чесно, я не дуже люблю «чоловічі» і «жіночі» свята. Я вважаю, що вітати жінку з 8 Березня – це не зовсім правильно. Кажучи зовсім по-людськи, то, якщо ти не приділяєш уваги людині постійно, це недобре. Так само і з 23 лютого.

В інших випадках це свято дає привід людям зібратися і поспілкуватися. Нехай це свято буде. І якщо воно комусь приносить радість, комусь дає позитивні емоції і повертає до будь-яких традицій, звичайно, воно потрібне.

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

    Тариэл Васадзе, народний

 

 

Тариэл Васадзе, народний депутат України (ПР):

- Це свято чоловіків. Кожен чоловік вважає себе захисником. Захисником сім'ї, міста, будинку, країни. Я думаю, це для всіх свято.

Наші «системні» свята – це Новий рік, це хороші релігійні свята, а це свято специфічне: нас вітають жінки. На роботі, на службі, у парламенті.

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

Щорічно 23 лютого в Україні

Щорічно 23 лютого в Україні відзначається День захисника Вітчизни. Це свято було встановлене в Україні Указом Президента у 1999 році, враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді.

Історія свята сягає корінням у початок минулого століття, коли взимку 1918 року революційно налаштовані окремі загони солдатів і матросів почали об'єднуватися у єдине військове формування. З 1922 року 23 лютого почали святкувати як День Червоної Армії. Пізніше свято стало називатися Днем Радянської Армії і Військово-Морського флоту.

За часів Радянського Союзу день 23 лютого набув великої популярності. Це було свято всіх військових і ветеранів. Крім того, його відзначали і як неофіційний день чоловіків і хлопчиків. У цей день представниці слабкої статі вітали своїх коханих, друзів, співробітників, однокласників. Навіть жарт з'явився: «Як двадцатьтретєлюткнеться, так і восьмиберезнеться».

Після розпаду СРСР цей день продовжували відзначати неофіційно, поки у 1999 році не був підписаний Указ Президента, яким дню 23 лютого було дано ту назву, під яким свято живе і понині: День захисника Вітчизни. Проте по суті він так і залишився днем ​​у сіх чоловіків

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

 

 

 

Сергій ТерьохінСергій Терьохін, народний депутат України («БЮТ-Батьківщина»):

- 23 лютого для мене нічого не означає. Кажуть, що це свято – своєрідна відповідь 8 Березня. З цього приводу я недавно почув анекдот: «Давайте 23 лютого і 8 березня з'єднаємо в одне свято і зробимо взаємозалік».

Але, наскільки мені відомо, моя дочка (їй вісім років) уже готує подарунок – якийсь малюночок. Мені цікаво, що донечка мені подарує. Думаю, це тому, що у нас немає свята батька. Мами є, а з батьком – якось не склалося...

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

  Дмитрий Саламатин, міністр

 

Дмитрий Саламатин, міністр оборони України:

- 23 лютого ми відзначаємо День захисника Вітчизни. Це свято символізує собою зв'язок України. Шановні ветерани, ви віддали багато сил на благо захисту Вітчизни. Любов до рідної землі, незламний дух ветеранів є прикладом для нинішнього молодого покоління.

Люди у погонах – це найбільш активна, патріотична і авторитетна частина суспільства. Від імені колегії Міністерства оборони України і особисто від себе сердечно вітаю особовий склад, ветеранів війни та Збройних Сил України зі святом.

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко

Аватар користувача Дейниченко Володимир

23 Февраля как Праздник

23 Февраля как Праздник Государственной Измены?

Памятные, праздничные даты важны для каждого человека, каждой семьи. Важны они и для народов, государств. Такие даты объединяют людей, превращают население в граждан, ответственно любящих свою Отчизну. Но горько, когда, не зная того, люди празднуют как день славы — дату лживую, под собой ничего не имеющую, кроме национального позора и унижения. Такие праздники не воспитывают, а только растлевают души. О том, что в действительности представляет собой день 23 февраля, отмечаемый в современной России как «День защитника Отечества», рассказывает профессор Сергей Волков.

 

В советское время принято было считать, что в этот день отряды только что созданной Красной армии одержали какие-то победы над немцами под Псковом и Нарвой. Между тем не только никаких побед в этот день не было одержано, но и сколько-нибудь масштабных военных действий не велось, а происшедшие в этом районе тогда события к чести красного воинства служить никак не могут, и даже совсем наоборот. Собственно, миф о «победах» — это как бы привет из 1938 года, непосредственно от «вождя народов». Впервые он был озвучен в «Известиях» в «Тезисах для пропагандистов» по случаю 20-летнего юбилея РККА и ВМФ.

Надо сказать, что не только для нынешнего «абстрактного» (фактически «мужского праздника») Дня защитника Отечества, но и для вполне конкретного при советской власти Дня Красной Армии (а впоследствии Дня Советской Армии) эта дата крайне неудачна. Никакой Красной армии как организованной силы в реальности тогда не существовало, она была представлена теми же формированиями, которые были известны ранее под общим названием Красной Гвардии, которые и составляли вооруженную силу большевиков в первые месяцы их власти. Под Нарвой, в частности, они были представлены отрядом матросской вольницы в несколько сотен человек во главе с матросом же П.Е. Дыбенко (который с октября 1917 года был председателем Центробалта и после большевистского переворота назначен членом Комитета по военным и морским делам и наркомом по морским делам). Поведение этого контингента и самого Дыбенко было таково, что выставляло новую «армию» в крайне неприглядном виде.

День бегства из-под Нарвы и сдачи Пскова

Начавшееся после неудачных переговоров большевиков с немецким командованием немецкое наступление велось очень небольшими силами, поскольку части старой русской армии, полностью разложенной к концу 1917 года большевистской антивоенной агитацией, просто уходили в тыл, в лучшем случае унося военное имущество, а чаще бросая его, и разношерстные отряды большевистской Красной Гвардии серьезного сопротивления не оказывали.

Официальные сведения о февральских событиях 1918 года на Петроградском направлении носят мифологический характер, поскольку никаких достоверных сведений о них не существует, и само большевистское руководство никакого понятия о них ни тогда, ни позднее не имело. Однако общий характер событий совершенно очевиден по результатам. После ряда незначительных столкновений под станцией Иевве дыбенковские матросы в панике бежали из-под Нарвы. Псков же после боев, окончившихся именно 23 февраля полным поражением большевиков, на следующий день, как сообщал в Петроград член Псковского ВРК Б.П. Позерн, «был занят незначительными силами немцев».

Генерал-лейтенант Д.П. Парский (один из старых генералов, понадеявшихся на то, что, придя к власти, большевики будут продолжать войну с немцами, и предложивший для этого им свои услуги) вспоминал, что, когда он был назначен в конце февраля командующим войсками в районе реки Наровы и Чудского озера, никто ни в штабе Верховного Главнокомандующего, ни в Смольном не мог ориентировать его ни в общем положении дел, ни в том, что происходит в районе. Никто не мог указать, какие войска там собраны, сколько их, кто командует и т.д., и ему пришлось довольствоваться отрывочными слухами.

Прибывшему под Нарву Парскому Дыбенко подчиниться отказался, объяснить ему обстановку и указать, где расположены его части, не мог, сказав только, что был бой и он понес большие потери. На следующий день, однако, выяснилось, что Нарва была очищена без напора со стороны немцев, которых к тому времени там даже еще не было. Более того, дыбенковские матросы решили бежать и дальше и эшелоном рванули из Ямбурга в Гатчину, захватив с собой и пытавшегося их остановить Парского с двумя помощниками. Парскому удалось освободиться только на полустанке Тикопись. Вернувшись в Ямбург, он пытался организовать оборону с помощью остатков двух полков старой армии (командиры которых подчинились его приказу), оказавшись во главе отряда численностью всего 300 человек.

Дальше Нарвы немцы, впрочем, продвигаться и не собирались, заняв те территории, которые им были переданы по Брестскому миру. По той же причине не стали немцы продвигаться далее и после занятия Пскова. «Поход на Петроград» с целью свержения большевиков, только недавно с их же помощью оказавшихся у власти, в планы немцев совершенно не входил. Как и вообще не входило продолжение войны на два фронта, ради прекращения которой они в начале 1917 года доставили Ленина с несколькими десятками соратников на территорию России. Начавшееся немецкое продвижение было только средством припугнуть большевиков, заставив их пойти на те условия, которых от них требовала Германия (что и было выполнено).

Матросы же во главе с Дыбенко, захватив в Гатчине запасы спирта, двинулись эшелоном на восток, прогулявшись до Поволжья и бесчинствуя на встречавшихся железнодорожных станциях. После этих подвигов «нарвскому герою» вместе со своей сожительницей (впоследствии прославленной «половой революционеркой») А.М. Коллонтай пришлось удариться в бега. В газетах были помещены указания об их розыске и аресте, но только через месяц Дыбенко удалось изловить и отдать под суд революционного трибунала.

Однако ввиду огромной популярности его среди революционных матросов, составлявших тогда очень весомый компонент вооруженных сил большевиков, и последовавших угроз из этой среды расправиться с отдельными представителями власти, большевистские вожди были вынуждены «рекомендовать» ревтрибуналу оправдать Дыбенко. Он отделался только исключением из партии и снятием с поста наркома.

Таким образом, дата 23 февраля, лишенная реальной связи с конкретными событиями организационного становления вооруженных сил большевиков, носит случайный характер, позже «оправданный» идеологически.

 

Подвинутый День Красного подарка

 

Между тем едва ли большевики испытывали дефицит в подходящих датах для праздника своей армии. Вполне логично было избрать для Дня Красной Армии какое-нибудь событие, реально связанное с успехами большевистских вооруженных сил. Например, 26 января (8 февраля по новому стилю) красные войска под предводительством М.А. Муравьева овладели Киевом, занятым войсками украинской Центральной Рады (истребив там в течение нескольких дней от 3 до 5 тысяч находившихся в городе русских офицеров из распавшихся частей Юго-Западного фронта). Еще более основательно выглядела бы дата 15 (28) января, когда и был подписан Декрет о создании «Рабоче-Крестьянской Красной Армии» и учреждении при Народном комиссариате по военным делам «Всероссийской коллегии по организации и формированию РККА».

Собственно, последняя дата и была изначально выбрана. Когда в 1919 году впервые предложено было отметить создание РККА, то днем ее рождения хотели сделать именно 28 января. Такое предложение внес во ВЦИК председатель Высшей военной инспекции Н.И. Подвойский. Но в силу совершенно случайных обстоятельств это заявление было рассмотрено с запозданием, и было решено совместить праздник с другим праздником — Днем Красного подарка 17 февраля. Но так как 17 февраля приходилось в том году на понедельник, решено было перенести его на ближайшее воскресенье, и праздник был отмечен 23 февраля. При этом в газетах так и было сообщено, что 23 февраля будет отпразднована годовщина создания Красной Армии, «приходящаяся на 28 января». Однако после этого о «празднике» забыли, а когда вновь вспомнили в 1922 году, то «годовщиной Красной Армии» было названо уже не 28 января, а 23 февраля, то есть фактически за годовщину создания РККА была взята годовщина первого празднования ее годовщины.

Впрочем, до того, как Сталин связал учреждение праздника с мифом о февральских «победах», все понимали, что дата достаточно условна. Даже нарком обороны К.Е.Ворошилов в 1933 году во время отмечания 15-летия РККА признавал, что «приурочивание празднества годовщины РККА к 23 февраля носит довольно случайный и трудно объяснимый характер и не совпадает с историческими датами». Понятно и то, почему миф о победах над немцами появился именно в 1938 году. В 20-х — начале 30-х годов СССР находился с Германией в самых дружественных отношениях, и фантазии о «разгроме кайзеровских войск» были «неактуальны», а к 1938 году СССР активно готовился к войне с Германией, и они пришлись как раз кстати.

 

День ответа на статью в «Правде»

 

Как бы там ни было, а эту дату — 23 февраля — пришлось с учетом явной слабости «мифологической» версии все равно как-то объяснять, и она была подогнана под пропагандистскую акцию двух предыдущих дней: принятие (21 февраля) и публикация (22 февраля) в «Известиях ЦИК» и «Правде» воззвания СНК под названием «Социалистическое отечество в опасности!» Это должно было пониматься так, что вот в ответ на это воззвание если и не были одержаны упоминавшиеся выше «победы» под Псковом и Нарвой, то, по крайней мере, «был дан первый бой». Очевидно, однако, что ни для РККА, формально существовавшей уже как минимум за месяц до того, ни вообще для большевистских вооруженных формирований (реально существовавших до взятия большевиками власти), никаким «первым боем» тогдашние столкновения не были. Военные действия красных войск велись ими против своих противников с осени 1917 года.

Не следует забывать и того, что за «отечество» предлагалось в этом воззвании защищать. Оно понималось исключительно как отечество социализма, то есть очаг планируемой большевиками мировой революции, призывом к которой воззвание и заканчивалось: «Да здравствует Международная Социалистическая революция!» Характерно, что Россия как государство в воззвании вообще ни разу не упоминается, даже как «Российская социалистическая республика» или «Российская советская республика». Речь в нем идет о том, что «в величайшей опасности» находится абстрактная «Социалистическая республика Советов», которую и предписывается защищать; заметим, не «российскому народу», а «всем Советам и Революционным организациям».

Это совсем не удивительно, так как вообще в политической практике того времени понятия «отечества» в привычном нам смысле «родная страна», «родина» большевиками никогда не употреблялись, более того, это были лозунги их антагонистов — белых. Но если для Дня Красной Армии такая идеологическая формулировка была вполне органичной, поскольку эта армия создавалась именно как инструмент всемирного торжества коммунистической идеи, то для современного Дня защитника Отечества — курьезна, так как «социалистического отечества» (ни в значении «родина социализма», ни в значении «Родина, исповедующая социализм») ныне в наличии нет.

 

Праздник государственной измены?

 

То понимание национально-государственного патриотизма, которое обычно для всякого нормального государства и как будто принято и в «послесоветской» России, было учредителям праздника 23 февраля совершенно чуждо. Их партия занимала открыто антинациональную и антигосударственную позицию как во время Русско-японской, так и Первой мировой войн. Ленин, как известно, призывал не только к поражению России в войне с внешним врагом, но и к развязыванию во время этой войны внутренней войны — гражданской.

Более полного воплощения государственной измены трудно себе представить, даже если бы Ленин никогда не получал немецких денег (теперь, впрочем, уже достаточно широко известно, что получал, — как именно и сколько). При этом призывы Ленина к поражению России не оставались только призывами. Большевики вели и практическую работу по разложению русской армии, а как только представилась первая возможность (после Февральской революции), их агентура в армии приступила и к практической реализации «войны гражданской» — натравливанию солдат на офицеров.

В соответствии с ленинскими указаниями первостепенное внимание закономерно уделялось физическому и моральному уничтожению офицерства: «Не пассивность должны проповедовать мы — нет, мы должны звонить во все колокола о необходимости смелого наступления и нападения с оружием в руках, о необходимости истребления при этом начальствующих лиц». Поскольку душой всякой армии является ее офицерский корпус, а основой ее существования — воинская дисциплина, лучшего средства обеспечить поражение России в войне, естественно, и быть не могло.

Пользуясь нерешительностью и непоследовательностью Временного правительства, ленинцы весной, летом и осенью 1917 года вели работу по разложению армии совершенно открыто, вследствие чего на фронте не прекращались аресты, избиения и убийства офицеров.

Атмосферу в частях характеризует такая, например, телеграмма, полученная 11 июня в штабе дивизии из 61-го Сибирского стрелкового полка: «Мне и офицерам остается только спасаться, т.к. приехал из Петрограда солдат 5-й роты, ленинец. В 16 часов будет митинг. Уже решено меня, Морозко и Егорова повесить. Офицеров разделить и разделаться. Много лучших солдат и офицеров уже бежало. Полковник Травников».

В результате деятельности большевиков на фронте к ноябрю несколько сотен офицеров было убито, не меньше покончило жизнь самоубийством (только зарегистрированных случаев более 800), многие тысячи лучших офицеров смещены и изгнаны из частей. Даже после переворота, полностью овладев армией, Ленин продолжал политику ее разрушения, поскольку там сохранялись еще отдельные боеспособные части и соединения.

Как отмечал В. Шкловский (известный впоследствии писатель): «У нас были целые здоровые пехотные дивизии. Поэтому большевикам пришлось резать и крошить армию, что и удалось сделать Крыленко, уничтожившему аппарат командования».

К середине декабря 1917 года фронта как такового уже не существовало. По донесению начальника штаба Ставки «при таких условиях фронт следует считать только обозначенным. Укрепленные позиции разрушаются, занесены снегом. Оперативная способность армии сведена к нулю…» В декабре 1917-го — феврале 1918-го в еще формально воюющей стране большевики перешли к массовому истреблению офицеров, которых погибло тогда (в основном в Крыму и Украине) много тысяч.

 

Брестский миф

 

Учитывая эти обстоятельства, говорить о «вынужденности» унизительного Брестского мира не вполне уместно, коль скоро заключавшие его сознательно довели армию до такого состояния, при котором других договоров и не заключают.

 

По условиям мира страна теряла 26% населения, 27% пахотной площади, 32% среднего урожая, 26% железнодорожной сети, 33% промышленности, 73% добычи железных руд и 75% — каменного угля. Флот передавался Германии. Кроме того, устанавливались крайне невыгодные для России таможенные тарифы, а по заключенному позже финансовому соглашению Германии еще выплачивалась контрибуция в 6 млрд марок (то есть 2 тысячи 200 тонн золота). Этот договор вычеркивал Россию из числа творцов послевоенного устройства мира, а для жителей союзных с ней стран однозначно означал предательство. Жертвы и усилия России в мировой войне были обесценены одним росчерком пера, и их плодами предоставлено было пользоваться бывшим союзникам.

Неудивительно, что патриотически настроенные современники воспринимали Брестский мир как закономерную плату германскому руководству за помощь, оказанную большевикам во взятии власти. Другое дело, что большевики, мыслящие фантазиями о грядущей мировой революции, а не категориями национально-государственных интересов, и не придавали большого значения границам. Интересы сохранения очага «мирового пожара» были для них приоритетны.

И вот как раз в день, который нам предлагают отмечать как День защитника Отечества, в этот самый день, 23 февраля, состоялось заседание ЦК РСДРП (б), рассмотревшее предъявленный германским командованием ультиматум, на котором большинство проголосовало «за немедленное подписание германских условий».

Той же ночью ВЦИК и СНК РСФСР сообщили об этом германскому правительству.

 

То есть именно этот день, 23 февраля 1918 года, — дата капитуляции большевистского руководства перед Германской империей. Странное совпадение…

 

Заимствование главного воинского праздника у ненавистников российской государственности и привязка его к столь прискорбным событиям, как избиение русского офицерства и Брестский мир, при наличии в тысячелетней истории России множества действительно славных дат, связанных с победами ее вооруженных сил, крайне прискорбно.

Только печальная привычка последних десятилетий уравнивать добро со злом, палачей с жертвами, героев с преступниками может объяснить празднование этой даты сегодня. Объяснить, но не оправдать.

 

Об авторе

Сергей Владимирович ВОЛКОВ родился в Москве в 1955 году. Окончил МГУ, доктор исторических наук. В настоящее время — профессор Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета.

Последние 20 лет основное внимание уделял исследованию состава российского офицерства и установлению судеб его представителей после 1917 года. Автор ряда книг по этой тематике, в том числе «Русский офицерский корпус» (1993), «Трагедия русского офицерства» (1999), «Русская военная эмиграция» (2008), «Генералитет Российской империи» (2009). В 2001—2005 годах им также было составлено и опубликовано с комментариями 26 томов мемуаров участников Белого движения в России.

 

Думаю, всім все зрозуміло?... Моє шанування.  В. Дейниченко



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.