Skip to Content

Історія державної служби в Україні. Том 1

Текст доповіді: 

Історія державної служби в Україні : у 5 т. / [О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін та ін. ; відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій ; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. — К. : Ніка-Центр, 2009.

Академічне видання є першим в українській історіографії узагальненням у цілісному дослідженні численних праць, присвячених державотворчому процесу, політико-адміністративному устрою, організації державної служби в Україні. Проаналізовано системи управління та діяльність державних чиновників у різні історичні епохи у складі різних імперій за весь період існування державності, починаючи від Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Війська Запорізького, УНР, Української Держави, управління на українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій, королівської Румунії, державного управління УРСР, і, насамкінець, державної служби в незалежній Україні.

Органічною складовою п’ятитомного видання є документальний тритомник, що нараховує близько 900 документів і включає документи від V ст. до н.е. до сьогодення. Збірник містить документи і матеріали різнопланового характеру: грамоти, статути, універсали, листи, постанови, протоколи тощо, більшість з яких, виявлених у державних архівах України, а також в архівах Російської Федерації, Польщі, Угорщини, публікується вперше.

П’ятитомник протягом жовтня цього року буде безкоштовно розповсюджений серед національних, державних та обласних бібліотек і магістратур державного управління, де з ним зможе ознайомитися широке коло науковців, державних службовців, управлінців, студентів ВНЗ управлінського спрямування та інших небайдужих до історії українського державотворення.

Том 1: дослідження розпочинається взаємовідносинами давніх держав та суспільств на території України і завершується характеристикою державотворчого процесу в Західноукраїнській Народній Республіці

Embedded Scribd iPaper - Requires Javascript and Flash Player
Головне управління державної служби України Інститут історії України Національної академії наук України
Історія державної служби в Україні
У п’яти томах Том 1
Київ Ніка-Центр 2009
УДК 94(477)[351/354+057.34]„-1/1920“ ББК 63.3-3(4УКР):66.0 І-90 Авторський колектив: О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін, С. В. Віднянський, П. П. Гай-Нижник, О. І. Галенко, В. М. Горобець, А. О. Гурбик, Г. Г. Єфіменко, В. В. Іваненко, М. Ф. Котляр, Г. Г. Кривчик, С. В. Кульчицький (керівник авторського колективу), О. Є. Лисенко, І. Г. Патер, Т. С. Першина, Р. Я. Пиріг, О. С. Рубльов, С. М. Серьогін, В. Ф. Солдатенко, Б. В. Черкас, Т. В. Чухліб, В. С. Шандра, Л. Д. Якубова Відповідальні редактори: Т. В. Мотренко, В. А. Смолій Редакційна колегія: Г. В. Боряк, А. В. Вишневський, В. О. Крупина (відповідальний секретар), С. В. Кульчицький (керівник авторського колективу), В. М. Литвин, В. І. Луговий, О. С. Онищенко, Ю. С. Шемшученко У першому томі «Історії державної служби в Україні» аналізується широкий спектр проблем, пов’язаних з державотворчим процесом, політико-адміністративним устроєм, організацією державного управління та державної служби та діяльністю державних службовців. Авторський колектив починає своє дослідження з аналізу взаємовідносин давніх держав та суспільств на території України і завершує його характеристикою державотворчого процесу в Західноукраїнській Народній Республіці. Аналізуються всі форми і типи (національний, імперський, окупаційний) управлінської діяльності на українських землях. Фундаментальне дослідження з історії державної служби в Україні підготовлене в рамках наукового проекту, що реалізується на замовлення Центру адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу коштом державного бюджету України під керівництвом Головного управління державної служби України. Реалізація проекту приурочена до 90-річчя запровадження державної служби в Україні та здійснюється на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України «Про відзначення 90-річчя запровадження державної служби» від 11 червня 2008 року №817 р. В рамках цього проекту у 2008 р. були видані «Нариси історії державної служби в Україні» (київське видавництво «Ніка-Центр», 536 с.).
ISBN 978-966-521-519-6 ISBN 978-966-521-520-2 (Том 1)
© Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу, 2009 © Інститут історії України НАН України, 2009 © Оригінал-макет. Видавництво «Ніка-Центр», 2009
Зміст
До джерел (замість передмови) Т. В. Мотренко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 РОЗДІЛ 1. Найдавніші держави України О. І. Галенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 1. Державність і державна служба у давніх степових імперіях . . . . . . . . .13 2. Грецькі держави та римські провінції Надчорномор’я . . . . . . . . . . . . . . .22 3. Боспорське царство. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .33 Посилання до розділу 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .39 РОЗДІЛ 2. Системи управління в Київській Русі М. Ф. Котляр . . . . . . . . . . . . . . . . . . .43 1. Виникнення й еволюція державності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .45 2. Керівні інституції держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57 Посилання до розділу 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .70 РОЗДІЛ 3. Політико-адміністративний устрій Великого князівства Литовського й українських васальних князівств Б. В. Черкас . . . . . . . . .73 Посилання до розділу 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91 РОЗДІЛ 4. Державна влада Речі Посполитої на землях України-Русі Т. В. Чухліб . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .95 1. Адміністрування України-Русі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .97 2. Інституції вищої влади та їхні повноваження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102 3. Земські (місцеві) органи державного управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108 4. Державна військова служба Війська Запорозького . . . . . . . . . . . . . . . . 114 5. Відносини між шляхетськими та козацькими органами влади . . . . . 117 6. Права та привілеї державних службовців Корони Польської . . . . . . 128 Посилання до розділу 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134 РОЗДІЛ 5. Cередньовічні держави південної України О. І. Галенко . . . . . . . . . . . . . 1. Середньовічні держави українського примор’я. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Степові імперії середньовічної України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 6. Політико-адміністративний устрій Запорозької Cічі (ХVI–ХVIІІ ст.) А. О. Гурбик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Становлення Запорозької Січі та її політико-адміністративного устрою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Християнський контекст владно-правової моделі Запорозької Січі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Інституалізація колективної волі запорозької громади – козацькі ради . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. Інституційна модель владних повноважень кошового отамана в Запорозькій Січі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зміст
141 144 152 170 173 176 186 190 191
3
5. Січова військова старшина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6. Військові служителі Запорозької Січі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7. Курінно-кошова система устрою Запорозької Січі . . . . . . . . . . . . . . . . . 8. Владно-адміністративний устрій запорозьких паланок . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 7. Система управління в Українській козацькій державі В. М. Горобець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Напрями еволюції державного устрою козацької України . . . . . . . . . 2. Інститути ухвалення політичних рішень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Структура козацького врядування центрального рівня . . . . . . . . . . . 4. Структура козацького врядування місцевого рівня. . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
193 196 197 200 203 209 211 216 229 248 271
РОЗДІЛ 8. Державна служба в українських губерніях Російської імперії В. С. Шандра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279 Посилання до розділу 8 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 315 РОЗДІЛ 9. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро-Угорської) монархії О. Г. Аркуша . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Пристосування: австрійські чиновники та їхні спроби управляти новоприєднаними територіями . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Польські патріоти в австрійських державних мундирах . . . . . . . . . . . 3. Українці та влада: паралельні світи та їхні перетини . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 319 321 335 350 367
РОЗДІЛ 10. Статус окупованих територій Галичини і Буковини в 1914–1917 рр. І. Г. Патер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 379 Посилання до розділу 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404 РОЗДІЛ 11. Організація управління в УНР доби Центральної Ради П. П. Гай-Нижник, В. Ф. Солдатенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 409 Посилання до розділу 11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 445 РОЗДІЛ 12. Державна служба в Гетьманаті Павла Скоропадського Р. Я. Пиріг . . 1. Державна модель гетьманату: структура владно-управлінських інститутів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Державна служба: законодавче забезпечення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 449 451 464 473
РОЗДІЛ 13. Державотворчий процес в УНР доби Директорії П. П. Гай-Нижник, В. Ф. Солдатенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 475 Посилання до розділу 13 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 505 РОЗДІЛ 14. Державотворчий процес у Західноукраїнській Народній Республіці П. П. Гай-Нижник, В. Ф. Солдатенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 509 Посилання до розділу 14 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 538
4
Зміст
До джерел (замість передмови)
країна повільно, але невпинно йде шляхом утвердження демократичних цінностей. Було б безпідставно очікувати, що у суспільстві з таким коротким досвідом існування демократичних інституцій можливе швидке реформування системи державного управління. Одним із пріоритетів у поступі до демократичного майбутнього є переосмислення організації діяльності державної служби України, пошук шляхів її вдосконалення. Головна мета — утворення державної служби на засадах професіоналізму, стабільності та політичної нейтральності, відкритості та підзвітності громадянам. Саме це є передумовою формування влади нової якості: доброчесної, прозорої, відповідальної, ефективної. При цьому формування нової генерації управлінців має здійснюватися не лише на основі запозичення та переосмислення кращого світового досвіду, а насамперед на засадах українського державотворення. Адже кожна національна система державного управління та державної служби унікальна завдяки історичним особливостям і національним традиціям. Історична пам’ять є основною складовою мислення нації, спільного руху, державної ідеї. Еволюція розвитку державного управління та державної служби в Україні мала надзвичайно складний і неоднорідний характер, обумовлений постійною зміною політичного життя. Наша історія повниться періодами поневірянь народу, поневолення держави аж до заборони її самобутності. Попри це, помітний слід в історії залишила когорта самовідданих громадських і державних діячів. Наше минуле багате на здобутки, що слугують зразками справжнього державного будівництва. У нас є українська управлінська традиція, якою варто пишатися. На жаль, сьогодні ми втратили багато надбань з тієї славетної спадщини, що дісталася нам від тисячолітнього творення державності. У щоденних клопотах забувається багатовимірний зміст класичного вислову про історію як учительку життя. Але ж ніякі зовнішні обставини не мають такого впливу на характер урядових рішень, як власні переконання, уявлення про
До джерел (замість передмови)
У
5
те, що припустимо і що неприпустимо. Доки ми не віднайдемо втрачені цінності, доки шана та гордість за власне героїчне минуле не буде нуртувати у наших судинах, ми навряд чи зможемо наповнити новим змістом систему управління країною. Саме ці міркування і мотиви спонукали Головне управління державної служби України ініціювати проведення комплексного наукового дослідження витоків та особливостей формування власного інституту державної служби, становлення ключових рис сучасної національної адміністрації в різні історичні епохи. Підтвердження факту прийняття у добу Української Держави за часів гетьмана Павла Скоропадського перших законів, які вже у 1918 році закладали основу сучасної державної служби, стало поштовхом для відзначення у 2008 році 90-ї річниці запровадження державної служби в Україні, що було підтримано Президентом та Урядом України. Наступним логічним кроком у вивченні історичних форм державного устрою власної країни, політичних систем і управлінської діяльності, традицій української адміністрації стала наукова тема «Історія державної служби в Україні», що з вересня 2008 року досліджується Інститутом історії України НАН України на замовлення Центру адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу при Головному управлінні державної служби України. Результатом ґрунтовного опрацювання наукової літератури з цієї тематики у бібліотеках і пошуку історичних документів в архівних установах стали «Нариси історії державної служби в Україні», презентовані широкому колу зацікавлених власною історією наприкінці 2008 року. Зібрані воєдино відомості щодо організації державного управління в Україні за весь період існування державності, починаючи від Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Війська Запорозького, УНР, Української Держави, управління на українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій, королівської Румунії, державного управління УРСР і насамкінець, державної служби в незалежній Україні здобули схвальні відгуки та визнання серед науковців, державних службовців, громадськості. Пропонований увазі читачів п’ятитомник «Історія державної служби в Україні» у складі двотомної монографії і тритомного збірника документів завершує розпочате у рамках науково-дослідної роботи дослідження власної історії і є спробою інтегрувати та впорядкувати історичні свідчення з історії зародження, розвитку та вдосконалення інституту державної служби на українських теренах протягом двох тисячоліть. Сподіваємося, що завершення дослідження не втамує інтерес до історії свого народу й історичний пошук триватиме не лише серед науковців, а й серед пересічних громадян, серед державних службовців та управлінців, покликаних обстоювати демократичні принципи й утілювати їх в управління державою. Це вкрай актуально для реформування державного управління та державної служби, адже саме відсутність опори на національний досвід державотворення у базовому законодавстві, як-от Законі України «Про державну службу» та низці інших нормативно-правових актів, є наразі істотною завадою на шляху подальшого розвитку. Тривалі періоди поневолення українців, значна залежність від волі інших країн і народів у певні історичні періоди не дали змогу Україні сформувати стабільну модель управління, яка б відповідала осо-
6
До джерел (замість передмови)
бливостям національної адміністративної традиції. Сьогодні у нас є така можливість, одвічні прагнення українців до розбудови власної незалежної держави справдились і лише від нас залежить, якою бути Україні. Тримаючи в руках результати багаторічної кропіткої праці десятків найкращих науковців нашої країни, можна бути впевненим, що, будуючи демократичне майбуття, ми маємо, на що спертися, звідки черпати сили та натхнення. Ми переконані, що лише поєднання власної адміністративної традиції з кращим міжнародним досвідом демократичного врядування є передумовою успіху в реформуванні державної служби та державного управління, невід’ємною складовою подальшого розвитку української держави, її європейської та світової інтеграції. Тимофій Мотренко, Начальник Головного управління державної служби України, доктор філософських наук, професор
До джерел (замість передмови)
7
Розділ 1. Найдавніші держави України
10
Розді л 1
рамках панівної в історичній науці модерної доби національної парадигми до українських держав зараховувалися лише держави, переважаюче населення яких уважалося українцями або їхніми прямими предками. Отже, українська історіографія бачила витоки власної політичної культури тільки у Київській Русі Х–ХІІІ ст., а наступний етап – у значно пізнішій і докорінно відмінній від Русі козацькій гетьманській державі XVІІ–XVІІІ ст. Сучасна ж українська держава утворилася ще на кілька століть пізніше. Тож до етнічно українських держав зараховуються лише одиниці з тих, що існували на території України. Натомість є очевидним той факт, що територія сучасної України до середини XХ ст., себто протягом більшого часу існування українського етносу, перебувала у складі кількох держав одночасно. Так що територія сучасної української держави формувалася в кордонах інших держав, а в своїх сучасних кордонах вона утвердилась у складі Радянського Союзу, уряд якого, однак, проводив відносно всіх етносів, з одного боку, консолідаційну, а з другого – асиміляційну політику. Проте як перший, так і другий напрямки національної політики проводилися радянським урядом в інтересах не українського етносу, а загальнодержавної консолідації. Простий і очевидний висновок з такої складної історії державності в Україні полягає в тому, що сучасна Україна є результатом взаємодії всіх спільнот, які існували на її території, в тому числі держав, і відповідно є спадкоємицею їх усіх. Отже, до історії української державності належать неукраїнські спільноти та держави, засвідчені на її території, а також взаємодія між ними, що зрештою і привела до утворення сучасної Української держави. Під цим оглядом зрозуміло, що історія державності не пасує до панівної в останні два століття національної парадигми історії. Щоб урахувати всі можливі чинники і прояви в історії державності в Україні, її потрібно розглядати в іншій часопросторовій перспективі. У межах територіального підходу історія державності набуває інших часово-просторових параметрів. По-перше, її початок відноситься до перших відомих на її території держав. Такими бу-
У
Розді л 1
11
ли степова Скіфія, а на узбережжі Чорного моря – грецькі держави, засвідчені джерелами приблизно від VІІ ст. до н. е., себто більш ніж за півтора тисячоліття до утворення Київської Русі. По-друге, її просторові параметри не обмежуються ареалом існування однієї української політичної культури, а охоплюють ареали всіх присутніх на території України політичних культур. Останні, зрозуміло, збігаються з цивілізаційними ареалами України. Оскільки українська політична культура подавалася в межах одного з них, необхідно коротко показати їх усі, щоб визначити, які тепер потребують уваги. Україна, яку часто вважають територією між Сходом і Заходом (щоправда, з бажанням бачити її побільше на «заході»), насправді мала три цивілізаційних ареали. Українська державність розвинулася переважно в межах слов’янсько-землеробської цивілізації, яка початково охоплювала лише лісову смугу на півночі і заході сучасної території країни. Цей ареал дійсно вступив у історичний час разом із постанням Київської Русі. В процесі української колонізації XІV–XVІІІ ст., козаччини XV–XVІІІ ст. та російської експансії XVІІ–XІX ст. цей ареал поширився на південь, поглинув два інші цивілізаційні ареали – степовий і середземноморський. Українська нація спромоглася витворити на всій території України власну політичну культуру, а в кінцевому рахунку й утворити на її основі сучасну державу. Другий цивілізаційний ареал утворювала Степова Україна. Ця територія є західною окраїною Євразійського Степу, на якому розвинулася цивілізація кочових скотарів. Власне, вона першою вступила в історичний час унаслідок навали кіммерійців і скіфів на Закавказзя, де вони залишили пам’ять по собі у письменах Ассирійської імперії, Урарту, царств Анатолії. Кочовики витворили власну економічну та суспільнополітичну систему, що довела свою ефективність і тривалістю існування (мало не три тисячоліття), і ареалом поширення (не лише степ, а й територія осілих сусідів, зокрема Китай, Центральна Азія, Індія). Щоправда, ця цивілізація тривалий час не мала власної писемності й тому аж до Хозарської імперії перебувала у стані передісторії, себто була доступною для пізнання лише у свідченнях сторонніх оповідачів. Проте вона була воєнним гегемоном у Східній Європі, а це сприяло поширенню її політичних традицій на сусідів. Після скіфів українські степи перебували під владою багатьох інших степових спільнот і держав. Серед найбільш відомих і значущих для України були Монгольська імперія і Кримський ханат. Третя цивілізаційна зона – узбережжя Чорного і Азовського морів. Тут знаходилися спочатку колонії середземноморської землеробсько-торговельної цивілізації, які швидко перетворилися на незалежні поліси або ввійшли до складу Боспорського царства. Грецькі колоністи принесли з собою писемність і власні суспільно-державні традиції. Згодом колонії ввійшли до складу Римської імперії, Візантії, Генуезької колоніальної імперії, Османської імперії, які також були представниками середземноморського світу. Незважаючи на незначну територію, ця зона була сполучною ланкою для інших двох із високоцивілізованими державами Середземномор’я і таким чином справляла на них потужний вплив. Навіть із сучасного погляду ця зона залишається значущою, адже західноєвропейська частина Середземномор’я ввійшла до західної цивілізації. Кожна зі згаданих зон мала не лише специфічні економічні та суспільнополітичні інститути, а про державні служби годі й казати, а й різний темп історії і
12
Розді л 1
різну свідомість населення. Тому схема загальноукраїнської історії складається з трьох окремих цивілізаційних ліній. Взаємодія між ними, однак, не дозволила їм бути цілком самостійними. Кінець кінцем вони зійшлися в Українській державі.
1. Державність і державна служба у давніх степових імперіях
Державність у степових народів. Степи України належать до ареалу, де кілька тисячоліть панувала степова цивілізація кочових скотарів. Цей ареал охоплював усю територію Євразійського Степу від Дунаю до Маньчжурії разом із прилеглими до нього з півдня пустелями. Це були території, придатні для кочового скотарства – основного роду занять степовиків. Проте завдяки воєнній силі та державній організації в орбіту їхнього політичного та культурного впливу потрапляли також і бездержавні лісові народи на північ від степів, і багато осілих держав Азії та Східної Європи, зокрема Китай, Іран, Русь. Хронологічні межі цієї цивілізації такі самі вражаючі. Приручення коня приблизно за 4 тис. років до н. е. стало відправним пунктом її формування, а історичний час для неї розпочався навалою кіммерійців і скіфів на Ассирію у VІІІ ст. до н. е. Відтоді вона залишалася панівною на території Євразійського Степу до кінця XVІІІ ст. Кримський ханат – остання степова держава на території України. Як і належить самостійній цивілізації, тут розвинулись особливі форми суспільної організації, в тому числі своя державність – степова імперія. Незважаючи на всі відмінності від звичних форм державності осілих народів, степові імперії мають притаманні всім державам цілі, державні інститути і функції. Так, головна мета степових імперій полягала у наданні безпеки населенню. В них існували такі державні інститути, як центральний уряд, військо, право, суд, державна ідеологія. Але сильна культурна специфіка степової цивілізації зумовлювала незвичні для осілих спостерігачів зовнішні прояви державності степовиків. Брак свідчень про степові суспільства додавала їм загадковості. Тому, перш ніж розглянути конкретні відомості про степові держави України, варто пояснити складові степової державності крізь призму їхньої цивілізаційної специфіки. Першим і головним джерелом небезпеки, яка спонукала степовиків до організації держав, було поширення насильства в їхньому середовищі. Всі степовики були мисливцями і воїнами, отже, тренованими для насильства, тоді як висока рухливість стимулювала ілюзію безкарності. Укладання угод про кругову поруку, про взаємні шлюби між певними племенами, фіктивне родичання (кунацтво), звичай кровної помсти не вносили стабільності через нестабільність самих родоплемінних одиниць, які часто розпадалися або, навпаки, розросталися. В умовах поширення насильства можливості для утримання миру та безпеки залежали в кінцевому рахунку від здатності суспільства нейтралізувати збройний виклик зсередини чи від зовнішнього агресора. Таку здатність могло забезпечити лише об’єднання племен. Воно й слугувало основним шляхом утворення держави на степу. Що саме усунення насильства було вищим ідеалом степової держави, демонструє
Розді л 1
13
тюркський термін «ель»/«іль» на означення держави – він походить із давньотюркської мови і ще зберіг первісне значення миру. Тому науковий термін для означення степової держави звучить так: «pax nоmadіca» – «кочовий пакс». Латинське слово «рах» означає «стан миру» і «світ». Другим викликом суспільній безпеці була нестабільність економіки кочового скотарства. Степ належить до районів із суворими природними умовами. Тому, власне, до появи кочового скотарства в ньому взагалі не було виробничої економіки. Людство завдячує кочовикам тим, що вони першими розвинули господарство на степу. Але суворе природне середовище та клімат степів і пустель вносили нестабільність в економічне становище кочовиків. Ще гірше було те, що степова економіка не мала компенсаторних засобів на випадок руйнівних погодних умов, якими володіла економіка осілих землеробів. По-перше, продовольчі продукти скотарства – м’ясо та молочні страви – на відміну від зерна швидко псуються і не дають можливості накопичення запасів. Кочовик має засоби існування, поки в нього є худоба. Відновлення втраченої худоби потребує більше часу і зовнішніх ресурсів, ніж відновлення посівів. Другорядні ж види економічної діяльності на степу, як-от мисливство, збиральництво, ремесло та землеробство, мали допоміжне значення і не гарантували виживання. Нарешті, на степу внаслідок натурального характеру економіки та браку економічної спеціалізації був відсутній внутрішній ринок, який би приваблював осілих сусідів. А міжнародні купці брали на степу хіба що хутро, мисливських птахів, рабів, тобто не продукти скотарства. Отже, єдиний доступний для кочовиків ринок, де водилися гроші та інші коштовності, які можна було б накопичувати, знаходився в осілих сусідів. Але доступ і правила торгу контролювалися сусідами у власних інтересах, і це ставило кочовиків у залежність. Так на цьому ґрунті розвинулося партнерство степових ватажків із міжнародними купцями. Крім того, степовики з готовністю постачали на ринки осілих будь-який товар, що користувався попитом, навіть якщо це були раби. Отже, незважаючи на багато привабливих рис кочового життя, передусім споживання їжі тваринного походження, виживання кочовиків потребувало доступу до зовнішніх ресурсів. Зрозуміло, що цей доступ забезпечувало здебільшого насильство і лише незначною мірою торгівля. Першим таким ресурсом були слабші сусіди-кочовики, яких можна було грабувати або примусити платити данину. Другим ресурсом були осілі сусіди з їхніми запасами продовольства, а головне – грішми та іншими багатствами. Війни між степовиками – племенами та цілими імперіями – за пасовиська та контроль над торговельними шляхами були основним чинником міграцій, які утворювали загальновідоме тло історії степової Євразії. Єдиним засобом для припинення насильства у суспільстві кочових скотарів виявлялося насильство. Відповідно військо було основним державним інститутом, а конфедерація племен (базової військової ланки на степу) – основою структури степової держави. Утворитися союз племен міг за наявності сильного об’єднавчого мотиву. Адже об’єднання зусиль покладає зобов’язання, отже, й певні обмеження на кожного з учасників. У кінцевому підсумку мотиви об’єднання набували переконливості залежно від військового щастя і таланту ватажка, який їх висував. Саме від його здібностей, які він доводив особистими перемогами та багатствами, залежало
14
Розді л 1
приєднання степових союзників до його амбітних планів. Особистості були головними творцями степових держав. Племена були самостійними у внутрішньому житті. Тому конфедерація утворювалася на підставі вільного вибору, тобто порозуміння між воєнним лідером і ватажками його союзних племен. Воно оформлювалося взаємними присягами, заради чого виникли спеціальні державні інститути з рисами колективної влади – збори ватажка (разом із його оточенням) і племінної знаті. Вони мали різні форми: загальні з’їзди, з’їзди знаті (курултаї), загальнодержавні культові ритуали, імперські учти. Незважаючи на колективну форму цих інститутів, вони не носили демократичного характеру. Так, вибори не передбачали наявність кількох кандидатів, оскільки обранець мусив на той час довести свою харизму. Неодмінно одностайне голосування насправді виконувало функцію колективної присяги на вірність. Незгодні вважалися ворогами й підлягали знищенню. Тому вони не з’являлися на курултаї, а якщо мали достатньо сил, то влаштовували власні. Усунення ватажка від влади внаслідок воєнної поразки проти зовнішніх ворогів чи успішного повстання підлеглих розцінювалось як утрата ним харизми, означало його політичну смерть і наражало на небезпеку фізичної розправи. На загал взаємні зобов’язання між верховним степовим ватажком і його союзниками були досить обмежені. Ватажок виконував роль головнокомандувача, тішився почестями, йому діставалася краща частка здобичі, він збирав на свою користь податки й приймав усяку службу від підлеглих, але не мав слова у внутрішніх племінних справах своїх союзників. Зате перша ж воєнна поразка або конфлікт із прибічниками звичайно клали край подальшій кар’єрі конфедерації та її ватажка. Зв’язок між ватажком і його прибічниками міцнішав у разі підкорення інших степових племен. Останні були об’єктом спільного визиску. Підкорені платили податки, служили у війську, виконували різні повинності на користь переможців. Інакше кажучи, вони набували статусу колективного невільника, що створював у ватажка та його союзників зацікавлення у збереженні союзу для утримання панування над поневоленими. Підлеглі племена, якщо вони не піддавалися повній асиміляції, зберігали племінну верхівку та внутрішнє самоврядування, отже, їх теж можна вважати конфедератами. Проте вони мали урізану автономію, адже для визиску й утримання їх у покорі правитель призначав їм свого намісника. Об’єднане військо конфедерації було напоготові примусити невдоволених до лояльності. Отже, нерівність та ієрархічність були суттєвими рисами структури такого племінного союзу. Не дивно, що ризик повстань і розпаду цього союзу був високий. Проте вже така структура степової племінної конфедерації мала той мінімум внутрішньої стабільності, який дозволяв їй набути відповідальності за безпеку, властиву державам, і розвинути належні державні органи та служби. Отже, степова держава – це імперія, в якій правляча династія очолювала ієрархічно побудовану конфедерацію союзних і підлеглих племен кочових скотарів. Вона складалася з трьох компонентів: 1) центральний уряд в особі ватажка – верховного правителя, правлячої династії та двору; 2) союзні племена; 3) підлеглі племена. Відмінність цієї спільноти від тактичного племінного союзу полягає в існуванні центрального уряду та ієрархічної структури нерівних членів конфедерації. Тому цей
Розді л 1
15
тип держави можна формально визначити як імперську племінну конфедерацію, а образно-скорочено назвати степовою імперією. Повстання підлеглих племен і чвари всередині правлячих династій слугували основною причиною розпаду степових імперій. Найстабільніші з них існували близько двох століть. Загибель держави не означала негайного відродження державності на тому самому місці з іншими правителями. В цьому полягала відмінність степу від осілих територій, де державність, якщо вона одного разу виникла, зазвичай уже не зникала. На степу періоди міждержавності, позначені тотальною війною всіх проти всіх, могли розтягатися надовго. Проте це не може слугувати підставою, щоб відмовляти степові у здатності до державотворення. Імперська ідеологія жила в степових елітах і в умовах суспільної кризи могла швидко реалізуватися в новій державі. Така періодична державність була властива й степам України, де кожний новий завойовник зі Сходу був краще організований, але рано чи пізно відцентрові тенденції неодмінно брали гору і держава розпадалася, готуючи тим самим політичний вакуум для нової навали зі Сходу. Власне, так сталось і на території сучасної Монголії, що слугувала центром для кількох степових імперій, але пережила трьохсотлітній бездержавний період перед утворенням Монгольської імперії. Крім сусідів-кочовиків і бездержавних народів лісів і тундри, важливим об’єктом агресивних амбіцій степових ватажків були осілі цивілізації. Ці амбіції виростали з воєнної переваги степовиків над осілими, яку до кінця XVІІІ ст. забезпечувала ефективність основного способу ведення війни на степу – рухлива стрільба з лука верхи на конях. Воєнна організація степової імперії, примножуючи воєнний потенціал кочовиків, значно розширювала можливості для підкорення осілих сусідів, а з ним і можливості доступу до їхніх багатств. Успішна війна проти осілих сусідів обіцяла не лише додаткові ресурси (продовольство, одяг, зброю, побутові речі), а й засоби накопичення – гроші та коштовності, недоступні степовикам. Однак включення осілих територій до складу степових імперій кидало їм серйозний виклик. Воєнний контроль над осілими територіями був утруднений, якщо кочовики не залишалися на завойованій території, а якщо залишалися – то їхнє перебування мало руйнівні наслідки і, отже, не приносило користі. Для самостійного управління осілими територіями та постійної експлуатації степовики не мали знань. До того ж принади осілої цивілізації руйнували степове суспільство, адже зростаючий попит його еліт на товари ексклюзивного вжитку виховували в них несумісні з кочовим життям смаки. Тому кочовики зазвичай свідомо не включали осілі території до складу своїх держав. Зручніше було змусити осілі держави під страхом війни платити постійну данину та відкрити доступ кочовикам до своїх ринків для торгівлі. Осілі території в такому разі включалися до складу степових імперій на правах завойованої підневільної території: там зберігалася традиційна адміністрація для внутрішнього порядкування під наглядом степових намісників. Проте управління осілими спільнотами вимагало взаємного пристосування як від них, так і від степових сюзеренів. Цей процес продукував мішані складні державні інститути й управлінські практики. На збирання потрібного досвіду знадобилися століття, тому на прямий контроль осілих територій степовики регулярно відважувалися тільки з Х ст. в Китаї. У Західній Євразії цю практику започаткувала тільки Монгольська імперія, що
16
Розді л 1
поклало початок новому періодові в історії степової державності загалом в Євразії. Проте для історії українського степу важливішою віхою стало постання великої осілої держави – Київської Русі. Таблиця 1.1. Структура уряду степових держав
Державні органи та посади Функції
Верховний уряд - Полководець – головнокомандуючий об’єднаними силами імперії (на війні внутрішній зі степовиками та війні зовнішній з осілими) - Голова конфедерації (арбітраж стосунків між кланами, між кланами й осілими) - Голова ідеології (сакральний лідер і/або протагоніст релігійного культу) - Законодавство - Суд - Розпорядник податків і данини - Керівник міжнародної торгівлі - Передача влади (визначення спадкоємця престолу і його легітимація) - Співправління (учасники родинних нарад) - Виконання державних функцій (територіальні адміністратори, комісари)
Правитель
Династія
- Первісне завоювання - Охорона правителя Двір правителя (гвардія - Елітне військо та слуги) - Виконання урядових функцій (довірені посланці та комісари) - Підготовка кадрів державного управління Імперська нарада (чле- - Дорадча функція під час формування ватажком політичних ни родини, наближені цілей до вождя) - Суд Імперські збори (курултай – загальноімперська нарада за участі пред- - Легітимація влади ватажка конфедерації ставників правлячих племен) Правлячі племена-конфедерати - Керівництво племенем, - Керівництво племінним військом - Участь у формуванні зовнішньої політики держави - Участь в імперських збройних силах - Контроль підлеглих племен-конфедератів Підлеглі племена Комісари центрального - Контроль племінної верхівки уряду
Розді л 1
Племінна верхівка
17
Продовження табл. 1.1
Державні органи та посади Функції
Племінна верхівка
- Виконання розпоряджень центрального уряду - Участь в імперських збройних силах - Сплата податків - Виконання державних повинностей - Керівництво племенем Підлеглі осілі території
Комісари центрального - Контроль місцевої адміністрації уряду Місцева адміністрація - Утримання в покорі місцевого населення - Збирання податків - Мобілізація населення на виконання повинностей
Якщо взяти до уваги ознаки степової державності, згадувані вище, то першою державою, яка засвідчена джерелами на території України, була степова імперія, умовну назву якій дав народ скіфів. За збігом, ця держава є також першою степовою державою, відомою світовій історії. Сталося це завдяки тому, що її описав «батько історії» Геродот. Насправді у степах Надчорномор’я відомі попередники скіфів, які, напевно, мали державність. Ними були кіммерійці, які під тиском скіфів подалися до Закавказзя. За Кавказом кіммерійці зі скіфами напали на цивілізовані держави Близького Сходу, завдяки чому кочовики вперше потрапили до анналів світової історії* 1. Вистояти проти їхньої навали спромоглося лише Ново-Ассирійське царство – провідна воєнна сила того часу. 679 р. до н. е. ассирійський цар Асаргаддон увічнив свою перемогу над скіфами та кіммерійцями стелами з написами. Він похвалявся тим, що порубав мечем кіммерійського ватажка – «варвара Теушпу, чий дім далеко… разом із його військом»2, розсіяв невгамовних північних варварів із країни Маннеїв і потрощив мечем «Ішпакая скіфа»3. Називаючи своїх суперників етнічним іменем та іменем ватажка, Асаргаддон мимохіть визнавав їхню певну організацію, подібну до інших ворогів, державний статус яких не викликає сумніву. Він де-факто визнав державний статус і навіть рівність скіфів щодо Ассирії, уклавши зі скіфами союз, при чому погодився на шлюб Бартатуа4, сина переможеного Ішпакая, з ассирійською царівною. Цей союз пройшов випробування вже за кілька років під час повстання мідійського ватажка Каштаріти, до якого приєдналися інші сусіди Ассирії, а також кіммерійці. Незважаючи на недовіру до своїх союзників, яка бриніла у запитах оракулу з приводу надійності скіфів** 5, ассирійці дістали від них допомогу у війнах проти Мідії, що теж мала власну кінноту, та коаліції кіммерійців на чолі з Тугдаммі з Урарту6. За два роки до падіння
* ** Власне, саме слово «скіф» було назвою, даною цьому народові у Передній Азії: індоєвропейське скеута – стрілець, від якого походить семітське ішкуза і пізніше ашкеназ. Асаргаддон питав оракула, чи варто посилати гінця на розвідку до країни Хубушкія в очікуванні нападу з боку Урарту, Маннеа, скіфів і кіммерійців. Розді л 1
18
Ассирійської держави скіфи здійснили набіг або на короткий час завоювали Мідію 614–613 рр.7 Отже, державність на території України, представлена державами кіммерійців і скіфів, засвідчена принаймні від 679 р. до н. е. Проте докладних письмових даних про кіммерійців не залишилося, і тому першим державним народом в історії України слід уважати скіфів. Скіфи у Північне Причорномор’я прибули або з внутрішньої Азії (адже їхня культура була поширена аж до Алтаю), або ймовірніше з Волго-Уральського регіону. На Закавказзі вони таки призвели до падіння Ассирії 612 р., але на початку VІ ст. були розгромлені Мідією і забралися звідти. У наступному столітті Геродот відвідав Ольвію і залишив опис тих скіфів, які жили у Надчорноморських степах. Загалом відомості про скіфів, за винятком повідомлень Геродота, дуже фрагментарні. Проте без особливого ризику можна вважати, що у VІ–ІV ст. скіфи спромоглись утворити досить сильне державне об’єднання, яке домінувало у воєнному і політичному плані в усьому Північному Причорномор’ї. Воно одержало перемогу у війні над персидською імперією Ахеменідів, воювало з фракійцями. Внаслідок поразки скіфського царя Атея від македонського царя Філіпа Скіфія розпалася. Після того відомі дві «малі» Скіфії – одна в Добруджі, інша – на Кримському півострові. Ці утворення збереглися й після ІІ ст. до н. е., коли степами Надчорномор’я оволоділи сармати. Проте відновити колишню імперію скіфам уже не судилося. Вони остаточно зникли як етнос у ІІІ ст. н. е. внаслідок навали варварських племен. Отже, Геродотів опис стосується державності на час кульмінаційного періоду в політичній історії скіфів Північного Причорномор’я. Геродот ніяк не визначав державність описаної ним Скіфії, але представляв Скіфію цілісною країною. Незважаючи на повідомлення про низку племен, що там мешкали, він не мав сумнівів щодо чільного політичного статусу скіфів. Як і належить степовій імперії, вона мала жорстку ієрархічну будову. Скіфи вважалися панами над іншими народами. Вони мали певну територію кочування, але контролювали решту племен, які вважалися їхніми невільниками: «За Герром простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші та найчисленніші і вони вважать інших скіфів своїми невільниками»8. Історики часто схильні вбачати перебільшення у цих словах Геродота про підневільний статус нескіфських племен, пропонуючи окреслити його як данництво. Справді, на чолі цих племен – таврів, агатірсів, неврів, андрофагів, меланхлайнів, гелонів, будінів і савроматів – стояли їхні власні царі*. Не викликає сумніву, що підлеглі племена сплачували данину скіфам, хоча наше джерело про це прямо не говорить (про це нижче). Проте збереження племінної структури – характерна риса степової імперії. До того ж події війни з персами є промовистими щодо характеру стосунків підлеглості. Скіфська племінна конфедерація в умовах зовнішньої загрози фактично розпалася. Одні племена визнали за можливе для себе виступити проти ворога разом
* «Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні помірятися силами і прогнати Дарія, і послали вісників до сусідніх народів. І царі тих народів уже збиралися і радилися між собою, розуміючи, що проти них виступило велике військо. Це були царі таврів, і агатірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхлайнів, і гелонів, і будінів, і савроматів» (Геродот. Історії ІV:102).
Розді л 1
19
зі скіфами, але інші не погодилися на це, що було рівнозначно повстанню проти них. Тому реакція скіфів на те, що в описі Геродота поставало лише як словесна суперечка між царями скіфів і царями підданих племен, була цілком адекватною відповіддю на збройне повстання. Скіфи вирішили заходити до кожної країни, що відмовлялася воювати на їхньому боці, і силою примушувати її населення слідувати наказам скіфів: «Вони мусять зайти в країни, народи яких не вступили в союз із ними, щоб і їх затягнути у війну проти персів (а якщо вони не підуть воювати добровільно проти персів, то силоміць змусити їх до цього). Потім вони мають повернутися до своєї країни, і коли вважатимуть це за доцільне, нападуть на персів»9. Інакше кажучи, ціною свободи для підлеглих скіфських племен була не данина, а життя. А це означало тільки справді рабський статус цих племен щодо їхніх сюзеренів. Навіть більше, примус воювати на свою користь – це характерна риса мілітарного невільництва, специфічно степового соціального інституту. Інша річ, що скіфи скликали наради з підлеглими царями*. Проте, як видно, ці наради скликалися передусім для засвідчення лояльності підлеглих і тому не передбачали для незгодних інших наслідків, крім насильства. По суті, Геродотове повідомлення є першим описом степового курултаю. Отже, імперський характер скіфської конфедерації ясно відбився у жорстких ієрархічних стосунках між скіфами та рештою племен. При цьому для скіфів основна служба підлеглих племен полягала у воєнному служінні. Що стосується інших форм експлуатації підневільних племен, Геродот не дає прямих указівок. Лише одна легенда про казан царя Аріанта може трактуватись як свідчення звичаю проведення підрахунків у скіфській імперії з фіскальною метою. Легенда повідомляє, що цар Аріант був зацікавлений дізнатися про кількість населення і зажадав від кожного мешканця по стрілі. З цих стріл було зроблено гігантський казан**. Структура цієї легенди включає в себе дві дії – підрахунок населення та одержання від кожного мешканця якоїсь речі (наконечник стріли, до всього, був вартісним предметом), – які ідентичні процедурі збирання податків, і, напевно, ця легенда вказує на існування такої практики в скіфів. При цьому ж легенда не залишає сумнівів в тому, що податкова практика була дуже
* «Отже, скіфські посланці прибули до царів тих народів, яких я перелічив. Була там у них нарада, і посланці докладно розповіли про стан речей і сказали їм, що перси, підкоривши собі весь інший материк, перекинули міст через Боспорську протоку, перейшли тепер на наш материк, поневолили фракійців і тепер прокладають міст через ріку Істр, бо хочуть і весь цей край підкорити собі. “Отже, вам, – вони продовжували, – аж ніяк не слід бути осторонь і дивитися на те, як ми гинемо, але будучи однодумними з нами, вчинимо опір загарбникові…”» (Геродот. Історії ІV:118). «Проміж рік Борисфен і Гіпаній є місцевість Ексампай… У тому місці стоїть казан, ушестеро більший від кратера, що його присвятив Павсаній, син Клеомброта, в гирлі Понту Евксіну. Хто його ще не бачив, я поясню тому, що це таке. Цей казан у Скіфії вільно вміщує шістсот амфор, і завтовшки цей скіфський казан має шість стіп. Як кажуть тубільці, його було зроблено з наконечників стріл. Отже, їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він загрожував смертю. Отже, коли йому принесли дуже багато наконечників стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам’ятник. З них він зробив цей казан і присвятив його тому Ексампаєві» (Геродот. Історії ІV:81). Розді л 1
**
20
примітивною на степу, де не існувало розвиненої системи акумуляції наукових знань, як в осілих суспільствах. Тож державна служба, яка завідувала виконанням цієї функції, не кидалася в очі сторонньому спостерігачеві так, як дивна легенда. Але легенда є надійним симптомом зазначеного факту. Самих скіфів Геродот подає як конфедерацію племен на чолі з царською династією – точно у відповідності зі структурою степових імперій. Він називає чотири племені – авхатів, катіарів, траспіїв і паралатів. Важко перевірити, наскільки реальними особами були родоначальники цих трьох – тут сумніву додає сам інформатор, який виводить чотири племені від трьох братів-династів (Арпоксай дав початок двом племенам). Проте реалістичною, поза сумнівом, є особа царя Сколота. Зважаючи на те, що скіфи Надчорномор’я за часів Геродота самі себе називали іменем Сколота, це означає лише одне – цей цар був засновником скіфської імперії, яку описав Геродот. Ця риса політичної культури цілком улягає степовій традиції, коли засновники імперій ставали епонімами держав і народів*. Правління Скіфією під час війни з Дарієм І трьома братами було також реальною рисою. Власне, в такому династійному правлінні була закладена причина політичної нетривкості імперії. Навряд чи можна будувати серйозні теорії про адміністративно-територіальний поділ скіфської імперії і відповідно провінційну адміністрацію на підставі повідомлення про бенкети, які влаштовували правителі областей (номархи)10. Геродот не був послідовний у вживанні термінології (і він не був винятком!). По суті, іншого поділу, крім племінного, степові імперії не знали до Монгольської імперії, в усякому разі – на степових територіях. Тому скоріше за все Геродот під правителями областей мав на увазі племінних ватажків. Як у всякій патримоніальній державі, цар і його двір становили центральний державний апарат. Геродот не подав його спеціального опису. Найближче оточення царя показується у сумному обряді царського поховання: «В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його виночерпія і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей»11. Усі зазначені особи, звичайно, були передусім царськими особистими слугами, імовірно, рабами. Проте кількатисячолітня історія степових імперій та інших держав, які входили в орбіту їхнього впливу, монотонно вказуватимуть на цих самих осіб в оточенні монархів, причому не лише як на тривіальну прислугу, а як на державних посадовців. Зрештою, в монархічних державах домодерної доби титулатура державних службовців походила від назв слуг. Османська титулатура є добрим прикладом цього. Еквівалентом куховара може вважатися чашнігір («чашник»), конюха – мірахор («завідувач коней»), найближчого слуги – хасс-ода-баши («начальник приватної палати»). З цих осіб виходили найвищі службовці держави – включно з верховним везіром. Як правило, в палацевому церемоніалі й у державних справах у степових імперіях брали участь і наближені до імператорів жінки. Тож у похованих поряд зі скіфськими царя* Сельджуки й османці – добре відомі недавні приклади цієї традиції, яка, між іншим, дожила в Україні до сучасності – її можна помітити у назвах політичних блоків, які беруть собі ім’я їхніх лідерів.
Розді л 1
21
ми слугах вгадуються прототипи важливих державних службовців пізніших степових імперій і не тільки їх. Досить сказати, що куховар і конюх належали до княжих мужів Київської Русі і їхній високий статус княжих слуг був захищений подвійною вірою, порівняно з вірою за вбивство вільної людини. Державні функції вочевидь виконувалися так званими ворожбитами. В тому, що Геродот пише про них як про лікарів, угадується те, що вони обслуговували культ царя, і отже, царі постають як справжні суспільні лідери, які спромоглися поставити під контроль держави (в їхній особі) релігію, перетворивши її на державну ідеологію, а ворожбитів – на своєрідних державних службовців. На нещастя для останніх, їхні функції були пов’язані з ризиком для життя, що було не дивно, коли роль бога приписувалася смертній істоті. Геродот розповідає про ритуал їхнього знищення12. Утім, не всі службовці були приречені померти за царя, хоча така перспектива не виключалася ні для кого*. Позаяк війна була основною функцією степової держави, відповідно військові становили основну масу державних службовців. Зрозуміло, військові служили своїм правителям ціною життя. Проте все-таки скіфи розвинули систему нагороди за воєнну службу, що згодом поширилася на царську службу взагалі. Йдеться про частування вином на імперських бенкетах: «Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келехи і з обох п’ють»13. У цьому разі, здається, Геродот помітив витоки дуже тривалої традиції бенкетування та взагалі застілля, які до цього часу збереглись у державах і суспільствах Центральної Євразії14.
2. Грецькі держави та римські провінції Надчорномор’я
Чорноморське узбережжя України, за винятком гірського Південного берега Криму, є степом. Тому державне життя тут розпочалося в складі перших степових імперій. Проте попит кочовиків на продукти осілої цивілізації дозволив грекам осісти на цій окраїні степу. По суті, колонізація розсунула кордони Греції на терени Північного Причорномор’я, хоч би якими ефемерними були володіння грецьких колоністів. Греки принесли з собою власну цивілізацію і державні традиції, які лягли в основу державного ладу їхніх колоній, а згодом і держав. Найважнішою рисою державної традиції греків була ідея політичного режиму демократії. Тим самим територія України з давніх часів належала до ареалу демократичної традиції, що стала підвалиною європейської цивілізації, і таким чином її населення набуло ранній досвід
* Див. травматичні прояви скорботи за померлим царем: «Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають у різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі, до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його» (Геродот. Історії ІV:71). Розді л 1
22
демократичного ладу. Демократичні традиції були настільки важливою складовою грецької культури, що вони збереглися в певному обсязі й у Боспорському царстві – автократичній державі, яка також постала з грецьких колоній, і у складі Римської імперії, яка теж володіла цими землями. Грецькі поліси. Грецька колонізація, що розпочалася в VІІІ cт. до н. е., досягла території України в середині VІІ ст. Тоді грецькі купці з міста Мілет у Малій Азії, які наїжджали до Північного Причорномор’я для торгівлі зі скіфами, заснували постійне поселення Борисфеніду на невеличкому півострові (тепер це – острів Березань), що прикривав вхід у Дніпровський лиман. Перед цим греки вже заснували кілька колоній на берегах Чорного моря. Греки, які походили з одного з найбагатших грецьких полісів того часу, були найактивнішими колоністами у Чорному морі; вони там заснували від 80 до 90 поселень. На той час вони вже мали поселення Істріон у Фракії, південніше устя Дунаю. А Борисфеніда стала першою грецькою колонією (апойкія – букв. виселок) у Скіфії. Як і всі мандрівні купці, греки шукали у далеких і диких краях багатства. До скіфів їх, напевно, вабило золото. Його можна було дістати, продаючи власні коштовні вироби, зокрема зброю, тканини. Особливим попитом у скіфів користувалося вино, яке саме на той час стало невід’ємним атрибутом їхніх релігійних і державних ритуалів15. Також греки діставали від скіфів хутро та рабів, які можна було перепродати сусіднім персам, і теж за золото. А ще Північне Причорномор’я було надзвичайно багате осетровими рибами*. Тут можна було вирощувати хліб і виноград. Ці місцеві продукти не лише забезпечували проживання самих колоністів на чужині, а й були вигідним товаром: вино збували скіфам, а хліб і рибу вивозили до метрополії. Переважно торговельні цілі колоністів зумовили міський тип уже перших поселень, хоча на самому початку вони становили собою скупчення напівземлянок. Не було початково й звичних для міста мурів, колонії влаштовувалися лише у захищених природою місцинах. Центром колоній був ринок із торговельно-ремісничими лавками. І ринок був основною принадою для скіфів, що й зумовило толерування ними чужоземців на своїй території. На ґрунті зростаючого взаємного інтересу на середину наступного VІ ст. неподалік від Борисфеніди, на березі Бузького лиману виникло інше поселення мілетців – Ольвія. Воно швидко перетворилося на головну колонію у Надчорномор’ї, а згодом перебрало на себе й назву Борисфеніди**. Водночас мілетці заснували колонії на східній окраїні Криму – Пантікапей, Німфей, Тірітаку, а також на Таманському півострові – Кепи. До колоністів із метрополії потяглися маси ремісників і землеробів, приваблених розмаїттям перспектив облаштування у Скіфії. Внаслідок масової колонізації пер* Осетрів навіть зображали на деяких ранніх монетах Боспора. Див: Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – М.; Л., 1949. – С.83, Таблиця І: 18, 23 (опис на С.582-583). Античний географ Страбон уважав солону рибу з Азовського моря другою за значенням статтею експорту до Греції після вивозу зерна. Див. Страбон. Географія. VІІ:4, 6. Так принаймні робили греки, які не були громадянами Ольвії, бо ті називали себе ольвіополітами (Геродот. Історії ІV:18, 78).
**
Розді л 1
23
ші колонії розрослися, найбагатші з них огородилися мурами і розпочали забудову міського типу. Розростання колоніальних міст і перспективи вивозу зерна до метрополії стимулювали появу довкола них сільських поселень – хори. У другій половині VІ ст. до н. е. мілетці заснували ще нові міста – Тіру на південному березі Дністровського лиману (на місці сучасного Білгорода-Дністровського) та Феодосію в Криму. У Надчорномор’я прибували й греки з інших місць, крім Мілета. Вони селились у колоніях мілетян або заснували свої – Керкінітіду (сучасну Євпаторію) у Криму, Фанагорію на Таманському півострові. У свою чергу, старі колонії регіону також почали засновувати власні поселення. Так, істріоти заснували Ніконій (на місці сучасного с. Роксолани на березі Дністровського лиману), гераклейці (дорейська колонія у Південному Причорномор’ї) – Херсонес (на місці сучасного Севастополя). Нові міста повстали в околиці Пантікапея. Остання хвиля колонізації відбулася на зламі VІ–V ст. до н. е., коли греки з малоазійських міст тікали від перської експансії до інших кутків Великої Греції. У результаті Північне узбережжя Чорного моря, включно з берегами Криму й гирлами річок, було густо вкрите грецькими містами та селами. Вони підтримували не лише торговельні, а й культурні та політичні зв’язки зі своїми метрополіями. Своєю чергою громадяни Мілета й за півтисячоліття згадували своє місто як «метрополію багатьох і великих міст на Понті (себто в Чорному морі. – Авт.), в Єгипті й у багатьох місцях ойкумени»16. Проте відстань до заморських колоній була надто великою, щоби метрополія могла забезпечити ефективний політичний контроль над ними. Власне, така мета у давнину навряд чи ставилася. Тогочасні колонії, на відміну від модерних часів, були також економічно незалежними від метрополій. Тому й у скруті їм не випадало сподіватися на покровительство з боку метрополій. Та й останнім під кінець VІ ст. до н. е. довелося боротися за власну незалежність проти експансії Перської імперії Ахеменідів (500–449 рр. до н. е.). Сам Мілет – засновник більшості надчорноморських колоній – був захоплений персами 494 р. і кілька років стояв руїною. Для колоністів взагалі значно гострішою від стосунків із метрополію була проблема стосунків із місцевим оточенням, передусім кочовими спільнотами, адже вони осіли на території кочовиків і там їм доводилося мати справу з непереможною силою кінних лучників. Саме від порозуміння з кочовиками залежали кордони колоній, безпека торгівлі та землеробства та й просто виживання. Тому, як свідчив давній географ Страбон, колонії від власного імені вели переговори й укладали договори з навколишніми скіфами з приводу своєї території та, звичайно, данини й інших способів купити собі мир17. Очевидно, колоністам самим доводилося дбати про відкуп від кочовиків. Потреби ринку в грошовому обігу і не в останню чергу потреба у грошах для умиротворення кочовиків змусили колоністів рано розпочати карбування власної монети. Вона й слугує найранішим беззаперечним свідченням самостійного економічного, а заразом і політичного статусу колоній. В Ольвії та Пантікапеї випуск монети простежується від кінця VІ ст. до н. е., причому в останньому карбувалася срібна монета, в Ніконії та Феодосії – з V ст. до н. е., у Тірі – з ІV ст. до н. е. При цьому монети як уособлення економічної та політичної незалежності названих держав містили зображення власних символів, наприклад, у Ніконії – сову та колесо з чотирма спицями,
24
Розді л 1
у Тірі – Деметру у вінку з колосся, в Херсонесі – Діву, перші монети в Ольвії випускались у формі стріли та дельфіна. Лише в Пантікапеї до початку V ст. деякі монети ще карбувались із зображенням лева – символу метрополії. Наприкінці V ст. Німфей, Ольвія, Тіра, Ніконій, Керкінітіда разом із кількома іншими полісами Скіфії ввійшли до Афінського союзу. Мармурова плита 425–424 рр. до н. е., що колись стояла в Афінскому Акрополі, містить вирізьблений на ній список міст-союзників і суми їхніх внесків до спільної скарбниці18. Цей список є найранішим документальним підтвердженням суверенності грецьких міст на території давньої України. Отже, грецькі колонії засновувались як міста і протягом лише кількох десятиліть перетворювалися на самостійні держави. Населення в них було переважно грецьким, панувала грецька культура. Місцеві жителі, які поселялись у містах, переймали грецькі звичаї та порядки. Отже, колонізація привела до утворення нових грецьких держав і в такий спосіб насправді розсунула ареал поширення грецької цивілізації на північні береги Чорного моря. Природно, що грецькі колоністи для суспільної самоорганізації наслідували знайому їм політичну культуру. На час початку колонізації у VІІІ ст. греки вже віддали перевагу полісній організації над царською владою – власне, це був один із чинників колонізації, якою рухала приватна ініціатива. Суть поліса полягала в самоорганізації родоплемінних громад (філ, фратрій, родів) заради виконання державних і культових функцій на засадах рівності й узгодження інтересів члені громади. Потреба узгодження індивідуальних і кланових інтересів у самоуправлінні викликала до життя такі інститути, як загальні збори громадян, участь громадян в органах влади, виборність державних посад, голосування, періодичність повноважень, колективність урядових органів. У той же час полісна організація потребувала відповідної консолідуючої ідеології, що запобігала б анархічному індивідуалізмові, прищеплюючи громадянам поціновування колективних інтересів (державних, культових, економічних та ін.). Так у полісах розвинулись ідеали служіння громаді та державі як почесного обов’язку, самопожертви в ім’я суспільного блага, дисципліни. Також розвинулося саме поняття політичної громади – демос (δημος), демократії як політичного режиму та державного устрою, та громадянства політея (πολιτεία). Одне слово, грецький поліс дав перший зразок політичного режиму демократії, який ґрунтується на ідеї служіння держави індивідуальним інтересам громадян. Політичний режим демократії та відповідний йому республіканський державний устрій зумовили й структуру та забудову грецьких полісів. Більшість грецьких полісів складалися з міста та сільської округи. В місті розташовувалася цитадель, призначена для оборони всіх мешканців полісу, храми, гімнасій – місце спортивних та інтелектуальних змагань, що формально були пов’язані з релігійними культами, але водночас слугували засобом ідейного згуртування громадян і виховання молоді. В багатьох містах споруджалися також театри, які були місцем не лише вистав, а й громадських зборів – для святкувань, урочистих церемоній, зокрема пошанування визначних громадян. Економічним центром міста була ремісничо-ринкова дільниця – агора. Проте водночас агора набула значення політичного центру. Власне, ринок був не лише основоположним атрибутом міста, а й питомим середовищем демократії. Ринок об’єднував
Розді л 1
25
виробників і торговців із різними професійними інтересами. Отже, він водночас зацікавлював міщан у його існуванні та давав поштовх до вироблення городянами такого механізму влади, який би реалізував та узгоджував їхні різнорідні інтереси. Закономірно, що на місто й перейшов термін «поліс» (звідси походить тлумачення поняття полісу як міста-держави). З розвитком поняття громадянства цей термін став означати також сукупність громадян. Ось таким було середовище грецьких полісів, яке ініціювало колонізацію Північного Причорномор’я. Свідченням ідейно-політичної зрілості грецького суспільства принаймні на час завершення епохи колонізації може слугувати вислів афінського стратега й історика Фукідіда (бл. 470–396 до н. е.): «Наш державний лад не взірується на чужі установи; ми самі скоріше служимо взірцем для декого, ніж взіруємося на інших. Називається цей лад демократичним, тому що він тримається не на меншості, а на більшості їх (себто громадян). Щодо приватних осіб закони наші надають рівноправ’я усім. Що ж стосується політичної ваги, то в нас у державному житті кожний користується ним з перевагою над іншими не через те, що його підтримує та чи інша політична партія, а залежно від його заслуг. Скромність звання бідняка не є перепоною громадської діяльності, якщо він тільки може надати якусь послугу державі»19. Цілком закономірно, що саме демократію та властиві їй державні інститути й принесли з собою грецькі колоністи до Скіфії. Тільки на початку колонізації, позаяк вона проводилася за приватної ініціативи та на кораблях купців і аристократів, ці особи (ойкісти) висунулися на роль формальних ватажків поселенців. До всього кожна експедиція стараннями ойкіста діставала сприятливий оракул від якогось грецького віщуна, тому авторитет ойкіста спирався і на його релігійні функції. У посаді царя (басилевса), що існувала в Херсонесі на початку його історії та мала функції головного жерця й епоніма, вгадується колишній ойкіст. У Гермонассі, що на Таманському півострові, ойкісти спочатку спромоглися встановити одноосібну владу. Правдоподібно, що з ойкістів походили також царі першої династії Боспору – Археанактиди20. Проте і в умовах монархії, якщо вона брала гору над демократією, певні демократичні інститути й ідеологія були досить сильними і тривалий час співіснували. Про історію грецьких держав Північного Причорномор’я повідомляють джерела, досить обмежені за своєю тематикою та призначенням. Історичні оповіді про них дуже фрагментарні. Більшість даних походить із монет та епіграфічних пам’яток, таких як написи на кам’яних стелах і плитах, що мали передусім меморіальне призначення. Серед останніх переважають надгробки, присвячувальні написи на спорудах і скульптурах, написи з приводу завершення будівництва якихось суспільних споруд, перемог спортсменів. Окрему групу утворюють постанови органів влади, вирізьблені на стелах чи на дошках, вмурованих у будинки. Серед них представлено міжнародні угоди, почесні написи для відзнаки заслужених громадян, декрети про надання певних привілеїв. Цей склад доступних джерел (часто вцілілих в уривках) далеко не повною мірою відкриває для спостереження державні інститути грецьких держав, їхні функції, а про способи формування політики й утілення її в життя годі й казати. На підставі згадок про державні посади та їхні функції можна розпізнати лише типову для
26
Розді л 1
цих держав будову та державну ідеологію. Проте вони занадто скупі на прояви специфічних рис у державному апараті, стосунків між владою та суспільством, зокрема на відхилення демократичного режиму в бік ситуативних автократій, як-от олігархія чи тиранія. Так, посада архонта в Ольвійському полісі належала до виборного члена колегії архонтів, тоді як в Боспорському царстві вона означала самого царя. Тому всі реконструкції державного устрою досить приблизні. Декрети про надання громадянських прав, привілеїв і пошанування окремих громадян важливі як свідчення суверенного статусу колоній, адже вони представляють ту чи іншу полісну громаду суверенним суб’єктом на певній території, в тому числі відносно колишньої метрополії. По-друге, вони розкривають, які права та привілеї були притаманні статусові громадянина – політея (πολιτεία). Громадянські привілеї відомі за декретами двох різновидів. Перший з них представлений одиноким декретом про ізополітію громадян Мілета й Ольвії кінця ІV ст. до н. е., знайдений у Мілеті21. Ізополітія – це взаємне визнання рівних прав громадян двох держав, що уклали угоду. Другий становлять численні декрети про надання негромадянам проксенії (буквально «гостинності»), або статусу проксена («гостя»), який надавав певні громадянські привілеї. Декрет про ізополітію між Ольвією та Мілетом постановляв, що ольвіополіти, прибуваючи до Мілета, визнавалися за повноправних громадян. Серед прав і привілеїв першим було назване право рівноправного відправлення релігійних обрядів, у тому числі право посідати почесні місця під час релігійних свят (так звана проедрія – προεδρία), право брати участь у змаганнях. Далі йшлося про право обіймати державні посади, що, мабуть, включало в себе право голосу на народних зборах. Декретом надавалися право звернення до суду і рівність у суді. Отже, в очах греків статус громадянина передбачав користування правом участі в уряді, визнання правової рівності, судовий захист. Важко предметно оцінити вигоди проедрії, яка в списку привілеїв посідає перше місце, але її високий суспільний престиж не становить сумніву. Важливою складовою громадянства був першочерговий доступ до увільнення від податків і мит (так звана ателія – ατέλεια), що збиралися на території полісів. Проксенія передбачала головно економічні привілеї – право набувати власність на території полісу, увільнення від увізного і вивізного мита. Ці права громадян надавалися за спеціальні послуги полісній громаді, наприклад, протегування її інтересам в інших державах, допомогу її окремим громадянам десь на чужині. Очевидно, що цей статус набували комерсанти, які регулярно навідувалися до міста у ділових справах. Проксени набували також права безпосереднього звернення до ради поліса. Це були досить широкі привілеї, які були варті того, щоби їх увічнити у вирізьбленій на мармурі дошці й вмурувати в стіну помістя десь у Херсонесі чи в Ольвії. Проте на проксенів не поширювалися політичні права громадян – вони залишалися громадянами іншої держави. Отже, статус громадянина передбачав низку політичних та економічних привілеїв. Не становить сумніву, що правами громадянина користувалася обмежена кількість мешканців держави. Серед негромадян були неповноправні особи – чужаки (в Афінах вони називалися метеками – μέτοικοι, тобто «переселенцями») та цілком
Розді л 1
27
безправні раби. Очевидно, свідчення неповноправного статусу не увічнювалися на коштовному мармурі. Проте про існування цих двох класів мешканців свідчить одна з рідкісних згадок у давніх літературних пам’ятках. Римський письменник Макробій (пом. бл. 430 н. е.) передав добре знану в давньому Середземномор’ї історію про те, як громадяни Ольвії, прагнучи мобілізувати всі доступні сили проти війська македонців на чолі з Зопіріоном 331 р. до н. е., відпустили на волю рабів і надали права громадянства чужинцям. Завдяки цьому місто й справді вистояло22. Заразом цей факт підкреслює і важливість привілеїв громадян, якщо заради них неповноправні мешканці свідомо погодилися взяти участь у війні, себто ризикувати власним життям. Як же була побудована держава, в якій уряд складався з самих громадян? Вищим органом влади полісу були народні збори – екклесія. Збори представляли узгоджену волю громади полісу – демоса (δῆμóς), якому належала повнота влади. Не випадково й самий термін «держава» у давньогрецькій означався спорідненим словом – «το δημόσιον». Народні збори обирали верховний уряд, який називався радою – буле (βουλή). Перевибори ради відбувалися щороку. Декрети ради, однак, видавалися від імені громади й уряду, про що завжди писалося на початку: «Рада і народ ухвалили (εδοξε βουλή και δῆμος)…». За декретами, з’ясовується, що рада та народні збори поєднували функції як законодавчого, так і виконавчого органу влади. Вони відали зносинами з іншими державами, в тому числі про статус громади та колективні привілеї громадян щодо сюзеренів («гегемонів»23), коли такі були, організовували військові заходи. У внутрішньому житті громади вони проводили будівельні проекти, санкціонували карбування монети, керували збиранням податків та іншими формами мобілізації коштів, розпоряджалися фінансами. Про політику, спрямовану на підтримання соціального миру, свідчать акції роздачі громадянам продовольства (сітометрія – σιτομετρία) у кризові часи. Вони ж ухвалювали ті декрети про винагороду своїх громадян і чужоземців, які відзначилися перед громадою. На народних зборах обиралися також урядові колегіальні органи, які відали спеціальними функціями. Їх умовно називають термінами «колегія» або «магістратура». Вищою магістратурою в Ольвії була колегія п’яти, члени якої називалися архонтами, що означало «перший». Колегією керував перший архонт. Правдоподібно, ця колегія й називалася Радою, адже її функції включали питання зовнішньої політики, керівництво іншими колегіями. Вона також контролювала стан фінансів, карбування монети. Оця колегія архонтів мала право скликати й народні збори. В Херсонесі міських комісарів називали деміургами себто «народними ватажками» (від δήμος – народ і έργον – діло, ремесло, промисел). Колегія Семи відала податками, штрафами, пожертвами, платою за орендоване державне майно, розпоряджалася храмовою скарбницею, виділяла кошти на утримання державного апарату. Колегія Семи також влаштовувала громадські свята, спортивні змагання, відзначення заслуг окремих громадян, фінансувала міське будівництво, дипломатичні місії. Одне слово, це був основний орган виконавчої влади. Справи, що стосувалися релігії, були віднесені до відома Колегії Дев’яти. Вона відала священною скарбницею, надходженнями та витратою надходжень від жертвоприношень.
28
Розді л 1
Воєнними справами відали колегії стратегів. Як і всі інші, вони були виборними і складалися з громадян. Колегія агораномів («завідувачів агори»), яка складалася з двох-п’яти осіб, здійснювала функції ринкової поліції, себто стежила за якістю товарів, перевіряла якість ринкових послуг (стандарти мір і вагів), розв’язувала суперечки. Колегія астиномів («завідувачів міста», від αστυ – місто) опікувалася міським комунальним господарством, зокрема станом будівель і доріг, водопостачанням, прибиранням сміття, каналізацією, станом порту. Відповідаючи за санітарний стан міста, колегія астиномів мала поліцейські функції. Полісний суд дікастеріон (τό δικαςτήριον) представляли, зокрема, номофілакси (νομοφύλαξ – «законохранителі») та продіки (πρόδικος – «захисники»), відомі більше за написами з Херсонеса. Про номофілаксів також відомо, що вони перевіряли всі пропозиції та закони, які розглядалися народними зборами. Лапідарних написів, однак, недостатньо, щоб із певністю встановити функції названих законознавців. У разі виникнення окремих проблем, що потребували втручання влади, громада створювала тимчасові колегії. У періоди, коли населення потерпало від голоду, громада Ольвії ухвалювала рішення про роздачу продовольства (ситометрія), якою відала спеціальна продовольча колегія – колегія ситонів. Ця акція подавалась як прояв милосердя. Саме так Ольвійський багатій Протоген у декреті, що увічнював його благодіяння ольвіополітам, надавав позики на закупи хліба на потреби громади (звичайно, позики давалися під відсотки). З тим самим наміром і ольвійська колегія ситонів, вирішивши увічнити свої діяння на спеціальній дошці з груповим рельєфним портретом, присвятила її «Герою Вчуваючому». Тому не викликає сумніву, що держава цілком свідомо бралася за функцію підтримання соціального миру. Як видно, грецькі поліси мали розгалужену структуру державних органів управління. Кожен із них виконував спеціальні функції, що стосувалися значущих сторін суспільного життя громади, таких як внутрішні політичні відносини, дипломатичні стосунки, оборона від зовнішніх загроз, ринок, фінанси та податки, будівництво та комунальне господарство, соціальне забезпечення. Ця структура державних органів відповідала складній економічній і соціальній організації міського суспільства, яке об’єднувало людей з дуже різноманітними індивідуальними інтересами. Від служіння цим інтересам залежало існування політичного режиму демократії та державності. Виборність давала змогу мати на посаді полісних магістратів підходящих управлінців і готувати їм заміну. Система ротації посадовців на підставах виборів, що запобігала зосередженню влади в одних руках, також вимагала спеціалізації державних органів. Тому полісні колегії (синедріони), крім вищого політичного органу – колегії архонтів, виконували певно окреслені функції. Виходило так, що одна особа протягом життя могла обіймати різнопрофільні посади. Напис на постаменті статуї Агасікла, сина Ктесія з Херсонеса (ІІІ ст. до н. е.), подає наочний приклад такої диверсифікованої державної кар’єри: пошанований здобув собі вдячність здійсненням кількох проектів – ухваленням закону про сторожу, розмежуванням виноградників, облаштуванням ринку, спорудженням стін, а також службою на посадах агоранома, жерця, гімнасіарха, стратега24. Інший громадянин Херсонеса – Арістон, син Аттіни, як свідчить напис
Розді л 1
29
на його надгробку, обіймав посади продіка, номофілакса, деміурга, був завідувачем скарбниці, двічі – послом до боспорського царя Ріметалка (131–154 рр. н. е.)25. Очевидно, лише посади жерців не підлягали виборам народних зборів. Жрецтво залишалося під контролем аристократичних чоловічих союзів, які переважно опікувалися культовими справами. Таким, наприклад, був союз жерців Аполлона – покровителя Ольвії, який називався союзом мольпів (букв. «співців», позаяк Аполлон уважався покровителем мистецтв і, зокрема, співу). Члени союзу й обирали з-поміж себе старшого жерця головного культу в певному полісі, і його ім’я слугувало назвою року. Священні місця полісів (теменоси) – площі з головним храмом і вівтарем – прикрашалися вмурованими в стіни дошками з іменами таких епонімів року. Посади гімнасіархів, які відповідали за тренування та змагання у гімнасіях, очевидно, також контролювались аристократами, адже первісно гімнасії мали культове значення. Інша річ, що в умовах демократичного режиму вони слугували і для прищеплення молоді демократичних цінностей. Крім виборних посад, що передусім були політичними, державна служба полісів включала й обслугу, постійну та тимчасову. У написах згадуються такі службовці, як різного роду завідувачі (епімелети – επιμελητής), економи, скарбники, судові виконавці, писарі, перекладачі, покликачі. Що ці особи були найманими професіоналами, свідчать не лише їхні спеціальні навички, які потребували відповідного вишколу або таланту, а й згадування їх у декретах не як ініціаторів, а винятково в ролі осіб, яким щось наказано. В епітафіях же на відміну від виборних урядовців, які обіймали кілька посад, ці особи згадувалися лише як представники однієї професії. Невідомо, чи в демократичних полісах Північного Причорномор’я на державній службі використовувалися раби, як це робилося в інших грецьких полісах, передусім в Афінах. Там державних рабів використовували астиноми, які відали комунальним господарством і санітарним станом міста, а також будівельники доріг26. З одного напису, знайденого в Афінах, відомо й про рабів, які виконували інтелігентні функції писаря та помічника організаторів фестивалю вина*. Північне Причорномор’я тим часом мало виняткове значення постачальника скіфських рабів для міської поліції Афін**. Історик Полібій (ІІ ст. до н. е.) першим засвідчив провідну роль грецьких держав на півночі Чорного моря як постачальників рабів для тодішнього грецького світу: «З необхідності та для потреб існування країни Понту постачають нам значну кількість беззаперечно дуже корисної худоби та рабів, і для забезпечення нашого достатку вони доставляють нам пребагато меду, воску та [рибної] солонини»27.
* «Повинно вибрати громадського раба, щоб написати копію постанови (для державного реєстру, Метроона), щоб коли такі речі трапляться, Рада і Народ були у належному і релігійному стосунку з богами … Для підготовки фестивалю вина були обрані підняттям рук від афінського громадянства такі … державний раб, якого було обрано підняттям рук, був Деметріос». Цит за.: Wіedemann Th. Greek and Rоman Slavery. – Baltіmоre; Lоndоn: The Jоhn Hоpkіns Unіversіty Press, 1981. – Р.156. Про скіфських поліцаїв і невільниць згадується у п’єсах Аристофана «Ахарнейці», «Жінки на світі Тесмофорій» та у пізніших примітках (схоліях) до них. Здається, жіночого поліцейського пристава на ім’я Скуфаїна («скіф’янка») згадано у комедії того ж таки Аристофана «Лісістрата». Розді л 1
**
30
Принаймні не викликає сумніву, що північнопричорноморські поліси в разі спеціальної потреби могли собі дозволити розкіш використовувати рабів на державній службі замість вільних громадян. Будучи на службі полісної громади, демократичний державний лад спирався на громадянську свідомість і відповідальність її членів. І виховання свідомості було надто серйозною справою, щоб суспільство відсторонилося від неї. Заходи суспільства в цьому відношенні здійснювалися по трьох напрямах. По-перше, держава спеціально піклувалася про громадянське виховання молодого покоління. Цій меті безпосередньо слугував гімнасій під проводом спеціального розпорядника – гімнасіарха, згадуваного вище. Гімнасіарх був важливою політичною посадою, тому політики з гордістю включали її до списку посад, які їм довелося обіймати28. По-друге, присяга на відданість державі включала в себе присягу на відданість демократичним ідеалам. Так, у присязі херсонеситів початку ІІІ ст. до н. е. вкладалися слова про «однодумність щодо порятунку і свободи громади і громадян»29. Ця однодумність, утім, полягала у тому, що кожен херсонесит зобов’язувався не лише старатися на користь демократичного ладу, а й доповідати вищим полісним посадовцям про відомих йому зрадників і порушників. З досвіду ХХ ст. така вимога дуже відповідала б ідеології тоталітаризму. Проте важливіше те, що ця присяга є першим зразком формулювання громадянських ідеалів, відомим на території України. Стела з присягою херсонеситів – це унікальний приклад такого документа, що походить із Північного Причорномор’я. Проте він не був поодинокий у грецькій ойкумені30. А найбільше слідів залишила по собі система нагород заслужених громадян, яка представляє третій напрям виховання державою громадянської свідомості. Різновидів нагород і пошанування було багато31. Либонь найпоширенішою формою відзнаки – відомо понад сорок засвідчених написами випадків – була нагорода золотим вінком. Вартість вінків була різною, але зумовленою якимись стандартами. При цьому нагороджений не діставав нагородний вінок у власність – той після відповідної церемонії зберігався в храмі. Це передавало пам’ять про заслуги нагороджуваного на прийдешні покоління. Найвищою нагородою було виготовлення статуй (мармурових і бронзових) або рельєфних зображень відзначуваного для виставлення в публічних місцях. На стелах і дошках вирізьблювалися декрети про пошанування певних осіб із зазначенням їхніх заслуг. Нарешті, вшанування полягало також у запрошенні відзначуваного на бенкет у товаристві жерців і/або високих посадовців. Усі перераховані способи відзнаки носили публічний характер. Ухвали про нагородження приймалися народними зборами. Дошки з декретами, статуї чи постаменти нагороджених виставлялися в публічних місцях – на агорі та теменосі. Самі ритуали пошанування, що супроводжувалися зачитуванням постанов народних зборів, відбувалися під час масових святкувань і вистав у театрі, де могла збиратися ціла громада полісу. Так, у Херсонеському театрі могло розміститися до двох тисяч осіб. Ефективність державної пропаганди ідеалів служіння на благо громади та держави добре віддзеркалюється в епітафіях, де ретельно перелічувалися державні посади, на яких працював померлий, а також державні нагороди, якими він був відзначений.
Розді л 1
31
Пошанувальні декрети та епітафії, розповідаючи про осіб, які перебували на виборних посадах, відкривають можливість оцінити доступ до влади різних соціальних верств полісного населення, себто перевірити, чи могли бідняки запропонувати щось корисне державі, як про це з гордістю писав Фукідід. У дійсності бідняки непомітні серед народних обранців, у всякому разі відзначених нагородами, на відміну від аристократів чи безрідних купців-багатіїв. Декрет на честь ольвіополіта Протогена ІІІ ст. до н. е.32, вирізьблений з двох боків мармурової стели (стояла окремо!), є прикладом спроби заможного купця і державного посадовця створити позитивну пам’ять про себе. У декреті наведено найдетальніший перелік заслуг перед містом, що полягали у позичанні місту значних сум грошей на різні потреби, постачанні хліба, списанні боргів боржникам. При цьому позики подавались як подарунки, і лише в двох місцях текст засвічує, що надані Протогеном гроші мусили бути повернуті, причому не раз із відсотками. Зменшення відсотків ретельно описувалися, що й слугує достатнім приводом думати, що позики, залишені без додаткових пояснень, поверталися за звичні відсотки. Цілі, на які Протоген надавав позики, також не були альтруїстичними. Будівництво оборонних мурів і веж, упорядкування агори, полагодження кораблів – були неминучими витратами в бізнесі великого морського купця, тим більше в оточенні кочовиків. Закупівля і завезення продовольства у голодні роки були заходом підтримання соціального спокою, що, безумовно, видавало зріле усвідомлення Протогеном вигод заходів на підтримку соціального миру. Він давав гроші на спорядження посольства до царя Сайтафарна, що, як свідчить сам напис, було комерційним підприємством і віддавалося державою на відкуп. Одне слово, про будівництво храмів чи меценатство з боку Протогена не йшлося. З посад же, які обіймав Протоген, зазначалися членство в Колегії Дев’яти, управління громадським майном і посада скарбника (три роки поспіль), а також участь у посольстві до скіфського царя Сайтафарна – усі вони були пов’язані з фінансовими прибутками Ольвії. Отож, Протоген і на державних посадах мав змогу не залишати власний бізнес. Не дарма приклад Протогена та інших державних службовців слугував підставою вбачати в республіканському устрої Ольвії риси олігархії. Отже, характерною рисою державності грецьких полісів Північного Причорномор’я була широка участь громадян в державному управлінні, що досягалася щорічною ротацією кадрів на засадах виборності. Іманентно притаманна місту складна організація міського суспільства зумовила значну кількість органів управління, що мали статус державних і відповідно рекрутували кадри з повноправних громадян. У полісах розвинулася також система державних заходів, передусім ідеологічних, спрямована на виховання громадянських ідеалів у населення полісів. Поліси Північного Причорномор’я, оточені кочовиками та часом іншими варварськими племенам, звичайно, зазнавали постійних спроб останніх привласнити собі міські багатства. Однак, навіть якщо варварам щастило захопити і зруйнувати якесь із цих міст, останнє швидко відроджувалось і зберігало свій внутрішній демократичний лад. Це зумовлювалося тим, що демократія була органічним політичним режимом для міста як складного економічного та соціального організму. Отже, будь-який гегемон у Північному Причорномор’ї не був зацікавлений у втручанні в міське правління, адже воно загрожувало скороченням прибутків від міст. Тому скіфські царі (Скілур, Атей
32
Розді л 1
та ін.) та сарматські царі (Фарзой, Інісмей), які карбували в Ольвії монету зі своїми іменами*, не втручались у внутрішні порядки підвладних міст. Власне, степові держави ніколи не були зацікавлені й не мали можливостей для запровадження власної системи правління на осілих територіях, тим більше в містах. Найбільше античні міста потерпали не від кочовиків, а від нашесть європейських варварських племен. Ті ще не мали ніякої державної традиції, а про уявлення вигод від економічної експлуатації міст годі й казати. Прямий грабунок був для них єдиним способом здобути зиск. Так, Ольвія зазнала руйнування від рук гетів під проводом Буребісти в І ст. до н. е., а в 50–70-х роках ІІІ ст. н. е. – від навали готів. Остання зрештою й поклала кінець історії цього міста, як і інших міст, розташованих у відкритих степових районах. Міське життя ще жевріло якийсь час, але у ІV ст. остаточно зникло. Толерували внутрішню автономію полісів Північного Причорномор’я також осілі імперії, такі як Понтійське царство в другій половині ІІ – на початку І ст. до н. е., а далі Римська імперія, яка утвердилась у Причорномор’ї в І ст. н. е., а далі Візантія. Ще на початку процесу входження грецьких полісів до складу таких імперій, коли у 179 р. до н. е. Херсонес укладав договір із понтійським царем Фарнаком І, то в ньому містилася курйозна присяга монарха оберігати демократію: «Намагатимуся з усіх своїх сил охороняти її (херсонської громади) демократію»33. Значна тривалість перебування колишніх самостійних полісів у складі осілих імперій дозволила виробити форми самоврядування й усталити традицію такого співіснування демократичних та імперських порядків. Так було покладено початок європейської традиції автономного і самоврядного статусу міст у межах автократичних держав.
3. Боспорське царство
Давні греки заснували на колонізованій території Північного Причорномор’я не лише демократичні поліси, а й монархію, що відповідала іншому політичному режимові – автократії. Йдеться про Боспорське царство, що проіснувало близько тисячі років. За автократичного режиму суспільство не зберігає доступу до влади для всіх його членів, зобов’язуючи державу служити їхнім індивідуальним інтересам, а погоджується на розпорядження владою однією особою разом з правом керуватися передусім власними інтересами. Для цього існувала ціла низка економічних і політичних причин, прозорих і ні, але в жодному разі не відхилення від національного характеру. Пантікапей був заснований як звичайна мілетська колонія з демократичними інститутами влади й окремими елементами демократичного державного ладу, як-от народні збори, зберігалися у місті століттями. Та все ж в умовах автократії державні інститути і відповідно державна служба істотно відрізнялися від тих, що існували в полісах, а інститути демократії мали дуже обмежену сферу компетенції.
* У Тірі відомі монети, карбовані під іменами скіфських царів Хараспа, Каніта, Саріака, Елія. В Ніконії карбувалися монети Скіла.
Розді л 1
33
Боспорське царство утворилося бл. 480 р. в результаті об’єднання (імовірно, добровільного) кількох грецьких полісів, заснованих по обох берегах Керченської протоки (тодішнього Боспору Кіммерійського). Владу в ньому взяла династія Археанактидів, що походила з Мілета і була впливовою у місті Пантікапей (інакше Боспор, сучасне м. Керч). Схоже, об’єднання Пантікапея та сусідніх грецьких міст стимулювали їхні спільні економічні інтереси, які полягали у вирощуванні зерна та продажу його до Греції, передусім до Афін, а також викликана цим потреба в обороні використовуваних для цього земель. Не становить сумніву, що стосунки Боспорської держави з варварським оточенням були від самого початку набагато конфліктнішими, ніж у Подніпров’ї та Подністров’ї, – саме Археанактиди спорудили перший вал, що захищав від кочовиків сільськогосподарські землі (хори) усіх міст держави, розташованих на Керченському півострові*. Від 438 до 109 р. до н. е. царством правила інша династія, яка носила ім’я Спартокідів і, судячи з її імені, була фракійського походження. Основою економічного процвітання держави та цієї династії залишався вивіз хліба до Еллади, передусім до Афін, які внаслідок розорення у Пелопоннеській війні (431–404 рр. до н. е.) стали залежними від імпорту. Боспор, своєю чергою будучи вікном у безмежний скіфський степ, становив великий ринок збуту для афінських ремісничих товарів. От тільки на відміну від сусідніх полісів свідчення про торгівлю вказують на те, що це був головно царський бізнес. Саме боспорські царі виступали основними торговельними партнерами й агентами в їхній державі. Вони відправляли кораблі з хлібом головному партнерові – Афінам, дарували знижки чи взагалі скасовували вивізні мита на хліб. Демократичні Афіни без зайвого сорому приймали подарунки від боспорських тиранів, ба більше – осипали тих усілякими почестями. Славний своєю вишуканою риторикою афінський політик Демосфен був палким прихильником боспорських царів. Він переконував співгромадян: «Вам, звичайно, відомо, що з усіх людей ми більше за інших споживаємо привізний хліб. Хліб, що вивозиться з Понта, дорівнює приблизно усьому іншому, що привозиться до нас з інших портів. І це природно. Таке явище має місце не лише тому, що в цій місцевості виробляється достаток хліба, а і внаслідок того, що Левкон, який є хазяїном цього хліба, надав тут усім, хто везе хліб до Афін, ателію, зробивши при цьому об’яву, щоб першими завантажувалися судна, які пливуть до вас. Володіючи один, разом з дітьми, ателієм, він надав її і усім вам»34. Скасування вивізного мита – ателія, про що говорив Демосфен, означало одержання у подарунок 13 тис. медимнів хліба. Демосфен далі повідомляв, що Левкон посилав із Феодосії 2,1 млн медимнів зерна. Демосфен домігся встановлення бронзових портретних статуй Перисаду І, його синові Сатиру ІІ і тестю Горгіппу в Піреї й у самих Афінах, на Агорі. Старання Демосфена, утім, не були безкорисливими – він діставав від Перисада І тисячу медимнів зерна щорічно. Від 107 і до 63 р. до н. е. царство входило до складу Понтійського царства Мітридата VІ Євпатора та його сина Фарнака ІІ. Поразка останніх у змаганні з Римом
* Так званий Тірітакський вал починався від міста Тірітак (нині селище Камиш-Бурун) і тягнувся до Азовського моря. Див. Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – С.45. Розді л 1
34
мали своїм наслідком посилення політичного авторитету Рима. Боротьба за престол між місцевими аристократами привела до постання нової династії Тиберіїв-Юліїв. Однак на престолі утримувалися лише ті, хто визнавав зверхність Рима. У складі Римської імперії царство існувало автономно під правлінням названої династії до кінця ІІІ cт. н. е. У другій половині ІІІ ст. Боспор пережив завоювання готами та ґерулами, але зберіг автономію під різними варварами та степовиками, поки не опинився у складі Візантійської імперії. Боспорське царство початково становило конфедерацію грецьких полісів, які назавжди зберігали автономію у внутрішньому житті й характерні для демократії державні органи – народні збори і раду* 35 та полісних магістратів36. Міські громади могли навіть випускати власні гроші, а іноді й слали послів37. Народні збори проходили в самому Пантікапеї, там же карбували монети**. Та й самі боспорські царі з першої династії Археанактидів прийняли титул не царя, що грецькою називався басилевс (βασιλεύς), а архонта, себто вождя, який носили виборні старші посадовці в демократичних полісах. При цьому влада боспорського архонта була спадковою – вона переходила від батька до сина. Це принципова ознака патримоніальної держави або монархії, незалежно від того, як, власне, називалися її володарі. Титул архонта Боспору (αρχων Βοσπορου) залишили в ужитку також царі наступної династії Спартокідів. Вони також носили титул архонтів Феодосії – дуже важливого для імперії міста, що знаходилося порівняно далеко (за 100 кілометрів) на захід від столиці та території, захищеної валами. Відомо кілька написів, в яких Спартокіди названі архонтами сіндів – одного з племен на Північному Кавказі, що, ймовірно, мало державність на час його поглинення Боспорським царством. Проте стандартний титул Спартокідів складався з двох частин. До першого складника «архонт Боспору (та Феодосії)» додавався титул царя-басилевса завойованих племен сіндів, меотів, дандаріїв, псесів, торетів, сірахів і навіть тавроскіфів. Не викликає сумніву, що завойовані варвари перебували в іншому політичному становищі, ніж колишні самостійні грецькі поліси. Поділ на греків та інших торкнувся й самих міст, де серед населення були негрецькі елементи. У прикордонному місті Танаїс грецька громада існувала відокремлено від громади місцевих мешканців, іменованих танаїтами38. Тому головою грецької громади був еллінарх39, а танаїтами управляв архонт танаїтів40. Утім, обидві громади брали участь у спільній праці***. Насправді Тана не була єдиним містом з етнічно мішаним населенням. Містам, особливо торговельним емпоріям, якими були міста Боспорського царства, була властива етнічна строкатість. Це було наслідком тієї самої економічної сили ринку, яка зводила разом різних виробників, а у домодерний час середовище певного ви* Один із написів уже римського часу (ІІ ст. н. е.), знайдених на місці Фанагорії (Таманський півострів), був зроблений від імені ради та народу агріппейців, інший – від імені народу, і це при тому, що народ визнавав верховну владу за Римом, дозволяючи нав’язати місту ім’я римського імператора. Одна з пантікапейських стел містить ухвалу ради та народу про похвалу та нагородження одного невідомого золотим перстнем за «догоджання місту». Див. CІRB. – №432. Елліни і танаїти відбудували одну зруйновану вежу. Див. CІRB. – №1243.
** ***
Розді л 1
35
робництва дуже часто збігалося з етнічними рамками – звідки й походить поширена досі ідея про етнічний розподіл праці. Звичайно, якщо іноземці селилися в містах поодинці, вони розчинялись у місцевому населенні. Проте масова міграція дозволяла їм селитися громадами, всередині яких природно зберігалися професійні, культурні та суспільні традиції. Місцева влада, якщо вона була зацікавлена у збереженні таких етнічно-професійних анклавів, дозволяла їм внутрішнє самоврядування, не турбуючись про включення їх до суспільства. Боспорські написи кінця І–ІІ ст. н.е, себто невдовзі після початку вигнання євреїв з Єрусалима, засвідчили появу єврейської громади з власним храмом – саме останньому і доручалася опіка над звільненими рабами41. Будучи знавцями торгівлі та ремесел, вони могли і знаходили собі притулок у містах Боспору. Ані центральна (царська), ані полісна влада не переймалися внутрішніми справами іноземних громад, обмежуючи свої стосунки такими практичними питаннями, як суспільний порядок, сплата податків, економіка. Отже, Боспорське царство складалося з двох частин. Першу утворювали колишні колонії, що перетворилися на міста з прилягаючою до них сільською хорою. Вони були населені грекам, тут зберігалися традиційні полісні інститути, для яких, за традицією, вищим посадовцем міг бути хіба що архонт. Це була своєрідна імперська метрополія, але з демократичним самоврядуванням. Другу частину становили підкорені навколишні племена Кримського півострова, Надазов’я та Північного Кавказу. Цим для управління потрібен був монарх, і архонти Боспора прийняли для цієї мети титул царя – басилевса. Отже, незважаючи на порівняно скромні розміри, Боспорське царство являло собою справжню імперію, частини якої мали різний політичний статус і систему правління. Утім, на Боспорі вочевидь бракує пам’яток, які б зазначали заслуги полісних посадовців, – ідеться про почесні декрети та епітафії. Це вказує на те, що полісні адміністративні посади не мали тут того суспільного престижу, а отже, і політичного авторитету, який був властивий їм у самостійних полісах. Згадок про полісні громади, ради, міських архонтів залишилося одиниці, і лише досить пізній час їхнього походження змушує припускати, що вони ніколи не зникали у містах Боспора. А якщо ні, то неможливо пояснити, навіщо монархії потрібно було б відроджувати демократичні інститути. На користь тривання демократичної традиції схиляють і згадки про міських архонтів у ролі епонімів року. Та все ж схоже, що на Боспорі самоврядна полісна адміністрація була лише органом місцевого самоуправління. Вища ж влада в цих містах належала царським намісникам, які називалися то «завідувачами»42, то «послами» (πρεςβευτής). Це співвідношення сил між представниками царя та полісної громади контрастно простежується у посвячувальному написі з Танаїса, де замовник презентує себе як «посланого царем в емпорій», тоді як місцеві архонт та еллінарх фігурують тут хіба що як епоніми: «я, Зенон, син Зенона, сина Дада, посланий царем в емпорій, присвятив Зевсу, Арес та Афродиті за Бораспа, сина Баба, архонта Танаїса, та еллінарха Родона, сина Харитона»43. Отже, навіть у грецьких містах, що зберігали демократичні інститути влади, верховна влада належала цареві. В усякому разі афіняни, видаючи у подяку за надісланий хліб почесні декрети, ще у ІV ст. до н. е. без зайвих вагань називали боспорських царів саме царями-басилевсами, а не архонтами44. Формально ж титул царів Боспора прийняла тільки династія Тиберіїв-Юліїв, яка
36
Розді л 1
правила під зверхністю Рима (відома під цим іменем від царя Рескупоріда – правив у 68–92 рр. н. е., – але почала формуватися на століття раніше). На противагу скромним появам серед уцілілих пам’яток імен міських магістратів служителі царського двору є найчастішими персонажами написів, що походять із Боспору. Це ознаки зосередження влади, а отже, суспільного престижу та багатства при царському дворі. Як і в усіх патримоніальних державах, двір правителя виконував не лише функцію житла для самого правителя, головний центр перебування династії, а й місце центрального уряду. Тільки позаяк управління патримоніальною державою в кінцевому рахунку зводилося до виконання волі володаря, то функції центрального уряду, по-перше, були перемішані з функціями персональної служби царю, а подруге, значно спрощеними. Вони зводилися до обслуговування правлячої династії, до дипломатичних і воєнних справ, законодавства та судочинства, карбування грошей, збирання податків, ідеології. При цьому одні й ті самі державні службовці могли виконувати впродовж кар’єри різні функції на розсуд монарха. Функції ж управління складними соціально-економічними одиницями, як-от міста чи окремі громади, було дозволено розв’язувати їм самим на праві самоуправління. Оточення боспорського царя включало як урядовців, так і персональну обслугу. Поряд із міністром (власне «завідувачем» царського двору – ο επι της αυλες), царським секретарем (ο επι της πινακιδος), царським скарбником (ο περι αυλην γαζοφιλαξ) написи повідомляють про постільничих (κραβάτριος), завідувача кінських стаєнь (ο επι του ίππωνος). Персональне оточення царів становило цілий розряд слуг, відомих під назвою «кращих воротарів» – аристопілітів (αριςτοπυλειται). Фрагмент напису на підніжжі пам’ятника, присвяченого Зевсу Спасителю та Гері Спасительці бл. 280 р. н. е., містить список вищих царедворців-аристопілітів. Серед них першою була посада «завідувача царства» (ο επι της βασιλείας), в якому слід бачити першого міністра. Припускається, що він міг тільки відати тією частиною царства, що знаходилася на Кримському півострові. Дійсно, володіннями на Таманському півострові відав «намісник острова» (ο επι της νήσου), а область, що знаходилася далі на схід, перебувала у віданні «завідувача Аспургіанів» (ο επι της Άσπουργιανων). Відомі спеціальні намісники для Феодосії та Горгіппії. З цього переліку однотипних посадовців випливає, що вони були губернаторами провінцій, на які було поділене царство. Проте всі провінції входили до володіння боспорського царя, тому «завідувач царства», найімовірніше, був його першим міністром, якщо завгодно, везіром – неодмінною особою у близькосхідних деспотіях. Є підстави бачити у завідувачах «звітного департаменту» (ο επι των λόγων) керівників фінансово-прибуткового відомства. У царстві існувала також посада завідувач священних справ (ο επι των ιερων). Очевидно, палацевим рангом був «головний спальник» – архикойтоніт (αρχικοιτωνείτες) – особа, яка, судячи з назви і подібних розрядів службовців при інших, відоміших, палацах, знаходилася в кімнаті монарха під час його сну. Судячи з того, що архикойтоніт не зустрічається серед аристопілітів, і зважаючи на те, що його функції були обслуговуючими й охоронними, а отже, він користувався персональною довірою царя, здається, що цю службу виконували і цей ранг мали палацеРозді л 1
37
ві невільники. В такому разі аристопіліти, мабуть, набиралися з аристократичного середовища, яке мало добру освіту. До речі, культ доброго вишколу, притаманний середовищу демократичних полісів, добре помітний і на Боспорі. Серед згаданих у написах є десятки осіб, які мали посади гімнасіарха, неаніскарха, завідувача школи, а то й просто членів аристократичних релігійних товариств – фіасів, під егідою яких молодь проходила навчання. Утім, невільники, які несли державну службу, при палаці, напевно, існували. На це прямо вказує один надгробок, у написі якого похований був названий «завідувачем євнухів»45. Євнухи, будучи жертвою насильства, майже без винятку були рабами. З різних причин вони коштували істотно дорожче за інших рабів. Цим одним вони були доступні лише обмеженій кількості власників, а профіль їхньої служби був елітним, передбачаючи участь у палацевих ритуалах, службу в приватних покоях, виконання інтелігентних функцій (писарі, рахівники, поети). Мати ж цілу службу євнухів міг, напевно, дозволити собі лише цар. Особисті слуги в усіх автократичних режимах користувалися повною довірою монарха і були резервом кадрів вищих адміністраторів держави. Те саме можна побачити і на Боспорі. Так, в одному написі про завершення будівництва стіни в Танаїсі (сучасне місто Азов) архикойтоніт Юлій Менестрат названий царським послом46. Що аристопіліти належали до боспорської знаті, може свідчити і той факт, що чимало з них були згадані як колишні. Згадування колишньої посади означає, що факт її обіймання у минулому зберігав свій престиж для його носія і після звільнення. А це означає, що увільнення з найвищих державних посад було справою звичайною, а отже, перебування на такій посаді було тимчасовим, а не довічним. Серед технічних посад, без яких багатонаціональна держава не могла функціонувати, були перекладачі. В одному написі про спонсорування будівництва з Гермонасси (на Таманському півострові) згадано «головного перекладача аланів»47, що вказує на існування ієрархії перекладачів, а отже, й державної служби. Крім того, спонсорство головного перекладача у будівництві є переконливою вказівкою на заможність, а отже, і на суспільний статус цього перекладача. З професіоналів не раз згадувалися також архітектори, відповідальні за зведення споруд. Чи не найчисленнішу професійну групу державних службовців, відомих із написів, утворювали воєнні. Начальники загонів (лохаги), тисячники (хіліархи), сотники (центуріони), командувач загону (спірарх), гопліти, капітан корабля (наварх) – ось їхній перелік. Масова присутність військових серед еліти не лише напряму свідчить про воєнну активність Боспорського царства. Навряд чи воєнні виклики були меншими для мешканців полісів – Ольвії чи Херсонеса. Проте, якщо для полісного суспільства воєнна служба була громадянським обов’язком і функції стратега могли виконувати непрофесійні воєнні, а функції поліції – взагалі негромадяни-раби, то для автократії воєнна сила була однією з провідних функцій, а військо – опорою одноосібної влади монарха, а отже, і держави. Відповідно військові мали високий суспільний статус. Цим і пояснюється, що на Боспорі вони посідали таке помітне місце серед підданців. Навіть статус гопліта був предметом гордості для родичів, а ще джерелом заробітків, на які померлому можна було замовити надгробну стелу48.
38
Розді л 1
Що все-таки вказувало на належність боспорських вояків до грецького культурного середовища з його демократичними ідеалами, то це риторика жертовного служіння вітчизні, а не царям, яку демонструють епітафії похованим воякам. За виразний приклад може слугувати віршована епітафія на знайденому в Керчі надгробку, що датується І ст. н. е.: «Левкій, син Левкія, прощавай. Коли ти припинив свої труди і підійшов до кінця, [тоді] і душа залишила твоє міцне тіло, Левкій, і достойні вітчизни та грізні ворогам обладунки, почервонілі від варварської крові. Так помер ти від натовпу ворогів. Адже і троянський Гектор загинув серед передових бійців»49. Боспорське царство мало принципово відмінні від інших грецьких держав Північного Причорномор’я будову, політичний режим і відповідно державну службу. Воно може вважатися першою патримоніальною монархією на території України. Цар був єдиним розпорядником влади, верховним власником землі й іншого майна, вищим авторитетом для своїх підданців. Тому функції верховного уряду зосереджувалися в його оточенні. Останнє було також основним джерелом рекрутування державних кадрів. Навіть заможні аристократи – соціальна опора монаршої влади – рекрутувалися через царську службу (аристопіліти). Царська влада також використовувала рабів як найвідданіших слуг. Проте зосередження абсолютно всіх функцій управління було неможливим. Тому поряд із централізованим загальнодержавним правлінням мусило зберігатися місцеве самоуправління. В грецьких містах, отож, залишалися діяти демократичні інститути, хоч їхній авторитет був ледь помітний порівняно з царським. Залишався відчутним також авторитет загальногрецької культурної традиції з її сильними демократичними ідеалами. Одне слово, Боспорське царство становило собою монархію з територіями міст, де існувало демократичне самоуправління полісного зразка. Цим самим Боспорське царство було одним із перших ареалів, де вироблялася традиція міського самоуправління в умовах автократичної влади, що стала важливим компонентом європейської цивілізаційної спадщини.
Посилання до розділу 1
1 Див. Gоlden P. Іntrоductіоn tо the Hіstоry оf the Turkіc Peоples: Ethnоgenezіs and StateFоrmatіоn іn Medіeval and Early Mоdern Eurasіa and the Mіddle East. – Wіesbaden: Оttо Harrassоwіtz, 1992. – Р.46. Див.: Ancіent Recоrds оf Assyrіa and Babylоnіa / Ed. D.D.Luckenbіll. – Vоl.ІІ: Hіstоrіcal Recоrds оf Assyrіa frоm Sargоn tо the End. – Chіcagо: Unіversіty оf Chіcagо Press, 1927. – Р.206, 212, 217. Дьяконов И.М. Ассиро-вавилонские источники по истории Урарту // Вестн. древ. истории. – 1951. – №3. – Док. №65 (с.216); Ancіent Recоrds оf Assyrіa and Babylоnіa. – Р.207, 213. Див.: Геродот. Історії І:103. Див. Querіes tо the Sungоd: Dіvіnatіоn and pоlіtіcs іn Sargоnіd Assyrіa / Ed. Іvan Starr [State Archіves оf Assyrіa, Vоl.ІІ]. – Helsіnkі: Helsіnkі Unіversіty Press, 1990. – Р.29.
2
3
4 5
Розді л 1
39
6
7 8 9 10 11 12 13 14
15
16
17 18
19 20 21 22 23
24
25 26 27 28 29
Джерела показують скіфів під проводом Мадія їхніми союзниками у війні проти Мідії. Див. Дьяконов И.М. История Мидии от древнейших времен до конца ІV века до нашей эры. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – С.258, 285-6; Садаев Д.Ч. История Древней Ассирии. – М.: Наука, 1979. – С.140; Querіes tо the Sungоd. – Р.LXІІ, 40-43 (dоc.35-40). Мазетти К. Конец Ассирийской державы и ассиро-скифские отношения // Вестн. древ. истории. – 1979. – №4. – С.22-23. Геродот. Історії ІV:20. Там само. ІV:102. Там само. ІV:66. Там само. ІV:71. Там само. ІV:68-69. Там само. ІV:66. Докладніше про це див.: Галенко О.І. Радянські бенкети та пиятики у перспективі євразійської історії // Пробл. історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць. – Вип.17, Ч.2. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2007. – С.163-184. Саме з середини VІ ст. до н. е. у похованнях скіфів з’являються амфори вина. Див. Гаврилюк Н.А. История экономики Степной Скифии VІ–ІІІ вв. до н.э. – К.: Ин-т археологии НАН Украины, 1999. – С.263. Двома століттями пізніше Геродот засвідчив використання скіфами вина у жертвоприношеннях, на царських учтах та в ритуалі підписання угод. – Геродот. Історії ІV:62, 66, 70. Це слова з декрету народних зборів Мілета про вшанування римського імператора Септимія Севера (правив 193–211 р. н. е.) бл. 200 р. н. е. – Граков Б.Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях Балканского полуострова и Малой Азии // Вестн. древ. истории. – 1939. – №3. – С.267. За часів Геродота мешканці Ольвії вважали себе мілетцями. – Геродот. Історії ІV:78. Страбон. Географія. VІІ, 4, 6. Назви цих міст було вирізьблено на стелі разом із сумами їхніх грошових внесків до Афінского союзу. Див. Граков Б.Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях Балканского полуострова и Малой Азии. – С.237-238. Фукідід. Історія пелопонеської війни, ІІ, 37, 1. Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – М.; Л.: Наука, 1949. – С.43. Жебелев С.А. Милет и Ольвия // Жебелев С.А. Северное Причерноморье. – М.; Л: Изд-во АН СССР, 1953. – С.38-47. Макробій. Сатурналії, 1, 10, 33; Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе. Часть первая // Вестн. древ. истории. – 1947. – №2. – С.263. Див. декрет ольвійської громади на вшанування пам’яті Дадага, сина Падага, який брав участь і загинув під час посольства до неназваних гегемонів. Див. Надписи Ольвии (1917– 1965) / Под ред. Т.Н.Книпович и Е.И.Леви. – Л.: Наука, 1968. – Док. №42. – С.44-46. Латышев В.В. Надписи Тиры, Ольвии, Херсонеса Таврического, расположенных между Дунаем и Боспорским царством (Іnscrіptіоnes antіquae оrae septentrіоnalіs Pоntі Euxіnі Graecae et Latіnae). – 2-е изд. – СПб., 1916 (далі ІОSPE І2). – Том.І. – №418. Там само. – №424. Аристотель. Афінска політія, 50, 54. Полібій. Загальна історія, ІV (38.4-5). ІОSPE І2. – №418. Там само. – №401.
Розді л 1
40
30
31
32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44
45 46 47 48 49
Аналогічною є присяга громадян міста Телмес з Лікії (Південна Анатолія) та присяга 14 ефебів з міста Дрера. Див. Wörle M. Epіgraphіsche Fоrschungen sur Geschіchte Lykіens: Ptоlemaіоs ІІ und Telmessоs // Zeіtschrіft für Papіrоlоgіe und Epіgraphіk. – 1978. – №8. – S.201; Жебелев С.А. Северное Причерноморье. – С.221; Соломоник Э.И. Граффити с хоры Херсонеса. – К.: Наук. думка, 1984. – С.4, 14. Докладно про нагороди в полісах Північного Причорномор’я та у Боспорському царстві див.: Скржинська М.В. Найдавніші державні нагороди на землях України // Укр. іст. журн. – 2006. – №4. – С.130-138. ІОSPE І2. – №32. Там само. – №402. Демосфен. Проти Лептина, ХХ: 31. Див. Корпус боспорских надписей (Cоrpus іnscrıptіоnum Regnі Bоspоranі) / Под ред. В.В.Струве. – М.; Л.: Наука, 1965. – №982, 983 (далі CІRB). В одному написі з Танаїса (на території сучасного м. Азов) 193 р. н. е. згадано «стратега громадян» та «архонта Танаїса». Див. CІRB. – №1237. Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – С.340. CІRB. – №1243. Там само. – №1237, 1242, 1245-1248 та ін. Архонт танаїтів згадується у CІRB. – №1242, 1245, 1251а. CІRB. – №70-73. Доручення відпущеників опіці храму було поширене й у грецькій громаді (док. №74985, 1021, 1123) «ερί της…» – відомі для Фанагорії (CІRB. – №36, 64, 1130) і Горгіппії (CІRB. – №1115, 1119, 1129, 1132, 1134, 1214) римської доби. CІRB. – №1237. Декрет народних зборів Афін про вшанування боспорського царя Спартока ІІІ (304– 284 рр. до н. е.). Див. Граков Б.Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях Балканского полуострова и Малой Азии // Вестн. древ. истории. – 1939. – №3. – С.241243. CІRB. – №301. Там само. – №1243. Там само. – №1053. «Саса гопліта дружина Таміра в пам’ять свого чоловіка поставила оцю стелу. Прощавай». Див. CІRB. – №316. CІRB. – №136.
Розді л 1
41
Розділ 2. Системи управління в Київській Русі
44
Розді л 2
1. Виникнення й еволюція державності
же давно для істориків стали звичними слова: «Корені слов’янства губляться в безодні століть». І це загалом правильно. Досі не існує можливості бодай приблизно визначити відправний пункт їхнього безмежно тривалого шляху розвитку. Невідомо навіть, коли слов’яни виділилися в осібний етнос із величезного етнокультурного масиву, що становили їхні пращури спільно з балтами й іншими древніми пранародами, і коли слов’яни з’явилися на європейському просторі. Так само неможливо відповісти на інше запитання: коли народилися перші протодержавні об’єднання в східнослов’янському середовищі? Найдавніший серед збережених часом літопис, «Повість временних літ», застає слов’ян у процесі розселення з території їхньої спільної прабатьківщини* і, природно, найбільшу увагу приділяє слов’янам східним: «Слов’яни прийшли і сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а інші сіли поміж Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, інші сіли на Двіні й назвалися полочанами, за річкою, що впадає до Двіни і званої Полота… Ті ж слов’яни, котрі сіли біля озера Ільмень, назвалися своїм ім’ям – слов’янами, і збудували місто, і назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі й назвалися сіверянами. І так розбрівся слов’янський народ…»1. Сучасні історики й археологи загалом згідні в думці, що ці поляни, древляни та інші спільності людей, яких Нестор називає «родами», становили собою союзи і племінні княжіння східних слов’ян. У перебігу свого розвитку вони заклали фундамент давньоруської державності. Але якою ж була ця державність, особливо на початковій стадії її буття?
* Що знаходилася, згідно з багатолітніми дослідженнями вчених різних країн, поміж Дніпром і Віслою.
У
Розді л 2
45
Обставини і самий час народження Давньоруської держави, яку історики назвали Київською, або Давньою, Руссю, а літописці іменували Руською землею, або просто Руссю, досі залишаються не вповні ясними. Це при тому, що вже більше двохсот років проблематика історії Київської Русі перебуває в фокусі дослідницької уваги вчених багатьох країн і народів. Створено чимало узагальнюючих праць – досить пригадати відповідні томи багатотомних історій М.М.Карамзіна, М.С.Грушевського, С.В.Соловйова, В.Й.Ключевського, книги Б.Д.Грекова, В.В.Мавродіна, М.М.Тихомирова, Б.О.Рибакова, П.П.Толочка і багатьох інших. Однак всі вони присвячені власне історії Київської Русі, політичній, соціальній, економічній і культурній. Становлення ж і розвиток давньоруської державності та влади залишились у працях істориків здебільшого на другому плані. Далі розглядатимуться соціальна сутність і природа держави, державної влади і служби, їхнє місце в становленні та динамічному розвитку країни, порядки передання верховної влади (зокрема звичаї, закони і практика престолонаслідування), складання адміністративного і судового, попервах примітивних, апаратів. Чимало уваги приділено характерові верховної влади, одноосібним і сумісним (дуумвірати і тріумвірати) формам правління на Русі. Головним, а в більшості випадків єдиним джерелом дослідження процесів утворення східнослов’янської держави і державної влади на Русі досі залишається літопис. Тривале вивчення знаменитого етногеографічного вступу до «Повісті временних літ» привело вчених до висновку, що літописець послідовно відтворив картину розселення слов’ян на обширі Східної Європи, згуртування племен у союзи, далі переростання найбільших серед них (полян, сіверян, волинян, дулібів та ін.) в об’єднання стадіально вищого типу – племінні княжіння. Ці процеси та явища охоплюють кінець V – першу половину ІХ ст. Виникнення і розвиток приватної власності (з часом – на землю) і пов’язане з ним майнове і соціальне розшарування суспільства стали одним із головних чинників переходу від союзів племен до племінних княжінь. Але уявляється помилковою думка, яку неодноразово висловлювали історики, ніби в таких княжіннях існувала соціально відособлена від маси потомствена племінна знать на чолі з князем і його військовою дружиною2. Для часів, що передували утворенню державності, це важко уявити. Адже різке й остаточне відчуження влади від народної маси належить до головних ознак державної організації. Тому племінні княжіння ще не були початковою формою східнослов’янської державності, то були ще додержавні об’єднання. Разом із тим вони склали основу для утворення державності й стали безпосередніми попередниками першого слов’янського державного об’єднання, що виникло в Середній Наддніпрянщині в середині ІХ ст. Ідеться про князівство, на чолі якого стояв Аскольд (У «Повісті временних літ» поряд із ним названий і Дір, котрий насправді княжив після Аскольда). Існують літописні свідчення, які дозволяють думати, що процеси одержавлення Середньої Наддніпрянщини відбувалися вже за часів Аскольда. Князь підкорював собі навколишні союзи племен*, провадив активну зовнішню політику: поряд із по* У Никонівському літописі під дуже умовним 864 р. сказано: «Того року воювали Аскольд і Дір полочан і багато зла їм принесли» (ПСРЛ. – Т.9. Летописный сборник, именуемый ПаРозді л 2
46
ходом на Константинополь 860 р. він воював із волзькими болгарами і завдав поразки печенігам3. Київське державне об’єднання Аскольда стало тією етнокультурною, соціальною та політичною серцевиною, навколо якої згодом, з кінця ІХ ст., почалося становлення Давньоруської держави. Це князівство було першою східнослов’янською державою, розташованою на невеликій території Середньої Наддніпрянщини. Перше тверде свідоцтво «Повісті» щодо існування загальноруської державності відноситься до часу після утвердження князя Олега в Києві (бл. 882 р.): «Той Олег почав ставити гради і встановив данини словенам, і кривичам, і мері»4. Був визначений приблизний поки що порядок збирання данини на підвладних князеві землях, які в такий спосіб окняжувалися (вводилися до складу держави); також створювались опорні пункти центральної влади на землях племінних союзів і княжінь. Цей творчий процес енергійно продовжив князь Олег у наступні роки. Уважаючи часом народження першої східнослов’янської – але ще не загальноруської! – держави середину ІХ ст., важко заперечувати те, що систематичні й достовірні відомості про виникнення і початковий розвиток державності на Русі починаються в літописі тільки з кінця ІХ ст. Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком на шляху державного будівництва в східнослов’янському середовищі. Руська Північ була приєднана до Руського Півдня, а Київ проголошено столицею вже не Київського князівства, а Давньоруської держави. До уст князя Олега Нестор вкладає знаменні слова: «І мовив Олег: “Хай буде [Київ] матір’ю градам руським!”»5, тобто столицею. Після свідчень щодо будівництва князем Олегом градів і визначення ним данин «Повість временних літ» малює картину послідовного поширення центральної влади на землі племінних княжінь і союзів. Землі приєднуваних до Києва східнослов’янських племінних об’єднань одразу ж одержавлювалися методом поширення на них систем збирання данини, судочинства й адміністрації: «Почав Олег воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав із них данину по чорній куниці [з двору]» (883 р.); «пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на них легку данину» (884 р.); «пішов Олег до радимичів, питаючи: “Кому даєте данину?”. Вони ж відповіли: “Хозарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хозарам, а платіть мені”…» (885 р.). «І володарював Олег над полянами, і сіверянами, і радимичами, а з уличами і тиверцями воював»6. Літописець у динаміці зберіг часи початків становлення Київської (Давньоруської) держави: одні союзи племен уже підкорені князем, з іншими він ще воює, прагнучи приєднати їх до Києва. Головні етапи формування держави. З часів князювання Олега в Києві розпочинається історія давньоруської державності й державної влади. На мою думку, становлення Київської (Руської) держави пройшло три основних етапи. Перший, початковий, етап визначається часом князювань Олега і його наступника Ігоря (912–944 рр.). У той час держава була неміцною, зв’язки між її частинами слабкими, а влада княжого центру на місцях була мало відчутною, часто номінальною. Племінні вожді, особливо віддалені від Києва, почувалися незалежними від князя і
триаршею или Никоновскою летописью. – СПб., 1862. – С.9), а новгородський літописець знає, що ці князі «були ратними з древлянами і уличами» (Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.; Л., 1950. – С.106). І в тому, й в іншому випадку йшлося про насильницьке «окняжіння» земель названих союзів племен. Розді л 2
47
відповідно поводилися. Зміна князя в Києві зазвичай призводила до відпадіння від Києва сильних племінних княжінь. Під 913 р. «Повість временних літ» відзначила: «Після Олега почав княжити Ігор… І зачинилися від Ігоря древляни по смерті Олега»7, тобто перестали платити данину й відмовилися підкорятися його людям, зачинивши перед ними брами своїх градів. До цього слід додати нерегламентованість повинностей і стягання данини в найбільш примітивній і насильницькій формі полюддя. Про характер і методи стягання полюддя і пов’язану з цим смерть Ігоря красномовно повідала «Повість временних літ». Восени 944 р. «Ігор пішов до древлян за даниною і додав до колишньої данини нову, і чинили насильства над ними мужі його». Становище в Древлянській землі створилося вкрай напружене, але князь не бажав бачити цього. Оглянувши награбоване добро, він звелів дружині: «Ідіть з даниною додому, а я повернусь і походжу [позбираю данину] ще»8. Переконавшись у ненаситності князя і порушенні ним умов угоди з їхньою знаттю, древляни вбили його. Цей жорстокий урок урахувала вдова й наступниця Ігоря на київському столі (престолі) в 944–964 рр. Є підстави вважати, що другий етап у розвитку державності Русі розпочався саме з князювання Ольги. Жорстоко придушивши 945 р. повстання древлян і помстившись їхнім князям за смерть мужа, «пішла Ольга Древлянською землею, встановлюючи данини і податки, і збереглись місця її стоянок і місця для полювання». Цим її діяльність у галузі державного будівництва не обмежилася. Наступного року «попрямувала Ольга до Новгорода і встановила по Мсті погости й данини, і по Лузі [назви річок] – оброки, і данини, і ловища її, і збереглися місця її стоянок і місця для полювання»9. У фольклорно-легендарній формі Нестор описав рішучі заходи княгині з упорядкування системи і норм збирання данини, створення опорних пунктів центрального уряду на місцях, поширення адміністративної та судової організацій на всі підвладні Києву землі. Розумні, далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги були вирішальним кроком на шляху одержавлення племінних княжінь і союзів, початком перетворення їхніх земель на загальну державну територію Київської Русі. Цей другий етап творення давньоруської державності завершується на початку князювання Володимира Святославича (978–1015), коли племінні союзи і княжіння остаточно ввійшли до складу країни. Незабаром по тому вона почала перетворюватися на ранньофеодальну державу. Як сповіщають літописці, в останній чверті Х ст. княжа влада, залишаючись спадковою, робиться одноосібною. «Повість временних літ», розповідаючи про сходження Володимира на престол, лаконічно констатує: «І став Володимир княжити в Києві один»10, тобто одноосібно. Ще більше зміцнило його владу запровадження на Русі християнства як державної релігії (988–990 рр.). Собор руських єпископів урочисто заявив князеві: «Ти поставлений Богом для покарання злих, а добрим на милість»11, тобто проголошувався божественний характер його влади. На часи Володимира і його сина та спадкоємця Ярослава (1019–1054 рр.) припадає третій і заключний етап державного будівництва в східнослов’янському суспільстві. Отже, давньоруська державність склалась і розвивалась більше століття в суспільстві східних слов’ян, що залишалося ще родоплемінним. Варто назвати першу
48
Розді л 2
руську державу середини ІХ – більшої частини Х ст. надплемінною, оскільки влада тоді не лише відділилася від маси народу, а й піднялася над самою племінною верхівкою, набула індивідуального і спадкового характеру. Ця держава була організована вже за територіальним принципом, чим відрізнялася від передуючих їй протодержавних об’єднань. Такою була соціальна сутність Давньоруської держави часів її становлення. Що ж стосується форми східнослов’янської держави ІХ–Х ст., то варто сприйняти вдале визначення, запропоноване відомою сучасною медієвісткою О.О.Мельниковою: дружинна держава12. Адже панівний клас такої держави становила верхівка дружини, з її членів складався протягом усього часу її існування елементарний апарат управління. Дружина здійснювала збирання данини й судові функції. Такою була юна пора Руської держави. Сучасні історики загалом сходяться на думці, що Руська земля часів Володимира і Ярослава була відносно об’єднаною монархією. Л.В.Черепнін твердив: «Від часів князювання Володимира існують усі підстави говорити про ранньофеодальну монархію на Русі… Форма держави за Володимира і Ярослава має інший вигляд, ніж за Олега, Ігоря і Святослава»13. Консолідація держави доволодимирової доби все ж таки була недостатньою. Для дійового управління занадто великою була її територія. Навіть у перші роки правління Володимира Давня Русь залишалася, за виразом Б.О.Рибакова, «досить аморфною державою». Завдяки проведенню Володимиром Святославичем адміністративної, судової, військової, ідеологічної та інших реформ країна стала більш консолідованою. Прихід до влади Ярослава Володимировича в 1019 р. після чотирьохрічної кривавої боротьби з братами за Київ поставив цього наступника Володимира перед важкими завданнями. Необхідно було відновити єдиновладну монархію, що йому пощастило здійснити лише по смерті брата Мстислава в 1036 р. Потребували зміцнення державна структура, система управління на місцях, створення нового, першого в історії Русі писаного зведення законів, що відповідало б змінам у суспільно-політичному житті. Так народилась Правда Руська. У князювання Ярослава Русь досягла вершини своєї могутності, економічного піднесення, розквіту культури й здобула високий міжнародний авторитет. Нестор назвав його «самовластцем Руської землі»14. Кончина Ярослава Мудрого (1054 р.) знаменувала втрату (хоча й на час) єдиновладної форми правління на Русі. До влади прийшов тріумвірат його старших синів Ізяслава, Святослава і Всеволода. Причиною цьому послужили правова нечіткість заповіту («ряда») самого Ярослава* і відсутність якостей самодержця в його старшого сина Ізяслава, котрий, згідно «ряда», сів таки в Києві. Тріумвіри спільно правили на Русі майже двадцять років. При тому, що брати опікувалися насамперед нарощуванням власних володінь, їхнє співправління певною мірою сприяло внутрішній стабілізації в країні.
* Князь не назвав імені свого наступника на київському столі, а лише мовив: «Доручаю стіл мій у Києві старшому синові моєму і брату вашому Ізяславу; слухайтесь його так само, як слухалися мене, хай буде він вам замість мене» (Повесть временных лет. – С.70). Ця багатослівна і розпливчаста формула була витлумачена братами Ізяслава лише як визнання його старшим у роді.
Розді л 2
49
Та зусиллями честолюбного Святослава Ярославича на початку 1073 р. тріумвірат було зруйновано. «Влаштував диявол зваду серед братії цієї – в Ярославичах. І був у тій зваді Святослав із Всеволодом проти Ізяслава»15, – емоційно вигукує Нестор. Ізяславу довелося тікати до Польщі, далі до Германії, й повернувся він на Русь лише після смерті Святослава (що сів тоді в Києві) наприкінці 1076 р. Однак Ізяслав не став правити єдиновладно на Русі, а утворив дуумвірат із молодшим братом Всеволодом, у той час чернігівським князем. Цей дуумвірат тривав трохи більше року (від середини 1077 р. до початку жовтня 1078 р.) і був перерваний загибеллю Ізяслава в битві з небожами Борисом В’ячеславичем і Олегом Святославичем, котрі намагалися забрати володіння у своїх дядьків16. У Києві єдиновладно, здавалося, вокняжився єдиний Ярославич, що залишився серед живих, – Всеволод. Та й він віддав данину порядкові співправління з сином Володимиром Мономахом. Їхній вузькородинний дуумвірат тривав аж до кончини Всеволода в 1093 р., після чого Володимир добровільно поступився київським великокнязівським столом старшому в роді Ярославичів, синові Ізяслава Святополку17. Святополк Ізяславич сів на «золотий» київський престол у важкий для Русі час. Посилився тиск половецьких ханів на південні землі Київської держави. Тому за порадою свого оточення він уклав союз із братом у перших Володимиром Мономахом, котрий на той час зарекомендував себе видатним полководцем у справі протидії навалі хижого Половецького степу. Той дуумвірат діяв, попри суперечності між його членами, аж до кончини Святополка (1113 р.). Його тривкості сприяли постійна половецька загроза й необхідність тримати у вузді буйних чернігівських Святославичів на чолі з сумнозвісним спільником половецьких ханів Олегом «Гориславичем»18, прозваним так у «Слові о полку Ігоревім» за наведення половців на Руську землю і розпалювання усобиць. Співправління Святополка з Мономахом на Русі зовсім не означало руйнації монархічного способу правління. Давньоруська держава продовжувала залишатися монархією, та не з одним, а з двома государями на чолі. Для тієї пори співправління принесло не лише певне послаблення центральної влади, а й стабілізацію внутрішнього становища і сприяло успішній боротьбі з кочівницьким степом, що особливо яскраво виявилося за часів дії дуумвірату Святополк Ізяславич – Володимир Мономах, коли внаслідок низки переможних походів у Степ 1103–1111 рр. половецькі хани були далеко відкинуті від рубежів Давньоруської держави19. Гучні перемоги над половцями сприяли не лише захистові руських людей і країни від степових хижаків, консолідації держави, а й підвищенню її міжнародного авторитету і слави. Описуючи найвидатнішу, здається, перемогу руського війська над грабіжницьким Половецьким степом, здобуту під проводом Володимира Всеволодича 1111 р., Нестор із гордістю і захопленням пише: «Повернулися руські князі додому зі славою великою, що рознеслася по всіх людях, так і по всіх далеких країнах, тобто до Греків [Візантії], угрів, поляків і чехів, навіть до Рима вона дійшла, хвалити Господа!»20 Кончина Святополка черговий раз круто змінила течію політичного життя Русі. В Києві спалахнуло повстання проти поплічників померлого князя, що чинили насильства і знущалися над городянами. Київські верхи, зібравши віче, покликали в князі немолодого авторитетного Володимира Мономаха. Вони сказали йому: «Піди,
50
Розді л 2
княже, до Києва. Якщо ж не підеш, то знай, що багато зла станеться, …а ще нападуть на твою невістку, і бояр, і на монастирі»21. У зв’язку з загрозою падіння княжої влади і настання хаосу Володимир після тяжких роздумів погодився посісти неспокійний київський престол: «Сів він на столі батька свого і дідів своїх, і всі люди раділи, і заколот стих»22. Вокняжіння Володимира привело до реставрації забутої, здавалося, на той час у суспільстві єдиновладної монархії. Помиляються ті історики, котрі пишуть, ніби самовладність Володимира Всеволодича була хіба що тінню самовладдя його діда Ярослава і прадіда Володимира: мовляв, він начебто не міг уже так вільно, подібно до них, порядкувати на Русі, переводити князів з одного уділу до іншого без їхньої на то волі та ін. Уже перші його кроки як великого князя київського виявляють прагнення Володимира до необмеженої влади. Він так само, як його батько і дід, садовить підвладних йому князів на престоли, переводить з однієї волості до іншої, карає непокірних позбавленням столів. Самовладність Мономаха яскраво виявилася в епізоді впокорення мінського князя Гліба Всеславича, так яскраво описаному «Повістю»: «Ходив Володимир походом на Гліба, Гліб же воював із дреговичами*, Слуцьк спалив, і не каявся в тому, і не висловлював покірності, та ще більше перечив Володимирові, картаючи його». Як бачимо, про виступ Гліба проти великого князя не йшлося. Але й словесного невдоволення виявилося достатнім для того, щоб Мономах силою приборкав Гліба і, «давши йому настанову в усьому, дав йому Мінськ», – але вже як єдиновладний государ… «І обіцяв Гліб у всьому слухатися Володимира»23. Часи князювання Володимира Святославича, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха можна вважати часами розквіту давньоруської державності, торжеством княжої влади на Русі. Але відносно об’єднана ранньофеодальна одноосібна монархія на Русі, що досягла вершини могутності й слави за князювання Володимира Мономаха, раптом перестала існувати незабаром після його кончини (1125 р.). По суті, князювання в Києві його сина Мстислава (1125–1132 рр.) було інерційним продовженням самовладного царювання його великого батька. При тому що й Мстислав був видатним полководцем, користувався великим авторитетом на Русі й в Європі, тримав усіх інших князів у покірності залізною рукою. І все ж таки ознаки занепаду монархії почали відчуватися в останні роки князювання Мстислава. Здається, нічого не провіщало давньоруському суспільству драматичних подій, що настали незабаром після кончини Мстислава Володимировича. Монолітна й об’єднана держава Давня Русь зненацька розділилася на півтора десятки земель і князівств, государі яких прагнули до максимальної автономії, а то й до незалежності від великого князя київського. Єдиній східнослов’янській державі, на перший погляд, настав кінець. Вона вступила в добу удільної роздробленості (40-ві роки ХІІ ст. – ХІІІ ст.). Літописці яскраво-емоційно описують і засуджують удільну роздробленість держави, що ознаменувалася нескінченними міжкнязівськими «которами» (чварами) і війнами, коли брат ішов на брата, а син скидав із престолу батька. Палали міста,
* Без дозволу великого князя.
Розді л 2
51
замки і села, гинули великі тисячі руських людей, а половці, заохочені відсутністю єдності сил Русі, грабували її землі, уводили в полон багато тисяч селян і городян. «А поганые [половці] со всех сторон приходили с победами на землю Русскую», з гіркотою записав співець «Слова о полку Ігоревім»24. Уже під 1134 р. новгородський літописець із сумом записав: «И раздрася вся земля Руская»25. В цьому контексті «раздрася» означає «розірвалася», вступила в смугу розбрату і смути. Мине близько ста років, й інший, уже галицький, літописець з тугою схвильвано опише «замятню», що настала й посилювалася на Русі: «Почнемо ж розповідати про незліченні раті й великі труди*, і часті війни, і численні крамоли, й часті повстання і багато заколотів»26. Удільна роздробленість, що охопила Давньоруську державу наприкінці 30-х – 40-х роках ХІІ ст., настала не несподівано, як уважали давньоруські літописці й учені минулих років. Вона стала логічним наслідком суспільно-економічної еволюції давньоруської спільноти. Протягом ХІ – першої половини ХІІ ст. на Русі склався клас землевласників – князів, бояр і дружинників. Здобувши землю й залежних селян, вони перетворилися на економічну й політичну силу. З тієї пори вони значно більше піклуються про власні володіння й долю свого князівства, ніж про державу загалом. І місцеві князі, змушені спиратися на боярство, звичайно слухняно проводили нав’язану їм земельними магнатами політику. Як образно висловився Б.О.Рибаков, процес роздробленості «підготовлювався перебігом історичного розвитку: росли виробничі сили, виникали й розширювалися нові міські центри, міцніла політична сила і городян, і місцевого боярства»27. Не заглиблюючись у причини й обставини перебігу удільної роздробленості на Русі, відзначу лише, що якщо вона й стала наслідком загального соціальноекономічного розвитку суспільства, то в політичному плані призвела до кризи, послаблення державної структури і занепаду центральної великокнязівської влади. Державність пережила тоді серйозні й принципові зміни. Дехто з істориків думав і думає понині, що Київська держава перестала існувати. Проте вступ Давньої Русі в добу удільної роздробленості не знаменував розпаду держави, змінилися лише політична структура і форма державної влади. На зміну монархії єдиновладній прийшла монархія федеративна. В.Т.Пашуто зазначав, що «політична структура Русі втратила форму ранньофеодальної монархії, їй на зміну прийшла монархія феодальної роздробленості». У середині ХІІ ст., продовжував учений, державний устрій Русі набув нової форми. Стольний град Київ і належний йому домен південної «Руської землі» перетворилися на спільне володіння групи князів-Ярославичів, котрі вважали себе колективними власниками «Руської землі» й вимагали собі там «части» (частки власності), а свої права і обов’язки вони визначали на загальноруських з’їздах-«снемах». Таку систему керівництва державою історик назвав колективним сюзеренітетом28. Помилялися дослідники, коли бачили у боротьбі доцентрових і відцентрових сил, властивій Русі доби роздробленості, лише безлад і навіть хаос: нескінченні княжі
* Князів Данила і Василька Романовичів, котрі намагалися придушити боярські виступи проти них. Розді л 2
52
сварки і воєнні зіткнення за кращі столи, волості, землі й багатства. У цьому, на перший погляд, безладді неначе стихійно діючих сил у, здавалося б, абсурдному розвитку подій насправді існували свої закономірності й певний порядок і зміст, мало чи зовсім не зрозумілий сучасному історикові. Інша річ, що не завжди сувора і неоднозначна дійсність відповідала прагненням панівної верстви і правовим нормам: писаним (Правда Руська різних редакцій) або узаконеним звичаєвим правом. Роздробленість Давньоруської держави була неоднозначним, суперечливим явищем. Політичне життя країни текло в суперництві сил об’єднання і дроблення держави. Навіть в умовах поступового розширення автономії тих чи інших князівств частина князів і великих бояр була змушена обстоювати державну єдність і територіальну цілісність Руської землі, хай навіть часом на словах. Змушена тому, що суспільство вимагало від панівної верхівки піклуватися про єдність і військову могутність країни. Простий люд, селяни і ремісники, що становили абсолютну більшість населення Київської Русі, бачив можливість безпечного і хорошого життя лише в існуванні об’єднаної, централізованої й сильної держави, здатної захистити від ворога, насамперед і майже винятково – від кочовиків причорноморських степів. Хоча було б наївним шукати в джерелах прямі висловлювання простих людей із цього приводу. Завдяки цьому, висловлюючи, хай навіть у станово-обмеженій формі, загальнонаціональні інтереси держави, найпрозірливіші серед князів, навіть ті, котрі, здавалося, назавжди загрузли в болоті сепаратизму, не раз публічно погоджувались із тим, що не годиться воювати один з одним і тим самим губити рідну землю. Князі проголошували своє прагнення захищати Русь від ворогів, а найсильніші й найавторитетніші серед них навіть хотіли (здебільшого демонстративно) відновити централізовану монархію Володимира Мономаха і його діда Ярослава Мудрого. Київський літопис відзначив, що в розпалі боротьби за Київ і загальноруську владу наприкінці 40-х років ХІІ ст. між княжими кланами Мономашичів, Мстиславичів, Давидовичів і Ольговичів була зроблена спроба укласти загальний мир і припинити усобиці. Літописець уклав до княжих уст такі самовикривальні слова: «То було раніше, за дідів наших і батьків наших – мир стоїть до раті, а рать до миру… Та ми вже втомилися воювати. І так на тому цілували хрест у церкві святого Спаса: Руську землю блюсти і бути всім, мов брати»29. Але й ця, й інші подібні до неї спроби досягти згоди в суспільстві та припинити чвари не мали успіху. Прагнення зберегти єдність Давньоруської держави вищою мірою притаманне суспільству 40-х років ХІІ–ХІІІ ст., коли іржа удільної роздробленості почала роз’їдати державний устрій Русі вже за кілька років по смерті Мстислава Мономашича (1132 р.). Всеволод Ольгович чернігівський розпочав конфліктувати з новим великим князем київським Ярополком Володимировичем, братом Мстислава. Тоді «люди чернігівські» (міське віче) поставили князеві ультиматум: «Проси миру, нам відоме милосердя Ярополка, він не радіє кровопролиттю, але Бога ради захоче миру, бо блюде Руську землю». Позбавлений народної підтримки, «Всеволод почав надсилати своїх людей до Ярополка з благанням миру»30. Об’єднавчі процеси і явища наростали на Русі вже від самого початку роздробленості, з 40-х років ХІІ ст. І це при тому, що ззовні вони звичайно виглядали як суперРозді л 2
53
ництво різних княжих династій і феодальних угруповань. Як слушно зазначив відомий історик, коли нащадки Мономаха* змагалися за київський великокнязівський стіл, то майже для кожного з них це змагання було водночас боротьбою за власний варіант єдності Давньоруської держави31 – певна річ, на чолі з князем, котрий очолював ту боротьбу. Із системою колективного сюзеренітету керівництва державою співіснувала інша, що діяла, правда, лише в межах Південної Русі. Йдеться про княжі дуумвірати – форму правління, відому з часу, коли Ярослав і Мстислав Володимировичі 1026 р. уклали угоду про розділення між собою південної Руської землі: «І розділили по Дніпру Руську землю: Ярослав узяв цей бік (Правобережжя. – Авт.), а Мстислав той. І почали жити мирно й у братолюбстві, і вщухли усобиця і заколот, і була велика тиша в країні»32. Та далеко не завжди таке співправління приводило до стабілізації життя в державі. Дуумвірати другої половини ХІІ ст. зазвичай становили голови двох найсильніших княжих кланів, на які на той час розділився рід Ярославичів: київські, волинські й володимиро-суздальські Мономашичі й Мстиславичі, смоленські й галицькі Ростиславичі, чернігівські Ольговичі й Давидовичі. Найбільш сильним і повноправним дуумвіратом, що тривалий час діяв у Південній Русі, був союз глави смоленських Ростиславичів Рюрика і найстарішого в роді Ольговичів Святослава Всеволодича в 1181–1194 рр. Проте дуумвірати другої половини ХІІ ст. підтримували нестійку політичну рівновагу в Південній Русі, були суто прагматичними об’єднаннями в інтересах двох кланів і тому не мали історичної перспективи33. Протиборство доцентрових і відцентрових сил у суспільно-політичному житті Давньоруської держави тривало і набувало гострих форм протягом усієї доби удільної роздробленості. Подеколи чинники об’єднавчого характеру брали гору, і це знаходило реалізацію в досягненнях системи колективного сюзеренітету або ж діяльності сильних дуумвіратів, в успішних і згуртованих діях проти половецької загрози. На межі ХІІ і ХІІІ ст. стало очевидним, що процеси і явища, які роз’єднували руські князівства і землі, зайшли занадто далеко і набули незворотного характеру. Державність почала хилитися до присмерку. Для цього існували вагомі, історично об’єктивні причини, викликані до життя розвитком давньоруського суспільства, його панівної верстви, насамперед – чинники соціально-економічні. Та й сам той розвиток був неоднозначним. З одного боку, Русі часів роздробленості було притаманне наростання економічних зв’язків поміж містами і землями, що створювало передумови виникнення відносно спільного (хай і вкрай скромного за обсягом) для всіх регіонів країни ринку. З другого – боярство і дрібні князьки на місцях, великі й середні землевласники прагнули до замкненості своїх князівств і земель, як політичної, так і економічної, вбачаючи в тому засіб досягнення більш широкої автономії, а то й незалежності від державного центру. Поступово вони тією чи іншою мірою досягали бажаного. Це була одна з головних суперечностей суспільно-господарського розвитку Давньоруської держави середини ХІІ – першої третини ХІІІ ст.
* Додам до цього, що не лише вони, а й інші княжі клани. Розді л 2
54
Інша кардинальна суперечність державного життя Русі крилась у непослідовності програм і реальних дій членів правлячого дому Рюриковичів. Вона пояснюється все тим же зіткненням об’єднувальних і роз’єднувальних сил у політичному житті країни. Князям, котрі з середини ХІІ ст. осідали на тих чи інших землях і обзаводилися там земельними володіннями, доводилося разом із боярами-землевласниками проводити відрубну, сепаратистську політику, ставлячи власні економічні й політичні інтереси вище від державних. Невщухаючі феодальні чвари, що постійно виливались у справжні великі й малі війни між князями та їхніми васалами в державі й в окремих волостях, завдавали їм самим величезної матеріальної шкоди і непоправних людських утрат, послаблюючи їх і доводячи до зубожіння їхніх підданих. Додам до цього ще й напади половецьких орд, підігрітих княжими «которами» (чварами), що від кінця ХІІ ст. почастішали. Усе це спонукувало окремих глав княжих кланів і сильних государів докладати зусиль до об’єднання своїх економічних потуг і військ для відбиття спільного ворога – кочовиків степів Північного Причорномор’я. А це всупереч бажання деяких Рюриковичів підтримувало, хай і слабку, єдність держави і центральну владу. До того ж князі просто не могли нехтувати суспільною думкою, слабко відбитою в джерелах, а ще більше – вимогами рицарства згуртуватись і захистити країну від хижих половецьких ханів. Князям доводилося, часто проти волі, як це зазвичай бувало з традиційними спільниками половецьких ханів чернігівськими Ольговичами, вирушати в походи до Степу і водити в них дружини, верхівка яких складалася з того ж самого сепаратистські налаштованого боярства, об’єктивно обстоюючи, отож, ідею спільності та єдності давньоруських земель. Народ загалом прагнув до єдності й зміцнення держави, здатної захистити його від ворога. Джерела прямо пов’язують це з необхідністю відсічі захланним половецьким ханам. Київський літописець розповідає, що 1168 р. великий князь київський Мстислав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, скликав на з’їзд залежних від нього південноруських князів і «почав думати з ними», як стримати натиск степовиків, котрі «вже в нас і Грецький шлях віднімають, і Соляний, і Залозний»*. Князі одностайно відповіли Мстиславові, що ладні за Руську землю скласти голови, після чого об’єднані сили південноруських земель рушили на половецькі вежі й досягли перемоги над ворогом34. У свідомості феодальної верхівки країни поняття єдності Русі узгоджувалось із принципом спільного володіння нею Рюриковичами (колективний сюзеренітет, що згадувався вище). Адже всі руські князі належали до одного цього роду і стояли на одній ієрархічній «лествице», хай і на різних її сходинках, багато хто з них претендував на частку в загальній дідівській спадщині й не міг залишатися байдужим до її долі. Заключний етап певної стабілізації внутрішньополітичного життя держави припав на правління в Південній Русі дуумвірату київського князя Святослава Всеволодича і князя південної Руської землі Рюрика Ростиславича (1181–1194 рр.). Об’єктивно кажучи, і Рюрик, і особливо Святослав не належали до государів, наділених високими
* Основні торговельні шляхи, що зв’язували Русь із Візантією та іншими країнами Півдня і Сходу.
Розді л 2
55
моральними якостями і особливим чеснотами. Обидва неодноразово порушували угоди, скріплені «хресним цілуванням». Подібно до інших князів вони інтригували і розпалювали усобиці, зраджували друзів, дружили та родичалися з ворогами (половецькими ханами) заради досягнення своїх егоїстичних інтересів, нарешті, не гребували й наведенням половецьких орд на рідну землю. Але, створивши дуумвірат, обидва князі під тиском громадської думки й особливо рицарства, відчуваючи, можна думати, відповідальність за долі Русі, зуміли, хай і не завжди послідовно й рішуче, переступити через власні інтереси й амбіції й доклали немалих зусиль, щоб угамувати князівські чвари. Вони досягли чималих успіхів й у боротьбі з кочовиками. Святослав із Рюриком провели кілька переможних походів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1190 рр.), відкинувши на короткий час степовиків до придонських степів. Співець «Слова о полку Ігоревім» із гордістю та зрозумілою в поетичному творі гіперболізацією описав ці перемоги, повністю віддавши їх київському государеві: «Святослав грозный великий киевский… наступил на землю Половецкую, притоптал холмы и овраги, взмутил реки и озера, иссушил потоки и болота. А поганого Кобяка* от лукоморья, из железных великих полков половецких, как вихрь, исторг; и упал Кобяк в городе Киеве, в Святославовой гриднице»35. Та позбавитися на довгі роки від половецької загрози дуумвірам не пощастило. А тимчасова консолідація внутрішньополітичного становища в Південній Русі не могла скільки-небудь серйозно зміцнити Давньоруську державу загалом, у всьому її величезному обсязі, й припинити феодальні усобиці. Кончина Святослава Всеволодича 1194 р. порушила хитку рівновагу течії політичного життя Південної Русі й призвела до послаблення соціально-економічних зв’язків і суспільної стабільності в Давньоруській державі. Особливо загострилась обстановка в самій Південній Русі на початку ХІІІ ст. Тоді на чернігівський стіл сів Всеволод Ольгович на прізвисько Чермний (рудий) і одразу заявив претензії на київський великокнязівський престол, на якому сидів Рюрик Ростиславич. Усе перше десятиліття ХІІІ ст. минуло в суперництві Ольговичів із Рюриком, яке завершилося досі незрозумілим історикам дивним обміном столами між ним і Всеволодом Чермним. Свою політичну кар’єру й саме життя Рюрик завершив, так і не побачивши більше прекрасного київського стола. Він помер в Чернігові 1216 р., а трьома роками раніше залишив світ його суперник Всеволод Чермний. Роком раніше сконав видатний государ Північно-Східної Русі Всеволод Юрійович на прізвисько Велике Гніздо36. Давньоруська державність наближалася до свого кінця. Після смерті цих непересічних діячів Русі їх заступили на головних її столах набагато більш бліді політичні постаті. Так, у Чернігові сів син Рюрика, слабохарактерний Володимир. А в Києві ще 1212 р. зусиллями Мстислава Мстиславича Удатного посадили невиразного члена клану смоленських Ростиславичів, його брата у перших Мстислава Романовича, котрий безславно загинув 1223 р. під час битви з монголами на р. Калка. Сини Всеволода Велике Гніздо розпочали тривалу боротьбу за престол Володимиро-Суздальського князівства, вирішальним чином послабивши це держав* Одного з найвизначніших половецьких ханів. Розді л 2
56
не утворення. Роздроблення Давньоруської держави в першій третині ХІІІ ст. дедалі більше посилювалося… І річ полягала не тільки і не стільки в тому, що державі першої третини ХІІІ ст. просто не вистачало яскравих княжих особистостей, видатних політиків і полководців, як уважає англійський історик Дж.Феннел37 і деякі інші вчені минулого і сучасності. Адже навіть найвидатнішому державному діячеві та воєначальнику Давньої Русі ХІІІ ст. Данилові Романовичу Галицькому виявилося не до снаги не те що згуртувати розрізнені князівства, хай лише південноруські, а й зберегти від розпаду відновлене ним 1245 р. і, здавалося, міцно збите на довгі роки Галицько-Волинське велике князівство. Не встиг ще померти Данило (1264 р.), як його могутня і консолідована держава була буквально роздерта на шматки-уділи його братом Васильком, синами і небожем. Річ полягала у зовсім іншому. Процеси та явища роздробленості на Русі, безперервно наростаючи і поглиблюючись, у перші роки ХІІІ ст. набули незворотного характеру. Криза влади поглибилася, а відцентрові сили остаточно перемогли доцентрові. Занадто далеко зайшли феодалізація країни, народжений нею місцевий сепаратизм і боярські сваволя та егоїзм, щоб можна було повернути славні часи Ярослава Мудрого і його звитяжного онука Володимира Мономаха. Винищувальна навала орд Батия на Русь у 1237–1241 рр. лише довершила розпад Київської Русі.
2. Керівні інституції держави
Двір государя був серцем будь-якої європейської держави в середньовіччі, і Русь не становила з того винятку. Виникнення і розвиток давньоруської державності в родоплемінному суспільстві породили складання попервах примітивного апарату управління. З часом, приблизно на середину ХІІ ст., з купки княжих дружинників і бояр помалу утворюється двір як структура державного управління. Довгий час двір не був достатньо структурованим, а урядовці не мали строго встановлених посад і чітко окреслених функцій. Діяльність княжого двору охоплювала всі сфери життя держави. Своєю владою государ міг розпочати війну, призначити похід, укласти союз і підписати мир. Він видавав закони, «в своїх руках мав усю адміністрацію землі і провадив її безпосередньо», розпоряджався прибутками князівства, визначав рівень і характер податків, призначав свою адміністрацію: тисяцького, сотників, десяцьких та ін.38 Двір монарха як інститут влади регулював економічні відносини, був осередком культурного, релігійного, взагалі духовного життя, стимулював усі процеси, що відбувалися в державі. Особа государя вирішальним чином впливала на діяльність держави і згуртовувала націю – у тому разі, коли той государ відповідав своєму призначенню. Та все це станеться в майбутньому. Адже давньоруська державність народилася і більше двохсот років розвивалася в примітивному родоплемінному суспільстві. Вона мала дружинний характер – панівний прошарок Русі в ІХ, Х і частині ХІ ст. складався з дружинників, вони становили елементарний апарат управління, збирали данину і чинили суд. Найстаріший серед збережених часом давньоруських літописів «Повість временних літ» відбив державну структуру Київської Русі першої половини Х ст. у внеРозді л 2
57
сених до неї угодах Олега 911 р. та Ігоря 944 р. з Візантією. На чолі країни стояли великий князь київський, «світлі та великі князі» або «всякое княжье»*, нижче від них були бояри, великі й менші, а далі вже стояли руські люди39. Існує вірогідне пояснення того, чому в русько-візантійських договорах не згадані княжі дружинники: дружина значною мірою складалась із тих же бояр і частини племінних вождів, вони ж мусили становити первинний апарат керівництва державою. Такою уявляється державна (княжа) служба початкової пори існування давньоруської державності. Загін професійних воїнів на службі руського князя – княжа дружина – виникає тоді, коли створюються державні структури. Не варто шукати дружину в родоплемінному суспільстві VІІ–VІІІ ст. Певна річ, навколо племінного вождя й тоді скупчувалися озброєні люди, але вони ще не були дружиною. Княжі дружинники другої половини ІХ – ХІІІ ст. були добре вишколеними, чудово озброєними, міцними людьми. Свідчення про княжу дружину і самих дружинників з’являються в джерелах досить пізно, лише в описі походу Ігоря на Візантію 941 р. Однак не може бути сумнівів у тому, що перший загальноруський князь Олег спирався насамперед на свою бойову і віддану йому дружину. Варто зупинитися на стосунках між князем і дружиною початкової пори існування Давньоруської держави, вони допоможуть зрозуміти особливості її соціального устрою. Відомості про це запозичені літописцями переважно з фольклорних джерел, здебільшого вписаних до літопису воїнських пісень. Через це їм притаманні хронологічна нечіткість, відсутність конкретних деталей та ідеалізація князівсько-дружинних зв’язків. Відомості про дружину в «Повісті временних літ» свідчать про зрослу роль її в суспільстві середини Х ст. і початок переростання її верхівки на елементарний апарат державного управління і раду при князеві. Про це говорить епізод взаємин між государем і дружинниками в перебігу другого походу Русі на Царгород (Константинополь) у 944 р. Під час походу Ігор «скликав дружину і почав думати», як відповісти йому на пропозицію імператора підписати мирну угоду. Воїни рішуче запропонували йому прийняти обіцяні візантійцями цінності («золоті паволоки», шиті золотом коштовні тканини) і «не воювати їх». Ігор прийняв таку пропозицію40. Отже, дружина вирішила головне питання зовнішньої політики держави. Ігореві довелося задобрювати дружинників41. Він зображений у «Повісті» залежним від своїх воїнів князем. Крім нерішучої вдачі князя, це пояснювалося ще й тим, що тоді державна влада не була достатньо сильною, а на відміну від попередника Олега Ігор не мав особливого авторитету серед воїнів. Тому йому й доводилося слухатися дружинників. Це й призвело до його трагічного кінця, загибелі восени 944 р., коли він на вимогу воїнів пішов по древлянську данину, розміри якої він перевищив, і це викликало обурення древлянських вождів42. З часом вплив дружинників на політичне життя і зовнішню політику зменшується, князі вже менше залежать від них. Державна організація робилася сильнішою, а государі мали більше влади. Утім, руські государі другої половини Х ст. описані в «Повісті временних літ», мов справжні дружинні князі, при тому що й Святослав Ігоревич,
* І ті, й інші були вождями племінних княжінь і союзів. Розді л 2
58
і його син Володимир мали сильні й самовладні характери. Літописець демонструє це в розповіді 964 р. про вступ Святослава на київський престол, коли постаріла мати передала йому владу. Дружина покірна князеві, але й він поважає її думку. На умовляння Ольги прийняти християнство Святослав із ніяковістю відповідає: «Як мені одному взяти нову віру? А дружина моя стане насміхатися». Мати ж мовила йому: «“Якщо ти охрестишся, то й усі вчинять так само”. Він же не послухався матері»43. Мабуть, Святослав Ігоревич на відміну від своєї державної матері не зрозумів важливості прилучення до світової релігії, що відкривала йому шлях до товариства європейських і близькосхідних можновладців. Та якби й зрозумів, то не наважився б зважитися на хрещення без ради зі своєю дружиною та її підтримки. «Повість временних літ» всіляко вихваляє Володимира Святославича за увагу й любов до своїх дружинників. Зокрема, йдеться про історію, коли князь звелів замінити дерев’яні ложки на срібні для своїх дружинників, – історію, саму по собі легендарну. Розповідаючи про учти і бенкети, що їх влаштовував цей князь у своїй гридниці (залі для прийомів), Нестор, імовірний складач «Повісті», пише: «Коли ж, бувало, підіп’ють [дружинники], то починають ремствувати на князя, говорячи: “Горе головам нашим: дав він [Володимир] нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними”. Почувши це, Володимир повелів викувати срібні ложки, мовивши так: “Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду срібло і золото, як дід мій і батько з дружиною дошукалися золота і срібла”»44. Слід гадати, літописець увів до свого тексту дружинний фольклор, мабуть, уривок пісні, в якій воїни оспівували свого пана. Навряд чи цей епізод колись траплявся в дійсності, і не лише з Володимиром, а й з його попередниками на княжому столі. Важливою уявляється донесена Нестором суспільна думка, згідно з якою государ із дружиною були немовби єдиним цілим. Адже відносини між сюзереном і дружинниками бували й суто службові, й теплі, неформальні. Князь і дружинники разом досягали успіхів і терпіли невдачі. Дружина була головною і, по суті, єдиною опорою княжої влади, більше государю було ні на кого зпертися в скрутну хвилину. Радитися з дружиною, тримати її в курсі своїх планів довгий час було в інтересах самого государя. Прекрасним гімном дружинності лунають слова літописця: «Адже Володимир любив дружину, з ними думав про устрій землі, і про раті, і про устав земляний [закони держави]»45. Зрозуміло, що радниками князя були не всі кілька сотень дружинників, а лише її верхівка («старшая», або «лучшая», дружина), з якої поступово складався апарат влади: управління, стягання данини й судочинства. Із старших дружинників створювалася й рада при князі. Джерела дають підстави твердити, що за часів Володимира Святославича закінчується існування дружинної форми державності. У літописних розповідях про князювання його сина Ярослава дружина відіграє роль переважно військової сили. Але й Ярославу до часу доводилося рахуватися з дружинниками. Розповідаючи про вокняжіння його в Києві після кривавої війни з братами за владу, Нестор не забуває згадати й про тих, хто забезпечив йому перемогу над Святополком: «Ярослав же сів у Києві, утерши піт із дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий»46. Дружина і дружинники посідали важливе місце в давньоруському суспільстві й при наступниках Володимира Святославича. Та це не означало, що держава зберігала
Розді л 2
59
дружинну форму в ХІ–ХІІ ст. Сама дружина з плином часу дедалі більше розшаровується, з неї виділяється боярство. Літописи знають старших і молодших дружинників, отроків, дєтських тощо. Вона перестає бути єдиною правлячою інституцією, до неї входить лише дружинна верхівка. Завдало дружині удару й народження індивідуального землеволодіння, яке підвело вгору іншу соціальну верству: земельну аристократію з числа бояр, частини старшої дружини і навіть старої племінної знаті, яка змогла перетворитися на бояр, маючи дідівські земельні володіння. Протягом ХІІ ст. більшість старших дружинників в апараті державного управління була замінена молодшими, а також людьми, вже не пов’язаними з дружиною. В джерелах з’являється термін «дворяни» – люди княжого двору, котрі не обов’язково мали шляхетне походження. Вони перебували в жорсткій службовій залежності від князя47. Дружинні реалії й традиції поступово відійшли в минуле. Так був підготовлений ґрунт для формування княжого двору як владної інституції. Він і змінює дружину в ролі апарату управління. Сучасні історики скептично ставляться до поширених (особливо серед західних учених) тверджень, ніби двір государя на Русі діяв у Х–ХІ ст. До ХІІ ст. його не існувало, бо суспільна верхівка, найперше князь, не відчували в ньому потреби. Країною керував князь і його оточення з дружинного середовища. Бо саме государ і був державою в середньовіччі – іншої не існувало. Король-Сонце Людовік ХІV не помилявся, коли говорив своїм придворним: «Держава – це я!», так і було, навіть у ХVІІІ ст., а про давньоруську добу годі й казати. Джерела, найперше літописи, згадують княжий двір як керівну інституцію держави від середини ХІІ ст. В цьому сенсі двір виступає в пам’ятках писемності протягом усього ХІІІ ст. і пізніше. Двір виник у розпал доби удільної роздробленості Давньоруської держави, тому слід досліджувати обставини, рушійні сили і чинники його становлення в річищі вивчення політичного й суспільно-економічного розвитку державності. Сучасна наука вважає, що зародження і наростання княжого і боярського землеволодіння, що було одним з головних чинників політичного роз’єднання країни і перетворення її на федеративну монархію, справили вирішальне значення на процес зміни примітивної системи управління за допомогою дружини (коли держава була відносно єдиною та централізованою) на нову інституцію керівництва – княжий двір. Така зміна викликала невдоволення старої дружинної знаті й частини боярства, яких відсунули від двору: йому потрібні були більш сучасні й динамічні люди, не обтяжені становими традиціями і забобонами48. Двір на Русі був не просто місцем перебування государя, а його політичним центром, він конституював і скріплював суспільну реальність. У своєму складі княжий двір об’єднував представників різних соціальних страт: від найближчого оточення государя, вищих урядовців (печатника, тисяцького, радників), великих бояр і воєвод, до дворян і слуг. Отже, члени двору становили соціально неоднорідне товариство. До нього входили й аристократи з бояр і старших дружинників, і дрібні посадовці, й слуги, котрі далеко не завжди були особисто вільними людьми. Та всі вони виконували княжу службу й були об’єднані особистими неформальними зв’язками. Взаєминам між людьми двору були притаманні суперництво й інтриги, що якоюсь мірою врівноважувалися стосунками солідарності та взаємодопомоги49.
60
Розді л 2
Усі посадовці, особливо вищого рангу, тривалий час виконували свої обов’язки де-факто, адже їхні посади не були за ними закріплені законодавчо чи якось інакше. Це відповідало реаліям політичного життя в середньовіччі, яке змушувало государя часто давати доручення не певним особам, а тим, хто знаходився під рукою. Щоправда, вже в другій половині ХІІ ст. джерела називають осіб (зазвичай бояр), за якими часом закріплювалися певні обов’язки, найчастіше військового чи дипломатичного характеру. Навіть назви і титули головних придворних чинів – дворський, тисяцький, печатник, конюший та ін. – не завжди відповідали дорученням государя, які вони виконували. Передусім це стосується дворського, першого чина княжого двору. Дворські бували не лише княжі, а й земські, виборні, представники міської або сільської громади. Нижче йтиметься лише про княжих дворських, державних службовців. Коло обов’язків дворського в джерелах або не визначене, або окреслене надто широко. В словниках давньоруської мови функції дворського визначені коротко і невиразно: посадова особа при дворі князя, боярина та ін.50 Дійсно, дворський виступає в літописах у різних іпостасях і різних ролях. Не існує єдності чи хоч би близькості думок щодо місця дворського в феодально-ієрархічній структурі князівства і його ролі в діяльності княжого двору. Найпоширеніше пояснення функцій дворського зводиться до того, що він очолював двір, як випливає з самої його назви. Літописи ХІІ ст. рідко згадують про нього. Проте зазвичай дворські фігурують у бойових епізодах, що неважко пояснити з огляду на буремне, сповнене воєнних операцій з іноземними государями та між руськими князями життя Русі доби роздробленості. Так, Київський літопис ХІІ ст. під 1169 р. згадує Олексія, дворського київського князя Мстислава Ізяславича, котрий разом зі своїм государем виводить під натиском ворога княжу дружину з обложеного суперниками Мстислава Києва51. Набагато частіше називає дворських Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Він дозволяє окреслити їхню роль у політичному житті й війську. Згідно зі свідченнями галицького літописця, понад тридцять років був дворським в уряді Данила Романовича боярин Андрій. У 1225 р. він виконує обов’язки посла свого пана до тодішнього галицького князя Мстислава Мстиславича. З тексту літопису створюється враження, що Андрій був насамперед воєводою і належав до кращих серед них при дворі свого князя. У 1228 р. Данило послав його з військом на Луцьк, самовільно загарбаний князем Ярославом Інгваровичем. Воєвода швидко і вправно вигнав Ярослава та приєднав Луцьк до володінь свого пана52. А 1241 р. Данило Романович вирішив придушити осередок боярського спротиву своїй владі в загубленому в горах древньому галицькому місті Перемишль. І доручив це своєму дворському Андрієві. В повіданому в джерелі епізоді Андрій швидким маршем уночі вдерся до Перемишля, вигнав звідти князька Константина рязанського, що служив ворогові Данила – чернігівському княжичу Ростиславові, розігнав слуг ворожого його князеві єпископа і придушив той заколот53. Видатну роль полководця і рицаря відіграв дворський Андрій у знаменитій Ярославській битві 1245 р., коли Данило і Василько Романовичі дали бій війську Ростислава, що складалося з добірних угорського і польського військ і загонів ворожих їм галицьких бояр. Данило поставив Андрія командувати однією з частин свого війська.
Розді л 2
61
Галицький князь свідомо послабив центр свого бойового порядку і наказав тримати його «малой дружине» Андрія, щоб заманити ворога в глиб розташування своїх сил і завдати йому нищівних ударів з обох флангів. Стратегічно Данилові вдалося переграти угорського воєводу Фільнія, котрий командував з’єднаними ворожими силами54. З нечисленним загоном, що складався з людей княжого двору, Андрій у перебігу бойовища точно виконував план, розроблений государем: «Дворський Андрій поспішив битися з полком Ростислава, бо хотів попередити бій з полком Данила». Літописець яскраво передав жар і силу битви: «Сильно списи ламалися, мов від грому був тріск, і від обох полків багато людей, що впали з коней, загинули, а інші були поранені в тому жорстокому бою на списах [копейном бою]»55. Мабуть, галицький книжник думав, що Ростислав кинувся на полк Данила (що насправді стояв на лівому фланзі), а дворський, аби перешкодити йому, підставив під удар власну нечисленну дружину. Та розгляд розвитку подій, відбитих у літописі, приводить до висновку, що Данило свідомо заманював ворога поміж флангів свого війська. Стримуючи натиск ворога, ратники Андрія повільно відходили до річки Сян. Дворський бився мужньо і відчайдушно: «Андрій же, залишившись із залишками дружини, мчав верхи назад і вперед, сильно бився з ворогом». Його воїнський контингент зазнав тяжких втрат, і Данило послав йому підкріплення56. Великою мірою завдяки стійкості та мужності свого дворського Данило Романович виграв битву біля Ярослава. Після того він розправився з боярським ватажком Володиславом, «злим заколотником землі», й іншими ворожими йому великими боярами. Боярська опозиція була тоді остаточно зламана. І надалі дворський Андрій бере активну участь у війнах своїх князів Романовичів, очолюючи ті чи інші загони їхнього війська. Наприкінці 1248 – на початку 1249 р. Данило з Васильком здійснили великий переможний похід до землі Ятвягів. У жарі битви дворський виявив велику хоробрість і мужність, при тому що був тоді хворий: «А дворський Андрій, хоча й мав мужнє серце, випустив спис, і ледве його не вбили, коли наштовхнувся на ратників [ворога], бо заволоділа хвороба його тілом і руками»57. Андрій був видатною особистістю, хоробрим і гордим рицарем, якщо вже галицький літописець присвятив йому такі теплі слова. На сторінках Галицько-Волинського літопису виступають й інші дворські Данила Романовича. Поряд з Андрієм у 1243–1245 рр. діє інший дворський Яків. У 1243 р. він разом із Андрієм відбивав напад угорського війська на Перемишль. Можна думати, що Андрій був галицьким дворським, а Яків – волинським, адже формально Романовичі ділили своє князівство: Данило вважався галицьким князем, а Василько – волинським. Тому, якщо Яків і був волинським дворським, йому час від часу доручали загальнодержавні справи. Показовою в цьому плані є розповідь літописця про напад Литви на Західну Волинь наприкінці 1244 – на початку 1245 р. Тоді «Данило і Василько помчали на них, і дворський Яків воїнів своїх повів на ворога». Битва принесла успіх галицько-волинському війську58. У наведеному епізоді Яків виконує обов’язки воєводи Романовичів, йому доручили очолити один із загонів війська. Одним з останніх дворських Данила Романовича, якщо судити з літопису, був Олекса, котрий згадується лише одного разу в нашому джерелі, зате в яскравому описі короткої й нищівної війни з литовцями. Восени 1255 р. Литва напала на Волинь по-
62
Розді л 2
близу Луцька. Романовичі не знали про той напад, проти ворога виступили урядовці їхнього двору з військом: «Служилі князі Данила і люди Василька: Георгій, Олекса дворський та інші поїхали на них». Злагоджений удар руського війська був настільки несподіваним і сильним, що литовців загнали в озеро. Літописець емоційно вигукує: «І так загрузли вони, ангел потопив їх, від Бога посланий, і наповнилось озеро трупами і щитами, і шоломами… І була дана Литві січа велика»59. Тисяцький стояв у княжому дворі лише на один щабель нижче від дворського і вважався другим у придворній ієрархії. Історики висловлювали різні погляди щодо статусу і кола обов’язків тисяцького на Русі. Від М.Ф.Владимирського-Буданова йде думка, що на Русі існувало два види тисяцьких: земські в містах і княжі при дворі. Земських він порівнював із римськими народними трибунами, вони були немовби буфером між князем і міською громадою. З цим сучасна наука може погодитися. Інакше вважав О.Є.Пресняков: тисяцькі були представниками княжої влади, отже, придворними чинами60. Відомості джерел про земських тисяцьких учений ігнорував. С.В.Юшков зазначав, що в Новгородській боярській республіці тисяцькі були представниками її верхівки і не були жодним чином пов’язані з князем61. Південноруські літописи не часто пишуть про тисяцьких у Південній Русі, більше вони згадуються у літописах північноруських, Новгородських і Суздальському (Лаврентіївському). У Лаврентіївському ізводі під 1136 р. названий Давид Ярунович, «тисяцький київський», мабуть, земський. А от під 1147 р. у цьому джерелі згадані одразу двоє київських тисяцьких: княжий Рагуйло і земський Лазар62. Найчастіше називають тисяцьких новгородські літописці. У всіх відомих мені випадках то були міські, земські тисяцькі. Вони відігравали одну з чільних ролей у політичному житті Новгородської республіки. Зазвичай вони діють укупі з посадником, главою земської влади Новгорода, і в політичному протиборстві здебільшого протистоять князеві, запрошеному ззовні новгородською громадою. Більшість згадок про новгородських тисяцьких давньоруського часу належать ХІІІ ст. У 1215 р. в Новгородському першому літописі молодшого ізвода йдеться про те, що Мстислав Удатний залишив Новгород і подався княжити до Галича. Новгородське віче послало за Ярославом Всеволодичем, онуком Юрія Долгорукого, «Юрія Івановича посадника, і Якова тисяцького, і купців найстаріших 10 мужів». Своєрідною новгородською традицією стало відбирати посади водночас і в посадника, і в тісно пов’язаного з ним тисяцького. Під 1219 р. у джерелі читаємо: «Тоді ж відняли посадництво у Твердислава, …а тисяцьке в Якуна відняли». Те ж саме бачимо в Новгородському літописі під 1286 р.: «На зиму відібрали посадництво у Семена і дали Андрію Климовичу, а тисяцьке відняли в Івана і дали Андріяну Олеферовичу»63. Все це відбувалося згідно з постановою міського віча. У давньоруських великих містах, і Київ не був винятком, від середини ХІІ ст. вирувало й пінилося суспільно-політичне життя, тривала боротьба не лише між громадою і княжою владою, а й між партіями і групами городян, що виявлялося в жарких сутичках на вічі. Так само, як у Києві, вічники піднімалися проти тисяцького в Новгороді. Там тисяцький неодноразово ставав жертвою міських заворушень, боротьби між різними боярськими партіями, а то й просто вибуху гніву юрби, інспірованого тими же боярами з різних угруповань. Коли 1228 р. князь Ярослав посварився з архієпископом
Розді л 2
63
Антонієм (главою земського уряду Новгорода), в місті спалахнуло повстання: «Пішли з віча на тисяцького В’ячеслава і розграбували двір його, і брата його Богуслава, і Андрійовича, стольника владики»64. З цих лаконічних слів можна зрозуміти, що на вічі перемогла партія, яка підтримувала князя. За два роки, під час чергового «мятежа» в місті, юрба скликала стихійне віче і «дала посадництво Степану Твердиславичу, а тисяцьке Микиті Петриловичу»65. То була особливість соціально-політичного життя Новгородської боярської республіки. Адже в Галичі у літописі за ХІІІ ст. не простежується жодного зв’язку між княжим тисяцьким і міською громадою. Княжий тисяцький радше їй протистоїть, а про стосунки з ворожими Романовичам боярами годі й казати: так само, як і дворський, галицький княжий тисяцький запекло і наполегливо бореться з ними. Південноруський літопис ХІІІ ст. містить чимало звісток про княжих тисяцьких. Волинський тисяцький Романовичів Дем’ян у 1211 р. разом із малолітнім тоді Данилом рушає відбивати Галич у зайд – чернігівських князів Ігоревичів. Похід приніс успіх. Інший тисяцький князя Данила Дмитрій виступає поряд із ним уже в перший рік його самостійної державної діяльності. Він допомагає своєму князеві захищати Галич від угорсько-польського війська. Зазвичай тисяцький командував «малой дружиной» княжого двору, воїнським контингентом, що завжди був під рукою в государя. Ці обов’язки Данило неодноразово покладав на свого тисяцького Дем’яна, як було 1231 р., коли князь опинився в скрутному становищі, будучи оточеним боярами та їхніми людьми в Галичі. Дем’ян з купкою молодших дружинників став біля государя і не дозволяв нікому наблизитися до нього. Данило звернувся тоді по допомогу до городян стольного града: «Сам же Данило скликав віче, бо залишився він лише з 18 отроками вірними та з Дем’яном, тисяцьким своїм»66. З дальшої розповіді Галицько-Волинського літопису можна зрозуміти, що городяни підтримали свого государя проти бояр. Вірний Данилові тисяцький Дем’ян пильно стежив за підступами галицьких великих бояр, що особливо посилилися на межі 20-х і 30-х років ХІІІ ст. У тому самому 1230 р. «змову ж вчинили безбожні бояри галицькі» – вони замислили заманити Данила Романовича на бенкет до боярського замку Вишня, що належав «Пилипові безбожному», і там його вбити. Але перед тим, як государ зібрався до Вишні, «прийшов до нього посол від тисяцького його Дем’яна й мовив йому: “Бенкет цей злим буде, бо змовилися безбожний боярин Пилип із братом твоїм Олександром*, щоб тебе вбити”»67, – емоційно пише галицький книжник. Так тисяцький викрив змову й дав можливість ув’язнити змовників. У величезному фонді давньоруських джерел, насамперед літописів, існують лише кілька згадок про «печатника» – хранителя княжої печатки, канцлера, одного з найвищих чинів двору государя. Всі вони належать Галицько-Волинському ізводові. В жодному іншому княжому дворі на Русі ХІІІ ст. подібної посади не існувало, якщо, звичайно, довіряти літописанню і словникам давньоруської мови. З’являться печатники пізніше, принаймні з ХІV ст.
* Брат Данила у перших, ворожий йому белзький князь Олександр Всеволодич, що неодноразово згадується в літописі. Розді л 2
64
Уперше княжий печатник Кирило виступає на сторінках нашого джерела у переказі подій 1241 р. – у ролі воєводи свого государя. Тоді, після «Батиєвого погрому», підвела голову феодальна опозиція княжій владі у Галицькій землі, яка до того, від часів утвердження Данила Романовича в Галичі 1238 р., принишкла і лише чекала зручної нагоди, щоб повстати проти свого государя. Та нагода настала після спустошення монголо-татарськими ордами Русі у 1237–1241 рр. Літописець нотує: «Ростислав* зібрав князів болоховських і залишки галичан [бояр], прийшов до Бакоти»68. Це сталося 1241 р. Варто пояснити наведений текст. Скориставшись із послаблення княжої влади в Галицько-Волинській Русі, Ростислав відважився захопити Галич і вступив для цього в союз із так званими болоховськими князями: боярством Болоховської землі, що лежала у верхів’ях Південного Бугу, басейнах річок Горині, Случа й Тетерева69. Тоді Данило Романович послав свого печатника Кирила на Дністровський рубіж князівства, щоб припинити насильства над місцевою людністю з боку тамтешніх земельних магнатів. Той прибув до Бакоти – головної фортеці князівства на південному кордоні. Коли Ростислав зі своїм військом наблизився до Бакоти, Кирило спробував присоромити його, нагадавши про благодіяння, які він разом із батьком одержав від Романовичів у лиху годину Батиєвої навали. Але княжич гордовито відмовився послухатися печатника. Тоді Кирило, «переконавшись у його [Ростислава] непослуху, пішов на нього з піхотинцями, той же, побачивши це, побіг геть». Відігнавши Ростислава, Данило кинувся на Болоховську землю. Справу розгрому болоховських князів довершив його полководець: «Прийшов же Кирило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піхотинців і трьомастами кіннотників і доручив їм узяти Дядьків градъ», після чого «полонив землю Болоховську й попалив»70. Проте Кирило був не тільки і не стільки воєводою Романовичів. Він належав до ближнього кола їхніх дипломатів, не раз виконуючи делікатні доручення князів. Галицький літописець далі сповіщає, що восени 1246 р. «Кирило ж митрополит іде, посланий був Данилом і Васильком на поставлення на руську митрополію»71. При тому що існувала спільна для всієї Русі Київська митрополія, Данило Романович вирішив заснувати загальноруську митрополію в Галицько-Волинському князівстві, що б незмірно піднесло міжнародний авторитет государя й офіційно зробило б його першим серед давньоруських князів. Справа полегшувалася тим, що митрополича кафедра в Києві залишалася незаміщеною від часів монгольської навали на стольний град Русі. Надісланий 1237 р. з Нікеї (де тоді перебував вигнаний хрестоносцями в 1204 р. з Константинополя візантійський патріарх, грек Іосиф) митрополит після зруйнування Києва ордами Батия в джерелах більше не згадується – або втік додому, або загинув. Якщо врахувати ту обставину, що в 1240–1242 рр. Данило Романович поширив свій політичний вплив на Київ, то він, природно, зайнявся справами церковними (ідеологічними) і на власний розсуд обрав кандидата в митрополити на ім’я Кирило, вочевидь русина за походженням. Хоча Кирило названий у літописі митрополитом,
* Неодноразово згаданий у нашій розповіді Ростислав Михайлович чернігівський, що з середини 1230-х років зазіхав на Галич і землю.
Розді л 2
65
але висвятити його змогли лише в 1246 р. (адже в 1240–1244 рр. патріарха в Нікеї просто не було). Коли Кирило приїхав нарешті до патріаршого двору, його затвердили без жодних труднощів. Політик з голови до ніг, Данило використав суто, здавалося б, церковну подорож Кирила до Нікеї, аби владнати стосунки з угорським королем. Літопис констатує: «Коли він [Кирило] був у короля, то умовляв його король багатьма облесливими словами, переконуючи так: “Проведу тебе до Греків [до Візантії] із великою честю, аби тільки уклав Данило зі мною мир”». Кирило своєю чергою вимагав клятву від Бели ІV, що той буде додержуватись угоди з Данилом. Діставши запевнення в цьому, він повернувся до свого государя і порадив йому: «Візьми доньку його синові в дружини». Після того «Данило пішов, узяв сина свого Лева й митрополита [Кирила] і подався до короля… і взяв доньку його для сина»72. Тоді в угорському місті Ізволін була підписана важлива для обох сторін міждержавна угода, за якою, крім іншого, відбулося передання королю знатних угорських полонених, захоплених Романовичами у битві під Ярославом улітку 1245 р. То був вияв доброї волі, що скріпив союзницьку угоду, своєрідною печаткою якої став династичний шлюб – одруження Лева з королівною Констанцією засвідчене й угорським джерелом73. Літопис підкреслює видатну роль Кирила в укладенні важливого дипломатичного договору. Підсумовуючи сказане, зазначу, що Кирило був людиною сильного характеру і видатних державних здібностей. Він хоробро бився з ворогом, командував військом, уміло вів перетрактації з угорським королем. Досліджені тексти Галицько-Волинського ізводу ще раз переконують у тому, що на Русі придворні чини і посади не були строго закріплені за певними особами, коли навіть печатник використовувався як воєвода, а церковного ієрарха посилали за кордон як дипломата. Далеко не завжди князь перебував на чолі свого війська або дружини. Часто, особливо з настанням ХІІІ ст., військом керували його воєначальники (воєводи). До того ж деякі князі (наприклад, Ярослав Володимирович галицький у другій половині ХІІ ст. або Володимир Василькович волинський в останній третині ХІІІ ст.) залишалися вдома, посилаючи з військом вірних і досвідчених воєвод. З настанням ХІІІ ст. масштаби воєнних операцій руських військ значно зросли. Зробилося численнішим саме військо, зросла кількість полків у ньому, союзники ж (чорні клобуки) перетворилися на окремі воїнські частини: стрільців і легку кавалерію. Все це у багатьох випадках просто унеможливлювало оперативне керівництво походом і особливо боєм із боку самого лише князя. Воєводи з плином часу дедалі частіше з’являються на сторінках джерел – і, зрозуміла річ, насамперед в описах бойових дій і походів. Саме слово «воєвода» зустрічається в Галицько-Волинському літописі в основному на його останніх сторінках. Та в інших давньоруських літописах ХІІІ ст. цей термін трапляється лише час від часу. Наведу хіба що фрагмент Лаврентіївського літопису за 1220 р.: «Георгій великий князь, син Всеволодів, послав брата свого Святослава з полками й воєводами на безбожних Болгар [волзьких]»74. Здається, воєводи формально не входили до княжого двору*, то й не варто про
* Бо джерела ніколи не називають їх серед посадовців двору. Розді л 2
66
них тут говорити – скаже скептично налаштований читач. Але ж воєводами бували й вищі чини двору: двірські, тисяцькі, навіть сам княжий печатник. Усі вони ходили в походи, очолювали великі й малі загони княжого війська, мужньо билися в першій його лаві. Тому варто все ж таки зараховувати воєвод – тих, котрі й не мали придворних чинів, – до княжого двору, уряду государя. Досить багатими є свідчення про воєначальників у Галицько-Волинському літописному ізводі. На його сторінках ці княжі воєначальники згадуються часто, можна сказати, постійно. Створюється враження, що воєводи не лише командували військом чи його окремими підрозділами, а й проводили самостійні бойові операції, певна річ, за дорученням своїх государів. Майже всі згадки про воєвод у Галицько-Волинському літописі стосуються воєначальників Данила і Василька Романовичів. Частина з них служила попередникові Данила на галицькому престолі Мстиславу Мстиславичу Удатному (1219–1228 рр.). Серед них був і боярин Гліб Зеремійович. У воєнному епізоді 1219 р. Данило Романович і той Гліб разом із боярином Мирославом і тисяцьким Дмитром засіли в обложеному уграми Галичі. Але Мстислав Мстиславич із невідомих науці причин звелів своєму зятеві Данилі залишити місто, й галицький літописець свідчить: «Данило ж вийшов [із Галича] з Дмитром тисяцьким, і з Глібом Зеремійовичем [воєводою], і з Мирославом»75. Відступаючи, вони мужньо відбилися від ворога, що переслідував їх. Та надалі воєвода Гліб залишив княжу службу й очолив ворожу Романовичам партію боярських олігархів, яка прагнула, хоч би що там було, перешкодити поверненню Данила на галицький престол. Неодноразово він обманював Романовичів і повертався на службу князеві й урешті-решт загинув в 1235 р., коли черговий раз зрадив Данила в битві з половцями біля Києва. Серед воєвод Романовичів особливо вирізнялися своїми талантами і мужністю згаданий уже Мирослав, В’ячеслав, печатник Кирило і тисяцький Дмитро. Чи не найяскравішою постаттю серед них був Дмитро, котрий почав служити Романовичам іще 1219 р. А в 1238 р. в зв’язку з наближенням орд Батия до Києва Данило Романович «залишив у ньому Дмитра і віддав Київ у руки Дмитрові захищати його проти іноплемінного народу, безбожних татар». Дмитро очолив оборону стольного града Русі під час облоги його Батиєм у листопаді-грудні 1240 р. Дмитро мужньо бився з ворогом, перебуваючи у гущі подій: «І піднялися городяни на залишок стіни, і тут було видно, як ламалися списи й щити розколювались, а стріли затуляли світло переможеним; і Дмитро поранений був». Після того як монголи штурмом оволоділи Києвом, «Дмитра же знайшли пораненого і не вбили його, мужності заради його»76, – Батий подарував йому життя, що в практиці жорстокого і шаленого хана було винятковим учинком. Інший визначний воєвода Романовичів «великий В’ячеслав Товстий» уперше названий у Галицько-Волинському літописі в оповіді про події 1211 р., коли малі ще Романовичі (точніше, мати, що стояла за ними) зважилися вибити Ігоревичів із Галицької та Волинської земель. Цей воєвода прийшов від Василька, що княжив тоді в Белзі, разом з іншими видними воєначальниками: Мирославом і Дем’яном. Незабаром по тому літописець називає В’ячеслава володимирського (волинського) серед бояр, котрі восени 1211 р. підсадили Данила на галицький стіл. У цьому тексті йдеться про волинського великого боярина В’ячеслава Товстого.
Розді л 2
67
На користь такого припущення може свідчити й повідомлення Галицько-Волинського літопису про вигнання матері Данила і Василька Анни з Галича на початку 1212 р.: «Княгиня ж Романова із сином своїм Данилом і з В’ячеславом Товстим побігли до Угрів, а Василько з Мирославом поїхали до Белза»77. З контексту цього свідчення виходить, що В’ячеслав Товстий був одним із найнаближеніших бояр і воєначальників Романовичів: княгиня приставила його до Данила так само, як Мирослава – до Василька. У 1228 р. той В’ячеслав перебував серед воєвод Данила Романовича, яким князь доручив вибити з Луцька Ярослава Інгваровича. А швидко по тому В’ячеслав разом із Данилом відбивав набіг ятвягів на Берестя: «І вигнали їх з Володимера, і забитий був Данилом і В’ячеславом Шутр [ятвязький князьок]… Коли ятвяги втікали, догнав їх Данило»78. Після цієї звістки сліди В’ячеслава губляться на сторінках літопису. Інститут служилих князів досяг особливого поширення у Галицько-Волинській Русі ХІІІ ст., часів Данила Романовича, його синів і небожа. За визначенням літописця, всі бояри й дрібні князі «служат» великому князеві і «держат» отримані від нього міста і волості. Так, захопивши Галич, князь Данило «роздав (тобто “пожаловал”. – Авт.) городи боярам і воєводам, і було корму в них багато». Ті, хто одержував землі «в держание», іменувалися «держателями» й були зобов’язані великому князеві службою: «Служилі ж князю Данилові й люди [князя] Василька»79. Далі автор цих рядків перелічує служилих князів, про частину яких ітиметься далі. Узимку 1254–1255 рр. Данило Романович пішов на ятвягів. Із Новогрудка (у Чорній Русі) прийшов до нього син Роман «з усіма новгородцями і з Глібом, і з Ізяславом Свислоцьким». Ізяслав був Ростиславичем, сином пінського князя Ростислава Святополчича, князем свіслоцьким80 (удільним у Новогрудському князівстві Романа). Він служив Романовичам. Цей Гліб, найімовірніше, згадується ще раз і докладніше в літописній розповіді про оволодіння Данилом Романовичем містом Волковийськ у Чорній Русі: «Після того ж Данило король поїхав і взяв Волковийськ, він Гліба князя послав туди і тримав його в честі». Так Гліб, що не мав, мабуть, власного уділу, одержав за службу місто Волковийськ із волостю. Дехто з генеалогів визнає Гліба Ростиславичем, братом Ізяслава Ростиславича й сином Ростислава Святополчича81, отже, він, мабуть, належав до роду Рюриковичів. Служилими були й рязанські князі Константин і його син Євстафій. У 1243 р. вони служили ворогам Романовичів. «Данило ж дворського послав на Перемишль на Константина рязанського, присланого від Ростислава. І почув Константин, що Андрій іде на нього, і втік уночі»82. Константин Володимирович рязанський був служилим князем Ростислава Михайловича у Перемишлі. Після втечі з міста він опинився в Угорщині й відіслав свого сина Євстафія до Литви83. За свідченням Суздальського літопису, Константин був 1217 р. рязанським князем, коли допоміг своєму братові Глібу винищити інших братів. Убивці розділили між собою владу в Рязанському князівстві84. Подальша чверть століття життя Константина не відома літописцям. Не зрозуміло, зокрема, як він опинився у служилих князях Ростислава Михайловича. Ми знаємо лише, що Константин був третім сином рязанського князя Володимира Глібовича85, отже, Рюриковичем. Син Константина Володимировича Євстафій служив литовському князю Миндовгу, за що його емоційно засудив галицький літописець: у 1262 р. «пішла Литва на
68
Розді л 2
Ляхів воювати від Миндовга, й Євстафій Константинович із ними, окаянний і проклятий, прибіг із Рязані»86. Невдовзі після того Євстафій став жертвою боротьби Войшелка, що вокняжився у Литві по смерті свого батька Миндовга, проти земельних магнатів: «згаданого Євстафія [Войшелк] убив окаянного, беззаконного, проклятого»87. Важко сказати, які вчинки Євстафія Константиновича викликали гнів і осуд галицького книжника. Навряд чи одна лише служба литовському князеві, тоді противнику Данила Романовича. Останні звістки Галицько-Волинського літопису про служилих князів містяться на його заключних сторінках. Неодноразово згадується слонімський князь Василько, котрий служив небожеві Данила, волинському князеві Володимиру Васильковичу. Василько був сином Романа Даниловича, що княжив у Чорній Русі, і, за відомостями М.Баугартена, сидів у Слонімі, містечку в Чорній Русі, з 1256 р.88 Цей збіднілий онук Данила Романовича був у великій честі в свого дядька Володимира Васильковича. Уперше цей Василько Романович (повний тезко брата Данила) діє у розповіді Галицько-Волинського літопису про похід Володимира Васильковича 1282 р. проти краківського князя Болеслава, коли волинський князь допомагав своєму союзнику Конрадові мазовецькому: «І пішов Володимир до Мельника* з безліччю воїнів, із Мельника ж відрядив із ними воєводу Василька, князя слонімського»89. У похідному порядку волинської раті «Василько пішов своїм полком, Конрад же князь із ляхами своїм полком»90. Імовірно, серед воєвод, що очолювали волинсько-мазовецьке військо, Василько не випадково названий першим: із контексту виходить, що йому волинський князь довірив свій головний полк. Після успішного завершення кампанії «Василько князь пішов до Берестя з безліччю полонених і послав перед собою звістку панові своєму князю Володимиру». Подальша літописна оповідь доводить, що князь Володимир у той час довірив Василькові свою дружину і був радий, що той зберіг її цілою91. Війна з Болеславом тим часом тривала, і «Володимир же князь наказав своїм воєводам Василькови, й Жилиславу, й Дунаєви, не розпускати військо воювати [не дозволяти грабувати]»92. І в цьому контексті галицький літописець назвав Василька першим серед воєвод волинського князя. Наступного року Лев Данилович і Володимир Василькович вирушили на польського князя Болеслава. Самі руські князі у цей похід не пішли, доручивши війська воєводам: «Володимир послав зі своєю раттю Василька князя, і Жилислава, і Олов’янця, і Вишту»93. Як бачимо, Василько Романович продовжував залишатися першим серед воєначальників волинського князя. Та дальша його доля у Галицько-Волинському літописі не відбилася. Нарешті, останнім за часом серед служилих князів у Галицько-Волинській Русі був Юрій Пороський. У 1289 р. наступник Володимира Васильковича на престолі Володимира Волинського Мстислав Данилович вступив у конфлікт зі своїм братом Левом і його сином Юрієм. Справа йшла до воєнного зіткнення. «Мстислав спішно послав гінця до Юрія князя пороського… тоді ж бо Юрій пороській служив Мстиславу, а перед тим (служив) Володимиру»94. Перед нами типовий образ князя-васала, руського
* Місто на північно-західному рубежі Волині з Мазовією.
Розді л 2
69
кондотьєра, неначе у спадщину переданого Володимиром своєму наступникові на володимирському столі. Дізнавшись, мабуть, про наближення раті на чолі з Юрієм Пороським, князь Лев змушений був скоритися. До того ж йому стало відомо, що Мстислав Данилович послав ще й по допомогу до татар. На жаль, джерела не дають змоги встановити, хто був цей князь Юрій. Хіба що епітет «Пороський» може говорити про те, що він мав якесь невелике володіння у Пороссі, поблизу південних рубежів Київської землі зі степом. Характерною особливістю інституту служилих князів у Галицько-Волинській Русі була та, що вони, родовиті аристократи, члени дому Рюриковичів, належали до княжого двору, будучи такими самими воєводами государя, як і згадані вище воєначальники. Навіть побіжне ознайомлення зі службовцями різних рангів і завдань на Русі ХІІІ ст. переконує в тому, що вони в руках государя були знаряддям керівництва державою, допомагали йому вирішувати завдання внутрішньої та зовнішньої політики.
Посилання до розділу 2
1 2 Повесть временных лет / Подгот. текста, статьи и коммент. Д.С.Лихачева. – 2-е изд. – СПб., 1999. – С.8. Тексти літописів цитуються в перекладі на сучасну українську мову. Див., напр.: Королюк В.Д. Основные проблемы формирования раннефеодальной государственности и народностей славян Восточной и Центральной Европы // Становление раннефеодальных славянских государств. – К., 1972. – С.218. ПСРЛ. – Т.9. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. – СПб., 1862. – С.9. Повесть временных лет. – С.14. Там само. Там само. Там само. – С.21. Там само. – С.27. Там само. – С.29. Там само. – С.37. Там само. – С.56. Мельникова Е.А. К типологии становления государств в Северной и Восточной Европе // Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы. – М., 1992. – С.39. Черепнин Л.В. К вопросу о характере и форме Древнерусского государства ІХ – начала ХІІІ вв. // Ист. зап. – 1972. – №89. – С.359-360. Повесть временных лет. – С.66. Там само. – С.78. Там само. – С.85-86. Там само. – С.95. Котляр Н.Ф. Соправительство в Древней Руси (ХІ – начало ХІІ в.) // Восточная Европа в древности и средневековье: Х Чтения к 80-летию В.Т.Пашуто. – М., 1998. Повесть временных лет. – С.117-125. Там само. – С.125.
Розді л 2
3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
70
21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60
Там само. – С.126. Там само. Там само. – С.128-129. Слово о полку Игореве / Под ред. В.П.Адриановой-Перетц. – М.; Л., 1950. – С.61 (ритмічний переклад Д.С.Лихачова). Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. – М.; Л., 1950. – С.208. Галицько-Волинський літопис / За ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С.89. Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. – М., 1964. – С.147. Пашуто В.Т. Историческое значение периода феодальной раздробленности на Руси // Польша и Русь. – М., 1974. – С.11. Летопись по Ипатскому списку. – СПб., 1871. – С.256, 257. Там само. – С.216. Греков Б.Д. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. – М., 1975. – С.14-15. Повесть временных лет. – С.203. Котляр Н.Ф. Многоглавая власть (Дуумвираты и триумвираты Древней Руси) // Родина. – Львів, 1998. – №3. Летопись по Ипатскому списку. – С.368-369. Слово о полку Игореве. – С.62. ПСРЛ. – Т.1. Лаврентьевская летопись. – Вып.2. – Л., 1927. – Стб.427-429, 433, 436, 438. Феннел Дж. Кризис средневековой Руси. 1200–1304 гг. – М., 1989. – С.208 та ін. Грушевський М. Історія України-Руси. – Львів, 1905. – Т.ІІІ. – С.224-226. Повесть временных лет. – С.18, 23. Там само. – С.23. Сергеевич В.И. Русские юридические древности. – СПб., 1890. – Т.1. – С.305. Повесть временных лет. – С.26-27. Там само. – С.30-31. Там само. – С.56. Там само. Там само. – С.64. Кобрин В.Б., Юрганов А.Л. Становление деспотического самодержавия в России // История СССР. – 1991. – №4. – С.56-57. Котляр М.Ф., Ричка В.М. Княжий двір Південної Русі Х–ХІІІ ст. – К., 2008. – С.190 і далі. Хачатурян Н.Г. Запретный плод… или Новая жизнь монаршего двора в отечественной медиевистике // Двор монарха в средневековой Европе. – М., 2004. – Вып.1. – С.17. Словарь древнерусского языка (ХІ–ХІV вв.): В 10 т. – М., 1989. – Т.2. – С.449. Летопись по Ипатскому списку. – С.372. Галицько-Волинський літопис. – С.87, 89. Там само. – С.104. Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі. – К., 1996. – С.141-143. Галицько-Волинський літопис. – С.108. Там само. Там само. – С.111. Там само. – С.106. Там само. – С.120. Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси: Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М., 1993. – С.145-148.
Розді л 2
71
61 62 63 64 65 66 67 68 69
70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94
Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К., 1992. – С.276 і далі. ПСРЛ. – Т.1. Лаврентьевская летопись. – Вып.2. – Л., 1927. – Стб.304. 316, 317, 318. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. – М.; Л., 1950. – С.252, 260, 326. Там само. – С.273. Там само. – С.278. Галицько-Волинський літопис. – С.94. Там само. – С.93. Там само. – С.103. Дашкевич Н. Болоховская земля и ее значение в русской истории. – К., 1876; Его же. Еще разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах. – К., 1899; Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. К., 1976 та ін. Галицько-Волинський літопис. – С.104. Там само. Там само. – С.110. Cоdex dіplоmatіcus Arpadіanus cоntіnuatus / Ed. G.Vencel. – Pest, 1864. – T.4. – Р.13. Лаврентьевская летопись. – Стб.444. Галицько-Волинський літопис. – С.82. Там само. – С.100, 101. Там само. – С.81. Там само. – С.89. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950. – С.139. Див.: Донской Д. Справочник по генеалогии Рюриковичей. – Ренн, 1991. – Ч.1, №337. – С.127; №461 – С.162. Донской Д. Указ. соч. – №337. – С.127; №460 – С.162. Галицько-Волинський літопис. – С.104. Пашуто В.Т. Указ. соч. – С.139, 149. Лаврентьевская летопись. – Стб.440, 441. Донской Д. Указ. соч. – №259. – С.101. Галицько-Волинський літопис. – С.125. Там само. Baumgarten N. Généalоgіes et marіages оccіdentaux des Rurіkіdes Russes du X au XІІІ sіècle. – Rоma, 1928. – Tabl.XІ, №22. Галицько-Волинський літопис. – С.136. Там само. Там само. – С.136, 137. Там само. – С.137. Там само. Там само. – С.154, 155.
72
Розді л 2
Розділ 3. Політико-адміністративний устрій Великого князівства Литовського й українських васальних князівств
74
Розді л 3
елике князівство Литовське належало до тих європейських держав, де щільно переплелися архаїчні форми влади і модерні механізми управління. Така ситуація була спричинена особливостями розвитку Великого князівства Литовського і її місця в політичному, соціально-економічному і культурному житті Європи. Окреме місце в темі належить українським князівствам, які на правах васалів входили до складу Великого князівства Литовського. Взагалі такий стан речей був доволі типовим для європейської політичної мапи. Завдяки специфічній геополітичній ситуації, що склалася в Центрально-Східній Європі в середині XІІІ ст., із конгломерату литовських князівських володінь, що сформувалися з числа племінної «аристократії» протягом якихось 20-30 років, визріла держава Велике князівство Литовське. А вже на другу третину XІV ст. її кордони сягають Балтики на півночі та Причорноморського степу на півдні. Велике князівство Литовське виникло і швидко виросло в другій половині XІІІ ст. На середину століття держава становила собою конгломерат володінь литовських князів, кожен з яких фактично був самостійним правителем, пов’язаним із сусідом, як правило, родинними узами. Недарма в перших договорах ГалицькоВолинських князів із Литвою з боку останньої виступає не один правитель, а ціла низка князів: «Бяху жє имєна литовскихъ князєй: сє старшіи, Живиньбудъ, Довьять, Довьспрункъ, братъ єго Мидогь, братъ Довьяловь Виликаиль; а жємойтьский князь: Єрьдивиль, Выкынть; а Русковичь: Кинтибудѣ, Вънибутъ, Бутовитъ, Вижєивѣ и сынъ єго Вишли, Китєній, Пликосова; а сє Булєвєчи: Вишимутѣ… а сє князи изь Лотвы: Юдькы, Пукыикѣ, Бикши, Ликеикѣ»1. Поступово з цього конгломерату можновладців виділяється своєю владою і впливом Міндовг. Не останню роль у його перемозі над конкурентами зіграв той факт, що саме Міндовгові першому вдалося підпорядкувати собі доволі велику руську землю – Чорну Русь з її найбільшим містом – Новогрудком. Останній і став першою столицею нової держави. І хоча в 1263 р. Міндовг загинув від рук заколотників, Велике князівство Литовське не розпалося. Після перипетій другої половини XІІІ ст. литовські правителі в 1307 р.
Розді л 3
В
75
приєднали Полоцьк. 1320 р. до складу Великого князівства остаточно переходять Вітебське князівство і Берестейська земля, а за кілька років по тому – Лукомське, Друцьке і Мінське князівства. На першу чверть того ж століття литовцям уже належать Вітебськ і Мінськ. На півдні під литовську владу підпадає Турово-Пінщина і Берестейщина. В першій чверті XІV ст. південний кордон Великого князівства Литовського проходив уже річкою Тетерев, тож Житомир з Овручем були під владою литовського правителя Гедиміна2. Саме з цього князя розпочалася литовська династія, що правила країною до Люблінської унії 1569 р. Захоплення поліських територій було лише передумовою наступу литовської влади на основний масив українських земель. У 1340 р. помер галицько-волинський князь Болеслав-Юрій ІІ. Волинське боярство, яке, напевно, заздалегідь вело переговори з Гедиміном і його сином Любартом, запросило останнього на престол. Новий князь із династії Гедиміновичів, який прийняв у православ’ї ім’я Дмитра і був одружений на дочці останнього волинського князя Андрія Юрійовича, швидко поширив свою владу на Волині. Цьому князеві довелося вести сорокарічну війну з Польщею і Угорщиною, яка закінчилася перемогою литовської сторони3. Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало стратегічні умови для наступу на Сіверщину та Київщину. Поки ординська влада була міцна, дальше просування литовців було неможливим. Однак боротьба за владу в Золотій Орді підточила сили татар, і їхній конфлікт із Литвою став неминучим. Протягом 1362 р. литовські володіння поглинули Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину. А вже наприкінці століття вони сягнули Чорноморського узбережжя4. На піку своєї могутності Велике князівство Литовське сягало своїми кордонами Балтики на півночі та Чорного моря на півдні, Західного Бугу на Заході та верхів’їв Оки на сході. Входження нових земель показове тим, що території прирощувалися Литвою цілими князівствами. Великі князі або особисто очолювали їх, або віддавали своїм родичам, або залишали місцевих Рюриковичів на своїх місцях, перетворивши їх на васалів. Недарма й у XІV ст. від Великого князівства Литовського виступає не один правитель, а низка князів. Наприклад, 1352 р. від Литви угоду з польським королем Казимиром ІІІ підписували: «отже князь єоунутий (Явнут) и кистютий (Кейстут) и Любарт, Юрьии Наримонътовичь, Юріий Коріатович»5. Секрет такого швидкого розвитку Великого князівства Литовського полягав у тому, що, будучи за своєю суттю поліетнічним державним утворенням, воно не продукувало переваг якогось одного етносу. Фактично держава розширювалася за рахунок злиття династій: старої – Рюриковичів і нової – Гедиміновичів. За великим рахунком відбувався процес, багато в чому подібний до появи Київської Русі в ХІ ст. «Ми старини не рушимо і новини не вводимо» – таким було гасло, під яким відбувалося проникнення литовської влади. Відповідно говорити про якісь нові органи управління, принесені новими правителями, не доводиться принаймні щодо XІV ст. У всіх руських князівствах продовжував діяти старий, перевірений часом політикоадміністративний апарат. Як уже зазначалося, на чолі удільних князівств стояли князі: «Ми, князь Костянтин Коріатович, і брат наш, князь Федір Коріатович, божої милості дедичі і господарі Подільської землі»6. Правителі Волинської і Київської земель давали до свого титулу «великий»: «Се ясь князь великий Дмитро (Любарт, правитель Волині)»7, «Мы, князь
76
Розді л 3
Семенъ Александровичъ (Олелькович) великого князства своего Киевскаго»8. В своїх землях князі володіли всією повнотою влади. В руках князів перебувала законодавча, виконавча і судова влада. Саме вони контролювали військову службу, церковні справи й економічну діяльність підданих. У зовнішній політиці їхні повноваження мали бути досить широкими. Київські та подільські князі карбували власні монети. Навколо князя, опорою влади була рада (на зразок старої дружини), що складалася з князів, зем’ян, бояр, священиків та ін. Наприклад, у вже згадуваному листі Дмитра-Любарта, угоду закріпили (ратифікували) своїми печатками: «Владика Луцький Арсеній, князь Данило, Васко Кірдеєвич, Іван воєвода Луцький» тощо9. В удільних князівствах XІV – першій половині XV ст. воєводи були передусім керівниками стольних чи великих міст: «Скушь, воєвода Новгородський» (Новгород-Сіверський)10, «Юрша, воєвода київський», «пан Грінко, пан староста Подільський Воєвода Смотрицький»11 і т.п. Безпосередніми представниками князя на містах були намісники: «А на тые границы князь Семен Олелькович высылал наместника своего Свиридова, который от него Черкасы держал, и тот по тым местцам розеждчал и по тым урочищам границы клал…». Крім того, частину земель князі віддавали у володіння на васальних умовах представникам аристократії. Одним із найдавніших таких пожалувань є акт, виданий Костянтином і Федором Коріатовичами на володіння Немирі містом Бакотою і десятьма селами. Останній у своїх володіннях здійснював судову владу, слідкував за збором податків і мав виставляти ополчення «на війну і на погоню як і всі землянє (тут – зем’янє. – Авт.)»12. У цих можновладців відповідно були свої намісники. Наприклад, Свидригайло, будучи ще Чернігівським князем 1424 р. і надаючи своєму слузі землі, зазначив: «с того села служити к нашей потребі коп’єм і двома стрільцями, а його намісники також описану службу (мают служити нам) і нашим намісникам»13. В останній третині XІV ст. на українських землях з’являється посада старости. Спочатку ця посада згадується на Поділлі: «Грінко, пан староста Подільський»14. У XV ст. бачимо вже старосту Луцького «Юрша, староста Луцький, вислав від себе послів»15. Що ж становив собою державний апарат Великого князівства Литовського загалом? Первинним органом, за допомогою якого князь здійснював управління підданими, була дружина. Саме до її складу входила земельна аристократія. Фактично її представники просто визнавали владу великого князя над собою і своїми підданими. Мірою розширення кордонів Великого князівства Литовського і входження до його складу інших земель, які багато в чому відрізнялися за етнічним, культурним і соціально-економічним характером, еволюціонувала й дружина. Вона трансформується у великокнязівський двір. Саме двір був тією структурою, з якої почав формуватися державний апарат Великого князівства Литовського. Взагалі протягом XІV ст. державний апарат не виходив за межі двору, тому що держава була побудована на удільних князівствах. За таких умов литовському володареві не треба було мати розгалужений штат чиновників. У той же час двір вимагав виникнення функціональних посад, здатних його утримувати з середини. Першими чиновниками при князі можна вважати воєвод і тивунів. Перші спочатку функціонували тільки як військові керівники. Що стосується других, то тивуни здійснювали управлінням великокнязівськими волостями. На перший погляд, здається, що князь був дуже звужений у рамках великокнязівського домену. Проте насправді ситуація була інша. У Великому князівстві ЛиРозді л 3
77
товському, особливо у XІV–XV ст., домінувало натуральне оподаткування. За таких умов великий князь просто не мав змоги утримувати великий штат чиновників на розкиданих землях країни. А за наявності удільних князівств усі навантаження на збір податків, судові справи, утримання прикордонного війська лежали на них. До великого князя литовського доходили лише живі гроші з мит. Крім того, його двір, постійно пересуваючись країною, утримувався землями з місцевих податків. До речі, практика постійного переїзду мала суто практичне значення з огляду утримання великого і чисельного двору. Цікавий опис такої подорожі Вітовта Кейстутовича за 1428 р. приводить М.Любавський: «Доставлено йому під час походу 2700 коней, не рахуючи тих, які йому ще мають доставити у Смоленську. Князь Сигізмунд, коли великий князь прибув до його краю, доставив йому десять коней, а коли прийняв його у замку, доставив двісті коней; а крім того, підніс у подарунок коштовні хутра, соболів і багато татарських грошей. Потім поїхав до Свидригайла; цей князь доставив дев’яносто коней, багато хутра, соболів і багато інших подарунків. …Далі з Мінська, де було прийняте татарське посольство, рушили до одного замку, де великий князь посадив свого воєводу; той доставив 150 коней, хутра і гроші; дружина його і діти піднесли великі подарунки. Потім інші князі й пани, його вояки, зустрічали нас, присилаючи по 30, 20, інші по 12, 10, 5, 6, 8 коней, соболів хутр і грошей»16. Доходи, що йшли з удільних князівств, яскраво показують, наскільки ефективно діяла їхня адміністрація, організована за давньоруською системою. Початок нового типу управління землями не через князів, а через чиновників можна віднести до 1413 р. Саме тоді було скасовано Віленське і Троцьке князівства. Замість них було створено відповідні воєводства, до яких включили додатково інші малі князівства17. Поступово ця ситуація поширилася на більшість держави. Щодо України, то Волинське князівство було скасовано 1452 р. після смерті Свидригайла Ольгердовича, а Київське – 1471 р. після смерті Семена Олельковича. Цікаво, що Волинь дістала назву «земля» з Луцьким старостою на чолі. В той же час місцевим військом керував маршалок. Київщина стала воєводством. У руках воєводи зосередилася вся влада, як цивільна так і військова. Загалом скасування удільних князівств і створення замість них областей – земель і воєводств – приводить відповідно до появи нового типу чиновників, завданням яких було перебрати управління новими адміністративними одиницями. Складність полягала в кількох чинниках. По-перше, треба було налагодити управління доволі великих територій із численним населенням. По-друге, нові керівники областей хоча багато в чому нагадували удільних князів, але мали кардинальну відмінність. Раніше удільний князь здійснював повний контроль над своєю землею: економічний, судовий, військовий, культурний. Він мав у своїх руках таку могутню зброю, як право карати чи нагороджувати своїх підданих. У практичній площині його повинність перед великим князем литовським полягала в надсиланні дарунків, військ і утриманні князівського двору під час проїзду литовського правителя. Тепер же, після скасування удільного князівства, формально замінником удільного правителя став безпосередньо великий князь литовський. Він не міг самотужки виконувати обов’язки місцевого правителя, тому були створені уряди старост і воєвод (останні тепер виконували зовсім нову функцію). Ці чиновники були фактично представниками, намісниками великого князя в тій чи іншій області. Проте вони не мали всієї повноти
78
Розді л 3
прав. Адже карати чи нагороджувати підданих міг тільки верховний сюзерен. Те ж саме стосується і введення та збору податків, введення і скасування повинностей населення. Специфікою будь-якої середньовічної держави було те, що все державне життя кружляло навколо князя. Звідки і походить значення «держави» як такої і титулування великого князя як «господаря». Відповідно і кар’єру піддані могли зробити винятково при дворі князя. Тому мірою скасування удільних дворів великокнязівський двір мав на себе перебирати їхні функції. Це призводило до його зростання. Якщо в першій третині XІV ст. його чисельність навряд чи перевищувала кілька сотень осіб, то вже за сто років чисельність дворян зросла до півтори тисячі, а ще за століття – до двох із половиною тисяч. Відповідно потреба вимагала появи нових посад: маршалків, двірських, чашників тощо. З’явившись як двірські, ці посади поширилися на всю державу. Державний апарат Великого князівства Литовського остаточно склався в другій половині XV ст. Його можна поділити на дві частини: центральний, який безпосередньо управляв урядом і представляв центральну владу в регіонах; і регіональний, завданням якого було забезпечення функціонування великокнязівської влади на місцях. На вершині владної піраміди стояв великий князь. Поряд із ним знаходилася рада з ближніх князів і панів. Поступово ця рада прийняла сталу організацію і складалася з впливових магнатів, воєвод, старост тощо. Представницькі функції в державі виконував сейм, що почав набувати дедалі більшого значення від середини XV ст. До центральної частини апарату належали близько трьох із половиною десятків урядів. За організацією їх можна виокремити у три групи: військовий апарат, канцелярія великого князя і двірські посади. Оскільки князь на ранньому етапі литовської історії доволі часто їздив державою, постала необхідність у накопиченні й збереженні документації, веденні поточних справ (написання різноманітних грамот і актів тощо). Тому на ранньому етапі литовської історії виникла великокнязівська канцелярія (остаточно, як конкретний орган склалася вже в другій половині XV ст.). Посада канцлера з’явилася ще за князювання Вітовта Кейстутовича (1392–1430). Спочатку канцлери виконували функції звичайних секретарів при монарху. З часом канцлер очолив усю великокнязівську канцелярію. Проте з 1458 р. ці повноваження перейшли до найвищого, або великого, писаря. Щодо канцлера, то ця посада об’єдналася з віленським воєводою18. Багато в чому такі пертурбації були спричинені частою і довгою відсутністю великого князя, що одночасно був королем Польщі. Найбільшої влади ця посада здобула за часів канцелярування Ольбрахта Гаштольда в першій третині XVІ ст. Взагалі писар великий литовський з’явився ще наприкінці XІV ст. за володарювання Вітовта Кейстутовича. І хоча набувати своєї важливості вона почала ще з XV ст., але остаточної значущості здобула за Івана Сапеги на початку XVІ ст.19 Крім канцлера і великого писаря, до канцелярії входили різноманітні за статусом і спеціалізацією писарі й дяки. Наступним після писаря найвищого йшов писар старейший. Його посада викристалізовується наприкінці XV ст. Фактично він заступав найвищого за його від’їздами за кордон, будучи його довіреною особою. До того ж, беРозді л 3
79
ручи до уваги, що обидва писарі приймали звіти митників, ключників і восковичників, то старейший нерідко обіймав і посаду земського підскарбія, а вже в цих обов’язках він взагалі здійснював різноманітні фінансові операції20. Наприклад, 1523 р. земський підскарбій і старейший писар Богуш Боговитинович за отримані зі скарбниці кошти закуповував жито на Волині для київського гарнізону21. Що до «рядового» складу канцелярії, то ним, як уже зазначалося, були дяки і писарі. Вони відомі ще з XІV ст., проте навіть у наступному столітті функції деяка і писаря доволі розмиті. Тільки в XVІ ст. ці посади набувають завершених форм. Щодо писаря, то, за влучним визначенням Груши, «писар – реалія соціально-економічна. Служба писаря, як зрештою всяка інша господарська служба в апараті керування і суда, була пов’язана з постійними видатками»22. Крім того, писарі виступали доволі часто в ролі гінців і послів. Відповідно існували писарі руські, латинські, татарські. Наприклад, князь Кузулман, який на початок 30-х років XVІ ст. посідав уряд писаря татарського, доволі часто їздив до Орд23. Посада перейшла в спадок його синові з усіма її навантаженнями, а у 20–30-х роках XVІ ст. його місце посів Кузулман-молодий24. Те ж саме можемо сказати й про руського писаря Михайла Василевича25. Одночасно у великокнязівській канцелярії могло існувати не більше п’яти писарів. Писар скарбовий з’явився на початку XVІ ст. як помічник підскарбієв. У 1557 р. під час чергового реформування канцелярії писарі підскарбові були виокремлені в цілком самостійні посади. Як правило, одночасно існували три писарі скарбових: двоє опікувалися доходами і один – витратами26. Писар дворів і волостей господарських був уведений Сигізмундом Ягелончиком під час проведення економічних і правових реформ у 1528–1529 рр. Аби забезпечити якнайкраще функціонування великокнязівських господарств, що знаходилися в різних частинах держави, господар увів посади писаря дворів і волостей господарських із приставками згідно з територіями, якими вони опікувалися: «повіту Віленського», «подніпровських волостей», «замків і волостей окраїнних», «волостей руських». Проте з середини XVІ ст. ця посада поступово відмирає27. Ще одною посадою, що виникла внаслідок частої і довгої відсутності господаря у Великому князівстві Литовському, була посада скарбничого литовського або господарчого. Перші згадки – при дворі Казиміра Ягелончика. Завданням скарбничого було слідкувати за литовським скарбом і заміщати підскарбія28. До канцелярських належали також посади підскарбія земського, або великого, і двірного, або надвірного. Перший з’явився в першій половині XV ст. Сталою посада була вже у другій половині того ж століття при дворі Казиміра Ягелончика. Щоправда, довгий час функції підскарбія земського перетиналися з повноваженнями писаря господарського. Обидва слідкували за поповненням скарбу, станом артилерійського парку, військовим спорядженням29. На практиці це не шкодило справі, бо посади обіймала найчастіше одна людина: «подскаръбий земъский, маршалок и писаръ его милости панъ Иван Горностай»30. Що стосується підскарбія двірного, то він з’явився при Казимирі Ягелончику і слідкував за доходами винятково великокнязівського двору31. Декілька посад, що мали загальнодержавне значення, були запозичені з волинського двору великого князя Свидригайла Ольгердовича. Це – вже згадуваний підканцлер32 і крайчий33. Уряд крайчого доволі швидко набув сталості ще в XV ст. при
80
Розді л 3
дворі Казимира Ягелончика. Доволі часто посада крайчого сприймалася молодими литовськими аристократами як трамплін для подальшої державної кар’єри34. Найнижчою посадою з широкою сферою застосування були дяки. Вони фігурують і в писарських, і в скарбових справах35. Найголовнішими урядами у війську були гетьман великий і гетьман двірський. Посада гетьмана великого вперше згадується в 90-х років XV ст.36 Цікаво, що першим гетьманом був легендарний український князь Костянтин Острозький. Саме слово «гетьман» прийшло з чеської мови. Гетьман великий був головнокомандувачем збройних сил Великого князівства Литовського. Саме йому належала вся повнота влади у війську під час походу. Причинами того, що уряд гетьмана великого виник і набув такого високого значення саме на зламі XV–XVІ ст., були, по-перше, зміни в структурі держави. Якщо раніше на війну виходили фактично дружини окремих удільних князівств і великому князеві було доволі просто організувати командування та взаємодію серед кількох десятків князів, то тепер, коли держава адміністративно ділилася на землі, воєводства й уділи окремих князів, війська яких виводили в похід воєводи (Київ чи Полоцьк), старости (Жомойтія) чи маршалки (Волинь); крім того, до цього потрібно додати наймані війська, польову й облогову артилерію, інженерні підрозділи тощо, – тепер час вимагав появи посади, яка мала займатися винятково військовими справами. Друга причина полягала у специфіці як великокнязівської влади, так і особистих якостей людей, що її обіймали. Річ у тім, що від часів Казимира Ягелончика великий князь литовський був водночас і королем польським. І частіше господар перебував саме в Польщі. За час правління Казимира Велике князівство Литовське не вело війн, які вимагали б напруження зусиль і відповідно мобілізації всієї держави, а з нападами татар і прикордонними конфліктами з Московською державою досить ефективно впоралися удільні князі (чиї володіння ще зберігалися вздовж східного і південного кордону держави). Тому потреби в посаді гетьмана не було. Коли ж з 80-х років XV ст. Литовська держава вступила в період частих і важких війн, виникла потреба в посадовці, який за відсутності правителя міг очолити військо. Що стосується особистих якостей господарів, то вони теж мали неабияке значення для становлення влади гетьмана. Починаючи з Міндовга і закінчуючи Свидригайлом Великим князівством Литовським правили князі-полководці. Саме вони особисто очолювали військо у поході й командували ним під час битви. Красномовним прикладом є битва на р. Стир 1431 р. коли Свидригайло Ольгердович, перебуваючи у гущі бою, особисто керував литовськими полками37. Починаючи з Казимира литовські правителі, як правило, покладали військову справу на підданих. У той же час Костянтин Острозький, що обіймав посаду гетьмана до 1530 р., протягом правління двох монархів – Олександра і Сигізмунда Ягелончиків, фактично «кохався» у військовій справі. Сучасники стверджували, що він взяв участь у семи десятках битв і боїв. Тільки над татарами він здобув тридцять три перемоги38. Великокнязівський двір не тільки був тим вищим світом, навколо якого відбувалася життя еліти, а й виконував функції гвардії. Поки в похід війська і відповідно двір виводив великий князь, керівництво двором господар міг здійснювати особисто або через якогось зі своїх наближених, які обіймали посади тих же чашників, хорунжих, маршалків тощо. Проте в першій третині XVІ ст. литовські правителі, аби зупинити таРозді л 3
81
тарські набіги, почали практикувати довготривале утримання на кордоні (як правило, в українських землях) різноманітних військових контингентів. Через різні обставини найзручнішим для литовської влади було зосередження на кордоні дворян (від однієї до чотирьох тисяч)39. За таких умов постала необхідність виділення окремої посади, призначенням якої було б винятково військове керівництво двором під час бойових дій, – гетьмана двірського. Дворяни базувалися головно на Київщині та Волині. Тому не дивно, що нерідко гетьманом двірським ставав прикордонний намісник, як, наприклад, київський воєвода пан Андрій Немирович. Останній на чолі дворян розгромив татар на р. Голтва 1530 р.40 Іще за гетьманування Немировича функції гетьмана двірського значно розширилися. Тому з часом замість двірського гетьмана почали титулувати польним. Цікаво, що такі швидкі пертурбації з повноваженнями теж багато в чому були спричинені як особистими якостями Немировича, так і кризовими явищами в земському війську (шляхетське ополчення) Великого князівства Литовського. Юрій Радзівіл, що став гетьманом великим після смерті Острозького, не мав ані здібностей свого попередника, ані його впливу у війську. Крім того, шляхта не поспішала виконувати військову службу. Як наслідок, під час чергової литовсько-московської війни (в історіографії відомої як «Стародубська»), що незабаром розпочалася (1534–1537), більшість військових операцій проводив саме Немирович, у розпорядження якого були передані не тільки дворяни, а й найманці41. Писар польний з’явився під час Лівонської війни, в 60-х років XVІ ст. Саме під час цієї війни на перший план у литовському війську вийшли найманці (затягнути за кордоном, свої дворяни і шляхта «на пенязях» і козаки). Це своєю чергою вимагало ведення великої документації. Тому постала гостра необхідність появи при війську спеціального писаря – польного42. Двірською посадою була посада хорунжого великого (господарського, земського). Назва походила від слова хоругва (прапор). Уперше вона згадується 1432 р. при дворі Свидригайла Ольгердовича. В наступні десятиріччя посада періодично зникала і з’являлася. Сталим цей уряд став за часів володарювання Олександра Ягелончика. З 1499 р. «хоружиї великії» згадуються постійно43. Посада хорунжого надвірного виникла внаслідок того, що за час князювання Олександра Ягелончика значно виросла чисельність двору. Відповідно у 1501 р. вводився новий уряд. Взагалі влада хорунжого надвірного на відміну від інших посад, що теж мали приставку «надвірний», за межі двору не поширювалася44. У 1409 р. при дворі Вітовта Кейстутовича вперше згадується чашник. На противагу хорунжому чашників при дворі могло бути одночасно декілька45. Крім того, існувала ще посада підчашого, яка теж з’явилася при Вітовті Кейстутовичі. Як правило, вона була ідентична чашнику46. Специфікою цих чотирьох посад було те, що вони за своєю суттю були титулярними. Їхнє йменування не мало нічого спільного з функціями, які вони виконували. Останні могли бути будь-якими і залежали винятково від волі господаря. Наприклад, 1541 р. чашник Сигізмунда Ягелончика виступав як суддя: «чашникъ короля, его милости, Войтех Ясенский росправу в томъ з нимъ прыняти готовъ был»47. Підстолій з’явився теж при дворі Казимира Ягелончика і мав головно церемоніальне значення. Проте людина, що обіймала цю посаду, завжди була з близько-
82
Розді л 3
го до великого князя кола: «пры томъ были велможныи иврожоныи панове… подстолий и державца слонимъский, Мартинъ Хребтович, ловъчый того жъ князства Литовъского»48. Посада підстолія зникла у першій половині XVІ ст.49. Конюший (нерідко в документах зустрічається з приставкою «двірний») належав до однієї з найдавніших посад великокнязівського двору. Внаслідок того, що першими областями в буквальному значенні були столичні Віленська і Троцька землі, то й повноваження конюшого двірського часто пересікалися з повноваженнями конюшого віленського. Такий стан речей тривав протягом двох століть, доки на початку XVІ ст. посада конюшого не набула сталості як винятково двірська50. На допомогу конюшому існував іще уряд підконюшего51. Близькою за значенням і владою була посада підконного, або наконного, що з’явилася в середині XV ст. У XVІ ст. посада підконного зникла52. Посада кухмістера з’явилася при дворі Вітовта Кейстутовича. «Жаловали нам на пана Яна Войтеховича Наръбута, кухъмистра»53. З розширенням чисельності двору наприкінці XV – початку XVІ ст. було виокремлено посаду кухмістера двірського54. Також за правління Вітовта з’явилася посада маршалка великого (земського чи найвищого)55. «На прычыну панов-рад наших… маршалка великого пана Яна»56. А вже за Олександра Ягелончика з’явилася посада маршалка надвірного. До його компетенції входило керувати численними маршалками й урядниками, що діяли в середині двору57. Ці маршальські посади належали до «нових», оскільки ще з першої половини XІV ст. існувала посада маршалка двірського. Траплялися випадки, коли одночасно при дворі існувало не менше 18 маршалків двірських. Також траплялися випадки, коли цих урядовців іменовано, як маршалків господарських, й.к.м. «И его милость казал… маршалку дверному пану Сачку» вирішити судову справу58. У 1566 р. маршалків двірських виводять із двору й понижають до рівня повітових59. До старовинних можна віднести посади мечника і мостовничого. Останній мав вагоме значення за литовських князів XІV – першої третини XV ст., коли вони регулярно подорожували зі своїм двором Великим князівством Литовським. Проте в XVІ ст. уряд мостовничого було понижено до повітового60. Одною з важливих складових життя великого князя було полювання. Це більш ніж забава, це був виїзд усього оточення монарха. Хоч би як парадоксально це було, але саме на полюванні приймалося чимало рішень державного характеру, проводилися зустрічі з підданими й іноземними гостями тощо. Тому постала необхідність спеціального професійного слідкування за ловами і пущами, в яких полювали великі князі. Так виникла посада ловчого господарського. Остаточної сталості вона набула за князювання Сигізмунда Августа. Коли була затверджена посада ловчого надвірного, то ловчий господарський став іменуватися великим61. До винятково двірських посад належав півничий, або підчаший, надвірний. Завданням півничого було забезпечення великокнязівського столу алкогольними напоями62. «Жаловалъ его милости за листы позовными староста жомойтский и подчаший, панъ Янъ Миколаевичъ Радивилъ»63. У другій половині набуває сталості й посада підкомірного, завданням якого було слідкувати за великокнязівськими коморами64. «Осмотрели… листу подкоморого нашого, державцы ейшисъкого пана Анъдрея Якубовича»65.
Розді л 3
83
Взагалі, аналізуючи означені вище посади, треба констатувати, що більшість із них не просто була багатофункціональною, а й фактично не мала спеціально оформлених і задіяних на практиці функцій. У великокнязівській канцелярії, від якої відходили по країні всі управлінські нитки, працював великий штат дяків. У той же час чашник міг очолювати якійсь загін на війні або брати участь у дипломатичній місії. Нерідко при дворі перебували аристократи, які хоча й обіймали якісь посади, причому їх могло бути одразу декілька, але при цьому на практиці жодних повинностей не несли, а просто входили до оточення монарха за правом народження. Що стосується управління областями, то тут існували такі посади: воєводи, старости, намісники-державці, намісники і тивуни. Воєводи і старости очолювали найбільші області. Проте останні в XVІ ст. дедалі частіше виступають і як керівники повітів, на які ділилися воєводства та землі. Що ж до намісників-державців, то вони теж очолювали повіти. Воєводи були провідниками великокнязівської влади. Всім цим чиновникам належала найвища влада в їхніх областях. Вони забезпечували оборону свого краю, виводили місцеве ополчення на війну, контролювали збір податків (за винятком меду, мит і деяких інших). Волинь і Київщина у Великому князівстві Литовському були на особливому статусі як землі пограничні. З одного боку, це – майже безперервна війна зі степовими ордами, з другого – прийом іноземних посольств, адже тут проїжджали посли і гінці з Кримської, Казанської, Астраханської, Заволзької і Ногайської орд, Туреччини і Молдавії. Наприклад, від 1515 до 1540 р. Україною пройшло щонайменше два десятки посольств66. Не рідкими, а напевне, й частішими були обміни послами на місцевому рівні – між адміністрацією українських земель і Кримом. Хронічна нестача джерельного матеріалу, що стосувався б листування урядників і кримської знаті, не дає змоги визначити весь масштаб цих відносин. Навесні 1515 р. до Києва прибув посол Амрон67. Узимку 1517 р. татарські посли неодноразово приїжджали до Черкас і місцевого старости Остафія Дашковича, а останній часто відвідував кримців68. У 1526, 1528, 1532 рр. зафіксовано обмін посольствами між О.Дашковичем та Іслам-Ґереєм і Саадет-Ґереєм69. Що стосується гінців, то їхнє пересування відбувалося майже щорічно, а іноді й щомісячно. Маршрут прямування послів і гінців був традиційно незмінним: Черкаси – Київ, а далі – залежно від кінцевої мети: через Мозир до Вільна або через Луцьк на Краків. Постає логічне питання щодо місця в цьому складному процесі адміністрації Київського воєводства. М.Любавський, визнаючи, що воєводи і старости були намісниками великого князя в областях держави, зазначав, що вони призначалися великим князем нерідко «за обранням або погодженням з місцевими землевласникам»70. Тому на них часто дивилися «як на земських правителів, висунутих землею і покликаних опікуватись її інтересами»71. Виходячи з цього, а також із загальної специфіки обласного управління у Великому князівстві Литовському, Любавський дійшов висновку, що воєводи і старости були ще й політичними представниками очолюваних ними адміністративних одиниць перед центральною владою, головами їхнього земського самоуправління72. Якщо область була прикордонною, то місцеві воєводи мали обов’язок і право на зносини з сусідніми країнами73. Все зазначене вище повною мірою відносилося до
84
Розді л 3
Київського воєводства, через яке головно й здійснювалися дипломатичні контакти зі степовими ордами. Якщо воєводами в Київ до 40-х років XVІ ст. призначали винятково литвинів, то старостами переважно були місцеві землевласники О.Дашкович, С.Полозович, К.Кмітич, М.Халецький, М.Заморенок та ін. До того ж це воєводство було доволі молодим, і автономічні пережитки серед місцевого нобілітету були досить сильні. Відповідно й посада самого воєводи у феодальній ієрархії цього регіону була доволі високою. Воєвода мав право засідати в раді держави. Передусім воєвода і старости мали забезпечувати всім необхідним посольства і гінців, що пересувалися територією Київщини. Це завдання з огляду на частоту відвідин і чисельність представників дипломатичних кіл обох країн було досить складним. Як зазначав Сигізмунд І у 1542 р., «…до воєвод київських часто як татарські посли, так і інші у великій кількості приїжджають, яким вони влаштовують почесті…»74. До того ж саме Київ і Черкаси часто слугували місцем збору послів перед їхнім подальшим рухом. У 1517 р. литовські посли Ольбрахт Гаштовт і Яцко Ратомський мешкали в Києві, звідки перший їздив до Черкас на переговори з кримцями. Коли ж переговори були зірвані, упоминки, що призначалися перекопцям, залишились у Києві75. У грудні 1519 р. і березні 1520 р. Сигізмунд І називає Київ місцем, де повинен відбутися обмін: кримський посол відправиться до Великого князівства Литовського, а упоминок – до Кіркору76. На переговорах із заволжцями про видачу Ших Ахмата литовська сторона зазначала, що екс-хан буде мешкати в Києві й уже з нього відправиться до Тавані, де на нього чекатимуть заволжці та ногайці77. Так і сталось у 1527 р.78 Знаменно, що пізніше, у 1530 р., вже Ших Ахмат, просячи короля відпустити з Литви цариць й царевичів, місцем їхнього мешкання пропонував зробити Канів і Черкаси. Однак Сигізмунд І відправив їх до Києва79. В наступному році саме Київ став тим місцем, де мешкало кримське посольство, члени якого були оголошені на батьківщині персонами нон-грата80. У 1535 р. хан Сагіб-Ґерей І просив Сигізмунда І річні упоминки не відправляти до Криму, а залишити їх у Києві на зберігання81. Кілька разів Черкаси ставали місцем переговорів: у 1516–1517 рр.82, 1528–1529 рр., 1532 р.83 З огляду на це адміністрація і мешканці Києва й інших українських міст мали спеціальні обов’язки з обслуговування цього дипломатичного маршруту. Обслуговуючи дипломатичний шлях, а також нерідко листуючись із представниками кримського нобілітету до ханів включно, київські воєводи і старости повинні були мати відповідний штат персоналу, основу якого становили служебники. П.Клепатський зазначав, що воєводи (додамо від себе – і старости теж), будучи керівниками великих областей держави, мали досить широкі повноваження. При цьому вони несли важкий тягар військових, адміністративних, фінансово-господарських, суддівських «з придачею ще й політичних…» обов’язків і тому змушені були утримувати при собі доволі багато слуг84. Саме цих служебників прикордонні урядники часто використовували як послів, гінців і навіть закладників. У 1528 р. О.Дашкович послав до ІсламҐерея «слугу свого доброго» за прикладом державних посольств «…з чоломбитьєм і з упоминками…»85. У 1532 р. служебник черкаського старости86 пішов у заручники до Саадет-Ґерея І, що відступав від Черкас, а згодом повернувся назад разом із послами Іслам-Ґерея І87. Причому цей служебник привіз цінну інформацію про антиягелонівські
Розді л 3
85
зносини між Великим князівством Московським і Молдавією, одержану від якогось «московитянина», який у свій час служив у київського воєводи88. Крім служебників, тягар дипломатичної служби лежав на місцевому населенні. Під 1508 р. у Києві згадується товмач (перекладач) Солтан Албеєв89. А вже у 30-х роках XVІ ст. в реєстрах виплат фігурує київський вірмен, товмач «татарський» Василь Солтанович90, можливо, син згадуваного вище Албеєва. У 1518 р. згадується київський вірмен Ленько Дем’янович як такий, що дістав «шкоди й наклади», будучи на державній службі в Орді91. Якщо це повідомлення згадує службу в Орді лише загалом, то вже пожалування іншому київському вірменові під 1524 р. прямо зазначає його службу товмачем й часті поїздки до Орди92. Традиційно обов’язками міщан, монастирських підданих і місцевого нобілітету були прийом на своїх подвір’ях литовських і татарських послів і гінців, забезпечення їх усім необхідним, супроводження дипломатів до Орд, забезпечення їх підводами тощо. Важкість цих обов’язків для населення краю, і без того сильно сплюндрованого частими татарськими наїздами, змушувала уряд поступово переводити зазначені обов’язки на державу. Ще Казимір ІV, зважаючи на знищення кримцями Житомира й зубожіння внаслідок цього місцевого населення, «від тієї стації і підйому підвід (їх) визволив…»93. У тих же випадках, коли татарські посли і гінці приходили до міста, пан староста піднімав їх із доходів корчми, «яловиці й мед давав»94. В уставній грамоті великого князя Олександра київським міщанам записано: «Послів Лядських, і Московських, і Волоських, і Мультянських не треба їм піднімати нічим, тільки послів нашого Великого князівства Литовського й Ординського мають піднімати своїми звичаями»95. Крім того, «…міщанам і слугам міським з послами до Орди не ходити»96. Сигізмунд І, підтверджуючи цей привілей, звільнив міщан і від підйому татарських послів97. Пізніше він підтвердив це новим привілеєм, в якому зазначив, що київські міщани вільні від підйому «всіх послів наших, також московських, молдавських, турецьких, перекопських та інших… посланників, гінців, кур’єрів… й від походу з послами до Орди…»98. Щоправда, воєводи періодично порушували ці права міщан, тому 18 червня 1522 р. король черговим привілеєм підтвердив звільнення міщан «від підйому підводами й іншими речами послів та гінців татарських»99. Замість цього уряд зобов’язувався посилати на потреби прибулих царевичів і мурз певну кількість грошей, а також щорічно 100 кіп грошей на утримання гінців100. Причому в разі нестачі фінансів король забороняв брати гроші з міщан, а радив позичати їх у князівських і духовних людей101. У січні 1541 р. «справця» київського воєводства князь Андрій Михайлович Коширський одержав «пенязі капщизні з міста Київського і також мито, крім аргіша», для прийому татарських послів і гінців. Щоправда, це пожалування було дійсне «на той час, поки він там буде мешкати»102. Загалом треба констатувати, що Києву і його воєводам уряд сприяв найбільше. І це сприяння могло відбуватися навіть за рахунок сусідніх міст. Наприклад, у 1542 р. новий київський воєвода князь Януш Дубровицький одержав на послів медову данину з мозирської волості103. Відповідні привілеї на зламі ХV–ХVІ ст. одержали також канівські та черкаські міщани. На це вказують їхні скарги на нововведення О.Дашковича: «підводи під гінці й посли казав їм самим давати…»104. Щоправда, треба зазначити, що тут процес звільнення міщан від обов’язків щодо забезпечення послів й гінців йшов набагато повільніше. Так, під 1539 р. дізнаємося, що черкасці послів і гінців татарських «мають…
86
Розді л 3
стаціями піднімати, а староста медом»105. А в описах цих замків 1552 р. записано, що як черкасці, так і канівці мають давати «підводи і стацію послам королівським і татарським, коли тільки (виділено нами. – Авт.) з Орди ідуть, сіно, хліб, м’ясо, а мед із замку»106. Що стосується людей церковних, князівських, панських і боярських, то вони, крім Києва, «стерегівали неділи в Чорнобилі, і підводи давали воєводам і послам і гінцям, нашим (тут мається на увазі Велике князівство Литовське. – Авт.) й Татарським…»107. Знать і духівництво Київської землі звільнилися від цих обов’язків дещо пізніше за міщан. У грудні 1507 р. київські князі, пани і бояри дістали привілей Сигізмунда І, аби їм «з послами до Орди не ходити, слугам ходити». Проте було добавлено, що за потреби король може особистим листом наказати їхати до Орди будь-якому з бояр, «як було за великого князя Вітовта»108. У червні 1522 р. великий князь звільнив КиєвоПечерський монастир «від підйому стаціями послів Татарських і гінців і від підвід», оскільки від цього «людям їх церковним важкість і кривда великая робиться…»109. І нарешті, у вересні 1529 р. в уставній грамоті Сигізмунд І, підтверджуючи надані ним попередні привілеї, додав: «А на послів наших, і на Татарських, і на інших, які до нас через Київ ідуть і повертаються назад, люди їх (князівські, панські і боярські. – Авт.) не мають стацій і підвід давати»110. В описі Київського замку від 1552 р. вже не згадуються ніякі повинності щодо обслуговування послів і гінців. Київський воєвода і прикордонні старости, користуючись доволі значною самостійністю, нерідко виступали суб’єктами політичних зносин Великого князівства Литовського з Кримським ханатом. Наприклад, у 1524 р. Адрагман, скаржачись на дії Андрія Немировича, нагадував, що свого часу київський воєвода Іван Ходкевич «… ушапством своїм багато лиха вчинив…»111. У 1493 р. Менґлі-Ґерей І нагадував київському воєводі Дмитру Путятичу про «давні справи, що перед тим, за предків наших» через Київського воєводу інформація і послання з Криму надходила до литовських правителів й урядовців. Тоді ж згадується, що Путятич передав слова хана великому князеві112. 1508 р. київський воєвода просив у Менґлі-Ґерея І допомогу для Києва113. Взимку 1513–1514 рр. до київського воєводи Юрія Радзивілла з Криму присилалися листи «від царя, і від царевичів, і від [литовських] послів». Ці листи воєвода, не гаючи часу, переслав до Вільна114. У липні 1515 р. київський воєвода Андрій Немирович повідомив панів-рад Великого князівства Литовського, що новий кримський хан Мугаммед-Ґерей І «писав і присилав до мене (виділення наше. – Авт.) посла свого, на ім’я Амрон». Кримський володар хотів довідатися щодо місця перебування Сигізмунда І, «о вашій милості раді господаря нашого, і теж о війську господарському, де би в ті часи мало бути; й писав до мене (виділення наше. – Авт.), аби того ж часу відпустив посла його назад до Орди, відписавши (виділення наше. – Авт.)», що воєвода і зробив115. Незабаром до Києва приїхав іще один татарський посол Сивенчай від ханського сина царевича Алп-Ґерея, який розташувався з кримським військом неподалік Черкас. Через свого посла царевич кликав воєводу до спільного наступу на Велике князівство Московське і вимагав від Немировича особистої присутності у своєму Коші116. Хоча статус і воєнно-економічна база черкаського старости були на порядок нижчими, ніж у воєводи, але й правителям цієї найвіддаленішої частини Великого князівства Литовського часто доводилося вступати в особисті зносини з татарськими
Розді л 3
87
ханами та їхніми слугами. 1507 р. Менґлі-Ґерей І надіслав листа черкаському намісникові князю Капусті, «приятелеві» своєму, в якому попереджав про півторитисячний татарський загін, що займався розбоєм у степу, і просив старосту захистити кримських послів і купців від цих розбишак117. У 1526 р. Іслам-Ґерей прислав до Остафія Дашковича, старости Черкаського і Канівського, свого посла Ель Алмиш Емел Дема. Староста відправив посла назад із власною відповіддю118. В жовтні 1528 р. Іслам-Ґерей знову прислав свого гінця і послів. Царевич просив Дашковича виділити йому місця для кочовища й відправити послів до короля. Черкаський староста, виконавши прохання царевича щодо послів, відіслав до нього свого слугу119. Подібне трапилося й у 1532 р.120 У тому ж таки році вже Саадет-Ґерей І після невдалої облоги Черкас вів переговори з Остафієм Дашковичем. Цікавим є той факт, що під час цих контактів воєвода і староста дають відповідь, не очікуючи вказівок згори. Зрозуміло, що прикордонні намісники мали від уряду загальну вказівку, як себе поводити. На це недвозначно вказується у листі Сигізмунда І до Дашковича: «… Науку нашу через листи наші тобі… дали, яким звичаєм мав би… з ним (тут: ІсламҐерей. – Авт.) справу вести…»121. Але загалом намісники мали діяти на свій страх і ризик, оскільки час не чекав та й обставини їм були відомі краще. Наприклад, у тому ж таки 1528 р. Сигізмунд І, даючи черкаському старості загальні вказівки, повністю покладався на його досвід і знання у цій сфері122. Траплялися випадки, коли прикордонний урядник мав перебирати на себе весь тягар обов’язків дипломата до приїзду відповідних послів із центру. Подібне відбувалося на міжурядових переговорах 1516–1517 рр., коли один посол – Іван Горностай – від’їхав із татарськими ярликами до Сигізмунда І, а інші – Гаштовт і Ратомський – ще не приїхали. Чамбули перекопців стояли вже біля Черкас, що вимагало невідкладних дій. У цих складних умовах роль литовського посла перебрав на себе О.Дашкович, і саме йому кримці на вимогу великого князя мали скласти присягу123. У 1528–1529 рр. й у 1532 р. той же Дашкович мав сам прийняти Іслам-Ґерея і визначити місце кочовища для його орди, що попросила у Великого князівства Литовського захисту, а також забезпечити її на перших порах усім необхідним124. Щоправда, були прецеденти й іншого плану, коли хани просили українських урядників виступити в ролі їх, тобто кримських, послів перед литовським урядом. У 1526 р. Іслам-Ґерей просив Черкаського старосту супроводити його посла до Сигізмунда І125. У 1532 р. Остафій Дашкович, їдучи до короля, мав доручення приватного змісту від Саадет-Ґерея І126. Як зазначив П.Клепатський, ці зносини з кримцями, попри їхні посольські повноваження, не завжди були безпечні для воєводи чи старости127, оскільки їм доводилось їздити особисто до перекопського Кошу. В такому разі урядник мав забезпечити свою безпеку за допомогою заручників, а саме взяти «деяких людей добрих в заставу (аби міг безпечно до нього приїхати і назад від’їхати)…»128. Тому, коли черкаський староста у 1528 р. і 1532 р. їздив до кримських ханів, він залишав у Черкасах надійних заручників129. Під час походу О.Дашковича разом із Мугаммед-Ґереєм І на Велике князівство Московське роль татарського заручника виконував кримський Великий посол Овліяр-мурза130. Щоправда, траплялися й інші випадки, коли татари, боячись атаки з боку українських урядників, брали заручників від них. Характерний випадок відбувся у 1532 р., коли Саадет-Ґерей І, зазнавши поразки під Черкасами і відступаючи до Криму, взяв заручником одного зі старостинських слуг131.
88
Розді л 3
Але, незважаючи на те, чи був заручник, чи ні, чи їхав урядник до татар, чи у своїх справах, він мав обов’язково забезпечити місто надійною обороною на чолі з досвідченим керівником. У 1515 р. Андрій Немирович, повідомляючи уряд про свій майбутній візит до кримців, зазначав, що до царевича поїхав, належно зміцнивши замок. Тоді ж він «писав… до старост і до всіх бояр Київських, аби зі мною їхали на службу господарську». Щоправда, цей захід воєводи виявився невдалим, оскільки ніхто з них не приїхав132. У подібній ситуації в 1521 р., коли Мугаммед-Ґерей І, ідучи походом на Велике князівство Московське, вимагав, аби з ним пішли черкаський староста або київський воєвода, уряд вирішив, що до хана поїде Остафій Дашкович. Андрій Немирович же на випадок, якщо б цар або царевичі вимагали його присутності, мав виправдатися хворобою. У разі, якби ситуація вимагала присутності воєводи у татарському війську, до Києва мав бути посланий його брат Юрій Немирович. Його Андрій Якубович «на своєму місці в Києві залишив тим же звичаєм, як і сам мав залишатися…»133. Така увага до посади воєводи і старости як людей, навколо яких концентруються всі аспекти політичного і воєнного життя міста, мала приклади і більш пізнього часу. Наприклад, Сигізмунд ІІ Август дав згоду на від’їзд князя Костянтина Острозького з Києва тільки як велику милість і за умови, що він «під час безпечний» залишить Київ під таким же надійним захистом, як і за своєї присутності134. Чи у 1562 р., коли король, дозволяючи остерському державцю Філону Кміту приїхати у власних справах до Вільна, ставив вимогу, аби Кміта перед цим забезпечив замок усім необхідним для надійної оборони135. Як уже зазначалося, у 1526 р. король взагалі заборонив О.Дашковичу залишати Черкаси з огляду на небезпеку татарського вторгнення136. Така специфічність посади київського воєводи і місцевих старост виражена навіть у посланні панів-ради Великого князівства Литовського до короля у 1538 р.: «а інші панові воєводи, такі як Київський, Полоцький, Вітебський, ті завжди на замках воєводств своїх мешкають і мало на сеймах вальних бувають…»137. Київський воєвода і старости як знавці місцевого політичного життя іноді виконували роль Великих послів до Криму. Це було у 1500 р. з тодішнім київським воєводою Дмитром Путятичем138. У 1522 р. вже Остафій Дашкович разом з Оникеєм Горностаєм виконав місію Великого посла у Криму139. На відміну від свого партнера, який саме вів переговори з ханом і його оточенням, черкаський староста віз коштовності для хабарів кримським мурзам, виконував роль посередника в листуванні між Сигізмундом І і Мугаммед-Ґереєм І, а також мав секретну місію резидента при ханському дворі, на що недвозначно вказує широка інформація про політичні та воєнні плани й заходи кримців, що надходила від нього. Існувала і зворотна тенденція, коли люди, що були послами у Криму або в інших татарських країнах, потім призначалися старостами і воєводами в українських містах. Так, Матвій Заморенок, посол у Заволзькій Орді в 20-х роках ХVІ ст., був Чорнобильським намісником у 1526, 1531 і 1539 рр.140; Онікєй Горностай був намісником Черкаським і Канівським у 1544–1547 рр.141; Михайло Халецький, тричі посол у Великій Орді 1497–1501 рр.142 і посол до Криму 1521 р., обіймав посаду Овруцького старости у 1522–1531 рр.143 тощо. Крім дипмісій, ці землі слугували складськими територіями, на яких розвантажувалися торгові каравани зі сходу (від 300 до 1000 осіб кожен). Усе це накладало свою печатку на специфіку адміністративного апарату українських областей.
Розді л 3
89
У литовській державній практиці поширеним було явище, коли одна людина обіймала одразу кілька посад. Наприклад, князь Костянтин Острозький був одночасно гетьманом великим, воєводою троцьким, старостою вінницьким і брацлавським144. Або Немирович – воєвода київський, державця пропойський, слонімський і чичерський, гетьман двірний. Така ситуація пояснювалася передусім економічним базисом, на якому трималися ці посади. Оскільки у Великому князівстві Литовському, як і в інших країнах середньовіччя, централізованого фінансування не існувало, то кожен урядовець, який тримав територію, утримувався за рахунок місцевих прибутків. У більшості випадків литовські можновладці сприймали своє призначення на керівництво тією чи іншою областю як можливість одержати прибутки145. Звісна річ, що такий стан речей призводив до корупції. Литовський дипломат Михалон Литвин у першій половині XVІ ст. писав: «У Литві одна людина обіймає десять посад»146. Зрозуміло, що посідаючи одразу кілька намісничих посад, які до того ж могли бути розкидані країною, можновладець фактичне управління віддавав комусь із васалів. Останні називалися намісниками. Що стосується волостей, то ними опікувалися тивуни, іноді отамани. У середині областей діяли свої внутрішні посадовці: справці, намісники, городничі, каштеляни, маршалки, децькі, вижи, увязчи, осмніки тощо. Вони головно слідкували за збором податків, ремонтом шляхів і укріплень. Їхні кадри воєводи і старости зазвичай поповнювали зі свого оточення147. Важливу роль в областях відігравали ключники і митники. Їхній статус був вищий за намісничих слуг, оскільки ці посадовці підпорядковувалися безпосередньо великому князеві. Відповідно і податки, що вони збирали, йшли безпосередньо монарху148. За всіх своїх недоліків державний апарат Великого князівства Литовського все ж виявився доволі ефективним. Незважаючи на важку зовнішньополітичну ситуацію, Литовська держава спромоглася вистояти протягом століть. Система контролю за виконанням господарських повинностей, збором податків, церковною політикою, утримання військ тощо в цілому діяла безперебійно. У кризових ситуаціях литовські правителі знаходили адекватні кроки. Характерним є випадок, що стався 1531 р. Тоді литовські урядовці скаржилися великому князеві, що не можуть надійно зміцнити прикордонні замки. У відповідь Сигізмунд Ягелончик 27 листопада видав спеціальний лист земському підскарбію пану Іванові Горностаю. Цей документ містить чималу інформацію щодо оборонних заходів короля та їхнього виконання урядовцями. Тон листа досить жорсткий, відчувається, що Сигізмунд роздратований неефективним витрачанням державних коштів і невиконанням його наказів. Наприклад, на Київ були видані чималі суми, але місту «нічого досить не учинено»149. Тому, на думку короля, урядовці мають обрати чотирьох «добрих і гідних» людей, які мають по прикордонних замках кожен рік поперемінно їздити і слідкувати за належним виконанням королівських наказів. Що ж до видачі зі скарбу грошей, то Сигізмунд наказав Горностаю без його особистого розпорядження ні на забезпечення замків, ні на послів, ні на найманців не видавати «пенязів»150. Отже, можемо констатувати, що державна служба Великого князівства Литовського, попри чимало консервативних чинників, загалом залишалася доволі живим організмом, що змінювався і реформувався згідно з потребами часу.
90
Розді л 3
Посилання до розділу 3
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 Галицько-Волинський літопис / Підгот. до друку М.Ф.Котляр. – К., 2002. – С.84. Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – М., 1915. – С.44-54. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.4. – С.19, 114. Шабульдо Ф.М. Україна в державотворчих процесах у Криму в кінці ХІV – першій половині ХV ст. // Сучасність. – 1996. – №5. – С.86-87. Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №14. Tegоwskі J. Sprawa przylaczenіa Pоdоla dо Kоrоny Pоlskіej w kоncu XІV wіeku // Tekі Krakоwskіe. – Krakоw, 1997. – T.V. – S.170. Archіwum ksіąžąt Sanguszkоw w Slawucіe. – We Lwоwіe, 1890. – Т.1, №1. – С.1. Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собр. и изд. В.Антоновичем и К.Козловским. – К., 1868. – №9. Archіwum ksіąžąt… – Т.І, №1. – С.1. Іbіd. – №9. – С.1. Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №24. Tegоwskі J. Sprawa przylaczenіa Pоdоla dо Kоrоny Pоlskіej w kоncu XІV wіeku // Tekі Krakоwskіe. – Krakоw, 1997. – Т.V. – S.170. Archіwum ksіąžąt… – Т.І, №29. – С.1. Грамоти XІV ст. Зібрав і упорядкував М.М.Пещак. – К., 1974. – №24. Dlugоsz J. Dzіejоw Pоlskіch. – K., 1869. – Ks.12, T.14. – S.417. Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – М., 1915. – С.85. Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. – М., 1892 – С.77-79. Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.28. Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk, 1994. – S.118. Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.28. Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.61-17. Документы Московского Архива Министерства Юстиции. – Т.1. – М., 1897. – С.516. Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.21. Lіetuvоs Metrіka. Kn. 8 – С.123; ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.696. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.184зв, 186, 187зв. Там само. – Спр.7. – Арк.734. Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk, 1994. – S.112. Іbіd. – S.107. Іbіd. – S.182. Іbіd. – S.155. Lіetuvоs Metrіka (1540–1543) / Parenge: І.Valіkоnyte, N.Slіmіene, S.Vіskantaіte-Savіscevіene, L.Stepоnavіcіene. – Кn.12. – Vіlnіus, 2007. – С.66. Urzednіcy centralnі І dоstоjnіcy Wіelkіegо ksіestwa Lііtоwskіegо XІV–XVІІІ w. – Spіsy; Kоrnіk, 1994. – S.159.
20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Розді л 3
91
32 33 34 35 36 37 38 39
40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68
Іbіd. – S.147. Іbіd. – S.57. Іbіd. – S.57. Груша А. Службовы склад І структура канцылярыі Вялікага Княства Літовскага 40-х гадов XV – першай паловы XVІ ст. // Metrіcіana. – Т.І. – С.23. Urzednіcy centralnі… – S.40. Szymоn Starоwоlskіj Wоjоwnіcy sarmaccy. – W., 1978. – S.184. Jana Dlugоsza rfnоnіka krakоwskіegо Dzіejоw Pоlskіch. – W Krakоwіe, 1869. – Т.ІV, Ks.XІ, XІІ. – S.414. Szymоn Starоwоlskіj… – S.184. Оchmanskі І. Оrganіzanja оbrоny w Wіelkіm Ksіestwіe Lіtewskіm przed napadamі Tatarоw Krymskіch w XV–XVІ w. // Studіі І Materіaly z Hіstоrіі Wоjskоwоstі. – 1960. – Т.V. – S.385; Малиновский И. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого княжества Литовского. – Томск, 1901. – С.160; Документы Московского Архива Министерства Юстиции. – М., 1897. – Т.1. – С.515, 521-522. Крот В.А., Рашба Н.С. Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці ХV – в першій половині ХVІ ст. // Укр. іст. журн. – 1983. – №5. – С.108. Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание руських летописей. – 1904. – Т.13. – С.80-81. Urzednіcy centralnі… – S.108. Іbіd. – S.27. Іbіd. – S.30. Іbіd. – S.33. Іbіd. – S.142. Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.116. Іbіd. – С.200-201. Urzednіcy centralnі… – S.163. Іbіd. – S.54. Іbіd. – S.153. Іbіd. – S.152. Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.148. Urzednіcy centralnі… – S.62. Іbіd. – S.71. Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.206. Urzednіcy centralnі… – S.75-76. Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.96. Urzednіcy centralnі… – S.80. Іbіd. – S.101. Іbіd. – S.65. Іbіd. – S.138. Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.37. Urzednіcy centralnі… – S.149. Lіetuvоs Metrіka (1540–1543)… – С.88. Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515–1540). – К., 2006. – С.43. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі АЗР). – СПб., 1848. – Т.ІІ. – С.118. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.706.
92
Розді л 3
69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112
Черкас Б.В. Остафій Дашкович – черкаський і канівський староста XVІ cт. // Укр. іст. журн. – 2002. – №1. – С.61-63. Любавский М. Очерк истории… – С.171. Там само. Там само. – С.172. Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – Одесса, 1912. – С.94. Архив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч.8, Т.5. – С.38. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.707, 725, 728. Там само. – Арк.737-741. Там само. – Арк.916, 919. Евреиновская летопись // ПСРЛ. – 1980. – Т.35. – С.235. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1021. Там само. – Спр.15. – Арк.232. Там само. – Арк.261. Там само. – Спр.7. – Арк.725, 728. Черкас Б.В. Політична криза… – С.107-108; Його ж. Остафій Дашкович… – С.62-63. Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.95. АЗР. – Т.ІІ. – С.190. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.186. Там само. – Арк.157. Там само. – Арк.159. Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки з історії Києва. – К., 1997. – С.148. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.187. Там само. – Спр.11. – Арк.53. Грамоты Великих князей. – С.26. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов (далі Архив ЮЗР). – К., 1886. – Ч.7. – Т.1. – С.135. Там само. – С.136. АЗР. – СПб., 1846. – Т.І. – С.144. Там же. – С.145. АЗР. – СПб., 1848. – Т.ІІ. – С.2-3. Грамоты Великих князей… – С.50. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.87зв-88. Там само. – Арк.88. АЗР. – Т.ІІ. – С.88. Архив ЮЗР. – К., 1907. – Ч.8, Т.5. – С.23. Там само. – С.38. Яковлев А. Бунт черкасцев і каневцев в 1536 году // Україна. – Рік 1-й. – К., 1907. – Т.1. – С.90. АЗР. – Т.ІІ. – С.354. Архив ЮЗР – К., 1886. – Ч.7, Т.1. – С.82, 95. АЗР. – Т.ІІ. – С.210. Там само. – С.35. Там само. – С.141. Там само. – С.210. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.906. АЗР. – Т.І. – С.125.
Розді л 3
93
113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142
143 144
145 146 147 148 149 150
Lіetuvоs Metrіka. Użrašymu knіga 8 (1466–1514). – Vіlnіus, 1995. – С.104. АЗР. – Т.ІІ. – С.328. Там само. – С.118. Там само. Lіetuvоs Metrіka. – Кn.8. – С.97. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028. АЗР. – Т.ІІ. – С.190. Архив ЮЗР. – Ч.8, Т.5. – С.3-4. АЗР. – Т.ІІ. – С.190. Там само. – С.191. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.700-702, 706. АЗР. – Т.ІІ. – С.191; Архив ЮЗР. – Ч.8, Т.5. – С.3-4. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028-1029. Черкас Б.В. Остафій Дашкович… – С.63. Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.94. АЗР. – Т.ІІ. – С.190. Черкас Б.В. Остафій Дашкович… – С.62-63. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.822. Малиновский И. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого княжества Литовского. – Томск, 1901. – С.206. АЗР. – Т.ІІ. – С.118. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.821. Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.80; Малиновский И. Указ. соч. – С.43. Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.100. ЦДІАУК. – Ф.КМФ 36. – Оп.1. – Спр.7. – Арк.1028-1029. АЗР. – Т.1. – С.96. Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.94. Там само. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до сер. XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.180. Там само. – С.159. Баненис Э.Д. Посольская служба Великого княжества Литовского (середина XV в. – 1569 г.): Автореф. дис. … канд. ист. наук. / Ин-т истории АН Литовской ССР. – Вильнюс, 1982. – С.13. Клепатский П.Г. Указ. соч. – С.206. Lіetuvоs Metrіka (1522–1530) / Parenge: A.Bumblauskas, E.Gudavіcіus, M.Jucas, S.Lazutka, І.Valіkоnyte, N.Slіmіene, S.Vіskantaіte-Savіscevіene, L.Stepоnavіcіene. – Vіlnіus, 1997. – Кн.224. – С.47. Клепатский П. Указ. соч. – С.93-111. Литвин Михалон. О нравах татар, литовцев и московитян. – М., 1994. – С.94. Клепатский П. Указ. соч. – С.104. Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. – М., 1892. – С.846. Arhіw gоlоwnyj aktіw dawnіh. – Arh Radz Pоtоck. – Sygn.309. – Pub.26. – S.3. Іbіd. – S.3.
94
Розді л 3
Розділ 4. Державна влада Речі Посполитої на землях України-Русі
96
Розді л 4
ід ухвал Люблінської унії 1569 р. королівська влада разом зі всією структурою державних службовців, нормами польського сеймового законодавства, адміністративними установами Корони Польської поширювалася майже на всі українські землі, а саме: на Лівобережну Україну – від 1569 до 1648 р., Правобережжя – від 1569 до 1648 р. та від 1699 до 1795 р., а також на територію Західної України.
В
1. Адміністрування України-Русі
Основи державного устрою та системи управління Речі Посполитої заклали рішення об’єднавчого польсько-литовського сейму 1569 р. Згідно з його ухвалами, Польща та Литва зливалися в єдину федеративну державу з деякими конфедеративними елементами. На її чолі стояв спільний володар – польський король й водночас великий литовський князь. Єдиним був і законодавчий орган – сейм. Разом із тим поляки і литовці продовжували мати власні державну адміністрацію, військо, суд, скарбницю й навіть окремі закони1. Натомість на територію України-Русі, більша частина якої перед тим входила до складу Великого князівства Литовського, поширилися політико-правові норми Корони Польської. Це було зроблено в односторонньому порядку королем Сигізмундом ІІ Августом, який протягом діяльності сейму 1569 р. видав кілька універсалів про інкорпорацію Волині, Підляшшя, Брацлавщини та Київщини до складу Польщі2. Як дослідив історик М.Коялович, король приєднав Підляшшя, Волинь, Східне Поділля і Київщину «своєю владою і позбавив посад і маєтностей тих осіб, що не побажали приєднатися до Польщі»3. А польський учений Ю.Геровський зазначив, що саме дуалістичний характер Речі Посполитої, який полягав у вивищенні польської та литовської шляхти порівняно з руською (українською та білоруською) елітою, заклав великі суперечності у тогочасних суспільно-політичних відносинах і викликав сепаратистські тенденції в Україні-Русі протягом наступних десятиліть4.
Розді л 4
97
Крім рішень, що ухвалювалися на Люблінському сеймі 1569 р., основи державного устрою Речі Посполитої до кінця XVІІІ ст. визначали так звані Генріхові артикули (статті) та Пакта конвента (Pacta cоnventa), які були укладені 1573 р. між королем Генріхом Валуа та шляхтою. Вони обмежували владу короля й коригували форму правління Польської-Литовської держави у напрямку так званої шляхетської демократії5. Ухвалені 1573 р. зобов’язання монарха, по суті, стали законодавчим актом, що на довгий час, включно до 1795 р., визначали державний і політичний устрій країни. Зокрема, Генріхові артикули передбачали таке: вільні вибори короля; обов’язкове скликання королем один раз на два роки вального сейму; тривалість засідань сейму Речі Посполитої не має перевищувати шести тижнів; король мав право скликати посполите рушення лише за згодою сейму; тільки за погодженням із сеймовою шляхтою король мав накладати нові податки та мита; зовнішня політика королівського уряду, в тому числі оголошення війни чи миру, повинна була проводитися за погодженням із Сенатом; при королі засновувалася дорадчо-контрольна рада із 16 сенаторів, які визначалися сеймом кожні два роки; король мав виконувати положення акта Варшавської конфедерації 1573 р. та особливо дотримуватися пункту щодо проголошення релігійної віротерпимості; за рахунок прибутків зі своїх маєтностей король зобов’язувався утримувати кварцяне військо; король мав також оплачувати витрати шляхти за участь у посполитому рушенні за межами Речі Посполитої6. Якби король не дотримувався цих положень, то шляхта мала право відмовляти йому в покорі (так зване право рокошу). Як зазначалося, вступаючи на трон, Генріх Валуа підписав іще один документ під назвою Pacta cоnventa, який складався з 11 пунктів і конкретизував права та обов’язки нового монарха Речі Посполитої. Це була угода між королем і «народом політичним», який уособлювала шляхта. Спочатку цей важливий державний акт писався лише латиною, а від часів правління Владислава ІV – й польською. Згідно з сеймовою постановою 1696 р., за укладення пактів безпосередньо відповідали 6 сенаторів і 4 представники посольської палати (Ізби), а під час виборів останнього короля Станіслава Августа Понятовського їх укладали вже 13 сенаторів і 37 земських послів. Сама процедура прийняття Pacta cоnventa мала такий вигляд: після того як новий король присягав, що буде дотримуватися виписаних у документі прав та обов’язків, шляхта вручала йому елекційний диплом, в якому виголошувала постулати вірності обраному монархові. Основні положення королівсько-шляхетської угоди 1573 р. повторювалися під час сходження на трон кожного володаря Речі Посполитої. Своєрідною конституцією права для Речі Посполитої протягом багатьох років було зібрання правових норм, яке дістало назву Третього Статуту Литовського (1588 р.), або ж Статуту Сигізмунда Августа, чи Волинського статуту. Остання назва виникла з огляду на те, що після 1569 р. до нього, враховуючи специфіку розвитку Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, внесли певні зміни. Статут був урочисто затверджений королем і сеймом Польсько-Литовської держави 28 січня 1588 р., надрукований русинською мовою й перевиданий у 1592 р. і 1594 р.7 Польською Третій Литовський Статут друкувався дев’ять разів8. У результаті Північної війни 1700–1721 рр. та кардинальних змін міжнародної ситуації у Європі Річ Посполита поступово стала залежною від могутніших держав.
98
Розді л 4
Разом із тим протягом усього XVІІІ ст. її внутрішньополітичне життя характеризувалося постійною боротьбою між великими магнатськими угрупованнями. Політичні чвари, що підживлювались урядами Росії, Австрії, Пруссії та Франції, досягали апогею на засіданнях варшавських сеймів, більшість яких було зірвано. Після смерті короля Августа ІІ Саксонського (1697–1733) між Австрією, Саксонією, Росією та Францією розпочалася боротьба за так звану Польську спадщину, яка полягала у протегуванні та військовій підтримці кожною з країн свого кандидата на королівський трон Речі Посполитої. Як наслідок, королівська влада була значно послаблена, а сейми виявилися недієздатними подолати кризові явища. Незважаючи на занепад усіх ланок державного устрою, більша частина шляхти вважала його досконалим і таким, що не потребує реформування. Лише незначна частина тогочасної магнетерії, а особливо культурних діячів та інтелектуалів виступала за негайні радикальні зміни. Важлива програма реформ була проголошена на конвокаційному сеймі 1764 р. Відтоді під час ухвалення сеймових рішень з економічних питань постанови приймалися простою більшістю голосів. Крім того, у цей час були створені централізовані скарбова та військова комісія, запроваджувалося так зване генеральне мито, у містах ліквідовувалися магнатські та церковні юридики, реформувалися Коронний трибунал та Асесорський суд, а найголовніше – постановлялося, що королем Речі Посполитої може бути лише її уродженець. У 1773 р. створили Едукаційну комісію, до обов’язків якої входило реформування державної освіти. Задля укріплення державної влади у 1775 р. утворили Постійну раду як вищий виконавчий орган Речі Посполитої. До неї під керівництвом короля входило 18 сенаторів і 18 представників, які були делеговані зі складу посольської Ізби сейму. Протягом другої половини 1770-х рр. відбулася військова та фінансова державні реформи. Однак впровадження цих нововведень перебувало під тиском постійного спротиву з боку консервативної частини польської магнетерії та шляхти. Утім, на сеймі 1780 р. було розглянуто проект процесуального, цивільного та кримінального кодексів, що засвідчило спробу реформування у галузі соціальних відносин, права та судочинства. Зокрема, пропонувалося надати більше самоврядування містам і послабити кріпосницьку залежність селянства. Та найвагомішими щодо системних змін державного устрою Речі Посполитої виявилися рішення Чотирирічного сейму, що діяв від 1788 до 1792 р. Насамперед цей реформаційний сейм утворив Військову комісію, відібравши повноваження керівництва армією від Постійної ради, яка перебувала під російським впливом. У 1789 р. було скасовано й саму Постійну раду, а її повноваження у рамках міжнародної діяльності передані до такого державного органу, як Депутація закордонних відносин. Тоді ж було реформовано податкову систему та, згідно із Законом про міста, укріплене місцеве самоуправління. За постановою Чотирирічного сейму, в 1791 р. було впроваджено кардинальні зрушення у виборчій системі, зокрема, права вибору до сеймів була позбавлена безземельна шляхта, що зазвичай продавала свої голоси магнатам9. Головним результатом перетворень державного устрою стало ухвалення на варшавському сеймі окремого Закону про управління, який в історіографічній традиРозді л 4
99
ції дістав назву Конституції 3 травня 1791 р.10 Цей важливий державний акт ухвалювався в умовах окупації Польщі російськими військами й складався з вступу, 11 статей і трьох додатків11. Конституція проголосила поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову й завершила процес довголітнього реформування державного ладу країни. З цього часу вищим органом влади країни мала стати так звана Сторожа законів – комісія у складі короля, примаса і призначених на сеймі міністрів. Та найбільшим досягненням цього правового акта було проголошення положення, що «всі обивателі є оборонцями цілісності і свобод національних»12. Якщо говорити про землі України-Русі в складі Польського королівства, а згодом Речі Посполитої, то вже з середини XVІ ст. на Західній Україні (Галицькій Русі) функціонувало 5 регіональних сеймиків, посли яких репрезентували інтереси місцевої шляхти на загальнодержавних сеймах: Руського воєводства – у Судовій Вишні, Холмської землі – у Холмі, Галицької землі – у Теребовлі, Белзького воєводства – у Белзі, Подільського – у Кам’янці-Подільському. Сеймові записи нерідко називали послів«депутатів» від Руського, Белзького та Подільського воєводств «русинами», або ж «руськими» (так само в XVІІ ст. усіх сеймових представників Київського, Волинського, Брацлавського та Чернігівського воєводств називали «українцями»)13. Власне, ще задовго до Люблінської унії фіксується поява стереотипу «територіального русина». При цьому родова еліта України-Русі відчувала себе її інтегральною частиною як спадкоємець «сарматського племені роксоланів», тобто рівноправний з поляками претендент на шляхетний родовід. Наприклад, тогочасний інтелектуал С.Оріховський-Роксолан у листі 1551 р. до папи римського Юлія ІІІ писав про себе так: «Родом я зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Русь, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії»14. Специфічний регіональний патріотизм української шляхти особливо яскраво виявився у обстоюванні нею руської мови та православної релігії, адже православ’я безпосередньо пов’язувало «шляхетський народ» з усім «народом» Русі. Для великої частини шляхти з українських воєводств Речі Посполитої належність до православної церкви була невід’ємним атрибутом способу життя15. Хоча теоретично вмотивована політична концепція «руського народу» виникла ще на початку 20-х років XVІ ст., але після ухвал Люблінського сейму 1569 р. до її ідейних постулатів додалося те, що свобода для шляхтичів Київщини, Брацлавщини та Волині виявилася в добровільнодоговірному підданстві, скріпленому королівською присягою під час інкорпорації Польщею українських земель. Доводилося, що «руський» (тобто «український» у пізнішому сприйнятті) шляхетський народ є одним із фундаторів Речі Посполитої, а отже, рівноправною стороною у відносинах з польським і литовським «народамизасновниками»16. Таким чином у системі політико-адміністративного поділу Польсько-Литовської держави почали вирізнятися східні воєводства Корони Польської, де компактно проживали представники руського або ж українського етносу на чолі з власною шляхтою. На той час Річ Посполита поділялася на три великі провінції: Великопольщу, до якої входили Мазовія, Пруссія, Підляшшя та власне Великопольща; Малопольщу, що складалася з Малопольщі, а також України-Русі; Великого князівства Литовського, до якого входили литовські та білоруські землі. Українська територія поділялася на такі
100
Розді л 4
воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське, Підляшське, Белзьке, Руське, Подільське та Чернігівське. Близько 1433 р. було створене Подільське воєводство. У 1570 р. відбулося його розмежування з новоствореним сусіднім Брацлавським воєводством. Межі Подільського воєводства зазнавали змін у зв’язку з утворенням Українського гетьманату, укладенням Бучацького перемир’я 1672 р. та Журавненським миром 1676 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією, а також у результаті так званого першого поділу Польщі у 1772 р. Протягом 1672–1698 рр. у зв’язку з турецькою присутністю в Кам’янці-Подільському та Західному Поділлі засідання воєводських сеймиків місцевої шляхти відбувалися спочатку в Галичі, а потім у Львові17. Загальна площа цього воєводства становила близько 19 тис. кв. км, а протяжність його кордонів – 970 км18. Подільське воєводство, яке складалося з дев’яти повітів, перестало існувати в зв’язку з російською окупацією Польщі у 1793 р. Київське воєводство утворилося в 1471 р. на основі приєднаного до Польщі Київського князівства. Протягом 1648–1712 рр. влада Речі Посполитої на території воєводства фактично була обмежена утвореними тут інститутами Українського гетьманату. Межі воєводства зазнавали змін у результаті Андрусівського перемир’я 1667 р. та Вічного миру 1686 р., а також Бахчисарайського миру 1681 р. та російсько-польської комісії 1732 р. На 1646 р. протяжність кордонів Київського воєводства становила 1950 км, а площа – 63 тис. кв. км19. Напередодні Люблінської унії 1566 р. виникло Волинське воєводство з центром у м. Луцьк. Розмежування його кордонів відбулось у результаті постанов сеймів 1570–1590-х рр. Волинське воєводство поділялося на Луцький, Володимирський і Кременецький повіти, а його територія зазнавала змін у результаті революційних подій середини XVІІ ст. і так званого першого поділу Польщі 1772 р. Площа цього воєводства становила близько 40 тис. кв. км, протяжність кордонів – 1122 км20. У 1793 р. до Російської імперії відійшла східна частина Волинського воєводства, а в 1795 р. – всі інші волинські землі України-Русі. Брацлавське воєводство утворилося так само, як і Волинське, у 1566 р. Воєводським адміністративним центром до 1598 р. було м. Брацлав, а протягом наступних років – м. Вінниця. У 1648–1712 рр. влада Речі Посполитої на території воєводства фактично була обмежена утвореними тут інститутами Українського гетьманату. Загальна протяжність кордонів воєводства – 1041 км, загальна площа – 35 тис. кв. км21. У 1793 р. Брацлавське воєводство припинило своє існування. Найпізніше виникло Чернігівське воєводство, яке було створене у 1635 р. на основі відвойованого у Московського царства однойменного князівства та згідно зі спеціальною сеймовою постановою «Ординація Воєводства Чернігівського»22. Номінально ця адміністративно-територіальна одиниця діяла до початку XVІІІ ст., однак із 1648 р. на Чернігово-Сіверщині державні інституції Речі Посполитої фактично припинили своє існування23. До початку війни під проводом гетьмана Б.Хмельницького межі Чернігівського воєводства охоплювали велику територію північно-східної частини Лівобережної України24. На території Західної України сформувалися окремі Белзьке, Підляшське та Руське воєводства. Холмська земля ввійшла до складу Польщі ще у 1387 р. Після
Розді л 4
101
захоплення Польщею Галицької Русі («Руської землі», «Червоної Русі») на її території близько 1432 р. було утворене велике Руське воєводство з адміністративним центром у м. Львів. Певний час тут існувала навіть посада осібного канцлера Руського та королівського намісника – генерального старости (Сapіtaneus Russіae). Руське воєводство поділялося на Львівську землю з Львівським і Жидачівським повітами, Галицьку землю з Галицьким і Теребовельським повітами, Холмську землю з Холмським і Красноставським повітами, а також Перемиську і Сяноцьку землі з однойменними повітами. Белзьке воєводство виникло у 1462 р. на основі однойменного князівства, що було приєднане до Корони Польської. Загальна площа одного з найменших у складі Речі Посполитої воєводств становила 8900 кв. км. Крім того, ще з 1520 р. на теренах Східної Галичини існувало Підляське воєводство, що було населене переважно українцями. У 1566 р. воно було розділене на Берестейське воєводство (залишилось у складі Литви) і Дорогочинську, Мельницьку та Більську землі, що у 1596 р. потрапили до складу Польщі25. Після 1772 р. більша частина Руського та Белзького воєводств, а також землі Підляшшя відійшли до Австрії й стала носити назву «Королівство Галіція і Лодомерія». Остаточно польські адміністративно-територіальні одиниці у Східній Галичині були ліквідовані в 1793 р., коли, згідно з третім поділом Польщі, до Австрійської імперії відійшла Холмська земля. Кожне зі східних українських воєводств Корони Польської, незважаючи на загальнодержавні норми Речі Посполитої, все ж таки зберігали певні особливості та самобутні політико-правові традиції – власну специфіку урядування та структуру державних службовців.
2. Інституції вищої влади та їхні повноваження
Владна структура у Речі Посполитій поділялася на такі категорії: центральну, земську, гродську, військову та двірську26. Разом із тим державна влада у Речі Посполитій базувалася на основі одного стану – шляхти, яка була «народом політичним»* 27. Кожний польський, литовський та український шляхтич мав виборче право для обрання короля, сейму та сеймику. З огляду на своє військовослужбове (рицарське) походження шляхта стала найбільш привілейованим і заможним станом у країні. Лише з представників шляхти (за невеликим винятком) складався державний владний апарат Речі Посполитої. Саме з шляхетського стану обирались або призначалися вищі, середні та нижчі державні службовці. Цікаво, що маєтності шляхтича охоронялися спеціальним імунітетом, адже вони були вільні від усіляких військових постоїв, а з будинку шляхтича не можна було когось забрати без його на те згоди. Шляхетство передавалось у спадок від діда до батька і від батька до сина. Його можна було втратити лише у трьох випадках: по-перше, оголошення сеймом «баніції» чи «інфамії» за вчинки, пов’язані з втратою шляхетської честі (як-от убив* Свої сумніви щодо вживання термінів «народ політичний» і «шляхетська демократія» для характеристики шляхти та політичного устрою Речі Посполитої висловив нещодавно французький історик Даніель Бовуа, який аргументував свою позицію тезою про те, що весь шляхетський загал ніколи не мав «реальної причетності до цієї так званої демократії». Розді л 4
102
ство іншого шляхтича тощо); по-друге, якщо хтось із шляхтичів приймав до свого герба когось із нешляхтичів; по-третє, коли шляхтич, який проживав у місті став би займатися торгівлею чи шинкарством. Останнє положення, згідно з постановою сейму 1775 р., було відмінено, і міський шляхтич-купець уже не втрачав своїх особливих «прав і вольностей»28. Саме вища і середня шляхта визначала суверенну владу в Речі Посполитій, якою вона наділяла короля – «кращого серед рівних» шляхтича. Як зауважив Д.Бовуа, лише певна частина шляхетського стану обирала не лише короля, а й «послів на сейми, місцевих суддів чи суддів Коронного трибуналу, одна володіла землею, одна роздавала сама собі численні почесні титули, до яких був таким ласим сарматизм, зрештою, одна-єдина тішилася з податкових пільг і писала для своїх представників у Варшаві сеймикові ухвали»29. У період між сеймами король був головою виконавчої влади. Король вибирався довічно сеймами на основі права елекції Vіrіtіm, тобто безпосередньо заможними представниками шляхетського стану. Разом із сеймом король також репрезентував і законодавчу владу, адже мав право законодавчої ініціативи і затвердження сеймових ухвал. Саме від його імені публікувалися сеймові постанови, які також називалися «конституціями». Але у ролі законодавця польський монарх насамперед виступав стосовно мешканців королівських міст, селян із королівських земель (так званих королівщин) та євреїв Корони Польської. Король мав право призначати всіх державних урядовців довічно та номінувати на сенаторські посади. Цікаво, що при цьому монарх не міг усувати з посад цих урядовців навіть у разі невиконання ними своїх обов’язків. Загалом же польський король своїми універсалами призначав близько 180 найважливіших річпосполитських урядів. Разом із Сенатом і посольською Ізбою король становив три основні «сеймуючі стани» країни. Польський монарх також був верховним головнокомандувачем і керував закордонною політикою Речі Посполитої. До речі, у проведенні зовнішньополітичних заходів король був менш обмежений у повноваженнях, ніж усередині країни30. Король також головував у Сенаті й очолював сеймовий і надвірний (згодом – асесорський) суди з особливо важливих справ. Найголовнішим владним повноваженням короля була роздача ним у довічне володіння земельних маєтностей. Разом із тим, незважаючи на великі права, король був значно обмежений у своїй владі сеймом: по-перше, без згоди тогочасного парламенту він не мав право на одруження (з 1573 р.); по-друге, не міг одержувати нові землі та маєтки для себе і родини (з 1631 р.) і, по-третє, не в змозі був виїжджати за межі Польсько-Литовської держави (з 1641 р.). За сеймовою конституцією 1573 р., допомагати королеві ухвалювати державні рішення мала так звана Постійна Рада яка, крім вищих коронних урядовців, складалася з біскупа, воєводи та двох каштелянів. На сеймі 1775 р. ця королівська рада стала вищим органом виконавчої державної влади, до якої входили порівну представники від Корони та Литви. Дорадчі функції при королеві також здійснювала так звана Велика Королівська Рада (Panоwіe Rada), яка, по суті, дублювала Сенат. Згідно з рішеннями Люблінського сейму 1569 р., до неї входили сенатори-«резиденти»: гнєзнинський і краківський (інколи – львівський) католицькі архієпископи, єпископи, а також воєводи та каштеляни воєводств. Перед Люблінським сеймом 1569 р. у Великій Королівській Раді засідала 51 особа.
Розді л 4
103
Крім безпосередніх наказів і розпоряджень, король здійснював державне управління за допомогою листів до всіх жителів Речі Посполитої, які називалися універсалами. Основна частина універсалу завжди розпочиналася типовою фразою: «Усім і кожному особисто…», що до польської традиції написання королівських листів («Wszystkіm і każdemu z оsоbna…») перейшла з латини – «Unіversіs et sіngulіs, praesentіbus et futurіs». Від першого слова «Unіversіs» й виникла назва «універсал», яка широко вживалася гетьманами Війська Запорозького протягом другої половини XVІІ – XVІІІ ст. За королівськими універсалами скликалися загальнодержавні сейми та військові «посполиті рушення». Усі королівські універсали, накази, постанови та рішення, а також найважливіші постанови сеймів Речі Посполитої заносилися до спеціального архіву – Метрики Коронної і Литовської (пол. Metryka Kоrоnna і Lіtewska). Після Люблінської унії й прилучення до Корони Польської Київщини, Волині та Брацлавщини у королівській канцелярії була заведена Метрика Руська (або ж Волинська), до якої вносили записи включно до 1673 р.31 Усі метрики – Коронну, Литовську і Руську – укладали так звані більші (їх призначав канцлер) і менші (назначені під канцлером) метриканти-писарі. Вони складали спеціальну присягу в тому, що будуть правдиво переписувати королівські та інші акти32. Службовці королівського двору, що не виконували публічних обов’язків, звалися надвірними, щоб відрізнятися від «загальнодержавних» урядовців. Наприклад, поряд із великим коронним маршалком існував надвірний королівський маршалок, який наглядав за усіма службами (секретар, мечник, стольник, крайчий, чашник, підстолій, кухмістр, підкоморій, покойовий стражник, охмістр, хорунжий, очільники королівської піхоти та кінноти, гвардії, їздців, стайні) при дворі короля, а також капелан. При королівському дворі функціонувало два надвірних підскарбія, які входили до Сенату. Вони укладали реєстри фінансових надходжень і видатків, збирали прибутки з королівських земель і накопичували їх у скарбі, виплачували платню найманому війську33. Згідно з положеннями Pacta cоnventa, король мав призначати надвірних службовців лише з жителів Польщі, Литви та Русі, хоча чужоземців при дворах різних монархів Речі Посполитої завжди вистачало. Дружина короля хоча й не мала окремої канцелярії, але також тримала осібних надвірних. Двір останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського налічував 500 осіб урядовців і різної служби. До королівської канцелярії входило 36 урядників34. Досить часто в Речі Посполитій виникали періоди безкоролів’я. У цей складний для країни час вищу державну владу тимчасово здійснювала каптурова конфедерація шляхти на чолі з примасом. Примасом обов’язково ставала особа, яка в ієрархії римо-католицької церкви мала чин гнєзненського архієпископа. Головний обов’язок примаса полягав у підготовці королівської елекції. Вибори складалися з таких етапів, як конвокація (утворення генеральної конфедерації шляхти), елекційний (на якому відбувалося обрання короля та укладення ним договірних статей зі шляхтою) та коронаційний (де новообраний монарх складав присягу і коронувався) сейми. Положення про «вільну елекцію» було затверджене на Люблінському сеймі 1569 р. у такому варіанті: «обома народами щоб вже на вічні часи… один король керував, який спільними голосами від Поляків і від Литви обраний, а місце обрання
104
Розді л 4
в Польщі… якому обранню… повинні et ex debіtо Раду і всі стани Корони Польської і Великого князівства Литовського мають брати участь»35. Відтоді під час проведення виборів короля, що зазвичай відбувалися поблизу Варшави на полі в місцевості Воля, представники України-Русі ставали поруч зі шляхтичами Малопольщі. Разом із королем найвищу державну владу в Речі Посполитій здійснював вальний (загальнодержавний) сейм. Чергові або ординарні сейми скликалися один раз на два роки і мали тривати не більше шести тижнів36. Крім того, у разі надзвичайних ситуацій скликалися позачергові (екстраординарні) засідання сеймів, які тривали не довше двох тижнів. Структура сейму Польсько-Литовської держави була двопалатною і складалася з посольської Ізби (палати) та Сенату. Ізба формувалась як представництво земських шляхетських сеймиків і складалася зі 170 послів37. Хоча членів Сенату призначав король, вони не вважалися його прямими підданими, а були королівськими радниками і разом із монархом уважалися «батьками» (пол. оjcamі) свого народу. Після Люблінської унії в Сенаті засідало 15 єпископів, 35 воєвод, 14 королівських «міністрів», 31 воєводський каштелян, 47 «менших» каштелянів, а загалом – 142 особи. На зламі 1650-х – 1660-х рр. сенатором був гетьман Війська Запорозького, «великий князь руський», київський воєвода, православний шляхтич Іван Виговський. Лише у 1790 р. до Сенату ввійшов не римо-католицький священик – уніатський (греко-католицький) митрополит Західної України. Тоді ж було ухвалено рішення щодо входження до Сенату ще 8 греко-католицьких єпископів. Наприкінці XVІІІ ст. у Сенаті налічувалося 171 місце. Сенатори не мали права виїжджати за межі Речі Посполитої без згоди сейму. Повноваження сейму були визначені ще у 1505 р., згідно з так званою конституцією Nіgіl nоvі. Її основним положенням було те, що король без згоди земських послів і сенаторів не міг ухвалювати законодавчі акти, що стосувалися правового становища шляхти. Ця конституція також урівнювала у правах сенаторів і членів посольської Ізби. Найголовнішими державними завданнями сейму були: ухвалення постанов внутрішньополітичного характеру, встановлення податків, скликання посполитого рушення, нобілітація шляхти, контроль за королівським урядом, згода щодо призначення на держуряди, ратифікація міжнародних угод Речі Посполитої тощо. На вальний сейм прибували посли від усіх воєводств країни. Більшістю голосів на сеймах обирали головуючих – маршалків. Їх вибирали почергово з представників Великопольщі, Малопольщі та Литви. Маршалок одного сейму не міг керувати на наступному. Обраний голова назначав секретаря сейму і членів делегації до короля, щоб повідомити про своє головування. До обов’язків сеймового маршалка входило: слідкувати за порядком денним, надавати право виступу, закликати дотримуватися порядку, визначати день і час наступних засідань. Вони також зачитували ухвали Ізби посольської перед королем і сенаторами. Досить часто маршалками сейму обиралися представники шляхетської України-Русі (які там народились або мали в ній маєтності). Ухвалені на сеймі «конституції» поділялися на довготермінові й тимчасові, тобто такі, що мали діяти лише протягом певного часу. Для схвалення рішень потрібна була згода всіх учасників сейму. Спочатку сенатори по черзі висловлювали свою думку стосовно того чи іншого питання, після чого король або ж канцлер формулював основну думку (так звану конклюзію). Написанням остаточного тексту конституцій
Розді л 4
105
займалася спеціальна комісія, яка обиралася з депутатів посольської Ізби на початку сейму й складалася з 4 осіб, які порівно репрезентували Корону Польську та Велике князівство Литовське38. Опрацьований у такий спосіб проект постанови оголошували перед закінченням роботи сейму, а потім він доопрацьовувався згідно із зауваженнями. Остаточно редагував постанову-конституцію сам король, яку після публікації польською мовою надсилали до воєводств для оголошення на реляційних сеймиках. У містах проведення сеймиків сеймові конституції вписувалися до гродських книг. Саме з цього часу вони набували правочинності для місцевої влади39. Усі сеймові правові постанови, а також статути в Речі Посполитій називалися уставами. Крім того, королівськими уставами встановлювався розмір податків для населення. До Сенату обов’язково входили гнєзненський і краківський (почергово з львівським) архієпископи й усі римо-католицькі єпископи, а також 10 так званих міністрів від Корони Польської та Великого князівства Литовського – канцлери, підканцлери, великі й надвірні маршалки та великі підскарбії40. Крім того, членами Сенату були всі річпосполитські воєводи та каштеляни включно з жмудським (жемайтським) старостою. Згідно з ієрархією, найвищим серед духовних сенаторів уважався гнєзненський архієпископ, серед світських – краківський каштелян, а серед вищих державних посадовців – великий коронний маршалок41. За кожним сенатором і членом посольської Ізби закріплювалося певне місце сидіння, що відповідало престижності воєводств, а отже, їхньому політичному впливові. Важливість посольської Ізби засвідчувала її головна функція, що полягала в ухваленні спеціальних постанов, кожна з яких закріплювалася королівським підписом і таким чином ставала законом у межах Речі Посполитої. За підрахунками вчених від 1573 до 1647 р. у Речі Посполитій відбулося 68 сеймів. Із них 45 засідань були звичайними, 11 – надзвичайними, 4 – конвокаційними, 4 – елекційними і 4 – коронаційними42. «Золотою шляхетською вольністю» вважалося право lіberum vetо (лат. вільно забороняю), за яким кожен депутат сейму міг заперечити те чи інше його рішення й у такий спосіб зірвати роботу шляхетського парламентського органу Речі Посполитої43. Відоме як право nіe pоzwalam, воно мало консолідувати послів від усіх земель держави на вальних сеймах. Це право остаточно утвердилося перед виборами на королівство Стефана Баторія. Коли на елекційному сеймі посли від різних воєводств висували різних кандидатів, то довгий час не могли дійти спільної думки, київський воєвода, український князь К.Острозький, від імені шляхти Київського та Волинського воєводств запропонував приймати ухвали лише за умови одностайного голосування всіх. Довгий час lіberum vetо було тим механізмом, за допомогою якого сеймова меншість могла захистити свої права. Однак із часом сенатори, більшість з яких були великими магнатами-землевласниками, почали вміло використовувати цей принцип для блокування невигідних для них рішень. Єдиною противагою для «золотої вольності» стало право шляхти проводити свої зібрання – конфедерації. Від 1550 до 1600 р. з 40 проведених сеймів було зірвано 9 засідань. Протягом першої половини XVІІ ст. з 46 сеймових засідань зірвали всього 6, а в другій половині століття частка безрезультатних сеймів становила 1/344. Натомість із 15 скликаних під час правління короля Августа ІІІ Фридерика (1736–1763 рр.) відбувся лише один – вальний сейм 1736 р.
106
Розді л 4
Право ветування кожним сеймовим делегатом того чи іншого рішення законодавчого зібрання впливало на погіршення міцності державного устрою та було обмежене лише після надзвичайного погіршення внутрішньополітичної ситуації у 60-х рр. XVІІІ ст. Лише Конституція 3 травня 1791 р. скасувала цю правову норму. Вищою апеляційною інстанцією для шляхетського стану був Коронний трибунал. Із його утворенням у 1578 р. щорічно (у вересні) відбувалися провінційні депутатські сеймики, на яких обирали представників до головної судової установи держави. Членами Коронного трибуналу були обрані на провінційних сеймиках депутати – по 1-2 особи від кожного воєводства. Крім світських осіб, у трибуналі засідали й представники католицького духовенства. Судові справи, що надходили з українських земель Речі Посполитої, розглядали сесії (каденції), які наприкінці весни – на початку літа кожного року проводилися в Любліні. З часом свої трибунали утворювалися в межах воєводств. Зокрема, трибунал Київського воєводства виник у 1590 р. Поряд із Коронним трибуналом діяв так званий Асесорський суд, який розглядав апеляції на вироки судів міст, суперечки між міськими громадами та магістратами, а також здійснював правове тлумачення королівських привілеїв щодо міст. Важливі функції виконував іще один вищий суд – референдарський. Він розглядав питання щодо королівських сіл і суперечки, що виникали під час розмежування королівських і приватних маєтностей. Контрольним органом щодо зазначених вище судів виступав сеймовий суд на чолі з королем, який відбувався під час проведення сеймів. Судова система Речі Посполитої складалася з таких судів: королівського (трьох видів), асесорського, духовного (в тому числі нунціївського), едукаційного та шкільного, гродського, каптурового, комісарського, скарбового, компромісарського, копного, маршалкового, міського, підкормського, пограничного, поточного, референдарського, реляційного, сеймового, сільського, військового й обозного, бартного та ін. Функції урядовця, які були схожими на повноваження прокурора, виконували у політико-правовій системі Речі Посполитої так звані інстигатори (від лат. іnstіgо – спонукати). На початковому етапі свого існування це були оскаржувачі у тих справах у королівських (реляційних, асесорських, референдарських) судах, які затягувалися. Згодом компетенція інстигатора поширилася на злочини проти держави або володаря, на приватні справи, від розгляду яких відмовилися інші судові інстанції. Крім того, вони переймалися також занедбаними справами, де були відсутні інші ініціатори процесу. Інстигатор міг вносити скарги до трибуналу на державних урядовців, що розкрадали державний або королівський скарб. Після того, як набули чинності постанови сейму 1764 р., інстигатор міг утручатися до перебігу справ про фінансові зловживання в скарбових комісіях, а також обвинувачувати «міністрів», які зловживали становищем, і суддів, підозрюваних у хабарництві. Міг виступати у приватних справах за поданням потерпілої сторони. У Короні Польській інстигатори одержували «пенсію» розміром 6 тис. злотих щорічно45. Існувала також посада віце-інстигатора, який був заступником «великого» інстигатора. Іще одним важливим елементом державно-політичного життя Речі Посполитої були шляхетські конфедерації. Спочатку вони збиралися лише у період безкоролів’я («генеральна конфедерація станів») для підтримки того чи іншого кандидата на королівський трон. Переделекційних «офіційних» конфедерацій відбулося всього дев’ять:
Розді л 4
107
після смерті Сигізмунда Августа у 1573 р., Стефана Баторія – 1587 р., Сигізмунда ІІІ – 1632 р., Яна ІІ Казимира – 1668 р., Міхала Корибута Вишневецького – 1674 р., Яна ІІІ Собеського – 1696 р., при Августі ІІ Саксонському – 1733 р. та Августі ІІІ Фридерику – 1764 р. На чолі кожної конфедерації стояв маршалок. Тишовецька конфедерація у 1655 р. мала на меті протидію шведській окупації Польщі, а тому надала великі повноваження коронним і польним гетьманам. Голомбська конфедерація 1672 р. (в якій брали участь українські козаки на чолі з гетьманом М.Ханенком) утворилася для протидії опозиції магнатів на чолі з примасом Пражмовським, що виступали проти короля Міхала Корибута. У 1715 р. виникла Тарногородська конфедерація, яка протидіяла саксонським впливам Августа ІІ. Незважаючи на те що постанова «німого» сейму 1717 р. заборонила «великі» зібрання польської шляхти, вони й надалі продовжували відбуватися. Великого поширення на українських землях Речі Посполитої шляхетські зібрання набули у XVІІІ ст. (зокрема, Барська конфедерація відбувалася протягом 1768–1771 рр.), що стало однією з причин повстання проти шляхетської влади на теренах Правобережної України. Досить часто конфедераційні акти вносилися до судових книг того чи іншого воєводства й таким чином ставали елементом правової системи Польсько-Литовської держави. Конфедерації поділялися на такі, що діяли на підтримку чергового монарха або ж проти нього. Останні дістали назву «рокошів» за назвою місцевості Ракосх, де на подібні сеймики збиралась угорська шляхта. Під час конфедерації шляхта мала право збирати свою вальну раду, яка часто ухвалювала рішення на противагу постановам варшавського сейму та королівським універсалам. Конституція 3 травня 1791 р. заборонила проведення шляхетських конфедерацій.
3. Земські (місцеві) органи державного управління
Важливою ланкою державної системи Речі Посполитої були регіональні зібрання шляхти – сеймики. Саме через них вища та середня шляхта реалізовувала своє право бути «політичним народом», а отже, брати участь в управлінні державою та виробленні загальнодержавної політики. Після Люблінської унії 1569 р. таких налічувалося близько 70 (з них 24 приходилося на Литву) в усіх воєводствах республіки46. На елекційний сейм Станіслава Августа Понятовського у 1764 р. зібралося 5584 шляхтичі, тобто у середньому по 93 посли від кожного сеймику47. Значна частина сеймиків провадила свою діяльність на українських землях, тобто в межах Київського, Волинського, Брацлавського, Подільського, Руського, Белзького та Чернігівського воєводств48. На засідання сеймику, який обов’язково відбувався напередодні варшавського сейму згідно з королівським листом, приїжджав чи приходив увесь загал місцевої шляхти. З її середовища обирався головуючий на сеймику – маршалок. Головним завданням цих шляхетських зібрань було висування послів на сейм Речі Посполитої та надання їм спеціальних наказів з власними вимогами. Воєводські сеймики ухвалювали так звані інструкції сеймикові (lauda), в яких виголошували всі потреби краю для їхнього затвердження на вальному сеймі Речі Посполитої. Одноголосно ухвалена
108
Розді л 4
земська сеймикова постанова (laudum terrestre) ставала елементом місцевого права. При цьому правові норми різних воєводств часто мали свої особливості49. Існували генеральні (де узгоджувалися позиції делегатів на сейм і сенаторів), елекційні (за скликанням воєводи на них висувалися кандидати до земських судових органів), каптурові (діяли під час безкоролів’я), депутатські (обирали депутатів до Коронного трибуналу)50 та реляційні (на яких сеймові посли звітувалися перед своїми виборцями) сеймики. Генеральний сеймик на теренах Малопольщі, куди адміністративно входили українські воєводства, відбувався у м. Корчин51. У тих містах, де відбувалися сеймики, їхні рішення вписували до гродських книг*, і саме відтоді вони набували правової чинності. Повноваження земських сеймиків, а через них і воєводської влади були надзвичайно великими. Зокрема, за правління короля Владислава ІV, згідно з рішеннями місцевих «парламентів», воєводства набували права мати власну скарбницю, куди збирали гроші з так званого чопового податку. А за часів Августа ІІ Саксонського у воєводствах за сеймиковими постановами творилися власні автономні військові уряди. Земська (воєводська та повітова) владна структура Речі Посполитої виникла на основі посад, які існували при дворах середньовічних князів. Найвищим земським урядником був воєвода, який обов’язково входив до Сенату та разом із каштеляном, підкоморієм і судовим старостою становив вищу, так звану гідну, або ж «дигнітарську» (пол. dygnіtatrskіe, латин. dіgnіtates), ланку державної місцевої влади. Владними урядовцями у воєводствах, за постановою вального сейму 1611 р.**, були також так звані уряди (латин. оffіcіa): гродський староста, хорунжий, суддя, стольник, підчаший, підсудок, підстолій, чашник, ловчий, войський вищий, земський писар, мечник і войський менший52. Ці виконавчі посади (в тому числі й титулярні53) дублювались як на воєводському, так і на повітовому рівнях. Адміністративне та військове державне управління в межах Речі Посполитої, як зазначалося вище, здійснювалося через уряд воєвод (palatіnus). Зазвичай посаду воєводи обіймав один із найбагатших і найвпливовіших представників польської магнетерії та шляхетства. Його призначав король на довічне урядування. Джерела засвідчують, що у Руському воєводстві посада воєводи з’явилася ще у 1432 р., а в Подільському – 1435 р. Спочатку до функцій воєводи належали: керівництво посполитим рушенням, головування на місцевих сеймиках, контроль за виборами земських урядників, нагляд за цінами, мірами і вагами у королівських містах, керівництво так званим вічовим судом, судочинство над єврейськими громадами тощо54. Поступово його повноваження як найвищого державного урядника краю зміцнювалися та розширювалися. Водночас владні функції воєвод обмежувалися привілеями місцевої шляхти. Особа, яка призначалася на воєводський уряд, автоматично входила до складу Сенату Речі Посполитої. Цікаво, що, згідно з сенатською ієрархією, Київський воєвода посідав спеціально закріплене 13-те місце, Руський – 15-те, Волин* Виписи з гродських, земських та інших судових книг називалися екстрактами. Вони затверджувались у відповідних канцеляріях оригінальними печатками й зазвичай коштували не більше ціни аркуша, на якому вони виписувалися. Вона мала назву «Оrdо оffіcіalіum terrestrіum», тобто «Порядок земних урядників» (Vоlumіna legum. – T.ІІІ. – S.16).
**
Розді л 4
109
ський – 16-те, Подільський – 17-те, Брацлавський – 32-ге, а Чернігівський воєвода посідав 36-те місце серед усіх 37 воєвод Речі Посполитої. Історично склалося так, що найбільші владні повноваження з усіх українських королівських представників не лише в межах України-Русі, а й загалом Корони Польської мали воєводи Київського воєводства. Ними зазвичай були представники великих магнатських родин. Більшість із них майже не відвідували старовинну столицю Київської Русі, а їхні інтереси у воєводстві представляв підвоєвода55. До повноважень каштеляна, що очолював гродську або ж замкову округу (так звану каштелянію), входили: допомога воєводі у наборі посполитого рушення, збір натуральних податків з військово-службового населення; командування замковою залогою та рицарством; розслідування злочинів тощо56. Після Люблінської унії 1569 р. воєводський каштелян обов’язково разом із воєводою входив до складу Сенату Речі Посполитої, а у владній ієрархії посідав місце відразу ж після воєводського уряду. Каштеляни воєводств називалися за містом, де знаходився їхній уряд. Наприклад, каштелян Руського воєводства називався львівським, а Подільського – кам’янецьким. Постанова Люблінського сейму 1569 р. поділила 87 каштелянів Речі Посполитої на три групи – 35 «великих», 49 «менших» і 3 «осібних» (краківський, віленський і троцький)57. Після 1588 р. на території всієї Малопольщі, включно з українськими воєводствами, у кожній землі оформлюється сталий уряд підкоморія. Головним його обов’язком було розв’язання межових майнових суперечок, що досить часто виникали після земельних королівських надань місцевій шляхті. При цьому підкоморій розглядав не конкретну земельну суперечку, а сам акт розмежування спірної землі на підставі рішення земського суду58. З часом особисті судові функція підкоморія переходять до такої важливої інституції, як підкоморський суд. Заступником підкоморія був службовець, якого називали комірником. Він виконував обов’язки мірника земельних наділів та у земській службовій ієрархії посідав місце після гродських писарів. Комірник також допомагав складати земські підкоморські акти й мав володіти знаннями з геометрії. Крім нього, у межовій процедурі брали участь підкоморський писар, мірники та копачі. Гродовий староста від імені короля здійснював адміністративні та судові повноваження на теренах королівського замку («гроду»), що був центром воєводства, землі або повіту59. Він також очолював гродський суд (про його компетенцію – нижче), здійснював поліційні функції та мав право виконувати вироки всіх судів, які діяли на підвладній йому території. Головним обов’язком земського хорунжого була підготовка місцевого шляхетства до «посполитого рушення». Посади стольника, підчашого, підстолія, чашника, ловчого та мечника були гоноровими, тобто титулярними, адже вони не здійснювали жодних виконавчих функцій. Проте, наприклад, підчашого призначав король, і він, крім засідання на земських сеймиках, мав певний політичний вплив на земських урядовців. Важливою була компетенція городничого, який відповідав за стан укріплень воєводства та наглядав за збором окремих податків з населення. Згідно з постановами сейму 1588 р., нижчий щабель в ієрархії земських урядів посідав войський, якого на українських землях називали «тивун» (латин. cіwun, пол. tywоń). Його затверджував
110
Розді л 4
король після обрання на місцевих сеймиках. Під час «посполитого рушення» войський мав право на урядування в усьому повіті, а згодом він опікувався жінками і дітьми шляхтичів, які перебували на війні60. Земські урядовці староста, суддя, підсудок, писар і підкоморій отримували певні грошові доходи від діяльності судових канцелярій, проведення розмежування маєтків, а деколи – від митних зборів61. Згідно зі спостереженнями М.Крикуна, коли воєводства мали декілька комплектів земських урядів, між ними існувала ієрархічна підпорядкованість, хоча це не стосувалося каштелянства62. Велике значення у державному устрої Речі Посполитої, як, до речі, й будь-якої ранньомодерної держави Європи, мало місцеве судочинство. На той час воно не лише виконувало судові функції, а й перебирало відповідальність за окремі ланки державного управління, особливо на місцевому рівні, де діяли гродські, земські й підкоморські суди. У містах діяли магістратські та війтівські суди, у невеличких містечках і селах – лавничі суди. Засідання гродських і земських судів діяли сесійно кілька разів протягом року. Вони розглядали головно цивільні земельні питання в межах свого адміністративного округу63. На українських землях гродський суд був створений у результаті судової реформи 1564–1566 рр. і як становий кримінальний суд проіснував до 1782 р.64 Хоча ці суди формально мали розглядати кримінальні справи, пов’язані з нападами на шляхту, на практиці вони переймалися й різноманітними цивільними суперечками. Гродські судові канцелярії діяли постійно, а розгляди справ відбувалися під час 2-3-тижневих сесій (так званих рочків)65. Щорічно відбувалося до трьох таких рочків. Гродські суди номінально очолювали старости, яких у багатьох випадках заміщали судові підстарости. До складу суду входили регенти, старші підписки та підписки. Доручення суду виконували повітові возні. У повітах українських воєводств Речі Посполитої діяли земські (повітові) суди, що створювалися для вирішення спірних справ місцевої шляхти. Переважно ці установи розглядали майнові та цивільні справи. До складу земського суду входили довічно обраний суддя, а також обрані на повітовому сеймику підсудок і писар. Компетенція земських судів на українських землях Корони Польської до кінця XVІІІ ст. включно визначалася положеннями Другого Литовського Статуту 1566 р. й частково Третього Статуту 1588 р.66 Крім того, згідно з положеннями Литовського Статуту, на території Правобережної України (у Київському, Брацлавському та Волинському воєводстві) почали діяти підкоморські суди, які розглядали межові суперечки. Юрисдикції цих судів підлягали шляхетські землеволодіння, а у граничних спорах, що зачіпали межі королівщин, судочинство чинилося за участі королівських комісарів. Розмежування спірних селянських земель проводилося так званим доменіальним судом (суд пана над селянином), що підпорядковувався гродському суду67. Міста Речі Посполитої поділялися на королівські, самоврядні та приватні. Державна влада над значною частиною міст здійснювалася за допомогою надання їм магдебурзького права. Згідно з цим правом, міська влада складалася з виборних урядників. Міський уряд очолювався бурмистром і війтом і складався з райців і лавників (присяжних), кількість яких коливалася від 8 до 12 осіб. Разом із тим у Києві на
Розді л 4
111
середину XVІІ ст. налічувалося до 18 виборних урядників. При уряді міста існували дві колегії – рада на чолі з бурмистром і лава, якою керував війт. Саме рада представляла місто у його відносинах із державою. До компетенції міської ради входив розгляд справ по цивільних позовах, зокрема майнових суперечках і дрібних злочинах. Вона також здійснювала нагляд за благоустроєм міста та дотриманням правил торгівлі, віданням обліку міських прибутків і видатків тощо68. На кінець XVІ ст. рада і лава становили єдиний орган управління містом – магістрат. Бурмістр (з нім. burgermeіster) – голова міського уряду в містах, які мали магдебурзьке право, – очолював магістрат, або раду, тримав у себе міську печатку. Обирався з-поміж багатих міщан. Права та обов’язки бурмістра окреслювалися королівськими декретами й полягали в тому, щоб кожного дня або за потреби ходити до ратуші й здійснювати публічну владу; розв’язувати спори між людьми й чинити справедливо, особливо щодо вдів і сиріт; наглядати за тим, щоб у місті не зростали ціни на їжу та напої; дивитися за тим, щоб пекарі, різники, корчмарі й торгівці виконували міські ухвали; викорінювати пияцтво тощо. Війта (з нім. vоgt) обирали з середовища райців. У селах війта обирала громада, а потім затверджував пан або, навпаки – місцевий державця пропонував людям свою кандидатуру на голосування. Влада війта поширювалася лише на міське населення, що перебувало під магдебурзькою юрисдикцією69. Його обирали терміном на один рік головно із середовища лавників, міських писарів чи підписків. Крім міського управління, війт також очолював міське судочинство та вів цивільні й кримінальні справи, хоча це очільництво було значною мірою формальним. За соціальним походженням війти могли бути представниками шляхетського та міщанського станів і поділялися на дві категорії – дідичних та іменованих. На війтівство призначалися певні земельні ґрунти, крім того, вибраний на цей уряд одержував певний відсоток із грошового податку (чиншу), міських штрафів, а також млинів, ставів і склепів. При кожному державному чи місцевому уряді був свій писар. Земський писар був повітовим урядником, а також членом земських судів. До його обов’язків входило реєструвати різні справи та вписувати вирок до судових книг. На повітовому сеймику шляхта обирала чотирьох осіб на посаду місцевого писаря, після чого подавала їхні імена на затвердження королю, який визначав на посаду лише одну особу. До складу міських урядників належав також будівничий. Він обирався з-поміж райців, а до обов’язків спочатку належав збір податків з усіх громадських будинків, а також догляд за ними. Найнижчу посаду в міському уряді обіймав підвойський, або міський, слуга, який призначався війтом, але був не тільки його слугою, а й слугою всіх членів магістрату. Міських і війтівських возних називали також підвойськими. Вони мали право засідати в місцевих судах. Виконавчою та судовою владою на місцях (староствах і «гродах») керували старости, або ж королівські намісники. Спочатку їхнім головним обов’язком був збір податків для короля, але з часом їхні повноваження розширилися. Його влада, в тому числі й судова, поширювалася не лише на міщан і селян, а й на шляхту. Старости поділялися на «гродових» і «негродових» залежно від того, чи був у їхньому старостві «грод». «Негродовий» не мав права на здійснення судочинства, а тільки наглядав за королівськими маєтностями. Староста збирав близько десятка різних податків і
112
Розді л 4
відправляв їх до королівської скарбниці, але разом із тим мав сплачувати четверту частину зі своїх прибутків (так звану кварту). Для оцінки спроможності старост платити кварту проводилися спеціальні загальнодержавні люстрації. Вони відбувались у 1569, 1616, 1660, 1765 та 1789 рр. Королівщини, де урядували старости, поділялися на дві категорії – староства до роздачі та економії («dоbra stоłоwe»). А тому старости здійснювали адміністрування маєтностями на правах чужої і тимчасової власності. Кожний староста мав свого заступника, якого називали підстароста, або ж бурґґрабія (з нім. burggraf). Його призначав староста, так само як свого другого заступника – гродського суддю. На сеймі 1621 р. було вирішено, щоб під час збору «посполитого рушення» підстарости разом із войськими відповідали за перебування його військових підрозділів у своїх замках. Крім того, бурґґрабія був заступником гродського старости й призначався каштеляном або старостою. Серед його обов’язків були нагляд за замком і керівництво спеціальним загоном королівських вояків-«драбів», які слідкували за дотриманням порядку в місті й окрузі. Бурґґрабія також наглядав за безпекою на дорогах і виконанням кримінальних вироків гродського суду. Якщо у Центральній, Правобережній і Лівобережній Україні більшість міських урядників була православного віросповідання, то на землях Західної України майже половина тогочасних «держслужбовців» визнавала католицьку віру. За етнічним походженням серед очільників міської влади переважали українці та поляки, а також були литовці, білоруси, вірмени, греки, татари та молдавани. Дослідники зазначають, що під впливом місцевих звичаїв та обставин «прикордонного» життя сформувалися певні відмінності в організації й структурі управління українських міст, які відрізняли їх від аналогічних структур великих населених пунктів Польсько-Литовської держави. У сільських громадах українських воєводств Речі Посполитої державне управління здійснювалося через представників тогочасного самоврядування старост, війтів і «солтисів». Війт від солтиса відрізнявся тим, що перший головував у містечку, де поширювалося німецьке право, а другий – у селі або кількох селах з польським правом. Солтис повинен був організувати в разі потреби оборону села, збирати данину, живність і дерево, ремонтувати вали й огорожу, наглядати за порядком у громаді тощо. Обов’язки солтиса різнилися залежно від того, до яких земель належало його село – королівських, шляхетських чи духовних. Зазвичай солтиство переходило у спадок від батька до сина. Орієнтуючись на норми звичаєвого права, в українських селах діяли сільські урядники – старости й отамани70. Війти або ж солтиси стояли на чолі сільських громад, які користувалися німецьким чи польським правом. Особливістю Східної Галичини було те, що тут існувала низка сіл, де, згідно з волоським правом, управляли князі та крайники71. Зазвичай у Центральній Україні сільськими громадами керували старости й отамани, які були виборними. Вони стежили за дотриманням вироблених норм співжиття, порядком у судочинстві та громаді. Заступниками у сільських старост і отаманів були десятники, що призначалися з авторитетних жителів села. На землях Центральної, Північної та Південно-Східної України власні правові норми і традиції почали творитись у межах військово-політичної корпорації Військо Запорозьке.
Розді л 4
113
4. Державна військова служба Війська Запорозького
В універсалі польського короля Сигізмунда ІІ Августа до козацтва УкраїниРусі від 20 листопада 1568 р. зазначалося «…при замках наших знайдеться вам служба наша, за яку жалування кожний з вас від нас отримає»72. За 4 роки монарх Речі Посполитої вивів частину «козаків, які на службі нашій», з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьманові Ю.Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначив українського шляхтича Я.Бадовського73. «Козацька реформа» Сигізмунда ІІ Августа, проведена протягом 1568–1572 рр., започаткувала своєрідний імунітет козацтва у Польсько-Литовській державі74. Саме так розпочались як державна військова служба Війська Запорозького, так і довготривалий процес його автономізації у державній системі Речі Посполитої. 16 вересня 1578 р. між новим польським королем Стефаном Баторієм і представниками запорозького козацтва був підписаний договір («Pоstanоwіenіe z Nіzоwcy»), згідно з яким 600 козаків мали нести військові повинності на користь монарха й одержувати за це платню. Цей загін підпорядковувався великому коронному гетьманові М.Вишневецькому та повинен був «…не робити ніяких бід і розрух, а навпаки, якщо побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських…»75. Тільки у цьому разі козакам-реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за правління Сигізмунда ІІ Августа. У листопаді того ж року Стефан Баторій надіслав до України великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхникові76. Тут ішлося про набір військового підрозділу за аналогією із «затягненням чужоземних найманців», яке досить часто практикувалось у цей період польським урядом. Із часом у середовищі козацтва угода про військову службу стала сприйматися не інакше, як домовленість між сюзереном – королем і васалом – «низовим козацьким товариством». За деякий час, у 1616 р., король Сигізмунд ІІІ наказав скликати спеціальну комісію для ведення переговорів із козаками й тим самим започаткував новий етап у відносинах між Короною Польською і Військом Запорозьким77. Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом С.Жолкевським і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного та козацької старшини відбулись у жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка над Россю. Вони завершилися підписанням вищими урядовцями Речі Посполитої «Комісарської трансакції з запорозькими козаками», яка була актом королівської милості, наданим козацтву України-Русі. «Далі ми (С.Жолкевський та інші урядовці. – Авт.) їм [козакам] оголосили волю Його Королівської Милості… щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про [появу] ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки… Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік…»78 Згідно з цим актом, козаками мав управляти «старший», який призначався б королівським універсалом. Ті, хто не увійшли до реєстру та не підкорилися «старшому», мали «не вигадувати нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам бути покірні»79. Зі свого боку, П.Конашевич-Сагайдачний разом зі старшиною підтвердив умови підданства королеві Сигізмунду ІІІ у «Листі від запорозьких козаків»
114
Розді л 4
на ім’я великого коронного гетьмана. Військо Запорозьке погоджувалося служити своєму сюзеренові на таких умовах: 1) не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві; 2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу; 3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; 4) не виходити зі своїх «звичних» місць на «волость» і «захищати переправи» на користь короля; 5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» і не приймати їх до війська у майбутньому80. Щодо зумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру і, по-друге (на нашу думку, це положення було найголовнішим з усіх згаданих) – «…щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті Їх Милостями Королями надані (Сигізмундом ІІ і Баторієм. – Авт.), а його Королівською Милістю тепер правлячим (Сигізмундом ІІІ. – Авт.) підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед його милістю королем і всією Річчю Посполитою залишаємо…»81. Отже, саме з цього часу започатковується традиція провідників Війська Запорозького посилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої її монархами. Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 р. через різні причини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, за два роки, у 1619 р., між ними відбулися другі переговори. Вони завершились ухваленням Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості. Як і перед тим, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з деякими зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю»82. Стрімкий розвиток міжнародних подій спричинив до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних бойових полків у формі «Війська Запорозького». Влітку 1621 р. вони на запрошення польського уряду прибули до Хотина з метою участі у війні проти армії турецького султана Османа ІІ83. Тим самим виконується основне васальне зобов’язання Війська Запорозького – несення військової служби на користь короля-сюзерена. Після дієвої участі у Хотинській битві (вересень 1621 р.) П.Сагайдачний відразу ж по її закінченні відіслав до короля посольство, що мало таку інструкцію для переговорів із верховною владою: 1) козаки погоджуються бути й надалі під владою короля й уже готуються до подальшої служби; 2) без згоди свого володаря вони не будуть виступати проти турків; 3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві; 4) добиватися відновлення в Україні православної релігії; 5) підтвердити належність козакам «шпиталя» у Трехтемирові; 6) надати дозвіл брати участь у воєнних діях під проводом інших християнських монархів і не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»; 7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства; 8) вільно займатися мисливством і рибальством; 9) визначити «зимові межі» для козацького війська84. Королем було погоджено лише частину (пп.1, 2, 4, 5) цих вимог, а отже, суперечності між його урядом і Військом Запорозьким наростали. Оцінюючи позицію українського козацтва у 1621 р., зазначимо, що цього року вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції як «колективного васала» над Київським воєводством Речі Посполитої. У результаті осіннього протистояння 1625 р. польських і козацьких військ Військо Запорозьке на чолі з М.Дорошенком визнало зверхність короля Речі Посполитої
Розді л 4
115
й присягнуло, що буде вірно служити йому, дотримуючись певних умов. У документі, виданому козакам великим коронним гетьманом С.Конєцпольським від імені короля, говорилося: «…привели Військо Запорозьке в порядок і покору на таких умовах». Вони полягали в забороні морських походів на Туреччину та інші країни; встановленні реєстру в 6 тис. козаків і призначенні для них платні; обранні старшого, якого повинен був затверджувати польський коронний гетьман; визнанні козацького суду. Отже, як бачимо, лише останній пункт ураховував довголітні прагнення козацької спільноти, а всі решта належали до заборонних. Переяславська угода 1630 р. між Військом Запорозьким і королівськими представниками, завершила виступ козацької корпорації за свої «права» черговим компромісним варіантом. Невдовзі Військо Запорозьке відправило своїх представників на конвокаційний сейм 1632 р. з переліком своїх нових вимог. Увагу привертає навіть не сам зміст цієї петиції, яку свого часу досить належно опрацював М.Грушевський85, а те, що Військо Запорозьке у цей час намагалося не тільки вплинути на вибори короля (а отже, свого нового сюзерена), а й виступити як повноправний суб’єкт політичної системи Речі Посполитої. Козацтво України-Русі не лише письмово задекларувало свою підтримку королевичу Владиславу в його домаганнях на батьківський трон померлого Сигізмунда ІІІ, а й завдяки походу 16-тисячного війська у напрямку Волині реально вплинуло на розвиток елекційних змагань і коронування необхідної для них кандидатури. «Певні ми, що колись таки дочекаємося тої щасливої години – дістанемо поправу наших прав і вольностей рицарських і поручаємо просити пильно, аби [сейм] зволив ласкаво вложити до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським»86, – говорилося в інструкції Війська Запорозького на сейм 1632 р. Разом із тим новообраний король Владислав ІV, дякуючи козакам за підтримку в Смоленській війні з Московським царством, своїми універсалами за 1633–1634 рр. відновив деякі «вольності» православної церкви на українських землях. Однак затвердження окремим актом польського монарха «прав і привілеїв» Війська Запорозького у той час іще не відбулося. Припинення бойових дій уже вкотре вимагало врегулювання правового статусу Війська Запорозького, що бажало отримати привілейний універсал від короля й тим самим легітимізувати себе у соціально-політичній системі Речі Посполитої як автономний державний організм. Через різні обставини, головною серед яких була позиція впливового магнатства, король переадресував справу щодо розв’язання «козацького питання» на розгляд вального сейму. Той своєю чергою не пробачив козацтву зруйнування гетьманом І.Сулимою Кодацької фортеці у 1635 р. та «козацьку війну» 1637–1638 рр. й прийнятою на весняному сеймі 1638 р. постановою під назвою «Ординація Війська Запорозького» скасував і без того обмежені Куруківською й Переяславською угодами майже всі його «права і вольності»: заборонялося козацьке судочинство, вільне обрання гетьмана і старшин, обмежувалося поселення в містах, встановлювався 6-тисячний реєстр на чолі з призначеними з Варшави коронними полковниками, на Січі мав перебувати польський військовий гарнізон тощо87. У квітні 1646 р. представники козацької старшини перебували у Варшаві, де нарешті одержали з рук Владислава ІV два «привілейних» листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий –
116
Розді л 4
збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тис.88 Єдине застереження стосувалося того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. «Глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польського короля89. Надані «вольності» спричинили справжній психологічний переворот у свідомості не лише козацтва, а й усього українського населення Речі Посполитої90, адже тепер вони, спираючись на королівську протекцію, могли поводити себе вільніше стосовно місцевих магнатів і шляхти. Вже згодом гетьман Б.Хмельницький говорив: «Навіщо казав [король] нам вольності шаблею діставати»91. Поряд з іншими причинами надання королем Війську Запорозькому згаданих вище привілеїв призвело до посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників і більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло використано козацькою верхівкою як доказ законності збройного виступу в 1648 р. Тільки за допомогою потужнішої й краще організованої військової сили Короні Польській на певний час вдалося погамувати автономістські прагнення козацтва, яке у перших десятиліттях XVІІ ст. стало справжньою контрелітою та невизнаним «політичним народом» Речі Посполитої92. Слід зазначити, що починаючи з сеймової постанови 1590 р. (вона називалася «Порядок зі сторони Низовців і України»)93 на багатьох варшавських сеймах розглядалися питання та ухвалювалися «заборонні» й «привілейні» постанови щодо діяльності козацтва та Війська Запорозького у межах східних воєводств Польсько-Литовської держави. Найважливішими під кутом зору проблеми шляхетсько-козацьких відносин першої половини XVІІ ст. стали рішення сеймів 1601, 1604, 1609, 1611, 1615, 1618, 1620, 1624, 1626, 1629, 1635 та 1638 рр.94 Так, наприклад, перед Хотинською війною з Османами у сеймовій постанові 1620 р. зазначалося: «Нам прийшло до війни з поганством, а зараз ми Військо козацьке на стипендію ухвали сейму, плата їм призначена, з того аби під началом гетьмана нашого були»95. А «конституція» 1638 р. під назвою «Ординація Війська запорозького реєстрового, перебуваючого на службі Речі Посполитій» знищувала всі попередні «привілеї» для козацтва та за фактичного існування 270 тис. жителів Київського, Брацлавського, Подільського та Чернігівського воєводств, що відносили себе до козаків, і юридично обмежувала їхню кількість реєстром у 6 тис. осіб96. «Старшим реєстру» було призначено П.Коморовського, а при ньому два військових осавула – Л.Буднівського та І.Караїмовича. Згідно з постановою вального сейму, Військо Запорозьке поділялося на Черкаський, Переяславський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський та Чигиринський реєстрові місцеві полки, до кожного з них входило по десять сотень97.
5. Відносини між шляхетськими та козацькими органами влади
Незважаючи на те що у січні 1648 р. розпочалася нова «козацька війна», її очільник гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький спочатку не думав відмовлятися від «внутрішньополітичної» владної протекції короля Речі Посполитої. Про це переконливо свідчив осінній похід козацького війська під ЗаРозді л 4
117
мостя та зміст гетьманського листа до одного з головних претендентів на польський трон королевича Яна Казимира від 15 листопада 1648 р. «Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмисне вирушили з усім Військом Запорозьким [у похід]… Просимо господа Бога, щоб ваша королівська м-ть, наш милостивий пан зволив бути самодержцем…»98, – писав до можливого майбутнього короля український гетьман. І відразу ж потенційному козацькому сюзеренові висували вимоги щодо забезпечення тепер уже не лише козацько-станових, а й загальноукраїнських прав «станів Русі»99. Того ж дня до Варшави вирушило посольство на чолі з родичем гетьмана Захарієм Хмельницьким і католицьким священиком, колишнім учителем Б.Хмельницького єзуїтом А.Мокрським. Воно мали запропонувати Янові Казимиру умови, на яких Військо Запорозьке визнає його зверхність над собою у разі обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх піданих…»; власний суд на зразок суду литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта»100. Крім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом ІV. Уже в статусі короля Ян ІІ Казимир видав універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Він погоджувався бути його сюзереномпротектором, а також визначити комісію для обговорення й прийняття рішення щодо інших вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б.Хмельницького та вислав йому свої інсигнії – булаву та корогву з написом «Іоannes Casіmіrus rex»101. У лютому 1649 р. королівські посли на чолі з київським воєводою Корони Польської А.Киселем вручили їх гетьманові. Однак переговори, що відбулися в цей час між українцями й поляками, з різних причин зайшли у глухий кут. Козацьке керівництво вже не погоджувалося йти ні на які поступки Польщі, до того ж воно висувало ще низку нових вимог до представників Речі Посполитої. Серед них була й така: «Король королем нехай буде, таким щоб карав і стинав шляхту і дуків і князів – аби мав волю: згрішить князь – урізать йому шию, згрішить козак – те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути – як ся йому видить»102. Універсал Яна ІІ Казимира не задовольнив Хмельницького як фактичного правителя козацької України в межах Київщини, Поділля, Чернігівщини, а також частини Волині. А тому він формально і в односторонньому порядку не визнав себе залежним від польського короля, що засвідчувала гетьманська титулатура, яку зустрічаємо в його універсалах і листах уже після обрання нового монарха Речі Посполитої. Після підтвердження королем «рицарських прав» козацтва Хмельницький продовжував іменуватися «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості». Натомість козаки проводили переговори про перемир’я з представниками короля на чолі з А.Киселем. Вони завершилися підписанням мирної угоди в Переяславі. Перед тим Яну ІІ Казимиру була вручена «Супліка Війська Запорозького», в ній викладались умови, з прийняттям яких українці погоджувалися б визнати свій васалітет щодо короля. На початку цього документа так і було заявлено: «…залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені»103. У першому ж пункті відверто говорилося про те, що з огляду на «криваві образи» Військо Запорозьке шукало собі «допомоги у чужих панів». Тут ішлося про московського царя,
118
Розді л 4
турецького султана й трансільванського князя. Ця «Супліка» яскраво відрізнялася від попередніх вимог козацтва до польського уряду й у правовому відношенні засвідчувала трансформацію козацтва як невизнаного стану в межах Речі Посполитої в провідний стан новоутвореної козаками держави у вигляді Гетьманату. Відтепер, на думку уряду Б.Хмельницького, йшлося вже не про відновлення «дідичних» річпосполитських сюзеренно-васальних стосунків, а про встановлення відносин у рамках «протектор» (Річ Посполита: шляхетський стан на чолі з королем і сеймом) – «підданий» (Український гетьманат: гетьман, «усе Військо Запорозьке» та «руські» стани). Однак в укладеному 24 лютого 1649 р. Переяславському перемир’ї не було відображено жодної з вимог гетьмана, а лише домовлено про встановлення тимчасового кордону між Польщею та Україною й продовження проведення двосторонніх переговорів. Хоча відтоді козацький гетьман, очевидно, з тактичних міркувань, на офіційному рівні визнав себе «вірнопідданим» Яна ІІ Казимира, про що свідчила прийнята від короля булава та корогва104. 17 серпня 1649 р. Б.Хмельницький вислав свої чергові вимоги до Яна ІІ Казимира, які складалися з 18 пунктів і торкалися майже всіх сфер українсько-польських взаємин. Зокрема, польський король не лише мав підтвердити всі попередні «права та вольності» Війська Запорозького, а й, по-перше, «Їх М[илості] канцлери, коронний і Великого князівства Литовського, повинні видавати Русі привілеї, декрети, мандати без будь-якої затримки і зволікання, понад права, якими користується коронна шляхта»; по-друге, «всі посади земські, гродські і міські по всіх воєводствах у королівських світських і духовних містах, починаючи від Києва по Білу Церкву, по татарську границю на Задніпров’ї, у воєводстві Чернігівському повинні бути надані Й[ого] Кор[олівською] М[илістю] особам не римської, а грецької віри»; по-третє, «всі сеймові ухвали, що урізують права і вільності Війська Запорозького, як несправедливо видані, також повинні бути скасовані конституцією»; по-четверте, «Київський [православний] митрополит з двома владиками повинні мати місце в сенаті, користуючись такими самими привілеями, як і духовні сенатори римської віри»; по-п’яте, й найголовніше, король Речі Посполитої «на цілість прав грецької віри, так і на всі ті пункти мусить заприсягти на сеймі з шістьма сенаторами різних (католицької і православної. – Авт.) вір і шістьма послами Речі Посполитої». Ці вимоги разом з текстом королівської присяги пропонувалося внести до постанов-конституцій вального сейму Речі Посполитої105. Наприкінці літа 1649 р. король видав «Декларацію», що завершувала переговори центральної польської влади з Українським гетьманатом і була відповіддю на вимоги поданої перед тим козаками «Супліки». Вже в першому пункті цього документа говорилося: «Військо своє Запорозьке заховує Король Й[ого] М[илість] при всіх давніх вольностях, згідно з давніми привілеями, і на те привілей свій видає разом із сим»106. Отже, за Військом Запорозьким уперше на офіційному рівні у формі «акта милості» сюзерена закріплювався автономний статус державного утворення. Про це свідчили й інші 10 пунктів королівської декларації, зокрема ті, що стосувалися функціонування державної влади та її урядовців в українських воєводствах: по-перше, «місце в сенаті Митрополитові Київському Й[ого] Кор[олівська] Мил[илість] дозволяє мати»; по-друге, «дигнітарства, уряди всякі в воєводствах Київськім, Брацлавськім, Чернігівськім Й[ого] Кор[олівська] Мил[ість] обіцяє роздавати обивателям стану шляхетського грецької
Розді л 4
119
релігії згідно з давніми правами»; по-третє, «пункти ці повинні бути затверджені в Сеймі, а тепер все повинно бути забуте – а згода і любов повинні панувати між обивателями українськими й військом Й[ого] Кор[олівської] Мил[ості] і Речі Посполитої Запорозьким»107. Відразу ж після її оголошення під Зборовом король видав окремий привілей для козацької організації та станів «народу Руського», де підтверджувались їхні «давні права і вольності». Отже, з цього часу можна говорити про розмежування означення терміна «Військо Запорозьке». Воно відтепер становило не лише замкнену соціальновійськову корпорацію, яка включала до себе тільки козаків, а й державне утворення – Український гетьманат. Він, крім козацтва, репрезентувався й іншими станами УкраїниРусі – вірною Б.Хмельницькому шляхтою, духовенством, міщанством і селянством. Зважаючи на недотримання Яном ІІ Казимиром положень Зборівського трактату, наприкінці листопада 1649 р. гетьман звернувся до депутатів варшавського сейму з проханням вплинути на короля у справі повторного підтвердження привілею, наданого українцям під Зборовом: «…на нинішньому сеймі вдруге підтвердити і видати нам з привілейною печаткою…»108. Крім того, мали бути підтверджені всі пункти українсько-польського договору 1649 р. Лише після цього Військо Запорозьке погоджувалося «стояти стіною проти нашого ворога і щедро проливати кров за гідність В[ашої] Кор[олівської] М[милості] і цілість Речі Посполитої»109. І хоча Зборівський трактат було ратифіковано на сеймі, король, незважаючи на різні обставини, все одно не міг (та й, очевидно, не хотів!) виконувати взяті на себе зобов’язання. У березні 1650 р. Хмельницький уже вкотре відіслав до нього своїх послів, які мали обстоювати перед монархом збереження «прав і привілеїв», наданих варшавським сеймом й оголосити Яну ІІ Казимиру 10 пунктів своїх вимог. «Зволь, В[аша] К[оролівська] М[илість], виконуючи декларацію [Зборівську] здійснити своє королівське слово…»110 – згідно з положеннями наданої гетьманом інструкції, повинні були заявити українські дипломати королю Речі Посполитої. Але й прохання щодо виконання однієї з найголовніших чеснот монарха – дотримання даного своєму підданому слова – також не допомогло. Натомість коронні війська готувалися до рішучого наступу на Український гетьманат, адже, згідно з тогочасними повідомленнями польських урядовців, «Хмельницький робив себе володарем чи князем». Білоцерківське перемир’я 1651 р. обмежувало козацькі органи влади лише кордонами колишнього Київського воєводства. Переговори завершилися узгодженням гетьманом Хмельницьким і представником короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира великим коронним гетьманом М.Потоцьким таких пунктів: зменшення козацького реєстру від 40 до 20 тис. осіб (при цьому «випищики» поверталися до стану посполитих селян або ж міщан); розміщення Війська Запорозького на королівських землях у межах Київського воєводства; реєстрові козаки виселялися з території Брацлавського та Чернігівського воєводств; шляхта поверталася до своїх маєтностей в Україні. У результаті перемоги козацького війська у Батозькій битві 1652 р. положення Білоцерківської угоди фактично втратило свою чинність. Під час переговорів у Гадячі протягом серпня-вересня 1658 р. козацьке посольство домагалося створення удільного Великого Руського князівства на зразок Великого Литовського князівства, куди б разом із лівобережними полками входила
120
Розді л 4
територія таких старовинних українських воєводств, як Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське і Руське, що, однак, не було здійснене через різні обставини. Разом із тим в укладеній між Короною Польською і Українським гетьманатом угоді 1658 р., яка називалася Вічним миром111, крім усього іншого, було багато положень, що упорядковували державну владу та взаємини між польським королем і козацьким гетьманом на теренах України-Русі в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Насамперед представники центральної та земської влади, які були католиками, не могли мати на теренах Великого князівства Руського «жодної юрисдикції над духовними, світськими і ченцями грецької релігії». Київський православний митрополит разом із луцьким, львівським, черемиським, холмським і мстиславським мали засідати у Сенаті Речі Посполитої. В українських воєводствах вищі державні уряди (дігнітарства) будуть надаватися тільки православним шляхтичам, що мали маєтності в Україні. Першим сенатором згаданих вище воєводств мав стати «гетьман Військ Руських», який повинен призначати підвоєводу й інших урядників. Важливий пункт Гадяцької угоди стосувався того, що «ніякий державець маєтків Й[ого] Кор[олівської] Мил[ості], ні староста, ні пан дідичний ні довічний, ані їх підстарости, урядники і всякі інші слуги не будуть стягати ніяких податків з козацьких хуторів, сіл, містечок, домів, ні під яким претекстом. Вони мають бути вільні від яких небудь тягарів, цла і мита, як люди лицарські, у всій Короні і Великому Князівстві Литовському». Крім того, козаки «мають бути також вільні від усяких судів старостів, державців, панів і їх намісників – тільки під юрисдикцією самого гетьмана військ Руських мають зіставатись». Також у польсько-українському Вічному мирі 1658 р. зазначалося, що король і сеймові стани Речі Посполитої дозволяють «народові Руському вибирати осібних Канцлерів, Маршалків і Підскарбіїв з правами сенаторів, і до інших урядів народу Руського». Також зазначалося, що «до урядів і канцелярій цих канцлерів будуть належати всі духовні грецькі митрополії, єпископства, ігуменства і бенефіції, що належать до надавання Й[ого] Кор[олівською] Мил[істю] в воєводстві Руськім, Київськім, Волинськім, Подільськім, Брацлавськім і Чернігівськім, а в воєводстві Київськім, Брацлавськім і Чернігівськім – всі грецькі, не тільки духовні, а й світські. Також і суду в королівських містах і всякі декрети надвірні й сеймові, тільки в названих трьох воєводствах»112. На жаль, 12 червня 1659 р. виправлений текст Гадяцької угоди було ратифіковано варшавським сеймом у найневигіднішому для Українського гетьманату варіанті, адже з нього виключили всі пункти про державну автономію Руського князівства. Та невдовзі, 17 жовтня 1660 р., між Короною Польською та Українським гетьманатом знову було укладено мир, що містив таке положення: «Комісію (тобто угоду. – Авт.) Гадяцьку така яка є затверджується Їх М[ило]сті П[ани] Гетьмани (коронний і польний. – Авт.) присягою своєю підтвердити мають. Ті пункти, які до Кн[язів]ства Руського раніше належали що і Вольностям Війська Запорозького менш потрібні виходять…»113. Отже, усі прерогативи Руського князівства мали закріплюватися за Військом Запорозьким. Наступного року сейм затвердив текст Чуднівської угоди114. Восени 1664 р. у таборі під Лисянкою на козацькій раді було ухвалена «Інструкція послам Війська Запорозького, відправленим на Варшавський звичайний сейм»115. У ній містилися 75 пунктів, які відображали бажання козацької старшини упорядкувати
Розді л 4
121
релігійні, політичні, економічні, освітні, військові взаємовідносини між «Україною», «народом українським» (на відміну від текстів Гадяцької і Чуднівської угод в «Інструкції» ці етноніми вживались як відповідники «землі Руської» та «народу Руського»), гетьманом і Військом Запорозьким, з одного боку, та королем і станами Речі Посполитої – з другого116. Ці пропозиції української сторони не були прийняті Варшавою, а тому 1666 р. гетьманський уряд відіслав своїх представників на вальний сейм Речі Посполитої з пропозиціями, які були сформовані на козацькій раді під Лисянкою. У них зокрема зазначалося, що «…ми всі, обивателі українські… прийшли до добровільного відновлення нашого вірного підданства королеві»117. Зі свого боку, король і сейм мали забезпечити «права та вольності» не лише козацтва, а й «усього поспільства українського». Отже, свою протекцію король мав поширити не лише на Правобережну, а й на Лівобережну Україну118. Козацька інструкція 1666 р. неодноразово посилається на Зборівські пакти 1649 р. між Короною Польською та Військом Запорозьким, але якщо документ, ухвалений на козацькій раді в Лисянці, порівняти з Гадяцькою угодою, то «Інструкція» так само, як і ухвали 1658–1659 рр., передбачала: у пп. 1-6 – забезпечення належних прав православної церкви, а в п. 6 зумовлювалося, що членами Сенату мають бути «отець митрополит наш київський з отцями єпископами православними»; у пп. 7-8 визначався статус «київських шкіл»; у пп. 9-10, 12 – «вольності» Війська Запорозького; у п. 11 нагадувалося про козацький реєстр («компут»); у п. 12 визначалися взаємини козаків із «державцями» в «добрах шляхетських і духовних»; у п. 14 – статус і повноваження гетьмана; у п. 18 ішлося про закріплення за гетьманом Чигиринського староства тощо. Зважаючи на Підгаєцьке перемир’я, у грудні 1667 р. українському гетьманові обіцяли надати від верховної коронної влади «правління на Чигирин, хоругву, булаву й інші клейноди військові». У відповідь П.Дорошенко погоджувався прислати своїх послів на Варшавський сейм 1668 р., але лише після того, як «збере перед Різдвом раду», а та своєю чергою випрацює засади стосунків між Українським гетьманатом і Короною Польською. Очевидно, у такий спосіб Дорошенко хотів покращити для себе попередні умови підданства королеві та відтягнути час для правового оформлення своїх стосунків із султаном Османської імперії. У червні 1668 р. коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це спричинило відтягнення основних сил Дорошенка з Лівобережжя – наприкінці липня він уже був у Чигирині. «Поляки, забувши боязнь Бога й одклавши на бік Пакти (Гадяцькі, Чуднівські і Підгаєцькі. – Авт.), починають наступати з військовою потугою на Україну»119, – описував складне міжнародне положення своєї держави сам гетьман у листі до господаря Молдавського князівства. Незважаючи на взаємні образи та декларування (таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П.Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Політика українського гетьмана щодо нейтралізації Польщі шляхом запевнення її в підданстві на деякий час спрацювала. Підтвердженням цього стала підготовка королівського привілею про затвердження П.Дорошенка на гетьманській посаді в березні 1668 р. Хоч універсал Міхала Корибута й був вручений гетьманові лише за рік (імовірно, 9 травня 1669 р.), той факт, що він був занесений у Коронну Метрику
122
Розді л 4
ще 3 березня 1668 р.120, переконливо промовляв про правильно обрану Дорошенком традиційну козацьку тактику – «лякати короля султаном, а султана королем». Мотивація гетьмана щодо зриву сюзеренних відносин із Річчю Посполитою та порушення Варшавою положень Гадяцької угоди найповніше була викладена у листі П.Дорошенка до Я.Собеського від 28 квітня 1668 р. У відповідь на аналогічні звинувачення польської сторони у постійних порушеннях українцями Гадяцьких і Чуднівських домовленостей Дорошенко писав, що «…як вони [поляки] Гадяцької Комісії Трактаті, [що] в Гадячі постановили, написали, і там зараз Гетьманом тогочасного Війська Запорозького [І.Виговським], і собою заприсягнену Комісію у Варшаві на сеймі скасувавши, і звідти змінену аж до Чигирина посилали… Релігії святої Греко-Руської і народу всього нашого Руського, ошукання отримавши, Помазанця Божого і старші стани величного сенату Корони Польської і В[еликого] К[нязівства] Лит[овського], не на Гадяцькій правдивій Комісії (тобто 16 вересня 1658 р. – Авт.), але на Варшавському концепті (тобто затверджені на сеймі 1659 р. – Авт.) з неприятелем Церкви Божої уклавши його [Трактат], в juramenta втягнули, Пану Богу, Й[ого] К[оролівській] М[илос] ці, і [станам] Р[е]ч[і]п[оспо]л[и]тої правлять»121. Тобто Дорошенко натякав полякам на невиконання обопільної Гадяцької угоди від 16 вересня 1658 р., яка була порушена тими під час Варшавського сейму 1659 р., коли в ході затвердження були змінені її найважливіші положення. На початку 1669 р. Дорошенко надіслав листа польському королеві, в якому запевнював останнього, що не піддавався султанові. Міхал Корибут відповів йому, що не вірив і не вірить ніяким вимислам про гетьмана122. Додатковим доказом прихильності українців було висилання «Інструкції на сейм коронаційний до Найяснішого Короля Його Мл. І всіх станів Речі Посполитої від мене, Петра Дорошенка, гетьмана, і од усього Війська Запорозького» на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався у травні-липні 1669 р. Нагадаймо, що це відбулося після березневої заяви гетьмана про підданство султанові! У чергових вимогах знову в основному повторювалися пункти, які були надіслані ще на сейм 1666 р.123 Власне, сама послідовність викладення скарг і вимог до влади Речі Посполитої в «Інструкції» 1669 р. відповідала структурі Гадяцької угоди 1658 р. – спочатку йшлося про потреби православної церкви та проблему скасування унії, потім – про питання освіти, «прав і вольностей» Війська Запорозького, виокремлення території, на яку поширювалася влада українського гетьмана, і т.д. Уже в 1-му пункті зазначалося, що «згідно з Гадяцькими пактами», уніати в Україні мали бути «послушними» римському костьолові, а православні повинні підлягати Константинопольському патріархові. У 2-му пункті йшлося про створення «особливого трибуналу» для Київського, Руського, Волинського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського, Белзького, Підляського воєводств, що також було започатковано ще Гадяцькою угодою 1658 р.124 Прохання 1669 р. про потреби Війська Запорозького й усього українського/руського народу були зачитані не на коронаційному сеймі в жовтні того ж року, а вже перед коронованим на ньому Міхалом Корибутом125. Цікаво, що король прийняв українських представників у себе, незважаючи на оголошення раніше, на останньому з сеймових засідань, листа від сілістрійського (очаківського) бейлербея про перехід гетьмана П.Дорошенка під османську протекцію126.
Розді л 4
123
15 березня 1670 р. український гетьман написав листа до коронного підканцлера Речі Посполитої А.Ольшевського з подякою за згоду короля розпочати чергову українську-польську комісію щодо врегулювання політико-правових стосунків між Українським гетьманатом і Короною Польською. У цьому ж листі П.Дорошенко нагадав польському урядовцеві, що дедалі частіше в офіційних документах ПольськоЛитовської держави говориться лише про «Корону Польську» і «Велике князівство Литовське», а «Русь викидають за плот» й запитував: хіба це справедливо – титулувати короля «великим князем руським», а про саме Руське князівство зовсім не згадувати?127 Невдовзі Дорошенко делегував на спільну комісію (місцем її проведення був визначений Острог) козацьких представників на чолі з М.Вуяхевичем128. У цьому документі, як і 12 років перед тим, Український гетьманат вимагав від Корони Польської забезпечити їхні права щодо вільного віросповідання православ’я на землях, «поки язик народу Руського засягає», державних урядів, освіти, мови, визначення території для Війська Запорозького в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, привілеїв для козацького війська тощо. Досить ґрунтовну інструкцію, яка складалася з 31 пункту, мали й представники Корони Польської. Очевидно, що під час підготовки цього документа в королівській канцелярії теж орієнтувалися на текст Гадяцької угоди 1659 р. Наприклад, у польській дипломатичній інструкції на Острозьку комісію було таке положення: якби українські посли під час обговорення церковних проблем вимагали б звернення до відповідної статті Гадяцької угоди, то потрібно погодитися з цим, але робити це дуже обережно з огляду на велике незадоволення католицького духівництва Речі Посполитої відповідними положеннями Гадяча129. Але найбільшу цікавість викликає пункт інструкції дипломатам Польсько-Литовської держави від 1670 р., в якому зазначалося, що козаки постійно у своїх зверненнях до короля та сейму посилаються на положення Гадяцької угоди, а тому польським комісарам на Острозьку комісію наказувалося, щоб вони пояснили українцям таке: угоду 1658 р. було укладено між Варшавою і Чигирином в умовах польсько-шведської війни, з огляду на що козакам було дозволено «багато чого», аби лише вони залишилися вірні Речі Посполитій. Однак згодом, як свідчили укладачі інструкції з королівської канцелярії, козаки самі порушили Гадяцьку угоду, піддавшись знову Москві у 1659 р., а під час укладення українсько-польського договору під Чудновом у 1660 р. «зреклися гадяцьких трактатів», та й, загалом, Гадяцька угода втратила своє значення у результаті повороту Лівобережної України до московського протекторату130. 31 серпня 1670 р. до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від М.Ханенка131. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (а переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько чотирьох місяців!)132. Окремі положення цього договору були такими: унія на українських землях мала зберігати свою чинність; шляхта поверталася до своїх маєтків в Україні без будь-яких обмежень; гетьманський уряд відмовлявся від усіх чужоземних протекцій і не мав права вести переговори з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен обов’язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть
124
Розді л 4
присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої український гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо133. Острозька угода (Ханенка) набагато поступалася проектові Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу порівняно з попередніми договорами в Гадячі, Чуднові та Підгайцях значно обмежувалися, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко набував деякої переваги. П.Дорошенко на початку 1672 р. вислав своїх представників на зимовий вальний сейм у Варшаві. Як зазначав А.Пшибось, у цьому разі гетьман сподівався на порозуміння з Річчю Посполитою й хотів добитися від неї допомоги під час майбутнього походу для відвоювання Лівобережної України134. Однак на перешкоді українськопольському порозумінню знову стало питання про «надмірні» вимоги гетьманського уряду. Так, у документі під назвою «Вотум Ймсці Пана Собеського Маршалка і Гетьмана В[еликого] Кор[онного]. На Сейм 1672 року» стверджувалося, що «завжди на Комісіях (тут, очевидно, йшлося і про Гадяцьку, Чуднівську та Острозьку комісії. – Авт.) з Козаками» серед найпринциповіших був пункт про «ограничення України, тобто поки Булава Гетьманів Запорозьких затягати мала»135. Українським послам на сейм 1672 р. було заявлено, що лише за умови відходу П.Дорошенка від турецької протекції з ним розпочинатимуть вести мирні переговори. А в листі від 12 грудня 1674 р. Дорошенко прохав у нового польського короля «аби її (Україну. – Авт.) від згуби від чужих протекторів і від інших здавна на ту Україну бідну бажаючих помсти визволив і оборонив не наказними вождями, але сам особою своєю королівською, щоб ще українських обивателів знову як батько дітей приласкав… народу Руського і Війська Запорозького правах вольностях і свободах наших достатнім забезпеченням»136. У лютому 1675 р. посольство повернулося до Варшави з пропозиціями від правобережного Українського гетьманату, які були викладені у документі під назвою «Пункти головні, за якими військо Запорозьке іменем всього народу Руського вольності просить, до повинного Пана підданства приступити хоче»137. Всього таких пунктів налічувалося 14, й опиралися вони головно на положення Зборівської 1649 р., Гадяцької 1658 р. та Чуднівської 1660 р. угод між Українським гетьманатом й Короною Польською. Зокрема, вже у 1-му пункті, де йшлося про церковні проблеми, зазначалося, що «старовинні греко-руські церкви і монастирі» мають «згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою людям народу православного греко-руського бути віддані». У п. 3 зазначалося, що Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств «Київського, Чернігівського й Брацлавського згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою і Чуднівською…»138. Однак майже всі прохання українського гетьмана П.Дорошенка, викладені у Чигиринських пунктах 1675 р., були відкинуті польським королем Яном ІІІ Собеським139. Незважаючи на спротив владних установ Речі Посполитої, в межах її східних воєводств у 1648–1649 рр. були започатковані й існували інститути державної влади Українського гетьманату, які мали власну структуру урядовців на зразок Корони Польської. Про це, наприклад, свідчило й одне з положень, укладених під час коронування Міхала Корибута у 1669 р., Pacta cоnventa, де зазначалося, що земські уряди Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств будуть роздаватися лише тим
Розді л 4
125
представникам шляхти, які залишили межі козацької України140, але повинні до неї повернутися. 5 червня 1674 р. під час елекційних урочистостей новий король Речі Посполитої присягається на угоді зі шляхтою, в якій зобов’язується дотримуватися попередніх мирних договорів і трактатів із монархами зарубіжних країн лише з одним застереженням, яке стосувалося обіцянки Яна Собеського повернути «втрачені землі України і Поділля»141. Ян ІІІ Собеський знову й знову заявляв про те, що, згідно з Бучацьким, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими 1678 р. у Константинополі журавненськими статтями) договорами, Україна має належати козакам («Ukraіna Cоsacіs cedat»). У цьому випадку король мав на увазі тих козаків, які перебували під керівництвом спочатку наказного гетьмана Є.Гоголя, а потім «козацьких старших» О.Урбановича, К.Ласка, Мирона і були підвладні Польщі. Влітку 1683 р. Ян ІІІ Собеський затвердив правобережним гетьманом колишнього військового товариша Війська Запорозького, немирівського старосту Корони Польської С.Куницького. На вальному сеймі 1685 р. король виступив ініціатором прийняття спеціальної конституції щодо козацтва Правобережної України, де б підтверджувалось їхнє право на володіння подніпровськими землями142. Сеймова конституція надавала козацтву землю в межах шляхетської власності, що й спричинило подальші конфлікти між ними та польською владою. Відразу ж після цього на території Правобережної України відроджуються чотири козацьких полки – Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський. Для кращої взаємодії з Військом Запорозьким Ян ІІІ Собеський призначив спеціального комісара, який здійснював посередницькі управлінські функції між королем і козацькою старшиною. Від 1683 до 1692 р. ці обов’язки виконував хелмський каштелян С.Друшкевич, а згодом, від 1693 до 1699 р., – регіментар Б.Вільга. Особливі повноваження стосовно козацтва Правобережної України мав великий коронний гетьман і воєвода Руського воєводства С.Яблоновський (1682–1702). Постанови сеймів 1697 р. та 1699 р. раптово скасовували «козацьку міліцію» на Правобережжі, а в 1712 р. польська влада за угодами з Росією і Туреччиною виселила близько 200 тис. козаків разом із жінками, дітьми та старими на територію Лівобережної України. Через примусовий «козацький згін» українці Київського, Брацлавського та частково Подільського воєводств, які на початку XVІІІ ст. налічували близько 2500 тис. осіб, утратили свою еліту – козацьку старшину. Другу за чисельністю етнічну групу в цих воєводствах на той час становили поляки, яких налічувалося близько 270 тис. осіб. Вони разом з євреями (приблизно 220-250 тис. осіб) і визначали політичне й економічне життя найбільш східних воєводств Корони Польської. Згідно з підрахунками А.Перковського, на той час місцева шляхта становила тут 7,7% усього населення, духівництво – 1,5; купці – 0,14; міщани-християни – 1,7; міщани-євреї – 3,5, а селяни – 78,7%143. Представники польського шляхетського стану, за невеликим винятком, посідали всі вищі державні та земські уряди на теренах Правобережній Україні. Саме цей факт поряд зі штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель довгі десятиліття підживлювало так званий гайдамацький рух, який розгорнувся тут на початку XVІІІ ст. і тривав більше 80 (!) років. Його учасники, незважаючи на сеймові
126
Розді л 4
постанови центральної влади й ухвали місцевих сеймиків, продовжували вперто називати себе козаками. Про це, наприклад, свідчив відомий «Маніфест козаків воєводств Київського і Брацлавського», який, згідно з усталеним порядком, був внесений до вінницької гродської книги від 11 березня 1769 р. й підписаний не «гайдамаками», а «козаками» з Київщини, Вінниччини та Черкащини144. Козацькі заворушення активно підтримувалися й представниками найнижчого «посполитого» стану – селянством. Сільська людність східних воєводств Речі Посполитої була залежною від пана«дідича» – хоча й мала мінімальне право на самоуправління, але воно було під постійною загрозою скасування з боку землеволодільця145. Під час існування тут державної системи Українського гетьманату розвиток займанщини, громадського та сябринного землеволодіння спричинив творення нових форм самоуправління. Колективні форми землеволодіння заклали основи організації сільських громад, на які потужно впливали козацькі традиції управління Україною-Руссю. Звільнившись від «лядської кормиги» та відчувши себе незалежними від шляхетської влади, українське селянство попало у сферу впливу нових суспільних еліт – козацтва і духівництва146. Місцеве самоврядування сільських громад традиційно, як і в попередні століття, продовжували очолювати сільські старости-отамани (залежно від регіону їх іще називали «війтами», «старцями», «тивунами», «солтисами»)147. Разом із тим, як зазначив А.Гурбик, протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. еволюція української сільської громади відбувалася шляхом її перетворення на додаток до помісної системи, який був зобов’язаний забезпечити землевласника-пана максимально можливою рентою148. Правове становище селянського стану на території Правобережжя визначалося державним законодавством Речі Посполитої, за яким воно не мало жодних політичних прав і було позбавлене представництва не тільки на вальних сеймах, а й у місцевих сеймиках. Копні суди, які раніше зосереджувалися на розв’язанні спірних питань, що виникали серед селянського стану, в ХVІІІ ст. перетворилися на допоміжну інстанцію у системі шляхетських судів. Найголовнішим джерелом права, за яким визначалися взаємини між панами і селянами, залишався Литовський Статут, який підтверджував положення феодального права про заборону селянам продавати і купувати землю149. Після довгих років існування інститутів державної влади Українського гетьманату польська шляхта разом з єврейськими «панами» знову стала активно заселяти східні воєводства Корони Польської. Осередками єврейської колонізації були передусім міста та великі села. Тут, користуючись королівськими привілеями та завдячуючи підтримці польських магнатів, вони настійливо прибирали до своїх рук торгівлю, промисли, різні оренди, що зумовлювало соціальний антагонізм із місцевим населенням. На селі євреї ставали головно корчмарями, зосереджували в своїх руках винно-горілчаний промисел, нерідко були управителями земельних латифундій. Об’єднуючись на «земському» рівні в кагали й прикагалки, вони висилали своїх представників на єврейські сеймики, які своєю чергою вливалися в сейм усіх євреїв Речі Посполитої – так званий Синод чотирьох країн. В одному з документів, який розповсюджувався у Київському та Брацлавському воєводствах під час повстання 1702–1704 рр. й мав назву «Маніфест до білоцерківської громади», безпосередньо вказувалося на мотивацію цього збройного виступу: «…через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий
Розді л 4
127
у них (польської шляхти. – Авт.), бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути»150. А в листі наказного козацького гетьмана Самуся до жителів Поділля від 7 вересня 1702 р. він закликав місцевих українських селян, міщан і духовенство повставати «за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…»151. Отже, як бачимо, поряд із економічними («через панщину») та соціальними («бо вже всім ярмо на шиї») причинами висувалися й мотиви релігійного («за весь народ православний»), ранньонаціонального («ляхи з отчизн наших українських відійшли») та політичного («вже більше на Україні не розпоряджалися») змісту. У багатьох місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. У так званій Торчинській супліці 1767 р. висувалась і важлива політична вимога – мати право представництва селян у сеймі Речі Посполитої152. У 1768 р. під керівництвом запорожця М.Залізняка та сотника надвірного козацтва Корони Польської І.Гонти розпочалось одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке дістало назву Коліївщини. Безпосереднім поштовхом до її початку стали дії представників Барської шляхетської конфедерації, які силою примушували місцеве населення присягати на вірність в їхній боротьбі проти королівської влади. Водночас шляхта погрожувала вирізати всіх «схизматиків»-православних. Лише у Каневі конфедерати захопили 300 заручників, яких жорстоко били і калічили. «…Від початку Барського шляхетського збурення, зазнали великих утисків»153, – зазначалось у згадуваному «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського». У багатьох містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу Українського гетьманату. Повстання 1768 р. відзначалося широкою соціальною базою, вищим рівнем організації: наявністю єдиного керівного центру, поділом війська на окремі підрозділи тощо154. Виступи нижчих і напіввизнаних станів українського населення у межах Київського, Брацлавського, Подільського й частково Волинського воєводств Корони Польської мали своє коріння у попередньому столітті155, коли на теренах від «Дніпра до Случі» започаткувався й довгий час існував український державний і суспільно-політичний устрій у вигляді Гетьманату.
6. Права та привілеї державних службовців Корони Польської
Провідне місце у політичному, соціальному й економічному житті українських воєводств до середини XVІІ ст. (а потім і протягом майже всього XVІІІ ст.), як і в інших землях Речі Посполитої, посідала шляхта. Політичні права цього вищого стану здійснювалися через повітові «рицарські кола», що надавало шляхтичам привілейні права: брати участь у повітових сеймиках; обирати послів і бути обраним до варшавського сейму, а також депутатом на судові трибунали; обирати й бути обраним (призначеним) на земські та судові посади у власному воєводстві чи повіті тощо156. Шляхта посідала всі воєводські державні уряди, хоч її кількість не перевищувала 2,5% загальної чисельності населення українських земель Корони Польської157.
128
Розді л 4
Загалом же на всій території Польсько-Литовської держави до шляхетського стану з огляду на регіональну специфіку належало від 2 до 8% усього населення* 158. Разом із тим, як було зазначено вище, саме шляхті, серед якої вищий щабель «соціальної драбини» посідала магнетерія, належало право державного та політичного управління країною. З середовища провідного стану обирався не лише король, сеймові депутати та сенатори, а й усі вищі та середні урядовці. В межах усієї країни налічувалося близько 40 000 (!) різних службових і титулярних посад-«урядів». Одним із найвищих урядників у системі державної влади Речі Посполитої був великий коронний маршалок. Спочатку в його обов’язки входило забезпечення громадського спокою в місцях перебування короля, де маршалок мав право чинити суд над порушниками цього спокою159. Великий коронний маршалок був, по суті, міністром внутрішніх справ і мав забезпечувати охорону королівського двору. Згідно з постановою сейму 1678 р., було затверджено 20 «маршалкових артикулів», за якими маршалок набував великих судових прав. Наприклад, у 8-й статті йшлося про право маршалкової варти затримувати й ув’язнювати «авантюристів», у 9-й – проголошувалося право карання маршалком королівської прислуги за нескромне поводження, а в 19-й – ішлося про покарання за ухилення від маршалкового суду тощо. Згодом до повноважень королівського поліцмейстера та церемоніймейстера додаються ще й важливі обов’язки щодо організації роботи сейму та Сенату. У виконанні судових повноважень (включно до винесення смертного вироку) у тому місці, де перебував король, маршалку допомагали спеціальні маршалкові судді. Крім того, коронний маршалок: приймав гостей короля й наглядав за дотриманням церемоніалу й етикету; керував королівським двором; визначав ціни для речей, необхідних дворові, тощо. Він ніколи не відходив від короля, навіть у військовому поході. Наглядав за королівською гвардією на чолі з надвірним гетьманом і керував так званою маршалковою «угорською» міліцією. Заступником великого коронного маршалка був надвірний маршалок. На засіданнях рад Сенату великий коронний маршалок слідкував за черговістю виступів сенаторів. У 1678 р. на сеймі були ухвалені «артикули маршалкових судів», які додали до інших державних правових норм160. Від того часу великий коронний маршалок розділив свої обов’язки щодо нагляду за королівським двором із надвірним маршалком. Серед останніх зустрічаємо й вихідців з України-Русі – волинянина М.Матчинського, який керував двором Яна ІІІ Собеського), та Т.Александровича з Підляшшя, що був маршалком Станіслава Августа Понятовського. Свого окремого маршалка з відповідними обов’язками мала й дружина короля. Великий коронний маршалок міг видавати на запит прибулих на сейм послів і сенаторів так звані лібертації (пол. lіbertacje), документи, які надавали певні пільги та привілеї, зокрема звільнення від податків, для жителів Речі Посполитої. У 1659 р. з огляду на ратифікацію Гадяцької угоди з Українським гетьманатом такі привілеї дістала низка представників українського духовенства православного віросповідання:
* Кількість шляхти обох статей на 1640 р. становила: у Київському воєводстві – 14 100 осіб, Волинському – 14 880, Брацлавському – 9 540, а загалом – близько 38 500 осіб. Це становило близько 2,3% усього населення Правобережної України.
Розді л 4
129
«Грецької релігії духовні, в добрах королівських, духовних і шляхетських, в Короні і в Великому князівстві Литовському і Руському, від усілякого підданства, податків, панщизн, підвод, робіт, вільні були і під юрисдикцію пасторів своїх залишитися мають»161. А після опанування Османами Кам’янця-Подільського у 1672 р. була видана спеціальна лібертація для жителів цього українського міста, яка звільняла їх на 15 років від усіх державних і міських податків. Справами королівської канцелярії опікувалися канцлер і підканцлер. Досить важливою серед «міністерських» посад був уряд підскарбія, який відповідав за діяльність державної скарбниці, здійснював керівництво фінансами та монетним двором Речі Посполитої. Вищу військову владу від імені короля як верховного головнокомандувача здійснював у межах Корони Польської великий коронний гетьман, що був, по суті, тогочасним міністром оборони. Він відповідав за стан боєздатності «посполитого рушення» і кварцяного війська, здійснював нагляд за воєнною мобілізацією, керував польською армією під час війн і походів, планував ведення бойових дій, контролював процес фінансування військових підрозділів, укладав відповідні реєстри війська Речі Посполитої, здійснював контроль над військовим правосуддям, проводити самостійну дипломатію з правителями іноземних країн тощо. Саме великий коронний гетьман відповідав за набір реєстрового козацького війська та, по суті, був його командувачем, адже керував козацькими «старшими» та наказними гетьманами реєстрового Війська Запорозького. Переважно на посаду великого коронного гетьмана призначалися найвпливовіші воєводи та каштеляни. Починаючи з ХVІ ст. коронні гетьмани складали й оголошували спеціальні статті військового права, так звані гетьманські артикули. На сеймі 1609 р. вони були затверджені у двох частинах. У першій, що складалася з 33 статей, ішлося про порядок поводження війська Корони Польської у мирний час. У другій, де також налічувалося 33 статті, унормовувалося поводження війська під час підготовки до війни, походів і битв. Цими статтями, зокрема, забезпечувалася охорона власності жителів тієї чи іншої місцевості від солдатських грабунків, заборонялися шляхетські герці, брати до обозу жінок, крім своїх дружин, тощо. Кромер так описував обов’язки гетьмана Корони Польської: «Великий гетьман є заступником короля на війні: очолює військо, визначає місце обозів, управляє шикуванням, дає гасло до бою та повороту з нього, наглядає за живністю війська, встановлює ціни на торгах в обозі, дотримується справедливості, винуватців карає. Гетьман польний є начебто доданим до короля намісником гетьмана великого; до нього, зокрема, належать: охорона, зброя і живність». Іще у 1511 р. король Сигізмунд І призначив спеціального гетьмана для охорони земель України-Русі від татарських набігів. Він мав назву «Capіtaneus stіpendіarіоrum Russіae». З 1539 р. коронний гетьман титулувався вже як «Supremus, Maxіmus dux», тобто великий гетьман. Про значення уряду великого коронного гетьмана свідчило хоча б те, що йому присягало коронне військо, а вироки, які виконувалися згідно з «гетьманськими артикулами», мали виконуватися так само, як і сеймові постанови. Хіба що цивільні особи, які потрапили під гетьманський суд, мали право апелювати до трибуналу. Гетьманська влада обмежувалася також тим, що заборонялося застосовувати підлеглі війська на приватні потреби, а також збирати їх на час проведення
130
Розді л 4
сеймиків або інших шляхетських з’їздів. Посада великого коронного гетьмана була довічною, він входив до сеймової Ізби посольської і лише з 1773 р. – до Сенату. З 1669 р. коронні гетьмани не мали права поєднувати свої посади з посадами великих коронних маршалка та канцлера. Традиційно на уряд великого коронного гетьмана призначалася особа, що народилася на теренах України-Русі. Допоміжні функції при коронному гетьмані виконували призначені королем писар, обозний, стражник, шпитальний, військовий суддя (так званий профос) і брабанмайстер (пол. brabanmajster), що відповідав за тилову службу. Першим заступником великого коронного гетьмана був великий польний гетьман. З середини XVІІ ст. серед військових урядів Корони Польської з’явилася також посада регіментаря. Вона виникла після того, як гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький захопив у 1649 р. в полон великого коронного гетьмана Потоцького та польного гетьмана Калиновського. Після цього обрали регіментарями аж трьох їхніх заступників – Д.Заславського, Остророга та О.Конєцпольського (як саркастично називали їх козаки – «перину, латину і дитину»). Крім того, до військових урядів належали великий коронний і великий польний стражники. Спочатку вони відповідали за оборону кордонів країни, але з часом ці посади перетворилися на титулярні. До військових державних службовців також належали генерал коронної артилерії, обозний польний коронний, писар польний коронний та ін. Великий коронний підкоморій збирав усі шляхетські подання та звернення на ім’я короля й передав їх монархові. Назва уряду підкоморія виникла з огляду на те, що в давні часи коморою називали двір князя разом з його спальнею та скарбницею. Комірником називали відповідального за господарство князівського двору, а його заступника – підкоморієм. Але з часом уряд підкоморія став вищим за уряд комірника. До обов’язків надворного підкоморія на початках існування цієї посади входила охорона королівської особи, нагляд за помешканням короля та його скарбницею – «коморою». У Короні Польській було два великих коронних підскарбія, які входили до Сенату й пильнували за прибутками Речі Посполитої до її скарбниці. Їхнім найголовнішим завданням було знаходження грошей для виплат війську. Усілякі виплати коронні підскарбії могли здійснювати лише за відповідними постановами сеймів. Серед великих коронних підскарбіїв були й українські шляхтичі. З 1504 р. з’являється посада великого коронного секретаря, який переймався публічним, приватним і таємним листуванням короля, був заступниками канцлера за його відсутності, залагоджував різні спірні питання (в тому числі й фінансові), ставив на листи королівські печатки тощо. Крім того, коронний секретар відповідав за листування з іноземними монархами й урядами. Спочатку королівськими секретарями називалися всі писарі та комірники, що працювали при дворі монарха. До того ж королі мали велику кількість так званих гонорових секретарів, які не виконували жодних обов’язків, а лише носили цей титул. Великого коронного секретаря довічно призначав сам король. Особа, яка обіймала цю важливу державну посаду, обов’язково мала знати декілька іноземних мов і право інших країн, володіти ораторським мистецтвом, уміти гарно писати тощо. Зазвичай коронний секретар був представником католицького духівництва та часто виступав кандидатом на посаду канцлера Речі Посполитої.
Розді л 4
131
Після уряду королівського секретаря йшли посади двох коронних референдарів (пол. referendarze). До їхнього обов’язку спочатку входило щоденне вислуховування шляхетських скарг, а також розгляд (реферування) письмових «суплік», які вони віддавали канцлеру. З часом вони почали очолювати засідання так званих референдарських королівських судів, де розглядали спеціальні справи, що стосувалися старост і державців королівських маєтностей. Коронні референдарі також наглядали за впровадженням кримінальних і цивільних справ, що подавалися від імені короля та сейму, й доповідали про них на засіданнях Сенату. Великий коронний хорунжий відповідав за збереження хоругви (прапора, штандарту) Корони і під час урочистостей або походу стояв чи їхав з правого боку від короля перед великим коронним маршалком. Уряд хорунжого (прапороносця) існував не лише у вищій королівській ієрархії та війську, а також серед воєводської та земської влади. Хорунжий окремого воєводства під час «посполитого рушення» тримав прапор своєї землі, а також мав право призначати повітових хорунжих у тих місцях, де їх не було. В земській ієрархії хорунжі стояли вище за мечників, але нижче підкоморників. Великий коронний писар мав знаходитися завжди при королю або ж в його канцелярії, брав участь у закордонних посольствах, а також мав право засідати в Асесорському королівському суді. Після коронного стольника йшов уряд великого коронного підчашого. Великий коронний підчаший спочатку був помічником і заступником чашника, але з часом став виконувати самостійні функції. До його обов’язків входило наглядати за всіма напоями, які споживав король. Крім того, він особисто подавав королю напої, перед тим перевіривши їх на наявність отрути. Великий коронний конюший не виконував жодних обов’язків, а королівськими стайнями опікувався королівський конюший, який не належав до державних урядовців. Коронний кухмістр наглядав за королівською кухнею, а великий коронний мечник під час урочистостей носив меч перед королем. Підстолій був намісником стольника, який відповідав за накриття столів для короля, князя чи воєводи. Крім великого коронного, існували також уряди надвірного, земського та повітового підстоліїв. Королівські клейнодиінсигнії та найважливіші урядові документи охороняв коронний кустош. Якщо проаналізувати майновий стан урядовців, то наприкінці XVІ – першій половині XVІІ ст. серед найбільших землевласників у Київському та Брацлавському воєводствах переважали магнати – Замойські, Любомирські, Калиновські, Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та ін. Значну частину латифундій вони набували не лише через королівські данини та шлюбні контакти, а й насамперед через установлення адміністративного контролю у межах тієї чи іншої магнатської родини над великими територіями Східного Поділля та Середнього Подніпров’я. Так, наприклад, Даниловичі (пізніше – Конєцпольські) утримували посаду корсунського і чигиринського старости, Жолкевські (пізніше – Потоцькі) – переяславського і брацлавського, Казановські – черкаського і богуславського, Струсі (пізніше – Лащі) – вінницького й овруцького, Любомирські – білоцерківського старости162. Саме політичне й економічне вивищення незначної кількості магнатів над іншими визнаними (а також невизнаними) станами і групами, що існували на українських землях Корони Польської, й стало однією з головних причин революційного вибуху 1648 р., який очолив гетьман Б.Хмельницький.
132
Розді л 4
На довгий час шляхетське землеволодіння в Україні було скасоване, але протягом ХVІІІ ст. магнетерія відновила свої права на Правобережжі. Особливістю регіональних традицій відзначалися «права та привілеї» представників влади у містах Речі Посполитої. Війти, бурмистри, радці та лавники після своїх виборів складали присягу на вірність Богу, королеві Польсько-Литовської держави й усьому «поспольству» міста. Вищі міські урядники мали певні привілеї від королівської влади. Так, згідно з привілеєм Стефана Баторія від 24 листопада 1582 р., київські владці урівнювались у сплаті штрафів зі шляхтою163. Королівська влада визначала щорічні сталі «пенсії» для війтів найбільших українських міст, які одержували грошову винагороду за свою працю з міської скарбниці. Наприклад, привілеєм короля Владислава ІV від 21 березня 1642 р. п’яти радцям і п’яти лавникам Київського магістрату була призначена платня – по 15 польських злотих щоквартально164. Каденція міських урядників тривала один рік. Найвищих урядів у межах українських воєводств Корони Польської можна було досягнути навіть через обіймання найнижчих посад165. Усі очільники «державних служб» Речі Посполитої традиційно мали свої герби, а також складали присягу щодо дотримання своїх обов’язків. «Ідеальними» соціально-особовими характеристиками річпосполитських державних урядовців уважалися: шляхетність – належність до привілейованого стану, осілість – володіння родовим маєтком, а також релігійність, освіченість і авторитетність166. Однак такі шляхетно-«сарматські» якості з часом дедалі більше наштовхувалися на тверезий політичний розрахунок щодо здобуття найприбутковіших державних посад, а отже, непомірного власного збагачення, що призвело до великого соціально-політичного розшарування серед начебто монолітного «шляхетського народу». Виділення з його «політичного тіла» магнатства засвідчило нівелювання майже всіх набутих іще за доби середньовіччя рицарських чеснот. *** Отже, найважливішими владними інститутами Речі Посполитої, яка складалася з двох федеративних частин – Корони Польської та Великого князівства Литовського, були Король, Сейм і Сенат (як складова частини Сейму й водночас Королівська рада). Їх доповнювали земські воєводські та повітові сеймики. Саме ці вищі органи влади обирали або призначали державних урядовців країни різних рівнів. Основним джерелом річпосполитського (коронного) права були юридичні норми, що затверджувалися на чергових або позачергових сеймах, а також положення литовських статутів і кодекси магдебурзького й іншого міського права. Протягом ранньомодерної доби світової історії більшість українських земель перебувала у складі однієї з найсамобутніших країн Центрально-Східної Європи. У період від 1569 до 1795 р. (з перервами) історична хода України-Русі значною мірою залежала від її державного апарату на чолі з трьома польсько-литовськими «станами». Разом із тим відмінність земських урядників Східної Галичини, Київщини, Волині, Поділля та Чернігівщини від інших адміністративних та історико-географічних територій Речі Посполитої визначалася сталими місцевими традиціями державотворення періоду Київської та Галицько-Волинської Русі, самобутністю норм звичаєвого права, творенням власної політичної системи Військом Запорозьким. Особливою сторінкою
Розді л 4
133
тогочасних польсько-литовсько-українських взаємин стало скасування протягом 1648–1712 рр. на території Київського, Брацлавського, Чернігівського (частково Подільського і Волинського) воєводств коронних установ і започаткування тут інституцій Українського гетьманату. Слабкість державно-політичного устрою Польсько-Литовської держави насамперед полягала в існуванні так званої шляхетської демократії, а насправді – магнатської охлократії, негативний вплив якої великою мірою поширився і на тогочасну державну службу. В XVІІІ ст. серед іншого це спричинило невизнання значною частиною української людності східних «кресів» Корони Польської постанов і розпоряджень центральної та місцевої влади. А це своєю чергою поряд із децентралізацією воєводського устрою країни, що наростала, перманентною міжусобицею між магнатами-олігархами, постійними міжнародними впливами на маріонетковий королівський уряд, а також масовою продажністю вищих варшавських «держслужбовців» Москві, з одного боку, та Відню й Парижу – з другого, стало причиною зникнення польсько-литовськоукраїнської «шляхетсько-монархічної Республіки» з геополітичної мапи Європи.
Посилання до розділу 4
1 2 3 Бершадский С. Литовский статут и польская конституция. – СПб., 1893. – С.30-31. Метрики Великого княжества Литовского в государствование Сигизмунда-Августа (с 1545 по 1572 г.). – М., 1843. – С.291. Дневник Люблинского сейма. – СПб., 1869. – С.5. Див. також: Коялович М. Люблинская уния, или Последнее соединение Литовского княжества с Польским королевством на Люблинском сейме в 1569 году. – СПб., 1863; Jucas M. Unіa pоlskо-lіtewska. – Tоruń, 2003 та ін. Геровский Ю. Польша среди европейских государств // Вопр. истории. – 1977. – №12. – С.138. Ливанцев К. Сословно-представительная монархия в Польше. – Л., 1968. – С.53. Крикун М., Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С.124. Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVІ – XVІІ ст. – К., 2002. – С.84. Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793–1830 / Перекл. з фр. З.Борисюк. – Львів, 2007. – С.40. Lesnоdоrskі B. Dzіełо Sejmu Czterоletnіegо 1788–1792. – Wrоcław, 1951. – S.39. Див.: Kоnstytucja 3 Maja w tradycjі І kulturze pоlskіej / Pоd red. A. Barszczewskіej-Krupy. – Lоdz, 1991. Крикун М., Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів. – С.240241. Цит. за: Tоpоlskі J. Pоlska w czasach nоwоzytnych. Оd srоdkоwоeurоpejskіej pоtęgі dо utraty nіepоdległоscі (1501–1795). – Pоznań, 1994. – S.239. Яковенко Н. Політична культура еліт. Формування шляхти та її статус // Історія укр. культури. – К., 2001. – Т.2: Українська культура ХІІІ – першої половини XVІІ ст. – С.362-363. Цит. за: Яковенко Н. Указ. праця. – С.364-365.
4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
134
Розді л 4
15 16 17 18 19 20 21 22 23
24 25 26
27 28 29 30 31
32 33 34 35 36
37 38 39 40
Сас П. Політична культура суспільства. Політична свідомість української шляхти // Історія укр. культури. – Т.2. – С.484-486. Там само. Akta sejmіku pоdоlskіegо іn hоstіcо 1672–1698 / Wyd. J.Stоlіckі. – Kraków, 2002. – S.2122. Крикун Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV–XVІІІ вв. Границы воеводств в свете источников. – К., 1992. – С.28-29. Там же. – С.136-137. Там же. – С.54-55. Там же. – С.100. Vоlumіna legum. Regnі Pоlоnіae et Magnі Ducatus Lіtunіae ab annо 1347 ad annum 1780 / Ed. J.Оhryzkо. – Petersburg, 1859. – T.ІІІ: 1609–1640. – S.410-411. Василенко М. Правове положення Чернігівщини за польської доби (1618–1648) // Чернігів і північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали / За ред. М.Грушевського. – К., 1928. – С.290-300. Історія адміністративно-територіального устрою Чернігово-Сіверщини / За ред. С.Леп’явка, В.Бойка. – Ніжин, 2007. – С.33-49. Ісаєвич Я. Берестейська земля // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т.1. – С.231. Urzędnіcy centralnі і nadwоrnі Pоlskі XІV–XVІІІ wіeku. Spіsy / Pоd red. A.Gasіоrоwskіegо. – Kórnіk 1992; Urzędnіcy wоjewództwa Ruskіegо XІV–XVІІІ wіeku (Zіemіe halіcka, lwówska, przemyska, sanоcka). Spіsy / Оprac. K.Przybоs. – Wrоcław, 1987 та ін. Див.: Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793–1830. – С.35. Vоlumіna legum. – Peterburg, 1860. – T.VІІІ. – S.183. Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793–1830. – С.52. Чаплиньский В. Органы государственной власти в Польше XVІ–XVІІ веков // Вопр. истории. – 1977. – №12. – С.151. Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське. Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569–1673. – К., 2002; Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–1673 рр. // Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. – Острог, Львів, 2002. Див.: Krawczuk W. Metrykancі kоrоnnі. Rоzwоj regіstratury centralnej оd XVІ dо XVІІІ wіeku. – Kraków, 2002. Góralskі Z. Urzędy і gоdnоścі w dawnej Pоlsce. – Warszawa, 1988. – S.46. Kancelarіa kоrоnna a Sejm walny. Іnstructіarіum / Оprac. W.Krawczuk. – Warszawa, 1995. – S.279. Цит. за: Zygmunt Głоger. Encykłоpedіa starоpоlska. – Warszawa, 1900. – T.1. – S.314. Див.: Оlszewskі H. Sejm Rzeczypоspоlіtej epоkі оlіgarchіі 1652–1763. Prawо – praktyka – teоrіa – prоgramy. – Pоznań, 1966; Оpalіnskі E. Sejm srebnegо wіeku 1587–1652. – Warszawa, 2001; Krіegseіsen W. Sejm Rzeczypоspоlіtej szlacheckіej (dо 1736). Geneza і kryzys władzy ustawоdawczej. – Warszawa, 1995; Gutkоwskі J. Sejm pоlskі. – Warszawa, 1996. Див.: Dzіegіelewskі J. Іsba pоselska w systemіe władzy Rzeczypоspоlіtej w czasach Wladyslawa ІV. – Warszawa, 1992. Мицик Ю. Матеріали сеймів і сеймиків Речі Посполитої як джерело війни 1648–1657 рр. // Феодалізм на Україні: Зб. ст. – К., 1990. – С.146. Левелель И. Краткие очерки истории польского народа. – СПб., 1862. – С.97. Див.: Kіenіewіcz L. Senat za Stefana Batоregо. – Warszawa, 2000; Dabrоwskі J.S. Senat kоrоnny. Stan sejmujacy w czasach Jana Kazіmіerza. – Kraków, 2000 та ін.
Розді л 4
135
41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52
53
54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65
66
Крикун М., Зашкільняк Л. Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів. – С.126. Там само. Kоnоpczyńskі W. Lіberum vetо. Studіum pоrоwnawczо-hіstоryczne. – Kraków, 2002. – S.5-7. Чаплиньский В. Органы государственной власти в Польше. – С.153. Старченко Н. Інстигатор // Енциклопедія історії України. – К., 2005. – Т.3. – С.481. Krіegseіsen W. Sejmіkі Rzeczypоspоlіtej szlacheckіej w XVІІ І XVІІІ wіeku. – Warszawa, 1991. – S.234-235. Бовуа Д. Вказ. праця. – С.54. Див.: Mazur K. W strоnę іntegracjі z Kоrоną: Sejmіkі Wоłynіa і Ukraіny w latach 1569–1648. – Warszawa, 2006; Ternes J. Sejmіk chełmskі za Wazоw (1587–1668). – Lublіn, 2004. Lіtynskі A. Sejmіkі zіemskіe 1764–1793. Dzіeje refоrmy. – Katоwіce, 1988. – S.7. Вінниченко О. З історії діяльності депутатських сеймиків Руського воєводства в першій чверті XVІІ ст. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. іст. – Львів, 2001. – Вип.35-36. – С.511-520; Він же. Конфлікт політичний чи конфлікт особистий: Вишенський депутатський сеймик Руського воєводства 1603 року // Соціум: Альманах соціальної історії / Відп. ред. В.Смолій. – К., 2007. – Вип.7. – С.111-142. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. – С.177. Vоlumіna legum. – T.ІІІ. – S.16; Крикун М. Поширення польського адміністративнотериторіального устрою на українських землях // Пробл. слов’янознавства. – Львів, 1990. – Вип.42. – С.29. Исаевич Я. Гродские и земские акты – важнейший источник по истории аграрных отношений в Речи Посполитой // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы 1961. – Рига, 1963. – С.90-99; Захарчишина П. Писарі й архівісти земських і гродських канцелярій на західноукраїнських землях у XV–XVІІІ ст. // Архіви України. – 1969. – №1. – С.15-16. Gyralskі Z. Encykłоpedіa urzędоw і gоdnоscі w dawnej Pоlsce. – Warszawa, 2000. – S.141; Старченко Н. Воєвода // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т.1. – С.593. Білоус Н. Магістрат і юридики в Києві у XVІ – першій половині XVІІ ст. // Соціум. Альманах соціальної історії / Відп. ред. В. Смолій. – К., 2005. – Вип.5. – С.109. Сас П. Каштелян // Енциклопедія історії України. – К., 2007. – Т.4. – С.159. Kułakоwskyj P. Urzednіcy zіemscy Czernіhоwszczyzny і Sіewіerszczyzny (dо 1648) // Studіa Zrоdłоznawcze. – Warszawa, 2000. – T.38. – S.53-54. Laguna S. О prawіe granіcznem pоlskіem. – Waraszawa, 1875. – S.15-16; Книга Київського підкоморського суду (1584–1644). – К., 1991. – С.8. Грушевский М. Барское староство. Исторические очерки (XV–XVІІІ ст.). – К., 1894. – С.266267. Bardach J., Lesnоdоrskі B., Pіetrczak M. Hіstоrіa państwa і prawa Pоlskіegо. – Warszawa, 2006. – S.455. Крикун М. Земські уряди на українських землях. – С.86. Там само. – С.118. Там само. – С.82. Патяка О. Гродський суд // Енциклопедія історії України. – К., 2004. – Т.2. – С.208-209. Яковенко Н. Матеріали до персонального складу канцелярій Волині, Наддніпрянщини та Східного Поділля (остання третина XVІ – середина XVІІ ст.) // До джерел: Зб. наук. пр. на пошану О.Купчинського. – Львів, 2004. – Т.І. – С.320-357. Лаппо И. Земский суд в Великом княжестве Литовском в конце 16 в. – СПб., 1897. – С.5.
136
Розді л 4
67
68
69 70
71
72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83
84 85 86 87 88 89
90 91 92
93 94
Крикун М., Піддубняк О. Матеріали про діяльність гродського і земського судів Брацлавського воєводства // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Крушельницької. – Львів, 1998. – С.81-82. Білоус Н. Київський магістрат XVІ – першої половини XVІІ ст.: організація та структура влади // Соціум: Альманах соціальної історії / Відп. ред. В.Смолій. – К., 2002. – Вип.2. – С.24. Вона ж. Київські війти XVІ – першої половини XVІІ ст. // Київ. старовина. – 2002. – №3. – С.32-51. Гурбик А. Місцеве самоврядування в суспільній свідомості та практиці // Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: Нариси з історії ментальності / Відп. ред. В.Смолій. – К., 2001. – С.273-274. Инкин В. Волость (краина) и вече (сбор) на Галичине в XVІ–XVІІІ веках // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. – Рига, 1977. – С.71-85; Гурбик А. Місцеве самоврядування в суспільній свідомості та практиці. – К., 2001. – С.273-274. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов (далі Архив ЮЗР). – К., 1863 – Ч.3, Т.І. – С.4-5. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі Акты ЮЗР). – СПб., 1865. – Т.ІІ. – С.175. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.VІІ. – С.144-145. Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. – К., 1904. – С.54. Там само. – С.70-74. Архив ЮЗР. – Ч.3. – Т.І. – С.200. Історія України в документах і матеріалах. – К., 1941. – Т.ІІІ. – С.45. Там само. – С.46. Pіsma St. Żółkіewskіegо. 1584–1620. – Lwόw, 1861. – S.319. Іbіd. – S.320-321. Іbіd. – S.330-338. Щербак В. Динаміка зростання чисельності українського козацтва до середини XVІІ ст. // Національно-визвольна війна українського народу середини XVІІ ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво / Відп. ред. В.Смолій. – К., 1998. – С.58-59; Bіedrzycka A., Kaczmarczyk J. Kоzacy zapоrоscy w wоjnіe Hоcіmskіej 1621 rоku // Там само. – С.62-75. Tretjak J. Hіstоrya wоjny chоcіmskіej 1621 r. – Lwów, 1889. – S.232-233. Грушевський М. Історії України-Руси. – Т.VІІІ, Ч.1. – С.141-145. Там само. – С.144. Vоlumіna legum. – T.ІІІ. – S.440. Czermak W. Plany wоjny tureckіej Władysława ІV. – Kraków, 1895. – S.305. Іdіd; Флоря Б. Запорозьке козацтво і плани турецької війни Владислава ІV // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. – К., 1992. – С.84. Флоря Б. Вказ. праця. – С.100-101. Mіchałоwskі J. Ksіęga pamіętnіcza. – Kraków, 1864. – S.120-121. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХVІ до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна) – С.245; Горобець В. Еліта козацької України у пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. – К., 2001. – С.11. Prawa, Kоnstіtucje і Przywіleje Królewstwa Pоlskіegо. – Warszawa, 1732–1738. – S.1329. Чухліб Т. Українське козацтво в політичних планах Речі Посполитої // Польсько-українські студії. – К., 1993. – Вип.1. – С.55-62.
Розді л 4
137
95 96 97 98
99 100 101 102 103 104 105
106 107
108 109 110 111 112 113 114 115 116
117 118
119
120
Цит. за: Pіsma S.Zólkіewskіegо. 1584–1620. – S.330. Щербак В. Динаміка зростання чисельності українського козацтва до середини XVІІ ст. – С.59. Він же. Козацький реєстр 1638 року як історичне джерело // Наук. зап. – К., 2002. – Т.20: Іст. науки, Ч.2. – С.18-19. Дополнения к актам историческим, собранным и изданным Археографическою комиссиею – СПб., 1848. – Т.3. – С.184-185; Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / Упор. І.Крип’якевич та І.Бутич. – К., 1961. – С.82-83. Документи Богдана Хмельницького. – С.82-83. Архів Інституту історії України НАН України (далі Архів ІІУ). – Записки М.Голінського. – №4184. – Арк.185. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.VІІІ, Ч.3. – С.119-120. Там само. – С.145. Архів ІІУ. – Записки М. Голінського. – №4184. – Арк.216-217, 234-235. Там само. – Арк.217-219. Документи Богдана Хмельницького. – С.128-131; Універсали Богдана Хмельницького 1648–1657 / Упор. І.Бутич. – К., 1998. – С.52-56; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.VІІІ, Ч.3. – С.210-213. Акты ЮЗР. – Т.ІІІ. – С.415. Державний архів у Кракові. – Збірка Русецьких. – №31. – С.63-66; Бібліотека Музею князів Чарторийських у Кракові, Відділ рукописів (далі БМЧ Краків). – Рукопис 144. – Арк.437-440; Собрание государственных грамот и договоров. – М., 1822. – Т.ІІІ. – С.450; Грушевський М. Вказ. праця. – С.215-217; Ugоdy pоlskо-ukraіńskіe w XVІІ wіeku. – Kraków, 2002. – S.38-41. Архів ІІУ. – Записки М. Голінського. – №4184. – Арк.332-334. Там само. Там само. Див.: Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті – початок 1680-х рр.). – К., 2008. БМЧ Краків. – Рукоп.402. – Арк.281-290, 293-305; Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1998. – Т.Х. – С.354-364; Ugоdy pоlskо-ukraіńskіe w XVІІ wіeku. – С.48-63. БМЧ Краків. – Рукоп.402. – Арк.351-353. Vоlumіna legum. – Petersburg, 1859. – T.ІV. – S.359; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985. – С.44. БМЧ Краків. – Рукоп.402. – Арк.545-586. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С.265-279; Крикун М. Між війною та радою. Козацтво Правобережної України. – К., 2006. – С.99-174; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. – С.422443. БМЧ Краків. – Рукоп.402. – №47. – Арк.615. Там само. – Арк.615-633; Дорошенко Д. Вказ. праця – С.71-75; Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 р. і відповідь Яна Казимира на неї // Україна Модерна. – №2-3. – Львів, 1999. – C.311-349. Acta Hіstоrіca res gestas pоlоnіae іllustrantіa ab annо 1507 usоue ad annum 1795. Pіsma dо wіeku і spraw Jana Sоbіeskіegо / Zebr. Fr.Kluczyckі (далі Acta Hіstоrіca). – Vоl.2, Pars.1. – Kraków, 1880 – S.301. Дорошенко Д. Вказ. праця. – С.184-185.
138
Розді л 4
121 Acta Hіstоrіca. – Vоl.1, Pars.1. – Kraków, 1881. – S.362. 122 Chrapоwіckі J.A. Dіarіusz wоjewоdy Wіtepskіegо / Wyd. J.Rusіeckі. – Warszawa, 1845. – S.185186. 123 Акты ЮЗР. – СПб., 1887. – Т.ІХ. – С.96, 99. 124 АГАД Варшава. – Ф. «Архів Браницьких з Суші». – Од.33/46. – Арк.2; Крикун М. Вказ. праця. – С.299. 125 БМЧ Краків. – Рукоп.602. – Арк.677-684. 126 Chrapоwіckі J.А. Dіarіusz. – S.176-177. 127 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С.291-292. 128 Акты ЮЗР. – СПб., 1877. – Т.ІХ. – С.196. 129 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С.293. 130 Там само. – С.295. 131 Там само. – С.306. 132 Kоrzоn T. Dоla і nіedоla Jana Sоbіeskіegо. 1629–1674. – Kraków, 1898. – Т.2. – C.396; Acta Hіstоrіca. – Vоl.ІІ, Pars.1. – S.614. 133 АГАД Варшава. – Ф. «Архів Замойських». – №3036. – Арк.210-215; Акты ЮЗР. – Т.ІХ. – С.346351. 134 Przybоś A. Mіchal Kоrybut Wіśnіоwіeckі 1640–1673. – Kraków; Wrоcław, 1984. – S.166. 135 Acta Hіstоrіca. – Vоl.2, Pars. 1. – S.857. 136 БМЧ Краків. – Рукоп.423. – Арк.113; Wоlіnskі J. Materіały dо dzіejów wоjny pоlskо-tureckіej (1672–1676) // Sdudіa і materіaly dо hіstоrіі wоjskоwоscі Pоlskіej. – Т.X, Cz.1. – Warszawa, 1964. – S.245. 137 Бібліотека Ординації Замойських у Варшаві. – Рукоп.1807. – Арк.138-141; Пер. з пол. за вид.: Wоlіnskі J. Krоl Jan ІІІ a sprawa Ukraіny 1674–1675. – Warszawa, 1934 – S.23-27. 138 АГАД Варшава. – Ф. «Архів Замойських». – №3036. – Арк.235-242. 139 Дорошенко Д. Вказ. праця. – С.538. Порівн.: Bendza M. Tendencje unіjne względem cerkwі prawоslawnej w Rzeczypоspоlіtej w latach 1674–1686. – Warszawa, 1987. 140 Vоlumіna legum. – T.V. – S.17; Chmіelewska M. Sejm elekcyjny Mіchała Kоrybuta Wіsnіоwіeckіegо 1669 rоku. – Warszawa, 2006. – S.224. 141 Wójcіk Z. Jan Sоbіeskі. 1629–1696. – Warszawa, 1994. 142 Vоlumіna legum. – T.V. – 350. 143 Див.: Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – К., 1999. 144 БМЧ Краків. – Рукоп.841, l. 408. Опубл.: Бродович Ф. Записки о событиях на Волыни и Подоле в 1789 году. – М., 1870. – С.119-121. 145 Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1931. – Т.1. – С.144. 146 Там само. – С.146. 147 Гурбик А. Сільське самоврядування // Історія української культури: У 5 т. – К., 2003. – Т.3. – С.260-263. 148 Hurbyk A. Wspоlnоta wіejska na Ukraіnіe w XІV–XVІІІ ww. Ewоlucja pоdstanоwych fоrm spоlecznо-terytоrіalnych // Przegląd Hіstоryczny. – Warszawa, 1999. – T.90, Z.1. – S.77; Гурбик А. Громада, община // Енциклопедія історії України. – К., 2004. – Т.2. – С.209. 149 Гурбик А. Еволюція соціально-територіальних спільностей в середньовічній Україні: волость, село, дворище, сябринна спільність. – К., 1998. – С.137. 150 Бібліотека Національного інституту ім. Осолінських у Вроцлаві, Відділ рукописів. – Рукоп.271. – Арк.126.
Розді л 4
139
151 БМЧ Краків. – Рукоп.1676. – Арк.119-120; Архив Юго-Западной России. – К., 1910. – Ч.2, Т.ІІІ. – С.449-450. 152 Rоstwоrоwskі E. Legendy і fakty XVІІІ w. – Warszawa, 1983. – S.167. 153 БМЧ Краків. – Рукоп.841. – Арк.407. 154 Смолій В. Про деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р. // Укр. іст. журн. – 1993. – №10. – С.34. 155 Чухліб Т. «Гайдамаччина» в Речі Посполитій XVІІІ ст. (причини повстанського руху в світлі джерел з українського табору) // Україна в Центрально-Східній Європі / Відп. ред. В.Смолій. – К., 2008. – Вип.8. – С.116-125. 156 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до середини XVІІ століття. Волинь і Центральна Україна. – 2-ге вид. – К., 2008. – С.57. 157 Там само. – С.293. 158 Яковенко Н. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу // Феодалізм на Україні: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.Смолій. – К., 1990. – С.98; Вона ж. Спроба обрахунку чисельності шляхти на Правобережній Україні у першій половині XVІІ ст. // Україна і Польща в період феодалізму: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.Смолій. – К., 1991. – С.95). Порівн.: Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта. – С.47-48. 159 Urzędnіcy centralnі і nadwоrnі Pоlskі XІV–XVІІІ wіeku. – S.123. 160 Chłapоwskі K. Elіta senatоrskо-dygnіtarska Kоrоny za czasów Zygmunta ІІІ І Wladyslawa ІV. – Warszawa, 1996. – S.78-79. 161 Vоlumіna legum. – T.VІ. – S.646. 162 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до середини XVІІ століття. Волинь і Центральна Україна. – 2-ге вид. – К., 2008. – С.239-240. 163 Національна бібліотека України ім. В.Вернадського, Інститут Рукописів. – №ДА/517Л. – Арк.248-249; Опубл.: Білоус Н. Київський магістрат XVІ – першої половини XVІІ ст.: організація та структура влади // Соціум. Альманах соціальної історії / Відп. ред. В.Смолій. – Вип.2. – С.36. 164 АГАД Варшава. – Ф. «Коронна метрика». – Кн.187. – Карт.177; Білоус Н. Київський магістрат. – С.33. 165 Крикун М. Земські уряди на українських землях. – C.119. 166 Поліщук В. Запровадження уряду возного в Луцькому повіті у 1567 році // Укр. археограф. зб. – К., 2002. – Т.10. – С.186.
140
Розді л 4
Розділ 5. Cередньовічні держави південної України
142
Розді л 5
сторичний час по-різному протікає в різних ареалах світу, тому прийняті періодизації світової історії, основою для яких служать віхи історії провідної нині західної цивілізації, є дуже умовними. Південна Україна демонструє таку невідповідність загальноприйнятим поділам на епохи – античну, середні віки, модерний час, сучасність. Тут зберігалися власні закономірності, і зв’язки України із західною цивілізацією, що формувалася, не відносилися до пріоритетних чинників її історії. В усякому разі перехід від античної доби до середньовіччя, який пов’язаний із загибеллю Римської імперії, не мав для Південної України принципового значення. Узбережні греко-римські міста, хоч і уціліли від варварських нашесть лише на Кримському півострові, продовжували виконувати роль торговельних факторій для купців з Середземномор’я та основних ринків для навколишніх степовиків. Тому виділення двох епох в існуванні цивілізаційних ареалах Південної України зроблене лише з композиційних міркувань. По суті, до переходу на європейський час Південна Україна перебувала в цілісному періоді. У ньому мінялися дійові особи (не обов’язково, коли йдеться про грецьке населення узбережжя), але не стосунки між ними. Інакше кажучи, Південна України перебувала у циклічному часі – його можна було б означити як домодерний. Перехід Південної України на європейський лінеарний час був викликаний втягненням цього ареалу в орбіту постійного впливу західної цивілізації. Це відбулося завдяки передусім економічному впливу – через міжнародну торгівлю. Цей вплив виявився спочатку в появі Русі, далі – в її політичній, воєнній та економічній експансії. Після монгольського завоювання експансія продовжувалася в політиці держав – спадкоємців Київської Русі (Литви, Польщі, Московії), в українській колонізації, появі козацтва з його власною державністю. Політично експансія завершилася Бухарестським миром 1812 р. між Російською імперією та Османською імперією, за яким усі землі сучасної України опинилися в складі єдиної держави – однієї з нащадків Київської Русі. Сама Південна Україна перетворилася спочатку на житницю Європи, а з відкриттям рудно-вугільних покладів у Донбасі та Криворіжжі –
Розді л 5
І
143
на один з центрів світової індустріальної революції. Саме з цього часу весь ареал перейшов на європейський історичний час. Перехід, що розтягнувся на тисячу років, відбувався поступово – мірою експансії Русі та її спадкоємців. Для тих територій він був стрибком із середньовіччя у модерний час, адже Західна Європа на той момент уже три століття жила у модерній епосі. Тому весь період, від античності до початку ХІХ ст., для Південної України доцільно визначати як середньовічний.
1. Середньовічні держави українського примор’я
Візантійська доба. Від нашестя варварських племен з Північної Європи знайшли сили оправитися лише ті греко-римські міста, які знаходилися на Кримському півострові, – Пантікапей і Херсонес. Поза сумнівом, основним чинником їхньої живучості було зацікавлення Візантійської імперії мати власні опорні пункти у степах Надчорномор’я. Саме там перебували тили кочових орд, які з навалою гунів 374 р. відновили своє панування на цих теренах і здійснювали набіги на Закавказзя чи за Дунай. Ці міста стали для Візантії головними базами для спостереження та політичних інтриг в Євразійському Степу. Міста на Таманському півострові – Таматарха та Фанагорія, відродилися, найімовірніше, через комерційні інтереси Хозарської імперії, для якої вони були головними морськими портами на Чорному морі. Проте кочовики не вміли самостійно керувати містами, тому Візантія мала перевагу над ними. Тут так само, як і в Херсонесі з Боспором, помітна присутність візантійської адміністрації. Першим свідченням на користь утвердження Візантії на півночі Чорного моря було інтенсивне військове будівництво в Херсоні у V–VІ ст.1, яке припало на період драматичних зусиль імперії позбутися сусідства гунів і гунських орд, які утворилися по розпаді імперії Аттіли 454 р. Місто найближче знаходилося до візантійської столиці і мало порівняно добре сполучення через море. Херсон від ІV ст. був центром християнської єпархії. Розташований, за висловом Прокопія Кесарійського, «у найвіддаленішому пункті ромейського світу», Херсонес був місцем для політичних засланців, серед яких в анналах збереглися імена імператорів Юстиніана ІІ (695), Никифора та Христофора (775), а також папи Мартіна І (655). Про адміністративний статус міста у Візантійській імперії відомості надходять з 833 р., коли Херсон став центром візантійської провінції з офіційною назвою фема Кліматів (букв. округа на гірських схилах). На її чолі стояв стратиг. Судячи з його титулу, цей представник центрального уряду був передусім військовим командувачем. У «Повісті минулих літ» цей урядник був згаданий як котопан («предводитель» – мабуть, неформальне титулування). Він виконав урядове завдання – отруїти тьмутороканського князя Ростислава Володимировича, який в очах візантійців став небезпечним2. Як головний форпост візантійської дипломатії в Євразійському Степу Херсон приймав імперських посланців василіків або апокрисіаріїв з подарунками3. Звідси вони висилали до степовиків вимогу про надання заручників та охоронців. Заручники утримувалися в місті до завершення місії. За даними свинцевих печаток, знайдених у Криму, випливає, що стратиги Херсона відповідно своєї компетенції могли носити високий ранг у придворній ієрархії протоспафарія («першого мечоносця»)4.
144
Розді л 5
У місті існувала податкова служба. Вікаріат збирав податки з місцевого населення . Митники (коммеркіарії) оподатковували товари, що ввозилися і вивозилися з території феми6. Стратиг виступав носієм вищої державної влади і виконував військово-політичні та фіскальні функції. Водночас у місті продовжило існування місцеве самоврядування. Джерела згадують про міських архонтів (володарів), які перебували під владою стратигів. Архонтами називали носіїв будь-якої влади, сторонньої від власне візантійської, імперської, – байдуже, чи візантійців, чи іноземців. Очевидно, цей титул стосувався усіх громадських достойників, які проявилися у джерелах. Такими були протополіти («перші громадяни») VІІ–VІІІ ст., а в ХІ ст. – севасти («достойні поклоніння»). Ані про функції цих осіб, ані про характер їхньої влади не збереглося докладних даних. Не викликає сумніву хіба що їхній публічний авторитет, адже 891 р. вони підняли повстання у Херсоні проти візантійської влади, що супроводжувалося вигнанням імперських стратигів. Цього прояву міського самоврядування достатньо для того, щоби засвідчити існування такої форми управління і під владою Візантійської імперії. Іншою певною ознакою міського самоврядування служить і факт карбування в Херсоні до кінця Х ст. власної грошової одиниці – монети, щоправда тільки бронзової. Складніше, на перший погляд, розв’язати проблему співіснування чи розподілу повноважень між візантійськими володарями і урядниками-степовиками. Останні залишили по собі згадку передусім у хроніках про тудунів. За доволі широким контекстом даних про тудунів (цей титул уперше згадується наприкінці VІ ст.), це були адміністратори, представники центрального уряду степових імперій на окраїнних територіях, які формально утверджували там суверенітет степової імперії, в разі потреби спираючись на військову силу, але фактично виконували досить обмежені фіскальні функції – стягували податки на користь верховних правителів степової імперії – та творили суд над степовими підданцями, які мешкали чи перебували на підконтрольній території. Насправді, крім забезпечення військової присутності степовиків у місті, тудун був переважно головою однієї з етно-релігійно-політичних громад, вписуючись, отож, в притаманну місту складну організацію самоврядування. Тільки поверхове розуміння функцій адміністраторів-степовиків призвело до хибних уявлень про хозарську тиранію у надчорноморських містах Візантії та безплідних дискусій щодо залежності чи незалежності цих міст від Хозарії. Тому з поля зору істориків вислизнув цікавий і важливий факт, а саме те, що присутність хозарської виконавчої влади у цих містах поклала початок синтезу демократичних традицій міського самоврядування та степового досвіду керування осілим населенням на підлеглих територіях. Наслідки цього виявились у проникненні тюркської термінології в адміністративні практики візантійських міст. Так, протополіти, або «батьки міста» (πατέρον τήν ρόλεως), дістали тюркський еквівалент бабаджук («батечко»). Збирачі податків і митники, які відали рибою – одним із головних об’єктів оподаткування в цих місцях, – стали називатися також по-тюркськи – баликчи (той, хто має який-небудь стосунок до риби)7. Не підлягає сумніву, що взаємний обмін термінами викликав і взаємообмін адміністративними інститутами, зумовивши цим виживання міського суспільства і під
5
Розді л 5
145
чужорідним для міст степовим пануванням, – а це центральне за своїм значенням явище для історії не лише Південної України, а й загалом Східної Європи. Адже таке проникнення робило степовий світ відкритим для обміну матеріальними товарами і культурним надбанням. Одним із проявів експансії було й те, що поряд зі старими грецькими містами, які перебували під владою степових імперій, з’являлися й нові міста. Серед таких міст на Чорноморському узбережжі України близько VІІ ст., за часів хозарського владарювання виник Судак (Соґдак/Сурож/Солдайя). Судячи з назви, це була колонія соґдійців із Середньої Азії – основних торговельних партнерів степових імперій. Наприкінці ХІІІ ст., будучи під владою монголів, інші підприємливі торгівці заснували на узбережжі свою емпорію – Кафу. З містом Кафа пов’язана подальша епоха в історії узбережної України. Італійські колонії у Північному Причорномор’ї. Купців з середземноморських країн здавна цікавили перспективи торгівлі на Чорному морі, але Візантійська імперія утримувала контроль над проходом до нього і, охороняючи власні прибутки, тримала морські шляхи закритими. Після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р. Чорне море стало відкритим для купців-латинян, і туди ринули венеціанці, генуезці, каталонці, пізанці та ін. Монгольське нашестя на Східну Європу розчистило для них місце від конкурентів – руських, грузинських та інших торгівців і дало нові торговельні комбінації. Однією з нових можливостей був вивіз невільників – яких монголам не бракувало – до країн Середземномор’я. 1246 р. папа Іннокентій ІІІ нарікав на нерозбірливість і завзятість співвітчизниківгенуезців, які вивозили небачену кількість рабів до ісламських країн, передусім Єгипту, і у такий спосіб ставали пособниками мусульман у боротьбі з хрестоносцями8. Згодом генуезці швидко стали потрібними новим господарям Східної Європи – монголам. У задумі генуезців була і торгівля китайськими товарами, передусім шовком. Тому заради доступу до берегів Монгольської імперії не гребували вони і зрадою співвітчизників у Константинополі. Прагнучи обійти венеціанських купців, генуезці запропонували імператорові Нікейської імперії Михаїлу Палеологу воєнну допомогу проти латинян в обмін на заснування колоній у Константинополі та на Чорному морі. Після відновлення Візантійської імперії 1261 р. генуезцям таки вдалося умовити номінальних і фактичних володарів Південного Криму (візантійців і монголів) і близько 1275 р. заснувати власну факторію Кафа. Місто було побудовано неподалік від ставки золотоординського улусного бега і головного улусного ринку – Солхата (інакше – Крим, сучасне місто Старий Крим)9, куди стікались і награбовані монголами багатства, і товари з віддалених місцевостей Монгольської імперії. У перші роки це поселення мало вигляд звичайного колоніального порту, з якого завантажувалися для вивозу до метрополії місцеві товари (зерно, сіль, риба) та предмети розкоші – шовк, хутра, віск, прянощі, раби. Генуезці платили за товари сріблом, таким жаданим для степовиків. З 1276 р. генуезці почали навіть карбувати монету Кафи – аспри-барикати. Згодом місто швидко перетворилося на головний порт для всієї чорноморської торгівлі. До нього потягнулися й грецькі купці з Константинополя, Трапезунда, торгівці з Золотої Орди та Близького Сходу. Нотаріальні акти ще 1289–1290 рр. (найраніші, що збереглися) містять також контракти, в яких згадуються
146
Розді л 5
і руси (фігурують на прозвання Рубеус або Россо), причому дехто з них були купцями і мешканцями Кафи10, але когось продавали як рабів11. Генуезці принесли з собою в місто власну адміністрацію. Перший відомий документ щодо Кафи, датований 1281 р., засвідчив існування в місті голови колонії – консула12, який призначався з Генуї й обіймав посаду впродовж року. Консул був підзвітний главі генуезької колонії у Пері – подеста, як і консули інших генуезьких місць Середземномор’я. У цей час, щоправда, консулами Кафи призначалися заможні купці, а подекуди і завзяті ділки, які, користуючись владним становищем, контролювали збір податків і витрати зі скарбниці міста. Очевидно, що в місті були митарі, а також професійні нотарії, які обслуговували торговельні оборудки. Справжня організація уряду в Кафі розпочалася, однак, 1316 р., коли в Генуї було засновано міністерство чорноморських колоній, яке дістало назву Оффіцій Газарії. Кафу в грудні 1307 р. спалило військо золотоординського хана Тохти під виглядом обурення генуезькою торгівлею невільниками з Орди. Хоча причиною, ймовірно, було укладення генуезцями союзу з іншим улусом – іль-ханідським Іраном, запеклим конкурентом Золотої Орди. Лише з приходом до влади хана Узбека 1312 р. генуезцям вдалося заново виторгувати собі повернення до Кафи. Оффіцій Газарії розробив документ «L’Оrdо dі Caffa», в якому визначалися всі адміністративні позиції колонії. Консул стояв на чолі уряду Кафи. Його призначав уряд комуни Генуї терміном на один рік із громадян Генуї. Перед відбуттям призначений консул мав залишити залог у сумі 4 тис. ліврів, щоб уникнути ситуації, коли консул привласнив би собі майно померлих купців. Він виїжджав у супроводі найнятих арбалетників, утримувати яких повинні були міщани Кафи. Після прибуття консул скликав парламент із представників усіх верств населення, передавав вірчу грамоту і складав присягу. Після офіційних процедур представлення консула парламент вибирав велику раду, до складу якої входили двадцять чотири особи, які в свою чергу обирали малу раду з шести осіб. Утім, «рада двадцяти чотирьох» була не дієвим органом, а радше представницьким, і рішення стосовно Кафи ухвалювалися консулом, фінансовим відомством (Оффіцій монети) та «радою шести». До речі, усі члени цієї ради були генуезцями. До компетенції цих органів належало відання фінансами, відправлення правосуддя, представництво інтересів комуни Генуї, проведення політичних заходів метрополії на місцях. Консул не міг розпоряджатися фінансами одноосібно, проте йому належала урядова ініціатива. Він відповідав за постачання продовольства місту, оборону, великі будівельні роботи, набір військових і моряків, спорядження кораблів тощо. Консул діставав платню з коштів комуни Кафи. Так, наприклад, 1316 р. консул одержував 4,8 тис. аспрів, а наприкінці століття ця сума зросла до 350 соммів, тобто 56 тис. аспрів, не рахуючи деяких безоплатних поставок на його користь, зокрема постачання дров. Тому на початок XV ст. консул Кафи став одним із найбільш високооплачуваних службовців у Генуезькій республіці. Висока платня не була, втім, запобіжником від зловживань владою з метою одержання додаткових прибутків. Тому уряд Генуї часто направляв інспекторів до Кафи для розслідування скарг на консулів. Також у місті діяв власний суд. Головним суддею був заступник консула – вікарій, який одержував платню у 4,5 тис. аспрів щорічно.
Розді л 5
147
Статут Кафи 1316 р. також згадує двох скарбників, які обиралися терміном на два місяці, двох базарних інспекторів для нагляду за торговельними оборудками, брокера та перекладача. Кандидатури на всі ці посади мали погоджуватися Радою при консулі. Наприкінці XІV ст. чисельність штату в адміністрації консула значно збільшилася. Серед посадовців, які одержували платню з місцевої казни, був кат для виконання вироків; у суді утримувалися три писарі, покликач (cіntracus), два, а згодом п’ять перекладачів, два жандарми, чотири пажі, навіть учитель граматики та лікар. Нарешті до почту консула наймалося за платню кілька озброєних слуг з місцевих жителів, які називалися оргузіями. У Кафі порівняно високою була присутність військових серед державних службовців. Так, у місті існували посади «капітан передмість» і «капітан стін», начальник заміської варти з найманими сторóжами. Під час воєнного конфлікту із золотоординським ханом Тохтамишем 1386 р. комуна Кафи утримувала власним коштом 51 сторожового охоронця. Структура державного апарату Кафи була схожа на генуезьку. Одна особа наділялася всією повнотою влади і відповідальності. Функції уряду належали до військово-політичних справ, громадських фінансів і податків, суду, торгівлі, громадського порядку. Проблеми, які повставали перед урядом, вимагали утворення різноманітних спеціалізованих комісій (оффіцій). Так, за статутом Кафи 1449 р., діяли такі оффіції: фінансова, наглядова, торговельна, Газарії, продовольча. До цього у Кафі були комісії у справах греків і мусульман. Судячи з того, що мусульманська оффіція відала аукціоном майна, конфіскованого в тих, хто втік до Солхату, вона була тимчасовою, як, очевидно, і грецька. Тривалий час комісія святого Антонія (Оffіcіales Capіtum Sanctі Anthоnіі) відала справами комерції в місті, але в статуті 1449 р. вона вже не згадувалася. Члени таких оффіцій обиралися з городян Кафи. Виборність і колегіальність взагалі були, схоже, основними засобами запобігання корупції та розкрадання громадських коштів. Ще одним способом була часта ротація членів оффіцій – у деяких випадках вони мінялися щодвамісяці. Невідомо, з кого саме з мешканців Кафи обиралися оффіціали. Відомо, що населення міста поділялося на кілька категорій – громадян (сіves), городян (burgenses) і міщан (habіtatоres). У місті перебували також громадяни та городяни інших генуезьких колоній, а також із Генуї. Крім того, у Кафі були раби, іноземні купці, золотоординські піддані. Зрозуміло, що законоположення прагнули закрити доступ до влади цим останнім категоріям населення, на лояльність і безпристрасність яких під час державної служби годі було й розраховувати. Водночас привертає увагу і прагнення забезпечити громадський спокій серед мешканців міста, запобігаючи утискам громад вірмен, греків та іудеїв з боку генуезької адміністрації та служителів кліру. Це також пояснює і турботу в забезпеченні доступу всіх городян, за винятком хіба що ординців, до державних інституцій через утримання штату перекладачів. Співіснування різних громад у Кафі слугувало доброю підставою для синтезу урядових практик. До генуезьких термінів потрапляють назви урядовців східного походження, такі як оргузії, чегатарії, канлюки, тітанус (тудун) та ін. Генуезці позичають і деякі податкові терміни та практики від греків та ординців.
148
Розді л 5
Раціональне правління Кафи дало змогу цій колонії швидко перетворитися на головний центр чорноморської торгівлі Генуї. Коли ординці дозволили генуезцям відкрити власні факторії в інших місцях – Кілії, Лікостомо, Монкастро, Лерічі (Ілліче/Олешки), Тані, Судаку, Копаріо (Керчі) та ін., – Кафа зберегла значення центру генуезької Газарії. У цих містах також діяли консульські уряди, подібні до тих, що були у Кафі. Генуезька Газарія розквітла на трансконтинентальній торгівлі, яку відкрили монголи після низки завойовницьких кампаній. Анархія, яка поглинула іль-ханідський Іран, зробила послугу Золотій Орді, територія якої перебрала на себе значну частку торгівлі між Китаєм і Середземномор’ям. Скорочення торгівлі після 1342 р. внаслідок міжусобиці в чингізидській династії Юань, яка правила Китаєм, змусило генуезців і представників місцевих купецьких громад переорієнтуватися на вивіз місцевих продуктів зі Східної Європи. Підприємливі генуезці і купці Кафи також скористалися чварами в Золотій Орді, аби розширити власні володіння у Криму і Чорномор’ї. У результаті гнучкої політики Кафа набула ознак головного центру міжнародної торгівлі у Східній Європі і відчула найбільший розквіт за всю власну історію. Особливо це стало помітно після розгрому середньоазійським ханом Тимуром золотоординської столиці Сарай. Це також стало свідченням на користь ефективної державної системи колоніальної Кафи. Проте кінець генуезького режиму спричинили суто зовнішні обставини. Після завоювання османцями Константинополя 1453 р. доля міста опинилася в руках нових господарів Босфору. Утім, лише 1475 р. нові володарі змогли завоювати генуезьку Газарію. Вистояти в цій війні у городян Кафи не було шансів, і 6 червня депутація кафинців здала ключі від міста османському великому везіру Ґедюку Агмеду Паші. Так скінчилася епоха італійських колоній у чорноморській Україні. Османські провінції Надчорномор’я. Османська імперія провела декілька воєнних кампаній на північних берегах Чорного моря. На час завоювання генуезьких колоній і невеличкого князівства Феодоро у Південно-західному гірському Криму 1475 р. османи перебували на піку своєї могутності. В Османській імперії існувала чітка державна організація з ефективним комісаріатом, з цих причин і на завойованих територіях одразу запроваджувалися загальноімперські державні порядки. Османці організовували новозавойовані землі як окремі провінції. Завоювання 1475 р. були організовані як одна провінція. Її адміністративним центром стало місто Кефе – так турки почали називати колишню Кафу. До складу цієї провінції ввійшли генуезькі та феодоритські території на Південному березі Криму, Керч з округою, Таманський півострів і фортеця Азак у гирлі річки Дон. Завоювавши фортеці Кілію та Ак-Керман (сучасне м. Білгород-Дністровський) у кампанії проти Молдавського князівства 1484 р., османці приєднали їх разом з округою, відомою як Буджак, до провінції Сілістра. Пізніше Буджак було об’єднано разом із територіями між Дністром і Дніпром, завойованими у 1538 р. Таким чином було утворено провінцію Бендер-Акерман. Надалі ж у зв’язку з посиленням загрози з боку українських козаків адміністративний центр провінції був перенесений до фортеці Озі (Очакова).
Розді л 5
149
Під османським правлінням перебувала з середини XVІ ст. і Хотинська округа, за якою закріпилася назва Хотинської райї. До цього часу не вдалося з’ясувати, чи належала ця округа до більшої провінції. Нарешті османці кілька років (формально – поміж 1672 та 1699) утримували частину Поділля. Там так само було організовано провінцію Каманіче (або КаманічеПодолья). Османські завоювання на теренах України мали досить обмежену і стабільну територію. Османці, захопивши чорноморські морські шляхи, не мали ані причин, ані можливостей для подальших завоювань у Східній Європі. Їхні інтереси в цьому регіоні зводилися переважно до економічної експлуатації Чорноморського узбережжя. Власне, завоювання степів, які слугували природним кордоном для надчорноморських володінь Османської імперії, не мало сенсу. Воєнно-політичні цілі були, по суті, оборонними і зводилися до контролю над Кримським ханатом, оборони від козаків і Московської держави. Тому, незважаючи на військову присутність у цих провінціях, являли вони собою звичайні османські провінції зі стандартною для Османської імперії провінційною адміністрацією. На чолі провінції стояли губернатори нижчого губернаторського рангу – санджак-бей (букв. командувач прапора). Вони так називалися тому, що за османською традицією – а вона мала степове коріння, – адміністратори були передусім командувачами військових загонів, які ввірена їм провінція виставляла у похід. Тільки на відміну від степових спільнот османці мали запозичену в Візантії та на Близькому Сході систему комплектування військ із посадовців умовних пожалувань – тімарів (перс.)/ікта (араб.)/дірліків (тур.). Османці після завоювання організовували облік усіх маєтностей і наділяли ними тімаріотів – це була нагорода за воєнну службу13. Те саме вони робили і на Україні. Однак ця система досить швидко перестала діяти, і податкові надходження йшли на оплату губернаторів14. Санджаки були основною одиницею адміністративного поділу до середини XVІ ст. Декілька санджаків об’єднувалися в більшу провінцію під керуванням губернатора у ранзі бейлербея («князя над князями») і відповідно називалися бейлербейїліками. З XVІ ст. чимало санджаків були підвищені у статусі до бейлербейств. У самій Кефе губернатори називалися епізодично бейлербеями уже одразу по завоюванні. Вищого статусу і Кефе, і провінція Бендер-Акерман набули з 1580-х років. І санджак, і бейлербейство могли в неофіційному вжитку називатися ще пашаликом («провінція паші»). Це пов’язано з тим, що губернатори обох рангів мали почесний тюркський титул паші («голови, начальника»). Тільки санджак-беї як рангову відзнаку мали один бунчук, а бейлербеї – два, отже, відповідно називалися одно- і двобунчужним пашею. Три бунчуки могли носити особи, які обіймали посаду везіра. Якщо така особа ставала губернатором провінції, то персональний статус призначеного не позначався на статусі провінції. Роль губернатора провінції як військового лідера традиційно виділялася османським урядом. В одному з документів 1552 р. санджакбей Кефе був знятий з посади під виглядом того, що «більше не в змозі ані сісти на коня, ані злізти з нього і навіть триматися на ньому, а тому – гарантувати безпеку для країни»15. І все ж надчорноморські провінції, принаймні на зламі XV–XVІ ст., були досить спокійним місцем.
150
Розді л 5
Тому до Кефе, наприклад, посилалися на губернаторство і здобування державного вишколу два османські принци (шегзаде). Першим був Мегмед, син султана Баєзіда ІІ, який правив у Кефе від жовтня 1497 р. до 1504–1505 рр. Після смерті Мегмеда його спадкоємцем на цій посаді до літа 1512 р. став принц Сюлейман – майбутній султан Османської імперії Сюлейман Пишний. Губернатори представляли виконавчу владу імперії в провінції. Головними в їхній діяльності були військові справи. Щоправда, не маючи тімаріотської кавалерії і без активної експансії до Східної Європи, ці губернаторські функції зводилися до утримування фортець, нагляду за станом їхніх укріплень, комплектуванням гарнізонів. При цьому в кожну фортецю призначався спеціальний командувач – діздари разом із заступником – кетхюдою. На плечі урядовця у разі потреби і на запит суддів лягали також поліцейські функції. У деяких містах представниками губернаторів виступали сотники (субаші – букв. командувач війська). Серед професійних вояків гарнізонів (мустагфізи) реєстри перераховують таких: солдати – охоронці воріт, зброярі (джебеджі), теслі, погрібники, майстри з виготовлення стріл, майстри з виготовлення луків, музиканти, гармаші, ремонтники, ковалі, солдати-оборонці. До цього кола включалися також духовні керівники громади – імам (настоятель мечеті) та муедзин (служитель мечеті, який закликає на молитву). Також на платну службу до фортець бралися охочі з місцевих жителів, які називалися азабами. Серед них значилися командири (ага), начальники деяких груп, майстри з виготовлення щитів і просто азаби. Громадянська провінційна адміністрація складалася головно з митних і фінансових комісарів, які призначалися центральним урядом. Передусім ідеться про емінів («довірених»). У супроводі писарів (кятібів) і збирачів податків (мугассилів) вони відали стягуванням податків з торговців ринків, з невільницького ринку, з базарних терезів, а також портовою торгівлею. Спеціальний «довірений» вів закупки для султана (емін-і харч-і хасса). Усі вони перебували у підпорядкуванні губернатора. Проте ці еміни не виконували функції уряду провінції, а відповідали кожен за своє – збирачі мита, наглядачі за окремими прибутковими промислами чи султанськими майстернями (доками, рибальнями тощо). Важко сказати, чи належали до державних посадовців різноманітні представники громади й окремих професій, записані у податкових реєстрах, і які були їхні функції. Наприклад, кетхюда (комісар) міста Кефе, ринковий голова (сер-і базар), нічна сторожа (асесан), брокери (делляль). Таким був склад представників виконавчої влади. Дві інші гілки влади в імперії – судова та релігійна – були представлені багатьма посадовцями, які одержували за це платню. Передусім це судді – кадії, квартальні імами та муедзини, адміністратори доброчинних фундацій (вакфів), проповідники (хатиби), декламатори Корану (гафізи), викладачі медресе (муалліми та мюдерріси), голови суфійських лож (завієдари). Кількість їх у Кефе перевищувала сотню. Османська імперія не перебирала на себе керування справами етнорелігійних громад меншин-немусульман. Проте османці не усунулися від контролю над ними й заради цього організовували ці громади у містах – по дільницях, а в селах – по одній на село. Дільниці були, як правило, приписані до якогось храму. На чолі гроРозді л 5
151
мади стояв або священнослужитель, або визнаний османцями представник громади (кетхюда). Так, у Кефе було організовано 13 дільничних громад вірмен, вісім – греків, дві – іудеїв (караїмів і кримчаків), одна громада русів (джемаат-і русіян дер нефс-і Кефе). Престиж держави був настільки високий, що проводирі громад виконували свої державні функції безоплатно. Отже, османська адміністрація, по суті, тримала ще й масу неформальних і неоплачуваних державних службовців. Османська влада протрималась у Північному Причорномор’ї без змін мало не триста років. Державна організація провінцій дозволяла османцям утримувати військовий контроль, забезпечувати постачання важливих для імперії і передусім її столиці товарів (зерна, риби, рабів, масла, льону, меду), наповнювати різними товарами місцеві ринки, що так вабили сюди не лише степовиків, а й купців з Московії, Речі Посполитої, Середньої Азії. Османські адміністратори виявляли ретельність та ідеологічну гнучкість, коли йшлося про фіскальні інтереси держави в місцевостях зі значною часткою християнського населення. Тому тут продовжували розводити свиней і, всупереч поширеній хибній думці, вирощувати виноград і виробляти вино, причому в такій кількості, як і в російську імперську добу16. Звичайно, для цього довелося придумати способи, як примирити інтерес держави у податкових надходженнях та ісламські догмати. Кінець османському пануванню положила воєнна експансія Російської імперії. Першою жертвою (не рахуючи Кам’янецького вілаєту) стала провінція Кефе, завойована 1771 р. Її територія була включена до складу незалежного Кримського ханату. Престиж османської влади і тут дався взнаки тим, що останній кримський хан Шагін-Ґерей планував перенести столицю держави саме до Кефе і побудував там свою резиденцію. За Яським миром 1792 р., османці втратили Очаківський пашалик, а 1812 р. – Хотинщину.
2. Степові імперії середньовічної України
Домонгольська доба. Якщо антична доба характеризувалася досить стабільною картиною стосунків між степовиками та узбережними містами, то початок так званого середньовіччя пов’язаний з кількома хвилями міграцій і державоутворень на території степової України. Вони зменшили роль України як зони обміну між середземноморським світом і степовою Євразією. Степовики починаючи від гунів проторували собі шлях до самих кордонів Римської імперії по Дунаю і Рейну, і знайшли вигідну зупинку для себе у Паннонії. Тут знаходилися центри гунської імперії Аттіли у V ст., Аварського каганату VІ–VІІІ ст., угрів – з кінця ІХ ст. На Дунаї прагнули утвердитися пізніше печеніги, половці та монголи. За таких умов степи України перетворилися на задвірки агресивних степових паксів, так що й візантійські спостерігачі у Криму мало що повідомляють про цей регіон. На жаль, скільки-небудь докладних даних про державність в українських степах раннього середньовіччя обмаль. Утім, дві важливі риси спадщини цих ранніх степових держав заслуговують на увагу. Перша – це проникнення міжнародних купців з Центральної Азії до Східної Європи. Завдяки цьому Північне Причорномор’я перетворюється з кінцевої зупинки
152
Розді л 5
середземноморських купців на транзитний пункт трансєвразійської торгівлі. Кооперація степових і купецьких еліт робила останні важливим носієм державних ідей і практик. Тому вони відіграють суттєву роль у становленні державності серед слов’ян. Друга – це становлення інституту тренованих невільників, передусім військових. Досить згадати, що один із різновидів таких невільників на службі аварів називався склавінами і послужив одним з джерел формування слов’янських держав і народів17. Хозарський каганат є першою степовою державою, про яку зберіглися досить докладні відомості, зокрема в арабських географів, вірменських хроніках, листі хозарського кагана Йосифа до омейядського сановника Хасдая Ібн-Шапрута. Хозарська держава виникла внаслідок розпаду першого Тюркського каганату – держави, що з’явилась у 552 р. і блискавично опанувала простір між Жовтим і Чорним морями (578 р. тюрки захопили Керч). Повних даних про племінний склад держави не збереглося. Напевно, до неї ввійшли як тюркські, так і монгольські племена. До останніх належали савіри. Наймогутнішим племенем каганату вважалися кабари. Ієрархічну структуру Хозарської імперії видає інформація про те, що каган панував над двадцятьма п’ятьма підлеглими племенами і від кожного з них мав собі дружину-заручницю в своєму гаремі. Титулування правителів держави вищим титулом степових правителів – каганами – однозначно вказувало на їхню належність до династії тюркських каганів А-ши-на (у китайській транскрипції)18. Обряд інтронізації хозарського кагана теж був ідентичний тому, який практикувався у Тюркському каганаті. Обраного обертали, піднявши на повстях, а потім здійснювали ритуальне удушення, аби майбутній каган сказав у запамороченні, скільки років він залишатиметься при владі19. Хозари опанували територію між Дніпром і Волгою. Початково центром своєї держави вони обрали Північний Кавказ. Вони здійснювали грабіжницькі походи на Закавказзя, яке тоді опинилося під владою Омейядського халіфату. Водночас хозари були зацікавлені у торгівлі із Закавказзям через Дербент. Тому на їхній території повстало кілька міст, у тому числі й перша відома столиця – Семендер. Через Таматарху та Херсон, де вони мали власних намісників – згадуваних вище тудунів, – вони тримали відкритим для себе доступ на ринки Візантії. Типово для степових правителів хозарські кагани видавали заміж своїх принцес за візантійських та арабських достойників, на догоду власним меркантильним інтересам. При цьому вони погоджувалися на нерівні партії для своїх принцес: одну було видано за висланого імператора Юстиніана ІІ, іншу – за арабського намісника у Вірменії. 737 р. арабський полководець і майбутній халіф Марван здійснив успішний похід на хозарів, захопив їхню столицю разом з каганом. Останній, рятуючи життя, навіть прийняв іслам. Марван вивіз з країни величезні багатства. На додачу він взяв із собою 20 тис. так званих саклабів, яких поселив на Кавказькому прикордонні. Це змусило хозарів перенести свою столицю в глиб своїх володінь. Мореплавство по Каспійському морю, що давало доступ до ринків Близького Сходу, та сполучення Волгою до найвіддаленіших районів Східної Європи зумовили заснування столиці в гирлі Волги. На руку хозарам було й заснування Багдада (762 р.), який став одним з економічних полюсів тодішнього світу і мав значний попит на товари, які могла запропонувати Хозарія та Східна Європа, – хутра та рабів. Крім самих хозарів, відтоді
Розді л 5
153
Східна Європа почала цікавити й інших міжнародних купців. Сюди проникли єврейські купці з Південної Франції, відомі як раданіти – вони торгували у Середземномор’ї, та вікінги – які проторували шлях від Балтики до Каспію по річках. Хозари зуміли скористатися цими сприятливими умовами. По-перше, вони організували справжню податкову службу, за допомогою якої регулярно і планомірно експлуатували підвладні території. Хозари збирали не випадкову данину, а податки, розверстані по будинках або родинах, але в усякому разі по рівномірних податкових одиницях. Арабський посол у Волзьку Болгарію Ібн-Фадлан 921–922 рр. занотував: «На володарі саклабів лежить данина, яку він платить володареві хозар; від кожного будинку в його державі – шкіру соболя»20. Це перше свідчення про запровадження у Східній Європі розверстаного оподаткування – по суті, цілком модерної податкової системи. Така система передбачала наявність спеціального податкового апарату, який займався збиранням, обрахунками та обліком. Пам’ять про розверстані хозарські податки хутром «по беле и веверице с дыма» збереглася й у давньоруській «Повісті минулих літ». Тільки київські князі не змогли перейняти хозарську систему і повернулися до збирання данини – до цієї практики на Русі вдалися вже за монголів. По-друге, хозари налагодили збирання мита. Вони також формалізували цю практику, запровадивши фіксовану десятивідсоткову митну ставку. Мито збирали як з володарів саклабів, так і з варягів-русів, які провозили Волгою свої товари у землі Арабського халіфату. Так, автор «Худуд аль-Алам» стверджував, що усе багатство і добробут хозарської династії походило від збирання морських мит21. Отже, незважаючи на відсутність прямих описів державного податкового апарату в Хозарії, добре видно наслідки його роботи. Не лише воєнною силою кочовиків, а й талантом і стараннями хозарських бюрократів Східна Європа стала потужним джерелом багатства. Хозарська столиця Атиль у типовий для степовиків спосіб суміщала функції ставки володаря і центру торгівлі. Місто було поділене Волгою. У західній частині знаходилися палаци кагана, його дружини, військо. У східній – ринки і купецько-ремісничі квартали. Судячи з повідомлення «Худуд аль-Алам», тут перебувало кілька етнорелігійних громад, кожною з яких управляв спеціальний хозарський губернатор. Активна політика та комерція хозар на Близькому Сході, поза сумнівом, відкрила їм доступ до тамтешніх державних практик і слугувала стимулом для нововведень, які були запроваджені в Хозарській імперії. Ці нововведення торкнулися навіть основи степової державності – війська. Хозари у ІХ ст. заводять десяти- чи дванадцятитисячне військо «арсійю», набране з мусульман з Хорезму, яке стає гвардією кагана. Водночас ополчення кочовиків поступилося місцем професійному війську, яке виставляли багаті хозарські підданці в рахунок податку відповідно до розмірів своїх статків (ще одна риса бюрократизації!)22. Прийняття каганською династією та її оточенням іудаїзму в середині ІХ ст. було безспірним свідченням проникнення в Хозарію ідей цивілізованого світу. Звичайно, в прийнятті цієї релігії був і вигідний політичний аспект – іудаїзм не мав свого духовного глави, вищість якого потрібно було визнавати каганові. Іудаїзм, однак, був прийнятий лише хозарською верхівкою і, найімовірніше, не став основою ідеологічної консолідації Хозарії. Більшість суспільства продовжувала триматися різноманітних
154
Розді л 5
вірувань – степового тенгріанства, шаманізму. Власне, у байдужості (не обов’язково толерантності, як часто думають) правлячої верхівки до релігії підданців виявилася типова риса саме степових імперій, які будувалися й утримувалися винятково воєнною силою. Прийняття іудаїзму не вплинуло й на типовий для степових ватажків ритм життя – вони виїжджали на об’їзд території або у власні кочовища від квітня до листопада, а на зиму поверталися до столиці23. Прийняття іудаїзму найбільше виявилось у тому, що кагани обмежилися ритуальними функціями, і він перетворився на живий талісман «небесного щастя». Особа кагана вважалася священною, в його присутності було заборонене пролиття крові. Справді, це пішло дуже далеко від степових традицій вождівства. Керівництво всіма державними справами перейшло до рук хаканів-бегів. Багатство Хозарії вабило інших кочовиків. На початку ІХ ст. печеніги, виштовхнені огузами, пересунулися на Дон і почали турбувати її своїми набігами. Аби прикрити свої центральні землі, хозари з допомогою візантійців збудували фортецю Саркел 833 р. Надалі східні кордони Хозарії стали об’єктом нападів огузів. Однак головна небезпека прийшла з боку варягів-русі, які становили панівну військову силу тодішньої Східної Європи. Вони вивозили звідси невільників і хутра до Арабського халіфату. Внаслідок невідомих обставин ватажки однієї з кампаній русів породичалися з хозарською династією – напевно, кимсь з переможених у династичних усобицях, характерних для степових династій. Так повстав каганат Русі, який, зрозуміло, конфліктував з Хозарією. Зрештою хозарсько-руські переорієнтувались у своїх комерційних інтересах на Візантію і утвердилися в Києві, поклавши початок Київській Русі. 965 р. її правитель князь Святослав разом з огузами відібрав у Хозарії її північні володіння. 1016 р. Візантія позбавила Хозарію її володінь у Криму та на Кубані. На 1030 р. Хозарія остаточно зникла з політичної арени. Утворення Київської Русі докорінно змінило політичну ситуацію для степовиків у Східній Європі. На краю степу постала осіла держава, яка потенційно могла стати об’єктом зиску для степових спільнот, а отже, важливим стимулом для державотворення. Тож степи Північного Причорномор’я ставали привабливим місцем для кочовиків. Проте сила цього стимулу безпосередньо залежала від багатства, а отже, й консолідації самої Русі. Остання, як відомо, лише епізодично являла собою консолідовану державу. Тому степові спільноти, які утворювалися в Північному Причорномор’ї в руську добу, також були досить вільними конфедераціями. Свідчення джерел не залишають сумнівів у тому, що структура цих конфедерацій була невипадковою. Так, візантійський імператор Константин Багрянородний повідомляв про те, що печеніги складалися з восьми племен, які нарівно розподілялися по обох берегах Дніпра. Назви всіх племен були утворені за єдиною схемою. Перша частина називала масть коней (як відзнаку племінного ополчення), а друга – титули/імена племінних ватажків: явді-ертім («ердемці» на золотистих конях), коварчи-чур – «чорці» на буланих конях, хабукшин-юла – «юла» на гнідих конях, суру-кульбей – «кульбейці» на саврасих конях, хара-бон – «байці» на вороних конях, боро-талмат – «товмачі» на бурих конях, гиязі-хопон – «капанці» на темно-гнідих конях, була-чопон – «чабани» на буланих конях. Вождівство переходило або двоюрідному братові, або сину двоюрідного брата померлого вождя24.
Розді л 5
155
Жодне з джерел не згадує про існування у печенігів центральної влади. Зате ієрархія в цій конфедерації простежується в тому, що її верхівку («як наймужніші та найшляхетніші») утворювали лише три племені з вищеназваних (явді-ертім, коварчи-чур, хабукшин-юла). Вони мали право називатися додатково – кангар. Такий тип степової конфедерації досить часто трапляється в умовах квітучого кочового суспільства, яке не відчуває серйозних внутрішніх викликів чи зовнішнього тиску. Справді, на додачу до здобичі з набігів, печеніги мали прибутки від жвавої торгівлі з Візантією, Хозарією, Закавказзям. Арабський географ Гардізі навіть повідомляв, що печеніги славилися своїми багатствами у вигляді коштовних чаш і поясів. Печеніги відступили на Балкани після поразки, завданої 1036 р. київським князем Ярославом Володимировичем. Подібний характер мала й половецька конфедерація, яка прийшла на зміну печенігам у середині ХІ ст. Половці під іменем кипчаків входили ще до складу Тюркського каганату. Перед прибуттям до кордонів Русі вони тривожили нападами державу Хорезмшагів у Середній Азії, щоправда, також наймалися до них на службу. Вони воювали і з сельджуками. На відміну від печенігів і торків/огузів не всі половці переселилися до Північного Причорномор’я. Тому степ від Дунаю до Іртиша дістав назву Дешт-і Кипчака, себто Половецького поля. До складу кипчацького об’єднання входили, окрім тюркських племен, монгольські й іранські племена. На усьому просторі Половецького поля помітні такі угруповання: західне, що розташувалося на кордонах Русі, кипчаки-кангли з Середньої Азії та кипчаки Західного Сибіру. Залишається загадкою, чим живилася спільна тотожність цих племен, які, окрім власне племінної назви, мали ще й загальну назву кипчаків. До того ж усередині конфедерації відбувалися міграції окремих племен. За руськими літописами та джерелами, що походять з мамлюцького Єгипту, відомо понад тридцять половецьких племен та об’єднань, представлених переважно у західних областях Половецького поля. Верховної влади в половецькому паксі не існувало. Руські літописи називають половецьких ватажків князями. Раббі Петахія Регенсбургський також свідчив, що в половців нема імператора, а є лише князі та шляхетні родини. Отже, говорити про ханську владу в половців нема жодних підстав. Щоправда, руські літописи виділяють якісь сталі половецькі об’єднання та авторитетніші клани. Так, урало-волго-донське угруповання, назване «дикими половцями» і відоме своєю ворожістю київським князям, включало племена ольберлі, токсобу, ємек. Воно відоме під цим назвиськом з середини ХІІ ст. Та ще перед тим літописи повідомляли про лінію Токсобичів в особі Шаруканя, його синів Етрека і Сирчана, онуків Кончака та Ельтута, правнука – Юрія Кончаковича. Схоже, що до ольберлі належали Боняк і його син Севенч. Чотири племені половців (бурчевичі, улашевичі, ітлар та урусоба), які мешкали по берегах Дніпра, відомі своїми тісними стосунками з київськими, переяславськими та чернігівськими князями. Припускається, що вони становили окреме угруповання з власною структурою. Утім, для певних висновків щодо структури половецького паксу бракує даних. Єдиний сигнал про формування вищої надплемінної влади серед половців надходить із передодня монгольського нашестя і пов’язаний з монгольською загрозою.
156
Розді л 5
Чомусь руський літописець назвав половецького князя Юрія Кончаковича «найбільшим з половців». Це трапилося тоді, коли Юрій збирав сили проти монголів і звернувся по допомогу до руських князів. Схоже, що саме цей князь фігурує в китайській хроніці Юань-ши (історія монгольської династії Юань у Китаї) під іменем Ю-лі-гі, проте в парі з іншим ватажком на ім’я Та-та-хар25. Словом, якщо одноосібне лідерство серед половців і існувало, то воно мало поки що персональний характер і, напевно, ще не мало інституційного оформлення. Справжню організовану державність принесли в українські степи монгольські завойовники. Монгольська доба: Золота Орда. Монгольська доба дістала свою назву від імперії, створеної Чингізханом бл. 1180–1190 рр. і керованої започаткованою ним династією до 1368 р. Назва цієї держави монгольською мовою – Йеке Монгґол Улус («Улус великих монголів»), походить від назви панівного народу (з характерним для домодерної політичної лексики означенням панування та старшинства через прикметник «великий»). Держава, яка дістала на Русі назву Золотої Орди, утворилась із західного уділу Монгольської імперії, призначеного рішенням монгольського курултаю 1229 р. для синів старшого з синів Чингізхана – Джучі (пом. 1227). Тому її інша назва – улус Джучі. Фактично територію улусу було завойовано у 30–40-х роках XІІІ ст. Упродовж цілого ХІІІ ст., а формально до падіння уряду великих каанів і заразом імператорів Юань у Китаї 1368 р. ця держава і являла собою улус Монгольської імперії. Фактично ж перший її правитель хан Батий і був творцем незалежної держави. Основною відмітною рисою Золотої Орди, як і Монгольської імперії, була відмова від племінного адміністративного поділу. Звичайно, в цій державі збереглися привілейовані племена і племена підневільні. Проте основним принципом організації імперії був поділ її на улуси між представниками династії Джучидів з наданням їм адміністративних повноважень. При цьому представники одного племені могли опинитися в різних улусах імперії. Іноді це робилося навмисно. З іншого боку, господарі улусів (улус-беки) були не племінними ватажками, а представниками правлячої династії і заразом службовцями держави, адже вони відповідали за виставлення до збірного війська певних контингентів війська – тисяч і десятків тисяч. Такий формалізований підхід до адміністративного поділу імперії призвів до швидкого нівелювання статусу племен. Відповідно соціальний престиж зумовлювався не так племінною належністю, як місцем особи в державній ієрархії. Сам верховний правитель держави – він мав ханське достоїнство – теж мав свій улус, який називався великим, себто головним (улуг улус), або столичним краєм (тахт-елі). Іншим наслідком монгольської системи стала швидка асиміляція завойовників більш численним тюркським населенням. В Україні воно було представлено половцями. Одним з каналів для цього стала мобілізація половців як рабів на військову, державну та персональну службу монгольських правителів. Навіть у гвардії великого каана у Пекіні служили онгути, кипчаки-кангли, карлуки. Провідним генералом великого каана і китайського імператора Хубілая (1260–1294) служив Токтак – половець з
Розді л 5
157
племені ольберлі, а в першій третині XІV ст. канцлером і так званим сірим кардиналом династії Юань був інший половець Ель-Темюр26. Територія Джучієвого улусу включала степи Східної Європи (разом з Україною), Центральної Азії та Західного Сибіру. В них одразу були виділені улуси синів Джучі: Батия, Берке, Орда-Ічена, Шибана, Могола. Кожен з синів, крім Берке, став родоначальником молодших династій, проте старшинство разом з правом на ханство зберігалося за нащадками Батия (Батуїдами) до їхнього згасання 1357 р.; відтоді з правлінням Урус-хана право на ханство перейшло до Ордаїдів, що правили Кок-Ордою. За степовими правилами, улус Батия був правим і «старшим» крилом імперії. Там само знаходилася столиця Сарай (перс. палац), зведена близько хозарської столиці Ітиля. Наприкінці ХІІІ ст. столиця перебуває у Новому Сараї (близько сучасного м. Волгоград). Лівим і «молодшим» крилом була Кок-Орда із центром у м. Сигнак біля р. Сир-Дарья. Вищий уряд Золотої Орди представляли хан, який був абсолютним правителем, і курултай, степовий репрезентативно-дорадчий орган, що мав право затверджувати нового хана. Беклярібек («бек над беками») зосереджував у своїх руках переважно військово-адміністративні повноваження, а везір – адміністративно-економічні і керував роботою уряду – дивану. Уряд своєю чергою наглядав за збиранням податків через розгалужену систему митників та інших чиновників. У державі нібито існувало сімнадцять улусів27, проте це число може мати символічне значення. Щодо території Українського степу, то тут відомо про існування трьох улусів-туменів. Кордони між ними були встановлені по великих річках. Земля на крайньому заході, між Дністром і Сіретом, була віддана під правління Могола, сина Джучі. Надалі її успадкував його онук Ногай. Зимова ставка і політичний центр улусу перебував на Дунаї біля Ісакчі. Межиріччя Дністра та Дніпра утворювало інший улус. Папський посланець Плано Карпіні 1245 р. засвідчив, що ним розпоряджався Коренца. В давньоруських літописах він був відомий як Куремса. Його справжнє ім’я було Курмиши, він був онуком Орди, старшого брата Батия. Ймовірно, його зимова ставка розташовувалася в районі пізнішого Кочубіїва (сучасного м. Одеса). До третього улусу належали землі між Дніпром і Доном. За часів Плано Карпіні улусним бегом цього тумену був Мауці (Могучей з руських літописів), справжнє ім’я якого Муджи Яя, син Чагатая і двоюрідний брат Батия. До цього улусу належав і Кримський півострів. Ставкою улусного бега було місто Крим, яке, власне, дало назву і улусові, і півострову. Далі на схід до Волги знаходився улус Картана, Батиєвого зятя, а за Волгою – улус самого великого хана28, пізніший улуг улус. Поділ на тумени-улуси намітив лінії, за якими невдовзі почався розпад Золотої Орди. Перша спроба відколотися від держави належить Ногаєві. Географічне положення його улусу дало можливість темникові ходити походами на Балкани, Угорщину, Литву, Польщу, брати данину з Болгарії. Багатство зробило Ногая наймогутнішим улусним бегом. У спробі дістати незалежність він заручився союзом з нащадками Курмиши – Абаджи та його синами. 1270 р. Ногай навернувся в іслам. Він почав карбу-
158
Розді л 5
вати власну монету – символ державного суверенітету в ісламському праві. Зрештою це спровокувало відкритий конфлікт між Ногаєм і золотоординським ханом Тохтою. 1299 р. Ногай спробував підкорити Кримський улус, але наступного року зазнав поразки від хана Тохти29. Посланий на місце Ногая брат Тохти Сарай-Буга теж захотів відділитися. Його спроба також була придушена, і Тохта призначив тоді улус-бегом свого сина Ільбасара. У першій половині XІV ст. цей улус пережив пору економічного розквіту завдяки стабільності та розвитку торгівлі. На його території існувало кілька монетних дворів – у Вічіні, Лозовій, Костештах, Старому Орхеї, Ак-Кермані. Ще 1368 р. угорський король Людовік І дарував правителеві цього улусу право безмитної торгівлі у Брашові30. Однак із послабленням Золотої Орди внаслідок усобиць 1360–1380-х років територія цього улусу була завойована литовцями, волохами і молдаванами. Улус Куремси-Курмиши включав, крім степів, території Галицько-Волинського та Київського князівств. Тому руські літописи повідомляють чимало даних про організацію правління цього улусу. За ними відомо, що в цьому улусі бегам не було дозволено династичне правління. Курмиши заступив Бурундай, потім – Теле-Буга, далі – Алгуй. Військовими губернаторами меншого рангу – баскаками – були тисячник Дмитрій, сотник Монгрот, згадані Плано Карпіні. Баскаки були передусім військовими намісниками. На них покладалися поліцейські та мобілізаційні обов’язки, адже руські війська також брали участь у монгольських набігах на Польщу, Литву, Угорщину, зокрема, 1260 р. з Бурундаєм, 1277 р. з Ногаєм, 1282 р. з Теле-Бугою, 1283 р. і 1285 р. з ТелеБугою і Ногаєм, 1287 р. – з ханом Теле-Бугою (який тоді вже посів престол) і Алгуєм. Крім баскаків, призначалися й, умовно кажучи, цивільні адміністратори – даругачі («печатники»), відповідальні за збирання податків, проведення переписів населення, утримання доріг, стосунки з підлеглими руськими князями. Спочатку це був Курил, потім Мілей. Вони перебували у Бакоті, де на перевозі через прикордонний Дністер, напевно, існувала улусна митниця. У Каневі, на перевозі через Дніпро, той-таки Плано Карпіні зустрічав іншого адміністратора, мабуть, у тому ж ранзі – алана Міхея. Одразу після завоювання на цій території було проведено податковий перепис населення31. Це слугувало для запровадження розверстаних податків, яких не існувало на Русі. Звичайно, місцеве населення через цей передовий спосіб експлуатації зазнало лише страждання, адже неспроможних платити податки самих продавали у неволю32. Опресивний режим монголів нещадно експлуатував підкорених, у тому числі князів. У той же час монгольська практика запозичувалася підкореним населенням і ставала частиною місцевої державної традиції. Наприклад, поштова служба, на яку мобілізувалося місцеве населення, ефективно працювала вже за лічені роки по завоюванні – Плано Карпіні повідомляв, що міняв коней п’ять-сім разів на день33. А перша згадка про проведення самими руськими адміністраторами перепису населення відноситься до 1283 р.34 Ще одна важлива частка монгольської спадщини – це використання підлеглого населення на державній військовій службі. Велике князівство Литовське, захопивши територію цього улусу в другій половині XІV ст., інкорпорувало разом із нею і фіскальні практики монголів. Вони докорінно відрізнялися від європейських тим, що військова служба в степовиків цілком могла визнаватися за рабську повинність, тоді як у Західній Європі військова служба вважалася підставою
Розді л 5
159
для привілейованого статусу. Запозичивши цю практику, нові господарі улусу несвідомо створили необхідні підстави – кадрові й легальні – для формування українського козацтва. Козаки – початково воєнні раби монголів – ознайомившись у складі Великого князівства Литовського з європейськими ідеями, звичайно, висунули претензії на права шляхетського стану. Монгольська практика набула нового змісту і на віки визначила перебіг української історії. Кримський улус до кінця ХІІІ ст. змінив кілька хазяїв. 1260 р. ним правив УрангТимур, син правлячого хана Монгке-Тимура35. 1269–1279 рр. там правив сельджуцький принц Ізедін Кейкаус. У наступному столітті з його правителів був відомий Кутлубуга, який мав титул інака («наперсника») і, отже, наближеної до хана особи. Під час усобиці 1359–1380 рр. на якийсь час цим улусом заволодів Мамай, а по його смерті став правити син Кутлубуги Інака Ільяс. Долю цього улусу визначила наявність Кафи – головного порту в Північному Причорномор’ї. Після занепаду трансконтинентальної торгівлі, а з нею і золотоординської столиці Сарая, саме Кафа перетворилася на центр економічного тяжіння в Золотій Орді. Тому кримські улус-беги, які контролювали через тудунів збір на свою користь податків у Кафі, дістали перевагу над іншими правителями держави включно з ханами. Відповідно цей улус став на шлях сепаратизму. Після втрати престолу тут намагався утриматись і хан Тохтамиш, і пізніше хан Улуг-Мугаммед. Кримом намагалися оволодіти і литовці. В 1430–1440 рр. тут утвердилася династія Ґереїв, і це дало початок Кримському ханату. Помонгольська доба: Кримський ханат. Кримський ханат називався порізному. «Кримський ханат» – назва цієї держави в османців та європейських сусідів, дана за положенням її метрополії – півострова Крим. Європейці називали ханат також Малою Татарією на противагу «Великій Татарії», себто Євразійського Степу та Монгольської імперії Чингізхана. У Речі Посполитій і Московії Кримський ханат називали Перекопською ордою, перекопськими татарами, Перекопською Татарією (Tartarіa Precоpensіs), оскільки «перекоп» – калька назви міста Крим, а згодом прикордонної фортеці Ор. У титулатурі кримських ханів держава називалася метафорично Тахт-і Крим («Кримський престол»), або Тахт-і Крим ве Дешт-і Кипчак («Престол Криму та Кипчацького степу»). На першому ж місці в титулі ханів зазначалися метафорична назва Золотої Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії у Нижньому Поволжі Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, але не користувалися ним у стосунках з османськими султанами. Хани першої половини XVІ ст. претендували навіть на роль спадкоємців усієї імперії Чингізхана як «імператори усіх монголів» (barça Mоgоl padіşağı). Литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecоpensіs. Від середини XVІ ст. повний титул кримського хана подавався більш-менш стандартно як Ulu Оrda ve Ulu Yurtnıŋ ve taht-і Krım ve Deşt-і Kıpçaknıŋ ve cumle Tatar ve bі-hesab Nоgaynıŋ ve Tat ve Tavgaçnıŋ ve Dağ Çerkaçnıŋ ulu padіşağı («Великий падишаг Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх татар, не-
160
Розді л 5
зліченних ногаїв, татів, тавгачів і гірських черкесів»). Неофіційно хани та їхні підданці називали ханат – Крим юрт (кримська вотчина). Крім Кримського півострова, під правлінням кримських ханів знаходились у різних формах залежності степові території України, населені кочовими племенами, переважно ногайцями, – Ор-ташраси («Заор’я», «терен за Перекопом») і деякі території Прикубання й Північного Кавказу, населені ногайцями, черкесами й абхазцями. Правляча династія, рід Ґереїв, виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тимур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингізхана. Династія прийняла ім’я монгольського племені Ґерей (імовірно, від Керей, яке, на припущення Д.Немета, походить від монгольського слова «ker» – «велетень», і зменшувального суфіксу -ey, множ. – кереїт), що в ході завоювань Чингізхана розселилося у Центральній Азії та Східній Європі. Кереїти були одним із чотирьох провідних племен (кешік) Золотої Орди. Політичні зв’язки династії Ґереїв з кереїтами відбились у кримській легенді, за якою один із ханських предків Гіяседдин виховувався названим батьком-опікуном (аталик) з кереїтів. Родовим символом (тамга) династії Ґереїв був тарак («гребінь») – знак у вигляді тризуба із повернутими додолу зубцями, що був символом одного з відділів кереїтів, відомого за назвою цього різновиду тамги – таракли. Прізвисько (лакаб) Ґерей взяв засновник династії Гаджі-Ґерей, але тільки один з його синів МенґліҐерей та усі його нащадки носили його. Тому, схоже, що лінія Ґереїв пішла від однієї з дружин Гаджі-Ґерея, імовірно, кереїтки за походженням, але це залишається тільки припущенням. Будучи чингізидами, Ґереї від народження мали право на титул хана, але у Кримському ханаті його носили тільки ті з них, хто хоч раз посідав престол. Імператорський титул падишаг хани з роду Ґереїв присвоїли собі після завоювання Великої Орди, метрополії Золотої Орди 1502 р. Усі принци та ханські доньки мали титул султан. По османському завоюванні 1475 р. хтось із принців з роду Ґереїв, зазвичай братів хана, перебував у почесних заручниках у османських султанів. У Стамбулі не раз добровільно мешкали амбітні шукачі кримського трону. Престол за традицією переходив до старшого з роду. Хани з початку 1475 р. ввели посаду першого заступника – калги (тюрк. калга від кагилга, на правдоподібне припущення Й.Матуца, «ставленик»), який також уважався спадкоємцем трону. Починаючи з правління Мегмед-Ґерея ІІ (1577–1584) вводилася посада другого заступника і спадкоємця – нуреддіна (араб. «світоч віри»). На посаду калги мусили призначатися брати хана, на посаду нуреддіна – допускались і сини. Двадцять чотири хани зійшли на престол з посади калги і п’ять – з посади нуреддіна. Водночас за степовою традицією дозволялось і відкрите престолонаслідування, яке супроводжувалося вбивством братів, дядьків і племінників. Втеча від переслідувань за межі Криму в степи та на Кавказ і козакування («вільне життя [у вигнанні]») під опікою названого батька (аталика) та побратимів (кунаків) уважалося важливою складовою виховання кримських царевичів. Легітимність престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, проте вибір кандидата на ханство поступово з середини XVІ ст. переходить до османських султанів. Остаточно ця практика закріплюється наприкінці XVІІ ст. Усунуті з престолу хани перебували на засланні у султанських помістях, часто на о. Родос. Деякі представники
Розді л 5
161
династії не раз сходили на трон двічі й навіть тричі (ель-Гадж Селім-Ґерей правив чотири терміни між 1671 та 1704 р.). Османські султани мали право страчувати усунутих з престолу ханів, і як виняток два хани Мегмед-Ґерей 1584 р. та Інайєт-Ґерей 1637 р. були страчені, перебуваючи при владі. Кілька родичів правлячого хана перебували в заручниках у султана, мешкаючи в його помістях. Репродуктивна політика Ґереїв зводилася до конкубінажу із невільницями, які були або захоплені в полон у різних краях, або привезені як данина від черкеських племен. Династичні шлюби Ґереї не практикували, за винятком випадку, коли МенґліҐерей віддав своїх доньок за османських принців Мегмеда (пом. 1505), сина султана Баєзіда ІІ, та Сюлеймана, майбутнього султана Сюлеймана Пишного, під час їхнього перебування в Кефе губернаторами провінції. Султанок роду Ґереїв переважно видавали заміж за представників родової аристократії ханату. Завдяки авторитету чингізидів Ґереї вважалися спадкоємцями Османів у разі згасання їхньої чоловічої лінії, незважаючи на відсутність кровних зв’язків між династіями. Ханські наложниці (хатун), попри невільницьке походження, визнавалися членами династії. Старша конкубіна (валіде-султан або улу-султан) мала ранг третьої особи в Кримському ханаті після калги. Султанки мали право на дипломатичне листування. Відсутність законних шлюбів забезпечувала панування однієї чоловічої лінії династії. Відоме лише одне відгалуження династії – Чобан-Ґереї (зневажливо: чобан – «пастух»), що утворилося від нащадків однієї з наложниць калги Фетг-Ґерея (загинув 1596), нібито польської князівни Марії Потоцької. Один з представників цієї лінії Аділь Чобан-Ґерей був ханом (1665–1670 рр.), але в подальшому Чобан-Ґереям було відмовлено у праві на ханство. Кримський ханат як степова імперія являла собою воєнну конфедерацію кочових племен на чолі з військовим ватажком, який водночас був патримоніальним володарем. Метою такого об’єднання було підтримання боєздатного війська для забезпечення внутрішнього порядку і законності (араб. адалет – «справедливість»), а також для визиску матеріальних благ з сусідніх держав озброєним шляхом. Воєнний характер ханату відбився в одній з його основних метафоричних назв орда (перс. орду – ставка головнокомандувача, військо). Через рухливу територіально-демографічну композицію Кримського ханату протягом тривалої історії зазнавала змін і його структура. Повною мірою вона ще не описана. Нижче охарактеризовано основні державні інститути Кримського ханату. Хан у державі був верховним головнокомандувачем, правителем і володарем. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців, випливала з належності до династії Ґереїв. Хан мав право «життя і смерті» над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права хана втілювались у нормах звичаєвого неписаного права (тьоре, яса). Наприклад, хан мав право на п’яту частину воєнної здобичі підданих. Він вимагав служби у війську від підданих, як і сам мусив служити з військом сюзеренові – османському султанові. Однак реальне втілення прав правителя залежало від його авторитета, що уявлявся за віруваннями степової релігії тенґріанства як сила «небесної харизми» (кут) хана, яка мала виявляти себе у військовій вдачі хана, а отже,
162
Розді л 5
і його багатстві. Брак особистої харизми міг стати підставою для непокори і навіть збройного повстання підданих. Відкритість престолонаслідування була основним засобом виявлення харизми, хоча повною мірою практикувалася рідко. Наслідком цього принципу були звичай розправи новопоставленого хана над своїми суперниками та право призначати заступників (калгу й нуреддіна) за власним бажанням, а не переймати їх від попередника. Наприкінці XVІ ст. ініціативу усунення і призначення ханів перебирають османські султани. Прецедент, на якому розвинулася зверхність османського монарха, походить від визнання себе ханом Менґлі-Ґереєм як ставленика (тікме) Мегмеда ІІ внаслідок визволення його з генуезького полону 1475 р. Першу резиденцію хани мали у м. Солхат, на початку 1530-х років її перенесли до Бахчисарая, а 1777 р. – до Кефе. Крім офіційного міста перебування, хани не мали власного домену. Заступників і співправителів хана – калгу і нуреддіна – призначав і змінював правлячий монарх, і на його доручення вони перебирали на себе різні військові й адміністративні повноваження. Вони мали пріоритетне, але не автоматичне право на успадкування престолу. Як співправителі вони мали власні постійні резиденції (відповідно в Ак-Мечеті та поблизу р. Альма) і дорадчі органи (диван), їхня згода і присяга (араб. шарт далі перетворилося на рос. шерть) були обов’язковими в укладанні правочинних міжнародних угод Кримського ханату. При хані діяв дорадчо-виконавчий орган (спочатку корниш, а з кінця XVІ ст. диван), до складу якого входили калга та нуреддін, везір (дуван, у XVІІІ ст. каймакан – араб. «заступник, намісник»), муфтій та/або казіаскер (головний тлумач ісламу та/або судді), ор-бег (перекопський бег, у XVІІІ ст. каймакан), ватажки кримських і ногайських кланів. Для переписів населення, стягування податків на користь хана та управління прибутковими одиницями призначалися комісари (араб. емін – довірена особа) з оточення монарха. Про постійні розпорядчі органи відомостей немає. Адміністративно-територіальний поділ протягом майже всього існування Кримського ханату був представлений бейліками, на території яких беї мали всю повноту адміністративної влади з правом стягувати податки. Від часів появи осілих поселень сформувалися судові округи – кадилики. На початку XVІ ст. вони існували для степу, а також для ханських підданців, що мешкали на території османської провінції Кефе. На 1666 р. кадиликів налічувалося 24, у 1740 р. – 48. Вони стали зародками цивільного адміністративно-територіального та судового поділу, запровадженого у ханаті після відокремлення від Османської імперії. Ханат складався з 6 повітів (каймакамлик) і 42 кадиликів. Хани з метою зміцнення власного авторитету прагнули створити противагу родовій аристократії, утримуючи військо, яке підпорядковувалося безпосередньо ханові, невільників (капикулу) та служиле дворянство (ічкі-беглері), останні з середини 1550-х років стали діставати умовні пожалування. Населення Кримського півострова, метрополії Кримського ханату, належало до чотирьох великих кланів – розгалужених племінних об’єднань, утворених як із кровно споріднених племен і родів, так і з тих, хто визнали лояльність верхівці. Кожен з
Розді л 5
163
кланів мав постійну територію для кочування і виставляв окреме військо. Правлячу верхівку клану утворювала родина на чолі з бегом, який ще називався карачу-бегом, або крим-бегом. Бег – старійшина клану. Його родичі мали титул мурз (від араб.-перс. емір-заде – «син правителя»). Склад четвірки головних кримських кланів був різним, це клани Шірін, Барин, Кипчак та Аргин. На кінець XVІІ ст. це були Шірін, Арин (Аргин), Яшлау, Барин. Найвпливовішим був клан Шірін, бег з клану Шірін уважався найстарішим з карачу-бегів. Він один міг виставити до 20 тис. війська. Мірзи Шірінів уважалися достойними для одруження з султанками Ґереїв. Ватажки кримських кланів утворювали головну опору ханів і водночас основну опозиційну силу. Це тому, що ватажки мали право збиратися на загальний з’їзд – курултай (проводився або в Солхаті, або біля скелі Ак-Кая – Біла скеля – на північ від міста Карасу-Базар), що мав право усувати й обирати ханів. Не будучи самі легітимними носіями верховної влади, ватажки кланів забезпечували легітимність правлячих ханів і лояльність населення ханату. Повноваження курултая зумовлювалися степовою політичною традицією і в Кримському ханаті зміцнювалися політикою ханів, спрямованою на переселення кочовиків зі сходу на підконтрольну їм територію. Крім кланів-тюрків, що перебували на Кримському півострові, владу хана визнавали численні ногайські племена і клани, які розселилися на материковій частині ханату між Дунаєм і Кубанню. Найвпливовішим з них був клан Мангит, або Мансур, що оселився у Криму коло Ґьозлеве (сучасна Євпаторія). У XVІІІ ст. Мансури мало поступалися впливом Шірінам. Склад кланів, що мешкали поза Кримом, як і їхнє підданство Ґереям, мінялися впродовж існування Кримського ханату. Ногайські племінні об’єднання відомі як під умовними назвами (Акерманська, Білгородська або Буджацька орда XVІ–XVІІ ст., очаківські татари), так і під власними (Єдісан, Єдічкуль, Джембойлук – XVІІІ ст.). Вони мали власну структуру і правлячі роди. Витіснені зі сходу і приваблені багатством Північного Причорномор’я, ногайські клани були зацікавлені залишатися тут, незважаючи на те що хани вважали їх своїми рабами і слугами (куллар ве карачілер) і не раз піддавали тяжким і принизливим поборам. Ногайці, невдоволені ханською зневагою до них і до того ж маючи власні державні амбіції на престол ханату, часто повставали проти ханів: 1523 р. вбили Мегмед-Ґерея, 1541 р. зірвали Сагіб-Ґерею похід на Москву, за що їхнього ватажка Баки було згодом страчено, 1548 р. зазнали нищівного розгрому біля Перекопа (увійшов в історію як Ногай киргини – «ногайська різанина»). Порта, пропонуючи ногайцям османське підданство, яке б зрівняло їх у статусі з кримцями, використовувала ногайців як засіб нейтралізації занадто непокірних ханів (1628 р. вбили Мегмед-Ґерея ІІІ, 1637 р. повстали проти Інайєт-Ґерея). У XVІІІ ст. Російська імперія також мала бажання зробити ногайців своїми підданими. Ногайські племена становили периферію Кримського ханату. У XVІІ ст. головнокомандувачем ногайців був Ор-бег. У XVІІІ ст. хани призначали кожній орді командуючого (перс. сераскер, із султанів роду Ґереїв) та адміністратора (каймакам). Черкеські племена Північного Кавказу перебували у підневільному становищі. Османські султани визнавали суверенітет ханів над ними. Данина черкесів ханам та османським султанам складалася з невільників. Плем’я Бесленей брало на себе виховання молодих Ґереїдів.
164
Розді л 5
Значна частина підданців ханату, переважно серед міського населення, були немусульмани. Вони були організовані відповідно до віросповідання у самоврядні громади православних греків, вірмен та іудеїв. Статус циган був невизначеним. Незважаючи на судовий імунітет громад, їхні члени могли звернутись у судових справах до мусульманського судді. Кримські хани перебували в персональному підданстві у османських султанів. Безпосереднім приводом для його встановлення послужило османське завоювання генуезьких колоній 1475 р. Безпосередньо перед тим прагнення Менґлі-Ґерея контролювати посаду тудуна Кафи призвела 1473 р. до конфлікту з бегом Шірінів Емінеком та іншими кланами. Внаслідок їхнього повстання Менґлі-Ґерей утік до Кафи, де генуезці кинули його до в’язниці. Вожді кланів закликали Османів допомогти покласти край анархії. Османський султан Мегмед ІІ скористався цією нагодою для захоплення економічно важливої генуезької Газарії та розправи з князівством Феодоро, союзником ворожого їм Молдавського князівства. 6 червня 1475 р. османський корпус на чолі з везіром Ґедюком Агмедом Пашою захопив Кафу, а в грудні – столицю феодоритів Мангуб. На завойованій території османці утворили провінцію із центром у м. Кафа (Кефе). На територію Кримського улусу османці не вступали і не завойовували його. Статус Кримського улусу не змінився. На трон повернувся Нур-Девлет. Менґлі-Ґерей був відправлений до двору султана. 1476 р. внаслідок безвладдя в Криму утвердився Джанібек, ставленик золотоординського хана Ахмата. Внутрішня анархія та загроза відновлення суверенітету Золотої Орди над півостровом змусили клани відновити на ханстві Менґлі-Ґерея. Мегмед ІІ на їхнє прохання звільнив Менґлі-Ґерея і доправив до Криму 1478 р. Визволення з генуезької в’язниці примусило Менґлі-Ґерея визнати особисте підданство османському султанові Мегмеду ІІ, засвідчене листом на початку липня 1475 р. Це створило прецедент підпорядкування династії Ґереїв дому Османів. Цьому додатково сприяло тривале царювання Менґлі-Ґерея та вимандрування з Криму його братів, що зафіксувало право престолонаслідування по лінії Менґлі-Ґерея, хана, що визнав верховенство османських султанів. Формального ж договору між двома династіями Османів і кримських чингізидів ніколи не існувало. Стосунки Кримського ханату з Османською імперією визначалися не правом завоювання, а міждинастійною унією, в якій Ґереї визнавали зверхність Османів. Тому кримські хани впродовж першого століття по османській експедиції до Криму 1475 р. мали всі формальні атрибути суверенітету, визнані в ісламському праві, – це право карбувати власну монету і право на хутбе (заздравиці на свою честь під час пополуденної молитви по п’ятницях). Тільки Іслам-Ґерей (1484–1588) відмовився від згадування свого імені на першому місці під час хутбе. Це стало прецедентом, і імена наступних кримських ханів почали згадуватись у хутбе після імені султана. Судочинство за приписами ісламського права (шаріат), спільного для Османської імперії та Кримського ханату, у Криму здійснювали судді (кадії), що призначалися відомством кадіаскера Румелії у Стамбулі. Проте султанське право (канун) на Кримський ханат не поширювалося. Тут діяло традиційне право (адат, або тьоре). Хан Мурад-Ґерей (1678–1683) навіть збирався, щоправда, даремно, запровадити судочинство винятково за нормами тьоре, відмінивши шаріат.
Розді л 5
165
Окремішний правовий статус Кримського ханату виявлявся й у тому, що він не входив до жодної імперської митної зони. Отже, товари, зокрема невільники, що перетинали османсько-кримський кордон, обкладалися митом. Хани під час свого правління були повновладними суверенами Кримського ханату, мали право на самостійні зовнішні зносини, право призначати і збирати податки, право видавати закони тощо. Чимало ханів намагалися проводити незалежний політичний курс, що виражалось у різких заявах з їхнього боку на адресу Порти і подекуди спричинювало відкриті конфлікти. Прагнення ханів позбутися контролю з боку Османів спонукало Сагіб-Ґерея перенести столицю держави на початку 1530-х років зі Солхата подалі від Кафи з її потужною фортецею, гарнізоном та османським намісником – до Бахчисарая. Османські султани мали тільки дві політичні прерогативи стосовно кримських ханів. По-перше, вони мали право усувати і призначати ханів за власним бажанням, а по-друге, право викликати кримське військо на імперські воєнні кампанії. І хоча здійснення цих прав потребувало узгодження з правлячою верхівкою Кримського ханату, османські султани мали для цього чимало засобів заохочення і тиску. Тому Кримський ханат може вважатися з формального боку союзною державою, однак з огляду на частоту втручання османської влади у престолонаслідування та використання кримських орд у власних воєнних кампаніях він може вважатися і османською провінцією. Османський тиск на Кримський ханат залежав від узгодження політики кримських ханів з воєнними та політичними намірами Османської імперії у Східній Європі. Віддаленість її від центральних земель імперії і важливість для постачання невільників блокувала плани територіальної експансії. Підтримання мирних стосунків із польсько-литовською державою диктувалося також завданням запобігти її союзу з австрійськими Габсбургами, що мало значення для османського контролю над Угорщиною. Нарешті, стабільність була важливою умовою для організації довозу товарів, насамперед хутра, з Московії (як напряму через Азак, так і через територію Речі Посполитої). Воєнне домінування і автономний статус Кримського ханату в цьому регіоні відповідали інтересам Порти, тому що ханат оберігав османські кордони, постачав рабів і при цьому не вимагав коштів з державної скарбниці. Хани за це мали право стягати данину з Речі Посполитої (15 тис. флоринів щороку) та Московії (близько 10 тис. рублів на рік у першій половині XVІІ ст.). Загалом за першу половину XVІІ ст. Кримський ханат стягнув з Московської держави близько 1 млн рублів. Додатковий зиск з цих та інших країн (Австрія, Данія, Швеція, Рим) приносив обмін посольствами, під час якого кримські посольства вимагали подарунків та утримання від приймаючих сторін, що було прихованою формою данини. Значні прибутки приносила работоргівля та викуп полонених. Усе це давало значний прибуток правлячій верхівці, тому і хани були зацікавлені у веденні агресивної політики щодо своїх сусідів. Кримський ханат самостійно організовував воєнні кампанії у Північному Причорномор’ї, передусім набіги за ясирем, зазвичай не маючи політичної мети в цьому. Водночас хани брали участь і в османських походах у цьому регіоні. Вперше кримські війська було запрошено взяти участь у воєнній кампанії Османів уже 1476 р., для походу на Молдавське князівство. Внаслідок внутрішніх чвар і золотоординського втручання той похід не відбувся. Вперше кримське військо на чолі з ханом Менґлі-
166
Розді л 5
Ґереєм приєдналося до османців для завоювання фортець Кілії та Акермана 1484 р. на запрошення Баєзіда ІІ. 1538 р. кримці взяли участь у наступному поході османців на Молдавське князівство. Кримці беруть участь в організації оборони проти українського козацтва, а з початку 1560-х років також і Московії. Однак Девлет-Ґерей саботував османський похід на відвоювання Астрахані 1569 р. Проте Північне Причорномор’я рідко ставало ареною спільних османськокримських походів. Османи ігнорували інтереси Кримського ханату. Часом вони намагалися стримати татарські навали на Річ Посполиту прямими наказами. 1538 р. заради посилення контролю у Північному Причорномор’ї османи захопили Бендери й Очаків, відібравши останній у хана Сагіб-Ґерея. Щоб усунути причину прикордонних конфліктів, Порта 1542 р. ініціювала упорядкування османсько-річпосполитського кордону, хоча й не досягла результату. Тому висунута російською історіографією теза про повне узгодження кримської політики з політичним курсом Порти здається перебільшенням, покликаним історично виправдати російську експансію в Північному Причорномор’ї. Хани самостійно укладали союзи і приймали рішення про воєнні походи до Східної Європи. Тут підтримання воєнно-політичної гегемонії було головним завданням кримської політики. Це зазвичай досягалося через озброєні конфлікти з державамисусідами й укладання тимчасових союзів Кримського ханату з одними проти інших, що було засобом підтримання вигідного балансу сил в регіоні. Іслам-Ґерей ІІІ з цією метою пішов на союз із Богданом Хмельницьким 1648 р., що мало вирішальне значення для успіху Хмельниччини на початковому її етапі. Хан тримався цього союзу до грудня 1653 р., коли вирішив укласти союз із Річчю Посполитою з огляду на намір Хмельницького взяти підданство Московії. Кримський ханат 1709–1734 рр. знову дав притулок запорозьким козакам, які шукали у володіннях хана прихистку від репресій Петра І на помсту за союз зі шведами. Воєнна здобич, передусім полонені, легко знаходила збут або вимінювалася за гроші, тому вона була основною метою походів кримських військ. Через це набіги часто-густо відбувалися всупереч політичним цілям Кримського ханату та його міжнародним зобов’язанням. Особливо страждали від цього українські землі, які входили до території польсько-литовської держави, незалежно від того, чи перебували Османська імперія та Річ Посполита в стані війни або миру. Кримці брали ясир на територіях османських союзників. Османська політика зазвичай потурала кримцям, відсторонившись від цього. Воєнна і політична активність Кримського ханату в Східній Європі, що давала непоганий прибуток верховним сановникам, стимулювала її сепаратистські настрої щодо Османської імперії. Деякі кримські хани, які прагнули вести незалежну від Османів політику, навіть ішли на союз із ворогами османців. Через слабкість центрального османського уряду таких ханів було чимало протягом перших двох третин XVІІ ст. Так, 1624–1628 рр. уряд хана Мегмед-Ґерея ІІІ тримався за допомогою українських козаків під проводом Михайла Дорошенка. Спільними зусиллями союзники дали відсіч яничарам поблизу Кефе 1624 р. Союз хана Інайєт-Ґерея з козаками дозволив розбити ногайські війська Кан-Теміра 1637 р. Навзаєм татари потурали морським нападам
Розді л 5
167
козаків на Чорноморському узбережжі Анатолії та Румелії. Цей період був кризовим для османсько-кримських відносин. Кримські війська добре виявили себе у далеких походах іще у війнах із сефевідським Іраном від 1570-х років і починаючи з «довгої» війни з Габсбургами 1593– 1606 рр. – в Угорщині. Здебільшого кримці воювали за звичною тактикою – раптовими і короткотривалими набігами на ворожу територію, руйнуючи комунікації ворога і забираючи у полон невільників як головний трофей. Кримці виявили велику воєнну вдачу в стратегічних оточеннях і блокаді при облозі міст. До генеральних баталій татари залучалися рідко, оскільки османське командування уникало цього через недисциплінованість татарських союзників. Кримські загони не раз потрапляли у полон до персів і переходили до них на службу. Так, в оточення шаха потрапив 1579 р. Аділь-Ґерей, калга Мегмед-Ґерея ІІ. У 1614–1623 рр. на боці перського шаха Аббаса Великого воював проти османців і своїх побратимів Шагін-Ґерей, майбутній калга хана Мегмед-Ґерея ІІІ (1624–1628). Незадоволення діями кримських військ не раз ставало причиною серйозних конфліктів між Бахчисараєм і Стамбулом. 1583 р. хан Мегмед-Ґерей ІІ самовільно залишив театр воєнних дій у Закавказзі, проігнорувавши наказ повернутися, переданий через бейлербея Кефе, і самотужки взяв місто в облогу. Османці організували заколот, в результаті якого хан зазнав поразки, втік і зрештою був страчений. Інайєт-Ґерей 1637 р. відмовився йти походом до Закавказзя. Порта знову організувала збройний заколот, цього разу підбурила ногайців під проводом Кан-Теміра. Хан за допомогою козаків Тараса Федоровича завдав поразки ногайцям, але з’явився на аудієнцію до султана, де його підступно стратили. Отже, згадані випадки страти кримських ханів мали безпосередньою причиною конфлікт щодо участі кримців у воєнних діях на боці Османів. Османські сановники стикалися зі значними труднощами у бажанні поставити лояльнішого хана. Якщо вони не могли чинити тиск на невгодного хана через заколот кланів, то вдавалися до підбурювання племен ногайців і черкесів. З останньої третини XVІІ ст. Османська імперія спромоглася взяти Кримський ханат під значно жорсткіший контроль. До цього спонукали такі обставини. По-перше, виснажливі війни в Європі викликали зростання потреби в дешевому кримському війську. Це було необхідно як компенсація за поразки в османській обороні в Угорщині. По-друге, приєднання українського козацтва до Московської держави порушило воєнно-політичну рівновагу в Північному Причорномор’ї на користь Московії та спричинило її активну експансію у південному напрямку. Територія Кримського ханату позбавлялася буферної зони степу і перетворювалася на театр воєнних дій, тоді як татарська кіннота втрачала ефективність перед козацько-московським військом, озброєним вогнепальною зброєю. Це викликало потребу в упорядкуванні й укріпленні кордону, організації оборони, а отже, вимагало зміцнення дисципліни і лояльності ханів. Прихід до влади і тривале правління великих везірів з родини Кьопрюлю мало результатом упорядкування фінансів і централізації уряду, що позначилось і на стосунках із Кримським ханатом. Хани останнього періоду існування держави частіше міняються на престолі та царюють коротші терміни. Воєнний досвід і талант разом із лояльністю стають
168
Розді л 5
головними критеріями у відборі кандидатів на ханство, тоді як поразка у війні або невправність слугують вагомим приводом для усунення навіть поважного хана, неначе османського генерала (наприклад, усунення з ханства Селім-Ґерея 1677 р. після невдачі під Чигирином, Мурад-Ґерея 1683 р. за ігнорування походу на Відень). Тому хани зазвичай кілька разів сходять на трон. Так, ель-Гадж Селім-Ґерей посідав престол чотири рази у 1670–1703 рр., Девлет-Ґерей ІІ правив двічі між 1699 та 1713 р., КапланҐерей царював тричі у 1707–1736 рр., Селім-Ґерей Кати (Суворий), який уславився в походах на Персію, правив 1743–1748 рр., Крим-Ґерей був на ханстві двічі між 1758 та 1769 р. Поступово кримські монархи втратили зовнішньополітичну ініціативу і змушені були вступати у союзи, укладені Портою. Так, стратегічно важливий для Кримського ханату союз із Річчю Посполитою проти Московії було залишено внаслідок прийняття Петром Дорошенком османського протекторату й участі Речі Посполитої у «Священній лізі». Водночас кримці майже щорічно йдуть походами до Угорщини і Трансільванії. Тим часом московське військо і запорозькі козаки під час Кримських походів 1687 та 1689 р. досягають Перекопа. 1695 р. Кримський ханат втрачає фортеці у нижній течії Дніпра. Щоб компенсувати втрату Азова (1696), османці будують фортецю Єні-Кале та укріплюють Очаків. Газі-Ґерей ІІІ (1704–1707) планував приєднатися до союзу українського гетьмана І.Мазепи зі шведським королем Карлом XІІ, але перемога Петра І під Полтавою 1709 р. зірвала ці плани. Прийняття у підданство запорозьких козаків, які заснували січ в Олешках, і визнання Кримського ханату гарантом вольностей Війська Запорозького за Конституцією Пилипа Орлика були ознаками радше пограничного партнерства, ніж політичного значення Кримського ханату Прутська кампанія 1711 р., яка скінчилася поразкою, стала останнім стратегічним успіхом ханату в обороні проти Російської імперії. Кримське військо на чолі з Девлет-Ґереєм ІІ відіграло ключову роль в оточенні й блокаді військ Петра І. Однак уже під час війни 1736–1739 рр. війська Російської імперії двічі вдиралися до Криму, 1736 р. через Перекоп, а 1739 р. – по Арабатській косі. 1736 р. було захоплено столицю Бахчисарай і спалено ханський палац. Бєлградський мир не зачепив територію ханату, але визнання Османською імперією прав Російської імперії на Україну викликало зростання економічної та військової присутності Росії у Північному Причорномор’ї. Зокрема, Російська імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному морі (хоч і на кораблях османських підданців) і змогла будувати фортеці на території Гетьманщини. Наступні чверть століття османський уряд намагався стабілізувати стосунки з Російською імперією різними миротворчими заходами. Було облаштовано сухопутний кордон, організовано комісії для врегулювання взаємних прикордонних претензій між Кримським ханатом і Військом Запорозьким, відкрито спочатку українську консульську місію (проіснувала до 1758 р.), а згодом і російську (проіснувала від початку 1750-х років до 1764 р.). Від 1746 до 1769 р. в Бахчисараї існував і французький консулат, що також представляв інтереси Швеції. Консульський рівень іноземних посольств указував на провінційний характер Кримського ханату. У XVІІІ ст. хани дозволяли вести будівництво османських фортець на власній території (Єні-Кале, Арабат), розміщення османських гарнізонів у кримських фортецях, проте не могли будувати фортеці на
Розді л 5
169
Дніпрі. Пропозиція прусського короля Фрідріха ІІ Крим-Ґерею 1761 р. укласти наступальний союз проти Росії не була підтримана. Однак російський уряд не виявляв зацікавлення у нормалізації стосунків і, наслідуючи плани Петра І, прагнув захопити узбережжя Чорного моря. 1758 р. російський уряд підбурив ногайців до повстання проти кримського хана. Отже, миротворча політика не відповідала планам і можливостям Російської імперії. У ході російсько-турецької війни 1768–1774 рр. османські війська переважно зосереджувалися у Подунав’ї, тоді як Кримський ханат оборонявся власними силами, яких вистачало хіба що на проведення раптових рейдів до України. Проросійські симпатії ногайських кланів дедалі більше послаблювали оборону Кримського ханату. У липні 1771 р. російські війська під командуванням В.Долгорукого легко захопили півострів, включно з османською провінцією Кефе. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. Кримський ханат став незалежною державою, причому до нього долучалася територія провінції Кефе. За Айнали-Кавакською конвенцією, османський султан визнавався головою мусульман у Кримському ханаті, проте Росія зберігала за собою фортеці Керч та Єні-Кале, а російські війська залишалися на півострові. Правління хана Шагін-Ґерея (1777–1783) було позначене рішучими заходами з модернізації держави. Столицю Кримського ханату разом із резиденцією хана було перенесено до Кефе. Було організовано уряд у складі 12 міністрів, заведено постійне наймане 6-тисячне військо бешлю європейського зразка, налагоджено карбування якісної срібної монети. Частину вакфів було передано в розпорядження держави, а улема відправлено на державну пенсію. Численні реформи, здійснювані за фінансових дотацій Росії, посилили залежність Кримського ханату. 1778 р. за наказом Катерини ІІ православне грецьке населення Криму було депортоване до Приазов’я, що знесилило економіку ханату. Фінансові труднощі та економічна дезорганізація, посилені значними втратами населення, дестабілізували внутрішню ситуацію. 1781 р. повстання ногайців, заколот двох братів, повстання власного війська змусили ШагінҐерея навесні 1782 р. втекти під російську протекцію. Його владу було відновлено за допомогою російських військ, але 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію Криму. Шагін-Ґерею після перебування на засланні в Калузі було дозволено повернутися до Туреччини, що він і зробив на початку 1787 р., і цього ж року його було страчено на о. Родос. 1785 р. Порта планувала призначити хана татарським племенам у Буджаку. 1787 р., з початком війни з Росією, титул хана надано Шагбаз-Ґерею, пізніше БагтҐерею, які билися на чолі загонів буджацьких татар. Остаточно Порта визнала російську анексію Кримського ханату за Яським договором 1792 р.
Посилання до розділу 5
1 2 Якобсон А.Л. Средневековый Крым: Очерки истории и истории материальной культуры. – М.; Л.: Наука, 1964. – С.19. ПСРЛ. – Т.ІІ. – Арк. 62.
Розді л 5
170
3 4
5 6 7 8
9
10
11 12 13 14
15
16
17
18
Константин Порфирородный. Об управлении империей: Текст, перевод и комментарий / Под ред. Г.Г.Литаврина. – 2-е изд. – М., 1991. – С.38, 44. Зайбт Н. и В. Печати стратигов византийской фемы Херсон // Античная древность и средние века. – Симферополь, 1995. – Вып.27. – С.91-97; Булгакова В. Печати стратигов Херсона из находок в Сугдее // Восточноевроп. археолог. журн. – 2002. – С.6-8. Якобсон А.Л. Раннесредневековый Херсонес // Материалы и исследования по археологии СССР. – М., 1963. – Вып.63. – С.22. Соколова И.В. Администрация Херсона в ІX–XІ вв. по данным сфрагистики // Античная древность и средние века. – Симферополь, 1973. – Т.10. – С.208. Докладніше див.: Галенко О.І. Тудун // Східний світ. – 1998. – №1-2. – С.183-204. Berger E. Les regіstres d’Іnnоcent ІV. – Parіs, 1884. – T.1, №2122. – P.316; Balard M. Remarques sur les esclaves à Gênes dans la secоnde mоіtіé de XІІІ sіècle // Mélanges d’Archéоlоgіe et d’Hіstоіre. – Parіs, 1968. – С.630. Відповідну назву Lоrdо Bazar (ставка-ринок) засвідчив для Кримк/Солхатк севільський подорожник Перо Тафур: Tafur Perо. Andanças é vіajes de Perо Tafur pоr dіversas partes del mundо avіdоs. (1435-1439). – Madrіd, 1874. – Р.166. Gênes et l’Оutre-Mer. – Tоme І: Les actes de Caffa dі nоtaіre Lambertо dі Sambucetо 1289– 1290 / Ed. M.Balard. – Parіs; La Haye: Mоutоn&Cо, 1978. – Док.№244, 424, 679, 697, 833, 834 и др. Там само. – Док.№244, 373, 685, 697, 723. Brătіanu G.І. Actes des nоtaіres Génоіs de Péra et de Caffa de la fіn du treіzіème sіècle (1281-1290). – Bucarest: Cultura natіоnală, 1927. – P.79. Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба, 1300-1600. – К.: Критика, 1998. – C.125130. Докладніше див.: Beldіceanu-Steіnherr І., Berіndeі M., Veіnsteіn G. La Crіmée Оttоmane et lіnstіtutіоn du «tіmar» // Annalі dell’Іnstіtutо Оrіentale dі Napоlі. – Napоlі, 1979. – Vоl.39 (N.S. XXІX). – P.523-562. Цит. за: Berіndeі M., Veіnsteіn G. La présence оttоmane au sud de la Crіmée et en Mer d’Azоv dans la premіére mоіtіé du XVІ sіecle // Cahіers du mоnde russe et sоvіétіque. – 1979. – T.XX. – P.395. Див. Галенко А. Виноделие в Османском Крыму // Виноград и вино России. – 2001. – №1. – С.51-56; Halenkо О. Wіne prоductіоn, marketіng and cоnsumptіоn іn the Оttоman Crіmea, 1520–1542 // Іnternatіоnal Jоurnal оf Ecоnоmіc and Sоcіal Hіstоry оf the Оrіent. – 2004. – Vоl.47. – Р.40-88. Докладніше: Prіtsak О. The Slavs and Avars // Glі Sclavі Оccіdentalі e Merіdіоnalі nell’altо Medіоevо [Settіmane dі Studіо del Centrо Іtalіanо dі Studі sull’altо Medіоevо, XXX, 15-21 aprіle 1982]. – T.І. – Spоletо: Pressо la sede del Centrо, 1983. – Р.353-435; в українському перекладі надруковано: Пріцак О. Слов’яни та авари // Походження Русі. – К., 2003. – Т.ІІ. – С.773-811. Це підтверджував і анонімний персомовний твір «Худуд-аль-алам»: «Тархан Каган і є одним із нащадків Анса». – Hudud al-’Ālam. The Regіоns оf the Wоrld. A Persіan Geоgraphy (372 A.H. – 982 A.D.) / Transl. by V.Mіnоrsky. – Lоndоn: Messrs. Luzac &Cо, 1937. – Р.162. Про свою належність каганському роду стверджував і цар Йосип: «я, Йосип, син царя Аарона, цар син царя, син з царських синів. Чужинець не може сидіти на престолі моїх предків, але тільки син сідає на престол свого батька. Такий наш звичай і звичай наших предків з того самого дня, відколи вони знаходяться на (цій) землі». Див. Коковцов П.К. Еврейско-хозарская переписка в Х веке. – Л., 1932. – С.97.
Розді л 5
171
19 20 21 22 23 24 25
26
27 28 29 30 31 32
33 34 35
Dunlоp D.M. The Hіstоry оf the Jewіsh Khazars. – Prіncetоn, 1954. – Р.97. Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921–922 гг. – Х., 1956. – С.140-141. Hudud al-’Ālam. – Р.163. Хвольсон Д. Известия о хозарах, буртасах, болгарах, мадьярах, славянах и руссах АбуАли Ахмеда бен Омар ибн Даста. – СПб., 1869. – С.15-18. Про це свідчить сам хозарський каган Йосип: Коковцов П.К. Еврейско-хозарская переписка в Х веке. – С.102. Константин Багрянородный. Об управлении империей / Пер. под ред. Г.Г.Литаврина, А.П.Новосельцева. – М., 1991. – С.158-159. Bretschneіder E. Medіaeval researches frоm Eastern Asіatіc Sоurces: Fragments tоwards the knоwledge оf geоgraphy and hіstоry оf Central and Western Asіa frоm 13th tо the 17th century. – Lоndоn, 1888. – Vоl.І. – P.297-298. Докладніше: Halperіn Ch. The Kіpchak Cоnnectіоn: The Іlkhans, the Mamluks and Ayn Jalut // Bulletіn оf Schооl оf Оrіental and Afrіcan Studіes, Unіversіty оf Lоndоn. – 2000. – Vоl.63. – №2. – P.229-245. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды / Изд. В.Г.Тизенгаузен. – СПб., 1884. – Т.І. – С.299. Плано Карпини Дж. дель. История монгалов // Путешествие в восточные страны / Пер. с лат. А.И.Малеина, коммент. М.Б.Горнунга. – М., 1997. – С.72. Див. докладні відомості про Ногая у витягах з хроніки Рукнеддина Бейбарса: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.109-119. Bratіanu G.І. Demetrіus prіnceps tartarоrum (ca. 1360–1380) // Revue des Études rоumaіnes. – 1965. – ІX-X. – Р.39-46. Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.58. Рубрук Гильом де. Путешествие в восточные страны // Путешествие в восточные страны / Пер. с лат. А.И.Малеина, коммент. М.Б.Горнунга. – 3-е изд. – М., 1997. – С.106. Про це ж повідомляли пізніші хроністи з мамлюцького Єгипту. – Див.: Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Т.І. – С.231, 234, 241, 436. Цікаво, що пам’ять про це збереглася в давніх билинах, наприклад про Щелкана Дюденьєвича. Плано Карпини Дж. дель. История монгалов. – С.74. ПСРЛ. – Т.ІІ. – Ст.897. Абу-л-Гачи Бахадур Хан. Родословная история о татарах: В 2 т. – СПб., 1871. – С.173.
172
Розді л 5
Розділ 6. Політикоадміністративний устрій Запорозької Cічі (ХVI–ХVIІІ ст.)
174
Розді л 6
дміністративно-судові інституції, які витворилися й функціонували в Запорожжі, не лише були генетичними послідовниками давньоруської звичаєво-правової культури, а й увібрали в себе загальноукраїнські устроєві моделі й правові норми. Як зазначав М.С.Грушевський, «козаччина не перейняла з тих [княжих] часів готових організованих форм самоуправи, бо вони вигасли в руїнах східно-української дезорганізації переходових століть… Сі [козацькі] організаційні форми відроджувалися з тих основних клітин громадського ладу [України], які зціліли в сім часі упадку, й виростали з них поволі особливо на запорожськім Низу»1. Теоретичну основу побутування курінно-кошової системи в Запорозькій Січі становили віковічні традиції й звичаї українського народу. Як зазначав Д.І.Яворницький: «В основі всієї козацької громади був звичай: згідно звичаю вони [козаки] не допускали в Січ жінок, згідно звичаю чинили суд і розправу, згідно звичаю ділилися на курені і паланки, згідно звичаю збиралися у відомий час на спільні ради»2. У початковий період історії українського козацтва на етапі створення ранніх протосічей та куренів козаки, спираючись на свій попередній досвід, структурували владну ієрархію Запорозьких Вольностей, встановлювали певні норми суспільного співжиття, виробляли відповідний обставинам правовий світогляд, чинили часом відмінне в конкретних виявах, але загалом тотожне в його основних рисах судочинство. Це передусім було зумовлено спільністю рис правових звичаїв і самоврядування на тогочасних українських землях (Волинь, Берестейщина, Київщина, Поділля, Пінщина), населення яких стало головним джерелом формування низових козацьких осередків. Документальні матеріали ХVІ–ХVІІ ст. свідчать про високий рівень правової свідомості не лише зем’ян і бояр (останні вважаються основним джерелом формування козацтва у ХVІ ст.), а й українських селян. Усі вони в докозацькому своєму житті брали активну участь в органах громадського самоврядування, вічових і копних зборах, розв’язували різноманітні майнові конфлікти, розслідували цивільно-кримінальні справи, використовуючи при цьому як предковічні звичаї, так і державне
Розді л 6
А
175
законодавство (судебники, статути, магдебурзьке право)3. І навіть за умов домінування останнього, зокрема й наприкінці ХVІ ст. (за чинного Третього Литовського Статуту 1588 р.), самоврядні територіальні громади (підконтрольних польській адміністрації українських земель) збиралися на велелюдні віча-копи не згідно статутових артикулів, а «згідно давнього звичаю»4. Тому в умовах запорозької вольниці козацькі товариства мали чи не ідеальні умови для правотворчості з метою регулювання усіх сторін суспільного життя козацької громади та її зовнішніх зносин. Саме на цьому аспекті наголошувала більшість дослідників (починаючи з XІX ст.), які підкреслювали, що козацька адміністрація й судочинство витворилися: «самим життям, природними потребами самого народу, без будь-яких штучних… регламентацій»5.
1. Становлення Запорозької Січі та її політико-адміністративного устрою
Політико-адміністративний устрій Запорозької Січі сформувався еволюційним шляхом і був наслідком освоєння українськими козаками території Запорозьких Вольностей. Козацька колонізація Запорожжя в історичних джерелах пов’язана фактично з найраннішими згадками про козацтво на українських землях. Перші свідчення про козаків Поділля та Київщини припадають на рубіж 80-90-х років XV ст., а під 1499 р. вже згадуються козаки, які ходили Дніпром на промисли «до Черкас і далі»6. Ось ці перші зафіксовані документально козаки-провідники та козакиуходники, вихідці переважно з міст і волостей України, які спочатку на сезон, а згодом й на довше поселялися за порогами Дніпра і були прообразом пізніше зафіксованих джерелами «запорозьких» козаків. Уходництво в таких віддалених від південних українських замків (а значить, недостатньо захищених) місцях становило велику небезпеку з боку турецько-татарських військ. Тому українські козаки створювали відповідні військові корпорації з чітким підпорядкуванням своїй старшині та навіть під час господарських робіт носили зброю. Як писав посол австрійського імператора Еріх Лясота, який у 90-х роках XVІ ст. подорожував козацькою Україною, що кожен там, «їдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку – і шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто і спокою від них майже ніколи немає»7. Постійна загроза татарських вторгнень спонукала запорозьких козаків до об’єднання у ватаги, громади і товариства. Ними будувались укріплені поселення, городки і невеликі протосічі, перебуваючи в яких, можна було б відбивати османські напади та контролювати освоєні території. У 20-х роках XVІ ст. такі поселення були засновані аж поблизу татарських кочовищ, з приводу чого кримський хан СагібҐерей скаржився в 1527 р. литовському урядові8. В 40-х роках вже старшина черкаських козаків-уходників скаржилася великому князю литовському на намісника А.Пронського з приводу заборони їм будувати подібні городці в пониззі Дніпра на річках Орелі й Тясминах9. А на початку 50-х років XVІ ст. у районі Дніпровських порогів та островів згадувалося понад 30 уходів і станів, які контролювалися черкаським старостою. Серед них, безперечно, були освоєні українськими козаками землі та, зо-
176
Розді л 6
крема, угіддя («уход на Ревучому», «Вольнеч а Ненаситець», «уход Бозавлук», «уход Томах[к]овка», «уход на Тавані» та ін.)10. Причому термін «стан», який у цей період все ширше вживався для означення поселень, передбачав (на відміну від уходу) не сезонне, а постійне перебування козацьких корпорацій у даному регіоні. Про те, що очолювані отаманами козацькі ватаги в другій половині XVІ ст. вже постійно контролювали територію Запорожжя, залишаючи в уходах і станах певні залоги, свідчив і сучасник – польський історіограф Мартин Бєльський (бл. 1495–1575). Він, зокрема, писав, що козаки «на Низу спільно займаються ловлею риби, там же її на сонці без солі сушать і тим літо там живуть, а на зиму до міст близьких розходяться, яко до Києва, Черкас та інших, човни свої на острові у безпечному місці на Дніпрі, де, поховавши і декілька сот чоловік там залишивши на кореню (прообраз подальших козацьких куренів. – Авт.), як вони кажуть, при стрільбі, бо мають і гармати свої, яких на турецьких замках набрали і в татар відняли»11. Проте час, коли окремі козацькі городці та невеличкі протосічі, які, проіснувавши понад сто років у розрізненому вигляді, об’єднались у велику централізовану Запорозьку Січ, із прийнятною точністю дослідникам визначити ще не вдалося. Славетну Хортицьку твердиню наявні документальні матеріали ще не називають Запорозькою Січчю, а фіксують на Хортиці в середині 50-х років XVІ ст. лише «городок», або «замок». Крім того, як показують дослідження Ш.Лемерес’є-Келькеже, основані на оттоманських архівах, у війську засновника Хортицького замку Дмитра Вишневецького навіть «козаки» майже не згадуються, а про «січовиків» годі й казати. Хоча ті ж джерела в інших випадках неодноразово згадують «польських», «московських» і «руських» (українських) «козаків»12. Зазначимо також, що жодне з відомих нині джерел у середині 50-х років XVІ ст. не лише прямо не згадує «Січ», а й не дає можливості помітити на Хортиці відповідних владно-адміністративних інститутів ні коша, ні кошових отаманів, ні традицій демократичного вибору останніх. Натомість же Д.Вишневецький у документах охарактеризований як одноособовий володар, а не обраний січовиками поводир. Та й сам польський король Сигізмунд ІІ Август (1548–1572) в одному зі своїх листів до Д.Вишневецького (який Д.І.Яворницький датував весною-літом 1557 р.) підкреслював ще й певну антикозацьку спрямованість збудованого на Хортиці замку: «Для утримування лихих людей… не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам та шкодити улусам турецького царя»13. Тож, у світлі наведених аргументів, наші уявлення про владно-інституційну модель у тогочасному «Хортицькому замку» Д.Вишневецького є досить умовними та загальними. Натомість детальний аналіз джерел свідчить, що все ж першою більш-менш достовірно зафіксованою документальними матеріалами військово-політичною організацією козаків за порогами була наступна після Хортиці Томаківська Січ. Вона існувала на однойменному острові, який у давнину ще називали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище. Вигідне розташування Томаківки та розгалужена сітка водних перешкод робили острів зручним пунктом для укриття козаків і створення на ньому Січі. І дійсно, за твердженням М.Бєльського, запорожці протягом тривалого часу використовували острів, «званий Томаківка, на якому здавна низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок»14.
Розді л 6
177
Нинішній стан джерельної бази не дає можливості достеменно точно визначити час заснування єдиної військово-політичної організації українського козацтва – Запорозької Січі (на Томаківці). Хоча загальний аналіз побічних відомостей свідчить, що в першій половині XVІ ст. українське козацтво Запорожжя ще не згуртувалося навколо свого головного адміністративного центру – Січі. Оскільки ще пропозиція черкаського старости Євстафія Дашковича (1514–1535 рр.) на Піотрковському сеймі 1533 р. про доцільність будівництва фортеці на одному з дніпровських островів із залогою 2000 козаків хоча й отримала схвалення, але, як писав М.Бєльський, «з неї нічого не вийшло». Не зафіксувало Запорозьку Січ жодне з відомих джерел і в 50-х роках XVІ ст. Так, ревізори Черкаського староства, які на початку 50-х років XVІ ст. описували землі Запорожжя, жодним словом не обмовилися про конкретний більш-менш укріплений козацький форпост. Хоча в своїх описах вони під 1552 р. згадували «територію за порогами» і, зокрема, «уход Томаховку»15. Не помітити укріплень Січі з розгалуженою мережею господарства (оранка, борті, човни і т.п.) вони просто не могли. Певно, в той час у названому регіоні дійсно були лише розрізнені «уходи» та городці. Подальше будівництво замку Д.Вишневецького на о. Мала Хортиця в середині 50-х років XVІ ст. та його розгром влітку 1557 р. теж не дають підстав для твердження про існування великої організації козаків на сусідньому острові Томаківка, який був розташований південніше (на 50 км) і про який французький інженер Гійом-Левассер де Боплан (бл. 1600–1673) писав, що з нього «видно увесь Дніпро від Хортиці аж до Тавані»16. А якщо це так, то й острів Томаківка з Січчю не міг би залишитися непоміченим з Хортиці. Відсутні відомості про утворення та існування великої Січі на Запорожжі і в наступне десятиліття. Немає таких свідчень ні в джерелах, пов’язаних з останніми роками життя та діяльності Д.Вишневецького (початок 60-х років), ні в листі польського короля Сигізмунда ІІ Августа, спеціально адресованому запорожцям (кінець 60-х років). В останньому, зокрема, король писав: «Козакам – тим, які… з’їхавшись, на Низу, на Дніпрі, в полі й на інших уходах перемешкують свавільно живучи» аби вони «з поля, з Низу й зі всіх уходів, до замків й міст наших вийшли» (1568 р.)17. Тобто неодноразово підкреслюється розпорошеність поселень запорожців, окремі корпорації яких, очевидно, розрізнено контролювали різні регіони Запорожжя. Характер документальних свідчень залишається незмінним практично до другої половини 70-х років XVІ ст., коли Стефан Баторій (з 1576 р. польський король) почав проводити жорстку політику з підпорядкування Запорожжя. Передбачалося витіснити козаків із цього регіону, частину з них взяти на королівську службу, а найнепокірніших знищити. Своїм універсалом від 4 квітня 1578 р. Баторій зобов’язав усіх без винятку прикордонних старост допомагати київському воєводі князю К.Острозькому (бл. 1526–1608) виганяти козаків «з Дніпра» (наголосимо: не з Січі) і «на горло карати». Паралельно вводилися санкції на торгівлю з козаками боєприпасами, харчами та заборонялося запорожців «у себе приховувати». До цієї кампанії передбачалося залучити і турецько-татарські війська. Причому в листах останнім Баторій сповіщав, що труднощі у боротьбі із запорожцями ще й у тому, що Польща не має в даному регіоні фортець (про велику укріплену козацьку Січ теж не згадувалося)18.
178
Розді л 6
Заходи князя К.Острозького та похід любельського воєводи Яна Тарла (1578 р.) проти запорожців не дали бажаних результатів. «Ускромить низовці» так і не вдалося19. Труднощі боротьби з підпорядкування українських козаків визнавав згодом і сам польський король. У 1579 р. на слова татарського посла, який «на низовців [запорожців] скаржився, просячи аби їм король заборонив шкоди чинити», останній відповідав, що «то люди свавільні і карати їх важко»20. Але все ж польський король «Стефан хотів їх (козаків. – Авт.) зовсім вигубити»21. Проте названі воєнні дії проти запорожців були малоефективними передусім через розпорошеність козаків на великому просторі Дніпра та відсутність єдиного центру – Січі, здобути яку Польща в цей час усе ж мала достатньо сил (оскільки вже в 1579 р. Баторій оголосив війну Російській державі, а польська армія захопила ряд російських міст). З іншого боку, Баторій міг піти і на компроміс з козаками, щоб використати укріплену фортецю на Дніпрі в інтересах Речі Посполитої (оскільки восени 1578 р. він і так збільшив козацький реєстр до 600 осіб)22. І в другій половині 70-х років XVІ ст. на Запорожжі не було великої Січі. Козаки в даний період переважно розселялися по уходах, городцях, невеличких протосічах і не були ще згуртовані в єдину організацію. Саме такий стан речей був зафіксований у Хроніці Бєльського, який радив королю взяти запорожців на службу, «а щоб було плачено їм і нехай би там, на Дніпрі, мешкали… по островах, яких там є кілька, а так міцно укріплених і де яких осяде кілька або кільканадцять сот чоловік, аби навіть військо прийшло, нічого їм там не вчинять»23. Наведені відомості в Хроніці містяться між подіями 1574 і 1575 р. Тобто і в цей період Січ не згадується, а описується кілька укріплених островів. Далі Бєльський їх визначає так: «Острів один, який звуть Кохане, між порогами, 40 миль від Києва, на кілька миль вздовж, на якому чуючи козаків, татари не так легко до нас переправляються, бо з нього кременецький і кучманський броди можуть їм закрити»24. «Інший острів неподалік, – зазначається в Хроніці, – званий Хорчика (Хортиця. – Авт.), на якому Вишневецький перед тим мешкав»25. І, нарешті, третім Бєльський називає Томаківку, на якому «низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок»26. Отже, можна констатувати, що в середині 70-х років XVІ ст. джерела ще не вирізняли однієї великої Січі, а фіксують наявність кількох островів, на яких мешкали козаки. Не згадується і сам термін «кіш» щодо поселень козаків. Хоча тому ж Бєльському цей термін (під ним розумівся укріплений табір) був добре відомий і він його неодноразово використовує у своїй Хроніці27. Невідомий хроністу був і гетьман чи кошовий отаман Запорозької Січі. Хоч автор Хроніки посаду отамана в середовищі запорожців фіксує, коли пише про доцільність взяти козаків на оплачувану службу, щоб вони «гетьмана від короля мали, а сотники і отамани (batamanі) аби присягали»28. Численність отаманів свідчила або про деяку кількість Кошів з відповідними кошовими, або ж про курінних отаманів – керівників розпорошених по різних островах Запорожжя куренів, що є більш вірогідним. У конкретно-історичній частині Хроніки теж відсутній термін «кошовий отаман», хоча Бєльський і описує діяльність деяких козацьких ватажків і старшини. Так, під 1575 р. він змальовує жорстокий похід козаків на татар «з вождем своїм Богданком»29.
Розді л 6
179
У 1577 р. у боротьбі за молдавський господарський стіл на боці І.Підкови воювали козаки, «над якими гетьманом був Шах»30 та ін. Першу більш-менш достовірну характеристику централізованої Запорозької (Томасівської) Січі з січовими укріпленнями і козацькою радою маємо лише для початку 80-х років XVІ ст. Вон подається польським істориком Бартошем Папроцьким (бл. 1543–1614), який описав поїздку на Запорожжя польського шляхтича Самуїла Зборовського. Останній після зустрічі з послами «від низових козаків, які запорозькими молодцями звуться», прибув на початку 80-х років XVІ ст. на південь України, «до Канева з почтом немалим слуг своїх і гайдуків й став на ріці Дніпрі»31. Далі «знову молодці-запорожці, бачачи його, послали до нього послів»32, які, вступивши знову в переговори, «радили йому аби їхав до війська» – найвірогідніше в Січ33. Як бачимо, Запорозька Січ першої половини 80-х років XVІ ст. контролювала значну територію від Низу до Надпорожжя та південних українських замків – Канева і Черкас, а січовики вільно пересувалися в даній місцевості, вступаючи в переговори з королівськими посланцями. Цікаво зазначити, що урядовці Речі Посполитої в даний період поважно ставилися до представників Січі. Той же Зборовський неодноразово посилав січовикам упоминки/подарунки і гроші. А козаки своєю чергою більш-менш вільно почувалися у відносинах зі старостами південноукраїнських замків і навіть дозволяли собі «нехтувати обіцянками старости пограничного, який їх відмовляв від служби Зборовському, до себе намовляв, великі ласки від себе самого і короля їм обіцяв»34. У подальшій подорожі шлях Зборовського пролягав «до порогів, де рицарілюди мешкають, там є місце на Дніпрі, – як сповіщає польський шляхтич, – важке для просування, бо ті пороги з великих скал, через які вода яко куди з високих гребель спадає і там не може ніхто проїхати, крім козаків»35. У районі порогів польський загін натрапив на передову козацьку заставу, яка контролювала віддалені підступи до Січі. «Там же з Яволжаного [Таволжанського] урочища хотіли йому [Зборовському] дати козаки битву, коли… побачили при ньому гайдуків; розсудили то собі… ніби їх з направи королівської хотів вигубити». Проте, з’ясувавши, що поляки їдуть у Січ «на завдання послів… направили 80 козаків, які його [Зборовського] перепровадили через пороги, яких є там 12»36. Спускаючись далі по Дніпру, Зборовський оповідав, що «там недалеко є замок Хортиця (курсив наш. – Авт.), який був Вишневецький поставив». Зазначимо цікаву обставину: шляхтич сповіщав про замок, як про наявне укріплення. Можливо, останній на початку 80-х років XVІ ст. був не зруйнований або не повністю зруйнований. Далі в Хроніці зазначалося: «Виїхавши з Хортиці замку (зауважимо: не з Січі. – Авт.), на якому мали ночівлю, там доїхав до козаків і послів»37. Це місце перепочинку між Хортицею і Томаківкою було останнім перед в’їздом у Січ. Далі «Зборовський їхав з ними на місце те, де мешкання своє мали; те урочище зветься Томаківський Острів, який є так широкий, що може на ньому сховатись 20 000 людей і коней немало; при тому острові є озеро рибне, там скоро висадились»38. Тож найраніша з відомих Запорозька (Томаківська) Січ, як бачимо, розташовувалася не на острові в традиційному значенні цього слова, який був посеред Дніпра чи іншої річки. Термін «острів» у цьому разі вживався в значенні підвищеної частини землі поміж
180
Розді л 6
боліт, плавнів, малих річечок правого берега Дніпра, чому й звався також «урочищем», поблизу якого було ще й озеро. Подальший опис козацької організації на Томаківці початку 80-х років XVІ ст. не залишає сумніву, що то була централізована Запорозька Січ. У цей період на Січі вже збиралися великі січові збори, або кіш, які Зборовський, за польською аналогією, називав «рицарським колом»39. Цікаво зазначити, що кіш тоді ж збирався і поза межами Січі, наприклад, під час воєнних походів. Так, Зборовський, крім таких зборів на Томаківці, зафіксував подібні й «на острові, названому Картамлик (можливо, Чортомлик. – Авт.)» і на безіменному місці десь поміж Хортицею і Томаківкою40. Важливо зазначити, що на таких радах проблеми січового життя демократично обговорювалися всіма її учасниками, а для того, щоб рішення вважалося прийнятим й обов’язковим для виконання, необхідна була його підтримка переважної більшості січовиків. Так, коли Зборовський на зборах Січі намагався тиском схилити козаків до прийняття Кошем його пропозиції, то «вночі великий розрух стався, же не відав, що з ними чинить мав гетьман і не був від них безпечний здоров’я свого»41. Але Зборовський все ж не вгамувався. І коли він пригрозив січовикам, то козаки «за тими словами скарати [Зборовського] хотіли подлуг звичаю свого: підперезавши міцно, піску за пазуху насипать і в воду вкинути»42. В кінцевому підсумку шляхтич змушений був відступитися від нав’язування своєї волі Запорозькому Кошу. На початку 80-х років XVІ ст. у Січі згадується і січова старшина. В період подорожі та на початку свого перебування на Томаківці (очевидно, ще не зовсім засвоївши січові порядки) Зборовський провідника козаків називає «один старший»43. Останній неодноразово звертався до Зборовського та від імені козацького товариства вів із поляками переговори. Згодом, трохи освоївшись на Січі, шляхтич точніше називає посаду цього «старшого», а саме сповіщає, що ним був «отаман» (wataman), який під час походів плавав на човні гетьманському44. Зборовський також згадував про наявність у Січі регалій найвищої влади, якими були «булава гетьманська» та «зброя перших гетьманів місця того»45, що шанувалися січовиками як найвищі реліквії. Цікаво й те, що пам’ять про «перших гетьманів» Січі та їхні регалії у першій половині 80-х років XVІ ст. були ще не втрачені, тобто Січ була заснована «на місці тому» (на Томаківці) нещодавно. Це ж підтверджується й тим, що сам термін «січові козаки», як зазначав М.С.Грушевський, укорінюється в джерелах лише в середині 80-х років XVІ ст. До першої половини 80-х років належать і найраніші відомості про дерев’яні січові укріплення – засіки, які будували козаки. Так, Карло Гамберіні (секретар папського нунція в Польщі) 1584 р. сповіщав: «Дерева там багато, і вони [козаки] так уміють себе оборонити засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога, для більшої певності вирубують навколо лід»46. Запорозька Січ у 80-х роках XVІ ст. була центром, куди порубіжні січові застави доставляли втікачів з ординського полону. Зборовський, зокрема, згадував, що під час його відвідин Томаківки була «сторожа козацька привела в’язнів кільканадцять, які з орди втекли, бо їх того часу в жнива багато тікає»47. На Запорожжі першої половини 80-х років XVІ ст. джерела фіксували і своєрідний менталітет січовиків. Запорозька старшина та рядовики вважали Січ своєю
Розді л 6
181
вітчизною і пов’язували з нею всі свої надії та сподівання. Це особливо впало у вічі Зборовському, який зазначав, що для поляків «з козаками великі труднощі, які не дбають на короля – пана свого, а ні на вітчизну (мається на увазі Річ Посполиту. – Авт.), в якій народились, тільки всю надію на це місце [Січ] мають, поки живуть, так як кажуть таку посполиту приповідку: “Поки жити, поти боротись”». На таку ж обставину звернув увагу і папський нунцій Маласпіна на початку 90-х років XVІ ст. Він, зокрема, підкреслював, що «козаки створили гніздо, яке не підкоряється цій [польській] короні», бо «знаходиться у віддаленому місці, куди не сягає Польське королівство»48. Об’єднанню розрізнених козацьких городців і малих січей в одну велику Запорозьку Січ на Томаківці передусім сприяло кількісне зростання козаків на даний час. Адже ще литовський дипломат Михайло Литвин, який у 1550 р. відвідав Україну, писав, що «в цій країні дуже легко набирають добрих вояків»49. Проте значне кількісне зростання саме запорозьких козаків припадає на 70-ті роки XVІ ст. Так, хроніст М.Бєльський у цей період писав, що в козацьких зимівниках залишається цілорічно «кілька сот чоловік»50. Під 1577 р., вже згадуваний козацький гетьман Шах, «зоставивши на Низу чотириста козаків з шістьмастами чоловік» (тобто загалом близько тисячі низовиків), прибув на допомогу І.Підкові на Пробитий шлях51. В іншому місці Хроніки М.Бєльський про рубіж 70-80-х років писав таке: «Не було їх [запорожців] перед тим так багато, але зараз їх збирається до кількох тисяч, а навіть їх тих часів замножилося і частокрот туркам і татарам шкоду немалу чинять, якож по декілька разів Очаків, Тягин та Білгород, та інші замки захоплювали і в полях немало добутку набирають»52. У 1584 р. італієць К.Гамберіні так характеризував козацьке військо (пославшись на слова одного зі старшин): «З козаків можна зібрати 14 000-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку»53. Хоча в останньому випадку, ймовірно, враховувалися не лише запорожці, а й козаки на волості та в шляхетських маєтках України. Проте все ж значне загальне їхнє зростання наприкінці 70-х років безспірне. Бо до цього часу, як правило, йшлося про сотні запорожців, а від початку 80-х років – уже про тисячі козаків. Одним із важливих джерел поповнення козацтва в цей період було селянство, основні маси якого активізувалися саме в 60-х роках XVІ ст., коли значно погіршилося його економічне та правове становище (Другий Литовський Статут 1566 р.). І саме на другу половину 60-х і 70-ті роки припадає початок систематичних згадок про масові втечі посполитих (півсела, ціле село, кілька сіл)54. Чисельному зростанню козацтва в цей період сприяла і поява на Запорожжі значної кількості бояр-слуг, які не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство, перевірка яких почалася в Україні ще в 1557 р. з проведенням волочної поміри. Після Люблінської унії 1569 р. курс правителів Речі Посполитої на знищення українського боярства як стану був ще жорстокішим, а тому наприкінці 60-х – протягом 70-х років бояри-нешляхта переміщуються до південних регіонів України. Після Люблінської унії (1569 р.) на Київщину та Брацлавщину помітно поширилося магнатське землеволодіння, яке в свою чергу протягом 70-х років теж сприяло витісненню селян і непривілейованих бояр на південь. Останні значною мірою попо-
182
Розді л 6
внили лави низовиків і разом із козаками вже протистояли магнатській колонізації, яка загрожувала і давнім козацьким поселенням. Переплетіння названих чинників привело не тільки до кількісного зростання козацтва, а й до якісних змін у його середовищі. Боярство, яке становило переважну більшість старшини запорожців, не лише внесло до козацтва організуючий елемент, а й дало останньому перспективну програму боротьби за визнання станових прав козаків у межах Речі Посполитої. Ця боротьба вже невдовзі дала певні позитивні результати (згідно з універсалом Сигізмунда ІІ Августа від 5 червня 1572 р. Річчю Посполитою було взято на оплачувану службу «певний почет низових козаків» із 300 осіб)55. Решта ж козаків змушена була закріпитися на Запорожжі і вирішувати проблеми самоорганізації на власний розсуд. А агресивна політика польського короля С.Баторія в другій половині 70-х років XVІ ст. щодо підпорядкування та вигнання запорожців, на тлі постійної (тривалістю в століття) боротьби козаків з турецько-татарськими вторгненнями, думається, тільки прискорила на рубежі 70-80-х років об’єднання розрізнених городців і малих протосічей в одну велику Запорозьку Січ на Томаківці. Територія, що підпорядковувалася Січі, була значною. Так, на початку 80-х років XVІ ст. Січ мала свої сторожі й застави на просторі від перших порогів і Таволжанського урочища на півночі до Чортомлика й урочища Карайтебен на порубіжжі з татарськими кочовищами на півдні. Важливо зазначити, що засновниками Запорозької Січі на Томаківці були переважно козаки-воїни, або, як їх називали сучасники, «лицарі-люди». Особливо контрастно відтіняють військовий характер Запорозької (Томаківської) Січі відомості про так звану Надпорозьку Січ, козаки якої синхронно із запорожцями (на початку 80-х років XVІ ст.) перебували в вододілі рік Дніпра і Самари. Польський шляхтич Зборовський сповіщав, що зустрів там «200 козаків річкових, які тільки звірів та рибу ловлять іншим на живність… а тими ріками можуть до Орди і до Москви ходить для користі». Повідомлялося також, що вказані «річкові», або «водяні», козаки мали своє самоврядування, старшину («мали старшого») і «те місце, куди козаки ховаються» і де проводять свої загальні збори56. Кількість козаків у початковий період існування Запорозької Січі встановити нелегко через відсутність прямих свідчень. За відомостями Е.Лясоти, в Січі на Базавлуці (1594 р.) «їх усіх було трохи більше трьох тисяч, щоправда, якщо захочуть може стати й [ще] кілька тисяч, коли скличуть козаків, які час від часу живуть у містах і селах, але вважають себе запорожцями»57. Отже, виходить щонайменше близько п’яти тисяч. Кількість же, яку в 1594 р. називав шляхтич із Перемишля С.Хлопицький («що сили козаків становлять вісім або десять тисяч»)58, Лясота поставив під сумнів. Хоча, якщо С.Хлопицький ураховував постійних низовиків, «сезонних» запорожців і козаків, які мешкали на волості, то названа ним цифра недалека від дійсності. Думається, за часів першої Запорозької Січі на Томаківці на початку 90-х років XVІ ст. було кілька тисяч козаків (2-3 тис.). Оскільки вже восени 1593 р. в поході Дніпром на Київ, як повідомляв 4 жовтня 1593 р. Й.Верещинський, брало участь «коло чотирьох тисяч» козаків «Війська Запорозького». Та й у 1594 р., лише за рік після її зруйнування, в Базавлуцькій Січі вже налічувалося понад трьох тисяч. І це в умовах активної участі січовиків у повстанні під проводом К.Косинського та спустошливих
Розді л 6
183
рейдів на Січ татар узимку 1593 р. Під час цих нападів (яких було не менше семи) татари захопили понад 2000 козацьких коней59, що побіжно теж свідчить про існування в Томаківській Січі кількатисячного козацького табору. Загалом же військові сили українських козаків за часів першої Січі певно перевищували 10 тис. вояків. Про це дізнаємося не лише з даних згаданого С.Хлопицького, а й з відомостей Карло Гамберіні. Останній під 1584 р. вказував на можливість зібрання 14-15 тис. козацького війська. Подібні кількісні відомості знаходимо й у записах венеціанського посла в Польщі П’єтро Дуодо, який у 1592 р. сповіщав: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром. – Авт.) живуть козаки – люди хоробрі в найвищій мірі, чисельністю від 12 000 до 15 000 осіб»60. Стосовно визначення національної належності козаків загалом і січовиків зокрема, то тут теж можна висловити певні міркування. Так, існує загалом позитивно оцінена українськими фахівцями розвідка німецьких дослідників С.Любер і П.Ростанковські, присвячена національному складові реєстровців на початку 80-х років XVІ ст. Ученим на основі аналізу власних імен козаків реєстру вдалося встановити національну належність 356 осіб. Серед них вихідці з України становили майже половину, з українсько-білоруського порубіжжя – близько 40%, з Московської держави – трохи менше 10%, з центральної Польщі – 5%. Зустрічалися в реєстрі й прізвища окремих вихідців з Молдавії, Криму, Литви і Сербії61. Щоправда, тут слід враховувати те, що носії іноетнічних прізвищ могли проживати в Україні досить тривалий час і бути вже асимільованими нащадками тих переселенців, які перемістилися на українські землі в попередній період. Також вповні можна припустити, що подібна ж етнічна строкатість була характерна і для національного складу козаків у першій Запорозькій (Томасівській) Січі. Хоча й допускаємо, що з початком масових козацьких і селянських рухів кінця 80-х – початку 90-х років відсоток вихідців з України як основного ареалу повстань у козацькому середовищі значно зріс. Під кутом зору історичної перспективи сформована Запорозька Січ відігравала велику роль як центр концентрації сил козаків у боротьбі за повернення втрачених земель, маєтностей (це збігалося з інтересами покозачених селян і бояр) і визнання станових прав козацтва (що було особливо актуальним для боярського елемента в середовищі запорожців). Саме у 80-ті роки XVІ ст. козаки вже відкрито нападають на шляхетські маєтки, а з 1587 р. ці виступи стають майже безперервними й у 1591 р. переростають у велике козацьке повстання під проводом К.Косинського, яке відзначалося не лише соціальною, а й політичною спрямованістю (встановленням козацької юрисдикції й на інших українських землях поза межами Запорожжя та намаганням запорожців спертися на широкі маси селянства в регіоні повстання). Розв’язати конфлікт з козаками вже не могли ні постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Порядок щодо низовців і України», ні збільшення козацького реєстру до 1000 осіб (королівський універсал від 25 липня 1590 р.)62. Тож, підсумовуючи процес становлення політико-адміністративного устрою Запорозької Січі, зазначимо, що протягом другої половини XV ст. основним джерелом кількісного зростання українського козацтва були промисловці-уходники, які промишляли на дніпровському Низу, а із закінченням сезону поверталися для продажу свого товару. Цими першими козаками-уходниками були переважно жителі україн-
184
Розді л 6
ських міст і волостей. Означене освоєння Запорожжя привело до наближення козацьких уходів і станів впритул до татарських кочовищ, а це своєю чергою спричинювало сутички між зустрічними хвилями колонізації, що змушувало козаків завжди тримати на високому рівні свою військову майстерність. До цього ж спонукало створення в середині XV ст. Кримського ханства, набіги орд якого на Запорожжя та Україну дедалі частішали, а з останньої чверті XV ст. стали систематичними. Вказаний чинник значно вплинув на еволюцію запорозького та й загалом українського козацтва. Оскільки з кінця XV ст. промислова та військова діяльність козаків стають рівноцінно важливими для останніх, бо в умовах постійної загрози турецькотатарських вторгнень уходництво ставало неможливим без надійного збройного захисту козацьких угідь. У цей період починають створюватись і перші укріплені поселення на Низу – городці та протосічі. Паралельно формуються в той час суто військові козацькі загони, на яких згодом спиралися литовські та польські воєначальники як на провідників у степах і яких як професіональних вояків наймали окремі магнати та шляхта для служби в своїх маєтках. Діяльність козаків-воїнів з кінця XV ст. була пов’язана вже з винятково воєнними справами: захистом від татар уходів і станів на Низу Дніпра, шляхетських маєтків, замків, міст; несенням сторожової служби на дніпровських переправах і переслідування нападників після їхніх вторгнень. Окремою формою боротьби козаків у цей час стають як збройні напади на близькі татарські кочовища, так і далекі морські походи на турецькі міста. Метою козацьких набігів часто було не лише звільнення українських бранців і повернення худоби, коней, інших цінностей, а й помста за татарські вторгнення та пограбування кочовищ і міст. Протягом першої половини XVІ ст. промислово-військові козацькі корпорації: товариства, ватаги й загони на Низу – поступово витіснили татарські кочовища з правого на лівий берег Дніпра й освоїли Запорожжя, перейшовши від сезонних промислів до постійного проживання в невеликих протосічах та городця, де і взимку залишалися певні козацькі залоги, керовані досвідченими старшинами. Згодом значні зміни, які відбувалися в українському суспільстві в середині XVІ ст., стають важливим чинником впливу на еволюцію козацтва в цей період. Так, погіршення правового й економічного становища селянства в 60-х роках (Литовський Статут 1566 р.) призвело до вибуху селянських рухів і втеч, які з кінця 60-х – протягом 70-х років набувають масового характеру. Значна кількість втікачів направлялася на Запорожжя, що вело до помітного збільшення чисельності козаків. Цьому ж сприяла і поява на Запорожжі бояр-слуг, які не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство (Волочна поміра 1557 р. Люблінська унія 1569 р.). Тому в 70-х роках XVІ ст. відбулося не лише кількісне зростання козацтва, а й якісне його перетворення. Боярство, яке переважно сформувало запорозьку старшину, внесло в козацтво не тільки організуючий елемент, а й спрямувало його на боротьбу за визнання станових прав козаків у межах Речі Посполитої. Переважна ж більшість козаків, які не потрапили до реєстру, змушена була закріпитися на Запорожжі й вирішувати проблеми власної організації самостійно, витворюючи відповідну обставинам та умовам владно-адміністративну систему. А наРозді л 6
185
ступ великого магнатського землеволодіння та агресивна політика С.Баторія щодо «низовці» у другій половині 70-х років XVІ ст. лише прискорили структуризацію запорожців (переважно козаків-воїнів) десь на межі 70–80-х років XVІ ст. та їхнє об’єднання у військово-політичну організацію – Запорозьку Січ (останнє зафіксовано джерелами на Томаківці на початку 80-х років XVІ ст.). Січ одразу ж стала надійним плацдармом та центром боротьби колишніх бояр, селян і низовиків (уходників, провідників, воїнів) за повернення втрачених маєтностей і визнання станових прав останніх, але вже в новій загальній іпостасі – козацтва. Створена Січ, унормувавши на Запорожжі певний політико-адміністративний устрій, загалом становила значну військову силу, з якою змушені були рахуватися не лише Крим та Оттоманська Порта, а й правителі Речі Посполитої та монархи інших держав (Росії, Австрії тощо). Отже, із виникненням Запорозької Січі козацтво загалом, опанувавши землі за Дніпровськими порогами, перестає бути об’єктом і стає суб’єктом історичного процесу, тобто силою, яка не лише зазнавала певних впливів з боку українського суспільства та сусідніх держав, а й сама впливала на навколишній світ.
2. Християнський контекст владно-правової моделі Запорозької Січі
Загалом запорозька владно-адміністративна система, як і козацьке право, являли собою симбіоз українського звичаєвого права, елементів німецького магдебурзького права і положень Статутів Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588 рр.). Причому слід також враховувати турецько-татарський, польський і російський вплив на певні сторони січового судочинства, формування службово-судової ієрархії та систему покарань. До речі, всі названі запозичення не мали чіткого джерела, оскільки козацьке діловодство й право носили усний характер і не потребувало поклику на кодифіковане писемне джерело. Як правило, січова старшина урядувала й судила «стародавнім військовим звичаєм, словесним правом, здоровим глуздом» і умисне уникала як посилання на першоджерела так і писемної фіксації й кодифікації козацьких звичаїв (до сьогодні дослідникам не вдалося віднайти кодексів козацького права). І головна причина цього, думається, полягала в тому, що все козацьке право являло собою не стільки механічну суму обов’язкових норм, скільки варіативну та гнучку модель правової поведінки і мислення співвідносного з нормами моралі та релігійного вірування, а тому не могло бути механічно втиснуте в прокрустове ложе традиційного законодавчого зведення. Звідси походила й складна поетапність і багаторічність перетворення новоприбулих на повноправних козаків, оскільки новобранець мусив призвичаїтися до січового життя, засвоїти в деталях козацьке право, мораль і світогляд, пройти певні етапи духовного вдосконалення, випробування й ініціації. І лише заслуживши авторитет серед січового товариства, козак міг бути обраний до кошової, курінної чи паланкової старшини. Процедура вступу на Січ, за чим досить ретельно наглядала січова старшина, з часом обросла певними звичаями та обрядовістю. Однією із важливих передумов було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання основних
186
Розді л 6
догматів віри, знання молитов і дотримання постів. Представники інших конфесій зобов’язані були прийняти православ’я як це було у випадках із католиками та протестантами, або заново охреститися в січовій церкві Покрови Пресвятої Богородиці, як це робили турки, татари, євреї. Важливо зазначити, що вказана традиція залишалася незмінною протягом століть. Бо і в останні роки існування Коша Запорозького козаки підкреслювали (1767 р.), що «У Військо Запорозьке із різних націй для проживання і служби малолітніми й зрілих літ люди приходять по прийнятті ними закону грекоруського… записуються в службу (курсив наш. – Авт.) й, вивчившись з усіма як слід норм козацьких, живуть»63. За свідченнями документальних матеріалів, на Січ прибували як малолітні хлопчаки 9-10 років, так і юнаки й дядьки 20-30 і більше років. У подальшому осягненні козацьких звичаїв молодики, джури й козачата в деталях опановували козацьке православ’я, яке пронизувало і повсякденне побутове життя, і військово-лицарську культуру, і засади самоврядування, і правничо-судову діяльність січовиків. І козацька старшина була в цьому взірцем для рядового товариства. Незмінним правилом козацької спільноти було чинення щоденних молитов. У кожному козацькому курені обов’язково була покуть із святими іконами й лампадкою, а січовики з благоговінням носили натільні хрестики та іконки з зображенням Богородиці, святого Миколая Чудотворця, архістратига Божого Михаїла. Найпочеснішими місцями в Запорозькій Січі були майдан і січова церква, в якій правили щоденні літургії за православним чернечим чином. Регулярно на богослужіння зазвичай приходили старшини, старі запорожці та вільні від походів козаки64. Загалом же у межах Запорозьких Вольностей дослідники нарахували понад 60 культових споруд (церков, монастирів, каплиць та скитів), багато з яких було освячено на честь Покрови Пресвятої Богородиці, святого Миколая, архістратига Михаїла, апостола Андрія Первозваного. А напередодні зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) козацька старшина була надумала збудувати надзвичайну кам’яну церкву з білого мармуру та замовила культові речі (чаші, хрести тощо) рівні за величчю церковній утварі Києво-Печерської лаври65. Суворі умови життя на прикордонні, небезпека ворожих нападів і воєнних походів не давали можливості більшості козаків вникати у тонкощі богослов’я та регулярно відвідувати козацькі церкви. Тому більшість релігійних відправ запорожці проводили до початку походу та по його завершенні, а в експедиціях «сповідувалися Богу, Чорному морю та своєму отаманові кошовому»66. Загалом січова старшина в походах особливо дбала про благочестиве поводження рядовиків. А вцілівши у небезпеці, козаки виконували свої клятви. Представники заможної старшини замовляли церковні молебні, робили щедрі внески коштовностями й грішми на користь храмів, будували нові церкви, несли іночеський послух при монастирях. За загиблими побратимами у січовиків годилося справляти заупокійні поминальні панахиди сорокоусти, а їхні імена записувати до церковних пом’яників і синодиків. Як писав французький історик XVІІІ ст. Жан-Бенуа Шерер, козацтво по особливому вшановувало своїх прославлених гетьманів та отаманів: «Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене»67.
Розді л 6
187
У звичаях запорозького товариства було виховання поважного ставлення до священнослужителів, Київської митрополії, Межигірського монастиря, інших українських і молдавських обителей, а також грецького духівництва. Козацька старшина шанобливо вітала на землях Війська Запорозького різних церковних ієрархів і сама регулярно відбувала на прощу до Києво-Печерського, Межигірського, Мотронинського, Самарського, Лебединського та інших монастирів, а також на Афон, надсилала дари до храму Гроба Господнього в Єрусалимі68. Призвичаєння запорозької спільноти до насиченого релігійного життя справляло значний вплив на свідомість новоприбулих (а серед них були різні особи, часом і злодії) сприяло духовному піднесенню козацтва, яке, наслідуючи своїх старшин, уже інакше починало дивитися на свою боротьбу, а саме як на захист християнської віри. А тому, закликаючи новобранців на Січ, козацькі керманичі підкреслювали саме цей аспект своєї жертовності: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий перетерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті – приставай до нас»69. Чимало запорозьких старшин ставало високодуховними поборниками християнської віри, які своїм коштом зводили храми, облаштовували каплиці та скити у козацьких зимівниках, ставали священнослужителями й відлюдниками в прибережних печерах і плавнях70. Загалом на Запорожжі січові звичаї тісно переплелися з християнською обрядовістю й витворилася своєрідна козацько-православна культура. Як і решта українців, козаки постували чотири рази на рік під час основних християнських постів. Особливо благочестиві представники козацької старшини перед Великим (Пасхальним) постом відправлялися на Сирному тижні на прощу до монастирів і там проводили весь піст за черничим статутом. Цікаво зазначити, що козацька звичаєво-правова культура чітко субординувалася з православним календарем, і тому запорожці у Чотиридесятницю вводили мораторій на прийняття важливих рішень і навіть на страту злочинців. До церкви козаки заходили зі зброєю, стаючи згідно з традиційно заведеним порядком. Особлива шана в храмі надавалася авторитетній січовій старшині й старим, які ставали осібно в спеціально відведених «бокунах». Усі поважно вислуховували богослужіння, а під час читання Євангелія стояли струнко, тримаючись за ефес шаблі, що символізувало рішучість у захисті християнства й освячення зброї. Культове ставлення до зброї надавало козацьким церковним звичаям військового забарвлення71. За козацьким звичаєм, січова церква була не лише духовним, а й самоврядним осередком, де збиралися козацькі ради, обирали кошового отамана и старшин, приводили їх до присяги, освячували союзи козаків-побратимів, проводили прийом високоповажних гостей, оголошували судові вироки, зберігали козацькі реліквії та військові клейноди. Ось як про такий козацький звичай перевиборів старшини в Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Григорович Білицький (отаманував у 1759–1760 рр.): «Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках увійшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад… Але старики й отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й
188
Розді л 6
звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Іванова відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися»72. Іншою важливою умовою перебування козаків у Січі, за чим суворо наглядала старшина, було дотримання високоморального аскетичного життя, що загалом ставало доповненням до «козацького православ’я». І якщо городові, сільські, волосні, хутірські козаки («сидні», «гніздюки») могли мати сім’ю, то, прибувши до Коша, вони не спілкувалися з жінками, а за спробу привести на Січ будь-яку жінку січовики своїм звичаєм могли скарати винуватця аж до смертної кари. Таке строге ставлення до цнотливості пояснювалося переважно релігійним віруванням73. Освічена січова старшина володіла багатьма мовами (латиною, турецькою, татарською, польською та ін.), хоча традиційно на Січі козаки спілкувалися українською. Чужоземні мандрівники узагальнено зазначали, що «Мова козаків… є слов’янською. Вона дуже милозвучна і сповнена зменшувальних виразів та незвичайно витончених зворотів»74. Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови і звичаїв. Свого часу академік Д.І.Яворницький так зазначав цю обставину: «вимагалося, щоб прибулий на Січ… забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто малоросійською [українською] мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася»75. Хоча надалі вчений зазначав, що така вимога не набувала значної актуальності, оскільки переважну більшість старшини та січовиків складали: «дуже сильні з гарною статурою люди, й при тім головним чином природні українці, які називалися “лицарством” або “товариством”»76. А чужоземці писали в середині XVІІ ст. про загальне прагнення українців іменуватися козаками: «Мешканці України, які сьогодні всі називаються козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і нездатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі»77. Швидшій адаптації новоприбулих до козацьких порядків та умов життя сприяла й зміна попереднього прізвища на нове, яке на український манер відображало якусь зовнішню прикмету людини чи внутрішню рису характеру (Коза, Корж, Часник, Шкода, Загуби-Колесо, Сторча-Ус, Семи-Палка, Стріляй-Баба, Не-ридай-мене-мати, Непий-вода тощо). Відомий козацький ватажок Семен Гаркуша, приміром, дістав своє прізвище «з причини його гаркавості». Причому надане прізвисько могло з часом змінюватися іншим, як згадка про якийсь учинок, курйоз, подію (Пересунько → Журба → Присліпа). Той же С.Гаркуша у подальшому своєму козацькому житті (участі в морських походах 1770–1771 рр. та Коліївщині) звався і Гаркавим, і Лисим, і Щербатим, і Верхосудом. Така мобільна зміна козацьких прізвищ призводила до того, що їхня старшина не завжди встигала відслідковувати, яке на цей час ім’я має той чи той запорожець. Тому російський секунд-майор Нікіфоров, перебуваючи на Січі 1749 р., писав своєму генералові Леонтьєву, що січовики «називаються лише за куренями, а імен їхніх [справжніх] не лише кошовий, а й курінний отаман не відає»78. У цьому випадку, щоправда, не слід скидати з рахунку й ту обставину, що запорозька старшина могла умисне не надавати відомостей російським властям щодо персонального складу куренів Запорозької Січі. Ті козаки, які обиралися на найвищі старшинські посади, мали звичай називати себе (або ж підписувати офіційні документи) по імені та по батькові, а не за прізвисьРозді л 6
189
ком. Так, кошовий отаман Григорій Лантух іменувався Григорієм Федоровим, Стефан Гладкий – Стефаном Даниловим, а товариство їх називало відповідно Федоровичем, Даниловичем і т.ін. Хоча й такі прізвища не завжди виникали від справжнього імені їхніх батьків. Так, відомо, що С.Гаркушу ще звали Васильовичем, але його батько був не Василем, а Іваном Миколаєнком79. Щоб мати авторитет серед січового товариства та претендувати на старшинські посади, рядове козацтво повинно було достеменно засвоїти козацькі звичаї та порядки. До останніх входили не лише військовий вишкіл, а й перевірка на сміливість, розважливість, дотепність, вміння готувати їжу й пекти хліб, знання про рослинний світ (лікарські, шкідливі властивості тощо) та тварин (повадки, імітація вчинків). Перевірялася здатність долати високі кручі та водні перешкоди, орієнтуватися на місцевості вдень і вночі, своєчасно реагувати на несподівану небезпеку, чітко виконувати волю товариства та коритися старшині тощо. І лише після цього козака допускали до «охрещення» в бою та брали у далекий морський похід. Паралельно новобранці засвоювали козацьку духовну спадщину, героїчний епос та різноманітні жарти, пісеннотанцювальну та музичну культуру80. З огляду на уніфікованість та всеосяжність козацьких звичаїв запорозьку спільноту ототожнюють із ранніми військовими демократіями, для яких була властива домінуюча роль озброєного люду й усна форма кодифікації правових норм81. Крім того, владно-правова культура козаків характеризувалася рівністю всіх соціальних груп при відшкодуванні збитків і визначенні міри покарань, а також значною суворістю й невідворотністю останніх аж до смертної кари. Загалом же козацьке право зосереджувалося на регулюванні основ козацького самоврядування та устрою, військоволицарських звичаїв, судоустрою та практики судочинства, а за галузевою ознакою – цивільних і кримінальних правовідносин82.
3. Інституалізація колективної волі запорозької громади – козацькі ради
Протягом історичного періоду існування Запорозької Січі внормувалися чіткі традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спільноти. Найповажніша роль у зазначеному контексті відводилася загальнокозацьким січовим радам, які були не лише найвищим законодавчим та адміністративним органом, а й головною інстанцією, яка розглядала найважливіші цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні (важкі злочини та засудження важливих злочинців) справи. Періодичність зібрання січових рад чітко корелювалася з козацькою християнською обрядовістю, а тому найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят. У зв’язку з цим найголовнішими вважалися новорічно-різдвяна, великодня та покровська ради, коли зранку козаки, відслуживши церковні молебні та пообідавши, приступали до вирішення насущних проблем січового життя. Практичними організаторами ради на січовому майдані були осавули, які через барабанний бій і пряме нагадування товариству (інколи за допомогою київ) забезпечували явку козаків. Загалом січовики ставали великим колом (усі були з непокритими головами),
190
Розді л 6
кожен курінь окремо на чолі зі своєю старшиною. Після загального молебну та благословення священика слово брав кошовий отаман, старшина й усі бажаючі. У разі розгляду складних справ січова старшина могла збиратися на окрему малу раду, яка засідала тут же, посеред загальнокозацького кола. Узгоджене рішення козацьких керманичів згодом виносилося на розгляд загальної ради, про що оголошував осавул. Уся процедура січового парламентаризму була обставлена пишною козацькою обрядовістю, починаючи від шикування на майдані, вітання, розгляду справи і до завершення ради та прийняття рішення. Останнє, до речі, відбувалося, за козацьким звичаєм, методом акламації (від латин. «acclamatіо» – вигук), тобто не через підрахунок голосів, а за вигуками та репліками учасників зборів, які у такий спосіб схвалювали чи відхиляли оголошене рішення. При цьому не згідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися рішенню останньої, оскільки інакше меншості загрожувало покарання аж до страти. Найважливіші моменти ради при цьому супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм і литавр, барабанним боєм, що покликано було, як зазначали дослідники, «мобілізувати чуття корпоративної рицарської ідентичності січового товариства»83. З правничого погляду січова рада мала найвищі прокурорсько-судові повноваження і могла проводити розслідування щодо найвищих посадовців Січі. Радою козаки могли усувати кошових отаманів, писарів та іншу старшину, а також своїх послів, які підозрювались у неналежному ставленні до своїх обов’язків, у неретельному виконанні січових рішень, у несвідомих помилках чи спланованій зраді інтересів Коша. Суворість судових рішень козацької ради могла сягати не лише позбавлення посад і доброго імені, але часом і життя84.
4. Інституційна модель владних повноважень кошового отамана в Запорозькій Січі
Загалом у межах Запорозьких вольностей спостерігалося переплетення адміністративних і судових повноважень як колективних інституцій (січових рад), так і окремих посадовців (кошових отаманів, військових суддів, писарів, осавулів, довбишів, курінних отаманів і паланкових полковників). Обраному в Січі кошовому отаману, за козацьким звичаєм, належала вища адміністративна, військова, судова та духовна влада. Він представляв Військо Запорозьке Низове у міжнародних відносинах Запорозької Січі та розпоряджався військовою скарбницею, на власний розсуд призначав похідну, наказну і паланкову старшину, звершував судочинство. Зокрема, його судові рішення стосувалися важливих цивільних справ щодо розподілу земель та угідь за конкретними куренями, грошового й матеріального жалування, здобичі, а також тих кримінальних справ, які не знайшли свого вирішення в судах нижчих інстанцій і посадовців Січі. У віданні кошового також були питання остаточного прийому новобранців до складу Коша та звільнення з війська козаків, яким видавали відповідні паспорти й атестати. В останній період існування Запорозької Січі казенне жалування кошового отамана становило 70 рублів.
Розді л 6
191
Слід зазначити, що кошові ревно стежили не лише за справедливістю козацького судочинства, а й за тим, щоб ніхто ззовні не втручався до судового процесу Січі й не змінював основоположних принципів козацького права. Зокрема, навіть у середині ХVІІІ ст., коли російський уряд своїм наказом від 13 березня 1749 р. намагався заборонити в Січі винесення смертних вироків, кошові отамани залишали незмінними козацькі звичаї й продовжували санкціонувати страту злочинців і в наступні десятиліття. Про надзвичайно широкі повноваження легітимно обраних козацьких отаманів писали й іноземці. Зокрема, французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан так зазначав у своєму «Описі України» про повноваження «старшого» у Січі: «…його влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих, хто провинився». Саме цю обставину зазначали і польські хроністи, пишучи про легендарного Петра Сагайдачного: «[він], не роздумуючи, карав на горло за найменші провини; свої недолюблювали його за це». Але найвищі посадовці Січі не були безкарними всевладними володарями, й за явні прорахунки, помилкові рішення чи неадекватні обставинам дії вони несли персональну відповідальність, тому за надмірну жорстокість їх могли усунути від керівництва. Як це мало не сталося зі згадуваним Сагайдачним: «не раз волею більшості він ледве не був позбавлений керівництва Військом Запорозьким». На аналогічні обставини вказував і Боплан: «за виявлену [отаманом] малодушність його вбивають як зрадника»85. Суворість козацьких покарань пояснювалася військовим характером організації Запорозької Січі, що вимагало від кошових застосовувати досить радикальні заходи проти злочинців, які порушували козацькі звичаї й розхитували усталені норми січового життя. Прикметною була й незмінність системи репресивних заходів у Січі протягом ХVІ–ХVІІІ ст., коли Запорозький Кіш і кошові отамани виносили або ж санкціонували смертні вироки. Зокрема, 1584 р., коли під час переговорів із татарськими посланцями під Аслан-городком один козак вистрелив у татарина, то кошовий одразу ж наказав винуватця інциденту скарати «на горло». У 1691 р. смертний вирок було винесено козакам Матвійцю і Остапу за спробу організувати заборонений кошовим отаманом морський похід. Крім рядових козаків, судова влада кошового поширювалася і на козацьку старшину. Так, у 1701 р. таким чином було заарештовано і взято від варту чотирьох курінних отаманів, яким кошовий висунув звинувачення у неналежному керуванні своїми куренями, відсутність дисципліни в останніх та грабежах проїжджих купців. А в 1763 р. за отаманства Григорія Федорова (Лантуха) в Січі за образу представником полкової старшини козаком Товстиком «генерала-межовщика» перший «при зібранню Коша жорстоко був відчитаний і за звичаєм його тримали на базарі публічно на гарматі цілий тиждень»86. Прикметним було й те, що кошовий отаман у Січі оформляв юрисдикцію вироків не лише нижчих судових посадовців, а й вищих органів. Тому, коли навіть судову справу розв’язував увесь Кіш, то письмова ухвала його рішення розпочиналася словами: «З повеління пана кошового отамана…». Загалом же судові розгляди становили значну частку в палітрі повсякденної діяльності кошових, а тому від кваліфікованого й мудрого винесення вироку залежав і їхній авторитет поміж січовиків. У зв’язку з цим кошові постійно прагнули відкрито й справедливо, з погляду товариства, вирішувати судові справи і поряд із жорсткими репресивними заходами домагалися примирен-
192
Розді л 6
ня сторін і полюбовного розв’язання гострих суперечностей поміж січової громади. Тому досить важливим у цьому контексті було право помилування злочинців, яким винятково володів лише кошовий отаман. Хоча в кошового не було самостійного права екстрадиції запідозрених січовиків на вимогу інших держав (Польщі, Росії) чи гетьманського уряду. Типовою була відповідь кошового отамана Григорія Федорова (1757 р.) на запит гетьманського суду про затримання й екстрадицію правопорушників: «…тих гайдамак забрати сам і відіслати по команді своїй не міг, бо ті гайдамаки за присягою прийняті, за згодою всього товариства, а без згоди спільної за тамтешнім звичаєм нічого чинити самому йому, кошовому, неможливо»87. Висвітлюючи територіальний аспект владно-судової юрисдикції кошового, слід зазначити ту обставину, що судова влада останнього поширювалася не лише на власне Січ, а й на всю територію Війська Запорозького Низового, яка у ХVІІІ ст. сягала розмірів острівної Англії (охоплювала сучасні Дніпропетровську й Запорізьку області, а також частково Херсонську, Кіровоградську, Донецьку та Луганську). Тому типовим був випадок, коли у 1770 р. кошовий отаман Петро Калнишевський наказав «за спільним усіх вироком повісити у Протовчанському відомстві над Ореллю [козака Брюховецького куреня злодія Зиму], де він і кривди чинив»88. У цьому випадку чітко простежується загальна норма українського копного судочинства ХVІ–ХVІІІ ст. про покарання злочинця на території тієї територіальної громади (міста чи села), де було скоєно злочин89. Загалом повноваження кошового отамана визначалися терміном на один рік, а потім обов’язковими були перевибори. Тому впродовж останніх сорока років (до 1775 р.) на найвищу посаду в Січі обиралося півтора десятка визначних представників січової старшини. Хоча найавторитетніші козацькі лідери ставали очільниками Запорозького Коша на кілька термінів. Зокрема, тричі обіймали посаду кошового отамани Іван Малашевич, Іван Білицький, Данило Гладкий і Василь Григорович, по п’ять разів – Яким Ігнатович і Григорій Федоров, а от Петро Калнишевський та легендарний Іван Сірко правили Січчю відповідно по 12 і 15 років90. При цьому досить демократичною була сама процедура виборів як кошового отамана, так і іншої військової старшини. Попервах козацька рада висувала претендентів на відповідну посаду (кожен курінь мав право подавати свого кандидата) і ті покидали збори, чекаючи в приміщенні свого куреня. Рішення приймалося після бурхливого обговорення й суперечок, коли переважна більшість узгоджувала єдиного кандидата. Тоді останнього запрошували до козацького кола, вручали символ влади кошового – булаву (яку покладав на свою шапку перед товариством попередній керманич) й, посипавши голову землею, проголошували отаманом.
5. Січова військова старшина
Другим за значенням адміністративно-судовим посадовцем у Січі після кошового отамана вважався військовий суддя, якого, як і іншу старшину, обирали на військовій раді. Загалом у січовому судочинстві військовий суддя був першою правничою інстанцією, куди зверталися курінні отамани з невирішеними
Розді л 6
193
справами своїх козаків або інші конфліктуючі сторони. Д.І.Яворницький так характеризував повноваження та практику їх судочинства: «Суддя був охоронцем тих звичаїв предків та військових порядків, на яких тримався весь устрій козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, якого зовсім не існувало у запорозьких козаків, а переказами або традиціями, очевидно, привнесеними із України в Запорожжя, які передавалися із уст в уста і були освячені багатьма віками»91. У повсякденній діяльності військовий суддя переважно розглядав кримінальні та цивільні справи, пропонував сторонам конфлікту свій варіант його розв’язання. У разі згоди учасників судової тяганини суддя оголошував свій вердикт і справа закінчувалася. Якщо не так, конфліктуючі козаки відсилалися до останньої інстанції – суду кошового отамана чи навіть виносилися на раду, де справа вирішувалася остаточно. Тяганина в козацьких судах засуджувалася, а тому військовий суддя мав чинити судочинство «швидко, право та нелицеприємно». У разі потреби суддя скріплював судові рішення чи вироки срібною печаткою, яка постійно перебувала у його руках. За своє судочинство та дозвіл на звільнення винуватців від прив’язі коло ганебного стовпа чи гармати судді отримували судові виплати («малий презент»), а також свою долю з митних зборів від купців, промислових ватаг, приблудних тварин, січових пекарів, м’ясників, шинкарів тощо. У часі підпорядкування Запорозької Січі Російській державі військові судді отримували «казенне жалування» в розмірі 60 рублів92. Іншою впливовою посадовою особою в Січі, яка мала доступ до багатьох владно-адміністративних таємниць Коша й справляла помітний вплив на настрої січового товариства, був військовий писар. Деякі дослідники іменували цього посадовця «генеральним секретарем», або «першим міністром» Війська Запорозького. У його віданні було практично все січове діловодство, одержання, підготовка та пересилання офіційної кореспонденції. Тому в його підпорядкуванні перебувала також канцелярія з підписарями, писарчуками, канцеляристами, підканцеляристами, копіїстами, реєстраторами і товмачами, яка вела активний обмін документацією як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Особливо розширилося січове діловодство із переходом Коша з кримської протекції під російську та перенесенням Січі із Олешок (нині м. Цюрупинськ Херсонської обл.; Січ там існувала у 1711–1728 рр.) на р. Підпільну (нинішнє с. Покровське Нікопольського р-ну), коли було отримано відповідну царську грамоту (31 серпня 1733 р.). Саме в зазначеній Новій Січі (1734–1775 рр.), яка визнала себе підпорядкованою київському генерал-губернатору, значно зростає потік кореспонденції до канцелярії останнього та до центральних російських установ (Сенату, Колегії іноземних справ тощо). Що в подальшому негативно вплинуло і на мовну політику січових писарів, оскільки останні навіть у внутрішньому листуванні (на території Війська Запорозького Низового) змушені були поступово переходити з староукраїнської діловодної на російську канцелярську мову, а московська школа скоропису поступово витісняла київську. До січової канцелярії також дедалі більше проникали бюрократія й тяганина, а також російські форми діловодної документації та дипломатики, тобто на зміну традиційного листа приходять рапорти, ордери, промеморії тощо. Загалом у 50–70-х роках ХVІІІ ст. в Січі вівся чіткий облік вхідної та вихідної документації. Зокрема, наприкінці 50-х років із військової канцелярії за один рік виходило близько 4,5 тис. документів,
194
Розді л 6
а наприкінці 60-х років – понад 5 тис. Уважається, що майже такими самими були кількісні параметри отриманих канцелярією справ. Причому, крім інтенсивного діалогу на російському напрямку, продовжувалося насичене дипломатичне/приятельське листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, польськими посадовцями Правобережної України (губернаторами, старостами, державцями)93 тощо. Під час виконання повсякденних посадових обов’язків писар записував і зачитував судові вироки на військових радах, сповіщав підсудних про рішення козацьких судів, особливо у тих випадках, коли зацікавлені особи перебували у віддалених паланках. Хоча судовий процес у Січі проходив в усному порядку і мав загальний характер, усе ж у важливих справах і за присутності військового писаря вівся письмовий протокол допиту. Вважається, що загальна кількість судової документації, яка за один рік осідала в канцелярському архіві, сягала кількох тисяч (до 4 тис.) справ, що становило близько третини всієї документації Коша. Зовнішніми атрибутами посади військового писаря була чорнильниця в срібній оправі – каламар. Писар отримував дещо нижче від судді жалування в 50 рублів і відсотки з митних і січових зборів. Загалом посада військового писаря вимагала значної освіченості, дипломатичності та високої відповідальності за доручену справу. І коли претендент підтверджував високий професіоналізм і морально-ділові чесноти, то козаки щорічно переобирали таких осіб на цю посаду. Так, в останній період існування Запорозької Січі (за так званої Нової Січі) протягом 40 років (1734–1775 рр.) повноваження писарів там виконували: Олекса Вербицький, Андрій Миргородський, Петро Чернявський, Дмитро Романовський, Іван Чугуївець, Онисим Кривицький, Артемій Кумпан, Іван Глоба (був останнім писарем в Січі). І це в той час, коли військовим суддею ставали понад півтора десятка січовиків. Крім того, в Січі виробилися звичаї досить суворо карати тих козаків, які наважувалися підмінити собою військового писаря і пробували замість нього вести листування від імені всього Коша чи отримувати загальновійськову (часто конфіденційну) кореспонденцію. За це на таких зухвальців чекало покарання аж до страти94. Важливим посадовцем з-поміж січової військової старшини, яка мала прямий стосунок до судочинства у Січі, був кошовий осавул. Він стежив за дотриманням правопорядку та благочинною поведінкою січовиків, не лише в Січі, а й у всьому Запорожжі; організовував супровід посольських місій, купецьких караванів, промислових ватаг; забезпечував доставку та розподіл жалування поміж січовою старшиною; у військовому поході організовував розвідку та вибір місця встановлення табору, слідкував за порядком та охороною останнього тощо. Разом із тим значний відсоток повноважень військового осавула займали судові справи. Він активно виїжджав у хутори, слободи й пал