Skip to Content

Історія державної служби в Україні. Том 2

Текст доповіді: 

Історія державної служби в Україні : у 5 т. / [О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін та ін. ; відп. ред. Т.В.Мотренко, В.А.Смолій ; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.] ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. — К. : Ніка-Центр, 2009.

Академічне видання є першим в українській історіографії узагальненням у цілісному дослідженні численних праць, присвячених державотворчому процесу, політико-адміністративному устрою, організації державної служби в Україні. Проаналізовано системи управління та діяльність державних чиновників у різні історичні епохи у складі різних імперій за весь період існування державності, починаючи від Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Війська Запорізького, УНР, Української Держави, управління на українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій, королівської Румунії, державного управління УРСР, і, насамкінець, державної служби в незалежній Україні.

Органічною складовою п’ятитомного видання є документальний тритомник, що нараховує близько 900 документів і включає документи від V ст. до н.е. до сьогодення. Збірник містить документи і матеріали різнопланового характеру: грамоти, статути, універсали, листи, постанови, протоколи тощо, більшість з яких, виявлених у державних архівах України, а також в архівах Російської Федерації, Польщі, Угорщини, публікується вперше.

П’ятитомник протягом жовтня цього року буде безкоштовно розповсюджений серед національних, державних та обласних бібліотек і магістратур державного управління, де з ним зможе ознайомитися широке коло науковців, державних службовців, управлінців, студентів ВНЗ управлінського спрямування та інших небайдужих до історії українського державотворення.

Том 2: досліджуються особливості функціонування державної служби на українських землях у складі СРСР, Польщі, Румунії і Чехословаччини у міжвоєнний період, управління окупованими територіями України під час Великої вітчизняної війни, еволюцію радянської системи управління у повоєнні десятиліття, а також організація і функціонування державної служби у незалежній Україні.

Embedded Scribd iPaper - Requires Javascript and Flash Player
Головне управління державної служби України Інститут історії України Національної академії наук України
Історія державної служби в Україні
У п’яти томах Том 2
Київ Ніка-Центр 2009
УДК 94(477)[351/354+057.34]„1921/2009“ ББК 63.3-3(4УКР):66.0 І-90 Авторський колектив: О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін, С. В. Віднянський, П. П. Гай-Нижник, О. І. Галенко, В. М. Горобець, А. О. Гурбик, Г. Г. Єфіменко, В. В. Іваненко, М. Ф. Котляр, Г. Г. Кривчик, С. В. Кульчицький (керівник авторського колективу), О. Є. Лисенко, І. Г. Патер, Т. С. Першина, Р. Я. Пиріг, О. С. Рубльов, С. М. Серьогін, В. Ф. Солдатенко, Б. В. Черкас, Т. В. Чухліб, В. С. Шандра, Л. Д. Якубова Відповідальні редактори: Т. В. Мотренко, В. А. Смолій Редакційна колегія: Г. В. Боряк, А. В. Вишневський, В. О. Крупина (відповідальний секретар), С. В. Кульчицький (керівник авторського колективу), В. М. Литвин, В. І. Луговий, О. С. Онищенко, Ю. С. Шемшученко У другому томі монографії авторський колектив продовжує аналіз широкого спектра проблем, пов’язаних з державотворчим процесом, політико-адміністративним устроєм, організацією державного управління та державної служби та діяльністю державних службовців. Автори вивчають особливості функціонування державної служби на українських землях у складі СРСР, Польщі, Румунії і Чехословаччини у міжвоєнний період, управління окупованими територіями України під час Великої вітчизняної війни, еволюцію радянської системи управління у повоєнні десятиліття. Останній розділ присвячений організації і функціонуванню державної служби у незалежній Україні. Фундаментальне дослідження з історії державної служби в Україні підготовлене в рамках наукового проекту, що реалізується на замовлення Центру адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу коштом державного бюджету України під керівництвом Головного управління державної служби України. Реалізація проекту приурочена до 90-річчя запровадження державної служби в Україні та здійснюється на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України «Про відзначення 90-річчя запровадження державної служби» від 11 червня 2008 року №817 р. В рамках цього проекту у 2008 р. були видані «Нариси історії державної служби в Україні» (київське видавництво «Ніка-Центр», 536 с.).
ISBN 978-966-521-519-6 ISBN 978-966-521-521-9 (Том 2)
© Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу, 2009 © Інститут історії України НАН України, 2009 © Оригінал-макет. Видавництво «Ніка-Центр», 2009
Зміст
РОЗДІЛ 15. Організація управління в українських землях ІІ Речі Посполитої О. С. Рубльов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 1. Центральні органи адміністрації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 2. Територіальна адміністрація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .12 3. Функціонування публічної адміністрації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17 4. Структура управління в українських землях . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18 5. Організація державної служби: територіальний розріз . . . . . . . . . . . . . .20 Посилання до розділу 15 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .30 РОЗДІЛ 16. Державний устрій Підкарпатської Русі – Карпатської України С. В. Віднянський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .33 1. Проблема самовизначення і розв’язання питання про державну належність Закарпаття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .35 2. Державно-правове становище Підкарпатської Русі в Чехословацькій республіці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .50 3. Розбудова політичних партій та їх участь у парламентських виборах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .59 4. Від здобуття автономії Підкарпатської Русі до проголошення незалежної – Карпатської України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .74 Посилання до розділу 16 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91 РОЗДІЛ 17. Організація управління в українських землях королівської Румунії (1918–1940 рр.) Л. Д. Якубова . . . . . . . . . . . . . . . . . . .97 1. Формування території міжвоєнної Румунії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .99 2. Політична система . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102 3. Статус українських земель в адміністративно-територіальній структурі королівства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110 4. Національна політика Румунії та її втілення місцевими органами влади й управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 5. Румунська армія: в пошуках честі мундиру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 6. Каральні органи держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 Посилання до розділу 17 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146 РОЗДІЛ 18. Специфіка радянського ладу (1917–1923 рр.) С. В. Кульчицький, Г. Г. Єфіменко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 151 1. Еволюція рад у ході будівництва держави-комуни. . . . . . . . . . . . . . . . . 153 2. Особливості державного управління у перший період існування радянської влади в Україні (1917–1918) . . . . . . . . . . . . . . . . . 159
Зміст
3
3. Адміністративно-територіальний устрій радянської України та її межі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. Національна оболонка більшовицької влади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5. Форма та зміст радянської державності в державному управлінні УСРР . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6. Центральні органи влади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7. Місцеві органи влади . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8. Державні службовці: хто вони? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 18 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 19. Структура державної влади в умовах формування тоталітарного ладу С. В. Кульчицький, Г. Г. Єфіменко . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Еволюція радянської політичної системи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Зміни в політико-адміністративному устрої . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Організація управління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. Кадри вирішують все. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 19 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 20. Система управління окупованими територіями України (1941–1944 рр.) О. Є. Лисенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Плани нацистського керівництва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Дистрикт «Галичина» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Райхскомісаріат «Україна» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. Зона військової адміністрації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5. Губернаторство «Трансністрія» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 20 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 21. Відродження державного управління в УРСР (1943–1945 рр.) О. Є. Лисенко, Т. С. Першина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Відновлення радянської влади в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Кадрова політика комуністичної партії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Формування управлінських кадрів у західному регіоні . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 21 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 22. Політико-адміністративна система управління у повоєнний час (1946–1955 рр.) В. В. Іваненко, О. В. Бойко . . . . . . . . . . 1. Структура партійно-радянських органів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Кадрова політика в системі державної служби УРСР . . . . . . . . . . . . . . 3. Портрет державного службовця повоєнної доби . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 22 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 23. Державна влада в добу хрущовської «відлиги» (1956–1964 рр.) Г. Г. Кривчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Десталінізація радянського суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Демократизація органів представницької влади. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Децентралізація управління економікою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. Реформування правоохоронних органів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 23 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
169 172 175 182 200 211 218 229 231 236 243 269 280 289 291 296 303 323 328 331 335 337 346 353 362 367 369 376 388 399 403 405 415 421 427 432
4
Зміст
РОЗДІЛ 24. Радянська система управління на останніх етапах існування (1965 – липень 1990 рр.) Г. Г. Кривчик, С. М. Серьогін . . . . . 1. Особливості кадрової політики «брежнєвської епохи» . . . . . . . . . . . . 2. Управління економікою: від економічних реформ до застою. . . . . . 3. Організація влади за Конституцією СРСР 1977 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4. Перебудова в контексті реформування системи управління . . . . . . Посилання до розділу 24 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОЗДІЛ 25. Державна служба у незалежній Україні С. М. Серьогін, Є. І. Бородін . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Розбудова незалежної України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Становлення державної служби в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Ключові характеристики державної служби сьогодення . . . . . . . . . . 4. Реформа державної служби та наближення до європейських стандартів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Посилання до розділу 25 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
435 437 444 448 456 468 471 473 481 488 497 507
Зміст
5
Розділ 15. Організація управління в українських землях ІІ Речі Посполитої
8
Розді л 15
ргани державного управління II Речі Посполитої у міжвоєнному часі поділялися на центральні органи адміністрації та органи територіальної адміністрації залежно від формату територіальної чинності їхніх повноважень. У адміністративних цілях терени Польської держави поділялися на воєводства, повіти, а також міські й сільські гміни.
О
1. Центральні органи адміністрації
До центральної адміністрації ІІ Речі Посполитої слід зарахувати посаду президента, склад Ради міністрів та її голову, склад міністерства та інших центральних відомств. До прийняття Конституції 17 березня 1921 р. функціонування центральної і територіальної адміністрацій спиралося на тимчасові декрети і закони. На підставі декрету від 22 листопада 1918 р. «Про репрезентацію найвищої влади Польської Республіки» найвищу владу обійняв Юзеф Пілсудський як тимчасовий Начальник Держави. Свої повноваження він мав виконувати до скликання Законодавчого сейму, з наданими йому правами формування й розпуску уряду. Прем’єр й міністри були відповідальні перед ним за всі свої рішення. Законодавча влада належала до уряду, одначе усі урядові рішення, аби набути чинності, мали затверджуватися тимчасовим Начальником Держави. Одним із першочергових завдань тимчасового Начальника Держави стало проведення перших парламентських виборів на засадах п’яти принципів демократичного голосування: загального, рівного, прямого, таємного й пропорційного виборчого права. Сейм було обрано 26 січня 1919 р., а 20 лютого доручено Ю.Пілсудському дальше урядування як Начальника Держави, але одночасно обмеживши його повноваження й ухваливши того ж дня закон конституційного значення – так звану «Малу Конституцію», яка концентрувала владу у законодавчому парламенті. Парламент оголошувався джерелом всякої влади, від нього залежали органи виконавчої влади, Начальник Держави й
Розді л 15
9
міністри. Натомість головним завданням сейму, термін каденції якого тимчасово не окреслювався, було ухвалення Конституції (звідси і його інша назва – Конституанта). Начальник Держави репрезентував II Річ Посполиту в міжнародних відносинах й очолював цивільну та військову адміністрації. За свою діяльність він відповідав перед сеймом. Кожний його декрет потребував контрасигнації відповідного для даної справи міністра. Уряд призначав Начальник Держави винятково за попереднього узгодження із сеймом. Отже, Начальник Держави, міністри й уряд загалом були відповідальними перед сеймом. Після ухвалення сеймом Конституції головою держави став президент II Речі Посполитої Польської. Його обирали на сім років абсолютною більшістю голосів сейм і сенат, об’єднані у Національні Збори. Президент очолював виконавчу владу, а також був гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, репрезентував державу в міжнародних відносинах. Належали йому також повноваження у сфері законодавства й судочинства, був він також і Головнокомандувачем Збройних Сил. Виконавчі компетенції президента обіймали призначення й відкликання голови Ради міністрів – а, за поданням прем’єра, також і окремих міністрів згідно з приписами системи парламентського управління. Призначав він також службовців, за поданням Ради міністрів, на вищі цивільні й військові посади. Виконавчу владу здійснював через міністрів й підлеглих їм урядників. Кожний урядовий акт президента для набуття чинності вимагав підпису голови Ради міністрів й відповідного міністра. Конституція передбачала видавання президентом постанов задля виконання законів і розпоряджень (призначення на посади, надання офіцерських звань, орденів). Через власне урядове становище президент не був відповідальним перед іншими інститутами влади ані політично, ані цивільно, натомість він ніс конституційну відповідальність за державну зраду, порушення Конституції й кримінальні злочини перед Державним трибуналом (відповідно до закону від 27 квітня 1923 р.)1. Після травневого перевороту Ю.Пілсудського 1926 р. статус посади президента зміцнився, що додатково унормували приписи квітневої Конституції 1935 р. Каденція президента й надалі тривала сім років. Обирався він зібранням електорів, що складалося з маршалків сейму й сенату, голови Ради міністрів, голови Найвищого суду, Генерального інспектора Збройних Сил та 75 осіб, що їх обирали сейм і сенат з-поміж «найповажніших» громадян. Особа президента втілювала єдину й неподільну державну владу. Він був надурядовим державним чинником, покликаним гармонізувати діяльність головних державних інституцій, що перебували під його верховенством: уряду, сейму, сенату, Збройних Сил, судів і державного контролю. Повноваження президента поділялися на прерогативи (особисті повноваження) й звичайні повноваження. Урядові акти президента, що видавалися у рамках прерогатив, не потребували контрасигнації голови Ради міністрів і відповідного міністра. Він, наприклад, визначав кандидата на свого наступника, призначав і відкликав голову Ради міністрів, голову Найвищої контрольної палати, віддавав членів уряду до суду Державного трибуналу, призначав і звільняв головнокомандувача й Генерального інспектора Збройних Сил, призначав суддів Державного трибуналу2.
10
Розді л 15
Решта актів президента для набуття ними чинності вимагали скріплення підписами голови Ради міністрів й відповідного міністра. Оскільки президент, згідно з Конституцією 1935 р., був наділений повноваженнями у всіх сферах публічного життя, у його особі персоніфікувалася суверенність держави. Як наслідок – він не ніс відповідальності політичної або конституційної за урядові рішення, а Конституція накладала на нього «відповідальність перед Богом і історією за долю держави». Впровадження інституції прерогатив без обов’язку контрасигнації означало також послаблення механізму контролю урядових рішень президента у багатьох державних справах з боку інших гілок влади – контролю, притаманного парламентарно-кабінетній системі. Окремим, засадничим членом центральної адміністрації II Речі Посполитої була Рада міністрів, покликувана до життя президентом. Складалася вона з міністрів під керівництвом голови Ради міністрів (арт. 55 Конституції 1921 р. й арт. 25-26 Конституції 1935 р.). Голова Ради міністрів (прем’єр) репрезентував уряд, керував ним й пильнував виконання його рішень, а також рівночасно (за квітневою Конституцією 1935 р.) «визначав головні засади державної політики». Як бюро прем’єр-міністра діяло управління президії Ради міністрів, що складалося, відповідно до організаційного статуту від 12 грудня 1930 р., з таких бюро: президіального, правничого, економічного й удосконалення адміністрації. Останнє співпрацювало з Комісією для удосконалення публічної адміністрації при голові Ради міністрів й залагоджувало справи, «пов’язані з удосконаленням публічної адміністрації, деконцентрацією адміністрації, методів праці в урядах, організації й сфери діяльності влади і урядництв та системи підготовки урядницького персоналу»3. У структурі Ради міністрів вирішальну роль відігравав прем’єр-міністр. Згідно з конституційними нормами й реальною практикою урядування, він мав істотний вплив на склад уряду – від нього вирішальним чином залежали міністеріальні номінування й формування усього складу кабінету. Керуючи працею уряду, прем’єр репрезентував його у стосунках з сеймом і президентом. Прем’єри у II Речі Посполитій неодноразово виконували водночас й функції відомчих міністрів. Так, наприклад, Ігнацій Ян Падеревський (1860–1941) не лише очолював уряд, а й був міністром закордонних справ (1919); Владислав Грабський (1874–1938) – поєднував прем’єрство з посадою міністра фінансів (1920); Владислав Сікорський (1881–1943) – очолював уряд і був міністром внутрішніх справ (1922–1923); Ю.Пілсудський – очолював уряд і був військовим міністром (1926–1928, 1930); Фелісіян Славой-Складковський (1885–1962) – прем’єрство поєднував з керівництвом міністерством внутрішніх справ (1936–1939). Розрізнялися три категорії міністрів – відомчі, які очолювали відповідні міністерства; так звані міністри без портфеля; керівники центральних урядництв у міністерському ранзі. Останні, як, наприклад, голови Головного ліквідаційного уряду, Головного уряду мір чи Найвищої контрольної палати, формально не входили до складу уряду, одначе могли брати участь у його засіданнях, коли це стосувалося справ їхнього відомства. Кістяк Ради міністрів становили відомчі міністри. У міжвоєнній Польщі чисельність їх була перемінною: у перших роках незалежності сягала 16, згодом зменшилася й упродовж 1932–1939 рр. функціонувало 11 міністерств: закордонних справ; внуРозді л 15
11
трішніх справ; військових справ; фінансів; юстиції; рільництва й рільничих реформ; промисловості і торгівлі; комунікації; суспільної опіки; пошт і телеграфів; релігійних визнань і публічної освіти4. Напруження у стосунках II Речі Посполитої з Німеччиною та СССР5 допровадила до того, що особливого значення набула, запроваджена у Польщі декретом Президента від 6 серпня 1926 р., посада Генерального інспектора Збройних Сил, котрий у разі війни ставав Верховним Головнокомандувачем. Першим Генеральним інспектором 27 серпня 1926 р. став маршал Польщі Юзеф Пілсудський, який обіймав цю посаду до смерті (12 травня 1935 р.). Його наступником на цій посаді став генерал Едвард Ридз-Шмігли (1886–1941), який виконував функцію Генерального інспектора Збройних Сил до 27 жовтня 1939 р. (зрікся після початку агресії СССР проти Польщі й власного виїзду до Румунії, де був інтернований). Посада була посилена декретом Президента Речі Посполитої від 9 травня 1936 р. Посилення полягало у зосередженні у компетенції Генерального інспектора сукупності завдань щодо оборони держави й військових приготувань на випадок ймовірного збройного конфлікту. Компетенція Генерального інспектора перевищувала повноваження міністра військових справ й гарантувала йому провідну роль щодо контролю над військом й визначення військової політики. Підлягав він винятково президентові. У почесному сенсі (не правовому) був він визнаний другою особою у країні після Президента II Речі Посполитої. 10 листопада 1936 р. президент іменував Едварда Ридз-Шміглего маршалом Польщі – найвищим військовим званням у Війську Польському. Відповідно до ст. 24 п. 1 квітневої Конституції 1935 р. Головнокомандувач мав стати наступником президента у разі його (президента) смерті або ж відмови від посади у часи війни.
2. Територіальна адміністрація
Територіальна адміністрація у Польщі поділялася на адміністрацію урядову й муніципальну (самоврядування). Територіальна адміністрація урядова. Здійснення територіального управління урядовими органами II Речі Посполитої зосереджувалося у двох засадничих вертикалях. Перша з них – це загальна адміністрація, що її визначали також як політичну й об’єднану, а друга – спеціальна адміністрація, звана також необ’єднаною або часом – фаховою. Термін «загальна адміністрація» став домінуючим у польській адміністративній практиці з часів уніфікації державної адміністрації 1928 р., заступивши собою різні поняття, успадковані від часів поділів Польщі кінця ХVIII ст. До загальної адміністрації належало насамперед виконання завдань зі сфери компетенції міністерства внутрішніх справ; до спеціальної адміністрації – питань компетенції інших міністерств. Проте до компетенції органів загальної адміністрації входили й деякі інші питання, якими опікувалися інші, ніж МВС, міністерства. Отже, були об’єднані ці завдання в одному органі загальної адміністрації – відтак цю адміністрацію трактовано також як об’єднану. Згідно зі слушним зауваженням польського
12
Розді л 15
дослідника В.Козири, «загальна адміністрація становила кістяк цілої державної адміністрації у II Речі Посполитій»6. Загальна адміністрація поділялася на два щаблі – інстанції. Органами 1-ї інстанції (першого ступеня) були насамперед народні комісари, згодом – урядові комісари, потім – старости, старости повітові (земські) й гродські (міські). Відомство повітового чи гродського старости окреслювали зазвичай як староство, повітову чи старостинську адміністрацію. Органами 2-ї інстанції (другого ступеня) було воєводи, які керували воєводськими управліннями, що їх називали також воєводством, воєводською адміністрацією – загальною й об’єднаною7. Територіальна адміністрація відроджуваної Польщі створювалася синхронно з перебиранням польських земель від держав – колишніх учасників поділів Польщі наприкінці ХVIII ст. (Австрії, Німеччини, Росії). Її перший начерк окреслило розпорядження Регенційної Ради від 7 жовтня й декрет тієї ж Ради від 30 жовтня 1918 р., що ними до життя були покликані повіти як підставові одиниці конструйованої адміністрації. На чолі повітового управління перебував його керівник. Він спершу дістав назву народного комісара, згодом (через некорисне порівняння з більшовицькою Росією) – повітового або урядового комісара. Остаточно на підставі обіжника МВС від 10 квітня 1919 р. було прийнято визначення – повітовий урядовий комісар. Повітовий комісар на ввіреному йому терені виконував подвійну функцію: був представником уряду й одночасно органом урядової адміністрації 1-ї інстанції, наділеним додатковими повноваженнями щодо координації діяльності підпорядкованих йому служб з владами й урядництвами, що підпорядковувалися іншим, ніж МВС, міністерствам. Упродовж 1919 р. дійшло до засадничих змін в устрою загальної адміністрації. Невдовзі з’ясувалося, що підпорядкованість комісарів разом з повітовими управліннями безпосередньо МВС спричиняла надмірну дріб’язковість й уповільнення адміністративної роботи, а функціонування теренових представництв численних спеціальних центральних урядництв поглиблювало компетентнісний хаос й обтяжувало працю міністрів. Відтак постала потреба у створенні посередницького щабля загальної адміністрації. Сейм законом від 2 серпня 1919 р. щодо організації адміністративної влади 2-ї інстанції покликав до життя у центральній Польщі воєводства та воєвод як органи об’єднаної адміністрації. Наступним кроком, 28 серпня 1919 р., розпорядженням Ради міністрів щодо тимчасової організації повітової адміністративної влади на теренах колишнього російського табору повітові уряди були переформовані на староства, а органом об’єднаної адміністрації у повіті визначено призначуваного міністром внутрішніх справ старосту, який виступав відповідальним виконавцем доручень воєводи. Воєводу в перших роках відродженої Польської держави спершу призначав Начальник Держави, а після ухвалення у 1921 р. Конституції – Президент II Речі Посполитої, за поданням міністра внутрішніх справ, схваленим Радою Міністрів. До його засадничої компетенції належало таке: бути представником уряду і з його доручення здійснювати державну владу на території воєводства; виступати відповідальним виконавцем завдань окремих міністрів; бути начальником влад і урядництв на підпорядкованому йому терені; бути службовим начальником для працівників тих же урядництв. Як наслідок, становище воєводи мало подвійний характер: був він предРозді л 15
13
ставником уряду (політична функція) й одночасно керівником загальної адміністрації на території воєводства (адміністративна функція)8. Сфера діяльності воєводи була широкою й далеко виходила поза межі кола справ, належних до МВС, обіймаючи численні ділянки державного управління, за винятком адміністрації військової, судової, фінансової, освітньої, праці, шляхів сполучення, поштово-телеграфної та рільничої. Мав він також право оприлюднення правових актів, обов’язкових на терені воєводства. При воєводі створювалася воєводська рада як дорадчий орган, до складу якої був залучений і громадянський чинник (представники повітових сеймиків і міських рад) та керівники окремих відділів воєводської адміністрації й представники необ’єднаної адміністрації. Обов’язком воєводи було з’ясування думки (хоча й незобов’язуючого характеру) цього органу у всіх справах більшого значення для воєводства, головним чином господарських і культурних, а також з найголовніших проблем, які перебували у сфері діяльності територіального самоврядування. Раду очолював воєвода або призначений ним заступник. Розпорядження Ради Міністрів від 11 лютого 1924 р. надавало заступникам воєвод титул віце-воєводи й визначало для них сферу компетенції, окреслену МВС9. Поважний обсяг діяльності воєводи вимагав створення допоміжного апарату. Таким апаратом мало бути для нього воєводське управління. Видане на додаток до закону від 2 серпня 1919 р. виконавче розпорядження Ради Міністрів від 13 листопада окреслювало організацію воєводського урядництва, що мало складатися з департаментів і відділів. Водночас це розпорядження (арт. 39) однозначно наголошувало на засаді одноосібності керівництва адміністративним органом, який очолював воєвода, й допоміжності/підпорядкованості обслуговуючого його урядницького апарату. Органи загальної адміністрації розташовувалися винятково у повітах та воєводствах. У міських і сільських гмінах владні функції загальної адміністрації виконували органи територіального самоврядування. Приписи 1919 р. стали значною мірою взірцем для вирішення адміністративних питань в інших частинах відродженої Польщі – насамперед стосовно адміністрації на рівні воєводства. Протягом 1920-х років, особливо після травневого перевороту 1926 р., посилився процес упорядкування й уніфікації територіальної адміністрації. Його апогеєм стало розпорядження Президента II Речі Посполитої від 19 січня 1928 р. щодо організації й сфери діяльності влади загальної адміністрації. Документ цей передбачав, що, так як дотепер владами загальної адміністрації 2-ї інстанції є воєводи, a 1-ї інстанції – повітові й гродзькі старости. Приписи ці виразно посилювали позиції урядової адміністрації. В арт. 5 недвозначно наголошувалася засада єдиноначальності, а саме: «Воєводи, Урядовий комісар, повітові старости і гродзькі старости діють під особисту відповідальність, самостійно й одноосібно, з застереженням колегіального розв’язання справ, стосовно постанов нинішнього розпорядження, відносно інших правничих приписів»10. Документ цей засадниче зміцнював принципи об’єднаності у загальній адміністрації. Воєвода призначався на посаду президентом, підпорядковувався особисто міністрові внутрішніх справ, службово – голові Ради міністрів й окремим міністрам. Надалі зберігав подвійну позицію у воєводстві: був представником уряду й керівником загальної адміністрації на території ввіреного йому воєводства. Підпорядко-
14
Розді л 15
вувалися йому справи зі сфери компетенції міністерства внутрішніх справ та інших відділів загальної адміністрації11. Розпорядження 1928 р. вперше докладно визначало сферу репрезентації уряду воєводою. До його прав і обов’язків належало: виняткове представництво уряду під час державних урочистостей, якщо уряд не надіслав уповноваженого делегата; узгодження діяльності всієї державної адміністрації на теренах воєводства відповідно до політичної стратегії уряду; загальний нагляд за особовими справами державних функціонерів з погляду вимог безпеки, спокою й громадського порядку; узгодження діяльності цивільної адміністрації, а також господарчих інтересів воєводства з оборонними потребами держави12. Порівняно з приписами 1919 р. ці дві останні функції давали воєводі спеціальні повноваження щодо нагляду й втручання стосовно необ’єднаної адміністрації, отже, вилученої з-під його безпосередньої компетенції. Воєвода міг періодично скликати зібрання керівників органів необ’єднаної адміністрації задля координування їхньої праці з погляду державних інтересів, міг вимагати від керівників тих органів пояснень у конкретних справах і призупиняти виконання завдань, які, на його думку, суперечили політиці уряду, міг, зрештою, втручатися у персональні справи органів необ’єднаної адміністрації. Територіальна адміністрація муніципальна (самоврядування). Самоврядування у ІІ Речі Посполитій становило форму активної участі громадян в організації колективного життя у територіальному або професійному вимірі. Цей останній стосувався різних галузей господарства або ж професійних груп. Натомість територіальне самоврядування, зване також загальним, відігравало істотну роль в організації суспільного життя, а на щаблю гміни – також адміністрації даної території. Територіальне самоврядування поєднувало законодавчі й виконавчі функції. Його компетенція обіймала обсяг діяльності, доручений урядовою адміністрацією, а також власний спектр діяльності, що поставав винятково з рішень органів самоврядування. Згідно із Конституцією і польським законодавством, органи самоврядування повинні були існувати при усіх трьох щаблях урядової адміністрації: воєводствах, повітах й гмінах. Самоврядування на воєводському рівні однак не було впроваджено у життя до кінця міжвоєнного періоду, незважаючи на ухвалення сеймом ще 1922 р. закон «Про засади загального воєводського самоврядування, а особливо воєводств: Львівського, Тарнопільського й Станіславівського». Були побоювання, що у випадку східних воєводств обрані під час загальних і демократичних виборів радні будуть назагал білоруської та української національності. З урахуванням сильних позицій українського національного руху, а також офіційного заперечення комуністичними угрупованнями прав Польщі на східні землі, противники запровадження територіального самоврядування стверджували, що це загрожуватиме територіальній цілісності держави й послаблятиме її обороноздатність*. У тій ситуації самоврядування впровадили єдине на щаблі повіту й гміни. У повітах органами, що ухвалювали рішення, були повітові
* Органи самоврядування воєводського рівня, отже, існували лише у Познанському й Поморському воєводствах, де були анахронізмом від часів прусського загарбання, а також у столиці II Речі Посполитої – Варшаві, де самоврядування було щойно впроваджене 1938 р. Широкий спектр повноважень мав Силезький сейм, який був законодавчим органом створеного 1920 р. автономного Силезького воєводства з центром у Катовіцах.
Розді л 15
15
ради (до 1933 р. звані повітовими сеймиками), які складалися з вибраних членів, а органами виконавчими – повітові виділи з шести осіб, яких обирала рада. Очолював їх призначуваний міністром внутрішніх справ староста. Гміни поділялися на сільські й міські. У сільських гмінах, органом, що ухвалював рішення, була рада гміни, яку обирав загал мешканців, котрі мали право голосувати. Виконавчими органами були управи гмін, що складалися з війта і радних (ławników), яких обирала рада. Органи самоврядування поділялися на органи ухвалення рішень й виконавчі. Обсяг повноважень територіального самоврядування до першої половини 1930-х років був диференційованим залежно від того, на якій території колишнього розбору (прусського, австрійського чи російського) перебувала одиниця самоврядування. Уніфікація настала лише за рішенням сейму від 23 березня 1933 р., закон «Про часткову зміну устрою територіального самоврядування» (так званий уніфікаційний закон), який набув чинності 13 липня того ж року. Відтак запроваджувалися однорідні повноваження окремих органів самоврядування по цілій території II Речі Посполитої (за винятком столичної Варшави й Силезького воєводства). Регулювався також територіальний розмір окремого самоврядування на найнижчому щаблі. Замість дотогочасних сільських гмін, що складалися з мешканців однієї місцевості (так званих одиничних гмін) впроваджувалася засада, що гміну становлять кілька або ж кільканадцять сусідніх сіл (так звані збірні гміни). Натомість поодинокі села почали називатися громадами. Вони також мали своє сільське (громадське) самоврядування – громадську раду або громадське зібрання, що їх обирали мешканці села відкритим голосуванням й чисельність яких залежала від розміру села. Натомість виконавчу владу уособлював солтис, якого обирали мешканці села (громади)13. У міських гмінах функції ухвалення рішень належали міським радам, що їх обирали загальним голосуванням (залежності від величини міста вони налічували від 12 до 72 радних). Виконавчі функції належали міській управі (адміністрації), яка складалася у виокремлених містах (до 1933 р. Краків і Львів) з президента і радних, у решті міст – бурмистра й радних. Членів міської управи, званих лавниками, обирала міська рада. Становили вони 10% загальної кількості радних. Після впровадження згаданого закону 1933 р. міста, які були виділені з повітів і налічували принаймні 25 тис. мешканців, мали президента, решта – бурмистра. У разі виокремлених міст, їхні президенти та віце-президенти обиралися на 10 років. Але каденція міських і сільських гмінних рад тривала 5 років14. У сільських гмінах і громадах, де переважало українське населення, саме українці домінували серед радних. Також функцію війтів і солтисів виконували особи тієї ж національності. Натомість у випадку міських гмін, в яких українське населення не становило більшості, рідко траплялося, що адміністративну керівну функцію виконували представники українського населення. Єдино на Волині у часі виконанням обов’язків воєводи Генріком Юзевським у 1930-х роках намагалися не чинити різниці у працевлаштуванні до регіональної (місцевої) адміністрації між поляками й українцями.
16
Розді л 15
3. Функціонування публічної адміністрації
Функціонери публічної адміністрації здійснювали владу й організаційні функції держави. Їхню правничу ситуацію регулювали приписи статуту про державну цивільну службу 1922 р. Містили вони так звану службову прагматику. Підпорядковувався їй загал державних функціонерів, за винятком суддів і прокурорів, учителів, професорів академічних шкіл, працівників державних підприємств і монополій. Службову прагматику тих груп працівників регулювали окремі приписи, що, втім, ґрунтувалися на подібних засадах. Статут про державну цивільну службу унормовував спосіб прийняття на посади й звільнення з них, окреслював кваліфікаційні вимоги, право на відпустку, посадовий оклад, умови підвищення по службі, функціональні обов’язки (лояльність, збереження таємниці, особлива відданість, послух начальству), а також систему дисциплінарної відповідальності. Службовці поділялися на дві категорії – урядовців й нижчих державних службовців. Службовий стосунок розпочинався з призначення, що ним виступав однобічний писемний адміністративний акт. Припинення службових стосунків відбувалося шляхом звільнення з державної служби. Суперечки щодо державної цивільної служби підлягали юрисдикції адміністративного судівництва. Загальна чисельність службовців державної адміністрації була доволі великою. У 1938 р. бюджет II Речі Посполитої передбачав 74 тис. посад у цивільній адміністрації (включно з суддями й прокурорами), але без учителів, кількість посад яких сягала 89 тис.15 Належне функціонування державної адміністрації залежало не лише від відповідної структури її органів й унормування порядку і форм їхньої діяльності, але також від кваліфікації адміністративних функціонерів. У перших літах з відновлення державності незалежна Польща диспонувала обмеженим резервом кадрів кваліфікованих урядовців. Значний відсоток службовців без відповідної кваліфікації й брак докладних приписів, що унормовували б їхню діяльність, не могли не спричинювати низьку ефективність діяльності державного апарату. Поступово кадровий голод надолужувався шляхом рекрутування на державні посади випускників польських шкіл. Суспільне обличчя працівників державної адміністрації було неоднорідним. Нижча ланка адміністративного апарату рекрутувалася назагал з кіл робітників розумової праці й дрібноміщанського середовища. Керівні ж посади в адміністрації, які вимагали вищої освіти, обіймали особи, походженням переважно з буржуазії, поміщицтва й робітників розумової праці. Ситуація ця була значною мірою наслідком наявної системи освіти, яка надавала кращі шанси для вихідців із заможних суспільних верств. У господарських відомствах, промисловості й торгівлі та фінансових установах чимало відповідальних посад, включно з міністерськими, обіймали особи, пов’язані з різними капіталістичними організаціями, насамперед з так званим Левіафаном – Центральним союзом польської промисловості, гірництва, торгівлі й фінансів16. Після травневого перевороту 1926 р. у державному апараті значно побільшало офіцерів, які прийшли туди безпосередньо з військової служби. Наприклад, 1937 р. серед воєвод II Речі Посполитої колишні офіцери становили 75%.
Розді л 15
17
4. Структура управління в українських землях
У перші роки ІІ Речі Посполитої адміністрація східних земель, на яких компактно проживали українці, білоруси й литовці, мала тимчасовий характер. 10 січня 1919 р. Начальник Держави Ю.Пілсудський утворив Правлячу комісію для Галичини й Цєшинської Силезії з садибою у Львові. Вона конституювалася 28 січня 1919 р. й своєю діяльністю охопила усі питання, крім військових і закордонної політики. З огляду на бойові дії проти Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), значна частина Комісії перебувала у Кракові. Після витіснення Української Галицької армії за Збруч, Правляча комісія передала свою владу до рук призначеного польським урядом 7 березня 1919 р. Генерального делегата уряду для колишньої Галичини, якому визначалася, щоправда, у дещо менших обсягах компетенція колишнього австрійського намісника краю. Цю посаду обійняв колишній міністр з питань Галичини в австрійському уряді Казімєж Юноша Ґалецький (1862–1941). Ці функції він виконував до квітня 1921 р. У грудні 1920 р. польський сейм ухвалив рішення про утворення на території колишньої Галичини чотирьох воєводств: Краківського, Львівського, Станіславівського й Тарнопільського (три останніх залюднювали українці). Офіційно розпочали вони своє функціонування 1 вересня 1921 р. Аналогічно, як і на теренах колишнього Царства Польського, воєводства, у свою чергу, поділялися на повіти й були органами 2-ї інстанції. Схожим чином формувалася адміністративна структура на землях колишньої російської займанщини, заселених переважно білоруським й литовським населенням, а на Волині – українським. Після здобуття цих територій Військом Польським тимчасовий Начальник Держави впровадив у життя Цивільну управу східних земель. Очолив її 19 лютого 1919 р., згідно з рішенням Ю.Пілсудського, видатний польський історик Людвик Коланковський (1882–1956), уродженець Галичини. Він одержав звання генерального комісара уряду й шефа Цивільної Управи Східних Земель. Після його уступлення з посади, у квітні 1919 р. комісаром став Єжи Осмоловський (1872–1952). Ці обов’язки він виконував до часу ліквідування Цивільної управи східних земель 9 вересня 1920 р.17 Із земель з переважаючою українською людністю владі генерального комісара уряду підлягали Волинь і Полісся. На цих територіях 19 лютого 1921 р. сформовано Волинське воєводство зі столицею в Луцьку18 й Поліське воєводство зі столицею в Бресті над Бугом. Після утворення 20 січня 1926 р. Віленського воєводства у Польщі остаточно сформувався адміністративно-територіальний поділ, що складався з 16 воєводств й виокремленого міста Варшави, самостійної адміністративної одиниці, яку очолював від 1919 р. урядовий комісар (до 1928 р. цей урядовець поєднував функції органів 1-ї і 2-ї інстанцій)*. Чіткий розподіл компетенції між адміністративними органами І (повітів) та ІІ ступеня (воєводств) відбувся після постанови Президента Речі Посполитої від 19 січня
* Раніше, 15 липня 1920 р., сейм ухвалив закон щодо спеціального статусу Силезького воєводства, тобто про автономію Силезії з власним сеймом і двома урядовими мовами – польською та німецькою. Розді л 15
18
1928 р. Підтверджувала вона поділ країни на 16 воєводств на чолі зі старостами. Воєводства, у свою чергу, поділялися на повіти на чолі зі старостами. Залишено окремий статус Варшави, але обмежено повноваження її урядового комісара, який відтоді мав сферу компетенції аналогічну воєводі. Місто поділено на міські повіти, на чолі котрих знаходилися міські старости як органи адміністрації 1-ї інстанції19. «Українськими» воєводствами, більшість або значну частину населення яких становили етнічні українці, були – Волинське (близько 70% мешканців), Львівське (40%), Станіславівське (близько 70%), Тарнопільське (близько 50%). Українськими були й південні повіти Поліського воєводства (понад 80%). Поза державною адміністрацією існували органи територіального самоврядування. На найнижчому щаблі було це гмінне самоврядування у містах і селах, на вищому – повітове самоврядування. У частині воєводств діяло також воєводське самоврядування. 1933 р. здійснено уніфікацію самоврядування. Зміни у приписах уможливили державній владі широке втручання у справи місцевого самоврядування й призначення комісарської адміністрації. Українці у II Речі Посполитій рідко займали посади державних службовців. Розглядаючи це як дискримінаційний захід, українська спільнота перманентно домагалася паритету з поляками в органах державного управління, а також в інституціях й державних підприємствах на території згаданих вище воєводств. Ще однією вимогою було працевлаштовувати вчителів української національності на теренах, компактно заселених українцями, а не спрямовувати їх на вчительські посади до воєводств центральної Польщі. Зворотним боком такої свідомої шкільної політики влади було скеровування вчителів-поляків із західних і центральних регіонів II Речі Посполитої до південно-східних, «українських», воєводств з неприхованою метою зміцнення «польського стану посідання» й асимілювання українських педагогів у польському оточенні. Тривалі перемовини з польською стороною завершилися практично нічим. Так, зокрема, польсько-українська «нормалізація» 1935 р. передбачала розширення представництва українців у державних органах і шкільництві, але через саботаж польської сторони зазнала фіаско. До незначних результатів угоди 1935 р. можна зарахувати обрання голови Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) Василя Мудрого одним з п’яти віце-маршалів сейму, а також виділення з державного бюджету субсидій для українських наукових організацій, культурно-освітніх товариств і деяких кооперативів. Підсумовуючи скромні для українців здобутки польсько-української «нормалізації» 1935–1938 рр., І.Кедрин-Рудницький зауважував як позитиви для української сторони цієї угоди, так і значно поважніші її недоліки, що зрештою й спричинили кінець цієї останньої перед війною спроби польсько-українського порозуміння: «Опозиція закидала президії УПРепрезентації (Української парламентарної репрезентації у польському сеймі. – Авт.), що вона розмінюється на дрібну монету, інтервеньюючи, наприклад, за окремих осіб, а не побиваючись за принципи й законопроєкти. Один з найближчих моїх приятелів Микола Щипайло, торговельно-банковий фахівець […], жартував, що він є персоніфікацією нормалізації, бо завдяки заходам Василя Мудрого […] він дістав працю у варшавській промисловій фірмі “Тесла”. Завдяки таким інтервенціям міністерство закордонних справ прийняло на працю двох українців: таланоРозді л 15
19
витого молодого письменника Степана Левинського до консулату у Харбіні і магістра Романа Олесницького до консулату у Нью-Йорку […]. Окремих перенесених на захід на корінно польські землі учителів переносили назад до Західньої України, але це були вийнятки […]. Воєводи і старости швидше, як раніше, приймали українські делеґації й слухали їхніх жалів. Безумовно, в добі “нормалізації” трохи покращала загальна атмосфера. Але ми не хотіли окрушків і ми були обурені, що та наша спроба порозуміння дала у крайовій практиці реакцію польських гуррапатріотичних організацій, які почали кричати про “українську небезпеку”, знаходили підтримку від місцевих органів, не знаходили відпору від членів уряду, і в тому хаосі топилася головна ідея, головна ціль проблеми порозуміння: української автономії з усіма її користями для розвитку української місцевої самоуправи, української культури й економіки»20. Польська влада у стосунку до українців керувалася чотирма загальними засадами: 1) забезпечення цілісності держави й блокування автономічних прагнень українців; 2) гарантування полякам домінування у всіх сферах життя; 3) придушення будь-яких антидержавних спроб й замахів на «польський стан посідання»; 4) пошуки порозуміння з українцями на умовах їхньої (українців) державної асиміляції (не національної) й лояльного визнання ними територіальної цілісності Польщі у її постверсальських кордонах. Стосовно українських територій міжвоєнної Польської держави проводилася політика їхнього свідомого поділу на колишні «австрійські» терени (Львівське, Станіславівське, Тернопільське воєводства) з національно свідомим українським населенням й колишні «російські» терени (Волинське воєводство) – зі значною часткою асимільованого/русифікованого населення. Волинське воєводство відзначалося найнижчим рівнем письменності серед українських земель II Речі Посполитої: 1921 р. особи, які не вміли читати й писати, становили тут 68,8% людності, а 1931 р. – 47,8%21.
5. Організація державної служби: територіальний розріз
Волинське воєводство. Волинське воєводство займало територію 34 754 кв. км і налічувало, згідно з польським урядовим переписом 1931 р., 2 068 600 мешканців, з них українці становили 68,8%, поляки – 16,6%, євреї – 9,9%, німці – 2,3% й чехи – 1,5%22. Аналогічна статистика щодо конфесійної належності мешканців воєводства зафіксувала такі показники: православні – 69,8%, римо-католики – 15,7%, іудеї – 10%, євангелісти – 2,6%23. Територію воєводства було поділено на 11 повітів: дубнівський, горохівський, костопільський, ковельський, кременецький, любомльський, луцький, рівненський, сарненський, володимирівський і здолбунівський. Посаду воєводи на Волині у міжвоєнний час послідовно обіймали: Ян Кжаковські (1883–1936; 14 березня – 7 липня 1921 р.); Тадеуш Лаба (7 липня – 12 серпня 1921 р., виконувач обов’язків воєводи); Станіслав Довнаровіч (1874–1941; іменований воєводою 13 серпня 1921 р., урядування фактично не розпочав, оскільки 19 вересня 1921 р. був призначений міністром внутрішніх справ); Тадеуш Двораковскі (1881–1956; виконувач обов’язків воєводи, 10 жовтня 1921 р. – 15 березня 1922 р.); Мєчислав
20
Розді л 15
Міцкєвіч (1879–1939; 22 лютого 1922 р. – 1 лютого 1923 р.); Станіслав Сроковскі (1872– 1950; 1 лютого 1923 р. – 29 серпня 1924 р.); генерал Каєтан Ольшевскі (1858–1944; 29 серпня 1924 р. – 4 лютого 1925 р.); Александер Дембські (1890–1941; 4 лютого 1925 р. – 28 серпня 1926 р.); Владислав Мех (1877–1929; 28 серпня 1926 р. – 9 липня 1928 р.); Генрик Юзевський (1892–1981; 9 липня 1928 р. – 29 грудня 1929 р. та 5 червня 1930 p. – 13 квітня 1938 р.); Юзеф Сьлєшиньські (1888– ?; 13 січня 1930 р. – 5 червня 1930 р. – виконувач обов’язків воєводи); Александер Гауке-Новак (1896–1956; 13 квітня 1938 р. – вересень 1939 р.)24. Польські урядовці на Волині рекрутувалися з кількох джерел. Першим з них було перенесення з попереднього місця праці або навчання у порядку призначення. Значну частку волинських урядовців становили особи, демобілізовані з Війська Польського упродовж 1921–1922 рр. Так, наприклад, 1923 р. з 283 штатних працівників воєводського управління військо було попереднім працедавцем для 42 осіб (14,8%). У поліції Волинського воєводства участь колишніх військових була ще виразнішою. З 38 вищих функціонерів поліції Волині 21 (55,2% – щодругий) перейшов на службу у поліцію безпосередньо з війська25. Третю групу становили мігранти, які прибували до регіону з власної ініціативи у пошуках праці, задля громадської діяльності або ж провадження бізнесу. До четвертої, найчисленнішої групи входили особи, які народилися на схід від кордону, визначеного Ризькою мирною угодою 1921 р. між II Річчю Посполитою, з одного боку, й радянською Росією та окупованою нею, квазінезалежною радянською Україною – з іншого. Це були переважно поляки – уродженці України, а також українці – петлюрівські емігранти (переважно офіцери й колишні урядовці УНР), змушені залишити доробок багатьох поколінь власних родин й у відродженій Польщі починати життя ледь не з нуля. Згідно з даними січневого перепису 1923 р., серед працівників воєводського управління Волині й урядництв староств регіону на 283 штатних працівників ледь не половина – 120 осіб – народилися «за кордоном», тобто на схід від Ризького кордону. У судівництві Волині ця частка була ще виразнішою – з 104 зайнятих у ньому 1923 р. «за кордоном» народилося 59 (56,7%)26. Поляки – вихідці з України – перебували й на вищих щаблях урядової ієрархії Волинського воєводства. Так, наприклад, належав до них Мєчислав Міцкєвіч, у вересні 1922 р. – лютому 1923 р. волинський воєвода. Народився він у м. Кам’янціПодільському. Закінчив правничий факультет університету св. Володимира у Києві, працював адвокатом в Одесі та Києві. Був членом Польського демократичного централу в Україні. З 27 липня 1917 р. – товариш генерального секретаря з міжнаціональних справ Української Центральної Ради С. Єфремова (з правами генерального секретаря й входженням до складу уряду); з січня 1918 р. – міністр у польських справах в уряді Української Народної Республіки. З 1919 р. – на урядових посадах у II Речі Посполитій27. Волинський воєвода 1926–1928 рр. Владислав Мех також мав безпосереднє відношення до України. Після закінчення Вищої торговельної школи у Лейпцигу 1901 р. він протягом 1902–1905 рр. перебував у Києві, був чільним діячем польської соціалістичної партії (ППС), учасником революції 1905–1907 рр. – отже, людиною, біографія якої була пов’язана з українськими теренами, й проблеми України були йому непогано відомі28.
Розді л 15
21
Багатолітній волинський воєвода Генрик Юзевський був уродженцем Києва, випускником університету св. Володимира у Києві й навіть товаришем міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки 1920 р.29 Як зауважує сучасний польський історик В.Менджецький, на противагу більшості польських урядовців як центральної, так і регіональної адміністрації, для Меха і Юзевського українці були окремим народом, який мав право культивування власної культури і мови. Єдиний шлях до успішного розв’язання української проблеми Юзевський і його співпрацівники вбачали у діяльній участі поляків у процесі формування новочасної, розвинутої української нації. Лише це, здавалося, гарантувало убезпечення від набування українським національним рухом виразного антипольського спрямування. Поляки, виказуючи повагу українцям й допомагаючи їм у пошуку/віднайденні власної ідентичності, повинні були підказувати, що спільна місія обох націй полягала у спільному поборюванні смертельного ворога – імперської Росії – у дусі угоди Пілсудського–Петлюри 1920 р.30 Досягнення цієї мети мало відчинити шлях до будівництва незалежної Української держави зі столицею у Києві. Від українців, котрі опинились у межах II Речі Посполитої, волинська санація домагалася громадянської лояльності й визнання прав Польщі щодо Галичини й Західної Волині. У відповідь на таку лояльність воєводська адміністрація Г.Юзевського готова була підтримувати українські суспільні, культурні, господарські й навіть політичні ініціативи. Підтримувала участь місцевих українців у територіальний адміністрації та діяльності самоврядування на усіх щаблях31. Очевидно, що постать Г.Юзевського і його контроверсійна політика в «українському питанні» далеко не завжди викликали захоплення національної української історіографії й мемуаристики. Зокрема, І.Кедрин зауважував: «Генрих Юзефський, волинський воєвода, який прегарно володів українською мовою і ніби був “українофілом”, але вів політику, наставлену на деморалізування українського суспільства на Волині і відмежування його від “бунтарського” суспільства Галичини […]»32. Серед українських емігрантів з Наддніпрянщини поважне становище у воєводській адміністрації Волині посідав видатний український архітектор Сергій Тимошенко (1881–1950), колишній член Української Центральної Ради, міністр шляхів УНР у кабінетах І.Мазепи, В.Прокоповича і А.Лівицького 1919–1920 рр., професор Української господарської академії в Подєбрадах 1924–1929 рр. У 1930–1939 рр. він працював у Луцьку головним архітектором для сільськогосподарського будівництва на Волині; був чільним діячем (з 1935 р. – головою) Волинського Українського Об’єднання, послом польського сейму (1935–1938), сенатором (1938–1939). Інженером-гідротехніком воєводської адміністрації у Луцьку працював Олексій Дмитрович Алмазов (1886–1936), колишній український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, згодом випускник Української господарської академії у Подєбрадах. Упродовж 1933–1939 рр. віцепрезидентом міста Рівного був Степан Скрипник (1898–1993), небіж Симона Петлюри й пізніший патріарх УАПЦ Мстислав (з 1990 р.). У 1930–1939 рр. С.Скрипник був послом до польського сейму, а згодом і секретарем президії сейму II Речі Посполитої. Вочевидь проукраїнські симпатії й проекти Г.Юзевського наштовхувалися на потужну протидію місцевих польських «кресовяків». Для таких представників польської еліти, як Т.Двораковського, Т.Крижановського, Б.Подгорського, М.Янушайтіса, С.Красіцького Волинь ніяк не була «польсько-українською» територією, а лишень
22
Розді л 15
польською. Тож українці не були братнім народом, який розбудовував і формував спільний з поляками волинський світ, а лише потужною стихією, яка прагнула обернути Волинь на суто українську територію, отже, усунути з регіону будь-які ознаки польськості. У такому разі єдиною позицією, яку належало прийняти, ставав захист регіону від внутрішнього ворога – українців33. Для іншої групи волинських поляків, головним чином тих, що належали до римо-католицького кліру Волині на чолі з єпископом Адольфом Шельонжком (1865– 1950), найважливішими були не питання національності чи мови, а натомість справа відновлення у регіоні ліквідованої царатом греко-католицької церкви або й навіть навернення православного населення до римо-католицької церкви. Вже у 1925 р. розпочато заснування на Волині так званих неоунійних парафій (аналогічна акція мала місце у воєводствах Поліському, Віленському та Люблінському – Холмщина). Акція не принесла вагомих результатів, попри те що у богослужіннях застосовувалася українська (і білоруська) мови. Наприкінці міжвоєнного періоду на території згаданих воєводств було створено близько 35 неоунійних парафій, званих також візантійсько-слов’янськими (13 з них постало на Волині). Адміністративно ці парафії підпорядковувалися місцевим римо-католицьким єпископам, але у 1930 р. Апостольська Столиця йменувала для них єпископа-візитатора – українця о. Миколу Чарнецького (1884–1959)34. Львівське воєводство. Львівське воєводство займало територію у 28 402 кв. км і налічувало, за польським адміністративним переписом 1931 р. (з урахуванням згаданого вище застереження, що польська офіційна статистика подавала чисельність українців на Волині й у Східній Галичині на кілька відсотків менше, ніж це було насправді), 3 126 300 мешканців, що з них українці становили 34%, поляки – 56%, євреї – 7%, інші (зокрема вірмени й німці) – 3%35; віросповідна статистика воєводства мала такий вигляд: греко-католиків – 41,7%, римо-католиків – 46,3%, іудеїв – 11%, євангелістів – 0,4%, православних – 0,3%36. Кількість повітів у воєводстві коливалося у різних роках від 24 до 28. Були то повіти: Бобрецький, Цішанівський (існував до 1922 р.), Бжозовський, Добромільський, Дрогобицький, Городоцький, Ярославський, Яворівський, Колбушовський, Крошьненський, Леський (постав 1931 р.), Любачівський (постав 1923 р. внаслідок перенесення садиби повіту з Цішанова), Львівський, Ланцуцький, Мостиський, Низький, Перемиський, Переворський (Пшеворський), Равський, Рудківський (Рудецький), Ряшівський, Самбірський, Саноцький, Сокальський, Старосамбірський (до 1932 р.), Стрижівський (до 1932 р.), Тарнобжеський, Турчанський (17 квітня 1931 р. був переданий до Львівського воєводства зі Станіславського воєводства) і Золочівський (курсивом зазначені повіти із значним відсотком українського населення). Першим очільником Львівського воєводства був Казимир Грабовськи (1866– 1932), який головував від 23 квітня 1921 р. до 30 червня 1924 р. Його наступником на цій посаді (до 4 грудня 1924 р.) став Станіслав Зімни (1856–1927). Далі керівниками Львівського воєводства були: Павєл Гарапіх (1882 – після 1938; 30 грудня 1924 р. – 28 липня 1927 р.); Пйотр Дунін-Борковськi (1890–1949; 28 липня 1927 р. – 30 квітня 1928 р.); Войцех Аґенор Голуховські (1888–1960; 9 липня 1928 р. – 29 серпня 1930 р.); Броніслав Наконєчніков-Клюковські (1888–1962; 29 серпня 1930 р. – 6 липня 1931 р.);
Розді л 15
23
Юзеф Рожнєцкі (22 липня 1931 р. – 30 січня 1933 р.); Владислав Беліна-Пражмовські (1888–1938; 31 січня 1933 р. – 14 квітня 1937 р.); Альфред Білик (1889–1939; 16 квітня 1937 р. – 17 вересня 1939 р.)37. З дев’яти керівників Львівського воєводства лише двоє осіб спромоглися підтримувати конструктивний діалог з українською стороною. Таким, зокрема, був польський політик консервативного спрямування Пйотр Дунін-Борковський. Іван Кедрин-Рудницький недвозначно зараховував його до нечисленних «білих круків» тогочасного польського суспільства і його політичної еліти, які прагнули діалогу з українцями й опрацьовували засади зближення й порозуміння двох народів у рамках Польської держави. Нетривале урядування Дуніна-Борковського у Львові пояснювалося, за словами колишнього воєводи, тим, що «вигризли його зі Львова керівники різних польських організацій, які засипали Варшаву скаргами на Борковського, оскільки він “братається” з українцями й підбурює їх проти Польщі»38. Польський політик був постійним учасником приватно-товариських польсько-українських зустрічей, де контактували налаштовані до діалогу з українцями представники польського поміщицтва й представники українського політичного й господарського світу II Речі Посполитої. У 1931 р. П.Дунін-Борковський опублікував у варшавському часописі «Droga» свою знакову статтю «Директиви програми польськоукраїнського зближення»39. «Найпристойніше у відношенні до українців, – за словами того ж І.КедринаРудницького, – ставився колишній адвокат у Лодзі, пізніше воєвода у Тернополі, відкіля перенесли його до Львова, де він урядував від квітня 1937 р. до вибуху Другої світової війни, Альфред Білик. Його предки були українцями, сам він був абсольвентом гімназії у Бережанах та зберігав зв’язки з деякими своїми колишніми гімназійними товаришами-українцями. Отож він орієнтувався в основних українських справах. Це була високоосвічена людина, якого призначили на те становище, як полковника, кол.[ишнього] леґіоніста, в резерві та знавця українсько-польських відносин. Він ставився розумно до української проблематики, визнавав потребу спільного польськоукраїнського фронту проти Москви, визнавав існування потенціяльної загрози від СССР без уваги на існуючий польсько-совєтський пакт неаґресії і згодом був прихильником останньої і найповажнішої спроби порозуміння, відомої під назвою “нормалізація”. Але Альфред Білик, з-посеред так званих польських “українофілів” (так їх називали іронічно і поляки, які себе до “українофілів” не зараховували!), хоч і займав високе становище у польській державній верхівці, проте також не мав вирішного впливу на політику Варшави […]»40. Останній львівський воєвода д-р А.Білик укоротив собі віку восени 1939 р. за умов краху II Речі Посполитої й спричиненою цим глибокою депресією багатьох її чільних політиків. Як свідчив І.Кедрин-Рудницький: «Після вибуху Другої світової війни, в перших днях вересня 1939 р., міністер внутрішніх справ генерал Феліціян Славой-Складковський, втікаючи з Варшави до Румунії і на Захід, зустрів у Косові воєводу Білика. Чи Білик теж уже знаходився в дорозі до Румунії, чи перебував у Косові на феріях – не знаю, але чув я, що Складковський накинувся на Білика, чому він у Косові, коли у такий трудний час він повинен сидіти у воєвідстві у Львові. Білик дійсно негайно вернувся до Львова, але, побачивши повний хаос і розвал державного апарату, повну розтіч польського суспільства, і зрозумівши трагічну ситуацію, коли із
24
Розді л 15
сходу йшли большевики та з заходу німці – стрілив собі в лоб […]»41. Утім, польські джерела дещо коригують життєпис останнього львівського воєводи – він мав звання не полковника, а майора Війська Польського й наклав на себе руки не у Львові, а тієї ж трагічної осені 1939 р. в Угорщині 42… Станіславівське воєводство. Станіславівське воєводство займало територію 18 368 кв. км і налічувало, згідно з польським урядовим переписом 1931 р. (зі згаданими вище застереженнями щодо кількості українців), 1 480 300 мешканців, з них українці становили 68,9%, поляки – 22,4%, євреї – 7,4%, німці – 0,9%43; поділ населення за конфесіями був таким: греко-католиків – 72,9%, римо-католиків – 16,6%, іудеїв – 9,5%, євангелістів – 0,8%, православних – 0,1%44. Кількість повітів у воєводстві коливалася у різних роках від 12 до 16. Були це повіти: Богородчанський (існував до 1 квітня 1932 р.), Долинський, Городенський, Калуський, Коломийський, Косівський, Надвірнянський, Печеніжинський (існував до 1 квітня 1929 р.), Рогатинський, Скольський (існував до 1 квітня 1932 р.), Станіславівський, Стрийський, Снятинський, Тлумацький, Турчанський (17 квітня 1931 р. був включений до Львівського воєводства), Жидачівський. Першим очільником Станіславівського воєводства був Едмунд Юристовський (1873 – ?, який очолював його від 21 жовтня 1921 р. до 18 серпня 1925 р.); згодом посаду Станіславівського воєводи обіймали Александер Дес Логес (1868 – ?; 18 серпня 1925 р. – 25 жовтня 1926 р.); Владислав Корсак (1890–1949; 18 грудня 1926 р. – 12 вересня 1927 р.)*; Александер Адам Моравський (1877–1930; 28 жовтня 1927 р. – 30 жовтня 1928 р.); Броніслав Наконєчніков-Клюковський (1888–1962; 30 жовтня 1928 р. – 29 серпня 1930 р., згодом львівський воєвода, потім варшавський воєвода; у 1933– 1934 рр. – міністр сільського господарства і аграрних реформ); Зиґмунд Ягодзинський (1891 – після 1939; 3 вересня 1930 р. – 1 лютого 1936 р.); Мечислав Стажинський (1891–1941; виконувач обов’язків воєводи від 11 лютого до 22 червня 1936 р.); Ян Савицький (виконувач обов’язків воєводи – 23 червня – 14 липня 1936 р.), генерал Стефан Паславський (1885–1956; 14 липня 1936 р. – 20 січня 1939 р., перед тим бялостоцький воєвода); Станіслав Ярецький (1892–1955; 20 січня – 17 вересня 1939 р.)45. Тарнопільське воєводство. Тарнопільське воєводство, згідно з даними перепису від 30 вересня 1931 р., займало площу 16 240 кв. км і поділялося на 17 повітів (Борщівський, Бродський, Бережанський, Бучацький, Чортківський, Гусятинський (до 1925 р.), Камінецький, Копичинський (з 1925 р.), Підгаєцький, Перемишлянський, Радехівський, Скалацький, Тарнопільський, Трембовельський, Заліщицький, Збаражський, Зборівський і Золочівський). У воєводстві було 36 міст і 168 сільських гмін із загальною кількістю населення 1 428 520 осіб, з яких у містах проживало тільки 203 769 осіб46. У релігійному відношенні у 1931 р. греко-католиків було 54,5%, римо-католиків – 36,7%, іудеїв – 8,4%, євангелістів – 0,8%, православних – 0,1%47. Українцями визнавали себе 50%, поляками – 45%, євреями – 4,9% мешканців воєводства48.
* Владислав Корсак закінчив Університет св. Володимира у Києві; у 1917–1918 рр., співробітник генерального секретарства міжнаціональних справ Української Центральної Ради, згодом – Міністерства польських справ УНР.
Розді л 15
25
Очолював Тарнопільське воєводське управління, так само як на цілій території II Речі Посполитої, воєвода, якого, як зауважувалося вище, призначав міністр внутрішніх справ Польщі. Воєвода представляв на території воєводства варшавський уряд. За часів ІІ Речі Посполитої тернопільськими воєводами були по черзі такі особи: Кароль Ольпінський (1876–1944; 23 квітня 1921 р. – 23 січня 1923 р.); Луціян Завістовський (1876 – ?; 24 лютого 1923 р. – 16 лютого 1927 р.); Міколай Квасневський (1871–1941; 16 лютого 1927 р. – 28 листопада 1928 р.); Казімєж Мошинський (1881– 1966; 28 листопада 1928 р. – 10 жовтня 1933 р.); Артур Марушевський (1886–1945; від 21 жовтня 1933 р. – 15 січня 1935 р.); Казімєж Гінтовт-Дзєвялтовський (виконувач обов’язків воєводи упродовж 19 січня – 15 липня 1936 р.); Альфред Білик (1889–1939; 15 липня 1936 р. – 16 квітня 1937 р., згодом львівський воєвода); Томаш Маліцький (1885 – після 1947; 16 квітня 1937 р. – 17 вересня 1939 р.)49. Тарнопільське воєводське управління поділялося на загальну (політичну) і спеціальну адміністрації. Загальна адміністрація виконувала завдання, котрі належали до компетенції МВС. Спеціальна адміністрація виконувала функції інших відомств. Принагідно зауважимо, що в попередній період на території західноукраїнських земель діяли тимчасові органи військової та цивільної адміністрації. Новостворений у 1921 р. орган державної влади й управління 2-ї інстанції на чолі з воєводою замінив на території колишньої Австро-Угорської імперії галицьких намісників, а на територіях колишньої Російської імперії – генерал-губернаторів50. Система урядового управління була організована таким чином, що деякі сектори (польською – wydziały; надалі – виділи-сектори) спеціальної адміністрації були об’єднані з органами загальної адміністрації, за винятком виділів промисловості і торгівлі, сільського господарства, засобів сполучення, соціального забезпечення, а також питань, пов’язаних з віросповіданням, мистецтвом і культурою. Решта виділів спеціальної адміністрації мала самостійну структуру територіальних органів. Такий поділ робив загальну адміністрацію – об’єднаною, а спеціальну – необ’єднаною. Органами загальної адміністрації на території воєводства були власне воєводства, на території повітів – староства. Повітовий староста очолював орган загальної адміністрації 1-ї інстанції (старостат), воєвода – орган загальної адміністрації 2-ї інстанції (воєводство). Також на території Тарнопільського воєводства, як і по всій Польщі, деякі міністерства в повітах могли мати власні органи, які не були об’єднані з органами загальної адміністрації. Такі управлінські структури діставали назву органів необ’єднаної адміністрації. До 1933 р. воєводство поділялося на повіти, міські і сільські гміни (громади). 1933 р. ухвалено закон «Про часткову зміну устрою територіального самоврядування», який вносив корективи до системи органів місцевого самоврядування на території всієї II Речі Посполитої. Цим актом було запроваджено чотириступеневий територіально-адміністративний поділ, який до того існував лише на території колишньої російської займанщини. Новий закон дозволяв організовувати так звані збірні сільські громади – волості, які адміністративно об’єднували кілька окремих сіл, хуторів, присілків. Воєвода, як представник центрального уряду у воєводстві, виконував і контролював усі розпорядження Ради міністрів. Особливо воєвода опікувався справами охорони суспільного ладу та громадського порядку, сферою національно-релігійних стосунків. Виконуючи адміністративні функції на підвладній території, він своїми роз-
26
Розді л 15
порядженнями сприяв регулярному набору до війська, а за потреби – навіть проведенню мобілізації. Він же здійснював нагляд в останній інстанції за діяльністю ґмін, міських органів самоуправління (з питань виборів до гмін і міських рад), вирішував фінансові питання. У сфері соціального забезпечення воєвода наглядав за виконанням підприємцями й робітниками розпоряджень про трудові взаємовідносини, затверджував тарифи плати за житлові приміщення. У 2-й інстанції відав проведенням профілактичних і лікувальних заходів, санітарною інспекцією, перевіряв роботу медичних закладів тощо. Поділялося Тарнопiльське воєводське управління, як вже згадувалося на виділи (сектори), які в свою чергу ділилися на відділи, а ті у раз необхідності поділялися на реферати. Структура воєводського управління упродовж 1921–1939 рр. змінювалася несуттєво. Так, у 1921–1924 pp. воєводське управління складалося з десяти виділів: президіального, адміністративного, самоуправління, бюджетно-господарського, віросповідання, сільськогосподарсько-ветеринарного, промислово-торгового, праці і соціальної опіки, суспільного здоров’я, окружної дирекції суспільних робіт. У 1924– 1929 pp. кількість виділів зменшилася до семи. Президіальний виділ (до якого окремою структурною одиницею входив відділ суспільної безпеки) був поділений на два окремі виділи. Бюджетно-господарський, релігійний та промислово-торговий виділи ліквідовано, а замість них утворено відповідні відділи в інші виділах. До 1936 р. у такий спосіб кількість виділів воєводського управління час від часу зменшувалася або збільшувалася. У 1936–1939 pp. існувало лише сім виділів. 1935 р. було ліквідовано адміністративний виділ, який увійшов до складу загального виділу в якості відповідного відділу. Також було перейменовано технічний виділ у виділ шляхів сполучення і будівництва (комунікаційно-будівельний)51. Виділи, відділи і реферати очолювалися начальниками і референтами, на допомогу яким призначалися відповідні канцелярські працівники – інспектори, секретарі, друкарки. Усі службовці воєводського управління й підпорядкованих йому органів зараховувалися до штату Міністерства внутрішніх справ. Виняток становили окремі фахівці – інженери, лікарі, ветеринари та ін., – вони перебували у штатах галузевих міністерств. Усі виділи та їх службовці не мали права виступати самостійно, а діяли тільки від імені воєводи. Всі розпорядження та кореспонденція виходили за підписом воєводи, що робило його єдиним начальником в усіх сферах життєдіяльності воєводства. Воєвода призначав і переміщував на інші посади підлеглих йому службовців, а виділам давав розпорядження й вказівки; також він розглядав скарги на постанови й розпорядження повітових органів адміністрації, органів самоврядування, контролював їхню діяльність, а за необхідності – скасовував їхні постанови. Довідатися про загальнообов’язкові постанови й розпорядження воєводи можна було в друкованому урядовому воєводському органі – «Воєводському віснику». Заступником воєводи був віце-воєвода, якого теж призначав міністр внутрішніх справ за погодженням його кандидатури з прем’єр-міністром52. Для виконання доручень і розпоряджень воєводи кожен виділ мав чітке розмежування певних компетенцій та функцій. Так, президіальний (загальний) виділ займався фінансово-господарськими справами, питаннями особового складу воєводського управління. Важливе місце в структурі воєводського управління посідав
Розді л 15
27
виділ безпеки, який опікувався політичними й національними питаннями, пресою, товариствами, політичними організаціями, профспілками. Він же контролював діяльність усіх легальних партій. Виділ безпеки провадив боротьбу проти виявів національно-визвольного руху на місцях, займався справами іноземців і питаннями прикордонної служби. Виділ самоврядування здійснював контроль за діяльністю повітових органів самоврядування, перевіряв господарську діяльність останніх, контролював роботу комунальних підприємств. Адміністративний – займався питаннями громадянства, зміною конфесійної належності та прізвищ, належністю до громад і рухом населення; здійснював нагляд за історичними пам’ятками та післявоєнною відбудовою; контролював кримінально-адміністративні правові органи (юстицію), яка разом із судами та прокуратурою здійснювала каральні функції (це могли бути штрафи або кількамісячний арешт). Виділ охорони здоров’я керував діяльністю державних і приватних медичних закладів, слідкував за санітарним станом лікарень та санаторіїв. Призовом до армії опікувався військовий виділ, до компетенції якого належала також організація допризовної підготовки молоді, звільнення від військової служби та покарання за ухиляння від неї. Виділ землеробства займався охороною лісів, меліораційними роботами, сільськогосподарською освітою. Виділ праці та соціальної опіки займався питаннями організації та нагляду за діяльністю товариств і установ суспільної опіки (будинки інвалідів та для літніх людей), опікувався дітьми, матерями, молоддю, інвалідами війни, еміграцією сезонних робітників. Також цей виділ брав активну участь у розв’язанні конфліктів між робітниками і працедавцями, вирішував проблеми безробіття, утворюючи нові робочі місця, відшукував кошти для організації публічних робіт. У повітах органами загальної адміністрацій 1-ї інстанції були староства, які очолювали повітові старости. Повіти поділялися на міські та сільські ґміни, де функції органів загальної адміністрації виконували органи місцевого самоврядування, що підпорядковувалися органам загальної адміністрації 1-ї та 2-ї інстанції (тобто староству й воєводству). Староста призначався міністром внутрішніх справ, а підпорядковувався (разом із підлеглим йому управлінським апаратом) воєводі. На території повіту староста виконував функції, що були аналогічні до функцій воєводи у воєводстві, – він очолював апарат урядової адміністрації на території повіту, наглядав за діяльністю всіх органів державного управління в повіті, представляв державну владу в повіті. Також староста очолював і керував діяльністю органів територіального самоврядування – повітових рад і повітових виділів. Органами загальної адміністрації першої інстанції в міських повітах були гродські (від польського grod – місто) староства з гродським старостою на чолі, які призначалися міністром внутрішніх справ і підпорядковувалися воєводі. Статус міських повітів діставали міста з населенням понад 75 тис. осіб. На території західноукраїнських земель такий статус мало тільки місто Львів. Апарат староства поділявся на реферати (загальний реферат, реферат безпеки, адміністративний реферат тощо), подібно до воєводського поділу на виділи. Кількість посад у староствах Тарнопільського воєводства 1921 р. коливалася від 13 до 18 осіб. Найбільший штат мали Тарнопільське і Бродське староства – по 18 посад, Золочівське – 17, Бережанське – 15, у інших – 13-14 посад53. Староства, як підпорядковані воєводі органи, мали виконувати постанови і
28
Розді л 15
розпорядження воєводи. Так, наприклад, на виконання розпорядження воєводи від 9 березня 1923 р., усі воєводські старости Тарнопільського воєводства повинні були подати дані про свої повіти. У звітах вимагалося навести таку інформацію: загальну чисельність мешканців повіту; національний, релігійний та мовний склад населення; характеристику клімату, місцевості, шляхів сполучення; перелік продукції, яка виробляється на підприємствах й вирощується у сільському господарстві; кількість шкіл, освітніх товариств, музеїв; наявність санітарних закладів та установ соціальної допомоги. У двотижневий термін старости надіслали до президіального виділу дані про свої повіти. Так, у звіті старости Заліщицького повіту повідомлялося: «Кількість населення становить 67 048 душ; з них поляків – 22 802 осіб, українців – 38 021 осіб, євреїв – 6 225 осіб; даних про релігійний і мовний склад немає через те, що збірник останнього перепису ще не видано; клімат помірний, зими – острі, літа – теплі та сухі; місцевість горбиста без лісів, майже усі села розташовані в долинах або ярах, тому добре захищені від вітрів; залізниця перетинає повіт у напрямку до Чорткова; сільськогосподарської продукції (зернових і овочів) є багато, а експорт їх на високому рівні; в Заліщиках діє Семінаріум для вчителів, семикласна народна школа (чоловіча та жіноча), у Тлустому – п’ятикласна народна школа, та в кожному селі повіту народна школа сільського типу, з закладів просвітницьких у Заліщиках діє українська “Просвіта”; санітарний стан у повіті задовільний, у місті є 1 аптека та 4 лікарі, у Тлустому – 1 аптека та 1 лікар; з державних установ у повіті діють – староство, повітовий суд, інспекторат скарбовий, каса скарбова, повітова комендатура державної поліції, управління державних доріг, відділ обліку земельного податку, інспекція таможної охорони, желізодорожне бюро, поштове відділення і телеграф, управління містом, повітова каса хворих; усі державні установи і відділи, крім желізодорожнього бюро і управління містом розміщені у найнятих приміщеннях; з громадських закладів є: в Заліщиках громадський шпиталь, єврейська парова баня, у Тлустому – єврейська баня (збережено стиль документа. – Авт.)»54. По отриманні подібних звітів від підвладних йому староств воєвода повинен був подавати річні звіти цілого воєводства, як вимагав того Президент II Речі Посполитої. Відповідне розпорядження «Про організацію і діяльність загальної адміністрації» було видане 19 січня 1928 р. Воно було спрямоване на централізацію державної влади на місцях, а керівництво країни мало повнішу інформацію про стан справ у кожному воєводстві, що дозволяло ефективніше здійснювати управління та вносити необхідні зміни для його покращення. На прикладі діяльності Тарнопільського воєводського управління можна стверджувати, що польська влада на місцях користувалася сильним впливом саме завдяки структурованому державному апарату управління, який мав великі повноваження. Воєвода, який повністю підпорядковувався центральній владі, зводив до мінімуму роль органів місцевого самоврядування в керівництві воєводством, а всі розпорядження, що їх видавали органи самоврядування, могли бути скасовані воєводою як такі, що суперечать політичному курсу Варшави щодо західноукраїнських земель. Структура воєводського управління була побудована таким чином, щоб максимально керувати усіма сферами життя на місцях, а у разі вияву непокори – оперативно придушувати їх. Саме для ефективного керівництва на усіх рівнях перевага надавалася службовцям польського походження або тим особам, які були лояльні до польської влади.
Розді л 15
29
Українське населення у значних скупченнях також проживало на території таких трьох воєводств, а саме: Поліському, Люблінському й Краківському воєводствах. У Поліському воєводстві, центр якого розташовувався у Пінську, а згодом у Бресті над Бугом, насправді переважали білоруси, але на території східних повітів: КамінецьКоширського (77,6%), Дрогічинського (68,4%), Кобринського (63,8%), Брестського (30,9%), Столінського (27,0%), Пінського (10,8%), Лунінецького (6,6%) і Косівського (6,1%) – українська людність становила значний відсоток. У Люблінському воєводстві в повітах українці у жодному разі не перевищували однієї четвертої населення, але становили суттєвий відсоток у повітах: Томашівському (17,1%), Грубешівському (14,7%), Влодавському (8,5%), а також Холмському (8,1%). У Краківському воєводстві українське населення належало до етнічної групи лемків й мешкало у повітах Горлиці (23,7%), Новий Сонч (13,2%) і Ясло (6,5%)55. Українці проживали також на теренах інших повітів ІІ Речі Посполитої, але не перевищували там 2% населення. Але слід зазначити, що територія, котру заселяло українське населення, становила понад 150 000 кв. км – від 389 000 кв. км загальної площі країни, а це 39%. Про розлогість цієї території свідчить факт, що на усіх 264 повітах цілої II Речі Посполитої українське населення в 1931 р. проживало на території 82 повітів. У понад половині з них, або 42 повітах, українці становили від 40 до 50% населення56.
Посилання до розділу 15
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989 / Wojciech Witkowski. – Warszawa, 2007. – S.322-323. Bardach J., Leśnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – Warszawa, 1993. – S.504. Prawo polityczne Rzeczypospolitej Polskiej 1918–1939: Wybór źródeł / Prolog, wybór, oprac. i indeksy W.Sudnik. – Warszawa, 2002. – S.308. Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S.325, 328. Див., напр.: Kamiński M.K., Zacharias M.J. W cieniu zagrożenia: Polityka zagraniczna RP 1918– 1939 / M.K.Kamiński, M.J.Zacharias. – Warszawa, 1993. – S.311. Kozyra W. Urząd wojewódzki w Lublinie w latach 1919–1939. – Lublin, 1999. – S.11. Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S.331. Bardach J., Leśnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – S.513; Kozyra W. Urząd wojewódzki w Lublinie w latach 1919–1939. – Lublin, 1999. – S.26. Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S.333. DzURP. – 1928. – №11. – Poz. 86. Kallas M. Historia ustroju Polski X–XX w. – S.334. Witkowski W. Historia administracji w Polsce 1764–1989. – S.335. Bardach J., Leśnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – S.531-532. Див., напр.: Wójcik Z.K. Samorząd miejski Rzeszowa (1867–1918–1939) / Zbigniew K.Wójcik // Przemyskie studia politologiczne. – 2007. – №1. – S.57-58. Bardach J., Leśnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego. – S.535-536. Encyklopedia Historii Drugiej Rzeczypospolitej / Redakcja naukowa: A.Garlicki, Z.Landau, W.Roszkowski, P.Stawecki, J.Tomaszewski. – Warszawa: Wiedza Powszechna, 1999. – S.57.
Розді л 15
30
17 18
19 20 21 22
23 24
25 26 27
28 29 30 31 32 33 34
35 36 37 38 39
Gierowska-Kałłaur J. Zarząd Cywilny Ziem Wschodnich (19 lutego 1919 r. – 9 września 1920 r.) // Dzieje najnowsze. – 2002. – №3. – S.141-148. Див. докладніше: Mędrzecki W. Województwo Wołyńskie 1921–1939: Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódź: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, Wyd-wo Polskiej Akademii Nauk, 1988. – 202 S. Kallas M. Historia ustroju Polski X–XX w. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1996. – S.334. Кедрин І. Життя – події – люди: Спомини і коментарі / Іван Кедрин. – Нью-Йорк, 1976. – С.272. Mały rocznik statystyczny. – Warszawa: Nakładem Głównego Urzędu Statystycznego, 1938. – Tabl.20. – S.28. Ibid. – Tabl.14. – S.22. Як українські, так і польські дослідники перепису стверджують, що на час перепису української людності на теренах Волині й Східної Галичини було на кілька відсотків більше, ніж це зафіксувала польська урядова статистика. Див., напр.: Stępień S. W kręgu badań nad społeczeństwem II Rzeczypospolitej: Społeczność ukraińska // Przemyskie zapiski historyczne. – 1987. – T. 4-5. – S.137-174. Mały rocznik statystyczny. – Warszawa, 1938. – Tabl.15. – S.24. Див.: Kto jest kіm w Drugiej Rzeczypospolitej / red. naukowa Jacek M.Majchrowski przy współpracy Grzegorz Mazur i Kamil Stepan. – Warszawa: Polska Oficyna Wydawnicza «BGW», 1994. – S.162-177. Funkcjonariusze państwowej służby cywilnej. Wyniki spisu ze stycznia 1923 roku // Statystyka Polski. – Warszawa, 1925. – T. 6. – S.26-31. Mędrzecki W. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym. – Warszawa: Wydawnictwo Neriton; Instytut Historii PAN, 2005. – S.38. Див.: Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. / Упоряд.: В.Ф.Верстюк (кер.) та ін.; Редкол.: В.А.Смолій (відп. ред.) та ін. – К., 1997. – Т.2: 10 груд. 1917 р. – 29 квіт. 1918 р. – С.386-387; Кучерук О. Київ 1917–1919: Адреси. Події. Люди. – К., 2008. – С.7071. Див.: Mędrzecki W. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym. – S.310. Докладніше див.: Kęsik J. Zaufany Komendanta: Biografia polityczna Jana Henryka Józewskiego 1892–1981. – Wrocław, 1995. – 214 S. Mędrzecki W. Województwo Wołyńskie 1921–1939: Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. – S.147-148. Ibid. Кедрин І. Життя – події – люди: Спомини і коментарі. – С.210. Mędrzecki W. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym. – S.212-213. Докладніше див.: Stępień S. Nowa unia kościelna: Obrządek bizantyńsko-słowiański // Polska – Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa / pod red. S.Stępnia. – Przemyśl: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy, 1994. – T.2. – S.141-193; Баб’як А. Нові українські мученики ХХ ст. Сповідники віри. – Рим, 2002. – С.109-112. Mały rocznik statystyczny. – Warszawa, 1938. – Tabl.14. – S.22. Ibid. – Tabl.15. – S.25. Mazur G. Życie polityczne polskiego Lwowa 1918–1939. – Kraków, 2007. – S.34. Kedryn I. Białe kruki // Kultura (Paryż). – 1977. – №10 (361). – S.76. Dunin-Borkowski P. Wytyczne programu zbliżenia polsko-ukraińskiego // Nie jesteśmy ukrainofilami: Polska myśl polityczna wobec Ukraińców i Ukrainy: Antologia tekstów / Pod red. P.Kowala, J.Ołdakowskiego, M.Zuchniak. – Wrocław: Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego, 2008. – S.115-125.
Розді л 15
31
40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55
56
Кедрин І. Життя – події – люди: Спомини і коментарі. – С.156. Там само. Czajka M., Kamler M., Sienkiewicz W. Leksykon historii Polski. – Warszawa: Wydawnictwo Wiedza Powszechna, 1995. – S.54. Mały rocznik statystyczny. – Warszawa, 1938. – Tabl.14. – S.22. Ibid. – Tabl.15. – S.25. Kto jest kіm w Drugiej Rzeczypospolitej / red. naukowa Jacek M.Majchrowski przy współpracy Grzegorz Mazur i Kamil Stepan. – Warszawa, 1994. – S.162-177. Statystyka Polski. Główny urząd statystyczny Rzeczypospolitej Polskiej. – T. XXIX. – S.3, 20-21, 82. Mały rocznik statystyczny. – Warszawa, 1938. – Tabl.14. – S.22. Tamże. – Tabl.15. – S.25. Kto jest kіm w Drugiej Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1994. – S.162-177. Див.: Стронський М. Тарнопольське воєводство в складі Другої Речі Посполитої (1921–1939) // Pamiętnik Kijowski / Stowarzyszenie Uczonych Polskich Ukrainy; Pod. red. H.Strońskiego. – Kijów, 2004. – T.7: Polacy na Podolu. – С.191. Стронський М. Тарнопольське воєводство в складі Другої Речі Посполитої (1921–1939). – С.192-193. Там само. – С.193. Там само. – С.194. Там само. – С.195. Papierzyńska-Turek M. Sprawa ukraińska w Drugiej Rzeczypospolitej. 1922–1926. – Kraków, 1979. – S.23; Krysiński A. Ludność ukraińska (ruska) w Polsce w świetle spisu 1931 r. // Sprawy Narodowościowe. Czasopismo poświęcone badaniu spraw narodowościowych (Warszawa). – 1937. – №6. – S.567-591; Українці під Польщею // Річник перший на рік 1933. – Варшава, МСМХХХІІІ. – С.29. Krysiński A. Ludność ukraińska (ruska) w Polsce w świetle spisu 1931 r. // Sprawy Narodowościowe. – 1937. – №6. – S.577.
32
Розді л 15
Розділ 16. Державний устрій Підкарпатської Русі – Карпатської України
34
Розді л 16
1. Проблема самовизначення і розв’язання питання про державну належність Закарпаття
акарпаття як найзахідніша частина українських земель, автохтонне населення якого становили русини-українці, до розпаду Австро-Угорської монархії входило до її складу під назвою Угорська Русь. Наприкінці жовтня 1918 р. внаслідок воєнної поразки у Першій світовій війні та під тиском національно-визвольної боротьби народів, які населяли Австро-Угорщину, одна з наймогутніших в Європі монархій розпалася, і на її руїнах виникли нові держави. Відкрилися можливості для національного самовизначення і перед закарпатськими русинами-українцями. Тим більше, що менш як за місяць до закінчення війни вони стали членами «Унії поневолених народів Центральної Європи», тобто формально закарпатські русини були визнані окремим народом, що має право на самовизначення. Щоправда, розв’язання питання про самовизначення й державно-правовий статус Закарпаття ускладнювалося воєннополітичною ситуацією в краї і загостренням міжнародних відносин навколо нього після розпаду Австро-Угорщини, а також розходженнями й суперечностями щодо шляхів його вирішення серед нечисленної місцевої інтелігенції і громадсько-політичних діячів, їхньою недосвідченістю, на відміну від провідників інших пригноблених народів монархії, та неготовністю закарпатського суспільства загалом до швидких кардинальних рішень і дій у цьому напрямі. Мабуть, саме тому, а також через важливе геополітичне становище Закарпаття, що розташоване в самому центрі Європи, протягом ХХ ст. аж одинадцять разів змінювалися державна належність, адміністративно-правовий статус і територіально-політичний устрій цієї української землі. Після початкового хаосу й невизначеності в Закарпатті відбувається помітне політичне піднесення. В процесі обговорення наболілих питань на численних мітингах викристалізовуються
Розді л 16
З
35
дедалі чіткіші політичні орієнтації. Оскільки плебісцит чи референдум в Закарпатті у той час не проводився, то найбільш певним показником суспільної думки стосовно самовизначення й державності краю були резолюції, звернення й петиції різних народних (руських) рад. Вони масово створювалися на місцях наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. як органи політичного життя різних прошарків населення краю, що висували злободенні соціальні та національно-культурні вимоги, у тому числі щодо державного статусу Закарпаття. Поступово ради перебирали на себе функції органів місцевого самоврядування і ставали реальною силою. Найбільш впливовими серед народних рад виявились Пряшівська, Хустська і Ужгородська. Але вони дотримувалися різних позицій щодо майбутнього краю. Аналіз рішень і резолюцій народних рад на Закарпатті показує, що головний, визначальний напрям політичної орієнтації русинів-українців краю був проукраїнський. Єднання зі своїми братами-українцями по той бік Карпат, злуки з Україною (причому як з УНР у Києві, ЗУНР у Львові, так і з радянською Україною в Харкові) вимагали численні ради, починаючи зі Старолюбовнянської (пізніше – Пряшівської), що прийняла одне з перших таких рішень ще 8 листопада 1918 р. – «Маніфест до русинів Угорщини», і до історичної за своєю значущістю резолюції Всенародного з’їзду угорських русинів 21 січня 1919 р. у Хусті1. Це бажання закарпатців вийти зі складу Угорщини і возз’єднатися зі своїми братами-українцями по інший бік Карпат було природним, зумовленим етноісторичними й національно-культурними факторами. Зокрема, чітка проукраїнська орієнтація народних рад східного та південно-східного районів Закарпаття пояснюється відносною моноетнічністю русинсько-українського населення регіону, слабкістю тут угорської адміністрації та близькістю Галичини з розвинутим національно-визвольним рухом. До цього їх спонукали також й інші обставини. По-перше, важке соціальноекономічне становище в краї (масове безробіття і злидні, безземелля і великі податки тощо), який протягом століть посідав останнє місце в економічному розвитку Угорщини і з якого, зокрема, чи не половина населення – понад 300 тис. – до Першої світової війни виїхала за океан у пошуках праці2. По-друге, повне політичне безправ’я: у Закарпатті не було жодної політичної партії чи організації, які б захищали права й інтереси, потреби корінного українського населення краю. Навіть більше, до 1918 р. цей регіон не мав визначених кордонів і власної офіційної назви. Були визначені лише жупи-комітати (їх було 9), у яких проживали «угорські рутени» чи «карпаторусини», як називалося місцеве населення в Угорщині. По-третє, напередодні і під час Першої світової війни у Закарпатті відбувалася посилена мадяризація українського населення. Майже повністю була змадяризована інтелігенція, що складалася переважно із священиків, вчителів та дрібних службовців, були закриті школи з народною (українською) мовою навчання, заборонено руський алфавіт та календар, які нагадували б українцям про їх слов’янське походження, здійснювалася мадяризація назв міст і сіл, прізвищ корінних мешканців. По-четверте, мобілізація угорцями чоловічого населення краю, репресії проти нього та активні воєнні дії в Карпатах під час війни вщент розорили Закарпаття. І нарешті, наприкінці 1918 р. до Закарпаття повернулося понад 5 тис. закарпатців – військовослужбовців колишньої австро-угорської армії, що перебували в полоні
36
Розді л 16
в Росії, зокрема в Україні. Вони стали свідками революційних подій і здебільшого були «пройняті більшовицькими ідеями». Колишні військовополонені активно включилися до суспільно-політичного життя краю, зокрема, були ініціаторами створення в селах і містах рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що вимагали проведення революційних перетворень та возз’єднання Закарпаття з Україною і Росією, де «дають селянам панські й державні землі»3. Однак українська орієнтація не була єдиною в Закарпатті. Досить широкі верстви інтелігенції та переважно міського населення – угорців, євреїв, німців, змадяризованих русинів Ужгорода, Мукачева, Берегова – прагнули залишити Закарпаття у складі Угорщини. Тим більше, що у країні в результаті буржуазно-демократичної революції була повалена монархія і 16 листопада 1918 р. проголошена Угорська Народна Республіка. До влади прийшов ліберальний уряд на чолі з М.Каройї, програма якого передбачала «всім народам надати максимальну волю та права, але в єдиній Угорщині»4. Так, створена 6 листопада 1918 р. в Ужгороді так звана Рада угорських рутенів, до якої ввійшли переважно священики греко-католицької церкви та окремі представники інтелігенції (головою був обраний О.Сабов, секретарем – А.Волошин), ухвалила рішення про цілісність Угорщини і програму розвитку Закарпаття в її складі із забезпеченням прав «нашого угрорусского народа»5. Подібні рішення в листопаді-грудні 1918 . було схвалено на зборах у Мукачеві, Берегові, Вілоку та деяких інших населених пунктах Закарпаття. А в західних регіонах краю, зокрема на Свалявщині й особливо на Пряшівщині, було чимало тих, хто вимагав приєднання до Чехословаччини. Нарешті, були і такі політичні діячі (у східних районах краю), які доводили доцільність приєднання Закарпаття до Румунії або створення окремої держави русинів6. Не було єдності щодо долі Закарпаття і серед чисельної, особливо у США (близько 400 тис. осіб) карпаторуської еміграції, яка у 1918–1919 рр. виявила неабияку політичну активність і відіграла досить значну роль у вирішенні питання про державну належність і статус рідного краю. Зокрема, у середовищі закарпатської еміграції в США були досить впливові сили, які виступали за приєднання Закарпаття до Росії (меморандум «Руського конгресу», організованого представниками русофільських організацій Галичини, Буковини і Закарпаття в Нью-Йорку у липні 1917 р.) і лише жовтневий більшовицький переворот і вихід Росії зі світової війни зробили їх наміри примарними. Були прихильники возз’єднання Закарпаття з Україною, а також і ті, що обстоювали необхідність залишення Закарпаття у складі Угорщини на правах автономії (наприклад, русинська греко-католицька церква в США) чи створення незалежної держави7. На травень 1918 р. припадають перші контакти лідерів закарпатської еміграції з провідниками національно-визвольного руху чехів і словаків, зокрема з Т.Г.Масариком, який перебував тоді в США, і починає визрівати чехословацький варіант щодо майбутнього Закарпаття. Згодом прийняття підкарпатських русинів до «Демократичної унії Середньої Європи», утвореної в жовтні 1918 р. у Філадельфії, переговори керівників Американської народної ради угорських русинів з головою унії Т.Масариком і президентом США В.Вільсоном сприяли тому, що під час плебісциту, проведеного в США 13 листопада 1918 р., 67,2% представників закарпатської еміграції проголосували за приєднання Закарпаття до Чехословаччини на правах широкої автономії
Розді л 16
37
(за об’єднання краю з Україною висловилося 28,5% делегатів, за його повну незалежність – 2,5%, а за залишення в складі Угорщини – лише 0,8%)8. Щоб зберегти у цій складній ситуації Закарпаття у складі Угорщини, уряд М.Каройї змушений був швидко реагувати на розвиток подій, а тому розгорнув пропагандистську кампанію з метою збереження цілісності Угорщини (проект «Придунайських об’єднаних держав» міністра з національних питань угорського уряду О.Ясі тощо). 9 грудня 1918 р. він опублікував указ про право всіх неугорських народів на самовизначення і, зокрема, призначив уродженця Закарпаття О.Сабова спеціальним міністром у справах русинів. Йому доручалося разом зі створеною в Будапешті проугорською Руською народною радою підготувати законопроект про автономію Закарпаття. Для обговорення й схвалення законопроекту про утворення в складі Угорщини нової адміністративної одиниці – Руської Країни 10 грудня в Будапешті було проведено спеціальну нараду. На неї прибуло майже 200 представників закарпатської інтелігенції (за деякими даними в нараді всього брало участь близько 500 делегатів, серед яких були професори університету, державні службовці, священики й вчителі)9. Це зібрання ще раз засвідчило розходження в поглядах і водночас зростання національної самосвідомості та активізацію політичних позицій передової інтелігенції Закарпаття. Більшість учасників наради (М.Андрашко, Ю.Бращайко, І.Гощук, А.Штефан та ін.) піддала критиці законопроект й вимагала його обговорення та вирішення долі рідного краю не в Будапешті, а в самому Закарпатті, зокрема, на народних зборах в Мукачеві або Хусті. Хоч угорський уряд і погодився на це, але під впливом посилення на той час антиугорських настроїв у закарпатському суспільстві, що засвідчили, між іншим, рішення про злуку з Україною народних зборів (рад) в Хусті, Сваляві, Мараморош-Сігеті та інших містах Закарпаття, 21 грудня 1918 р. видав «Народний Закон (№ Х) про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині»10. Цим законодавчим актом, що складався із 12 параграфів і набув чинності в день його опублікування – 25 грудня 1918 р., передбачалося створення з комітатів Мараморош, Угоча, Берег і Унг, заселених русинами, так званої автономної Руської Країни (щодо впорядкування території, заселеної також переважно русинами в жупах Земплин, Шарош, Абауй-Торна та Спіш, на яку претендувала Словаччина, то це питання залишалося відкритим до укладення загального миру)11. У законі підкреслювалося, що «Руській Нації, що живе в рамках Угорщині, належить повне право самоврядування в ділянках внутрішньої адміністрації, законодавства, публічного шкільництва й навчання, її народної культури, практикування і навчання релігії та вживання мови, і то так законодавча влада, як і виконавча, для яких є міродатні постанови, визначені в цьому законі»12. Декларувалося, що державні землі, шахти, ліси переходять у володіння законного представництва руської політичної нації, але залишаються власністю Угорщини. Закон визначив таку структуру законодавчих органів Руської Країни: верховна влада належить руським народним зборам, що обираються на підставі загального, таємного, рівного і прямого голосування. Спільні з Угорською Народною Республікою справи (закордонні, військові, фінансові, господарські, цивільно-громадянські й кримінальноправові тощо) вирішує угорський парламент, в якому мають бути представлені й депутати від Руської Країни. Виконавчими органами управління автономного краю стали
38
Розді л 16
створені в Будапешті під керівництвом О.Сабова Міністерство для Руської Країни та Державне намісництво (адміністрація), очолюване губернатором. Ним був призначений адвокат А.Штефан. Адміністрація Руської Країни, місцем перебування якої стало Мукачево, знаходилася під наглядом і контролем міністерства в Будапешті. Органом законодавчої влади Руської Країни мав стати Руський народний сойм, який обирався шляхом загального, таємного, рівного й прямого голосування13. Утім, в умовах складних суспільно-політичних відносин в Угорщині повоєнного часу цей закон був реалізований лише частково. Зокрема, 5 лютого 1919 р. затверджено тимчасовий орган управління Руською Країною – Урядова рада із 42 представників чотирьох комітатів на чолі з О.Сабовим (його заступником став А.Штефан), а 4 березня проведені вибори до Народного сойму («Руського собору») – обрано 36 депутатів. На своєму першому засіданні 12 березня вони висунули вимогу: протягом восьми днів встановити кордони автономної одиниці – Руської Країни – і передати йому всю владу. Уряд М.Каройї не виконав цієї вимоги. Закон № Х УНР був, безперечно, кроком вперед у розвитку угорської державності – вперше за майже тисячолітній період співжиття угорців й русинів в одній державі де-юре надавалися автономні права закарпатським русинам-українцям. Однак автономія, переважно культурно-національна, що надавалася закарпатцям цим законом, була досить обмеженою. Адміністрація автономного краю знаходилася під постійним контролем міністра Руської Країни, що повинен був «керувати автономними справами» із Будапешта і був підзвітний уряду УНР, а більшість принципово важливих справ державного будівництва залишалася в компетенції угорських властей. Як зазначав один із учасників тих подій закарпатський дослідник І.Кондратович, «ся автономія була лиш на папері, бо мадяри в дійсності не хотіли видати власть (imperium) до рук руського міністра»14. Не була чітко визначена законом і територія Руської Країни як один із необхідних атрибутів державності. Міста Ужгород, Мукачево, Берегово, Мараморош-Сігет, Севлюш, а також Свалява та Солотвин, як і округи Берегівський, Севлюський та Тячівський, згідно з законом, і далі залишалися інтегральною частиною Угорщини і відповідно вилучалися з автономії. Отже, до автономної Руської Країни були включені лише чотири із восьми комітатів (жуп) Закарпаття, а вирішення долі інших територій відкладалося на потім. Тому не дивно, що закон про автономію Закарпаття у складі Угорщини не мав підтримки у більшості населення краю, яке після багатовікового угорського поневолення втратило будь-яку довіру обіцянкам Будапешта. В містах і селах Закарпаття ширився рух за проведення революційних реформ у галузі сільського господарства і промисловості, за демократизацію суспільного життя і кардинальне вирішення питання про належність краю. Повсюдно лунали вимоги про приєднання Закарпаття до України15. У політичних подіях краю кінця 1918 – початку 1919 р. важливе місце посідає Гуцульська республіка, проголошена 8 січня 1919 р. в с. Ясіня, влада якої поширювалася на східні регіони Закарпаття. Серед населення цього гірського регіону, яке мало значно ширші зв’язки з Галичиною, ніж, приміром, з низинними районами Закарпаття, панували найбільш радикальні настрої і ще на початку листопада 1918 р. на загальних зборах була створена одна із наймасовіших й дійових рад – «Гуцульська народна рада» з центром у с. Ясіня. До її складу входило 46 членів, які представляли інтереси
Розді л 16
39
різних груп гуцульського населення: близько 30 селян, 10 робітників, кілька осіб від інтелігенції. На чолі Української народної Ради в Ясіні стояли досвідчені політичні діячі краю С.Клочурак, Д.Нямещук, три брати Климпуші (Дмитро, Іван, Василь) та ін. Як вищий законодавчий орган Ясінська рада організовувала всі структури управління в селищі. Старостою було обрано Д.Іванюка, новим нотарем призначено М.Сабадюка. Було обрано виконавчий орган – Головну управу в складі 12 осіб, до якої входило кілька комісій для керівництва окремими галузями діяльності, проведено підготовчу роботу для впровадження аграрної реформи, налагодження контролю за виробництвом і т.д. Цікаво, що вже на першому засіданні Гуцульська народна рада обрала делегацію закарпатських селян у складі Є.Пузи, І.Климпуша і С.Клочурака для поїздки до Станіславова і встановлення зв’язків із Західно-Українською Народною Республікою та переговорів про приєднання Закарпаття чи принаймні його східних районів до ЗУНР. Приймаючи делегацію від Ясінської ради, голова уряду ЗУНР С.Голубович підкреслив: «Ви є першими посланцями із-за Карпат…»16. Про успішність переговорів свідчить той факт, що вже тимчасовий Основний Закон ЗУНР від 13 листопада 1918 р., окреслюючи територію західноукраїнської держави, включив до неї і Закарпаття, а саме: «українські частини колишніх угорських комітатів Спиш, Шариш, Земплін, Унг, Берег, Угоч і Марамарош»17. Отже, де-юре Закарпаття ставало частиною ЗУНР, хоч фактично влада останньої не була поширена на територію краю. Важливу роль у діяльності Ясінської народної ради та виконавчих органів влади відігравала створена переважно із колишніх військовополонених «Народна сторожа» на чолі з Степаном Клочураком. Вона фактично прибрала до своїх рук функції угорської армії та жандармерії, які займалися радше пограбуванням населення східних регіонів Закарпаття, ніж захистом його інтересів. Отже, від початку свого існування Ясінська народна рада набувала рис, притаманних державній службі як у проведенні внутрішньої політики (реформи, постачання продуктами, організація відбудовчих робіт, народна сторожа), так і зовнішньої (зв’язки із ЗУНР і відкриття свого представництва в м. Станіславі, переговори з румунською і угорською владою щодо безпеки, статусу і перспектив розвитку регіону). Угорська влада була занепокоєна активною діяльністю Ясінської народної ради і наприкінці грудня 1918 р. направила до Ясіня війська для «наведення порядку». Почалися розправи над мирними жителями, Рада була розпущена, фактично було введено надзвичайний стан. У відповідь на репресивні дії угорських властей населення озброювалось і у різдвяну ніч 1919 р. організувало повстання. На допомогу повстанцям із Коломиї прибуло кілька сот січових стрільців. Рішучими спільними діями повстанців і січовиків протягом кількох годин були роззброєні угорські вояки, жандармерія і прикордонники, захоплені приміщення сільської управи, жандармерії, пошта, залізнична станція. 8 січня 1919 р. на загальних зборах жителів Ясіня і навколишніх сіл було відновлено Українську Народну Раду, яка проголосила самостійну й незалежну Гуцульську республіку й у спеціальному зверненні закликала населення Закарпаття до збройного опору угорському пануванню. Це звернення закінчувалося словами: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!»18.
40
Розді л 16
Проголошення Гуцульської республіки, керівники якої вважали її складовою частиною ЗУНР, стало важливим етапом не лише в розвитку суспільно-політичного життя на Закарпатті, а й загальноукраїнського державотворчого процесу. Було обрано тимчасовий парламент республіки в складі 42 осіб на чолі з колишнім головою Ясінської народної ради С. Клочураком і уряд, що складався із 30 осіб. Влада Гуцульської республіки поширювалася порівняно на невеликий регіон – це села Ясіня – столиця новопроголошеної держави, Чорна Тиса, Лазещина, Стебний, Кервелів, Кваси, Білин, Богдан, Луга, Відричка, Розтоки та деякі ін. Селище Рахів і Трибушани стали буферною зоною між силами республіки і румунськими військами, які наступали на Закарпаття з півдня19. У своїй практичній діяльності уряд Гуцульської республіки багато в чому використовував досвід роботи Західно-Української Народної Республіки. Це виявлялося як у розбудові державної служби і проведенні реформ, так особливо в організації збройних сил на зразок галицьких січових стрільців. Зокрема, працівники різних служб нових органів влади, що протягом кількох днів повсюдно організовувалися, та особовий склад збройних сил – Народної оборони – присягалися на вірність Гуцульській республіці. Державною мовою стала українська. Хто зі службовців не володів українською мовою, а бажав продовжувати працювати, повинен був за певний час вивчити її. З метою керівництва окремими ділянками у складі Народної ради було створено п’ять секцій: військова і зовнішніх зв’язків (керівник С.Клочурак-молодший), внутрішніх справ (староста села Д.Іванюк), харчова (Ю.Кабалюк), господарська (І.Тимчук), освіти і шкільна (І.Марусяк-Кузьмич)20. Керівництво республіки працювало досить організовано й компетентно. Вже з перших днів діяльності органи нової влади велику увагу приділяли організації постачання населення продовольчими товарами, зокрема хлібом. Було взято під контроль усі запаси, розроблено план поповнення товарів, велася боротьба зі спекуляцією, виявами бандитизму. Допомагав у цій справі й уряд ЗУНР: із Коломиї та Станіслава до Ясіня надходило борошно, цукор, нафта та інші товари. Уряд Гуцульської республіки створив спеціальні робітничі загони, які відбудовували мости, налагоджували транспортний рух, зв’язок тощо. З настанням весни основну увагу було приділено проведенню весняних робіт на полях, до яких залучалася і частина складу Народної оборони. З поля зору нових органів влади не випадали й такі питання, як організація охорони здоров’я, шкільництво, робота культосвітніх установ, які, зокрема, проводили агітацію за приєднання Закарпаття до України. З окупацією Мараморощини румунськими військами у травні 1919 р. Гуцульська республіка була ліквідована. Її керівництво звернулося до чехословацького уряду з проханням приєднати Мараморощину як частину Закарпаття до ЧСР, що й сталось у вересні 1920 р., коли цю територію зайняло чехословацьке військо й у ній було встановлено чехословацьку адміністрацію21. Слід наголосити: виникнення українських державних утворень – УНР, а згодом і ЗУНР, було тим зовнішнім чинником, що сприяв зростанню української національної свідомості серед закарпатців, підживлював українську політичну орієнтацію в краї. Українські політичні сили завжди наполягали на тому, що Закарпаття має входити до складу української держави. Це засвідчують, наприклад, документи, прийняті Українською Національною Радою у Львові 13 листопада 1918 р., а також політична, моРозді л 16
41
ральна й навіть військова допомога уряду ЗУНР українським силам Закарпаття. Зі свого боку представники УНР теж обстоювали історичне й природне право цього краю перебувати у складі української держави. Про це йшлося і на переговорах української делегації з Центральними державами у Брест-Литовську, і в історичному Акті про Злуку українських земель, і в дипломатичних нотах представників УНР учасникам Паризької мирної конференції22. Однак найвагомішим й історично зумовленим виявом національно-державницьких змагань корінного населення Закарпаття, його проукраїнських симпатій стали Всенародні збори угорських русинів-українців, що відбулися 21 січня 1919 р. в Хусті. Підготовка до їх скликання розпочалася після звернення Мараморош-Сігетської ради до інших народних рад Закарпаття 18 грудня 1918 р., в якому, зокрема, зазначалося: «Треба нам зійтися на великі збори до Хуста у вівторок, 21 січня 1919 рр. Там ми скажемо, з ким маємо жити. Запрошуємо на ті збори увесь руський народ. Просимо кожну сільську і кожну громадську Раду, щоб на ці збори вислала… своїх послів-делегатів, котрих народ обере… Обранці мають принести від сільської Ради посвідчення, що вони є послами… Це тут зробим – як маємо жити подумаєм, аби наші нащадки на нас не нарікали. Щоб ми славу і честь заслужили руським народом і перед усім світом. Покажім, що і ми такі люди, як другі! Самі будуймо свою майбутність!»23. У відповідь на це звернення, в якому пропонувалося від кожної тисячі жителів обирати одного делегата, повсюдно на Закарпатті наприкінці 1918 – на початку 1919 р. проходили збори. На них обиралися делегати на з’їзд у Хусті з настановою вимагати приєднання краю до України. Незважаючи на різні труднощі як воєнно-політичного, так і економічного характеру, на 21 січня 1919 р. до Хуста прибуло 420 осіб, делегованих від 175 (з понад 400) населених пунктів Марамороського, Березького, Угочанського та Ужанського комітатів Закарпаття, а також близько тисячі гостей з навколишніх сіл. Отже, якщо ці збори в Хусті й не були справді всенародними (адже делегати представляли лише частину населення Закарпаття – переважно його центральні та східні райони), все ж безперечним є факт, що вони стали найбільш представницьким політичним форумом закарпатців у доленосний для їхнього краю час24. Доступні джерела, насамперед спогади учасників тих подій, свідчать, що на зборах панували урочиста обстановка й одностайність настроїв їх учасників. Так, один з очевидців згадує: «Голова зборів, доктор Михайло Бращайко (адвокат з Рахова, голова Хустської Народної Ради. – Авт.)… запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехо-Словаччини? Чи до України? – До України! – закричали делегати»25. Практично кожен, хто виступав, рішуче вимагав возз’єднання Закарпаття з Україною. У зв’язку з цим слід зазначити, що для переважної більшості закарпатців Україна з її столицею – древнім Києвом – була державою, де споконвіку жили їхні брати. Один із активних учасників тих подій у Закарпатті А.Штефан у своїх спогадах з цього приводу писав: «Київ – святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом. Київ – це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі, щоб не знайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла – стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. Було це 21 січня 1919 року в Хусті»26.
42
Розді л 16
Історична за своїм значенням резолюція Хустського з’їзду була прийнята одноголосно і складалася, як свідчить наведений без скорочень дослідниками Закарпаття лише в останні роки «Протокол всенародних зборів угро-руського народу», з семи пунктів: «І. Всенародні збори угорських русинів-українців з дня 21-го януара 1919 року висказують з’єднати всіх русинів-українців з комітатів Мараморош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шариш, Спіш і Абауй-Торна і прилучення русинами-українцями заселених земель до Соборної України, просячи, щоби нова держава при виконуванню (переведенню) сеї злуки узгляднила особливе (окремішнє) положення угорських русинівукраїнців. Для того Всенародні збори заявляють, що русько-український нарід Угорщини Х (десятий) закон про Руську Країну, даний в Будапешті з року 1918-го, не признають законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу. ІІ. З огляду на повисше рішення постановляють збори, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парламенту. ІІІ. Всенародні збори просять, щоби українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині, і щоби засмотрили населення, живуче серед тяжких харчових відносин, поживою. ІV. Всенародні збори витають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Югославян, Румунів, Поляків і Німців. V. Дальше витають збори мадярське народне правительство на демократичних основах, що признало право самоозначення (саморозпорядження) народів і не уживало ніяких насильств проти політичного організовання єго правдивої волі. VІ. Дальше висказують збори подяку всім державам Антанти і їх союзникам, що боронили демократичний їх рух і вибороли пригнобленим народам свободу і просять, щоби помогли здійснити ухвалу Всенародних зборів. VІІ. Народні збори вибирають для ведення справ русько-українську народню Центральну Раду із сто членів і уповномочують її заступати русинів на Угорщині все і всюди де сього потрібно проти інших народів і зробити все, що каждого часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне… По сему одноголосно вибрано Центральну Народну Раду. Председатель: Др Михайло Бращайко. Заступники пред. Єміліян Невицький, духовник з Уяку (Шаріш), Євген Пуза, сотник із Ізи і Іван Волощук, господар з Нанкова»27. На Всенародних зборах у Хусті була сформована делегація у складі Є.Пузи, І.Климпуша і С.Клочурака для ознайомлення української влади в Києві з волевиявленням закарпатців. Утім, делегація змогла дістатися лише до Станіславова, де була прийнята головою Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевичем, якому від імені закарпатських українців було передано «їхню тверду волю приєднати до України землю, на якій вони споконвіку живуть, як невід’ємну частку України»28. За деякими даними, про рішення Хустського з’їзду було повідомлено і Київ, зокрема телеграмою від Ю.Бращайка, і навіть владу радянської України в Харкові29. Так чи інакше, але наступного після Хустських зборів дня, 22 січня 1919 р., на Соборній площі в Києві, де відбувався історичний акт Злуки, було проголошено Універсал Директорії Української Народної Республіки про об’єднання українських земель, в якому зазначалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й УгорРозді л 16
43
ська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України…»30. Проте цим історичним рішенням українського народу не судилося тоді втілитися в життя: доля Закарпаття, зокрема, була вирішена за його межами і вирішальний вплив на це мали зовнішні, геополітичні чинники. Після Першої світової війни проблема Закарпаття, як вже зазначалося, набула досить широкого міжнародного звучання: чимало держав, таких як Угорщина і Чехословаччина, а також Румунія і Польща, не говорячи вже про Україну, претендували на присутність у цьому важливому геополітичному регіоні й були зацікавлені у вирішенні питання про державну належність Закарпаття згідно із своїми уявленнями про післявоєнний устрій Європи і власними національними інтересами. Зрозуміло, перші ролі у розв’язанні цього питання, як і у формуванні нового післявоєнного устрою цілої Європи, відігравали держави переможної Антанти, якими 18 січня 1919 р. в Парижі була скликана конференція для вироблення мирних договорів із переможеними країнами. Щодо долі Закарпаття, то серед паризьких миротворців, не в останню чергу завдяки активній дипломатичній діяльності чехословацької делегації, а також з геополітичних міркувань – максимального звуження кордонів Росії і Німеччини, вже з самого початку роботи конференції утвердилася спільна думка – Закарпаття має стати частиною новоутвореної Чехословацької республіки. За згодою держав Антанти чехословацькі війська вже 12 січня 1919 р. зайняли західні регіони краю – до річки Уж, включаючи й м. Ужгород. Румунські власті, своєю чергою, протягом січня-березня 1919 р. самовільно окупували східні райони Закарпаття у верхів’ях річки Тиси, мотивуючи це тим, що там проживає більшість румун, які бажають жити в складі Румунії. У цій важкій воєнно-політичній ситуації й у самому Закарпатті посилюється прочехословацька орієнтація щодо подальшої долі краю. 7 січня 1919 р. спочатку частина Пряшівської народної ради на чолі з А.Бескидом висловилася за злуку з ЧСР. Незабаром його було включено до складу офіційної чехословацької делегації на Паризькій мирній конференції, до якої, крім прем’єр-міністра ЧСР К.Крамаржа та міністра закордонних справ Е.Бенеша, увійшли також керівники Американської ради угорських русинів Г.Жаткович і І.Гардош31. Наприкінці січня 1919 р. до Ужгорода прибули представники президента ЧСР капітани Ф.Пісецький і В.Вака, які проінформували діячів Ужгородської народної ради про діяльність Т.Масарика в США, його переговори з керівниками закарпатської еміграції та рішення американських русинів про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Після цього Ужгородська народна рада теж ухвалила рішення, що «на основі адміністративної, культурної і господарської автономії готова приєднати Угорську Русь до Чехословацької республіки». А на початку березня 1919 р. вже Жаткович і Гардош, які, за рекомендації Т.Масарика, прибули до Закарпаття, докладно інформують членів Ужгородської народної ради про хід обговорення питання про Закарпаття у США і на Паризькій мирній конференції та закликають закарпатців підтримати рішення американських русинів про приєднання Закарпаття до Чехословаччини32. Утім, 5 лютого 1919 р. справа Закарпаття була подана урядом Чехословацької республіки Високій Раді Паризької мирної конференції. Зокрема, Е.Бенеш, подаючи позицію чехословацької сторони, твердив у своїй промові, що карпаторусини не хочуть угорської влади і пропонують створити тісну федерацію з ЧСР, додаючи, що
44
Розді л 16
йдеться про понад 450 тис. людей, яких не можна залишити на ласку угорцям. «Велика трійка» – керівники США В.Вільсон, Великої Британії Д.Ллойд-Джордж і Франції Ж.Клемансо, заслухавши виступи представників чехословацької та інших делегацій новоутворених держав, що зводилися в основному до територіальних проблем і нових післявоєнних кордонів, вирішила створити окремі комісії для кожної з країн. Комісію з кордонів Чехословаччини очолив представник Франції Ж.Камбон. На розгляд комісії був поданий підготовлений чехословацькою делегацією спеціальний меморандум (№ 6) щодо угорських русинів, в якому пропонувалося прилучити їх територію до Чехословаччини на засадах автономії. В ньому, зокрема, зазначалося, що ця територія (Закарпаття) ніколи не належала до чехословацького регіону, проте її неможливо приєднати ані до Росії, ані до України через складну політичну ситуацію в цих країнах. До того ж наголошувалося на особливому геополітичному становищі майбутньої держави в Центральній Європі, з території якої, в разі приєднання Закарпаття, можна «здійснювати безпосередній вплив на Австрію, Угорщину, Італію та Польщу, а тим самим – на Росію і Україну» і підкреслювалося значення Чехословаччини в блокуванні більшовицької загрози зі Сходу. Меморандум закінчувався заявою, що територію, про яку йдеться, потрібно прилучити до Чехословаччини, тому що «залишити карпаторусинів під угорською домінацією… суперечило б усім принципам справедливості і демократії, за що ведено теперішню війну»33. При цьому чехословацька сторона посилалася на документи «народного волевиявлення» закарпатських русинів-українців – результати плебісциту серед карпаторусинів у США, рішення Свалявської, Пряшівської та Ужгородської народних рад про злуку Закарпаття з ЧСР. Водночас активну діяльність на Паризькій мирній конференції розгорнула делегація американських русинів на чолі з Г.Жатковичем, яка мала зустрічі з членами американської і французької делегацій, обговорюючи з ними своє бачення щодо умов приєднання Закарпаття до ЧСР34. На остаточне вирішення питання про долю Закарпаття вплинули і події в Угорщині, де внаслідок політичної кризи і мирної соціалістичної революції 21 березня 1919 р. було проголошено Угорську радянську республіку. Упродовж кількох днів влада новопризначеного уряду соціал-демократів і комуністів, що об’єдналися в єдину соціалістичну партію Угорщини на принципах марксизму, – так звана диктатура пролетаріату на зразок більшовицьких порядків у Росії – була встановлена по всій країні, в тому числі й у Закарпатті, за винятком територій, окупованих військами Чехословаччини й Румунії. Масово створювалися «революційні органи влади» – сільські, міські, районні та жупні (пізніше окружні) Ради робітників, солдатів і селян та їхні виконавчі органи – директоріуми у складі 3-5 осіб, депутати яких приступили до виконання своїх функцій. Зокрема, на Закарпатті було створено чотири жупні директоріуми – Березький (Берегово), Угочанський (Севлюш), Марамороський (Хуст) та Ужанський (Чоп), які перебрали на себе всю повноту влади. Наприклад, членами директоріуму Угочанської жупи були призначені М.Чорбан, М.Фегер і О.Розінгер, а до складу директоріуму Ужанської жупи ввійшли І.Шюте, Я.Юска і М.Балаж35. 31 березня 1919 р. урядом була прийнята постанова про структуру органів влади і проведення перевиборів Рад, а 2 квітня Революційна урядова рада Угорщини прийняла тимчасову Конституцію, яка проголосила вищим законодавчим органом країни Всеугорський з’їзд рад, встановила загальне і вільне виборче право для трудяРозді л 16
45
щих віком від 18 років, за винятком так званих експлуататорських верств населення. У Конституції Угорської Комуни, затвердженій І Всеугорським з’їздом рад, підкреслювалося, що Угорська радянська республіка є вільним союзом вільних народів, яка «не визнає расових і національних відмінностей, не терпить жодного пригноблення національних меншостей і обмеження їх в справі вживання своєї мови»36. У складі Угорської радянської республіки Закарпаття одержало територіальну крайову автономію: створювалась нова адміністративна одиниця – Руська Країна, до якої повинні були увійти райони з русинським населенням Марамороського, Угочанського, Березького, Ужанського, Земплинського та Шариського комітатів (останні дві були зайняті чехословацькими військами). Проект Конституції Руської Країни, опублікований 12 квітня 1919 р. в газеті «Руська правда», виходив з того, що Руська Країна є «самостійний Країнський Союз», який на федеративній основі входить до Радянської Республіки». Столицею Руської Країни проголошувалося Мукачево, народним комісаром у справах Руської Країни з резиденцією в Будапешті угорським урядом був призначений адвокат А.Штефан (колишній губернатор Закарпаття часів УНР), який мав свого заступника – політичного уповноваженого у Мукачеві адвоката Й.Камінського. За розпорядженням русинського народного комісаріату від 5 квітня 1919 р. на території Руської Країни замість жупних рад обиралися окружні Ради робітників, солдатів і селян. Кожна окружна рада повинна була обрати 12 членів на крайовий з’їзд Рад (губерніальний сейм) Руської Країни, а також 6 делегатів на І Всеугорський з’їзд Рад. Передбачалось створити три «русинські» окружні Ради: Березьку (з центром у Мукачеві), Марамороську (Хуст) і Ужанську (Середнє)37. Вибори до сільських, міських, районних і окружних рад, їх виконавчих органів і делегатів на І Всеугорський з’їзд рад були проведені в Закарпатті 7-14 квітня 1919 р. У ході виборів за радянську владу в Закарпатті, як і загалом по Угорщині, проголосувала більшість населення. До складу рад обиралися робітники, селяни, солдати, дрібні торгівці, ремісники, службовці, але так звані пролетарські елементи становили в соціальному плані абсолютну більшість. 7 квітня, наприклад, у с. Чорний Ардів відкритим голосуванням до сільської Ради було обрано 17 осіб, серед яких: 11 селян, коваль, солдат-інвалід, 2 ремісники і 2 службовці. В більшості випадків вибори рад, зокрема виконкомів та директоріумів, відбувались таємним голосуванням за значної активності місцевих жителів. Так, до виконавчого комітету Березької окружної ради 14 квітня був обраний 21 депутат. Характерним було те, що в числі обраних до місцевих рад було чимало колишніх делегатів Всенародних зборів у Хусті (січень 1919 р.), зокрема І.Ловга, І.Кополович, І.Мелень, С.Дукай, І.Метеньканич, М.Радь, А.Гецко, І.Федько, В.Дулкай та ін.38 Прискорене створення системи рад в Угорщині, а також на Закарпатті було свідченням руйнування старого державного апарату і політичної реорганізації всієї країни. Спеціальним декретом нова влада скасувала старі слідчі та судові органи, тобто «буржуазний суд» з усіма його юридичними атрибутами, а на їх місце призначила революційні трибунали, що розгорнули каральну й репресивну діяльність серед населення за політичні (контрреволюційні) дії та карні злочини. Зокрема, 30 березня 1919 р. за наказом наркома юстиції почали діяти ревтрибунали в Берегові, Мукачеві, Хусті, Севлюші. До їхнього складу входили голова, два члени, уповноважений з обвинувачення (прокурор) і секретар. Найчастіше членами трибуналів були робітники
46
Розді л 16
і колишні військовополонені. Разом із тим слід зазначити, що в Закарпатті не було масових репресій. Функції піджупних і районних управлінь, міських магістратів, сільських управ і нотарів часів Угорської Народної Республіки повністю або частково перейшли до рад та їхніх виконавчих органів. Утім, радянська влада на Закарпатті, як і в Угорщині загалом, залишила на старих місцях більшість державних службовців рядового і середнього рангу. Щоправда, кожний із них давав урочисту обіцянку, в якій говорилося: «Я, нижчепідписаний, моєю робітничою совістю і чесністю присягаю, що вказівки директоріуму і народного комісара чесно виконуватиму, владу диктатури пролетаріату вважаю для себе обов’язковою і в її інтересах чесно виконуватиму свій обов’язок»39. Серед окремих соціально-економічних і культурних перетворень радянської влади слід зазначити націоналізацію промислових, транспортних та інших підприємств, де працювало понад 20 робітників, а також торговельних закладів з понад 10 працюючими, банків та інших фінансових установ. Було встановлено для дорослих восьмигодинний, а для підлітків – шестигодинний робочий день, підвищено зарплату на 25-60%, запроваджено щорічні відпустки з повним збереженням заробітної плати. 3 квітня 1919 р. Революційна урядова рада прийняла декрет про націоналізацію поміщицьких землеволодінь, згідно з яким землю відібрали в тих, хто її ніколи не обробляв, і передали організованим на місцях сільськогосподарським кооперативам. Націоналізацію великого землеволодіння на місцях проводили створені в селах комітети землевпорядкування та забезпечення виробництва. Щоправда, на Закарпатті був створений лише один кооператив – у с. Великі Береги. А значна частина сільської бідноти з розчаруванням зустріла той факт, що уряд не наділив її землею і зволікав з наділенням селян пасовищами. Тому сільські ради часто з власної ініціативи захоплювали їх, а також рішуче обмежували і церковне землеволодіння. Для розв’язання національного питання революційний угорський уряд створив у Будапешті спеціальну комісію за участі представників центральної і місцевої влади, яка, зокрема, проголосила русинську (українську) мову офіційною мовою Закарпаття. В краї були націоналізовані всі навчальні заклади. Навчання в школах почало проводитися рідною мовою, створювалися спеціальні початкові школи для ліквідації неписьменності. Були зроблені перші кроки в галузі покращення охорони здоров’я трудового населення тощо. Разом з тим з часом радянська влада дедалі більше набувала диктаторських рис, що призводило до антикомуністичних виступів, зокрема 22 квітня в Мукачеві та Берегові. Невдовзі радянська влада на Закарпатті була ліквідована. Вона проіснувала лише 40 днів (від 21 березня до 29 квітня 1919 р.), а в Угорщині – 133 дні. Країни Антанти, стурбовані поширенням комуністичних ідей і революції, спрямували проти Угорщини війська союзних держав. Зокрема, 16 квітня 1919 р. румунські, а 23 квітня і чехословацькі війська почали займати опорні пункти в Закарпатті. На початку травня ними була окупована вся територія краю. А 19 червня 1919 р. більшість делегатів обраного з’їзду Рад Угорщини прийняла ультиматум Клемансо про відведення угорських революційних військ – Червоної армії «за призначені Угорщині кордони»40. Бурхливий розвиток воєнно-політичних подій у Центральній і Східній Європі та фактичне завершення процесу розгляду питання про Закарпаття на Паризькій мирній конференції (вже 9 квітня 1919 р. Бенеш телеграфував з Парижа президенту
Розді л 16
47
ЧСР Т.Масарику про рішення Ради Чотирьох – керівного органу конференції: «…русинський край присуджений нам. Деталі повідомлю пізніше. Все ще неофіційно»41), змусили об’єднатись усі політичні угруповання краю і нарешті визначитися щодо його майбутнього, чому сприяв і приїзд до Ужгорода Г.Жатковича. 8 травня 1919 р. в Ужгороді зібралися представники трьох найвпливовіших в Закарпатті народних рад – Пряшівської, Ужгородської і Хустської (близько 200 делегатів), які об’єдналися в Центральну руську народну раду (голова – А.Бескид, заступники голови – А.Волошин, М.Бращайко, М.Стрипський) і одностайно прийняли резолюцію про підтримку рішення Американської народної ради угро-русинів про об’єднання з чехо-словацьким народом на основі повної національної автономії. «Подкарпатськие русини, – зазначалося в резолюції, – як автономна единиця самовольно приключаються до Чехословацької республіки с тем, что руська автономна краина в заграничных, военных и финансовых делах спольно управлялася, а в прочих делах управляє собой самостойно, своими урядами и своим сеймом. Требуем, чтобы до територии сиеи краины принадлежали и западные жупи»42. На наступних засіданнях ЦРНР обговорювалися питання про статус і кордони Закарпаття у складі Чехословаччини, а також було вирішено рекомендувати громадянина США Г.Жатковича на посаду «повноважного міністра штату». Ці вимоги були викладені у спеціальному меморандумі – «Протоколі», який 20 травня 1919 р. делегація ЦРНР у складі 112 осіб в урочистій обстановці передала в Празі президентові ЧСР Т.Масарику. При цьому вітальні промови виголосили А.Бескид, Г.Жаткович, А.Волошин, а також Томаш Г.Масарик, який російською мовою висловив радість у зв’язку з добровільним приєднанням Закарпаття до ЧСР і, між іншим, заявив: «Ви, русини, стільки прав будете мати, скільки виборете для себе»43. Згадуючи цю подію, Августин Волошин у своїх спогадах писав: «Было то собитіе не лиш исторично-важное, но и щиротеплое, братское! Золота Прага торжественно привитала русинов, щиро погостила и мы з надеею на лепшу будучность вернулися до дому»44. Нарешті, приєднання Закарпаття до Чехословацької республіки набуло міжнародно-правового оформлення на Паризькій мирній конференції Сен-Жерменським договором з Австрією від 10 вересня 1919 р. Згідно зі статтями 10-13 цього договору Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави з найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави»45. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини було підтверджено й спеціальним параграфом (48) Тріанонського мирного договору з Угорщиною від 4 червня 1920 р., де зазначалося: «Угорщина визнає, як уже були вирішили держави, союзні і об’єднані, повну незалежність Чехословацької держави, до неї ж включено автономну територію Південнокарпатських русинів»46. Слід зазначити, що до складу цього автономного утворення була включена не вся територія історичного Закарпаття. Згідно зі Сен-Жерменським мирним договором, західна частина Закарпаття (Пряшівщина) увійшла до складу Словаччини, а згідно із Тріанонським договором Марамароський комітат був розділений між Чехословаччиною і Румунією по річці Тиса – до останньої відійшло 2/5 території комітату з 14 русинсько-українськими селами47.
48
Розді л 16
У зв’язку з цим цілком природно постає питання, наскільки правомірним та історично зумовленим було рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини, чи було воно добровільним, демократичним вирішенням долі краю, чи відповідало воно справжнім інтересам, національно-державницьким прагненням його корінного населення? Зазначимо, що окремі дослідники, насамперед представники радянської історіографії, а також деякі автори з української діаспори (Ю.Химинець) і більшість угорських істориків дотримуються того погляду, що Закарпаття було окуповане Чехословаччиною за згодою країн Антанти, інші – як активні учасники тих подій (Т.Масарик, Е.Бенеш, Г.Жаткович, А.Волошин), так і сучасні вчені (О.Субтельний, окремі чеські автори) – наголошують на добровільному приєднанні Закарпаття до ЧСР. Є й дещо відмінні думки з цього питання. Зокрема, словацький учений І.Ванат пише, що «Чехословаччина придбала Закарпаття дипломатичним шляхом», а його братиславський колега М.Барновський доводить, що «включення Підкарпатської Русі до нового державного утворення Чехо-Словаччини не було наслідком якої-небудь довгочасної програмної мети національно-визвольного руху, але результатом міжнародних змін». Немає одностайності щодо цього питання й серед науковців Закарпаття. Наприклад, якщо професор Ужгородського університету М.Болдижар уважає, що «Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини на найдемократичніших засадах», а професор І.Поп переконаний, що «входження до складу Чехословацької республіки на правах автономного краю стало для Закарпаття оптимальним варіантом», то їхні колеги І.Король, Ю.Баб’як і Ю.Бисага стверджують, що «включення Закарпаття на основі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. до складу Чехо-Словаччини означало автоматичне позбавлення краю історичного права на національний суверенітет і державно-правове самовизначення»48. На наш погляд, оцінюючи характер процесу входження Закарпаття до ЧСР, слід зазначити, що воно було здійснено без участі широких народних мас краю і не відбивало історичних прагнень значної більшості закарпатських русинів-українців з’єднатися з Україною, тобто воно не було насправді добровільним. По-перше, делегати від карпаторусинської еміграції в США, що проголосували під час плебісциту 13 листопада 1918 р. за приєднання Закарпаття до Чехословаччини і на рішення яких у першу чергу посилалися чехословацькі дипломати в Парижі, висловлювали позицію лише близько 10% американських русинів; по-друге, Центральна Руська Народна Рада, яка 8 травня 1919 р. підтримала таке рішення земляків-русинів у США, складалася з представників тільки трьох, нехай і впливових, рад, не обиралася всенародно і, отже, не могла репрезентувати все населення Закарпаття; по-третє, на її рішення не могла не вплинути присутність в Ужгороді чехословацьких окупаційних військ, годі ж казати й про те, що на той час доля краю на користь Чехословаччини була вже практично вирішена у Парижі. Приєднання Закарпаття до ЧСР сталося внаслідок збігу низки обставин, насамперед міжнародних, серед яких найважливішими були: поразка у війні і розпад Австро-Угорщини та загальноєвропейський негативізм у ставленні до Відня і Будапешта, перемога більшовицької революції в Росії, невдачі українського державотворення, а також неспроможність українських держав – ЗУНР і УНР – відстояти рішення українців Закарпаття про злуку з Соборною Україною і, нарешті, прочехословацька
Розді л 16
49
орієнтація в цьому питанні країн Антанти, особливо Франції, яка влаштовувала практично всіх учасників Паризької мирної конференції і була підтримана ними з геополітичних міркувань (концепція Малої Антанти тощо). Однак загалом, з урахуванням усіх тодішніх обставин, можливостей і альтернатив історичного розвитку, слід визнати, що об’єднання закарпатських русинів-українців з сусідніми слов’янськими народами – словаками і чехами – у складі новоутвореної, чи не найдемократичнішої на той час в Європі Чехословацької республіки, яка до того ж обіцяла закарпатцям надати гарантовані державами-переможцями широкі автономні права (тобто закарпатські русини-українці, єдині з національних меншин ЧСР, ставали її державотворчим елементом), було єдиним реальним і водночас оптимальним варіантом, позаяк відкривало нові можливості для соціально-економічного й національно-культурного розвитку одного з найвідсталіших на початку ХХ ст. регіонів Європи.
2. Державно-правове становище Підкарпатської Русі в Чехословацькій республіці
Приєднанням Закарпаття до Чехословацької республіки у 1919 р. було покладено початок новому, багато в чому суперечливому, але важливому і загалом значно позитивнішому порівняно з минулими етапові в розвитку цього самобутнього українського краю. Щоправда, ще і сьогодні цей невеликий період в багатовіковій історії Закарпаття оцінюється по-різному: від тверджень деяких сучасних чеських авторів, що «перша Чехословацька республіка знаменувала для Підкарпатської Русі період громадянської свободи, гарантувала національний розвиток, почали вирішуватися економічні проблеми, нагромаджені в австро-угорському минулому» і що «протягом 20 років пережила ця територія найбільший національний, культурний і, нарешті, й економічний розквіт за всю свою історію» і до висновків окремих українських дослідників про те, що чехословацький уряд повністю ігнорував міжнародні зобов’язання, свої обіцянки та національні і соціальні інтереси закарпатців, ставився до Закарпаття як до колоніальної провінції, безжалісно експлуатуючи природні ресурси й населення краю, проводячи щодо нього, як і його попередниця – угорська влада, денаціоналізаторську політику. Між цими діаметрально протилежними твердженнями є й досить розважливі судження, насамперед вчених з української діаспори, які, на нашу думку, більше відповідають реальній ситуації у міжвоєнному Закарпатті. Зокрема, оцінюючи майже 20-річний період перебування Закарпаття в складі Чехословаччини, більшість дослідників переконана, що, наприклад, «хоч як важко йшло життя на Підкарпатській Русі (під такою назвою Закарпаття увійшло до складу ЧСР. – Авт.) під управою чеської бюрократії, та все ж воно розвивалося під кожним оглядом краще, як за Мадярів» (В.Пачовський), «що включення Закарпаття в рамки ЧСР – це була, безперечно, зміна на краще» (П.Стерчо), що «доля українців Закарпаття в цей час значно поліпшилася», тому що «чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу міру політичної та культурної са-
50
Розді л 16
мореалізації, ніж вони будь-коли мали», а «чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав» (О.Субтельний), що «чеське панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки» (В.Маркусь), що «в умовах демократичного режиму Чехословацької республіки “Підкарпатська Русь”… прискореним темпом проходила початковий етап буржуазнодемократичного розвитку, доганяючи центральну частину регіону і наближаючись до західних зразків культури й організації суспільства» (І.Поп)49. Утім, уже сам процес визначення головних напрямів, пріоритетів, форм, методів і навіть мети й ідейних засад чехословацької політики щодо Закарпаття був дуже складним і суперечливим. Як свідчать численні документи, ці питання неодноразово обговорювалися й гостро дискутувались і в уряді, і в парламенті, і в керівництві різних політичних партій та блоків і в оточенні президента ЧСР. І це зрозуміло, адже спадщина після багатовікового угорського панування на цій землі і Першої світової війни дісталася Чехословацькій республіці досить жалюгідна: до її складу відійшла «територія із багатонаціональним, соціально слабо структурованим, політично нерозвиненим і національно недоконституйованим суспільством, якому треба було пройти антипатріархальну революцію, зробити господарство закарпатського селянина товарним, втягнути його в систему економічного самозахисту від докапіталістичних форм фінансового визиску, лихварства, що поставили в кінці ХІХ ст. закарпатське село на коліна…»50. Отже, з включенням Закарпаття до складу ЧСР перед молодою державою постало нове додаткове завдання, яке розглядалося її керівниками як сукупність політичної, адміністративної, господарської і культурної проблем приєднаного краю. Про те, що правлячі кола Чехословацької республіки були загалом добре обізнані з цими проблемами і зацікавленими в їх розв’язанні, свідчить, зокрема, промова в Ужгородському жупанаті президента країни Т.Г.Масарика під час його відвідин Закарпаття 23 вересні 1921 р. «Задовго ще до війни я уважно стежив за вашими справами, – говорив президент ЧСР. – …Люд Підкарпатської Русі був дуже довго політично і суспільно утискуваний, а духовно просто закріпачений. Через це сталося так, що між людом і так званою інтелігенцією постала глибока прірва. Ваша інтелігенція має тепер спеціальне і тяжке завдання. Інтелігенція без духовного зв’язку з людом, без національного коріння легко розпадається на численні, що ворогують між собою, партії і фракції, з яких кожна має мету, зовсім не зрозумілу для люду. Цьому мусимо запобігти. Культурне і господарське піднесення руського люду є через це таким нагальним завданням. Відчувається потреба інтенсивної праці шкільної, виховної, гігієнічної і народногосподарської. Політична автономія Підкарпатської Русі забезпечена мировою угодою і конституцією. Я бажаю, щоб найширші верстви якнайшвидше змогли брати участь в адміністрації. Але автономія цілої країни не повинна бути пануванням одного напряму. Я апелюю до руської інтелігенції, щоб вона енергійно взялася за своє тяжке і почесне завдання для добра люду. Будьте ж усі переконані, що я щиро зацікавлений у добробуті Підкарпатської Русі та її люду»51. Серед ключових проблем, пов’язаних із входженням Закарпаття до складу Чехословацької республіки, було визначення його територіально-адміністративних меж та обсягу обіцяної автономії, створення автономних органів управління. Зокрема, територіальна невизначеність меж «території русинів на південь від Карпат» суперечила умовам Сен-Жерменського договору і стала одним із приводів для зволікання
Розді л 16
51
з виконанням керівництвом Чехословацької республіки взятих на себе зобов’язань щодо надання краю автономії. Питання визначення кордонів Закарпаття, насамперед зі Словаччиною, неодноразово обговорювалися як в урядових колах і парламенті ЧСР, так і на міжнародному рівні, у тому числі й за участі представників закарпатського національно-визвольного руху. Наприклад, 29 липня 1919 р. в Парижі відбулася нарада президента Чехословаччини Т.Масарика, міністра внутрішніх справ А.Швегли та представника закарпатців Г.Жатковича, де обговорювалися основні принципи встановлення закарпатськословацького кордону й організаційна структура адміністрації автономії. Територіально до складу Підкарпатської Русі мали увійти Старолюбовнянський округ, північна частина Шариської та Земплинської і майже вся територія Ужанської жуп. Інша частина території, на яку претендували закарпатці і яка була визнана спірною, за загальною згодою сторін вважалася тимчасово нейтральною і повинна була управлятися центральними органами ЧСР. Через дев’ять місяців на спірних землях передбачалося провести перепис населення під контролем змішаної словацько-української комісії, який став би підставою для розв’язання питань кордонів. Втім ця домовленість не була реалізована52. Складність встановлення українсько-словацького кордону була пов’язана з тим, що внаслідок мадяризації краю національна свідомість русинсько-українського і словацького населення була надзвичайно низькою. Однією з головних ознак, що відрізняла русинів (українців) від словаків, була належність перших до греко-католицької церкви, а останніх – переважно до римо-католицького та протестантських віросповідань. У північних округах Земплинської, Шариської та Спаської жуп кількісно переважали русини, а у південних – словаки. Частина греко-католиків (русинів) в умовах співжиття з угорцями і словаками мовно асимілювалася, сприйнявши національну ідентифікацію своїх сусідів. Решта греко-католиків південних округів названих жуп залишалася вірними своїй релігії, мові, національним традиціям і підтримувала включення цих територій до автономії, про що свідчать десятки відповідних звернень сільських громад53. Однак це питання, незважаючи на численні вимоги закарпатських діячів і населення краю, залишалося не розв’язаним впродовж усього періоду його перебування в складі Чехословаччини. Однією з причин цього була також незацікавленість керівництва ЧСР у збереженні етнотериторіальної цілісності Закарпаття та повноцінної реалізації автономістської програми. Головною метою чехословацької політики щодо Закарпаття було втримання й поступова інкорпорація (інтеграція) краю до суспільно-політичної й соціальноекономічної систем і відносин республіки з урахуванням його історично-національних особливостей. Для організації адміністрації краю в Ужгороді вже у липні 1919 р. створюється Цивільне управління на чолі з чеським адміністратором Я.Брейхом, з яким в Закарпаття прибули перші чехословацькі чиновники, як правило, освічені фахівці у різних галузях економіки й культури. Втім, уся повнота влади на території приєднаного до ЧСР краю спочатку належала військовим, підпорядкованим Верховному команданту Підкарпатської Русі французькому генералові Е.Енноку. Ним у листопаді 1919 р. був введений стан військової диктатури на всій території краю. Це було викликано наслідками угорської революції, зокрема посиленням виявів іредентизму серед колишніх угорських урядовців, а також комуністичною загрозою з Галичини, де
52
Розді л 16
із вступом Червоної армії влітку – восени 1920 р. відбулося більшовицьке повстання, що знайшло підтримку серед певної частини закарпатців та українських емігрантів у ЧСР54. І хоча військова диктатура тривала до кінця 1922 р., вона не стала перешкодою на шляху створення в Закарпатті цивільних структур влади. Згідно з Сен-Жерменським мирним договором, Закарпаття входило до складу Чехословацької держави як автономна одиниця й одержувало в ній найширші права: автономний сейм з юрисдикцією в питаннях мови, освіти, релігії і місцевого управління, губернатора, що призначався президентом ЧСР, представництво в парламенті республіки. Визначений договором автономний статус Підкарпатської Русі був закріплений у внутрішньому законодавстві Чехословацької республіки. Першим нормативним актом, який визначав правовий статус органів державного управління на території краю і дав йому офіційну назву, став затверджений 7 листопада 1919 р. Радою міністрів ЧСР і проголошений в Ужгороді 18 листопада «Генеральний статут про організацію адміністрації Підкарпатської Русі, приєднаної Паризькою конференцією до Чехословацької республіки». Його перша частина гарантувала виконання основних положень Сен-Жерменського договору щодо Закарпаття, зокрема підкреслювалося, що «територія Русинів буде мати свій сойм». За другою частиною Генерального статуту встановлювалась демаркаційна лінія між словаками і русинами. Зокрема, передбачалося, що до складу Словаччини відійдуть міста Чоп і Перечин, а також окремі населені пункти, розташовані на захід від залізничної колії Чоп – Ужгород – Ужок. Тимчасовою демаркаційною лінією між Словаччиною і «автономною територією» Підкарпатської Русі стала річка Уж. Статут допускав можливість вносити зміни в розмежування на основі переговорів між словаками і закарпатськими русинами. При цьому зазначалося: «Оскільки частина русинського народу становить на словацькій території, визначеній мирною конференцією, національну меншість, то чехословацький уряд запропонував представникам обох народів домовитися про можливе включення суцільної частини русинської території до складу русинської автономної території». Йшлося також і про південний кордон краю з Румунією та Угорщиною. У третій частині цього документа йшлося про мовні та освітні питання, а також про назву приєднаного краю. Наголошувалося, що аж «до юридичного визначення вибраним соймом буде вживатися історична назва «Підкарпатська Русь»; паралельно цьому може вживатися назва «Русинсько», а «в школах народна мова буде мовою навчання, як і офіційною мовою взагалі». Також гарантувалася діяльність шкіл угорської меншини. Відповідно до положень четвертої частини статуту празький уряд мав право іменувати тимчасового адміністратора, в розпорядження якого виділялась необхідна кількість урядників, а також призначати «тимчасову русинську автономну директорію» як дорадчий орган «по законодавству і управлінню в усіх мовних, шкільних і релігійних питаннях та в питаннях місцевого управління», у виборі та заміщенні чиновників і службовців адміністративних структур тощо55. До складу Директорії Підкарпатської Русі, яку очолив Г. Жаткович, увійшли відомі закарпатські діячі Ю.Бращайко, А.Волошин, Ю.Гаджега, О.Торонський і К.Прокоп, якого пізніше заступив Є.Пуза. Директорія, члени якої, до речі, були вкрай невдоволеними змістом Генерального статуту, який навіть не був опублікований у збірнику
Розді л 16
53
законів і розпоряджень Чехословацької республіки, а отже, не набув згідно з чинною тоді юридичною нормою законної сили, розпочала свою діяльність з низки політичних і соціально-економічних вимог. Однак більшість з них ігнорувалась як Цивільним управлінням, так і празькою владою. На знак протесту вже 19 лютого 1920 р. спочатку Г.Жаткович, а незабаром й інші члени Директорії подали у відставку, яку уряд ЧСР не прийняв56. 29 лютого 1920 р. була схвалена Конституція Чехословацької республіки під назвою «Конституційна Грамота», яка складалася з трьох частин – Вступного Закону до Конституційної хартії, власне Конституційної хартії та Закону про принципи мовного права. Всі ці частини містили положення, що регулювали різні аспекти правового статусу Підкарпатської Русі. Зокрема, Вступний Закон до Конституційної хартії в статті 2 визначав, що закони сойму території Підкарпатської Русі, як і закони ЧСР, не повинні суперечити Конституційній хартії, її частинам і законам, які змінюють або доповнюють її, а приймати рішення з цього приводу буде Конституційний суд. У Конституційній хартії, своєю чергою, параграфом 3 були сформульовані правові норми, що регулювали структуру державного устрою Чехословацької республіки й місце Закарпаття в ньому: «1. Територія Чехословацької республіки творить єдине й неподільне ціле, кордони якого можуть змінюватися тільки конституційним законом. 2. Невід’ємною частиною того цілого є, на підставі добровільного приєднання згідно з договором між головними союзними і тими, що об’єдналися, державами, з одного боку, і Чехословацькою республікою, з іншого, підписаного в Сен-Жермені ан Ле 10 вересня 1919 року, самоврядна територія Підкарпатської Русі, яка буде мати найширшу автономію, сумісну з єдністю Чехословацької республіки. 3. Територія Підкарпатської Русі має власний сойм, який обирає свою президію. 4. Сойм Підкарпатської Русі є правомочним видавати закони в справах, які стосуються мови, освіти, релігії, а також в усіх тих, які можуть бути передані в його відання законами Чехословацької республіки. Закони, прийняті соймом Підкарпатської Русі, затверджуються президентом республіки і публікуються в спеціальному збірнику за підписом губернатора. 5. Підкарпатська Русь буде представлена в Національних Зборах відповідною кількістю представників (сенаторів) згідно з виборчою системою Чехословаччини. 6. На чолі Підкарпатської Русі є губернатор, який призначається президентом Чехословацької республіки на пропозицію уряду і відповідальний також перед соймом Підкарпатської Русі. 7. Чиновники Підкарпатської Русі будуть обиратися по можливості з місцевого населення. 8. Подробиці, що стосуються права обирати і бути обраним до сойму, визначаються окремим законом. 9. Закон Національних Зборів, який визначить кордони Підкарпатської Русі, складатиме частину Конституційної хартії». Отже, Чехословаччина, згідно з її конституцією, репрезентувала себе як демократична централізована (унітарна) президентсько-парламентська республіка, у якій лише Підкарпатська Русь мала дістати самоврядність у формі автономії: іншим землям
54
Розді л 16
республіки – Богемії, Моравії, Сілезії, Словаччині – автономні права не надавалися. Підкарпатська Русь мала і свої державні символи: прапор, який у рівних частинах складався з верхнього жовтого та нижнього синього полів, а також герб – у формі щита, розділеного навпіл по вертикалі, де в правому синьому полі були три золоті смуги, а в лівому срібному полі – червоний ведмідь, який дивиться праворуч. Третя складова Конституції ЧСР – Закон про принципи мовного права – також містила положення, що регулювали дану сферу суспільних відносин у Підкарпатській Русі. У параграфі 6 цього закону зазначалося: «Соймові, створеному на території Підкарпатської Русі, надається право врегулювати питання про мову для цієї території способом, сумісним із єдністю Чехословацької держави (стаття 10 Сен-Жерменського договору). До часу, поки таке врегулювання не здійснюється, застосовується цей закон із врахуванням особливих правових умов цієї території». Це означало, що в Підкарпатській Русі так звана чехословацька мова тимчасово набувала статусу «офіційної державної мови», хоча права національних меншин застережувалися, наприклад, зобов’язаннями прокуратури республіки «формулювати публічне звинувачення проти звинуваченого, який говорить іншою мовою, також і цією мовою, а при нагоді тільки цією мовою»57. 8 червня 1923 р. чехословацький парламент стосовно мови діловодства на Закарпатті ухвалив рішення, згідно з яким «до того часу, поки Сойм Підкарпатської Русі не вирішить інакше, урядовою мовою є мова державна». Тобто чеська мова запроваджувалася в усіх адміністративних і громадських установах. Загалом Конституція Чехословацької республіки, на думку фахівців, була однією з найдемократичніших у післявоєнній Центральній Європі і забезпечувала своїм громадянам винятково широкі права і свободи, узаконені в 5 главі58. Це насамперед рівність усіх перед законом, незалежно від мови, національності, віросповідання; свобода особи і майна, тобто право поселятися на будь-якій території, набувати нерухомості і займатися там діяльністю, що приносить прибуток в рамках загальноправових норм; недоторканність житла; свобода друку, зборів і право збиратися мирно і без зброї та створювати товариства; право петицій; таємниця листування; свобода викладання і совісті, свобода висловлення думок тощо. Основний Закон ЧСР передбачав також наявність органу контролю в особі Конституційного суду, склад та механізм функціонування якого регламентувався Законом про Конституційний суд, прийнятим Національними Зборами 9 березня 1920 р. Щодо Закарпаття, то, згідно з Конституцією ЧСР, воно, по-перше, в державноправовому плані одержало де-юре автономні права, передбачені Сен-Жерменським мирним договором. По-друге, конституційне законодавство створило досить досконалий механізм гарантій вільного розвитку національних і релігійних меншин. До останніх у Підкарпатській Русі належали не тільки русини-українці (62% всього населення), а й угорці (17,2%), євреї (13,4%), німці (1,8%), румуни та представники інших національностей59. У Конституційній хартії зазначалося: «Оскільки загальні закони надають громадянам республіки право створювати і вести за свій рахунок благодійні, релігійні й соціальні установи, школи та інші виховні заклади, всі громадяни без різниці національності, мови, релігії або раси є рівними і мають право вільно користуватися своєю мовою і відправляти свою релігію в цих закладах». А у районах компактного проживання представників національних меншин їх установи передбачалося фінанРозді л 16
55
сувати з державного бюджету. В хартії особливо наголошувалося, що «всякого роду примусова денаціоналізація забороняється. Порушення цього принципу може визначатися законом як кримінальний вчинок»60. По-третє, і найголовніше, поширення на Закарпаття дії конституційного законодавства ЧСР принесло на цю українську землю демократичний політичний режим з усіма його правовими інститутами. Права і свободи громадянина, багатопартійність і плюралізм, парламентаризм і принцип поділу влади – усе це раніше невідоме місцевому населенню ввійшло в життя краю в перші роки після приєднання до Чехословаччини і поклало початок політизації та соціальної структуризації закарпатського суспільства, становленню в ньому елементів й інститутів громадянського суспільства. На підставі Конституції ЧСР 26 квітня 1920 р. уряд видав розпорядження «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі», яким ліквідовувалася Директорія, юридично закріплювався інститут Цивільного управління, а замість посади адміністратора вводилися посади губернатора та віце-губернатора. В ньому, зокрема, зазначалося, що «на чолі Підкарпатської Русі є тимчасовий губернатор, що призначається президентом Чехословацької республіки за пропозицією уряду на термін, встановлений Сеймом Підкарпатської Русі». 5 травня 1920 р. тимчасовим губернатором Підкарпатської Русі було призначено Г.Жатковича, а віце-губернатором – чеського урядника П.Еренфельда. Якщо між губернатором і віце-губернатором виникали розходження, то їхнє розв’язання покладалося на празький уряд. Загалом, за винятком посад губернатора (ним призначався представник місцевого населення) і віце-губернатора (ним ставав чеський урядовець, якому підпорядковувалися всі реферати-відділи Цивільного управління і практично належала вся повнота влади в краї), структура і повноваження державної адміністрації в Закарпатті майже не відрізнялися від таких в інших регіонах республіки, що загалом регулювалися законом «Про організацію жупних і окружних урядів ЧСР» від 29 лютого 1920 р. Провідні посади в урядових структурах на Підкарпатській Русі також посідали чехи. Нова редакція Генерального статуту обмежувала й ті «автономні» права краю, котрі надавалися Конституцією ЧСР. Наприклад, вона не включала положення про автономний сойм, замість якого створювався представницький орган – Губернаторська рада. До її складу входили губернатор як голова ради, заступник голови, десять обраних членів ради та чотири члени, які призначалися урядом Чехословаччини за поданням губернатора. Права самого губернатора були урізаними, для нього залишалися в основному представницькі функції. Отже, по суті, в Закарпатті створювалася чеська адміністрація і реальним найвищим органом влади на території краю залишався уряд ЧСР, який, зокрема, наділявся правом (після консультацій з губернатором) розпустити Губернаторську раду або звільнити окремих її членів. Це, звичайно, викликало невдоволення серед місцевих політичних діячів, яких намагався об’єднати навколо своєї програми щодо збереження цілісності території Закарпаття та реалізації його автономного юридичного статусу губернатор Підкарпатської Русі Г.Жаткович. Зокрема, сподіваючись на проведення виборів до крайового сойму, він підготував проект виборчого закону, а також розробив проекти Конституції Підкарпатської Русі та пропозиції щодо вирішення питання кордону зі Словаччиною.
56
Розді л 16
У жовтні 1920 р. підготовлені Жатковичем документи щодо реалізації права Закарпаття на автономію були подані на розгляд уряду Чехословаччини. Небажання їх розглядати на урядовому рівні й постійні зволікання Праги щодо справедливих вимог закарпатців спричинилися до того, що 16 березня 1921 р. Г.Жаткович вдруге подав у відставку з посади губернатора. Після безрезультатних переговорів у Празі 16 квітня 1921 р. його відставка була прийнята (невдовзі Жаткович повернувся до США), що викликало хвилю протесту серед громадськості краю. Протягом двох наступних років управління краєм залишалося в руках віце-губернатора П.Еренфельда, а 14 листопада 1923 р. новим губернатором краю було призначено амбітного закарпатського діяча А.Бескида – голову русофільської центральної народної ради і руської народної партії Пряшівщини. Тоді ж новим віце-губернатором був призначений лідер чехословацької аграрної партії на Підкарпатській Русі А.Розсипал, який зосередив у своїх руках усю повноту влади і став активним провідником празької політики в краї. Процес удосконалення системи державного управління в Чехословаччині з метою її уніфікації на території всієї республіки тривав і надалі. З метою подальшої централізації влади та обмеження самоуправління територіальних громад у 1925 р. в ЧСР розпочалася адміністративна реформа. Зокрема, у липні 1926 р. три жупи, створені у 1921 р. з центрами в Ужгороді, Мукачеві і Севлюші, були об’єднані і замінені однією округою з центром у Мукачеві. Край був поділений на дванадцять районів, кожен з яких мав управлінську раду. В Ужгороді було створено провінційну раду у складі 24 осіб, дві третини яких обиралися, а решта призначалася. Віце-губернатор ставав президентом провінції – головою місцевої ради, набувши право призначати голів районних рад. Як наслідок, у руках віце-губернатора зосереджувалося ще більше реальної влади61. Реформа завершилася прийняттям 14 липня 1927 р. Закону ЧСР «Про організацію політичного управління», згідно з яким держава складалася з чотирьох земель: Чехії, Моравії-Сілезії, Словаччини і Підкарпатської Русі. Скасовувалися жупи, утворювалися нові округи, а на чолі земель стояли земські президенти і створювалися представницькі органи – земські заступництва (збори). У Підкарпатській Русі вони складалися з 12 обраних і 6 призначених членів. Тобто Закарпаття позбавлялося автономного статусу навіть формально, його майже зрівняли в правах з іншими територіальними одиницями республіки. Після цієї адміністративної реформи «Земля Підкарпаторуська» (офіційна назва) стала звичайною, четвертою провінцією ЧСР, що складалася з 13 округів, а ті – з 130 нотаріальних районів62. На активні протести проти централізаторської політики влади в Закарпатті місцевих політичних діячів, масові страйки робітників краю празький уряд не звертав уваги63. Отже, замість конституційно узаконеного самоврядування в Закарпатті на практиці в 20-х роках ХХ ст. почалося запровадження централізованої адміністративної системи управління. Насамперед були обмежені права губернатора та законодавчого органу – сойму: губернатор не призначався чи обирався соймом, а іменувався президентом ЧСР за поданням уряду. Вся виконавча влада належала віце-губернатору, посаду якого обіймала особа чеської національності і яка практично була довіреною людиною президента і уряду республіки. Обіцяне самоврядування чехословацький уряд підмінив режимом адміністративного апарату шляхом введення при окремих міністерствах посад референтів для Підкарпатської Русі.
Розді л 16
57
По-друге, не дотримувалося й конституційне положення про комплектування державної служби в краї переважно місцевими фахівцями: роздутий адміністративноуправлінський апарат Підкарпатської Русі (до 20 тис. чиновників) на 70-80% складався з чеських і словацьких урядників, хоча чехи і словаки становили в середині 1930-х років усього 4,5% населення Закарпаття (близько 30 тис. осіб). У 1922 р., наприклад, три із чотирьох жупанатів краю (Ужгородський, Мукачівський і Берегівський) очолювали особи чеської національності, серед 19 окружних начальників було лише 3 русини, правління жупанатського уряду в Мукачеві в 1927 р. складалося з 23 чехів, 7 русинів і 4 угорців, у Президії Цивільного управління в Ужгороді працювало 12 чехів і 2 русини і т.д.64 На це були, як слушно зазначають фахівці з історії Закарпаття, як свої об’єктивні причини – відсутність місцевих управлінців і освічених кадрів, зокрема достатньої кількості гуманітарної й технічної інтелігенції, так і суб’єктивні – прагнення центральної влади якнайшвидше інтегрувати Підкарпатську Русь до чехословацького суспільства, здійснити, зокрема, її капіталістичну модернізацію65. По-третє, певною дискримінацією населення Закарпаття в політико-правовому сенсі була відсутність його представників у Національних зборах ЧСР, утворених на основі конституції в квітні 1920 р. Лише в березні 1924 р. закарпатці вперше взяли участь у виборах до парламенту республіки, коли обрали 9 послів (депутатів) і 5 сенаторів, хоча за законодавством і з урахуванням кількості населення краю мали обирати відповідно 13 і 6 представників. Спостерігалися й інші порушення конституційних прав закарпатців. Наприклад, під час проведення перепису населення в грудні 1930 р. чехословацькими урядовцями здійснювався тиск на закарпатців при визначенні ними своєї національності. Спостерігалося також насильне запровадження чеської мови у державних установах, школах краю тощо. Але головним було те, що реалізація автономних прав Закарпаття всіляко затягувалася центральною владою. На численні вимоги й скарги закарпатців щодо небажання Чехословаччини запроваджувати автономію краю празькі урядовці посилалися на те, що, наприклад, «південно-карпатський народ ще не дозрів» для автономного правління, що відсутні потрібні кадри з місцевого населення, яке у своїй масі ще політично незріле, що цьому заважають складна й нестабільна політична ситуація та гострота проблем й невизначеність національно-культурного розвитку у Закарпатті, а також зазіхання на цей край з боку сусідніх держав тощо66. І хоча така аргументація не була цілком безпідставною, однак головна причина зволікання Праги у наданні автономії Закарпаттю всупереч своїм міжнародним й конституційним зобов’язанням полягала у тому, що як багатонаціональна держава ЧСР боялася створити прецедент для інших національних груп, вбачала у цьому загрозу національно-державним інтересам й цілісності республіки. До проблеми автономії Закарпаття чехословацький уряд повернувся лише наприкінці 30-х років ХХ ст., коли перед загрозою угорських ревізіоністів відбулася певна консолідація політичних сил краю щодо вимог автономії і у березні 1937 р. під їх тиском був прийнятий Закон ЧСР «Про тимчасове врегулювання становища губернатора Підкарпатської Русі». Ним, зокрема, розширювалися права губернатора, знову утворювалася Губернаторська рада тощо, що дало підстави говорити про «перший етап автономії»67. Але реальної автономії закарпатці дочекалися тільки у жовтні 1938 р., коли в Європі і, зокрема, навколо Чехословаччини загострилася міжнародна
58
Розді л 16
ситуація і перед небезпекою анексії її території країнами-сусідами вона трансформувалася у федеративну державу. Саме обставини зловісної Мюнхенської кризи в ЧСР зумовили порівняно швидке і легке втілення в життя проекту автономії Закарпаття (так само, як і Словаччини), реалізації якого домагалися закарпатці упродовж 20 років перебування в складі чужої держави. Разом із тим ці вади у становленні й функціонуванні державно-політичної системи ЧСР на Закарпатті сприяли активізації суспільно-політичного руху в краї, який у ході поступових демократичних перетворень у політичній, культурній і соціальній сферах ставав дедалі вагомішим чинником загальнодержавного громадсько-політичного життя. Демократичні засади чехословацької конституції створювали сприятливі можливості й умови для розгортання процесів політизації й структуризації закарпатського суспільства, зокрема, для виникнення й діяльності політичних партій, громадських об’єднань, культурно-освітніх товариств та інших інститутів і елементів громадянського суспільства, таких як багатопартійність, права людини, плюралізм тощо. Це, зокрема, змушені були визнати навіть угорці після повернення на Закарпаття. Наприклад, в одному зі звітів уряду Угорщини про «настрої серед карпаторусинського народу» депутат угорського парламенту у 1943 р. після відвідин Закарпаття писав, що «загальний рівень освіченості і культури русинської народності значно вищий, ніж про це гадають в Угорщині, що за часи чеської ери вони зробили величезний стрибок угору, і це не можна заперечувати... що культурне життя русинів було дуже жвавим, а політична свобода, за свідченням самих русинів, була повною, оскільки політичне життя спиралось на засади досконалої демократії»68.
3. Розбудова політичних партій та їх участь у парламентських виборах
Запровадження на Підкарпатській Русі конституційної системи демократичної Чехословацької держави започаткувало політизацію й соціальне структурування закарпатського суспільства, привело до функціонування там парламентаризму, зокрема до виникнення та діяльності політичних партій. Якщо до 1918 р. власних політичних партій на Закарпатті не було, а в 1918 і на початку 1919 р. їхні функції й політичні завдання виконували руські народні ради, то після приєднання краю до Чехословаччини кількість політичних партій зростала тут досить швидко. Вже у 1921 р. в Закарпатті діяло 18, в 1922 р. – 22, а напередодні перших для закарпатців парламентських виборів 1924 р. – 30 політичних партій (за деякими останніми даними, кількість зареєстрованих урядовими інстанціями партій, що діяли в краї у різні роки впродовж міжвоєнного періоду, становила 47). Певна частина з них були дочірніми організаціями або філіями чеських та словацьких партій, інші діяли як організаційно-самостійні, регіональні партії, що захищали інтереси винятково населення Закарпаття і формувалися в основному за національною ознакою та соціальним станом69. Процес становлення політичних партій на Закарпатті був досить хаотичним і зумовлювався деякими особливостями політичного життя в складі Австро-Угорщини, а згодом Угорщини, а також багатонаціональним складом населення та його слабкою
Розді л 16
59
структурованістю, складністю взаємовідносин, політичних та національно-культурних поглядів, притаманних нечисленній й недостатньо розвиненій місцевій інтелігенції, міжконфесійною боротьбою й церковно-політичними відносинами тощо. Не випадково головною відмінністю партійних програм були їхні протилежні національнокультурні орієнтації, зокрема ставлення до мовного питання в Закарпатті, за яким політичні партії поділялися на русинські (автохтонні), проросійські і проукраїнські. Разом із тим наявність великої кількості партій у Закарпатті в міжвоєнний період слід розглядати не тільки як свідчення поляризації суспільства і дезінтеграційний чинник політичного життя, а й як певний показник його демократичності. До того ж диференціація політично активного населення Закарпаття супроводжувалася багатьма змінами і поворотами: безперервний процес виникнення, зближення, об’єднання партій і водночас розпаду політичних об’єднань й блоків був характерною ознакою політичного життя краю у міжвоєнний період. На початку 20-х років у Закарпатті виникли і розгорнули свою діяльність насамперед такі політичні партії: міжнародна соціалістична партія Підкарпатської Русі (з 1921 р. крайова комуністична організація Підкарпатської Русі – складова частина комуністичної партії Чехословаччини), соціал-демократична партія Підкарпатської Русі, селянсько-республіканська землеробська партія Підкарпатської Русі (дочірня організація чехословацької аграрної партії), карпаторуськая трудова партія, руська хліборобська (землеробська) партія, підкарпатський землеробський союз (пізніше – автономний землеробський союз), землеробська автономна партія Підкарпатської Русі, народно-християнська партія, партія угорського права, угорська партія дрібних землевласників, угорська християнсько-соціальна партія, соціалістична єврейська партія, єврейська громадянська партія, сіоністська партія, єврейська консервативна (ортодоксальна) партія та деякі інші нечисленні партійні утворення й групи70. Вони віддзеркалювали складний національний, соціальний й релігійний склад закарпатського суспільства і, як в Чехословацькій республіці загалом, де налічувалося близько 50 політичних партій, були показником високого рівня політичного плюралізму. Але провідну роль у суспільно-політичному житті краю відігравали 8-10 партій різної політичної та національно-культурної орієнтацій. Найчисельнішою і найвпливовішою серед населення Закарпаття в 20-ті роки була комуністична партія, заснована в березні 1920 р. під назвою міжнародна соціалістична партія Підкарпатської Русі. Організаторами і лідерами партії виступили активні учасники угорської соціалістичної революції й встановлення радянської влади в Закарпатті у березні-квітні 1919 р. Й.Гаті, А.Деже, Є.Сайдлер, М.Сидоряк, М.Шімон, Б.Іллеш, П.Терек та ін. У травні 1921 р. ця ліва партія об’єдналася з новоутвореною комуністичною партією Чехословаччини як крайова організація КПЧ, до якої входило понад 100 окружних і первинних партійних осередків. Крайком КПЧ очолив І.Мондок. Друкованими органами партії стали газети «Правда» (від початку 1922 р. – «Карпатська правда», що виходила спершу мішаною, так званою руською мовою, і лише з 1926 р. відповідно до резолюції V конгресу Комінтерну з українського питання перейшла на український фонетичний правопис) і «Мункаш уйшаг» (угорською мовою). Партія стояла на позиціях «пролетарського інтернаціоналізму», у своїй діяльності керувалася ідейними настановами РКП(б) і Комінтерну та спиралася на підтримку російських більшовиків.
60
Розді л 16
Ставлення до мовного питання у комуністів Закарпаття теж було досить довго невизначеним і лише з середини 20-х років, після згаданої резолюції Комінтерну і підпорядкування крайкому КПЧ його українській секції, українство стало їх офіційною національною політикою. Тобто комуністи визнали наявність українського корінного населення в Закарпатті. Загалом після війни та угорської революції в Закарпатті був сприятливий соціальний і політичний ґрунт для поширення комуністичних ідей. Щоб привернути на свій бік ширші верстви населення, комуністи проводили значну організаційну та ідейно-виховну роботу. Її характерними формами були усна агітація, поширення комуністичних видань і листівок, залучення робітників і селян, молоді до відзначення революційних свят та ін. Популярністю користувалися їхні соціальні і політичні вимоги, зокрема популістські гасла «Земля – селянам», «Мир – народам», «Влада Радам», заклики до негайної пролетарської революції, експропріації майна великих землевласників, встановлення тісних зв’язків з радянською Росією і т.п. Комуністи виступали проти «буржуазного державного ладу Чехословаччини» і так званої панської автономії Підкарпатської Русі в її складі, вимагаючи здійснення права на самовизначення аж до державного відокремлення. На практиці це означало за сприятливих політичних умов возз’єднання Закарпаття з радянською Україною. Комуністи Закарпаття були організаторами багатьох виступів робітників і бідних селян на захист своїх прав і свобод, революційних страйків, першотравневих демонстрацій тощо, тобто, як і КПЧ, загалом перебували в постійній опозиції до влади аж до заборони в 1938 р. Під керівництвом комуністичної партії в Закарпатті діяла крайова організація робітничо-селянської молоді, під її впливом перебували і так звані Червоні профспілки71. Досить сильні позиції в політичному житті Закарпаття мала інша ліва партія – утворена в травні 1920 р. соціал-демократична партія Підкарпатської Русі (СДППР) на чолі з Я.Остапчуком, Є.Пузою, С.Клочураком, В.Шубою, В.Климпушем та ін. В організаційному плані соціал-демократи краю були пов’язані з чехословацькою соціалдемократичною партією, одержували від неї матеріальну й фінансову допомогу, а в своїй практичній діяльності спиралися на основні принципи ІІ Інтернаціоналу. Маючи значну підтримку серед селянства (близько 180 партійних осередків) і будучи виразником його інтересів, соціал-демократи виступали проти насильницьких методів досягнення політичних цілей, за соціальну справедливість, здійснення будь-яких перетворень мирним парламентським шляхом. Це була реформістська парламентська партія, що домагалася, зокрема, надання населенню Закарпаття широких автономних прав. У національному питанні соціал-демократична партія, серед провідних діячів якої були як місцеві русини-українці, так і українські емігранти з Галичини, угорці, євреї і чехи (наприклад, відомий чеський політичний діяч Я.Нечас), завжди обстоювала ідею єдності між українським народом і русинами Закарпаття як його частиною. Друкованим органом партії спочатку була газета «Народ», а з 1921 р. газети «Вперед» (що друкувалася найбільш наближеною до літературної українською мовою і в 1926 р. однією з перших в Закарпатті перейшла на український фонетичний правопис) і з такою ж назвою угорською мовою «Елоре». У 1921 р. СДППР вийшла зі складу ІІ Інтернаціоналу, звинувативши його в прихильності «диктатурі комуністів» та «московській диктатурі», і приєдналася до нової інтернаціональної організації – Соцінтерну. «Наша партія поставила свою працю
Розді л 16
61
на тих самих основах, на яких працюють всі незалежні соціалісти, які гуртуються в “Інтернаціональному Союзі Соціалістичних партій”». На своєму ІІ конгресі у жовтні 1922 р. соціал-демократи прийняли розширену програму дій, яка порушувала питання економічного, політичного й культурного розвитку краю в рамках Чехословацької республіки і передбачала надання Підкарпатській Русі широких автономних прав. Змінилася й офіційна назва партії – «Підкарпатсько-руська независима соціалдемократична партія»72. На правому фланзі політичного життя в Закарпатті провідну роль відігравали аграрні, або так звані землеробські, партії, що було цілком закономірним. Річ у тім, що основну масу населення краю – майже 70% – становило селянство; близько 80% його належало до бідняків, зайнятих у патріархальних господарствах, і лише 10% – заможні селяни-ґазди73. Одна з перших регіональних землеробських партій у Закарпатті, що дістала назву «Карпаторусской трудовой партии» (КТП), виникла влітку 1920 р. за ініціативи активних діячів ЦРНР москвофільського напряму А.Гагатко, І.Цуркановича, К.Прокопа та ін. Значну частину членів партії становили російські емігранти, колишні кадети і есери, які після жовтневого перевороту 1917 р. на батьківщині оселилися в ЧСР, зокрема на Закарпатті, і виношували ідеї включення цього краю до складу Росії після повалення там більшовицької влади. Друкованим органом партії став тижневик «Русская земля». Своєю головною метою трудовики проголошували «боротьбу за інтереси простого народу». В програмі партії ставилися політичні, соціально-економічні та національно-культурні питання, які хвилювали населення краю: про надання автономії Підкарпатській Русі, відкриття сойму, приєднання до Закарпаття так званих руських територій Словаччини, перевагу при прийнятті на державну службу місцевого населення, передачу землі тим, хто її обробляє, полонин селам для общинного користування, одержавлення лісів, фабрик та рудників, забезпечення роботою і соціальні гарантії для безробітних, непрацездатних й хворих тощо. Щодо національно-культурних вимог, то партія хибно вважала корінне населення Закарпаття частиною російського народу і відповідно виступала за введення російської мови в урядових установах і школах, а також за «полное право на свободное культурно-национальное развитие» інших народностей краю, свободу віросповідання та відокремлення церкви від держави74. Діяльність КТП зводилася головно до організації багатолюдних зборів та подачі прохань і вимог до різних урядових інстанцій. На парламентських виборах трудовики, як правило, входили до «Руського блоку» місцевих партій і підтримували чехословацьку національно-демократичну партію. Більш активною в 20-х роках була Руська хліборобська (земледільська) партія (РХ(З)П), заснована в Ужгороді у липні 1920 р. з метою «путем як найширшой автономії обезпечити и оборонити народні (національні), господарські, культурні й політичні интереси подкарпатського руського народа»75. Головою партії став А.Товт, староста с. Дравці, секретарем – адвокат з Ужгорода Ю.Бращайко, заступниками голови – А.Волошин, Ю.Добо, І.Деяк, В.Джумората, І.Тенінець. Урядовим органом хліборобів була щотижнева газета «Руська нива», що друкувалася українською мовою з етимологічним правописом під гаслом «Земля – наша мати!». У своїй програмі, яка складалася із семи частин, ця партія виступала за: об’єднання всіх русинів від Попраду до Тиси; здобуття та забезпечення найширшої авто-
62
Розді л 16
номії, мирне співжиття різних національних меншин та віросповідань у краї, ліквідацію церковних податків і всяких класових привілеїв; загальне рівне таємне та пряме виборче право і міське та сільське самоврядування; розвиток материнської руської (української) мови, яка повинна стати мовою шкіл і краєвої адміністрації; свободу науки, друку, страйків і зборів, безплатне навчання; проведення справедливої земельної реформи, розвиток сільського господарства; заснування Підкарпатського Банку; 8-годинний робочий день, заборону важкої і нічної праці для дітей і жінок; забезпечення роботою на території краю; прогресивне оподаткування тощо76. Відразу ж після утворення РХ(З)П розгорнула широку кампанію щодо пропаганди серед населення програмних цілей і завдань та створення своїх осередків у різних куточках Закарпаття. Лише за перший рік діяльності партії було організовано 64 її осередки77. Авторитет партії зростав і через уміння її керівництва швидко й доречно реагувати на болючі проблеми селянства, про які ставало відомо з листів, що надходили на адресу організації у формі прохань про надання допомоги. Зокрема, у відповідь на такі прохання керівництвом партії розроблялися і надсилалися до владних структур різні меморандуми. В серпні 1920 р., наприклад, було надіслало губернаторові краю Г.Жатковичу меморандум з господарських питань, у грудні того ж року – з питань обміну грошей, у лютому 1921 р. – з питань працевлаштування. У квітні 1921 р. прем’єр-міністру ЧСР було вручено Меморандум РХ(З)П, в якому йшлося про: негайне встановлення кордонів Підкарпатської Русі як автономної одиниці; негайне проведення виборів до сойму, а до цього встановити Губерніальну контрольну комісію із представників всіх політичних партій краю; прийняття на службу тих урядників, які є корінними жителями Підкарпатської Русі; зміни закону республіки, який дає право контролювати губернатора підпорядкованими йому урядниками (мався на увазі віце-губернатор); створення в Празі Руського міністерства для захисту інтересів «підкарпатських русинів». Маючи у своєму складі впливову інтелігенцію та частину освіченого греко-католицького духовенства, а також зв’язки в адміністративній системі, РХ(З)П вдавалося вирішувати багато конкретних питань суспільно-політичного й господарського характеру. Значною політичною подією в житті партії і Закарпаття загалом став звітновиборчий конгрес руської хліборобської партії, що відбувся в Ужгороді 27 лютого 1923 р. за участі близько 350 делегатів від 150 партійних осередків і сільських громад. Конгрес, який проходив під гаслом: «Підкарпатська Русь є скрозь хліборобська. Русини майже всі хлібороби! – Тож голос хліборобів є голосом русинів, голосом цілої Підкарпатської Русі, з яким кожний має числитися. Прийдіть та скажіть своє слово, бо лиш так буде “в своїй хаті своя правда і сила і воля”», визначив подальші напрями партійної роботи та ухвалив важливі політичні, господарські та культурно-освітні резолюції. Зокрема, в політичній резолюції конгресу наголошувалося, що партія і надалі залишатиметься лояльною до держави і влади, але лише доти, доки дії уряду «не противляться нашим принципам, інтересам народу, свободи». Серед господарських питань вказувалося на проблеми в сільському господарстві, засилля в ньому іноземців, слабку підтримку аграрного сектора з боку владних структур, необхідність проведення повноцінної земельної реформи і розв’язання проблеми безробіття тощо. В резолюції щодо культурно-освітньої політики перед урядом ставилися такі важливі вимоги: впровадження в школах і урядових адміністраціях живої народної мови; усі
Розді л 16
63
чиновники, службовці повинні знати і розмовляти «по-руськи» (малоруські); у кожному селі повинна бути школа, «бо ще 20% із наших сіл не мають школи»; влада повинна підтримувати «наші культурно-просвітні інституції і курси»; влада повинна створювати господарські школи78. На конгресі РХ(З)П було обрано нове керівництво партії – її головою став М.Бращайко, заступниками голови – А.Товт, А.Волошин та П.Яцко, а секретарями партії – В.Фединець і А.Рудий. До головної управи партії було обрано ще 130 представників різних міст і сіл Закарпаття, що, зокрема, засвідчило якісне й кількісне зростання партії. Як самостійна політична організація хліборобська партія брала участь у виборах до сільських представництв у 1920 та 1923 р., хоча великих успіхів у них не досягла. Очевидно, це спонукало частину членів партії на чолі з А.Волошиним у 1923 р. заснувати нову народно-християнську партію (НХП). В основу її діяльності були покладені принципи християнської віри й моралі з метою «укріпити серед народу руський народний дух і народну свідомість» та залучення до партійної діяльності жінок і молоді, оскільки «і вони мають однакові права». З перших же днів існування ця партія рішуче заявила про свою українську національно-культурну орієнтацію і, на думку сучасників, «зробила найбільше для національного відродження Карпатської України»79. Паралельно з РХ(З)П існувала ще одна, цілком протилежна за своєю національнокультурною та мовною орієнтацією, аграрна партія, яка була однією з найбільш активних і впливових політичних партій у Закарпатті упродовж усього міжвоєнного періоду. Ця партія – підкарпатський землеробський союз (ПЗС) – створена за ініціативи заможних селян краю в червні 1920 р. На установчій конференції було схвалено досить чітку програму розв’язання господарських, політичних і церковних проблем Закарпаття і обрано керівництво партії в складі В.Рижака, Й.Камінського, М.Демка. У програмі партії наголошувалося, що ПЗС є «простонародною партією», а її членами можуть бути всі громадяни Підкарпатської Русі незалежно від віросповідання та національності. Первинні організації ПЗС виникли майже в кожному селі Закарпаття, її вплив швидко зростав, у тому числі й серед дрібного та середнього селянства. У 20-х роках, наприклад, на виборах до сільських представництв ПЗС незмінно отримував близько 2/3 голосів виборців. Цьому сприяла велика пропагандистська робота керівництва ПЗС, яке видавало газету «Карпато-русский Вестник» та «Русский земледельский календар», розповсюджувало численні плакати й листівки. Здійснювалась активна пропаганда негайного проведення земельної реформи і передачі державних та поміщицьких земель безземельним і малоземельним селянам, введення справедливої податкової системи, вільної торгівлі та ринку, будівництва сільських доріг і розвитку ремесел, створення необхідних умов для розвитку тваринництва і молочного господарства, заснування кооперативних спілок на селі і т.п. Політичні вимоги ПЗС полягали у встановленні кордонів Підкарпатської Русі від річки Попрад до Тиси з метою з’єднання всіх русинів республіки і негайне надання повної автономії краю з «матерным русским языком» і своїми урядниками, а також забезпечення прав національних меншин, братерського співжиття всіх народів, свободи друку, зборів і совісті80. Виникнувши як самобутня партія з досить чіткою програмою захисту закарпатських землеробів і досягнення самоуправління краю, з часом на передній план в ді-
64
Розді л 16
яльності ПЗС висуваються політичні завдання, головним з яких було здобуття автономії для Закарпаття в рамках усіх історично-етнічних територій, де проживали «підкарпатські русини». Це було, зокрема, красномовно підтверджено наприкінці 1923 р. перейменуванням Підкарпатського землеробського союзу в автономно-землеробський союз (АЗС) і переобранням його керівництва. Представники дрібного й середнього селянства були витіснені на другорядні ролі, а партію очолили вихідці з кіл інтелігенції, уніатського духовенства та заможного селянства, зокрема такі амбітні політичні діячі, як І.Куртяк та А.Бродій. До речі, саме вони ще в липні 1921 р. виступили з ініціативою створення коаліції усіх підкарпаторуських партій для консолідації сил в боротьбі за надання празьким урядом автономії, проведення виборів до сойму і встановлення справедливих кордонів Підкарпатської Русі. Після тривалих переговорів та дискусій 22 березня 1922 р. відбулася розширена нарада керівників 15 політичних партій Закарпаття різної політично-національної орієнтації, на якій учасники дійшли згоди про наявність у краї політичної кризи і зажадали від празького уряду її подолання шляхом надання політичних прав Закарпаттю через скликання автономного сойму за участі всіх політичних партій і «встановлення правильних і остаточних» кордонів краю. Однак ні меморандуми, що надсилалися до Праги, ні реакція Ліги Націй на невиконання Чехословаччиною своїх договірних обов’язків не змогли вплинути на позицію влади і стабілізацію політичної ситуації в регіоні81. У фарватері ПЗС–АЗС діяли селянсько-республіканська землеробська партія Підкарпатської Русі (СРЗППР) на чолі з Ю.Балогом, землеробська автономна партія Підкарпатської Русі (ЗАППР) на чолі з І.Мочкошем і деякі інші малі аграрні партії й політичні гуртки. На початку 20-х років у Закарпатті виникла також низка національних партій, зокрема угорських та єврейських. Серед угорського населення краю підтримкою користувалися партія угорського права на чолі з Е.Корлатом, угорська партія дрібних землевласників на чолі з Ф.Єгрі, угорська християнсько-соціальна партія на чолі з І.Керекешем і автономна партія автохтонів на Підкарпатській Русі на чолі з колишнім офіцером австро-угорської армії А.Аркі. В 1924 р. всі партії, які спочатку утворювали союз угорських партій (угорський блок), об’єдналися в єдину угорську народну партію (УНП), а в 1926 р. – в угорську національну партію під керівництвом Е.Корлата та Ф.Єгрі. Основний кістяк партії становили заможні верстви угорського населення Мукачева і Ужгорода та навколишніх угорських сіл. Тоді ж викристалізувалася й політична платформа партії – ревізія рішень Паризької мирної конференції, відновлення «Великої Угорщини» та приєднання до неї Закарпаття. Підтримка й фінансування з Будапешта поступово привели угорську партію в табір іредентизму. Впливова єврейська спільнота Закарпаття, яка за своєю кількістю становила третю етнічну групу краю, також витворила власну систему політичних організацій і партій. Щоправда, вони, як і угорські партії, були нечисленними. Зокрема, до них належали соціалістична (народна) єврейська партія (голова Х.Кугель), сіоністська партія (А.Шпігель), ортодоксальна (консервативна) єврейська партія (К.Вайс), єврейська громадянська партія (К.Шаламон), єврейська міщанська партія та інші організації. Соціальною базою єврейських партій були в основному мешканці міст – банкіри, торгівці, крамарі, заможне селянство. Вони виступали за господарську і політичну консолідацію єврейського населення краю, мали, як і угорці, свої періодичні виданРозді л 16
65
ня, окремі з них насаджували ідеї сіонізму, але загалом були лояльними до влади та інших політичних партій Закарпаття82. Виникнення й діяльність численних політичних партій в Закарпатті в 20-ті роки сприяли, з одного боку, формуванню політичної свідомості та політичної культури серед населення краю і дедалі більшій його інтеграції до політичної системи Чехословацької республіки, а з іншого – її політичному зміцненню і стабільному розвитку як єдиної багатонаціональної держави. Втім, найбільшою проблемою для самих регіональних партій Закарпаття була їхня неспроможність реально впливати на політичне життя краю, а тим більше республіки загалом, суспільно-політичний розвиток якої визначали празькі політики і загальночехословацькі партії. Серед них чи не найавторитетнішою в Закарпатті була аграрна партія (з 1922 р. – республіканська партія чехословацьких землевласників і дрібних селян), представники якої входили до складу всіх коаліційних урядів міжвоєнної ЧСР, очолюючи їх 12 разів. Успіхи аграрної партії зумовлювались її майже монопольними позиціями на селі під час і після проведення аграрної реформи, активністю щодо створення різних кредитних й кооперативних установ на селі, встановлення високого імпортного мита на сільськогосподарську продукцію, проведенням активної соціальної політики тощо. Прихильність і симпатії здобули на Закарпатті й чехословацька національнодемократична та чехословацька народна партії, що найчастіше блокувалися з аграріями і виступали з право-консервативних позицій, а також партії національно-соціалістична, соціал-демократичні і, зрештою, комуністична, які створили свої осередки, філії чи підлеглі політичні організації в краї. Яскравим показником впливу політичних партій на населення Закарпаття і водночас його залучення до політичного життя стали вибори до чехословацького парламенту – Палати депутатів і Сенату Національних Зборів, які упродовж 20-х років проводилися на Підкарпатській Русі тричі – у 1924, 1925 і 1929 рр. У перших виборах до парламенту ЧСР, що відбулися в квітні 1920 р., населення Закарпаття участі не брало, однак, згідно з виборчим законом республіки, вибори в краї мали проводитися не пізніше 90 днів після чеських виборів, тобто не пізніше кінця липня 1920 р. Втім, чехословацька влада довго не наважувалася на ці вибори, посилаючись на політичну незрілість закарпатського суспільства. Після довгих зволікань і на рішучу вимогу політичних сил Закарпаття вони були призначені на березень 1924 р. Виборча кампанія в Закарпатті тривала два місяці й була досить активною. Упродовж них політичні партії з агітаційно-пропагандистською метою використовували засоби масової інформації (ними на цей час видавалося понад 50 газет і журналів), провели близько 450 зборів, а також партійні конференції, на яких були прийняті передвиборні програми політичних партій. Вони зводилися в основному до таких вимог: надання широкої автономії краю, підвищення заробітної плати, ліквідація безробіття, проведення земельної реформи, зниження податків, гарантування свободи слова, друку тощо83. До участі в парламентських виборах на Закарпатті було допущено 13 кандидатських списків від різних політичних партій та блоків. Роль урядової коаліції відігравав Аграрний блок, який підтримали чимало регіональних партій Закарпаття. В ролі активної опозиції виступала комуністична організація та угорські націоналістичні партії, а самостійно виступив лише автономно-землеробський союз.
66
Розді л 16
Результати перших парламентських виборів на Закарпатті були дещо несподіваними. Абсолютну перемогу (майже 40% голосів) на них дістали комуністи: з 13 обраних членів Національних зборів від Підкарпатської Русі шестеро – Й.Гатті, І.Мондок, М.Сидоряк, М.Терек, І.Боднар і І.Локота, належали до крайового осередку КПЧ. По два парламентарія було обрано від народно-соціалістичної партії (А.Гагатко і І.Цурканович), угорської народної партії (А.Корлат і Ф.Єгрі), автономно-землеробського союзу (А.Куртяк і Ю.Фельдеші) і лише один – від аграрної партії (Й.Камінський)84. Уже за рік, 15 листопада 1925 р., у зв’язку з кризою коаліційного режиму в ЧСР були достроково проведені нові парламентські вибори. Їхні результати в Закарпатті підтвердили високий авторитет серед виборців лівих партій. Комуністи, зокрема, хоч і втратили майже 25 тис. голосів порівняно з 1924 р., але знову одержали переконливу перемогу – майже 31% виборців віддали за них свої голоси. 7,4% голосів набрали соціал-демократи. Водночас підсумки виборів показали зростання авторитету серед закарпатців аграрної партії та автономно-землеробського союзу, які одержали значно більше голосів, ніж у 1924 р. – відповідно 14,2 проти 6,4% і 11,6 проти 8,4%85. Результати виборів до парламенту в 1924 р. і 1925 р. в Закарпатті, коли за опозиційні уряду партії було віддано відповідно 60% і 54% голосів, викликали упереджене ставлення празького уряду до політичного життя в краї, де виявилося дуже багато невдоволених чехословацьким урядуванням і на чолі сильної опозиції опинилася комуністична партія. Уряд ЧСР змушений був частково переглянути свою політику в Закарпатті, посилити, зокрема, свої зусилля з розв’язання соціально-економічних і національно-культурних проблем краю, а партії урядової коаліції, особливо аграрна, виявили особливу активність серед місцевого населення в пошуках підтримки й політичних партнерів напередодні наступних парламентських виборів, що відбулись у 1929 р. До речі, 1925–1929 рр. були найуспішнішими в плані господарського розвитку (найвищий приріст національного продукту, найнижчий відсоток безробітних, стабілізація матеріального становища робітників, середніх підприємців і селян), політичної стабілізації (домінація аграрної партії) і зміцнення парламентсько-партійної системи, в історії міжвоєнної Чехословаччини, і це не могло не позначитися на настроях її громадян. Тому не випадково вибори 1929 р. вперше за кількістю голосів вивели в Закарпатті на перше місце провідну партію урядової коаліції – аграрну (29,1% голосів), якій, зокрема, вдалося заручитися підтримкою русофільських діячів і партій краю. Комуністи з 15,2% голосів опинилися лише на четвертому місці, поступившись також національним демократам і «Руському блоку» (об’єднанню чотирьох регіональних партій на чолі з АЗС), які отримали по 18,3% голосів виборців86. Загалом, як влучно зауважив відомий дослідник історії Закарпаття П.Магочі, результати виборів 1929 р. в цьому краї показали, що «зусилля Праги досягти політичної консолідації завершились успіхом… Уперше (й востаннє) на виборах до Національних зборів блок проурядових партій здобув більшість у 54% голосів»87. Аналізуючи результати парламентських виборів у Закарпатті в 20-х роках ХХ ст., слід зазначити досить високий відсоток – 14,6 – абсентеїзму (неучасті у виборах) населення краю у співвідношенні до загальнодержавної кількості, де цей показник становив усього 8,6%. Це свідчило про ще досить низький рівень порівняно з іншими регіонами республіки політичної активності закарпатців. Разом із тим участь понад
Розді л 16
67
250 тис. з них у трьох парламентських виборах сприяла становленню в Закарпатті зачатків політичної культури на принципах демократії і плюралізму, формуванню парламентських традицій на цій українській землі88. Залучення населення Закарпаття до парламентської системи ЧСР давало також змогу місцевим політичним лідерам легально здійснювати діяльність, спрямовану на вирішення тих чи інших проблем краю, набувати молодим партіям досвіду ведення конкурентної політичної боротьби, авторитету в умовах багатопартійності. За всієї політичної диференціації наприкінці 20-х років у партійній системі ЧСР і її складовій частині – Підкарпатській Русі, в суспільно-політичному житті республіки загалом витворилася стабільність політичних інтересів, орієнтації партій-партнерів і електорату, яка сприяла збереженню й зміцненню демократичного характеру республіки. Щодо Закарпаття, то перше десятиліття чехословацького урядування на цій українській землі розпочалося в атмосфері взаємної довіри, щирих сподівань, зокрема, з боку закарпатців на покращення своєї долі в складі ЧСР. Уряд Чехословацької республіки, своєю чергою, був зацікавлений у підтримці цих оптимістичних настроїв і лояльності громадян своєї нової провінції і проводив досить активну й ефективну політику в цьому напрямі, досягши певних позитивних результатів. Проте чехословацька влада невдовзі нажила собі чимало опонентів й ворогів серед місцевих політичних діячів і організацій. Вперте небажання празького уряду надати Закарпаттю обіцяну автономію, скликати крайовий сойм і виправити закарпатсько-словацький кордон, а також невдоволення місцевого населення засиллям в краї чеських урядовців і втручанням їх в культурно-освітні й церковні справи, були причиною невпинних конфліктів й непорозуміння у 20-ті роки. І хоча парламентські вибори 1929 р. засвідчили, що більшість закарпатських русинів-українців і надалі пов’язували свою долю і майбутнє свого краю з Чехословацькою республікою, однак друге десятиліття перебування Закарпаття в її складі не менш виразно продемонструвало, що досягнута наприкінці 20-х років відносна консолідація закарпатського суспільства була лише тимчасовим політичним явищем. Уже наступні, 1930-ті роки стали для Чехословацької республіки загалом і для чехословацько-закарпатських відносин зокрема важким випробуванням. Світова економічна криза 1929–1933 рр., що не оминула й Чехословаччину89 і особливо негативно позначилася на становищі населення Закарпаття90, призвела до значних змін у політичному житті чехословацького суспільства. Насамперед слід зазначити, що в умовах економічної кризи і викликаної нею радикалізації робітничого й селянського рухів, активізації опозиційних антидемократичних течій та інших негативних явищ, у республіці загалом особливо помітною стала тенденція до згортання парламентської демократії й поширення повноважень виконавчої влади, яка вдалася до проведення політики «сильної руки». Втім, якщо в Празі наприкінці 1929 р. було проведено реорганізацію уряду з метою розширення його соціальної бази (за рахунок соціал-демократичної та деяких інших партій) для зміцнення політичної стабільності, то в Закарпатті ці зміни позначилися насамперед посиленням політичного й національного тиску на місцеве населення з боку чеських урядовців, кількість яких в краї зростала щороку. Це, разом з катастрофічними наслідками економічної кризи і небажанням Праги надати обіцяну автономію, не могло не викликати різко негативну
68
Розді л 16
реакцію, зростання античеських настроїв серед місцевого населення і загострення закарпатсько-чехословацьких відносин. Найпереконливішим свідченням украй небезпечних для Праги змін у політичних настроях закарпатців стали результати виборів до чехословацького парламенту, що відбулися в травні 1935 р. Вони обернулися величезною поразкою уряду ЧСР: 63% голосів у краї зібрали партії, що були рішучими противниками чехословацької влади91. Характеризуючи закарпатське суспільство середини 30-х років, чеські урядовці, наприклад, змушені були визнати, що в Закарпатті, «в якому перед тим так плідно й охоче працювали люди, цілком змінилося всередині і зовні; стало утверджуватись право сили і примусу» і що, незважаючи на досягнутий за роки чехословацького урядування «значний поступ», «теперішнє економічне становище Підкарпатської Русі дуже й дуже тяжке; антидержавна опозиція набула більшого впливу, ніж прихильники активної продержавної політики... яких чимало людей навіть ненавидить»92. Тяжке економічне становище, складна політична ситуація і невдоволення політикою чехословацьких властей відчужували від Праги дедалі більшу кількість закарпатських політичних діячів. У пошуках виходу із кризи і налагодження нормального життя в краї почали переглядати свої концепції та програми дій політичні партії, що вже існували, а також створювалися нові. Зокрема, партії республіканського, пропрезидентського спрямування, дотримуючись і надалі реформістського курсу, для збереження цілісності республіки, системи парламентської демократії і буржуазнодемократичного характеру ЧСР часто вдавалися до державних компромісів. Наприклад, впливова на той час у Закарпатті Чехословацька соціал-демократична партія, з якою наприкінці 1929 р. об’єдналися місцеві соціал-демократи, рішуче засуджувала політичний розгул в Закарпатті, зокрема каральні дії жандармерії та поліції, вимагала від уряду негайних дій проти зростання злиденності населення краю тощо. Водночас соціал-демократи, які були представлені в уряді, закликали маси не вдаватися до активних форм боротьби проти нього, наголошували на необхідності й можливості розв’язання усіх проблем мирним шляхом. Під час економічної кризи змінилися пріоритети і в іншої правлячої партії – аграрної. Основний лозунг аграріїв – проведення земельної реформи – відійшов на другий план, а на перше місце партія висунула вимоги організації дієвої допомоги селянам, які розорювалися в умовах кризи. Зокрема, за підтримкою місцевих членів аграрної партії в серпні 1931 р. в Закарпатті з метою захисту селян від масового зубожіння в роки кризи була створена громадсько-політична організація Союз працюючого селянства (СПС). У 1932 р. СПС, що зазнавав дедалі більшого впливу комуністичних ідей, було заборонено і створено Об’єднання трудящого селянства. Незважаючи на падіння своєї чисельності на початку 30-х років до 25 тис. членів (проти близько 120 тис. на початку 20-х), найбільш радикальною опозиційною політичною силою в республіці залишалася комуністична партія Чехословаччини. Після свого V з’їзду (лютий 1929 р.), на якому генеральним секретарем КПЧ було обрано вихідця із бідної селянської родини К.Готвальда – активного прибічника усіх сталінськобільшовицьких догматів, комуністи відкрито проголосили курс на соціалістичну революцію та встановлення в країні диктатури пролетаріату. Повністю поділяли такий курс і нові керівники крайкому КПЧ в Закарпатті Е.Кліма, О.Борканюк, Г.Феєр та ін., які
Розді л 16
69
розгорнули активну пропагандистську роботу, чим сприяли зростанню страйкового руху, політичному розмежуванню серед населення і загостренню внутрішньополітичної ситуації в краї. У 1934 р. крайова організація КПЧ випустила маніфест «Всі до бою…», в якому стверджувалася комінтернівська теза, наче «капіталізм смертельно хворий», і що народам загрожує імперіалістична війна, вихід з якої один – встановлення влади Рад. Утім, слід зазначити, що завдяки боротьбі за розв’язання конкретних соціальних й національних проблем Закарпаття, а також активним антифашистським виступам і закликам до створення народного фронту боротьби проти фашизму, у другій половині 30-х років авторитет КПЧ знову почав зростати. Це засвідчили, зокрема, парламентські вибори 1935 р. і впевнена перемога на них комуністів, яки отримали в краї 24,4% усіх голосів, майже подвоївши кількість своїх прихильників з часів попередніх виборів. Також, як ніколи раніше, наприкінці 30-х зросла років кількість членів крайової комуністичної організації – до 4 тис. осіб93. Ще більш опозиційним до центрального уряду ЧСР став у 30-ті роки автономноземлеробський союз – одна з небагатьох політичних організацій Закарпаття, яка була практично незалежною від республіканських партій. Якщо під час економічної кризи керівництво партії змушено було тимчасово відкласти свої вимоги надання автономії краю і займатися щоденними справами – захистом населення від наслідків кризи, то з середини 30-х років знову на передній план в її діяльності висувається питання про радикальну зміну політичного статусу Закарпаття. Зростанню авторитету АЗС серед переважної більшості населення Закарпаття сприяло й те, що у 1933 р. після смерті голови партії І.Куртяка її очолив відомий політик і публіцист, редактор партійної газети «Русский вестник» (1923–1939 рр.), один з визнаних лідерів автономістського політичного руху та русофільського національнокультурного напряму в краї А.Бродій. У своїй статті «Ми, автономісти, будуємо нову вільну автономну Підкарпатську Русь» новий голова АЗС у 1935 р. писав: «Коротко скажу, чого ми, автономісти, хочемо і за що боремось: Підкарпатська Русь в її етнографічних кордонах від Попраду до Тиси, як вказано в Сен-Жерменському мирному договорі і Конституції Чехословацької Республіки… Повинні ми знати те, що жити і утриматись в великій сім’ї народів вдається нам тільки так, якщо в нашому краї, на своїй рідній землі володіти і господарювати будемо ми самі. За це ми боремось до цього дня. Сьогодні влада на нашій землі знаходиться не в наших руках, і ми бачимо і відчуваємо те, що наслідки нашої праці ми зберегти для себе не можемо. Тому ми боремось за автономію. Кожний знає, вже і відчуваєте, що так, як до цих пір було, далі бути не може ні по Божому, ні по-людському, ні по-природньому праву»94. Очолювана А.Бродієм партія різко зростала у кількісному відношенні, насамперед за рахунок сільського населення і проугорсько налаштованих мешканців міст: наприкінці 30-х років АЗС налічував від 5 до 7 тис. членів. Не випадково за результатами парламентських виборів 1935 р. автономно-землеробський союз не лише зумів зберегти третє місце серед інших партій (після комуністів і аграріїв) за кількістю поданих за нього голосів закарпатців (45 тис., або 13,9% всіх голосів), а й провести до Національних зборів уже трьох своїх представників – Фельдешія, Федоренка і Бродія. До речі, представляючи свою партію в чехословацькому парламенті від 1933 до 1938 р., А.Бродій був чи не найактивнішим і найвпливовішим депутатом від Закар-
70
Розді л 16
паття. Його активність у парламенті, різкі виступи з критикою чехословацької влади і на захист прав та інтересів Підкарпатської Русі та його населення викликали захоплення у прибічників у рідному краї і обурення в урядових і політичних колах ЧСР. З особливою наполегливістю він вимагав надання Закарпаттю автономних прав. У своєму виступі в парламенті ЧСР 4 червня 1934 р., наприклад, депутат Бродій рішуче заявляв (як лідер русофільського напряму, він виступав завжди російською мовою): «Ведь правительство за прошлых 15 лет оказалось неспособным вырешить проблемы работы, хлеба, вырешить проблемы поднятия края. Хочет-ли правительство спасти эту часть республики, то во-первых оно должно установить границы Подкарпатской Руси, должна застановиться денационализация на восточной Словакии, где 200 тыс. русских душ не может жить национальной жизнью… Одновременно должен быть предложен проект парламенту к приготовлению осуществления автономии… Господа, нам автономия дело святое, дело национальное, комедию делать с нашим святым делом мы никогда не допустим. Требуем осуществления наших прав и проведения их в жизнь». А 30 листопада того ж року, реагуючи на заяву одного з керівників ЧСР міністра закордонних справ Е.Бенеша про те, що закарпатці ще «не дозріли» до автономного управління, А.Бродій з парламентської трибуни цілком слушно наголосив: «Если дозрела была Подкарпатская Русь присоединиться к республике, так дозрела для того, чтобы имела свои права. Это только отговорка, что карпаторусский народ незрелый»95. Разом із тим новий лідер АЗС був непримиренним противником українського руху в Закарпатті і підтримував таємні зв’язки з угорською владою, яка все відвертіше заявляла про свої ревізіоністські зовнішньополітичні плани і, зокрема, щедро фінансувала діяльність опозиційної чехословацькій владі партії Бродія. Проугорська орієнтація АЗС ставала дедалі очевиднішою, дискредитуючи партію і русофільство загалом. Керівництво партії тісно співпрацювало з усіма русофільськими організаціями краю, а також з високими чинами уніатської єпархії. Зокрема, греко-католицький єпископ О.Стойка допомагав партії Бродія не лише морально, а й матеріально, був посередником у фінансуванні АЗС. Одним із найбільш близьких політичних партнерів АЗС стала заснована в 1935 р. відомим і дуже амбітним громадсько-політичним діячем Закарпаття С.Фенциком нова русофільська організація – русска національно-автономна партія (РНАП). Вимагаючи, як і АЗС, «повної автономії і закріплення кордонів від Попраду до Тиси» та розвитку в Закарпатті російського шкільництва, партія Фенцика водночас отримувала фінансову підтримку від російських емігрантів з США, а також від уряду Польщі, яка використовувала її у своїх протичехословацьких інтересах96. Характерною особливістю політичного життя в ЧСР і Закарпатті у 30-ті роки, особливо після приходу до влади в Німеччині фашистів, була активізація діяльності реваншистських, проугорських сил і відкритих фашистських організацій, які орієнтувалися на німецьких нацистів. Серед угорського населення Закарпаття, наприклад, розгорнула пропаганду реваншизму автономна партія автохтонів А.Акоша. Вона, зокрема, переконувала закарпатців, що начебто причиною всіх лих і кризи є Версальська система, яка поділила угорців між різними державами, і що зміна кордонів Чехословаччини, повернення Закарпаття в лоно «історичної батьківщини» – Угорщини, змінить кризову ситуацію, відновить гармонію розвитку економіки краю.
Розді л 16
71
Відверто орієнтувалися на гортівську Угорщину, виконуючи роль її «п’ятої колони», і деякі інші політичні сили в Закарпатті. Вони блокувалися навколо угорської національної партії, християнсько-соціалістичної партії, які в 1936 р. з метою координації своєї проугорської політики утворили об’єднану угорську партію на чолі з Е.Корлатом і К.Гоккі. До політичного союзу з нею ввійшли АЗС Бродія і РНАП Фенцика. Всі вони, будучи депутатами Національних зборів ЧСР, проводили, по суті, антидержавну діяльність, загострюючи тим самим і чехословацько-закарпатські відносини97. З середини 30-х років у Закарпатті, передусім у селах з німецьким населенням, почала діяти філія судето-німецької партії К.Генляйна – карпато-руська німецька партія. Щоправда, вона не виступала окремою організаційною одиницею і практично не мала впливу на політичне життя в краї98. За таких складних політичних умов у Закарпатті радикалізувався й український політичний рух. Він, до речі, мав на це особливі підстави. Нагадаймо, що в ході складного процесу приєднання Закарпаття до ЧСР і в перші роки його перебування в складі нової держави, чехословацькі керівники неодноразово запевняли українських діячів в їхній підтримці і демонстрували на практиці підтримку дійсно народного, українського напряму в національно-культурному розвитку Закарпаття, залишаючись водночас лояльними до інших напрямів. Свідченням цього було, наприклад, розпорядження міністерства шкільництва й народної освіти ЧСР стосовно літературної мови на Закарпатті від 20 грудня 1919 р., в якому зазначалося, що «слід визнати літературною мовою місцевого населення літературну мову малоруську, яку уживають його найближчі сусіди й одноплемінці, тобто галицьку українську мову… Визнання літературної української мови мовою навчання в Карпатській Русі полегшить значно організацію і діяльність шкіл…»99. Загалом у перші роки чехословацького урядування в Закарпатті владні кола проводили досить виважену й помірковану національну політику і намагалися прямо не втручатися у розвиток національно-культурних процесів в краї, зокрема, у ворожнечу між різними орієнтаціями в мовному питанні. Навіть більше, чехословацька влада і особисто президент ЧСР Т.Масарик, який загалом прихильно ставився до українського народу100, визнавали право на існування і підтримували, наприклад, в однаковій мірі (у тому числі і матеріально) діяльність двох найвпливовіших культурно-освітніх товариств у Закарпатті – і створеної у 1920 р. української «Просвіти», і утвореного на противагу їй у 1923 р. русофільського товариства ім. О.Духновича. Зокрема, цікаві визнання з цього приводу керівників товариства ім. О.Духновича Й.Камінського та С.Фенцика знаходимо в ювілейному виданні часопису «Карпатскій светъ», присвяченому Т.Г.Масарику, де особливо наголошується на зацікавленому, але виваженому й толерантному ставленні президента Чехословаччини до діяльності обох національнокультурних товариств і його принциповому невтручанні в їхні суперечки з мовного питання101. До речі, у міжвоєнні роки в краї було створено й активно діяло понад 150 громадських організацій з найрізноманітнішими напрямами діяльності, що було одним із проявів культурного відродження Закарпаття в рамках Чехо-Словацької республіки, так само як і бурхливе зростання різних навчальних закладів (на початок 1938 р. в краї було 809 тільки народних шкіл, у тому числі 469 з українською мовою викладання, 182 – чеською, 123 – угорською, 24 – німецькою і т.д., в яких понад 2 тис. учителів
72
Розді л 16
навчали близько 150 тис. дітей)102. Отже, усі культурно-просвітницькі, національні й певною мірою політичні напрями в Закарпатті дістали майже рівні права, можливості й державну підтримку. Однак дуже скоро чехословацькі владні кола змінили своє ставлення до українського руху. Спочатку це сталося тоді, коли в 1923 р. губернатором і віце-губернатором були призначені відповідно А.Бескид і А.Розсипал, які однозначно підтримували русофільський напрям, загравали з карпато-русинським (так званим автохтонним), а український напрям уважали іредентистським, протидержавним і часом навіть переслідували його прибічників. Ще упередженіше почав ставитися уряд ЧСР до українства в Закарпатті після того, як з другої половини 20-х років до нього приєдналася впливова крайова комуністична організація. Не випадковим було також і призначення Прагою у 1935 р. новим губернатором Підкарпатської Русі русинофіла К.Грабара. А так зване мовне опитування у 1937 р. – проведений у Закарпатті міністерством освіти ЧСР плебісцит серед батьків з приводу вибору української (автор Панькевич) чи російської (автор Сабов) граматики для навчання дітей у школах, став одним з найганебніших утручань влади в культурні процеси в краї103. І це відбувалося в той час, коли співвідношення прихильників русофільського і українського напрямів у Закарпатті досить інтенсивно змінювалося, і не в останню чергу завдяки перебуванню в краї значної кількості емігрантів з інших українських земель та їх наполегливій національно-культурній праці104, на користь останнього, коли українська національна свідомість корінних мешканців краю була переконливо зманіфестована під час підготовки Всепросвітянського з’їзду в Ужгороді у 1937 р. Понад двадцять політичних партій, союзів, товариств, редакцій періодичних видань виступили з «Маніфестом до українського народу Підкарпаття», в якому здекларовано українську національну ідентичність населення і сформульовано його культурнонаціональні вимоги. Водночас цей важливий документ спростовує звинувачення українського руху в Закарпатті часів Чехословацької республіки в його нібито іредентистському, протидержавному характері. У ньому чітко й недвозначно було проголошено: «Ми добровільно прилучилися до Чехословацької республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, – але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-міліонового українського народу і цеї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося…»105. Щодо політичних вимог, то українські партії й організації звичайно теж були невдоволені політикою празької влади і активно приєдналися до інших партій краю з вимогами надання автономії Закарпаттю. До народно-християнської партії А.Волошина, програма якої відрізнялася від програм інших політичних організацій більшим радикалізмом саме в українському питанні, приєдналася нова, по суті націоналістична, українська селянська партія (УСП), заснована в 1935 р. відомою діячкою Пряшівщини І.Невицькою. Отже, згубні наслідки економічної кризи, що зумовили різке погіршення становища основної маси населення і призвели до різкого загострення соціальних суперечностей, прихід до влади в Німеччині фашистів і посилення антидемократичних і профашистських тенденцій у самій Чехословаччині, а головне – постійне зволікання Праги з питанням надання автономії краю та її втручання в національно-культурне життя закарпатців – усе це істотно вплинуло і на внутрішньополітичне становище
Розді л 16
73
Закарпаття у 30-х роках, значно прискорило поляризацію суспільно-політичних поглядів різних політичних сил і угруповань і призвело до радикалізації громадськополітичного життя, зростанню античехословацьких настроїв серед переважної більшості населення краю. В підсумку сталося так, що до критичного в її історії 1938 р. Чехословацька республіка ввійшла, практично втративши, можливо, за винятком частини діячів українського напряму, підтримку серед політичних лідерів і населення Закарпаття, землі, яку ще в 1934 р. майбутній президент Чехословаччини Е.Бенеш, промовляючи в Ужгороді, твердо обіцяв разом із закарпатцями «боронити до останньої краплі крові»106.
4. Від здобуття автономії Підкарпатської Русі до проголошення незалежної Карпатської України
Боротьба закарпатців за автономію та справедливе визначення західних кордонів краю (зі Словаччиною) тривала протягом усього майже двадцятирічного періоду існування Першої, домюнхенської, Чехословацької республіки. Цей рух русинів-українців по обидва береги Ужа був справді всенародним: у ньому брали участь практично всі політичні партії, громадські об’єднання і національно-культурні товариства Закарпаття, що виступали активною опозицією центральній владі. Однак політично-класові й національно-культурні розбіжності їхніх програм, зокрема протистояння русофільського та українського напрямів у суспільно-політичному житті краю, були саме тим чинником, який полегшував правлячим колам ЧСР тривалий час утримувати цей масовий патріотичний рух у безпечних для Праги рамках107. Ситуація докорінно змінилася в другій половині 30-х років ХХ ст., коли, з одного боку, в Закарпатті відбулися радикалізація громадсько-політичного життя навколо питань національно-культурного розвитку та реалізації автономних прав краю і зростання античеських настроїв серед місцевого населення, а з іншого – в Європі загострилася міжнародна обстановка і політична криза напередодні Другої світової війни. До Чехословаччини висунули свої територіальні претензії практично всі сусідні держави і насамперед Німеччина, що розгорнула активну кампанію по її внутрішній і зовнішній дестабілізації. Всі зусилля керівників ЧСР не змогли убезпечити її від наростаючої зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, які раніше підтримували демократичну Чехословаччину і стабільність в Центрально-Східній Європі загалом, дедалі більше потурали експансіоністській політиці Німеччини, що прикривалася гаслом права націй на самовизначення. Це яскраво виявилося під час аншлюсу Австрії 12 березня 1938 р. На черзі була Чехословаччина, послаблення міжнародного становища якої вплинуло, незважаючи на загалом ліберальну її національну політику, на зростання і консолідацію античехословацького автономістського й сепаратистського руху як серед судетських німців, так і в Словаччині та Закарпатті. Дуже швидко політика потурання Німеччині з боку Великої Британії та інших великих держав Європи, готовність Угорщини та Польщі взяти участь в античехословацькій акції підштовхнули А.Гітлера до рішучих дій.
74
Розді л 16
Спровокувавши напруження на німецько-чехословацькому кордоні, він домігся скликання 29-30 вересня 1938 р. міжнародної конференції в Мюнхені за участі керівників урядів Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії, яка задовольнила ультимативні німецькі вимоги щодо ЧСР: до Третього райху, зокрема, було приєднано високорозвинуту в промисловому відношенні Судетську область, де проживало понад 3 млн німців. Польща, у свою чергу, на початку жовтня 1938 р. отримала Тешинську Сілезію. Через місяць за рішеннями першого Віденського арбітражу південну частину Словаччини та найбільш розвинені райони Закарпаття було передано Угорщині. Загалом Чехословаччина втратила третину своєї території з населенням 5 млн осіб і 40% промислового потенціалу. Зраджена союзниками, країна опинилася у стані глибокої політичної кризи, віч-на-віч із нацистською Німеччиною. Кризою та послабленням центральної виконавчої влади (5 жовтня 1938 р. на знак протесту проти політики диктату і розвалу Чехословацької республіки пішов у відставку з посади президента республіки Е. Бенеш) поспішили скористатися словацькі й закарпатські автономісти. Спочатку словаки, а слідом за ними закарпатські русини-українці проголошують автономію. Прага змушена була затвердити автономні уряди Словаччини (7 жовтня) і Підкарпатської Русі (11 жовтня). Перша Чехословацька республіка припиняє своє існування, а наступне піврічне існування урізаної з усіх боків Чехо-Словаччини увійшло в історію як період Другої республіки, побудованої на федеративних засадах. Щодо Закарпаття, то цей короткотривалий період увійшов в історію як час розбудови української державності в краї, активної, хоча і неоднозначної за результатами діяльності його автономних урядів108. Утворення Карпато-української держави стало результатом перш за все цілеспрямованої багаторічної боротьби патріотичних сил краю. Водночас значний вплив на суспільно-політичні процеси в Європі взагалі, Чехо-Словаччині та Карпатській Україні зокрема, справив міжнародний фактор. Річ у тім, що короткочасне існування Карпатської України не просто збіглося з гострою політичною кризою в ЦентральноСхідній Європі напередодні Другої світової війни: це державне утворення багато в чому було породжене саме цією міжнародною кризою, стало одним із її виявів. Утім, як справедливо підкреслює дослідник історії Карпатської України М.Вегеш, «незважаючи на складність тогочасної міжнародної обстановки, Закарпаття, де компактно проживало українське населення, виявилося єдиним регіоном, яке вибороло автономні права і будувало свою державність у союзі з чехами і словаками»109. За переконанням іншого відомого дослідника історії Закарпаття В.Маркуся, «юридичний статус Карпатської України з жовтня 1938 до березня 1939 рр. далеко переходив рамки автономії, визначені в Сен-Жерменському договорі та чехословацькій конституції з 1920 р. Він наближався до федеральної моделі міждержавних та понаддержавних структур. Очевидно, це була своєрідна модель федералізму, бо перебувала у процесі розвитку»110. Отже, 11 жовтня 1938 р. в Празі було затверджено перший автономний уряд Закарпаття – Раду Міністрів Підкарпатської Русі (офіційна назва). Цій важливій в історії Закарпаття події передували не лише складний перебіг процесів на міжнародній арені, про що вже йшлося, а й суттєві зміни в суспільно-політичному житті краю, зокрема, компромісні домовленості між представниками основних політичних партій,
Розді л 16
75
які входили до двох блоків (орієнтацій) – русофільського (центральна руська народна рада, автономно-землеробський союз, руська національна-автономна партія) і українського (перша українська народна рада, соціал-демократична партія). Ще 21 вересня 1938 р. вперше представники обох орієнтацій підписали спільну декларацію щодо створення автономної адміністрації в Закарпатті, яку було вручено уряду ЧСР та дипломатичним представництвам західних держав у Празі. А 8 жовтня в Ужгороді відбулася нарада представників обох орієнтацій за участі депутатів празького парламенту і сенату від Закарпаття, де було вирішено «домагатися для Підкарпатської Русі тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина», досягнута компромісна домовленість щодо персонального складу автономного уряду, а також створена Національна рада Підкарпатської Русі. До її складу ввійшли представники практично всіх основних політичних сил краю111. Того ж дня у меморандумі центральній владі в Празі Національна рада оголосила себе «єдиним законним представником всіх руських областей Карпат і всього його населення, для якого забезпечується самовизначення і самоуправління». Також вимагалося негайної заміни значної частини чеських урядовців в краї місцевими кадрами та прийняття закону про Підкарпатську Русь112. У відповідь на ці вимоги 8 жовтня голова нового чехословацького уряду Я.Сирови звільнив з посади губернатора краю К.Грабаря і призначив повноважним міністром для Підкарпатської Русі вихідця із Закарпаття І.Парканія. А 10 та 11 жовтня він прийняв у Празі і провів переговори з представниками Національної ради Підкарпатської Русі, після чого Рада міністрів ЧСР затвердила персональний склад автономного уряду із 6 осіб – відомих політичних діячів Закарпаття, що були депутатами чехо-словацького парламенту і сенату. Перший автономний уряд Підкарпатської Русі очолив Андрій Бродій – лідер русофільського напряму в краї, голова автономно-землеробського союзу. Поряд з посадою прем’єра він отримав портфелі міністра шкільництва і міністра федерального уряду в справах Підкарпатської Русі. Міністром внутрішніх справ став Едмунд Бачинський – один із керівників республіканської землеробської (аграрної) партії на Закарпатті. Один із лідерів Національної ради Підкарпатської Русі соціал-демократ Юліян Ревай став міністром комунікацій, а лідер руської національно-автономної партії Степан Фенцик – міністром без портфеля (питання встановлення словацькозакарпатських кордонів). Державними секретарями в уряді стали представник автономно-землеробського союзу на Пряшівщині Іван П’єщак (питання юстиції) і лідер українського напряму в Закарпатті, голова народно-християнської партії Августин Волошин (питання охорони здоров’я і соціального забезпечення). Отже, до першого автономного уряду увійшло четверо представників русофільського і двоє (Ю.Ревай та А.Волошин) – українського напряму, що, на думку сучасних дослідників, було компромісним рішенням і загалом реально відображало співвідношення сил між двома головними політичними блоками Закарпаття113. Автономний уряд А.Бродія проіснував усього 15 днів – від 11 до 26 жовтня 1938 р. Першочерговим завданням для нього було врегулювання територіальних проблем, зокрема вирішення питання кордону між Підкарпатською Руссю і Словаччиною. Він розпочав широку кампанію за приєднання до краю східнословацьких районів (Пряшівщини), заселених переважно русинами-українцями. Зокрема, відразу після
76
Розді л 16
затвердження уряду Підкарпатської Русі міністр С.Фенцик відправився із Праги до Пряшева для обговорення цього питання і пропагандистської роботи серед місцевого населення. У своїй першій прем’єрській промові Бродій відверто заявив, що «первое правительство Карпатской Руси предпримет все меры, чтобы объединить все русские области в Карпатах (от Попрада до Тисы) в одно целое, свободный штат»114. Але надмірна активність уряду в цьому напрямі відсунула на другий план розв’язання не менш злободенних для Закарпаття проблем – господарсько-фінансових, соціальних, внутрішньополітичних, зокрема боротьбу з угорськими і польськими озброєними групами, які все частіше проникали в край, викликаючи неспокій, хаос і жертви у молодій державі. Уряд А.Бродія провів всього три засідання115. Перше засідання Ради міністрів Підкарпатської Русі відбулося в Ужгороді 15 жовтня 1938 р. На ньому були розглянуті та затверджені основні органи самоуправління, які складалися із 9 міністерств, розподілені функціональні обов’язки між міністрами, а також вирішено вимагати для себе тих же прав, що отримала виконавча влада в Словаччині. Було засновано «Урядовий Вісник» для публікації розпоряджень автономного уряду, який до рішення сойму про офіційну мову вирішено було друкувати руською і українською мовами. На цьому ж засіданні обговорювалися й господарські проблеми краю, передовсім продовольча ситуація і заходи уряду для її поліпшення: було констатовано, що в жовтні 1938 р. на Підкарпатську Русь із Румунії завезено 170 вагонів кукурудзи. На другому засіданні автономного уряду, що відбулося 18 жовтня, обговорювалися насамперед питання складного міжнародного становища Підкарпатської Русі. Зокрема, було заслухано доповідь С.Фенцика про політичну ситуацію на Пряшівщині та переговори про кордони з урядом Словаччини. Вирішено продовжити ці переговори, для чого затверджено спеціальну комісію. Водночас Рада міністрів Підкарпатської Русі висловила гострий протест словацькому прем’єр-міністру Й.Тисо з приводу вжитих ним репресивних заходів до організаторів руху за приєднання Прящівщини до Закарпаття. Ю.Ревай доповів урядові про проведені переговори з міністром закордонних справ ЧСР Ф.Хвалковським, на яких йшлося, зокрема, про необхідність заборони вивозу державного і приватного майна з території республіки і краю. Обговорювалися також питання надання амністії, співробітництва з Німеччиною, ліквідації чеських шкіл в населених пунктах краю з незначною кількістю чеських родин тощо. А.Волошин інформував уряд про організацію підкарпатського центру соціального забезпечення тощо. У центрі уваги третього засідання кабінету міністрів А.Бродія, яке тривало два дні – 22 і 23 жовтня 1938 р., була внутрішньополітична ситуація в Закарпатті та навколо неї. Міністр Е.Бачинський проінформував уряд про результати складного переговорного процесу між ЧСР і Угорщиною щодо встановлення нових кордонів між ними, який зайшов на той час у глухий кут, та позицію Німеччини в цьому питанні. У зв’язку з цим члени автономного уряду жваво обговорювали можливості й варіанти оптимального реагування на ультимативні вимоги Угорщини щодо заселених переважно угорцями південних територій краю з містами Ужгород, Мукачево та деякими іншими важливими з точки зору функціонування транспортних мереж населеними пунктами Закарпаття. Насамперед, було створено комісію в складі відомих закарпатських вчених (П.Сова, Г.Геровський, М.Кондратович, М.Бескид та І.Панькевич), перед
Розді л 16
77
якою ставилося завдання науково довести, що Закарпаття – русинська земля і цим самим «відбивати угорські вимоги». А наступного дня, 23 жовтня, з приводу політичної ситуації та загрози поділу автономної території, урядом Підкарпатської Русі було прийнято рішення: «Область руських на півдні Карпат, що визначена мирними договорами як автономна одиниця, становить одне невіддільне ціле, частини якого міцно зв’язані як тисячолітньою історією, так і тисячолітніми економічними умовами і братерським співжиттям її коріного автохтонного населення… Цілісність і невіддільність цієї області визнали також і великі союзні і співдружні держави в міжнародних і мирних договорах, змінити політичне становище і приналежність якої вважаємо можливим тільки в її цілосності без відторгнення її південної частини від північної і навпаки, можна виключно тільки на основі права самовизначення всього корінного автохтонного населення за демократичним принципом: всенародним голосуванням»116. Це рішення автономної влади було передано урядам ЧСР та інших сусідніх і великих західних держав. Були розроблені навіть практичні заходи щодо підготовки до проведення плебісциту в Закарпатті. Слід зазначити, що рішення кабінету міністрів А.Бродія про звернення до урядів зарубіжних держав і проведення плебісциту у питанні, яке торкалося територіальної цілісності республіки, виходило за рамки повноважень автономного уряду Підкарпатської Русі і суперечило конституційним нормам ЧСР. Ідея проведення плебісциту неоднозначно сприймалася також різними політичними силами в Закарпатті. Якщо партії й громадські організації русофільського напряму цю ідею підтримували і, як стверджують окремі науковці, саме вони на скликаних Бродієм закритих зборах Центральної руської народної ради стали ініціаторами плебісциту, то представники українського напряму виступили проти117. Кризова ситуація загострилася після того, як 25 жовтня 1938 р. Угорщина поставила питання, щоб її претензії до частини територій Словаччини і Підкарпатської Русі, де проживало угорське населення, вирішувалося або всенародним плебісцитом, або арбітражем європейських держав. У цей же день празький уряд прийняв рішення про розпуск політичних партій, хоча на Закарпатті розпорядженням віце-губернатора А.Бескида була заборонена діяльність лише впливової серед населення комуністичної партії, яка виступила проти автономії, – інші партії та об’єднання продовжували діяти118. Побоюючись несприятливих для себе результатів всенародного референдуму, чехословацька влада на розширеному засіданні за участі кабінетів міністрів автономних Словаччини і Підкарпатської Русі 26 жовтня погодилася на арбітражне рішення з приводу вимог Угорщини. До речі, в цей же день Перша Українська народна рада під керівництвом А.Волошина провела нараду в Ужгороді, на якій прийняла рішення: «1. Не противитися відданню мадярської етнографічної території Мадярщині, але 2. Рішуче протестує проти плебісциту; 3. УНР стоїть на принципі федерації народів у теперішній державі»119. Попри це, прем’єр-міністр Підкарпатської Русі А.Бродій не погодився з рішенням центрального уряду і став вимагати проведення на Закарпатті всенародного плебісциту. Його активно підтримував міністр С.Фенцик, який намагався поєднати питання про чехословацько-угорський кордон з проблемою урегулювання закарпатськословацького кордону. Як з’ясувалося невдовзі, обидва політики і очолювані ними
78
Розді л 16
автономістичні партії вели подвійну гру, орієнтуючись на відрив Закарпаття від ЧСР і отримуючи в цій античехословацькій діяльності підтримку, у тому числі й фінансову, з Угорщини і Польщі. На знак протесту проти відвертої проугорської діяльності Бродія і Фенцика подають у відставку міністри автономного уряду Підкарпатської Русі Е.Бачинський і Ю.Ревай. Однак федеральний уряд ЧСР їх відставку не прийняв і того ж дня, 26 жовтня, після ухвали відповідних юридичних інстанцій, звільнив з посади прем’єра А.Бродія. Його було негайно заарештовано в Празі, згідно з Законом про охорону республіки, за «державну зраду» – зв’язки із ворожими Чехо-Словаччині закордонними елементами і профашистську діяльність на користь Угорщини, агентом якої він тривалий час виступав під кличкою «Берталон». Його соратнику С.Фенцику вдалося втекти в польське посольство в Празі, а потім переїхати до Угорщини120. На цій досить драматичній ноті закінчив свою короткочасну діяльність перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який так і не зміг практично контролювати, а тим більше змінити на краще політичну ситуацію в Закарпатті та соціально-економічне становище його населення. 26 жовтня 1938 р. новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі урядом Чехословацької республіки був призначений Августин Волошин – лідер українського напряму в краї, а міністрами – члени першого автономного уряду Ю.Ревай і Е.Бачинський. Усунення з міністерських посад А.Бродія, С.Фенцика та І.П’єщака тим же розпорядженням празького уряду і передача їхніх повноважень новому прем’єру робило новий автономний уряд виразно українським. Тому не випадково відразу ж після складання присяги на вірність Чехо-Словацькій республіці А.Волошин виголосив промову, в якій підкреслив, що забезпечить «народам Підкарпатської Русі їх культурні, національні та господарські здобутки… без різниці національної та релігійної». Він закликав до співробітництва представників русофільства, але його заклик, як засвідчила подальша діяльність автономного уряду, мав декларативний зміст. Не маючи своїх людей у складі уряду, русофіли на запропоноване співробітництво не погодились і перейшли у відкриту опозицію до нового уряду – антиукраїнські мітинги, демонстрації й звернення, що проводилися ними в багатьох містах Закарпаття, значно ускладнювало його діяльність121. Навряд чи сприяв згуртуванню закарпатського суспільства навколо уряду А.Волошина і заклик Української народної ради «Український Народе Підкарпаття!», в якому наголошувалося: «Доля нашого народу на Підкарпатті передана до рук Батька нашого національного відродження о. Августина Волошина… Ми всі повинні відкинути свої особисті справи й розрахунки та з усіх сил іти на поміч нашій владі! Кожний українець-русин, мужчина, жінка, старий чи молодий, повинен приступити до будови нашої молодої держави»122. Про чітку українську спрямованість уряду А.Волошина переконливо свідчило й опубліковане 27 жовтня 1938 р. в газеті «Нова свобода» звернення Української народної ради «До всіх українців по цілому світі! До всіх українських партій, організацій, груп, товариств в Галичині, Буковині, Бессарабії, Наддніпрянській Україні, Канаді, Сполучених Державах Америки і взагалі до українців, де б вони не проживали». «Ми віримо, – говорилося у зверненні, – що великий 50 мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги, накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми»123. Це звернення було розцінено
Розді л 16
79
українцями, зокрема в Галичині, як заклик до допомоги братам-українцям по той бік Карпат. Почалися масові демонстрації на підтримку уряду Волошина у Львові, Станіславі, Коломиї. Були зафіксовані перші нелегальні переходи польсько-чеського кордону галицькими українцями з метою допомоги в розбудові молодої української держави, які з кінця 1938 р. стали масовим явищем124. Відомий дослідник міжвоєнної історії Закарпаття М.Болдижар пояснює вибір чехословацьким урядом на посаду голови автономного уряду краю політичного лідера українського напряму так: «Цьому сприяло ряд факторів: по-перше, призначаючи А.Волошина прем’єром, центральний уряд враховував, що він був освіченою для того часу людиною, мав духовну та світську освіти і сподівався, що в своїй діяльності він буде керуватися принципами нейтральності та релігійно-етичними нормами і не братиме участі в політичних інтригах; по-друге, уряд добре знав про політичну орієнтацію інших можливих кандидатів у прем’єри і не бажав більше ризикувати, “обпікшись” уже на кандидатурі А.Бродія; по-третє, кандидатура каноніка А.Волошина була підтримана прем’єром словацького автономного уряду католицьким священиком Й.Тісо. Отже, волею випадку та в зв’язку з названими вище обставинами А.Волошин вийшов на арену активної політичної діяльності»125. Можна погодитися з тим, що А.Волошин дійсно не готувався до такої високої політичної кар’єри. Він сам відверто про це говорив у грудні 1938 р. кореспонденту львівської газети «Діло»: «Сьогоднішня моя праця є такого характеру, про який раніше я ані не думав. Все своє життя я працював як педагог. Переконався я в тому, що наш народ є цілком так інтелігентний, як і інші європейські народи і що лише гноблення робило його апатичним. Тепер він чудом скинув з себе апатичність і ця дійсність дає мені силу і відвагу до тієї праці, яку виконую»126. Отже, насамперед саме довголітня праця А.Волошина для і серед рідного народу, його переконання, що закарпатці заслуговують на краще майбутнє і готовність заради цього на нові пожертви, а також високий авторитет й народна підтримка Волошина, як і його загалом лояльне ставлення до Чехо-Словацької республіки, підтримка її конституційних основ і демократичних інститутів та прагнення «забезпечити самостійність Карпато-української держави в рамках федерації» зумовили вибір його кандидатури на пост прем’єра. І цей вибір не можна вважати випадковим, він був цілком закономірним. З приводу цього призначення чеська газета «Недєльні Ліст» 27 листопада 1938 р. в статті «Хто є Волошин» інформувала: «Людина на своєму місці. Мало маємо людей такої ваги, як о. д-р Волошин. Українській народ Підкарпаття виявив для нього таку любов і таке признання, що назвав його “батьком народу”. Цієї назви не устійнив ніякий закон – вона створена народом. Його поява має в собі щось, що захоплює. Хоч уже не молодий, зумів пережити всю свою й свого народу трагедію… Назначуючи його прем’єром – влада зробила найщасливіший крок»127. Цікаву характеристику прем’єру Карпатської України дала французька газета «Ле Пті Парізьєн» у номері за 5 лютого 1939 р.: «Часто його представляли як типового духовного політика-дипломата з часів Ренесансу. Але цей образ цілком фальшивий… Батько Волошин, – так його кличуть селяни, – дуже приємний, вирозумілий, розумний і реаліст. То ані мрійник, ані фанатик»128. А глава греко-католицької церкви в Західній Україні, Галицький Митрополит й Архієпископ Львівський Андрій Шептицький, гаряче підтримуючи новий уряд Карпатської України і щиро вітаючи о. А.Волошина з призна-
80
Розді л 16
ченням на пост прем’єра, писав: «Трудно представити Вам ентузіязм і радість, з якою ціла наша суспільність, увесь український народ у Галичині… прийняли відомість, що Ваша Ексцеленція обняли владу в Карпатській Україні. Уважаємо премудрим зарядженням Божого Провидіння, що Вас вибрало на провідника народові Закарпаття. Тому народові потреба й апостольської любови священика і мудрого проводу педагога, який би його виховував. Такого апостола, християнського педагога дав тому народові, дав нам усім Всевишній у Вашій особі. Зо страхом Господнім… слідимо за кожним Вашим кроком, свідомі небезпек, якими Ви з усіх сторін оточені, і безконечно важкого Вашого завдання»129. Завдання, що стояли перед автономним урядом А.Волошина, були дійсно надзвичайно складними. В першому після призначення прем’єром інтерв’ю редакторові газети «Нова свобода» 30 жовтня 1938 р. він досить детально їх розкрив: «Завдань багато. Числимо на сили свої та на сили громадянства, яке мусить все зробити, щоб закріпити здобутки. Але перше завдання – це оборонити цілість нашого краю, забезпечити спокій і порядок, забезпечити добробут народніх мас… Вже влада має 230 вагонів кукурудзи для бідних і безробітних… Думаю, що народні маси нашого краю здобудуть від своєї молодої держави все, що потрібно для усунення голоду… План публічних робіт маємо широкий. Мусимо побудувати залізниці, дороги, мости, пристосовуючи все до нових умов нашого господарського та культурного життя. Після встановлення й закріплення наших границь, негайно мусимо провадити планову розбудову нашої господарки. То вимагає великої кількості працівних сил та велику суму грошей. Але наші природні багатства є такі великі, що ми вдержимось та забезпечимо собі рівноправне співробітництво з іншими країнами, які нам допоможуть розбудувати промисел та інтенсифікувати хліборобство, скотарство, садівництво та огородництво. Будемо будувати фабрики, щоб зпрацьовувати наші сирівці, будемо зпрацьовувати мінеральні поклади, що стільки їх ховає в собі наша багата земля… Ми всіх шануємо, але вимагаємо, щоб і нас шанували, нікого не будемо кривдити, кожний громадянин без різниці народності й віри буде мати рівне право. Вибороли ми свободу не лише для себе, але для всіх, хто йде з нами й має добру волю до співпраці на нашій землі. Теперішня хвиля диктує нам всім виявити працівність і дисципліну, полишити національні, мовні та політичні суперечки і всім стати до творчої праці, якої вимагає від нас обов’язок перед рідним народом»130. На жаль, ці завдання через ряд суб’єктивних причин і об’єктивних обставин уряду Волошина так і не судилося повністю здійснити. Не встиг новий автономний уряд Підкарпатської Русі розпочати свою діяльність, як зазнав першої кризи. 2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж (перший), що став результатом нової змови фашистських Німеччини та Італії з гортівською Угорщиною проти демократичної Чехо-Словаччини. Згідно з його рішеннями, ЧСР змушена була віддати Угорщині південні райони автономних Словаччини та Підкарпатської Русі, де проживало переважно угорське населення. Закарпаття, зокрема, втратило понад 12% своєї території (1523 кв. км), на якій знаходилося 97 населених пунктів, у тому числі найбільші міста краю – Ужгород, Мукачево, Берегово, і проживало близько 175 тис. осіб, серед них – понад 33 тис. українців. Це була важка втрата для автономного краю, особливо з господарського погляду131. З приводу цього Українська народна рада в черговому маніфесті «з болем в серці» сповістила населення краю про вимушену згоду на умоРозді л 16
81
ви арбітражу, «бо несила наша боротися з світовими державами», але наголосила на тому, «що границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща та Мадярщина прийняли до відома умову, якою зобов’язалися не втручатися до наших внутрішніх справ. Наступає нова доба.., доба будівництва тривких основ державності для цілого нашого народу»132. Відповідно до рішень Віденського арбітражу евакуація державних установ і майна з територій, що передавалися Угорщині, повинна була завершитися до 10 листопада 1938 р. Уряд А.Волошина переніс свою канцелярію з Ужгорода до Хуста, який став столицею автономної української держави. До речі, майже всі прихильники Бродія та Фенцика, які проводили проугорську діяльність, залишилися на окупованій Угорщиною території, насамперед в Ужгороді й Мукачеві, де сердечно вітали нових угорських господарів і стали з ними активно співпрацювати. Кабінет міністрів А.Волошина, своєю чергою, не гаючи часу, заходився будувати українську державність на урізаній території автономного краю. Насамперед, у Хусті він швидко завершив свою реорганізацію, розпочату ще в Ужгороді. На середину листопада 1938 р. автономний уряд Підкарпатської Русі складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр Е.Бачинський), шкільництва та народної освіти (міністр А.Штефан), юстиції (належало до компетенції самого А.Волошина, але він передав керівництво ним своєму раднику А.Дутці) і комунікацій (міністр Ю.Ревай). Кожне окреме міністерство мало по кілька ресортів (відділів). Наприклад, міністерство комунікацій мало вісім відділів: господарства, фінансів, залізниць, пошт, телефонів і телеграфів, охорони здоров’я, торгівлі і промислів, громадських робіт, соціальної опіки. Значну роль в діяльності уряду відігравали особисті секретарі прем’єр-міністра С.Росоха та І.Рогач – люди молодшої генерації з радикальними поглядами133. Незабаром при кабінеті міністрів А.Волошина були створені служба безпеки, управління поліції в Хусті, відділ преси і пропаганди, який, зокрема, з метою інформування населення про діяльність уряду видавав «Бюлетень пресової служби». Щодня масовим накладом виходила урядова газета «Нова свобода», редакцію якої очолював відомий громадсько-політичний діяч і письменник В.Гренджа-Донський. Автономний уряд надавав особливого значення політичній та пропагандистській роботі. Це пояснювалось як необхідністю мобілізації зусиль населення краю на розбудову української держави, так і потребою протидії підривній діяльності з боку Угорщини і Польщі, нападам терористів з цих країн на населені пункти Закарпаття, антиукраїнській пропаганді проугорської «п’ятої колони», а також послаблення напруженості в українсько-чеських відносинах. Уряду Волошина за порівняно короткий відтинок часу вдалося, наприклад, переконати населення в необхідності всенародного захисту кордонів краю. На початку листопада 1938 р. була утворена організація народної оборони – Карпатська Січ, що становила собою напіввійськову організацію (її члени не були озброєні). Перші січові загони стали формуватися ще на початку 30-х років у містечку Ясіня за ініціативи одного з керівників Гуцульської Республіки (1919 р.) Д.Климпуша. Тоді це були здебільшого протипожежні та культурно-просвітні товариства. Однак загострення міжнародної ситуації навколо ЧСР і бажання закарпатців допомогти чехословацьким військам захистити територію автономного краю змусило провідників Карпато-української держави
82
Розді л 16
прискорити створення місцевих збройних сил. За підтримки міністерства внутрішніх справ, а також керівництва ОУН і фінансової допомоги української діаспори команди Карпатської Січі виникли майже в кожному більш-менш великому населеному пункті краю: загальна кількість вишколених січовиків становила близько 2 тис. Керівництво цими командами (січовими відділами) на місцях здійснювала Головна команда на чолі з командантом Карпатської Січі Д.Климпушем, що перебувала в Хусті134. Звістку про надання автономії Закарпаттю і особливо початок розбудови Карпато-української держави урядом А.Волошина з великим захопленням сприйняли українці в усьому світі. Про підтримку українського уряду і готовність усіляко допомагати його державотворчій діяльності свідчать сотні листів і телеграм національно свідомих українців з різних країн, що надходили до канцелярії Волошина. Крім моральної підтримки, українці США, Канади, країн Європи і Азії масово відгукнулися на звернення уряду Волошина та Української народної ради до українців зарубіжних країн з проханням про допомогу та із закликом до співпраці. Ними, зокрема, створювалися різноманітні «Допомогові комітети», «Національні фонди допомоги Карпатській Україні», організовувався збір коштів, медикаментів, продовольства тощо. З метою залучення необхідних краю спеціалістів із різних галузей народного господарства 10 грудня 1938 р. було створене українське емігрантське бюро на Карпатській Україні, яке, як зазначалося в урядовому рішенні, «збирає й систематизує заяви українських емігрантів щодо служби в державних, громадських і приватних установах та закладах». Чимало вкрай потрібних молодій автономній державі фахівців з числа українських емігрантів отримувало карпатоукраїнське підданство і відповідно чехословацьке громадянство, що дозволяло їм легально працювати в Закарпатті135. Особливу активність у цьому та братню солідарність із закарпатцями виявляли українці Галичини, які вбачали в Карпатській Україні провісника цілої Соборної України і в розбудову якої теж хотіли внести свій вклад. Протягом усього короткочасного існування Карпато-української держави закарпатці постійно відчували як моральну підтримку, так і матеріальну допомогу з боку галичан. Зокрема, незважаючи на репресивні заходи польської влади, вони сотнями нелегально переходили польськочеський кордон з бажанням особисто запропонувати молодій автономній державі свої знання, набутий досвід і свої руки. В урядових структурах автономного краю в центрі і на місцях, в українських школах і національно-культурних осередках, в народному господарстві і січових загонах самовіддано працювали й діяли сотні галицьких українців136. Разом із тим їхні активні дії, особливо радикально налаштованих членів ОУН, яких було чимало серед галичан, ускладнювали політичну ситуацію та міжнародне становище Карпатської України, зокрема українсько-польські відносини, а також поглиблювали суперечності в самому українському таборі. Автономний уряд А.Волошина постійно відчував тиск і опозицію з боку молодих радикальних націоналістів, які обіймали чільні посади в державних і партійних структурах і керівництві Карпатської Січі та настійно вимагали рішучіших дій, зокрема щодо чехів і празької влади. Дослідник джерел з міжвоєнної історії Закарпаття М.Болдижар з цього приводу небезпідставно зазначає, що галичани активно переконували прем’єра А.Волошина в тому, «що Закарпаття в даних конкретних історичних умовах повинно стати центром об’єднання всіх українських земель в єдиній соборній Українській державі. Саме ця
Розді л 16
83
ідея була однією з причин того, що все частіше і настирливіше почало ставитися питання про офіційну зміну назви автономної одиниці»137. Під впливом подібних рекомендацій керівництво Української народної ради 17 листопада 1938 р. надіслало на адресу голови чехословацького уряду і Законодавчої комісії парламенту ЧСР телеграму такого змісту: «Є неспірним, що наш народ є народом українським, а не русским, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська Русь не відповідає дійсності. Українська Народна Рада, яка проголосила р. 1919 прилучення нашого народу до республіки, як народня репрезентантка українського населення в інтересі консолідації та спокійного розвитку цього краю, домагається, щоб в новій Конституції була ужита урядова назва цього краю: Карпатська Україна. Тим буде нещасне язикове питання раз на все вирішене. Домагаємося того й тому, бо під плащем русскости провадилася і провадиться протидержавна чинність та мадярська іридента»138. Питання про перейменування назви автономної території на «Карпатську Україну» знову було порушено міністром Ю.Реваєм на засіданні чехо-словацького парламенту 22 листопада 1938 р. під час прийняття поправки до конституції ЧСР у формі «Конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі». Однак його пропозиція була відхилена і у прийнятому законі підкреслювалося: «Підкарпатська Русь є автономною складовою частиною Чехо-Словацької Республіки. Дефінітивну назву автономної території південнокарпатських русинів установить закон Сойму Підкарпатської Русі» і він же встановить «урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської Русі». Згідно з цим конституційним законом, який юридично закріпив автономний статус Закарпаття як державного утворення в рамках другої Чехо-Словацької Республіки, «урядову й виконавчу владу на території Підкарпатської Русі від 11 жовтня 1938 р. виконує у всіх справах, що належить до компетенції Підкарпатської Русі, тричленний уряд Підкарпатської Русі, який являється складовою частиною Центрального Уряду, аж до того часу, коли буде утворений Уряд Підкарпатської Русі». Адміністративний апарат віце-президента (крайовий уряд) позбавлявся своїх повноважень, що передавалися до компетенції міністерств автономного уряду. Упродовж п’яти місяців передбачалося провести вибори до першого представницького і законодавчого органу автономної території – «Сойму Підкарпатської Русі»139. Проте вже через кілька днів автономний уряд Волошина видав «Розпорядження правительства Підкарпатської Русі з дня 25 листопада 1938 року про запровадження на її території державної української (малоруської) мови», а наприкінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд в Хусті і офіційно дозволив вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» також назву «Карпатська Україна». Так перемогою українського завершилася боротьба двох напрямів в Закарпатті. Ці бурхливі історичні події кінця 1938 р., як слушно наголошує В.Маркусь, «стали милевими стовпами на шляху політично-державного становлення українського народу Закарпаття»140. Після цього пріоритетним напрямом політики уряду А.Волошина стає правотворча діяльність, яка була покликана наповнити реальним змістом статус автономного краю як суб’єкта федерації у складі Чехо-Словацької республіки. До таких нормативних актів належать розпорядження про передачу всієї влади кабінету міністрів Карпатської України до обрання сойму, про створення Вищого суду і Вищої державної прокуратури та ін. 24 січня 1939 р. міністерство внутрішніх справ у Хусті видало розпорядження, яке завершило формування структури виконавчо-розпорядчої влади в
84
Розді л 16
Карпатській Україні. Згідно з ним, окружні начальники дістали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами повсюди, «де укажеться потреба», призначивши на їх місце урядових комісарів і дорадчі комісії141. Разом із тим створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади й обмеження громадян у їхніх конституційних правах свідчили, на думку багатьох дослідників, про ознаки авторитарного політичного режиму в Карпатській Україні. Дійсно, події, особливо зовнішні, розвивалися таким чином, що внутрішньополітичне становище Карпатської України дедалі більше ставало нестабільним і вибухонебезпечним, а це своєю чергою викликало необхідність створення оптимальних умов для консолідації всіх патріотичних українських сил, але водночас призвело до здійснення урядом Волошина низки антидемократичних актів. До них, наприклад, можна віднести утворення 20 листопада 1938 р. за наказом А.Волошина концентраційного табору Думен поблизу м. Рахова, до якого могли потрапити «дезертири та втікачі з заграниці», «політичні провинивці з нашого краю…» (щоправда, цей табір був не стільки концентраційним, на зразок фашистських чи сталінських, а радше місцем для тимчасового утримання інтернованих), введення досить жорсткої цензури на газети і журнали, що видавалися в Карпатській Україні, закриття місцевих осередків русофільського культурно-просвітнього товариства ім. Духновича і низки русофільських антиукраїнських видань та інші подібні заходи автономного уряду142. Загалом політична діяльність уряду Карпатської України, який взяв чіткий курс на українізацію всього суспільного життя автономного краю, і надалі залишалася головним напрямом його діяльності, тим більше що попереду були перші вибори до парламенту – сойму Карпатської України. На жаль, незважаючи на поставлене прем’єром А.Волошиним перед міністерством внутрішніх справ краю завдання зробити усе для того, «щоби у найкоротшому часі між українським народом і чеським урядництвом (у Карпатській Україні на той час проживало 8,5 тис. чеських чиновників, а разом із сім’ями – понад 15 тис. чехів. – Авт.) настали знову нормальні, приятельські відносини», вони погіршилися. Щоправда, не лише через вороже ставлення чехів до процесів українізації, а й унаслідок активної античеської пропаганди проугорської «п’ятої колони» в краї. Загострилися стосунки автономного уряду і з чеською центральною владою, особливо після того, як новообраний президент ЧСР Е.Гаха в грудні 1938 р. звільнив з роботи міністра внутрішніх справ Карпатської України Е.Бачинського і на його місце 16 січня 1939 р. призначив чеського генерала Л.Прхалу. Це рішення чеської влади було розцінено урядом Волошина як втручання у внутрішні справи автономної української держави. Демонстрації проти призначення чеського генерала українським міністром у багатьох населених пунктах краю вилилися у масові акції протесту. Через кілька днів між Прагою і Хустом було досягнуто компромісу – Л.Прхала почав виконувати обов’язки міністра транспорту143. Утім, це не зняло занепокоєння керівництва ЧСР розвитком подій у Карпатській Україні, зокрема дедалі відвертішим зближенням уряду А.Волошина з Німеччиною (відкриття німецького консульства в Хусті, допомога німецьких військових радників у підготовці карпатських січовиків, становлення карпатоукраїнсько-німецьких економічних взаємин). Говорячи про очевидну пронімецьку орієнтацію уряду Карпатської України, слід зазначити, що Німеччина на той час була єдиною великою країною, яка
Розді л 16
85
обіцяла йому своє покровительство. Саме за її підтримки кабінет Волошина сподівався зберегти територіальну цілісність краю в період загострення міжнародного становища в Центральній Європі, захистити його населення від угорської агресії144. Загалом політична ситуація в Карпатській Україні залишалася напруженою, посилилися суперечності в українському таборі, особливо між представниками старшого і молодшого покоління державників, поміркованими місцевими і радикальними емігрантськими діячами. 20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, «виходячи зі становища громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській Україні (Підкарпатській Русі), яких діяльність була припинена, загрожує громадській (державній) безпеці, вирішив розв’язати і розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехо-словацького уряду». Преса Карпатської України цей крок уряду розцінила як вияв політичної мудрості, наголошуючи на тому, що «політичне керівництво й провід Карпатської України належить Українській Народній Раді. Це є орган політичної консолідації й концентрації національних сил Карпатської України. Це не є політична партія, хоч і складається з активних людей всіх бувших національно-українських партій. В цім органі не панує жадна доктрина, тут панує лише українська державнотворча ідея…». Досить туманно пояснювався такий відхід від демократії і урядом: «Народ уже прозрів. Щоб не роз’єдинили його вороги, позбувся всякого партійництва». До речі, це був не лише антидемократичний, а й юридично помилковий крок уряду А.Волошина. Адже розпуск політичних партій автоматично виводив з парламенту й сенату ЧСР всіх закарпатських депутатів від розпущених партій, які втрачали можливість на федеральному рівні захищати інтереси автономного краю і його населення. Оговтавшись, 6 лютого 1939 р. уряд Карпатської України новим розпорядженням скоригував своє попереднє рішення, яке не повинно було відноситися до аграрної, соціал-демократичної, народно-соціалістичної та християнсько-народної партій. Утім, це не врятувало ситуацію145. Розпускаючи всі політичні партії, прем’єр А.Волошин дав дозвіл на створення лише однієї політичної організації – Українського національного об’єднання (УНО), кістяк якого склали представники названих вище чотирьох пропрезидентських партій. УНО, по суті, стало державною партією, створеною розпорядженням уряду, статут і програма якої були витримані в дусі ідеології інтегрального націоналізму, привнесеної на Закарпаття діячами ОУН. 24 січня 1939 р. був іменований центральний провід УНО, який очолив голова Української народної ради Федір Ревай (брат міністра Ю.Ревая). А вже 27 січня проводом об’єднання було сформовано список кандидатів у посли (депутати) до сойму Карпатської України із 32 осіб – переважна більшість із них була членами того ж УНО. Очолювали список «Батько Прем’єр о. Августин Волошин та міністр Юліян Ревай». Розпочалася активна пропагандистська робота, щоб переконати населення краю в необхідності проведення виборів до парламенту Карпатської України на безальтернативній основі і голосувати за одним списком кандидатів (це суперечило законодавству ЧСР про вибори, згідно з яким висування кандидатів здійснюється тільки на багатопартійній основі). Сотні листівок у містах і населених пунктах Карпатської України закликали усіх мешканців прийти на вибори і одностайно голосувати за спи-
86
Розді л 16
сок УНО146. Навіть в останній день перед виборами проводом УНО було влаштовано 64 публічних зборів147. Вибори до сойму Карпатської України відбулися 12 лютого 1939 р. і стали чи не найважливішою віхою в процесі реалізації автономних прав краю. Їх результат, за свідченням очевидців, «був так надзвичайно успішний… що заскочив своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України». Із 92,5% населення, що взяли участь у виборах (265 тис. осіб), 92,4% проголосували за Українське національне об’єднання. Загалом, на думку фахівців-істориків, «вибори пройшли в спокійній поважній атмосфері»148, «на задовільному рівні без значних порушень, а їхні наслідки можна вважати достовірними»149, проте окремі дослідники стверджують, що вони «перетворилися у відвертий політичний фарс»150, а «їх результати – фальсифіковані»151. Навряд чи останні твердження є коректними й достатньо науково аргументованими. Адже населення навіть за одного виборчого списку мало певну свободу вибору: в столиці Карпатської України – Хусті, наприклад, було зафіксовано понад 2 тис. голосів проти УНО, а загалом його список не підтримало понад 20 тис. тих, хто брав участь у голосуванні, вони були проти або подали недійсні бюлетені152. Але головне полягало в тому, що перші в історії Закарпаття вибори до власного представницького й законодавчого органу нарешті відбулися. Їхні результати засвідчили схвалення основною частиною закарпатських українців курсу кабінету міністрів А.Волошина на утвердження національної державності. На жаль, порівняно з успішними наслідками політичної діяльності уряду А.Волошина значно скромнішими були результати його господарської праці. Вкрай бідні економічні ресурси й обмежені можливості автономного краю після приєднання найбільш розвинутої в економічному відношенні частини Закарпаття до Угорщини, постійний дефіцит бюджету Карпатської України, негативний вплив цілої низки зовнішніх чинників, пріоритетна увага до політичних питань, боротьби з «ворогами української нації» – все це завадило урядові серйозно зайнятися соціально-економічними та культурними проблемами краю. Щоправда, планів і намірів у цьому напрямі було чимало. 19 листопада 1938 р. Українська народна рада в Хусті видала «Маніфест до українського народу», в якому були накреслені головні пункти господарської програми уряду Волошина. На перший план висувалися проведення земельної реформи, розвиток хліборобства й виноградарства, піднесення скотарства і молочарства. Але найголовніше завдання полягало в тому, щоб забезпечити місцеве населення продуктами харчування. Річ у тім, що ціни на продукти постійно підвищувалися, хоча заробітна плата залишалася без змін. Щоб запобігти голоду, особливо в гірських районах, автономний уряд пішов на відміну деяких податків. У лютому 1939 р. на його вимогу міністерство господарства ЧСР додатково виділило 300 тис. крон для проведення акції надання допомоги найбіднішому населенню краю. Тоді ж уряд Карпатської України «призначив півмілійона крон на харчеву акцію бідних дітей». Однак разові допомогові заходи не могли суттєво поліпшити становище. Неспроможний вирішити цю проблему власними силами А.Волошин змушений був шукати допомоги за кордоном. Почалися поставки кукурудзи з Румунії, розглядалося питання про обмін закарпатського лісу і солі на зерно з урядами Німеччини і Угорщини. Водночас проводилась певна робота щодо поліпшення страхування й пенсійного
Розді л 16
87
забезпечення населення: в Хусті, зокрема, був створений Краєвий уряд робітничого забезпечення153. Уже з перших днів своєї діяльності автономний уряд А.Волошина стикнувся ще з однією складною проблемою – безробіттям. Кількість безробітних постійно збільшувалась за рахунок галичан, що нелегально переходили польсько-чеський кордон, втікачів з території, окупованої Угорщиною, а також через припинення окремих видів робіт. Водночас відбувалася рееміграція закарпатців у пошуках роботи за кордон. З метою поліпшення становища уряд Карпатської України в січні 1939 р. розпочав переговори з урядом Німеччини, Чехо-Словаччини і деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки. Така домовленість була досягнута, і кільком групам робітників вдалося поїхати на сезонні роботи до Німеччини і ЧехоСловаччини, хоча це не зняло хронічну для Закарпаття проблему безробіття154. Основним багатством краю залишався ліс, і тому уряд робив активні спроби щодо реорганізації та централізації лісового господарства, проведення його націоналізації. У січні 1939 р., після створення єдиної дирекції лісів у Буштині, розгорнулися великі роботи в державних лісах: було прокладено кілька транспортних середників, почалося будівництво нових комунікацій, залізничних і автомобільних доріг, пошук нових ринків збуту та можливостей залучення іноземного капіталу тощо. В результаті ситуація у лісовому господарстві поступово стабілізувалася. Прибутковою галуззю промисловості краю залишалося добування солі. Певні позитивні зрушення відбулися в хімічній (досить успішно працювало 5 фабрик) і харчовій промисловості краю. Уряд Карпатської України розробив програму електрифікації країни, для здійснення якої було організовано товариство «Карпатські Електровні», значну увагу приділяв розвиткові пошти і зв’язку, розробці корисних копалин, мінеральних джерел, робив певні спроби поліпшення жалюгідного становища у медичному обслуговуванні населення, перспективного значення для краю надавав розвиткові туризму тощо. Деякі конкретні заходи були втілені в життя в галузі освіти. Зокрема, уряд А.Волошина став домагатися введення в усіх школах, державних та інших установах обов’язкової української мови. Одночасно розширилася мережа українських шкіл: були відкриті гімназії з українською мовою навчання в Білках, Рахові та Ракошині, понад 50 нових горожанських та сільських народних шкіл, обговорювалося питання відкриття народного університету і перенесення до Хуста з Праги Українського вільного університету. Активну діяльність на освітянській ниві здійснювало товариство «Учительська громада», членами якого було близько 2 тис. представників нової української вчительської генерації тощо. Завдяки приїзду до Карпатської України відомих діячів української культури та їх співпраці з урядом у краї активізувалось українське культурне життя. У Хусті було створено літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке видавало однойменний щомісячник за редакції Олега Ольжича, діяв державний театр «Нова Сцена» (режисер Ю.Шерегій), розпочалися роботи зі створення першої в Закарпатті кіностудії, став видавати свій релігійний альманах С.Сабол (Зореслав). До речі, уряд Волошина проводив досить активну політику в галузі релігії і церкви: підтримуючи насамперед греко-католицьку церкву, вірянами якої була переважна більшість українського населення Закарпаття, він водночас пішов на зближення з керівництвом православної церкви, сприяв запобіганню міжконфесійних конфліктів у краї155.
88
Розді л 16
Однак більшість планів і задумів уряду Карпатської України у вирішенні проблем господарського і культурного будівництва, покращенні соціального становища та рівня життя населення так і не були реалізовані. І головна причина цього не стільки в надмірній політичній, націоналістичній заангажованості уряду А.Волошина, прорахунках і помилках у його діяльності, що дійсно мали місце, скільки в тому, що за тих внутрішньополітичних і особливо міжнародних умов Карпатська Україна не мала реальної можливості повноцінно функціонувати як автономна, а тим більше самостійна, незалежна держава. До того ж і часу для цього історія відвела молодій українській державі занадто мало. Незважаючи на карпатоукраїнсько-німецьке зближення і загравання Німеччини з українськими політичними силами, її союзниця – Угорщина не відмовлялась від своїх претензій на всю територію Закарпаття: її приготування до вторгнення на територію Карпатської України не припинялися ні на мить. Утім, останнє слово в розв’язанні проблеми Закарпаття належало Німеччині, яка певний час приховувала свої справжні наміри й утримувала Угорщину від агресії. Наприкінці 1938 – на початку 1939 р. в дипломатичних колах і серед громадськості європейських держав навіть склалося враження, що Третій райх підтримує Карпатську Україну з метою гарантування її незалежності та використання як П’ємонту для об’єднання навколо неї всіх українських земель. Галас, піднятий з цього приводу європейською пресою, деякою мірою насторожив Угорщину і Польщу, а також викликав відому саркастичну реакцію Й.Сталіна на ХVІІІ з’їзді ВКП(б), що засвідчило незацікавленість СРСР в існуванні Карпатської України. Рішення Гітлера 6 березня 1939 р. остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину виявило справжні наміри політики Німеччини. Не бажаючи надто посилювати Угорщину приєднанням до неї Словаччини, вона ініціювала незалежність останньої, а 12 березня дала згоду М.Горті на окупацію Карпатської України. В ці критичні березневі дні її автономний уряд, що готувався до відкриття сойму Карпатської України, призначеного президентом ЧСР Е.Гахою на прохання А.Волошина на 15 березня 1939 р., досі покладав надії на німецьке заступництво перед угорським вторгненням. Увечері 14 березня 1939 р., щойно дізнавшись про проголошення Словаччиною самостійності, що означало остаточний державний розпад ЧСР, і скупчення угорських військ на кордонах з Карпатською Україною, А.Волошин офіційно проголосив її незалежною державою. Одночасно було названо склад нового уряду: прем’єр – д-р Августин Волошин, закордонні справи – Юліан Ревай, внутрішні справи – д-р Юрій Перевузник, господарство – Степан Клочурак, фінанси й комунікації – д-р Юлій Бращайко, здоров’я і соціальна опіка – д-р Микола Долинай. Після цього до Берліна була надіслана телеграма: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Окремі підрозділи угорських військ тим часом вже перейшли кордони Карпатської України, а відповіді з райхсканцелярії не було. Вранці 15 березня уряд Волошина ще раз звернувся до Берліна з конкретним запитанням: чи віддала Німеччина Карпатську Україну Угорщині? Лише після цього відомство Ріббентропа через свого консула в Хусті порадило А.Волошину «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації, на жаль, не може взяти Карпатську Україну під протекторат»156.
Розді л 16
89
У такій безвихідній ситуації того ж дня після обіду в Хусті розпочала свою роботу перша і остання сесія сойму Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичного значення. Зокрема, таємним голосуванням сойм обрав президента новоствореної української держави – Волошина, а також прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення. Ними підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою з президентом на чолі, обраним соймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення краєвого герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн «Ще не вмерла Україна». Сойм також уповноважив уряд за згодою президента Карпатської України видавати розпорядження, що матимуть силу закону157. Утім, урядові новоствореної незалежної Карпато-Української Республіки так і не судилося приступити до виконання цих ухвал сойму. Того ж дня, 15 березня 1939 р., угорські війська розпочали загальний наступ по всій території щойно проголошеної української держави, який завершився 18 березня її повною окупацією і приєднанням до Угорщини. Уряд Карпатської України разом із новообраним президентом А.Волошиним змушені були залишити територію своєї країни. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли величезній силі агресора: близько тисячі січовиків полягли у нерівному бою, стільки ж патріотів стали жертвами фашистського терору після поразки Карпатської України, інші залишили окуповану територію рідного краю або перейшли до партизанської боротьби158. Отже, упродовж півроку в Карпатах існувала українська держава двох типів: від 11 жовтня 1938 р. до 14 березня 1939 р. Підкарпатська Русь – Карпатська Україна була автономною частиною федеративної (другої) Чехо-Словацької республіки, а 14-18 березня 1939 р. Карпатська Україна заявила про себе світу як незалежна держава. Оцінюючи цю історичну подію, очевидно, можна погодитися з твердженням дослідників, що акт проголошення Карпатської України самостійною, незалежною державою «був більше результатом спонтанного і стихійного характеру, який став можливим у зв’язку з певними об’єктивними причинами: політичною кризою в Європі, розпадом Чехословаччини, проголошенням самостійності Словаччини тощо»159. Через агресію й окупацію Угорщиною, здійсненими за згодою недавнього «покровителя» Карпатської України – Німеччини, молода незалежна держава, так і не розпочавши свою діяльність, припинила своє існування. Однак, незважаючи на це, вона залишила свій слід в історії боротьби українського народу за національну державність. Виникнення Карпатської України перед усім світом продемонструвало, що Закарпаття – споконвічна українська земля, де живуть українці, які бажають мати соборну державність разом зі своїми кровними братами на інших українських землях.
90
Розді л 16
Посилання до розділу 16
1 Див.: Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура українських Карпат: традиції і сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Ужгород, 1994. – С.132. Див.: Заставний Ф.Д. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах). – Львів, 1991. – С.13-17; Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – С.466-467; Українська еміграція: Історія і сучасність. – Львів, 1992. – С.369-377. Див.: Нариси історії Закарпаття. – Ужгород, 1995. – Т.ІІ (1918–1945). – С.38, 46-53. Там само. – С.54. Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. – Пряшів, 1979. – Т.І (1918–1938). – С.61. Культура українських Карпат: традиції і сучасність. – С.132. Див.: Поп Д. Історія Підкарпатської Руси. – Ужгород, 2005. – С.152. Віднянський С., Петрищев П. Політична діяльність закарпатської еміграції в США наприкінці 19-го – на початку 20-го ст. та її вплив на долю рідного краю // Українська діаспора. – К.; Чикаго, 1993. – Ч.4. – С.11-12. Худанич В., Боднар В. Руська Крайна в 1918–1919 роках // Культура українських Карпат: традиції і сучасність. – С.275; Нариси історії Закарпаття. – С.54-55. Ванат І. Вказ. праця. – С.67-68. Там само. – С.68. Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919–1939 роках: Репр. вид. – Львів, 1994. – С.225-227. Нариси історії Закарпаття. – С.56. Кондратович И. История Подкарпатской Руси для народа. – Ужгород, 1924. – С.107. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.62-65. Клочурак С. До волі. Спомини. – Нью-Йорк, 1978. – С.2, 100, 107. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т.2. – С.762. Клочурак С. Вказ. праця. – С.138-139. Піпаш В. Республіка з нашої долі // Закарпат. правда. – 1992. – 29 квіт. Клочурак С. Вказ. праця. – с. 135. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.71-72; Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород, 2001. – С.151. Ференц П. Вплив геополітичних факторів на включення Закарпаття до складу Чехословаччини // Carpatica – Карпатика. – Ужгород, 1999. – Вип.6. – С.86-87. Сміян П.К. Жовтнева революція і Закарпаття (1917–1919 рр.). – Львів, 1972. – С.61-62. Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами: Матеріали до історії суспільнополітичних відносин. – Ужгород, 1993. – С.15-20; Нариси історії Закарпаття. – С.65-66. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття. – Нью-Йорк, 1984. – С.33. Закарпатська правда. – 1990. – 21 бер. Вегеш М.М. Громадсько-політичні взаємовідносини Східної Галичини і Закарпаття в 1918– 1919 роках: Матеріали до спецкурсу для студентів історичного факультету. – Ужгород, 1996. – С.28-30. Клочурак С. Вказ. праця. – С.128-129. Вегеш М.М. Громадсько-політичні взаємовідносини Східної Галичини і Закарпаття в 1918–1919 роках. – С.31.
2
3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27
28 29
Розді л 16
91
30 31
32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
53 54 55
56 57 58
Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців. – Ужгород, 2002. – С.117. Болдижар М. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини та його державноправовий статус // Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках: Матеріали наук. конф. – Ужгород, 1997. – С.7-8. Волошин А. Спомини. – Ужгород, 1923. – С.92-93. Поп І., Галас В., Керецман Н., Палінчак М. «Політичні діти» // Карпатський край. – 1994. – №7-12. – С.37. Поп Д. Вказ. праця. – С.161-162. Під прапором Великого Жовтня. Боротьба трудящих Закарпаття за Радянську владу в 1919 р.: Зб. док. – Ужгород, 1959. – С.31-32. Руська правда. – 1919. – 12 квіт. Нариси історії Закарпаття. – С.77. Співак Б., Троян М. 40 незабутніх днів. – Ужгород, 1987. – С.72. Під прапором Великого Жовтня. – С.37. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.74-81. Карпатський край. – 1994. – №7-12. – С.38. Кондратович И. Вказ. праця. – С.109-110. Каминскій Й. Т.Г.Масарикь и Подкарпатская Русь // Карпатскій свьть. – Ужгород, 1930. – Ч.1-2. – С.780. Волошин А. Вказ. праця. – С.94. Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919–1939 роках: Репр. вид. – Львів, 1994. – С.21. Болдижар М. Державність на Закарпатті: правда історії та вигадки фальсифікаторів. Перші кроки. – Ужгород, 2004. – С.29. Закарпаття в етнополітичному вимірі. – К., 2008. – С.232. Див.: Віднянський С.В. Українське питання в міжвоєнній Чехословаччині: Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. – К., 1997. – С.64-65. Див.: Там само. – С.68-69; Вегеш М.М., Віднянський С.В. Країни Центрально-Східної Європи та українське питання (1918–1939). – К.; Ужгород, 1998. – С.58. Поп І. Від безвісті до державності // Карпатський край. – 1991. – 10 верес. Цит. за: Бочковський О.І. Т.Г.Масарик: національна проблема та українське питання: Спроба характеристики та інтерпретації. – Подєбради, 1930. – С.194-195. Ванат І. Державно-правове становище українців Пряшівщини в рамках ЧСР (1919– 1939 рр.) // Закарпатська Україна у складі Чехословаччини (1919–1939). – Пряшів, 2000. – С.21. Див.: Закарпаття в етнополітичному вимірі. – К., 2008. – С.235-236. Культура українських Карпат: традиції і сучасність: Матеріали міжнар. наук. конф. (Ужгород, 1-4 вересня 1993 року). – Ужгород, 1994. – С.137-138. Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках: Матеріали наук. конф. (3-4 жовтня 1996 року). – Ужгород, 1997. – С.12-13; Нариси історії Закарпаття. – Ужгород, 1995. – Т.ІІ (1918–1945). – С.117-118. Нариси історії Закарпаття. – С.120. Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках. – С.21-23. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.121.
92
Розді л 16
59 60 61 62 63 64
65 66 67 68
69
70
71 72
73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
Копчак В., Копчак С. Население Закарпатья за 100 лет. – Львов, 1977. – С.83. Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках. – С.23. Вегеш М.М., Гиря В.І., Король І.Ф. Угорська іредента на Закарпатті між двома світовими війнами (1918–1939 рр.). – Ужгород, 1998. – С.128. Лемак В.В. Закарпаття у державно-правовій системі Чехословацької республіки (1919– 1939 рр.): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1996. – С.18-19. Див.: Закарпаття в етнополітичному вимірі. – С.254. Див.: Вегеш М.М., Віднянський С.В. Вказ. праця. – С.63; Бедь В. Політико-правове становище Закарпаття у складі Чехословацької республіки (1919 – березень 1939 рр.) // Carpatica – Карпатика. – Ужгород, 2000. – Вип.7. – С.136; Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках. – С.27-29. Нариси історії Закарпаття. – С.123. Див.: Бенеш Э. Речь о подкарпаторусской проблеме. – Ужгород, 1934. Закарпаття в етнополітичному вимірі. – С.258-259. Віднянський С.В. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно-культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура українських Карпат: традиції і сучасність: Матеріали міжнар. наук. конф. – Ужгород, 1994. – С.139. Див.: Токар М. Політичні партії Закарпаття в умовах багатопартійності (1919–1939). – Ужгород, 2006. – С.318-323; Худанич В.І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати: Матеріали міжнар. наук. конф. – Ужгород, 1993. – С.539; Нариси історії Закарпаття. – С.181. Ліхтей І. З історії діяльності проукраїнських політичних партій міжвоєнного Закарпаття // Історична школа професора Володимира Задорожного: Наук. зб. – Ужгород, 1999. – Вип.1. – С.133. История городов и сел Украинской ССР. Закарпатская область. – К., 1982. – С.49-51. Нариси історії Закарпаття. – С.135; Токар М.Ю. Становлення проукраїнських політичних партій Закарпаття та їх розвиток у 1920–1924 роках // Carpatica – Карпатика. – Ужгород, 2001. – Вип.10. – С.45. Ілько В.І. Закарпатське село на початку ХХ ст. (1900–1919). – Львів, 1973. – С.115-117. Нариси історії Закарпаття. – С.128. Там само. – С.129. Статутъ и програма Руськой Хлѣборобской (Земледѣлськой) Партіи. – Ужгородъ, 1920. – С.4-14. Руська Нива. – 1921. – 11 авг. Див.: Carpatica – Карпатика. – Вип.10. – С.36-44. Росоха С. Сойм Карпатської України (в 10-тиліття проголошення самостійности). – Львів, 1991. – С.21-22. Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами: Матеріали до історії суспільнополітичних відносин. – Ужгород, 1993. – С.20-26. Там само. – С.26-34; Carpatica – Карпатика. – Вип.10. – С.41. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.133-134, 186. Там само. – С.190-194; Співак Б. Революційний рух на Закарпатті 1924–1929. – Ужгород, 1962. – С.25. Державно-правовий статус Закарпаття у складі Чехословаччини у 1919–1945 роках. – С.27.
Розді л 16
93
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95
96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108
109 110 111 112
Нариси історії Закарпаття. – С.191-193. Там само. Магочій П.Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848–1948). – Ужгород, 1994. – С.128. Ліхтей І.М. Закарпаття в складі Чехословаччини: особливості суспільно-політичного розвитку (1919–1929): Автореф дис. ... канд. іст. наук. – Ужгород, 1997. – С.20. Краткая история Чехословакии. С древнейших времен до наших дней. – М., 1988. – С.338. Нариси історії Закарпаття. – С.204-212. Магочій П.Р. Вказ. праця. – С.136. Цит. за: Магочій П.Р. Вказ. праця. – С.129. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.215-222, 248-249. Цит. за: Вегеш М.М., Гиря В.І., Король І.Ф. Угорська іредента на Закарпатті між двома світовими війнами (1918–1939 рр.). – Ужгород, 1998. – С.95. Tesnopisecke zpravy o schuzich poslanecke snemovny Narodniho shromazdeni republiky Ceskoslovenske. 341. schuze dne 4. Cervence 1934. Rec posl. Brodyho. – S.37-38; Ibid. – 351. Schuze dne 30. Listopadu 1934. Rec posl. Brodyho. – S.124. Див.: Магочій П.Р. Вказ. праця. – С.130-132. Нариси історії Закарпаття. – С.250. Токар М.Ю. Німецька партія в Закарпатті // Carpatica – Карпатика. – Ужгород, 2001. – Вип.8. – С.53. З історії міжнародних зв’язків України: наука, освіта (ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.): Док. і матеріали. – К., 1999. – С.96-97. Див.: Віднянський С.В. Т.Масарик про Україну і українців // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – К., 1993. – Вип.4. – С.132-147. Див.: Карпатській светъ. – 1930. – №1-2. – С.772-780. Вегеш М.М., Віднянський С.В. Вказ. праця. – С.66-67. Магочій П.Р. Вказ. праця. – С.137. Див.: Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч.1. – С.321. Цит. за: Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців: Істориколітературний нарис. – Ужгород, 1991. – С.31. Бенеш Э. Речь о подкарпаторусской проблеме. – Ужгород, 1934. – С.26. Вегеш М.М., Віднянський С.В. Країни Центрально-Східної Європи та українське питання (1918–1939). – К.; Ужгород, 1998. – С.63-64. Див.: Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами: Матеріали до історії суспільно-політичних відносин. – Ч.1, 2. – Ужгород, 1993, 1996; Ванат І. Вказ. праця. – С.255-297; Вегеш М. Карпатська Україна (1938–1939): Соціально-економічний і політичний розвиток. – Ужгород, 1993; Нариси історії Закарпаття. – С.274-348; Штефан А. Августин Волошин президент Карпатської України: Спомини. – Торонто, 1977 та ін. Вегеш М.М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загальноєвропейському історичному контексті: В 2 т. – Ужгород, 1997. – Т.1. – С.4. Маркусь В. Від народу-племені через автономістські прагнення до державності й соборності // Культура українських Карпат: традиції і сучасність. – С.22. Стерчо П. Вказ. праця. – С.55-56. Нариси історії Закарпаття. – С.277.
94
Розді л 16
113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157
Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.79. Магочій П.Р. Вказ. праця. – С.144. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.279-281. Цит. за: Вегеш М.М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загальноєвропейському історичному контексті: В 2 т. – Ужгород, 1997. – Т.2. – С.81. Магочій П.Р. Вказ. праця. – С.145.; Нариси історії Закарпаття. – С.282. Белень М. Карпатська Україна в портретах: Наук.-попул. вид. – Ужгород, 1998. – С.9. Нова свобода. – 1938. – 27 жовт. Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.81. Вегеш М.М. Вказ. праця. – Т.2. – С.83-84. Нова свобода. – 1938. – 28 жовт. Там само. – 27 жовт. Вегеш М.М. Вказ. праця. – Т.2. – С.83. Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.81-82. Там само. – С.105. Нова свобода. – 1938. – 4 груд. Цит. за: Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.108. Нова свобода. – 1938. – 30 листоп. Там само. – 30 жовт. Див.: Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.100-104. Нова свобода. – 1938. – 5 листоп. Див.: Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.2. – С.27. Белень М. Вказ. праця. – С.12-19. Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.88. Див.: Вегеш М.М. Вказ. праця. – Т.1. – С.196-215. Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.85. Нова свобода. – 1938. – 22 листоп. Див.: Стерчо П. Вказ. праця. – С.235-241. Маркусь В. Вказ. праця. – С.22. Нариси історії Закарпаття. – С.288-289. Вегеш М. Карпатська Україна (1938–1939). – С.76-77. Див.: Вегеш М. Вказ. праця. – Т.2. – С.84-87. Див.: Вегеш М. Карпатська Україна і Німеччина (1938–1939 рр.). – Ужгород, 1996. Див.: Вегеш М.М. Вказ. праця. – Т.2. – С.89-90. Див.: Росоха С. Вказ. праця. Нова свобода. – 1939. – 17 лютого. Магочій П.Р. Вказ. праця. – С.147. Вегеш М.М. Вказ. праця. – Том 2. – С.92. Нариси історії Закарпаття. – С.313. Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.127. Там само. – С.125; Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.). – К., 1999. – С.316. Див.: Вегеш М. Карпатська Україна (1938–1939). – С.14-36. Вегеш М. Карпатська Україна і Німеччина. – С.10-12. Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.300-301; Вегеш М.М. Вказ. праця. – Т.2. – С.52-59. Нариси історії Закарпаття. – С.316. Див.: Росоха С. Вказ. праця.
Розді л 16
95
158 Див.: Нариси історії Закарпаття. – С.340; Вегеш М. Карпатська Січ: сторінки історії (1938– 1939 рр.). – Ужгород, 1996; Химинець Ю. Закарпаття – земля української держави: Нотатки з історії Закарпаття. – Ужгород, 1991. 159 Болдижар М. Вказ. праця. – Ч.1. – С.107-108.
96
Розді л 16
Розділ 17. Організація управління в українських землях королівської Румунії (1918–1940 рр.)
98
Розді л 17
1. Формування території міжвоєнної Румунії
елика Румунія народилася в кривавій Першій світовій війні. Розпад імперії Романових розкрив перед Бухарестом можливості втілення давно омріяної націоналістичної ідеї. Правлячі кола королівства не відчували докорів сумління, відхопивши ласий шмат території не тільки свого колишнього найближчого союзника, а й держави, армія якої, жертвуючи своїми солдатами, врятувала небоєздатну румунську армію від нищівної поразки в Першій світовій війні. Не менш прагматичною виявилася реакція Румунії на розвал АвстроУгорщини. З благословення Антанти Румунія отримала частину колишніх австро-угорських володінь (Буковину, Трансільванію, Марамуреш, Крижану) і південну частину Добруджі, яка раніше входила до Болгарії. Румунський уряд зобов’язався надати Трансільванії, Буковині й Бессарабії право широкої автономії. За рахунок приєднаних територій королівство зросло більш ніж удвічі. У такий спосіб переможці Першої світової війни ніби компенсували територіальні втрати Румунії, які вона понесла згідно з Бухарестським миром. Однак стратегічна мета вершителів великої європейської політики полягала у створенні на Дністрі буферної зони, яка б блокувала просунення більшовизму до Західної Європи. Дипломатичне листування того часу засвідчує, що Європа розглядала Румунію як «прикордонну варту Європи проти большевизму» і, зважаючи на це, закрила очі і на анексію українських земель, і на масові порушення прав людини в королівстві в подальшому. Загарбання українських територій було підтверджене в так званому Паризькому протоколі 1920 р. Захоплення територій сусідніх держав докорінно змінило етнополітичну ситуацію в державі, перетворивши її з моноетнічної на поліетнічну. Суттєво примножилося населення. За офіційними відомостями 1920–1921 рр., у Бессарабії проживало 2 344 800, Буковині 800 300 осіб1. Якщо в Старому королівстві питома вага румунів сягала 89,3%, то в новій країні тільки – 57,8%; 7,9% люд-
В
Розді л 17
99
ності Великої Румунії становили молдавани, 8,7% – мадяри, 6,8% – євреї, 6,8% – німці, 6,6% – росіяни*, 6,2% інші2. У Бессарабії румуни в значній чисельності з’явилися тільки після окупації. Це були поліцейські, офіцери, чиновники, солдати й колоністи, які отримали землю, відібрану у місцевого селянства. Етнічну більшість Північної Буковини становили українці: 66% населення, тоді як румун налічувалося тільки 6%. У жодній з приєднаних територій, за винятком Трансільванії, румуни чисельно не домінували. Саме ця обставина зумовила суперечливість внутрішньополітичного курсу урядів Румунії та викликала глибокі деструктивні процеси в суспільно-політичному житті країни. Румунські війська зайняли Кишинів 25 січня 1918 р., протягом січня окупували всю Бессарабію. Остання була приєднана до Румунії як область з широкою автономією та значними правами самоуправління, однак рішення Сфатул Церій 27 березня 1918 р. про запрошення румунських військ визначило подальшу незавидну долю Бессарабії в складі королівства. Румунський парламент урочисто проголосив про приєднання Бессарабії, Буковини та Трансільванії 29 грудня 1919 р. У 1920 р. Верховна рада Ліги Націй підтвердила права королівства на окуповані території. Бессарабське питання залишалося найбільш проблемною складовою внутрішнього та зовнішньополітичного курсу румунської держави. 20-ті роки були часом великої дипломатичної гри навколо визначення статусу інкорпорованих територій. Антанта закрила очі на румунську окупацію з огляду на можливе поширення революційної ситуації на Захід. Вона перетворила Румунію на буферну зону між повоєнною Європою та більшовицькою Росією. Остання, не маючи світового визнання, була обмежена в можливостях впливати на велику світову політику, втім, використала 20-ті роки не лише для власного визнання, а й для тиражування бессарабської проблеми. Відверто ігноруючи зовнішньополітичні маневри СРСР і здійснюючі вдалі переговори з західними союзниками, Румунія відмовилася ратифікувати конвенцію про заходи й засоби упередження й вирішення конфліктів на Дністрі. В грудні 1923 р. зірвалися переговори про встановлення торгових відносин між Румунією та СРСР. Намагаючись досягти рішучого перелому в ставленні Західної Європи до бессарабської проблеми, більшовицький уряд живив гасло проведення плебісциту в українських землях Королівської Румунії, яке було винесене на порядок денний радянсько-румунської конференції, що відбулася в березні 1924 р. у Відні. Відповіддю на радянські домагання стала ратифікація французьким парламентом Паризької конференції 1920 р. про визнання захоплення Бессарабії. Оскільки Бухарест ішов у фарватері французької політики, дії французького уряду стали ляпасом радянським дипломатам. Після нормалізації в 1925 р. дипломатичних відносин між СРСР та Японією Румунія залишилася єдиною суміжною державою, що не мала дипломатичних відносин зі своїм східним сусідом. У 1926 р. (після підписання договору «Про дружбу та сердечну співпрацю») анексію Бессарабії визнала Італія. Подальше зближення румунської корони та нацистської Німеччини завело радянських дипломатів у глухий кут. Північна Буковина – колишня провінція Австро-Угорської імперії – була передана Румунії згідно зі статтею 59 Сен-Жерменської мирної угоди від 10 вересня 1919 р.,
* Російське населення концентрувалося в Бессарабії та Буковині та було нащадками етнорелігійних громад старообрядців, біглопоповців і липован. У соціальному складі громад домінували ремісники, підрядчики, прикажчики та заможні селяни. Розді л 17
100
березневої та серпневої угод 1920 р. Приватна угода Великих Князівств, укладена 9 вересня 1919 р. в Парижі, була покликана захистити права національних меншин на інкорпорованих територіях. Згідно з нею, Румунія була зобов’язана створити умови для використання іншомовними громадянами права вільно користуватися рідною мовою усно, письмово і перед судом3. Однак уже за кілька місяців, скориставшись зі складності та непевності міжнародної ситуації, Румунія розпочала масований наступ на права меншин. Починаючи з 1 січня 1920 р. румунська мова набула статусу офіційної в Буковині, що було встановлено статтею 126 Конституційного закону. Для Буковини це був болючий крок назад від звичайних принад західноєвропейської цивілізації. Адже, попри всі недоліки австро-угорської політичної системи, Буковина в її складі мала досить широку автономію в галузі початкової та середньої освіти, релігії, економічного життя, місцевого управління, санітарного обслуговування, благочинної діяльності. Вищу автономну владу в краї здійснювали віце-намісник і декілька членів магістрату (українців), українцями за походженням були декілька перфектів і чиновників вищого рангу. Українська мова мала офіційний статус, рівний з румунською та німецькою, а її права були гарантовані в культурному, суспільному житті. На рівні місцевого самоврядування українська визнавалася офіційною в меріях і муніципальних радах, нею виголошувалися промови у сеймі та здійснювалися судові засідання4. По приєднанні край поділили на п’ять префектур (раніше існували одинадцять округів), при цьому колишні суто українські округи об’єднали з румунськими так, щоби забезпечити в новостворених одиницях більшість етнічним румунам. Переформатування адміністративно-територіальної структури звело нанівець формально виголошену адміністративну автономію префектур. Принагідно слід зазначити, що світова громадськість, побоюючись розгортання світової революції, віддала Румунії ласий шмат європейської території, але водночас виставила жорсткі умови щодо дотримання прав національних меншин. На Берлінському конгресі (за сприяння Бісмарка) питання визнання незалежності Румунії де-факто було поставлене в пряму залежність від вимоги запровадження в країні віротерпимості та політичного рівноправ’я етнічних меншин, перш за все євреїв. У цьому контексті відбувся перегляд діючої конституції, однак справа не пішла далі натуралізації 900 євреїв – учасників російсько-турецької війни та визнання громадянських прав верхів єврейської фінансової буржуазії. Становище пересічного єврея навіть погіршилося. Зокрема, євреям було заборонено оселятися в сільській місцевості (за винятком, коли вони були орендарями); вони не мали права орендувати понад 1 тис. га землі, вступати на державну, муніципальну та громадську службу, обіймати посади офіцерів, адвокатів, біржових маклерів, бути власниками аптек, членами цехових організацій. Конституція 1919 р. зрівняла євреїв у громадянських правах, і подальша історія королівства та Буковини й Бессарабії в його складі показала, що проголошені нею принципи, не тільки стосовно євреїв, а й українців, залишилися на папері. 11 листопада 1918 р. вся повнота влади в Буковині перейшла до Румунської національної ради, яка наступного дня поклала адміністративне управління краю на крайовий уряд, що складався з 14 державних секретарів. Склад і діяльність останнього визначив закон від 12 листопада 1918 р. Загальне керівництво краєм виконували
Розді л 17
101
два міністри-делегати, один з яких представляв Буковину в уряді у Бухаресті. Крайовий уряд встановив також систему добору управлінських кадрів, яких мав подавати міністр-делегат5. У квітні 1920 р. посаду міністра-делегата ліквідували, замість неї запровадивши посаду голови регіональної комісії з уніфікації. Державних секретарів замінили на генеральних директорів. Міністром, а потім президентом регіональної комісії Буковини за квотою ліберальної партії став І.Ністор (відвертий ворог українства, автор сумнозвісної теорії колонізації), а згодом від націонал-цараністської – Т.Савчук-Савяну.
2. Політична система
Історична доля українських земель у складі Румунської держави найтісніше пов’язана зі складними, подекуди карколомними змінами політичної системи Румунії в міжвоєнний період. У 1918–1938 рр. Румунія була конституційною монархією. Засади політичної системи румунської держави в повоєнні часи визначила конституція 1923 р., створена за зразком бельгійської. Та, слід зазначити, подібність, місцями навіть тотожність низки конституційних положень двох конституцій не означала однопорядковості політичних реалій, перш за все в тім, що стосувалося демократизації суспільного життя. Імпортовані з Західної Європи політико-юридичні терміни не прижилися на румунському ґрунті і залишалися теоретичними фантомами, позбавленими змістовних відповідників. На чолі держави перебував спадковий монарх з роду Гогенцоллерн-Зигмаринген. Король вважався повнолітнім після досягнення 18-річного віку. Вступаючи на престол, він проголошував перед парламентом присягу: «Я клянусь додержувати конституції і законів румунського народу, охороняти його національні права і недоторканність його території»6. Стаття 88 конституції наділяла короля широкими повноваженнями і майже необмеженою виконавчою владою. В окреслених обставинах особистість короля накладала величезний відбиток на політичне життя Румунії. Окупація українських земель відбулася за Фердинанда І – другого короля правлячої румунської династії, який був послідовним прибічником англо-французької орієнтації. Найбільш очікуваним спадкоємцем румунського трону вважався принц Кароль, проте націонал-ліберали, зважаючи на його авторитарні схильності, зробили все можливе для того, щоби наприкінці 1925 р. домогтися позбавлення його прав успадкування престолу під приводом компрометуючого зв’язку з Оленою Лупеску. Після смерті Фердинанда в липні 1927 р. королем Румунії був проголошений малолітній син Кароля Міхай, при якому створили регентську раду, провідні позиції в якій, не гребуючи неприхованим шантажем, захопили націонал-ліберали. Останні ж, запровадивши мажоритарну виборчу систему, дістали переконливу перемогу на грудневих виборах 1928 р. до парламенту і створили уряд на чолі з Ю.Маніу. Бездарна соціально-економічна політика та неприхований популізм очолюваної Ю.Маніу карлістської опозиції, яка в 1926 р. оформилася в партію націонал-цараністів, вкупі з зовнішньополітичним тиском привели до зміни очільника румунської корони. Під
102
Розді л 17
тиском Англії та Франції Ю.Маніу змушений був погодитися на повернення до країни в червні 1930 р. раніше вигнаного претендента на румунський престол, який коронувався під іменем Кароля ІІ. Кароль ІІ успадкував колосальні особисті та коронні земельні володіння, близько 4 млн акцій фінансових та промислових підприємств. У своїй особі він сконцентрував інтереси двох найпотужніших прошарків країни: великих землевласників та промисловців. Тісні ділові та політичні зв’язки Кароля з закордонними фінансовопромисловими колами (зокрема, міжнародними трестами Віккерс, Детердінг, Мк’Артур) забезпечили йому доволі міцні внутрішньополітичні позиції, проте перша спроба встановлення режиму власної диктатури не вдалася. Молодий король не приховував своїх далекосяжних амбіцій та схильності до авторитарного стилю правління. Зазначені особистісні характеристики румунського короля відіграли не останню роль у карколомній суспільно-політичній історії країни. Виношувані з початку 30-х років плани встановлення королівської диктатури були втілені у лютому 1938 р. Утім, і раніше румунська монархія мало нагадувала усталені західноєвропейські зразки. Відомий географ і етнограф, за сумісництвом депутат-консерватор і міністр, С.Мехедінц, характеризуючи стиль правління монарха, зазначав: «При всій пишноті західних форм… реальний зміст нашого політичного життя зводився до режиму, подібного до абдул-гамідівського. Карл І призначав везіра (так називали І.К.Бретіану), везір терміново призначав декількох пашей… а ці наші влаштовували вибори відповідно до… волі народу! Ось так ми працювали над тим, щоби створити “П’ємонт”, тобто державу-приклад для наслідування, яка б полегшила об’єднання з іншими румунськими землями!»7. Вплив монарха на партійну належність і персональний склад уряду значно перевищував вплив монархів європейських країн: корона фактично виступала як «визвольниця влади», забезпечуючи чергування політичних партій і класів у владних структурах. За впливом короля на політичне життя Румунія, власне, була дуалістичною дворянсько-буржуазною монархією, в якій суверен, пильно слідкуючи за змінами у співвідношенні соціально-класових сил і політичної кон’юнктури, формував уряди поточного політичного моменту. Уряд вступав у свої повноваження після складання присяги на вірність королеві. Вона відбувалася з відповідними урочистостями у тронній залі. Після складення присяги монарх звертався з напучуванням до нового складу уряду. Як приклад можна згадати промову, яку виголосив Кароль ІІ після заприсяження уряду О.Ґоґи 28 грудня 1937 р.: «Я свідомий собі труднощів хвилини, коли я Вам, мої панове, довіряю управу й провід краю. Я рішився на це після докладного розміркування. Я знаю, що від сьогоднішнього вечора прийдуть для кожного з Вас часи тяжких турбот і жертвенної праці. Одначе Ви мусите, мої панове, руководитися передовсім почуттям найглибшого патріотизму й найвідданішої відданості монархові цього краю. …Сьогодні Ви присягали в світлиці, де стоїть і ялинка, символ Різдва Бога, що в його імени Ви бажаєте працювати. Я благаю Божого благословення для діяльності майбутнього правительства. Ви ступаєте, мої панове, на новий шлях, що на нім написаний націоналізм як найвищий закон. Це гарне гасло, але його здійснення тяжке. Я переконаний, що Ви розумно й готові до жертвенности відповісьте вимогам дня й негайно виконаєте успішно довірену вам місію. Гаслом правительства нехай буде гасло християнськоРозді л 17
103
національної партії: “Бог, король і Рідний Край!” Злучіть тепер віру в Бога й короля з вірою в край на добро широких мас хліборобства й цілого народу. Бажаю мойому новому правительству повного успіху. Так Вам, Боже, допоможи!»8 Процедура отримання повноважень членів уряду вважалася завершеною після виголошення промови прем’єр-міністра, який від імені міністрів висловлював королю вдячність за довіру. Після складання присяги уряд відвідував богослужіння. Король був наділений правом суспензійного вето і керував державою за допомогою парламенту, що складався з двох палат: сенату (мав 170-200 членів) і палати депутатів (до неї з загальної кількості 347-387 членів входили 16 представників від Буковини та 51 від Бессарабії). Сенат складався з сенаторів обраних і сенаторів по праву. Право обирати до сенату надавалося особам старшим за 40 років на основі рівного прямого голосування. Порядок комплектування сенату був доволі складним. Від округ обиралася певна кількість сенаторів, вона визначалася на пропорційній основі. По одному сенатору від кожного департаменту обирали виборні члени рад, департаментів і комун, об’єднані в одну колегію. По одному сенатору від кожної виборчої округи обирали на спеціальних колегіях члени торговельних, промислових і сільськогосподарських палат (причому кількість таких округ не могла перевищувати шести). По одному сенатору обирали університети шляхом голосування професорів. Сенаторами по праву були: наступник престолу (з ухвальним голосом після досягнення 25-річного віку); митрополити; єпархіальні єпископи; голови віросповідань, визнаних державою (за умови, якщо релігійна громада перевищувала 200 тис.) і вищий представник мусульман; президент Румунської академії. Повноваження сенаторів по праву залишалися в дії до часу обіймання ними сану чи посади. Сенаторами по праву ставали також: колишні голови ради міністрів (якщо вони обіймали цю посаду більше 4 років) і міністри (6 років); колишні голови законодавчих установ (якщо вони обіймали пост протягом 8 чергових сесій); колишні сенатори і депутати, які обиралися протягом 10 легіслатур; колишні голови верховної касаційної і судової палат (стаж – 5 років); генерали у резерві та відставці, що воювали на посаді командувача армією не менше 3 місяців, виконували обов’язки начальника головного штабу або командувача армії (у мирний час 4 роки)*; а також колишні голови національних зборів Кишинева, Чернівців та Альби Юлії, які проголосили об’єднання земель9. Палата депутатів обиралася на основі загального та прямого голосування раз на чотири роки. Право бути обраними до палати мали всі особи старші 25 років, за винятком осіб із кримінальним минулим і військовослужбовців10. Завдяки перегляду конституції в 1923 р. у країні була запроваджена більш прогресивна (порівняно з довоєнною – куріальною) система виборів, наближена до відповідників Західної Європи. Конституція проголосила загальне пряме, пропорційне виборче право, точно визначила категорії виборців, однак перманентний стан політичної нестабільності та стану облоги в провінціях загальмував доопрацювання законодавчої бази виборчого законодавства. Виборчими правами наділялися тільки
* Кількість генералів другої категорії не повинна була перевищувати чотирьох, призначалися вони за старшинством мірою відкриття вакансій. Розді л 17
104
особи, що мали постійну осілість з числа румунських підданих. У березні 1926 р. набув чинності новий виборчий закон, запозичений з політичної практики фашистської Італії. Ліквідувавши пропорційну систему парламентського представництва, націоналліберали забезпечили партії, що збирала на виборах 40% голосів, більшість у парламенті. Адміністративне свавілля в провінціях фактично унеможливлював обстоювання прав етнічних меншин у румунському парламенті. У 1929 р. право обирати в муніципалітети (міське самоврядування) та бути обраними в «муніципальні радники» дістали жінки, але цей закон поширювався тільки на осіб, що мали середню освіту, високий майновий ценз та заслуги воєнного часу11. Певні дискримінаційні засади діяли й на регіональному рівні: в 1931 р. один депутат в Яссах обирався від 7 тис. виборців, а в Бєльцях – майже від 15 тис. Парламентарі, кандидатури яких підбиралися центральними виконавчими органами політичних партій і «рекомендувалися» повітовим організаціям, перетворювалися на лобістів як власної політичної сили, так і впливових місцевих громадян у міністерствах, загрожуючи останнім відсутністю підтримки в парламенті. Така внутрішньо хвора система політичного лобіювання підривала саму ідею парламентського контролю за діями виконавчої влади і сприяла зміцненню і поглибленню адміністративного свавілля на всіх його щаблях. Попри низку повоєнних реформ докорінних змін у політичній системі королівства досягти не вдалося. Як і раніше, найміцнішою гілкою влади в Румунії залишалася виконавча. Місце уряду у владній вертикалі Румунії цинічно охарактеризував свого часу лідер консерваторів-жуміністів П.Карп у знаменитій формулі: «Дайте мені уряд, і я дам вам парламент». Створивши власний кабінет, кожна з партій, використовуючи адміністративний ресурс, за допомогою поліції, грошей і залякування намагалася забезпечити собі більшість у парламенті і там, сконцентрувавши важелі впливу на формування бюджету, «відшкодувати» всі витрати на прихід до влади. Чиновництво було водночас і заручником і провідником цієї політичної гри. За влучною характеристикою Л.Троцького, партійна політика стала для чиновництва справою боротьби за самозбереження. В обставинах перманентних змін у всіх ланках чиновницького апарату відповідно до змін правлячої кліки позиція більш як стотисячної бюрократичної армії перетворилася на чинник величезної політичної ваги12. Очевидні диспропорції у впливовості гілок влади зазначали і сучасники, зокрема, К Попеску писав: «Парламент являє з себе лицемірну й непевну формальність у нашій державі, де вирішальна роль належить урядові. Сильною політичною владою у нас є лише виконавча, законодавча ж позбавлена авторитету й індивідуальності та обмежується межами виключно юридичної діяльності… Єдиний ефективний і владний контроль, що застосовує відповідальність у нашій системі, це – контроль з боку короля»13. Виняткова впливовість суверена в справах ратифікації урядових дій, реформ та оцінці їхніх наслідків привела до майже цілковитої безвідповідальності міністрів, як політичної, так і карної. Досить сказати, що жоден з низки політичних скандалів міжвоєнного періоду, в яких розкривалися зловживання вищих урядовців, не закінчився судовим розглядом. Без наслідків залишилася так звана афера Шкода, внаслідок якої керівники воєнного міністерства одержали понад 300 млн леїв комісійних за підписання невигідного контракту на поставку озброєнь чехословацькими заводами. ЛевоРозді л 17
105
ву частину відступних, як писала преса, отримав тодішній голова націонал-цараністів Ю.Маніу, борги якого впродовж урядування зменшилися на 71 млн леїв14. Парламент, заслухавши матеріали парламентського розслідування, ухвалив передати їх Вищому касаційному суду з тим, аби наказати зловживання колишнього міністра оборони Чігоскі, полковника Жоржиску, Ромулуса Бойлу, а також з’ясувати походження майна колишнього міністра справедливості15, однак суттєвого розвитку справа не набула. Вищим органом виконавчої влади в королівстві була Рада міністрів, підзвітна королеві та парламенту. Міністром згідно з конституцією міг стати етнічний або натуралізований румун. Міністрами не могли бути члени королівської родини. Право переслідувати міністрів і віддавати їх під суд надавалося парламенту та королю, причому за судове переслідування міністрів мало проголосувати 2/3 наявних парламентарів. У країні діяли переважно 11 міністерств: іноземних справ (опікувалося також діяльністю Дунайської міжнародної і Прутської комісій); внутрішніх справ (якому підпорядковувався департамент охорони здоров’я – він в окремі роки був самостійним міністерством); фінансів; землеробства; освіти (йому були підпорядковані також справи мистецькі та релігійні культи); суспільних робіт; шляхів сполучення (при ньому перебувала Рада сполучення); військових справ; торгівлі та промисловості; праці (відало питаннями охорони праці, страхуванням від нещасних випадків, керувало діяльністю примирювальних камер, громадською благодійністю та доглядом за інвалідами); юстиції. До Ради міністрів на правах міністрів входили по одному представнику від Буковини та Бессарабії. Обов’язок останніх полягав, крім обстоювання специфічних потреб даних областей, в узгодженні тимчасових правил, запроваджених окупаційними властями, а також чинних законоположень попередніх урядів із старо-румунськими законами. Під час правління лібералів посади міністрів провінцій були скасовані і відновилися з приходом до влади націонал-цараністів. В уряді Маніу, який прийшов до влади в листопаді 1928 р., міністром для Бессарабії став п. Галіна, Буковини – СавчукСавяну16. При міністрах у справах Буковини та Бессарабії діяли представники всіх міністерств, за винятком військового. Вони складали директорат, що мав внести відповідні пропозиції до перегляду конституції та чинного законодавства. Характерною ознакою румунських міністерств був величезний чиновницький апарат, який формувався на засадах родичівства та протекціонізму і постійно змінював свій склад відповідно до змін правлячої кліки. Наслідком цієї глибоко вкоріненої практики був невисокий професіоналізм вищих державних службовців, які, за влучним спостереженням буковинських журналістів, не мали ані часу, ані нагоди докладно ознайомлюватися зі справами очолюваних ними міністерств17. Отже, здійснення генеральних напрямів державної політики покладалося на генеральних директорів міністерств, які впродовж усього досліджуваного періоду залишалися найвищою урядовою ланкою, незмінною під час урядових пертурбацій. Оклади й жалування протягом 20-х років залишалися невисокими: директор департаменту отримував 5-7 тис. леїв, що відповідало 100-150 золотим карбованцям. Згідно з проектом реінкадрації румунського чиновництва, розробленим у 1932 р., службова драбина мала складатися з трьох категорій. До першої входили службовці з початковою освітою, платня яких становила 4-12 тис. леїв. До другої – з середньою освітою і зарплатою в 12-16 тис. Посадовці, які закінчили вищі навчальні заклади, могли розраховувати на 16-18 тис.
106
Розді л 17
леїв доходу щомісяця* 18. Водночас витрати верхніх ешелонів чиновництва на розкішне життя явно не відповідали доходам. Їх не спроможні були компенсувати навіть півмільярда леїв, які уряд щорічно виділяв на субсидії, надбавки на дорожнечу. Саме тому позиція міністрів визначалася не професійними якостями та політичними переконаннями, а доступом до так званого бюджетного корита, за рахунок якого міністри й парламентарі, які привели їх до посади, намагалися покрити всі свої попередні й майбутні витрати. Визначальним чинником політичного життя Королівської Румунії була хронічна парламентська й урядова криза. Досить сказати, що впродовж 22-річного румунського панування уряди змінювалися понад тридцять разів. Зокрема, від кінця 1918 до початку 1922 р. змінилося п’ять кабінетів: після уряду І.Бретіану у вересні 1919 р. на два місяці до влади прийшов А.Вейтояну, уряд А.Вайда-Воєводи протримався не більше трьох місяців, за ним затвердився уряд генерала А.Авереску, з середини грудня 1921 р. трохи більше місяця державою керував кабінет Т.Іонеску, а з січня 1922 р. до влади знову прийшли ліберали в особі Бретіану. Не менш скороминущою виявилася політична кон’юнктура під час урядування націонал-цараністів: протягом 1929–1933 рр. змінилося 9 кабінетів, тричі проводилися парламентські вибори (незважаючи на те що, за конституцією, вони мали відбуватися раз на 4 роки). Украй деструктивну роль у політичній історії Румунії відіграла запроваджена 1926 р. практика, коли партія, що здобула більшість мандатів у парламенті, власне, й формувала уряд. Оновлення уряду невідворотно спричиняло зміну конфігурації влади на всіх її щаблях. У майже анекдотичній формі ця закономірність відображена в звіті за 1928 р. польського консульства в Чернівцях: «Влада перейшла від лібералів до партії націонал-цараністів. За традиційним у Румунії звичаєм почалася зміна в керівних посадах у центральних установах, далі відбулася заміна усіх префектів повітів і префектів поліції»19. Руйнівний вплив такої схеми оновлення адміністрації ставав чимдалі очевиднішим навіть для пересічних громадян. Чернівецька «Зоря», аналізуючи перспективи політичного життя Румунії, зокрема, писала: «В Румунії політика дійсно є приватним, а не загальним підприємством. Партія, що має більшість у парламенті, робить усе, не оглядаючись ані на волю народа, ані на критику всієї опозиції, котру вважають зрадниками державними… для румунських ідеалістів кожна румунська партія має вдячну роботу: румунізувати не румунське населення за помочею державної влади… За цією роботою румунським патріотам ніколи слідити за політикою партійних провідників, що державну владу використовують для особистого збагачування»20. Приходячи до влади, кожний новий уряд починав свою діяльність з зарахування до міністерств своїх родичів. Унаслідок цього міністерства мали неймовірну кількість службовців. Періодичні чистки й скорочення серед управлінців, їхнє відрядження до провінцій відчутних результатів не давали, оскільки реальна політична влада була сконцентрована в руках кількох кланів і через парламентські ротації змінювалася тільки конфігурація вищих посадових осіб, а не принципи організації системи державного управління. Чиновницька армія зростала, як на дріжджах, по* У той час ціни на найуживаніші продукти харчування в Чернівцях були такими: літр молока – 5 леїв, кілограм масла – 60-70, курка – 18-35, качка – більше 20, гуси – 40 леїв.
Розді л 17
107
при обіцянки всіх урядів звести до мінімуму витрати на державний апарат. Тільки за три роки кризи 1930–1933 рр. чиновницька верства зросла на 46 319 осіб, що становило 1/6 частину від загальної чисельності урядовців. З них 9137 становили члени новостворених комісій. Звертаючи увагу на демонстративні порушення передвиборних обіцянок лібералів, чернівецький часопис «Час» з прикрістю зазначав, що тільки за останній квартал 1932 р. було іменовано 925 нових чиновників, а декілька бухарестських високопосадовців отримали з державної каси винагороди по 45 тис. леїв. «Багато любимців» отримували по декілька окладів усупереч закону про заборону обіймати більше однієї державної посади21. За підрахунками сучасників, бюрократичний апарат з’їдав не менше третини державного бюджету. Висловлений стосовно дореволюційної епохи нищівний висновок Л.Троцького не втрачав своєї актуальності впродовж міжвоєнного періоду: «В країні, де селянство, зв’язане чисто кріпосницькими “аграрними угодами”, харчується самою лише мамалигою і бринзою, вимирає від пелагри, живе переважно в земляних норах, три-чотири рази на десятиліття страждає від голоду і раз на десятиліття влаштовує жорстокі повстання, в цій країні величезний державний бюджет б’є невичерпним фонтаном – для бояр, що роблять політику, чокоїв, партійних шефів, їхніх партизанів та їхніх нащадків, для всіх тих, що групуються тут у політичні банди на паях, що називаються партіями»22. Така система мала давні усталені традиції і була створена задля задоволення потреб вищого чиновництва, що постійно зростали. Її не спромоглися знищити ані реформи другої половини ХІХ ст., ані реформи повоєнних часів. У 1937 р. держава витрачала на утримання депутатів парламенту 700 леїв щоденно, платня депутатів становила 5250 леїв на місяць, витрати на виконуючого обов’язки спікера, конгреси й конференції парламентарів склали 279 680 леїв23. Вагомою прихованою статтею доходу бухарестського чиновництва була нерівність оподаткування: вже на початку 30-х років буковинські економісти предметно довели, що Бухарест існував за рахунок переоподаткування провінцій («…пожирає держава маєток одних, аби другі безжурно жили»)24. Наближені короля (так звані радники трону) та уряду взагалі роками не сплачували жодних податків25, тоді як нужденне бессарабське селянство знаходилося в довічній податковій пастці. Водночас хронічна фінансова криза змушувала уряди, особливо часів світової економічної кризи, скорочувати видатки на утримання місцевої адміністрації. Прийшовши до влади, ліберали намагалися збалансувати державний бюджет за рахунок не менш як 10% скорочення видатків на утримання міністерств. Рада міністрів заборонила впродовж щонайменше року приймати на державну службу нових чиновників як у центральні, так і в місцеві установи26. Запровадження в життя трьох так званих жертовних кривих у 1931, 1932 і 1933 рр.* мало що дало стосовно зменшення витрат на державний апарат, але підготувало живильний ґрунт для майбутнього нацистського руху в середовищі держслужбовців, які втрачали засоби існування і прагли уряду «міцної руки», який би за рахунок усунення з політичного життя інородців, забезпечив їхнє існування.
* Скорочувалися передовсім чиновники-нацмени, жінки. В 1933 р. уряд знизив платню всіх урядницьких категорій за винятком офіцерів і суддів. Розді л 17
108
Хиткість політичної ситуації та перманентний кризовий стан економіки не залишали чиновництву свободи для маневрування та самостійності політичного мислення. Посадові оклади впродовж періоду залишалися пересічно низькими: директор департаменту міністерства отримував 5-7 тис. леїв на місяць (100-150 руб. золотом). Пересічно невідповідними зростаючій інфляції були оклади на всіх рівнях влади й управління. Хронічна фінансова криза й неефективний державний менеджмент стали основою постійного зростання боргу держави перед державними службовцями та пенсіонерами з виплати зарплат та утримань: на 20 січня 1934 р. він становив 20 млрд леїв, що майже дорівнювало річному державному бюджету27. Провінційні чиновництво і пенсіонери особливо в часи світової економічної кризи потерпали від багатомісячних невиплат, преса рясніла повідомленнями про самовбивства на ґрунті безгрошів’я28. Однак, незважаючи на це, впродовж усього міжвоєнного періоду саме державна служба лишалася більш-менш стабільним джерелом існування і попит на неї в суспільстві повсякчас зростав. «Принцип самозабезпечення шляхом хабарів» визначав професійне обличчя чиновницької армії зверху донизу. Скандали з приводу розтрат та розкрадання декількох сот мільярдів лей розгорнулися після виходу у відставку кабінету Авереску, щоправда, вони обмежилися газетним галасом. Жодна з високоповажних посадових осіб ані до адміністративної, ані до кримінальної відповідальності притягнена не була29. Розпачливий зойк пересічного румунського громадянина, беззахисного і безпорадного перед всесильним чиновництвом, періодично проривав навіть кордони всеосяжної цензури. На початку 1925 р. «Зоря» констатувала: «Приглядаючись теперішнім державним керівникам та й державним урядникам, зараз побачимо, що в них нема ні крихіточки тих прикмет, які передше являлися неминучо вимогою кожної людини, що займалася публічним життям. Тепер же всюди висувається особиста нажива наперед і занедбовується загальні інтереси. Партійні люде заздалегідь приготовляються на ту хвилю, коли прийдуть уже до керми та збагатяться коштом загалу… політика являється не великим тягарем, а звичайнісіньким собі заробкованням на лихварський лад, щоб чим скоріше збагатитися, бо не знати, що принесе завтрашній день»30. Переглядаючи пресу часів стану облоги, важко не помітити вкрай депресивного становища суспільства, яке безповоротно втратило контроль за слугами суспільства. В жовтні 1925 р. чернівецька газета «Земля» надрукувала статтю під симптоматичною назвою «Політична дурійка». «Настали в нашій країні такі часи, що мило живеться хиба одним бездумцям, самолюбам із озвірілою природою нищої породи звіриного світа, злочинникам і взагалі людям без ніякого соціального почуття, – резюмував невідомий автор відчуття пересічного обивателя. – …Облуда, лукавство, лицемірство, брехливість, цинізм, брутальність, надуживання власти – за весь час людської історії були способами панування людей над людьми… доводиться бачити й чути всі ці огидності в усіх їх незносності наголо без стиду й сорома. Скаженість дійшла до таких розмірів, що заразила весь людський організм. Нема вже зрозуміння ані публічної, ані приватної чести. Не чеснота, а брутальне насильство рішає… Настала неначе змова проти людскости й всіх тих моральних її здобутків поступу: безтямне нищення всякого добра, справдешній вандалізм, підлеслива підчиненість перед владущим, византинізм, якобінство, що проявляється в фанатичній ворожнечі
Розді л 17
109
нищих проти вищих верств, і большевизм, об’явлений у винищуванню всего історично і органічно повсталого»31. На жаль, офіційний Бухарест не вважав за доцільне зважати на думку «розбещених» австро-угорськими та російськими монархами провінцій: реалізація ідеї тотальної румунізації означала перетворення адміністративного примусу на провідний важіль внутрішньої політики, а це своєю чергою робило чиновництво бездушним і бездумним знаряддям у руках румунських цивілізаторів.
3. Статус українських земель в адміністративнотериторіальній структурі королівства
Не менш складною протягом парламентського періоду (1918–1938 рр.) історії королівства була ситуація в галузі місцевої ланки державного управління. На кінець 1922 р. уніфікація адміністративно-територіальної структури в цілому була завершена. 1922 р. позначив початок прискореної румунізації інкорпорованих територій: була введена жорстка цензура засобів масової інформації, місцева адміністрація повсюди замінювалася на румунську, вияви інакомислення вистежувала та переслідувала сигуранца. Внаслідок нововведень центр сконцентрував у своїх руках всю повноту контролю над провінційними органами влади. Тимчасова стабілізація адміністративної структури королівства відбулася на основі конституції 1923 р. Адміністративна структура королівства наслідувала традиції управління довоєнного часу і складалася з judet’ів, які в інкорпорованих територіях відповідали довоєнним адміністративно-територіальним одиницям. Утім, зберігши довоєнні територіальні принципи формування земель, «Закон про адміністративну уніфікацію» вніс суттєві корективи в раніше діючий порядок. Згідно з ним Бессарабія складалася з 10 judet’ів (Бєльци, Ізмаїл, Кагул, Кишинеу, Орхей, Сорока, Тітіна, Хотин, Читатей, Альба [Акерман]), Буковина з 5 (Сторожинець, Сучава, Чернівці, Радівці, Кимполюнґ). Judet’и в свою чергу складалися з plasa – певного відповідника волостей, – які об’єднували на засадах самоврядування по декілька сільських общин (comunele rurale). Протягом досліджуваного періоду ці адміністративно-територіальні утворення не набули стабільного завершеного вигляду, весь час змінюючи свою територію та кількість підпорядкованих сільських поселень. На інших засадах діяли міські громади, що виокремлювалися в самостійні адміністративно-територіальні одиниці і не входили до складу judet’ів32. На чолі judet’у стояв префект, який призначався міністром внутрішніх справ. Ця посада суміщала широкі адміністративно-поліцейські права та наглядала за діяльністю місцевих осередків центральних установ: адміністрації фінансів, судового трибуналу, ветеринарного, санітарного та лісового управлінь, земельної ради, шкільного контролю, духовної консисторії, відділення Національного банку, установ сільського кредитування, сигуранци та управління рекрутського округу. При префекті діяла Повітова рада (Comunele urbane), що обиралася населенням. Plasa очолювали примарі (primarii). Вони обиралися місцевим населенням, але
110
Розді л 17
в обов’язковому порядку мали затверджуватися префектом. У потенційно неблагонадійних чи стратегічно важливих, зокрема прикордонних, волостях примарі призначалися префектом з числа урядових чиновників. До війни сільські та міські общини користувалися правами самоуправління, мали ради від 9 до 17 осіб, які обирали примаря, який, отже, уособлював виконавчу владу. Перша світова війна й інкорпорація територій внесли разючі корективи в діяльність адміністративної системи. З 1916 р. міські та сільські ради перестали обиратися, їхні члени та примарі призначалися префектами і називалися адміністраторами областей, перетворившись у такий спосіб на пересічних чиновників. Тільки-но безпосередня небезпека революції послабла, міжнародна ситуація стабілізувалася, і стало зрозуміло, що колишні держави – власники інкорпорованих територій не в змозі претендувати на свої землі, політичні кола Румунії перейшли до відвертої політичної реакції. Поваливши уряд аверескіанців, такісти взялися за анулювання в конституційному порядку місцевої автономії приєднаних областей, перегляд виборчої системи та збільшення розмірів викупу за експропрійовані поміщицькі землі. 14 червня 1924 р. був проголошений закон про адміністративну уніфікацію, який набув чинності 1 січня 1926 р. У 1936 р. він був суттєво доповнений. Закон передбачав поділ Румунії на повіти та громади (сільські й міські). Якщо сільські ради складалися з одного або кількох сіл, то міські були або повітовими центрами, або звичайними містами. Міста господарського чи культурного значення (такі як Чернівці) виокремлювалися в муніципії. Повіти королівства поділялися на округи (волості), а міста – на сектори. Стаття 7 закону проголошувала, що всі громадяни країни повинні були належати до громад і брати участь у вирішенні проблем, пов’язаних з їхнім існуванням. Громадами та повітами управляли ради, що складалися з обраних та кооптованих радних. Громадські та повітові ради в обов’язковому порядку виконували розпорядження центральних органів влади. Адміністрацію громади очолював примар, а повіту – префект. Префект виконував свої повноваження особисто або через субпрефектів, преторів, поліцію, нотарів і підпорядковувався безпосередньо Міністерству внутрішніх справ. Відповідно до нового адміністративного закону територію Буковини поділили на п’ять повітів: Чернівецький, Сторожинецький, Радівецький, Сучавський і Кимполунзький, водночас відбулися разючі зміни в топоніміці краю, що мали на меті знівелювати українську присутність. У Чернівецькому повіті з’явилися Дністерська, Колачинська, Шипинська, Надпрутська і Козьмінська волості, назву Кіцмань замінили на Козмені, в Сторожинецькому повіті з’явилися волості Ростоцька, Черемиська, Думбрава-Рошіє та Малий Сірет. Безпосереднім наслідком адміністративної реформи стала не лише подальша централізація державного управління, а й ускладнення представництва українців та інших меншин у центральних органах влади, зокрема парламенті. Якщо вибори 1919, 1920 і 1922 рр. у Старому королівстві та Бессарабії проводилися на пропорційній основі: 1 депутат від 30 тис. громадян, то в Буковині діяла система абсолютної більшості. Внаслідок її дії, скажімо, в 1919 р. Буковина була представлена 26 депутатами з загальної кількості 568. Скорочення виборчих округів автоматично призвело до
Розді л 17
111
скорочення місць буковинців у парламенті – з 1926 р. квота Буковини сягала 1718 депутатів і 6 сенаторів. З приходом до влади націонал-цараністської партії у листопаді 1928 р. відбулися подальші нововведення в структурі управління державою. В 1929 р. уряд Ю.Маніу провів у життя новий адміністративний закон. Поділ території країни на повіти, волості і громади зберігся, але основною адміністративною ланкою стали міністерські директорати. Так, Буковина, спільно з Дорохойським та Байським повітами, була включена до складу ІІ міністерського директорату, яким керував губернатор. Адміністративно-територіальна система управління краєм у цей час була найбільш демократична. Голову громади обирали її члени, а не громадська рада. Виборчі органи здобули ширші права, а населені пункти з 10-12 тис. мешканців створили автономні місцеві органи, які очолювали виборні претор і «перманентна делегація». За такої системи префект виконував роль наглядача і не мав права втручатися в справи громади. Наслідком закону було не тільки певне розширення функцій місцевих адміністративних органів, а й посилення контролю над ними з боку центру, особливо – міністерства внутрішніх справ. Під прикриттям реформи уряд у найкоротший термін переглянув склад центральних і місцевих органів влади і посадив на керівні посади власних ставлеників. Утім, нововведення не прижилося – повернення до країни Кароля позначилося поглибленням політичної реакції. Хоча спроба встановлення режиму особистої диктатури не вдалася, 1931 р. став часом скасування низки демократичних заходів попередніх років. Сформований у квітні 1931 р. уряд Н.Йорги – К.Аджетояну не випадково дістав назву уряду «твердої руки». Декрет від 15 липня 1931 р. наново переформатував адміністративно-територіальну систему королівства. На початку 1932 р. стало зрозумілим, що Румунія дедалі глибше занурюється в соціально-економічну та фінансову кризу. Уряди націонал-цараністів на чолі з А.Вайдою та Ю.Маніу дискредитували себе в очах громадськості як бездарною соціально-економічною політикою, так і жорстоким придушенням виступів трудящих (зокрема, в Гривиці). Сповзання політичного проводу Румунії до методів політичного терору ставало чимдалі очевиднішим. Після жорстокого придушення виступів у Бухаресті Ю.Маніу фактично відмовився від норм демократичного суспільства, заявивши: «Треба врятувати країну, переступивши через всі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну треба врятувати»33. На розвиток позиції уряду в лютому 1933 р. у промислових центрах країни був запроваджений стан облоги. У листопаді 1933 р. до влади прийшов уряд націонал-лібералів на чолі з І.Дукою, але за півтора місяця прем’єр, на якого покладали великі надії, був убитий залізногвардійцями. Його вбивство 29 грудня 1934 р. спровокувало чергову парламентську й урядову кризу, яка закінчилася приходом до влади націонал-лібералів. На початку січня 1934 р. Кароль ІІ іменував уряд Г.Татареску – лідера групи «молодих лібералів», одного з найвидніших фінансистів і підприємців Румунії, відомого жорстокими методами придушення Татарбунарського повстання 1924 р. (тоді він обіймав пост помічника міністра внутрішніх справ). Прихід до влади групи «молодих лібералів» значно зміцнив позиції короля Кароля ІІ, пов’язаного з останніми тісними бізнесовими інтересами. Уряд Татареску протримався у влади до кінця 1937 р.
112
Розді л 17
Під приводом пошуку політичних замовників вбивства І.Дуки уряд лібералів подовжив термін дії стану облоги та цензури, запроваджених після лютневих подій 1933 р. У березні-квітні 1934 р. розкрили офіцерський заколот, пов’язаних із «залізною гвардією» вищих чинів генерального штабу. Повторна спроба путчу була здійснена в травні 1934 р.: у ньому брали участь близько 80 офіцерів і генералів генштабу. Вимоги спрямованого до короля меморандуму діагностували різкий крен політичної еліти Румунії в напрямі централізації управління та поглиблення політичної реакції: військові високопосадовці вимагали посилення впливу армії на управління країною. Втім, переслідуючи антиурядові виступи окремих фашистських груп, офіційні кола Румунії, передусім король, мали власні далекосяжні види і на зближення з Третім райхом і на мілітаризацію суспільного життя своєї країни. У грудні 1934 р. «залізна гвардія», формально заборонена в 1933 р., була перетворена на легальну політичну партію «Все для держави». На початку 1935 р. внаслідок злиття «Ліги національно-християнського захисту» (очолюваної А.Кузою) й національно-аграрної партії О.Ґоґи розпочалася політична кар’єра націонал-християнської партії. Восени 1935 р. в парламенті був створений націоналістичний блок: переможна хода фашизму в політичному житті офіційного Бухареста розпочалася. Уряд Татареску намагався зміцнити свої позиції в провінціях за рахунок запровадження нового адміністративного закону. З квітня 1934 р. управління на місцях почали здійснювати Громадські ради, які будувалися на комбінуванні принципів безпосередньої дії виконавчої влади та елементів громадського самоврядування. Рада складалася з 10 обранців громади, священика, учителя, окружного лікаря, ветеринара, агронома, лісничого інженера, які іменувалися префектом. Виконання рішень Ради покладалося на двірника та його заступника (обиралися Радою, але не з числа священика й учителя) й отримували державну платню. Раз на три роки половина виборних членів Ради переобиралася (вони не рахувалися державними службовцями). Членами ради не могли бути свояки до 4-го ступеня. Префектом в свою чергу міг стати румун, старший 30 років, який мав академічний ступінь. Він вводився на посаду спеціальним королівським декретом і мав повноваження затверджувати громадський бюджет. Повітовий бюджет затверджувало Міністерство внутрішніх справ34. Отож, важелі управління громадою були сконцентровані в руках місцевих урядників, підпорядкованих певним міністерствам; 10 делегатів громади за умови трирічного терміну повноважень п’яти з них перетворювали громадський контроль за діяльністю повітових властей на фікцію. Після закінчення повноважень уряду Татареску в грудні 1937 р. відбулися чергові парламентські вибори, в яких взяли участь 13 партій і 50 політичних угруповань. Прийшовши в грудні 1937 р. до влади, Націонал-християнська партія прагла докорінно змінити усталені принципи державного будівництва та управління. Ставка уряду О.Ґоґи робилася на крайнє праві гасла очищення Румунії та її органів влади від меншин. За найменш прискіпливими підрахунками заходи з перевірки громадянства тільки Буковині загрожували виселенням близько 40 тис. осіб. Настрої на користь етнічного розчинення меншин набували чимдалі небезпечної популярності не лише в правому політичному крилі румунського парламенту, а й у регіонах. Зростання міжнародної нестабільності та воєнні тривоги в Європі позначилися на ракурсі бачення внутрішніх румунських проблем. Рік від року держава нарощувала
Розді л 17
113
витрати на військове відомство й зміцнення обороноздатності країни. Восени 1937 р. королівство, як і його безпосередні сусіди, розпочало запровадження багаторічної програми «скріплювання границь» на заході, яка безпосередньо позначилася на щоденному існуванні населення низки прикордонних територій. Гасло «В сьогоднішніх обставинах сила значить мир, а слабкість означає війну»35 стало підосновою і виправданням низки антидемократичних нововведень. Під приводом упередження більшовицьких загроз і забезпечення громадського спокою в країні ставали більш жорсткими заходи внутрішньої безпеки, відтерміновувалася дія загальнодемократичних законів і норм. Були розпущені громадські й повітові ради й призначені вибори до нових рад, керівників яких планували вибрати на невизначений термін. Вістря нового адміністративного закону спрямовувалося проти представників меншин, які «не корилися уряду та державним інтересам». Отже, адміністративний закон 1936 р. розширив репресивні права органів місцевої влади. В другій половині 1937 р. подовжили дію закону про стан облоги, політичні справи були віднесені до компетенції військових трибуналів. У жовтні 1937 р. на 30 днів було відстрочене скликання парламентських засідань, на невизначений термін були відкладені громадські й повітові вибори в Чернівецькому й Сторожинецькому повітах. Подальші реформи системи загальнодержавного та місцевого управління відбулися вже в умовах королівської диктатури. 2 січня 1938 р. прем’єр О.Ґога виступив по радіо з програмною промовою, в якій зазначив, що, керуючись націоналістичними положеннями кузистської партії, уряд налаштований вирішити національне питання шляхом витіснення національних меншин (передусім євреїв) з усіх сфер господарського та державного життя. Першими офіційними актами його уряду стали постанови про вигнання представників національних меншин з державного апарату та введення обмежень для єврейського капіталу. На початку січня 1938 р. уряд ухвалив постанову про перевірку громадянства нацменшин, що оселилися в Румунії після 1918 р., і зобов’язав роботодавців скласти списки робітників і службовців нерумунського походження36. Усього за 44 дні уряд Ґоґи–Кузи повністю дискредитував себе в очах громадськості, створивши тим самим сприятливі умови для встановлення в країні керівництва «твердої руки». 10 лютого 1938 р. король відправив уряд Ґоґи–Кузи у відставку і сформував уряд на чолі з патріархом М.Крістею, який беззастережно підкорявся монархові. Парламент розпустили «до особливого розпорядження», в країні був запроваджений стан облоги. Декрет короля надавав необмежені повноваження військовим властям. Повітові префекти були повсюдно замінені на начальників гарнізонів та воєнних комендантів. За будь-яке порушення розпоряджень військових властей загрожувало позбавлення волі. Додаткові роз’яснення до декрету встановили юрисдикцію військових, фактично ліквідувавши громадянське судочинство37. Наступним шляхом у напрямі тоталітаризації державного життя королівства стало прийняття нової конституції. 21 лютого 1938 р. Кароль ІІ звернувся до народу з маніфестом, в якому розтлумачував доктринальні засади нового вищого державного закону. Конституція наділяла Кароля ІІ повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади і водночас звільняла від будь-якої відповідальності. Палата депутатів і сенат мали існувати і надалі, проте вони були позбавлені права контролювати дії уряду. Конституція поділила громадян на три категорії: зайняті у сільському господарстві і
114
Розді л 17
ручною працею; задіяні в торгівлі та промисловості; інтелігенти. Вибори депутатів і сенаторів мали відбуватися окремо по категоріях. Нововведення провадилися під знаком піднесення авторитету влади та затвердження її незалежності. Народу обіцяли зменшити чисельність сенаторів і послів, по справедливості представити всі соціальні верстви в парламенті. По-популістському звучали завірення в тому, що будуть передбачені «…строгі кари на шкідників і всіх тих, які провинилися марнотратством державного майна й гроша», вестиметься суворий контроль за публічними видатками. Цілковито була задоволена й великодержавницька пиха румунських цивілізаторів – «Всім народностям нашої держави, що знаходилися від соток років на злучених землях Романії, запевниться рівноправність перед законами»38. Отож, українці інкорпорованих територій потрапляли у непевне становище і повинні були довести свої права в Румунії. За ігнорування голосування передбачався штраф у 500 леїв. За день до опублікування проекту конституції, 21 лютого 1938 р., міністр внутрішніх справ розіслав телеграфне розпорядження префектам, яке зобов’язало всіх державних службовців 24 лютого з’явитися до своїх установ, звідти «строєм іти до дільниць», де мало відбуватися так зване голосування. Водночас заборонялися будьякі зібрання і встановлювалася спеціальна охорона в місцях, де був розвішений маніфест Кароля ІІ. 24 лютого 1938 р. шляхом плебісциту була прийнята Конституція короля Кароля ІІ. «Плебісцит» фактично був не чим іншим, як добре поставленим фарсом: у книгах для голосування було всього дві графи («так» і «ні»). Голосування здійснювалося шляхом виголошення виборцем свого рішення вголос, причому тут же реєструвалися його особисті відомості. Службовці ж взагалі голосували колективно за місцем роботи. Не дивно, що результат «плебісциту» був наперед вирішеним – 99,87% виборців проголосували схвально39. У Румунії утвердився тоталітарний режим з необмеженими законодавчими та виконавчими правами короля, якому безпосередньо підпорядковувалися міністри та уряд. Управління на місцях було передане військовим, у країні знову був запроваджений стан облоги й всеохоплююча цензура. Король дістав можливість керувати країною без санкції парламенту. 30 березня М.Крістя сформував новий кабінет, до якого увійшли видні представники центристського крила націонал-цараністської та націонал-ліберальної партій. Водночас із номінуванням уряду був опублікований декрет про створення Коронної ради. Ним монарх наділявся правом призначати відомих політичних, громадських діячів, старших офіцерів королівськими радниками з виплатою їм щомісячного жалування в розмірі 50 тис. леїв. Коронна рада скликалася за ініціативи монарха, її рішення носили рекомендаційний характер. Першими до ради увійшли міністри А.Авереску, Н.Йорга, Г.Татареску, К.Анджелеску, А.Вейтояну, Г.Міронеску, К.Аджетояну. Надалі склад її розширювався за рахунок найвпливовіших представників румунського суспільства, яких король привілеями і почестями намагався залучити до справи затвердження одноособової диктатури. В окресленому контексті видозмінилися й принципи формування адміністративної системи. Проект нового адміністративного закону, запропонований у квітні 1938 р., передбачав поділ території на 7 округів з центром округи у місці розташування штабу армійського корпусу40. Врешті новий закон розділив країну на 10 областей
Розді л 17
115
(tinut), що очолювалися королівськими резидентами. Призначувані монархом, вони мали широкі повноваження. Префектами повітів могли бути цивільні чиновники. Префекти та голови громадських рад мали призначатися в центрі. Провінції мали очолюватися губернаторами, яким були повинні допомагати обласні ради (складалися з обраних і призначених членів). Префекти наділялися правом призначати примарів та їхніх заступників у сільських громадах, а губернатор – примарів міст. Вимоги до претендентів на посади примарів муніципальних і резиденційних міст були такими: вони повинні були бути старшими 30 років, мати вищу освіту; в інших містах – середню, в селах – початкову. Префектами повітів можна було призначати тільки осіб, які раніше працювали субпрефекторами чи преторами. На губернаторське крісло могла претендувати особа віком від 45 років, з вищою освітою, що мала ранг державного підсекретаря. Реформа скасувала виборність примарів. Закон встановив порядок, згідно з яким примарі мали призначатися урядом на шестирічний термін. Подальші дії королівського уряду з уніфікації системи державного управління мали багато показних псевдодемократичних ознак, які насправді не мали ніякої чинності в умовах оголошеного 11 лютого 1938 р. стану облоги, поширеного на Буковину та Хотинський повіт. У лютому 1938 р. префектами повітів стали командири військових частин. Так, Чернівецький повіт очолив командир 8-го єгерського полку Г.Теодореску41. Наприкінці лютого 1938 р. вся влада в Буковині та Хотинському повіті перейшла до командира (коменданта) 8-ї дивізії генерала Дімітріва, який запровадив стан облоги42. У контексті адміністративно-територіальної реформи відбулося розчленування території Бессарабії: у серпні 1938 р. був створений так званий Дністровський край, його становили Кишинівський, Бендерський і Акерманський повіти. Ізмаїльський і Кагульський повіти передали Нижнє-Дунайському краю з центром у Галацах, Бєльський і Сорокинський повіти – Прутському краю з центром у Яссах, Хотинський повіт – Сучавському краю. Внаслідок реформування адміністративно-територіальної структури Бессарабії 49,7% території й 54,6% населення провінції перейшло у підпорядкування крайових центрів історичних коронних територій. Усталені господарські зв’язки між сільськогосподарськими територіями й морськими портами були зруйновані. Економіці краю завдали нищівного удару, проте королівський уряд не зважав на вимушені економічні втрати, оскільки мета адміністративних змін визначалася політичними міркуваннями: треба було знищити підоснову зростання регіоналізму і врешті на справі інкорпорувати приєднану, але так і не підкорену бунтівну провінцію. Тій же меті були підпорядковані й заходи з подальшої румунізації Бессарабії, ужорсточення цензури та мовної практики. У лютому 1939 р. чернівецький часопис «Час» вмістив стандартну урядову нотатку з приводу річниці адміністративної реформи. В ній не йшлося про жодні обчислювані переваги нового порядку, але доводилося, що найістотнішим наслідком реформи стало «…величезне заощадження часу і витрат держави, але ж головно й громадянства. Біганина людей від одного до другого і від одного міністерства до другого коштувало за централістичного режиму величезну суму, річно одного мільярда леїв». Унаслідок реформи, як зазначалося, «держава відзискала свою органічну функцію, а громадянство потрібний йому спокій»43. Те, що так званий спокій
116
Розді л 17
означав фактичну безправність і пересічних громадян і чиновництва, не бралося до уваги. Усі державні службовці були зобов’язані письмово присягнути на вірність королеві і новій конституції, суспільні зібрання мали закінчуватися виконанням румунського гімну. На керівні посади призначали осіб, які мали статус позапартійних. Декретом від 16 лютого 1938 р. «державним службовцям, церковнослужбовцям усіх віросповідань, викладачам середніх і вищих навчальних закладів і взагалі всім, хто отримує в будь-якій формі заробітну платню від держави, повіту чи громади»44, заборонили займатися політичною пропагандою, брати участь у політичних партіях, маніфестаціях політичного характеру; їх зобов’язали вийти з усіх політичних організацій і впродовж 15 днів письмово повідомити про своє перебування в будь-яких політичних партіях. Декрет змушував усі перелічені категорії службовців у семиденний термін заявити про відмову від політичної діяльності під загрозою звільнення. У той же день побачив світ спеціальний наказ міністра внутрішніх справ А.Келінеску, згідно з яким примарі сільських громад призначалися префектами повітів. Примарями, в свою чергу, мали право бути тільки демобілізовані військові або офіцери запасу, які раніше не належали до політичних партій і ніколи не були примарями. На посади примарів повітових центрів пропонувалося призначати суддів повітових трибуналів при збереженні ними своїх посад45. Усі державні службовці повинні були скласти присягу на вірність королю. У ході доопрацювання адміністративної реформи країну поділили на 10 областей (цинутів), які очолили королівські резиденти. Резиденти дістали всю повноту виконавчої влади на місцях. До їхньої компетенції входило здійснення мобілізацій і реквізицій, виконання королівських декретів і розпоряджень, безпосередній нагляд за настроями населення, діяльністю державних службовців тощо. У жовтні 1938 р. новий адміністративний закон нарешті був затверджений. Згідно з ним, Північна Буковина ввійшла до складу Сучавської області з центром у м. Чернівці. На чолі області став королівський резидент, якому допомагала рада. До складу останньої входили члени, обрані громадськими радами й обласними палатами. У контексті докорінних змін державного й адміністративного устрою країни відбулися несподівані зміни на вищих щаблях влади. 1 травня 1938 р. при уряді був створений «Генеральний комісаріат для національних меншин», який відповідав перед міністерською президією за діяльність і розвиток меншин у Румунії. Пізніше посаду генерального комісара підвищили до рівня міністра для меншин, яким у 1939–1940 рр. був С.Драгомір. Урешті українська громада, яка вже не сподівалася, що з її думкою в Румунії рахуватимуться, отримала можливість офіційно висловлювати свої прагнення в уряді. Оскільки Комісаріат насправді втілив намагання королівського уряду вивести справу національних меншин з-під юрисдикції і контролю Ліги Націй і надати їй вигляду внутрішньої справи держави, а тлом для певною мірою формальної акції було розгортання антисемітської та антименшинної кампаній, досить скоро українці, зокрема, провід української національної партії (УНП) пішов на перемови з урядом заради врегулювання становища українців у королівстві. З січня 1939 р. представники Буковини і Бессарабії В.Залозецький, Л.Когут та І.Гаврилюк розпочали переговори з міністерством національних меншин про надання громаді прав, отриманих угорцями та німцями. Йшлося про формування напівРозді л 17
117
військових загонів у місцях компактного проживання. Перемовини між українським представництвом і міністерством тривали майже рік і завершилися 21 квітня 1940 р. Міністр виступив з пропозицією ввести українську меншину до єдиної політичної партії під назвою «Фронт національного відродження» (ФНВ). Наслідком переговорів з українськими представниками від Буковини та Бессарабії в Бухаресті стало визнання румунським урядом «мінімальної програми співпраці з українською меншиною»46. Українці дістали дозвіл на часткове впровадження української мови в школах і Чернівецькому університеті, а також введення якісно нової посади в реєстрі державних службовців – інспектора для контролю за навчанням українською мовою, який мав бути українцем за походженням. Це дало підстави міністру національних меншин С.Драгоміру звітувати в парламенті про те, що українцям надані права, які забезпечать їхній розвиток. Здобувши часткові запізнілі поступки, буковинці в черговий раз дякуватимуть королеві і заявлятимуть про свою відданість короні у власній пресі47. Втім, перелічені нововведення виявилися запізнілими – до втрати Румунією українських земель залишалося трохи більше двох місяців. 13 серпня 1938 р. у королівському палаці в присутності уряду та представників дипломатичного корпусу було урочисто проголошене проведення адміністративної реформи та здійснене призначення королівських резидентів терміном на 6 років. Резиденти склали присягу на вірність Каролю ІІ. Надалі інавгурації відбулися в резиденційних центрах. Зокрема, у Чернівцях – наприкінці серпня48. Першим королівським резидентом Сучавської області став професор Г.Алексіану, а генеральним секретарем – Е.Черкавський. Загострення політичної реакції в Буковині було пов’язано з іменем наступного резидента – полковника Теодореску. Останнім на цій посаді виявився румунський поміщик Г.Фльондор. Адміністративна реформа 1938 р. завершила 22-річні намагання румунського політичного проводу силоміць інкорпорувати українські землі до королівства, вона не тільки ліквідувала рештки адміністративно-територіальної окремішності українських земель, а й стала основою тоталітаризації суспільно-політичного життя країни. Окреслена система управління та адміністративного поділу зберігалася в українських землях Королівської Румунії до червня 1940 р. Логічним кроком у напрямі перетворення країни на ізольовану від світової спільноти систему, побудовану на засадах тоталітаризму, та недопущення втручання Ліги Націй у справи національних меншин стало оформлення відповідно до декрету 15 грудня 1938 р. єдиної державної партії – Фронту національного відродження. В декреті зазначалося, що ця організація повинна стати «єдиним організмом, з якого постануть парламентські, адміністративні та професійні заклади, на які буде міцно опиратися в майбутньому життя нашої держави»49. ФНВ набув права висувати кандидатів до законодавчих та адміністративних установ. На чолі партії став сам король, який керував нею за допомогою директорату та Вищої національної ради ФНВ. 1 лютого 1939 р. під головуванням А.Келінеску був створений перший уряд ФНВ. У промові кількома тижнями раніше тоді ще міністр внутрішніх справ висловив ідеологічні засади державного перевороту: «Держава в часах партійної боротьби була скріплена в стані безділля. Всякі закони тільки обмежували її права й сили, аби звільнити шлях усім особистим виявлюванням… Через діяльність партій анархічна особистість уже не визнавала надзору, ні володіння; ідея авторитету провалилась.
118
Розді л 17
Ось чому ми казали, що теперішній народній вияв насамперед означає відмінення давнього режиму»50. Оформлення нової політичної системи Румунського королівства завершив новий виборчий закон, виданий 9 травня 1939 р. Кількість депутатів скоротилася до 258 – по 86 для кожної з трьох категорій румунських громадян. Обиралися вони по окремих округах на шестирічний термін. Відповідно до закону жінки набули право голосу, але не могли бути обраними до парламенту. Активне виборче право надавалося румунським громадянам з 30-річного віку і лише письменним (тобто переважна більшість селянства позбавлялася його апріорі). Сенат складався з 88 членів, які призначалися королем, 88 обраних і невизначеної кількості довічних сенаторів. У виборах до сенату громадяни могли брати участь з 40-річного віку. Формально закон дозволив обирати до сенату й жінок, однак це було фарсом, оскільки передумовою для висунення кандидатури була її висока посада в наявних організаціях трьох категорій населення. Наступний уряд, сформований Татареску, всі свої зусилля сконцентрував на підготовці невдовзі очікуваної війни. Бессарабія та Буковина були фактично перетворені на прифронтові зони, прискореними темпами розгорталося будівництво воєнно-стратегічних об’єктів, усі витрати на утримання місцевої адміністрації та реалізацію соціальних проектів були скорочені. Цілком відверто прем’єр на зустрічі з місцевою адміністрацією Бессарабії заявив, що всі думки уряду підпорядковані ідеї забезпечення країни гарматами, і нічого, окрім траншей і дотів будуватися в краї за державний кошт не буде51. Різкий поворот Румунії в напрямі зближення з гітлерівською Німеччиною прискорив силову розв’язку «українського питання» – 27 червня 1940 р. радянські війська зайняли Буковину і Бессарабію.
4. Національна політика Румунії та її втілення місцевими органами влади й управління
Перманентна політична криза в Румунії мала багато аспектів. Впродовж років політикум країни виявляв відверту тенденцію до поглиблення політичної реакції. Періоди певної демократизації (1928–1929 рр.) були нетривалими і сполучалися з поширенням нацистських ідей, загостренням юдофобії, яка в королівстві захопила широкі верстви чиновництва та селянства, у тому числі й українського. В підоснові негативних явищ суспільно-політичного життя перебували, безумовно, глибинні негаразди румунської економіки, яка не змогла скористатися іноземними кредитами і впродовж років дрейфувала шляхом екстенсивного сільськогосподарського розвитку. Селянство королівства було одним з найбідніших у Європі, потерпало від безземелля та спадкових тяжких хвороб, фактично фізично та соціально деградуючи. Занепад основного виробничого сектора країни перетворив її життя на нескінченну хронічну кризу. Надзвичайної гостроти їй додавала реакційна внутрішня політика в галузі національного питання.
Розді л 17
119
Румунія не була правовою державою, і конституційні засади в ній залишалися формальністю. До того ж у самій конституції були закладені підвалини зловживань у сфері міжнаціональних взаємин. Стаття 3 проголошувала, що територія королівства не може колонізуватися народностями чужої раси, стаття 18 декларувала, що тільки етнічні та натуралізовані румуни мали право володіти сільською нерухомістю. Останній принцип широко застосовувався під час запровадження аграрної реформи, внаслідок якої селяни національних меншин втратили свої маєтки52. Визначення витоків агресивності національної політики Румунії залишається справою доволі непростою. Сучасний румунський історик Ш.Пуріч свого часу намагався виправдати її зовнішніми та внутрішніми політичними чинниками: «З одного боку, оточена державами, невдоволеними наслідками війни і тим, що частина їх колишніх підданих потрапила під владу румунської адміністрації – могла стати сильною державою лише у разі створення міцного румунського суспільства шляхом стирання регіональних особливостей і придушення або мінімізації нерумунських національних ідентичностей. З іншого боку, Велика Румунія зобов’язана була виконувати положення міжнародних угод і забезпечувати політичні та культурні права для національних меншин, а якщо ні, ризикувала втратити підтримку, надану Заходом на Паризькій мирній конференції»53. Внутрішня політика офіційного Бухареста на інкорпорованих територіях, зокрема й у сфері державного управління, виглядає як безперервне й непослідовне балансування між неприхованим цинічним нехтуванням потреб і почуттів величезної частки населення власної країни та бажанням оформити їх у цілком привабливу ідеологічну обгортку – мету створення єдиної румунської нації. Теоретичним підґрунтям державної політики румунізації стала концепція історика (буковинського румуна за походженням) Іона Ністора. Автохтонним населенням Буковини він вважав румунів. Українці, згідно з його доводами, колонізували Буковину з Галичини. За підтримки австрійських властей останнім вдалося асимілювати місцеве румунське населення й витравити його національну свідомість. І.Ністор доводив, що тільки румуни є автохтонами в Буковині; тільки вони розвивали цю країну і надавали їй винятково румунського характеру. Українці ж емігрували сюди набагато пізніше і денаціоналізували автохтонне населення; більшість сучасних українців у Буковині «румунського походження, тільки вони розучилися говорити рідною румунською мовою»54. Взявши на озброєння ці псевдонаукові сентенції давньої румунської історії, Велика Румунія проголосила повернення «зденаціоналізованих румунів у лоно материнської культури» завданням номер один для національної політики, що, як ми побачимо вище, виправдовувало всі зловживання місцевих та центральних органів влади в сфері міжнаціональних взаємин. Безумовно, найскладнішими були перші роки румунської окупації. Слід зазначити, що становище українців на анексованих територіях у 1918–1920 рр. можна охарактеризувати як катастрофічне. Впродовж перших місяців окупації, коли статус зайнятих румунськими військами територій ще не був визначений, окупаційна адміністрація доволі часто загравала з місцевим населенням, намагаючись створити ілюзію органічного входження Буковини та Бессарабії до складу Регату. В офіційних виступах, зокрема міністра фінансів О.Іонко, лунали запевнення, що звільнень службовців не буде, націоналізація діловодства відбуватиметься поступово, що службовці визнача-
120
Розді л 17
тимуться з підданством самостійно, але прийняття румунського підданства є передумовою отримання привілеїв румунського громадянина (тобто можливості обіймати посаду державного службовця)55. Спеціальна міжвідомча нарада під керівництвом Л.Сіцинського навіть розробила проект нормування оплати службовців Молдавії, які були розбиті на 13 категорій. До першої віднесли обслуговуючий персонал установ (кур’єри, сторожі, прибиральники, розсильні, повара тощо), які мали отримувати 4060 крб. За найвищою категорією – 750 крб* – оплачувався труд голови та товаришів окружних судів, прокурора, керівників акцизних зборів, казенних палат, селянського банку, контрольної палати, генералів56. Ще до середини квітня в бессарабських газетах розміщували оголошення про конкурси на заміщення посад державних службовців** 57, однак так зване добровільне входження незалежної Молдавської Народної Республіки до складу Румунського королівства розв’язало руки румунським окупантам, які вже в другій половині квітня різко змінили риторику своїх взаємин з бессарабцями взагалі і службовцями зокрема. 21 квітня 1918 р. в офіційній пресі провінції були роздруковані умови прийому службовців на бессарабську залізницю, які стали універсальними для всіх категорій чиновництва: складання присяги за регламентом румунського королівства, зобов’язання протягом року вивчити румунську мову, згода з регламентом оплати труда, обіцянка прийняти румунське підданство й відмова від усякого іншого58. Окупанти досить скоро стали виявляти неповагу до місцевого населення і демонструвати свою зверхність, зазіхаючи на прикордонну Одещину і сподіваючись відхопити наступний ласий шмат українських земель*** 59. Зухвале поводження румунських окупаційних властей у перші місяці загарбання українських територій яскраво віддзеркалене в рапорті В.А.Хрисонопуло до Головного Контролера гетьманату П.Скоропадського. В ньому, зокрема, йдеться про захоплення румунами майна Південно-Західної залізниці, перешкоджання вивозу казенного майна та евакуації до України, відверті грабунки з боку румунських прикордонників. У той час як українська сторона безперешкодно відпускала зі своєї території військовополонених і захоплену раніше військову техніку (приміром, аероплани), румуни60 не пропускали жодного українця чи вантажу без здирництва. Становище українських громадян, які не змогли вчасно евакуюватися з Румунії, було відчайдушним. Гетьманський уряд зі свого боку не міг зробити нічого для його полегшення, кошти для грошової допомоги співвітчизникам, які перераховувалися дипломатичній місії в Бухаресті, внаслідок галопуючої інфляції суттєвого впливу на ситуацію не справляли.
* **
***
Лей став грошовою одиницею Бессарабії з 18 квітня 1918 р. Офіційне оголошення про заміщення посад 4 шкільних інструкторів у молдавському, болгарському, німецькому та українсько-руському районах, 3 позашкільних інспекторів при Акерманському земстві. Про зухвалу поведінку румунів ішлося в доповідній записці міністра внутрішніх справ УНР від 8 липня 1918 р. В ній повідомлялося, що румуни арештували призначеного виконуючим обов’язки Акерманського повітового старости Черепанова Константина Вікторовича і його помічника Заблоцького та примусово вислали їх з Акермана, вважаючи останній румунською територією.
Розді л 17
121
На румунських теренах (зокрема, у Бессарабії) залишилося близько 800 поштових службовців, які просили гетьманський уряд прийняти їх на службу в установи України. Перебуваючи в украй складному становищі, уряд 5 липня 1918 р. відповів, що «таку величезну кількість людей прийняти ні в якім разі неможливо, поза як в п.-т. (поштово-телеграфних. – Авт.) установах вільних посад немає, а в збільшенні штатів відомства винятково для задоволення бессарабських служачих потреби не зустрічається, бо штати і так занадто переповнені і мається багато зайвих людей». З огляду на зазначене вище колишнім російським чиновникам пропонували «залишитись покищо в установах Бессарабії, дати вимагаєму підписку про виконання всіх розпоряджень і постанов Руминської влади, але не присягати на підданство Румунії. Всі українці будуть переміщені з Бессарабії при першій змозі, по мірі відкриття вакансій»61. Утім, надалі на полегшення становища нічого зробити не вдалося – колишні держслужбовці Російської імперії, в тому числі освітяни, залишилися без засобів існування. Слід зауважити, що після розпаду трьохсотрічної імперії Романових, в умовах безперервної боротьби політичних сил за визначення державного статусу України та неодноразових воєнних інтервенцій на її теренах, складання присяги на вірність румунському королеві вимагало неабиякої внутрішньої боротьби. Незважаючи на невизначеність, відсутність підтримки з боку української держави і неясність її подальших перспектив, суттєва частка колишніх російських службовців свідомо відмовилася від кар’єри румунського чиновника. Так, зокрема вчинив кишинівський учитель І.Стрєпєтов, який вважав прийнятнішим стати чоботарем, аніж скласти присягу, а втім, таку позицію займав не лише він. У 1918 р. вимушено залишили службу в Бессарабському повітовому земстві 267 службовців, 28 викладачів Кишинівської жіночої гімназії. Поліція Акермана в липні 1919 р. докладала про відмову присягнути 64 російських, 40 болгарських, 15 молдавських, 7 єврейських і гагаузького вчителя. Останніх не зупинила навіть загроза адміністративного виселення за межі Бессарабії чи переміщення до спеціальних таборів. Вересневі буковинські газети повідомляли про звільнення понад двохсот українських учителів, які намагалися відстрочити присягу (причому її вимагали в письмовій формі) під приводом того, що розгляд українського питання в Лізі Націй не скінчився62. Особливих утисків зазнавали залізничники. Зважаючи на стратегічне значення залізничного сполучення, румунські окупанти не гребували силовим тиском для змушування службовців залізних доріг скласти присягу. У свідченнях, вміщених свого часу в радянських виданнях, йшлося про те, що румуни розстріляли частину службовців ст. Окниця, сім’ї залізничників позбавляли води аби змусити решту присягнути. Причому разом із присягою від них вимагали підписки, що вони служитимуть щонайменше 10 років63. Окупанти не лише прагли перевести все громадське життя на румунську мову, а й змінити його докорінно, поширивши в провінції засади румунського способу життя з притаманними йому ментальністю, звичаями, офіційними і навіть релігійними святами. Досить скоро штучний процес румунської колонізації окраїн перетворився на вакханалію румунських заброд. Перші кроки «румунських цивілізаторів», які зважали на контроль Ліги Націй, були досить обережними. Втім, невдовзі румунізатори перейшли до відвертих жорстких дій. Була створена така система, яка не залишала пересічному мешканцю вибору: всім службовцям відводився півторамісячний термін
122
Розді л 17
для того, щоб навчитися говорити і писати румунською, в іншому разі вони не могли претендувати на посаду. Під загрозою звільнення та депортації вчителів примушували відвідувати курси румунської мови. 1 серпня 1918 р. випускників курсів у Оргієві примусили скласти присягу на вірність румунському королю. Церемонія складання присяги відбулася в приміщенні церкви. Румунські офіцери ходили поміж рядами учителів, які присягали, й слідкували за тим, аби ті підіймали в знак вірності руку. Місцеві службовці, хоча й не мали ще визначеного статусу, відповідали перед окупаційною адміністрацією особисто. Так, сільські старости повинні були виявляти зброю у місцевого населення, доводити до населення накази окупаційної адміністрації особисто або забезпечувати читання наказів священиками у церквах і синагогах64. Згідно з наказом директора внутрішніх справ Бессарабії (28 квітня 1918 р.), префекти й начальники повітових міліцій повинні були терміново доповідати про порушення закону, префекти – щоденно відправляти звіти про положення в повіті, особливо важливі повідомлення – відсилати телеграфом, начальники міліції – оглядати свої ділянки раз на два тижні65. Суворий контроль був запроваджений у навчальних закладах. Наказом начальника румунського гарнізону м. Секуряни адміністрація шкіл була зобов’язана організувати щоденне виконання румунського гімну66. Спеціальні інструктори міністерства освіти та місцеві жандарми пильно слідкували за тим, щоб жодна з мов, окрім румунської, не звучала в школі. Румунська мова директивно була запроваджена в усіх установах, чиновництво могло залишитися на посадах тільки після екзамену з румунської мови, історії та географії. Водночас створювалися спеціальні умови для румунського чиновництва та вчительства, що стимулювали їхнє переселення до провінцій. Закон про охорону національної праці та розпорядження Міністерства освіти про так звані культурні зони передбачав для вихідців з «Regatu», які зобов’язалися пропрацювати в провінції не менше 10 років, отримання низки матеріальних вигод67. Під прес румунізації потрапили всі соціальні шари провінції: дрібна буржуазія та селянство потерпали від податкового тягаря та всевладдя сигуранци, місцева інтелігенція та чиновництво були приречені на фізичне вимирання. Румунська адміністрація не крилася у висловленні своїх великодержавницьких амбіцій. Уже в липні 1918 р. комісар Бессарабії Войтяну видав наказ, згідно з яким усі вивіски, назви вулиць та установ, інформаційні листки та оголошення мали бути написані румунською мовою, і лише у виняткових випадках допускалося дублювання іншими мовами. За невиконання наказу передбачалося покарання у вигляді штрафу до 3 тис. крб. або позбавлення волі до трьох місяців68. Королівство наводнило провінції чиновництвом, поліцейськими, префектами, які були етнічними румунами і дивилися, за влучним висловом сучасника, «…на всіх аборигенів, як на “іноземців”, під рубрику яких підводилися не лише неблагонадійні в тому чи іншому відношенні елементи, але й купці, ремісники, власники промислових підприємств і банківських контор. Останніх румунська адміністрація особливо охоче готова [була] вважати “іноземцями”, …оскільки після висилки їх за терени країни, їхні промислові заклади та банківські контори націоналізуються, тобто по-простому стають здобиччю невеликої фінансової кліки, органом якої є “Банк Романеско” п. Братіану»69. Голодна чиновницька армія дивилася на провінції як на воєнний трофей і в умовах воєнного часу діяла, наче мародери.
Розді л 17
123
У березні 1918 р. на територію Бессарабії поширили дію румунського законодавства, в Кишиневі, Бєльцях, Чимишлії, Болграді розпочали діяльність воєннопольові суди. В жовтні 1918 р. міністр юстиції видав наказ «про організацію юстиції в Бессарабії», відповідно до якого тут були створені суди, повітові громадянські трибунали, в’язниці, прокуратура й адвокатура, що діяли у відповідності до законодавства королівства. Суддями могли бути лише особи, які мали фахову підготовку і володіли румунською мовою. Загалом у краю були створені 58 військових судів і громадянських трибуналів. Створювалися також суди присяжних з розрахунку: один – на повіт. Спеціальні інструкції регламентували вимоги до присяжних: ними могли бути тільки румунські громадяни, які відповідали освітньому і майновому цензу. Судовий персонал повинен був вільно володіти румунською мовою, оскільки судові засідання відбувалися лише державною мовою. І все ж, попри урядові реверанси в галузі судової системи, переважна частина судових справ розглядалася у воєнно-польових судах, до складу яких входили королівські офіцери. В 1920 р. їх почали замінювати на воєнні трибунали, підпорядковані головам армійських корпусів, проте судова практика їх лишилася попередньою – до мирного населення застосовувалися закони воєнного часу. Саме такі суди відзначалися нечуваною жорстокістю. Скажімо, так званий процес 109 (червень-серпень 1919 р.) закінчився 19 смертельними вироками, 2 особи були присуджені до 20 років позбавлення волі, 6 – до 15, 9 – до 10. Безпрецедентні присуди було де виконувати: в кожному повіті були створені тюрми, в Кишиневі їх було дві: центральна і військова. Улітку 1920 р. королівським декретом були формально скасовані стан осади та цензура друку в бессарабській та трансільванській військових зонах, а цензура листів і телеграм – на всіх теренах королівства. Однак досить скоро стан облоги був подовжений до 1 квітня 1921 р. В цей час у Бессарабії було сконцентровано до 80 тис. солдатів семи дивізій. Селян тероризували загони воєнних каральних експедицій, що під приводом виявлення повстанців грабували і насилували місцеве селянство. Поліетнічне населення сільськогосподарських провінцій, якими, власне, були Північна Буковина та Бессарабія, стало заручником аграрної реформи, в результаті якої буковинське селянство отримало близько 8 тис. га землі, інша, значно більша частка (майже 49 тис. га) аграрних багатств провінцій була розподілена між румунськими колоністами, демобілізованими унтер-офіцерами, надстроковиками, представниками румунського чиновництва. Державна фінансова допомога румунської колонізації вкупі з політикою румунізації заклали підґрунтя вибухонебезпечної ситуації, живили ненависть у місцевого населення до всього румунського і спричинили низку заворушень на цьому ґрунті. Одразу після окупації місцеве самоврядування в Бессарабії фактично було знищене, натомість створили так звані комісії самоврядування, метою яких була розробка положень нового закону про самоврядування міст та повітів. Маючи невизначений тимчасовий характер, вони реальних повноважень та впливу не мали. Королівський уряд зробив усе можливе для того, щоби ці «органи місцевої влади» цілковито залежали від центральної влади: члени їх не обиралися населенням, а призначалися з Бухареста. Територія Бессарабії була розділена на зони, закріплені за воїнськими частинами. Останні й виконували насправді функції адміністративних органів.
124
Розді л 17
Не випадково наслідки діяльності цих установ були скоріше деструктивними. А.Іорданський про них писав: «…З відразою споглядають вцілілі старі земці, як господарюють ці “комісії” в країні, руйнуючи всі культурні та агрокультурні установи попереднього земства, як заростають травою показові поля, розвалюються агрономічні пункти, зникають одна за одною медичні станції допомоги населенню, закриваються школи і насильницьки вводиться румунська мова, як по вулицях ходять “принчипатори” і вимагають податку за вивіски не на румунській мові і штрафують за всяке слово на базарі чи в публічному місці, якщо воно вимовлене російською чи українською мовою»70. Урядницька діяльність місцевих чиновників цілком не випадково набула суто заборонного характеру. Власне, місцева адміністрація не робила нічого для розвитку підконтрольних територій та покращення становища населення. В середині 1918 р. генерал А.Войтяну без прикрас охарактеризував принципи організації місцевого управління: «Румунські службовці в Бессарабії встановили обов’язковий порядок для місцевого населення міст і сіл, що полягав у тому, що за будь-яку службову послугу необхідно давати службовцям грошові суми або інші цінні подарунки»71. Вбивча за своєю відвертістю характеристика бессарабського чиновництва була наведена в одному зі звідомлень сигуранци: «Складається враження, що… спрямували до Бессарабії самих ярих хабарників, не чесних службовців зі Старого королівства. Від останнього збирача податків до самого високого державного служителя всі крадуть із фантастичною жадібністю, аби розбагатіти. Якщо не можуть обкрадати населення, крадуть у держави…»72. Центральні урядові установи визнавали небачений рівень бюрократизму й корупції королівської адміністрації провінцій. «Моніторул офісіал» зазначав невиправдане зростання чиновницького апарату, який не мав повноважень вирішити і найменшої проблеми без узгодження з офіційним Бухарестом, а споживав величезні, як для нужденної країни, кошти73. Зважаючи на потік скарг з Бессарабії, урядовці створили парламентську комісію для їхнього розслідування. Інспекційна поїздка міністра в справах національних меншин Татареску й товариша міністра Чипаяну (червень 1924 р.) розкрила масові зловживання місцевої адміністрації. Вислухавши доповідь інспекторів, Рада міністрів Румунії, ухвалила, з огляду на незадоволення бессарабського населення лиходійством та зловживаннями чиновництва, приступити до реорганізації бессарабської адміністрації74. До провінції відрядили трьох державних комісарів для контролю за діями місцевої влади та заміни непридатних префектів, однак змін на краще не відбулося. Викриття зловживань місцевої адміністрації ні до чого не приводили, чиновник міг у будь-який момент звинуватити скаржників у більшовизмі і тим самим виправдати себе в очах офіційного Бухареста. Освячений румунською короною режим був нестерпним не лише для пересічних бессарабців, а й часто-густо для самих місцевих чиновників. Показовий приклад «відданості» місцевих урядовців ідеалам Великої Румунії знаходимо в історії Татарбунарського повстання (15-18 вересня 1924 р.). Голова ревкому А.Клюшников викликав примаря, нотаріуса, перчептора (податківець), начальника пошти та інших місцевих службовців, які на відміну від жандармів не виявили опору до революційної влади. «Ми не бандити, й не розбійники, нікого не вбиваємо, ми боремося за створення Молдавської Радянської Республіки», – заявив керівник повстанців і запропонував
Розді л 17
125
службовцям і надалі виконувати свої безпосередні обов’язки, забезпечуючи безперебійне функціонування місцевих установ і продовольче постачання населення. Всі державні службовці виявили згоду залишитися на своїх посадах і навіть отримали від нової влади зарплату за першу половину вересня75. Очевидна підтримка повстанців не лише з боку тисяч селян, а й представників місцевого чиновництва спонукала центральний уряд до чергового перегляду кадрової політики у провінціях. Після Татарбунарського повстання режим політичної реакції у Бессарабії та необмеженого свавілля чиновництва, військових та жандармерії набув статус-кво. Чиновницька армія жила за рахунок неприхованого зловживання владою: навіть найменші чини, якщо не знущалися над населенням, то тишком-нишком крали все, що могли. В серпні 1928 р. «Бессарабське слово» повідомляло про «взірцевого чиновника» – начальника калашарського поштового відділення І.Балая, який розтратив 140 тис. леїв, у тому числі й перерахованих на ім’я монахині76. Як з’ясувалося пізніше, крадіжки в поштових відділеннях набули масового характеру – поштарі регулярно виймали грошові перекази закордонних родичів місцевих євреїв77. Не відставали від поштарів й фіскальні чини: вони під розписки «збирали» борги з селянства, а потім знищували фіскальні документи; за хабарі видавали липові довідки про сплату боргу тощо78. Бухарестська інспекція виявила, що агенти перчепції жили не по прибутках, а населенню рекомендувала при оплаті податків вимагати від агентів квитанції установленого зразка. Управлінський колапс у Бессарабії на межі 20-30-х років ХХ ст. був очевидним не лише для мешканців провінції, а й для іноземних місій, що уважно слідкували за внутрішньополітичним становищем у королівстві. Так, австрійське посольство в Бухаресті, аналізуючи діяльність бессарабської ланки управління, в березні 1930 р. підсумовувало буквально таке: «Через зміцнення режиму в Бессарабії, шляхом укрупнення жандармських гарнізонів і зміцнення кордону, арештом большевицьких агентів у Бессарабії, можна досягти позитивних результатів і у адміністративній площині. Існуючі негаразди серед населення можна усунути шляхом зменшення економічної скрути і налагодження відповідного управління, що можливо зробити лише через збільшення фінансової допомоги та наявність кваліфікованих службовців, однак ці передумови майже нереальні (виділення наше. – Авт.)»79. На жаль, песимістичні висновки австрійського дипломата Лукеса справдилися. Відсутність зацікавлених талановитих управлінців вкупі з пихатістю румунів стосовно бессарабців зробили свою справу – румунський режим у провінції тримався на терорі, який рік від року набував огидніших форм. Не менш гостро національне питання стояло в Буковині. Починаючи з 1922 р. румунізація послідовно розгорталася у всіх царинах суспільно-політичного життя. Розпорядження від 17 травня 1922 р. заборонило використання української мови в суді. Згодом не тільки суди та адміністрація, а й громадські установи були зобов’язані перейти на румунську в своїх стосунках з людністю. Логічним продовженням державної політики румунізації став закон про уніфікацію адміністрації від 14 червня 1924 р., який зазначав, що мерії (примарі) можуть використовувати нерумунські мови в стосунках з партіями тільки в разі, коли останні окремо визнані Верховною адміністративною радою (департамент міністерства внутрішніх справ). Навесні 1927 р. міністр внутрішніх справ видав указ, який регламентував, що всі вивіски, дорожні
126
Розді л 17
покажчики, оголошення, реклама тощо в будь-яких приміщеннях і громадських місцях не могли друкуватися українською, якщо не мали над собою румунського відповідника. Адміністрація Чернівців рясніла написами: «Ворбіц нумай романешті» («Говорити тільки по-румунському»)80. Все це дало згодом Є.Петрушевичу підстави у петиції до президента Ліги Націй зазначити, що Румунія не виконала своїх зобов’язань щодо українського населення інкорпорованих територій. Десятилітній стан облоги (1918 – 20 листопада 1928 рр.) наклав гнітючий відбиток на життя провінцій. Збереження стану облоги в Північній Буковині та Бессарабії унеможливлювало будь-яку громадську діяльність унаслідок заборони зібрань. Доходило до того, що в прикордонній смузі не тільки будь-які збори, а й пересічна хліборобська праця унеможливлювалася чи ускладнювалася через бажання прикордонників отримувати власний зиск, користуючись з обмежень стану облоги81. Без прикрас становище оцінив Д.Квітковський: «Тоді взагалі не було ніякого закону. Був воєнний стан і повна сваволя не тільки румунської жандармерії і таємної поліції, а й кожного румунського зайди, бо ті зайди вважали себе тут абсолютними панами, а українці були для них у ролі паріїв. На звичайний танець у селі, весілля чи навіть коляду для дітей треба було спеціального дозволу влади. А такі доводилося добувати шляхом дуже довгої і комплікованої процедури. Треба було спочатку йти до священика, потім до двірника (начальника громади), потім до жандармерії, відти до окружного старости, а часом аж до повітового префекта. Розуміється, за це треба було платити офіційні такси, а особливо хабарі, бо без хабаря ніяка законна такса не допомагала»82. Жодна з реформ у провінціях не супроводжувалася такою кількістю зловживань, як аграрна. Газети повідомляли, що не лише міністр від Бессарабії п. Інкулець, а й усі його родичі отримали під час реформи найкращі шматки провінції та цілковито володарюють в останній83. Безпардонне визискування провінцій покривало витрати верхівки румунського суспільства на гуляще та розбещене життя. Бухарест з відносно невеликого міста з нерозвиненою провінційною інфраструктурою перетворився на осередок світського життя. «Бояри, чокої, чиновники, журналісти, офіцери, – усі виглядають на вулиці бездоганними, нарядними й безтурботними джентльменами, які ведуть себе так, “ніби все життя складається з одних граціозних рухів та витончених фраз”. Надвечір, коли спадає спека, всі ресторанні зали, кафе, приміщення для танців, нічні вертепи й кубла кохання залиті світлом і наповнені народом. Всюди гримить музика, шелестять кредитні папірці… – зазначав сучасник подій, французький журналіст. – Ніколи й ніде не видно таких розкошів, виставлених напоказ, такої маси автомобілів та екіпажів, як у цьому циганському Парижі, не побачиш у будь-якій з інших європейських столиць. Навіть у справжньому Парижі не побачиш нічого подібного. Цей розгул, гульбощі й пиятики пояснюються тільки злодійськими доходами чиновників та інших посадових осіб, які в цілому отримують скромне утримання. Всі вони живуть вище прибутків»84. Загальноосвітній і культурний рівень румунського чиновництва часів стану облоги віддзеркалював суперечливість внутрішньополітичного курсу урядів країни та перманентну кризовість обставин її політичної історії. Визначальною умовою зарахування на державну службу в провінціях була відданість політичному режиму королівства, фаховий рівень, особистісні чесноти, порядність були вторинними. Переважна
Розді л 17
127
більшість урядовців місцевого рівня рекрутувалася з колишніх офіцерів та унтерофіцерів, які звикли виконувати накази, не піддаючи їх сумніву. Іншу досить численну групу становили колишні службовці Старого королівства, які або скомпрометували себе, або не являли собою нічого значущого як фахівці. Внаслідок цього культурний і професійний рівень місцевих урядовців залишався пересічно невисоким. Характерним явищем румунської дійсності була сувора субординація всередині службової драбини і повна залежність від начальства. Службовці вимушено додержувалися настанов начальства, навіть у тому, що стосувалося їхнього приватного життя. Доволі типова ситуація відображена в матеріалах польського консульства в Чернівцях. Зокрема, в таємних звітах стосовно службовців польського походження та спортивного товариства «Сокіл» чиновники характеризуються як елемент боязкий, морально румунізований, який вступив до означеного товариства під тиском радника Фріделя, зважаючи на загрозу звільнення85. Сам «Сокіл» кваліфікований польськими дипломатами не інакше як «преторіанська гвардія» пана Фріделя, без прикрас окреслений і механізм її формування. Перебуваючи на високій магістратській посаді і водночас будучи впливовим членом ліберальної партії (що на той час перебувала при владі), Фрідель мав змогу віддавати прямі накази підлеглим з метою підвищення свого політичного рейтингу. Протягом 7-8 років служби він протекціонував влаштування на службу щонайменше 30 осіб у підзвітних установах, заповнив своїми ставлениками будівельний відділ магістрату (найбільш критикований за хабарництво). У такий спосіб сформувалася певна чиновницька корпорація, пов’язана не тільки обставинами вступу на службу, а й здобуттям засобів існування. «Повальне хабарництво в установах ще більше узалежнює підлеглих від начальства, людей, які отримали посади завдяки членству в партії – від самої партії. Якщо дрібний службовець, призначений на посаду паном Фріделем, не послухається його в якійсь політичній справі, не існує жодних перешкод, аби інспірувати звільнення його з посади, позитивно розглядається навіть притягнення до судової відповідальності за зловживання у випадку, коли дана справа не є складною в плані розслідування»86. Отже, у місцевих установах формувалися корупційні кубла, згуртовані на принципах колективної злочинної відповідальності. З іншого боку, повна незалежність чиновництва від місцевих мешканців і широкі повноваження часів стану облоги перетворювали їх на повновладних, доволі часто безпринципних тиранів, які не мали меж у визискуванні підпорядкованих територій. За в’їдливим зауваженням радянського аналітика А.Іорданського, «період ходіння в народ, який так само мав місце в Румунії, закінчився дуже швидко і печально завершився виходом інтелігенції з соціалістичного табору спочатку у табір ліберальний під прикриттям ревізіоністських течій, а згодом і правіше, після чого інтелігенції лишилося єдине поле діяльності – державна служба, кар’єра чиновника»87. Політична система Румунії впродовж міжвоєнного періоду перебувала в стані хронічної кризи. Зміна урядів невідворотно приводила до тотальних кадрових змін у вищих щаблях чиновництва, які закономірно поширювалися на всі рівні виконавчої влади. З роками чиновництво виробило міцний імунітет до цієї особливості політичного життя королівства і стало цілком лояльним до будь-яких урядів, що підлещувалися до нього шляхом дрібних подачок і пільг.
128
Розді л 17
У 1926 р. чиновницька армія в країні налічувала близько ста тисяч осіб88. Сучасники визнавали, що освітній і культурний рівень провінційного чиновництва залишався надзвичайно низьким. Величезні авторитарні повноваження румунських чиновників в умовах воєнного стану живили ґрунт свавілля та насилля, а невеликі видатки на утримання місцевої адміністрації поставили корупцію поза законом. Іноземці, що відвідували румунську глибинку, зазначали, що сільська румунська адміністрація поступалася хабарництвом хіба що дореформеній китайській. В окремих радах встановлювалися легальні побори за вирішення конкретних питань і навіть за вступ на державну службу. Як засвідчує регіональна преса, торгівля державними посадами була звичайною справою. Зокрема, повідомлялося, що місце префекта коштувало 200 тис. лей, примаря (громадянського начальника) – 50 тис. «Але беруть і більше, – повідомлялося в замітці “Урядові шубравства”, – залежить як кандидат на примара за багатий. Місце громадянського нотара (писаря) коштує 7000. В багатших околицях місце нотара коштує 16 000 лей»89. Привілейований суспільний статус державних службовців водночас робив їх заручниками центральних урядових структур, які тримали місцевий апарат під страхом втрати служби в цілковитій покорі. Місцеві чиновники перебували під постійним наглядом і тиском вищого начальства, яке строго слідкувало за запровадженням румунізації. Про методи залякування свідчить штатна записка, підписана префектом округу та шефом жандармів, від 24 серпня 1926 р., адресована меріям і поліцейським постам: «…Нам стало відомо, що в деякі села приїздять особи, можливо, румунські громадяни, а може, іноземного походження, які спонукають мирне і законослухняне населення підписувати петиції, які вимагають проводити навчання в школах іноземною мовою і підбурюють таким чином людей проти держави й суспільного порядку… У випадку, якщо Ви дозволите їм збирати підписи або сприятимете й допомагатимете їм у цій діяльності, Ви будете звільнені з посади або будете переслідувані законом з наступною поразкою в правах»90. Намагаючись зберегти власні посади, чиновництво йшло на будь-які зловживання, якщо вони спускалися згори. Прагнучи нейтралізувати гостроту національного питання, румунська адміністрація не гребувала відвертими фальсифікаціями і підтасовуванням фактів. Оскільки право заповнювати рубрику «етнічне походження» в статистичних бюлетенях мали винятково нотарі й секретарі сільських рад, дійсна чисельність українців у Північній Буковині весь час занижувалася. Певні позитивні зміни окреслилися в кадровій політиці Румунського королівства на межі 20–30-х років ХХ ст. Скасування стану облоги, успішність більшовицької агітації, певне послаблення внутрішньої реакції спонукали уряди націонал-лібералів реагувати на критику місцевого чиновництва у пресі і відверту конфронтацію останнього з населенням провінцій. У формі критики бездарного урядування націоналцараністів ліберали виявляли спроби активізувати місцевих урядників, підвищити їхній фаховий рівень і відповідальність за розвиток підлеглих територій. У пресі послідовно проводилася думка, що прогресивні соціально-економічні реформи уряду можуть бути запроваджені в життя лише за умови дієвої праці місцевої адміністрації. Регулярного характеру набули конференції повітових префектів та начальників головних міст, надалі – обласних директорів, які скликалися в Бухаресті у палаті Міністерства внутрішніх справ91. У березні 1930 р. уряд скликав декілька конференцій
Розді л 17
129
провінційних урядників, які підбили підсумки здійснення адміністративної реформи92. В січні 1935 р. відбулася нарада префектів з питань реалізації програми розвитку племінного тваринництва та машинізації сільського господарства. Гасло піднесення хліборобства було радо підтримане провінціями, які багато років безрезультатно чекали на завершення аграрної реформи і з надією поставилися до ідей лібералів щодо модернізації селянських господарств. Так, невдовзі після проголошення програми чернівецький префект Винту скликав нараду повітових державних службовців, на якій утворили повітовий рільничий комітет у складі префекта, директора рільничої камери, повітових інженера, інспектора, директора сільськогосподарської школи, шкільного ревізора та коменданта жандармерії майора Длужанського. Нарада ухвалила рішення про виділення префектурою грошей на закупівлю сільськогосподарських машин, які матимуть змогу орендувати селяни. Агрономи й інженери повітового комітету мали також безкоштовно консультувати селян93. Проте поворот чиновництва обличчям до власного населення виявився нетривалим, зростання крайнє правих настроїв в урядових колах звело їх нанівець. Стан хронічної економічної кризи перетворив чиновницьку кар’єру на одне з небагатьох, хоч і невелике, але стабільне і перспективне джерело прибутку. Українська інтелігенція, відсторонена від цієї сфери професійної діяльності, споглядала всевладдя румунської бюрократії і не могла змиритися зі своїм приниженим становищем. Відсутність життєвих перспектив у власній країні, приреченість на злиденне життя з болем були висловлені М.Максимовим у фейлетоні «Нехай на винних упаде суд!»: «І що ж мені робити? Дають посаду, а за те жадають від мене, зречися свого народу, підписатися їм, що я не українець, що мої діди не були українцями, що їх і мене зукраїнізовано. Так, цего їм треба. А мені? Мені треба хліба. Не видержу дальше. Отце четвертий рік розбиваюсь за кавалком хліба, шукаю його і не можу знайти…»94. Незважаючи на складність цього вибору, більшість українців не йшла на співробітництво з румунською адміністрацією, внаслідок чого її склад майже цілковито заповнювався етнічними румунами, а це збільшувало і без того глибоку прірву між населенням провінцій та їхньою адміністрацією. Найбільш вразливою і залежною від поворотів внутрішньої політики категорією службовців було вчительство – найбільш численна і найменш матеріально забезпечена верства державних службовців. Про критичні умови їхньої праці в роки стану облоги йшлося раніше, надалі їхнє становище тільки погіршувалося. Бессарабське вчительство місяцями не отримувало платні, періодично в пресі з’являлися повідомлення про голодування сільських освітян95. Створюючи видимість прогресивних змін у внутрішній політиці, начебто переслідуючи колишніх урядників-казнокрадів з числа цараністів, скорочуючи витрати на утримання чиновництва і підвищивши вимоги до професійних та особистих чеснот урядовців, націонал-ліберали водночас перетворили румунський націоналізм на визначальний чинник кадрової політики й підвищили вимоги до українського вчительства. В спеціальному циркулярі Міністерства освіти Румунії від 16 липня 1934 р. (№ 13.689-34) директорів середніх шкіл змусили повідомити підлеглих вчителів про те, що вживання будь-якої мови, окрім румунської, в школі і на вулиці каратиметься відставкою. (Дослівно: «Якщо це здається пану складним або пан соромиться розмовляти державною мовою, то він може відмовитися від посади»96.) Вчительство зобов’язали також брати активну участь у всіх
130
Розді л 17
національних румунських святах («не достатньо лише записатися до списку присутніх і недостатньо пояснювати свою відсутність»), в іншому випадку загрожував штраф в еквіваленті 5 лекційних годин і публічне попередження. Наступним кроком лібералів стало вичищення українського вчительства з навчальних закладів провінцій під час запровадження політики обмеження участі національних меншин у державних установах. Роком раніше, в контексті програми заощадження бюджетних коштів, було зменшено платню всім категоріям освітян: професор університету отримував 10 тис. леїв, тоді як полковник – 17 тис.97 Загалом видатки на вищу школу в 1933 р. були скорочені на 1/10, бюджет середньої школи – 28%, фахового навчання – 35%98. Стрімко зростало безробіття в середовищі освітян: не мали застосування своїм силам майже 12 тис. народних учителів, 8 тис. професорів середніх шкіл, 34 тис. випускників вишів. Разом із 546 акторами, 3 тис. лікарями, 1,5 тис. адвокатів, 4,5 тис. аптекарів вони становили майже 100-тисячну армію безробітних-інтелігентів99. Така велика група «запасних гравців» створювала державній машині небачений запас для маневру в політичній площині, дозволяючи маніпулювати освітянською верствою, а через неї – і всім народом. Узимку 1935 р. Буковиною прокотилася хвиля протестів учителів, які були поставлені у безвихідь інспекційною перевіркою100. Бухарестські інспектори з’ясували, що переважна більшість учителів передпенсійного віку була неспроможна здати іспит з румунської мови. Усунені з посад за незнання румунської мови 42 учителі початкових і 7 середніх шкіл створили комітет для обстоювання прав учительства, але справа щасливого завершення не мала101. Незважаючи на протести вчителів та українців, офіційний Бухарест продовжував політику нищення української школи. 14 лютого 1935 р. в Бухаресті при міністерстві освіти відбулася конференція шкільних інспекторів Буковини й Бессарабії, яка ухвалила здійснити інспекційну поїздку школами провінцій і реорганізувати місцеві школи, спираючись на результати інспекції102. Румунізація мала самі негативні наслідки для української громади. З року в рік зменшувалася частка українців у навчальних закладах усіх рівнів. Наслідки румунізації підсумувала ОУНівська «Самостійність» у невеличкій статі «Нація без мозку»: «Інтелігенція – це мозок кожного народу. Без своєї свідомої інтелігенції, нарід виглядає як без очей. Це зрозуміли наші вороги»103. Слід визнати, що українські націоналісти мали сенс: румуни вочевидь робили ставку на ліквідацію етнічних меншин через знищення їхньої культурної спадщини і позбавлення можливості здобувати сучасну освіту рідною мовою. Розуміючи величезне значення вчителя в справі культурного розвитку українського села й міста, румунський уряд зробив усе для того, щоб обеззброїти вчительство морально і матеріально. Вчителі перебували під постійним наглядом не тільки шкільної адміністрації, а й жандармерії та сигуранци, оскільки розглядалися як потенційно небезпечний політичний контингент. Наприкінці 30-х років міністерство внутрішніх справ неодноразово видавало обіжники для префектів та поліцейських інспекторів, в яких зобов’язувало їх викривати учасників політичних партій, що мали підбурливу політичну програму. Щодо вчителів особливо наголошувалося, що наслідком їхньої участі у таких партіях стане втрата роботи104. На початку серпня 1937 р. міністерство освіти видало розпорядження про те, що господарями класів у середніх школах могли бути лише етнічні румуни105.
Розді л 17
131
Подальша кристалізація ідей націонал-соціалізму та їхнє перетворення на державну ідеологію не залишило жодним іншим етнічно-орієнтованим ідеям місця в суспільному і культурному житті країни. Державні структури виявляли і жорстоко переслідували найменші ознаки інакомислення. 19 квітня 1937 р. в Чернівцях військовий суд заслухав справу звинувачення шістьох українських студентів у порушенні публічного ладу та образу нації. Студенти, які нібито свистіли під час виконання державного гімну на Шевченківському концерті (25 березня 1937 р.), отримали покарання від 5 років до 6 місяців позбавлення волі, 5 років позбавлення громадянських прав і від 10 до 20 тис. леїв штрафу106. Показові процеси розлого висвітлювалися пресою, в такий спосіб у середовищі українства плекалася атмосфера тотального страху. Перебуваючи на передньому плані ідеологічних воєн офіційного Бухареста в умовах хронічних безгрошів’я та безробіття, вчительство, особливо в містах, вимушено румунізувалося. Влучні спостереження за процесом цієї, почасти штучної, мімікрії висловлені в споминах Ю.Горбашевського про чернівецьку бурсу ім. Федьковича: «Директор – це професор Вітенку, колишній Вітенко. Він зрумунізував прізвище, щоби залишитися директором. …Латинську мову викладає професор Карп, колишній Карп’юк. Релігію викладає священик Костя, колишній Гостюк… Фізику навчає професор Вольський, мабуть поляк, славний тим, що важко говорить румунською мовою, думає своєю мовою і перекладає дослівно румунською. Поляків та німців ще не викурили, тільки українці були присилувані писатися румунами або міняти прізвища»107. Наслідки політики румунізації культурно-освітньої сфери для українства провінцій були руйнівними. В середині 30-х років 600 тис. українців Бессарабії не мали жодного періодичного видання українською мовою. Водночас росіян налічувалося близько 50 тис., але російською мовою видавалися 7 газет і декілька часописів108.
5. Румунська армія: в пошуках честі мундиру
Найчисельнішу когорту державних службовців Румунського королівства становили військові. Окупація Буковини й Бессарабії стала відправною точкою зростання чисельності військових сил королівства. В 1917–1918 рр. Бессарабія перетворилася на арену жорстокої аграрної війни. Румунські окупаційні власті спочатку безжально придушили селянські виступи, викликані відродженням поміщицьких маєтків, надалі пильно слідкували за реакцією місцевого селянства на перебіг аграрної реформи. Корона широко застосовувала армію для придушування селянських бунтів і повстань. У складі кавалерії створювалися летючі каральні загони, що наводили жах на бессарабські села. Якщо спочатку окупаційні війська налічували близько 50 тис. багнетів, то вже в квітні 1918 р. – сім дивізій, що розміщувалися у краю, налічували до 100 тис. солдатів. У цей час загальна чисельність королівської армії дорівнювала 600 тис. активних штиків, не враховуючи гарнізонних загонів, тилових і конвойних частин. Режим воєнного терору, встановлений окупантами в Бессарабії, спонукав навіть діячів Сфатул Церій констатувати, що саме армія є справжнім «адміністратором і суддею» краю, приймає й виконує свої рішення109.
132
Розді л 17
Джерела засвідчують, що повноваження військових властей періоду стану облоги нічим, власне, не обмежувались і визначалися персонально командуючими територіальних частин. Крім забезпечення цілісності територіальних надбань і придушення виступів місцевого селянства проти нового порядку, на армію покладалася місія забезпечення королівства необхідним збіжжям. Чим більше офіційний Бухарест потерпав від галопуючої інфляції та тотального продовольчого дефіциту, тим більш брутальними ставали методи визискування сільськогосподарських провінцій. Не маючи ще впевненості в тому, що приєднані території вдасться утримати назавжди, окупаційні власті намагалися вивести з Бессарабії все можливе. Генеральний комісар Бессарабії Войтяну зобов’язав селян надавати окупаційним властям вичерпні відомості про отриманий врожай та його надлишки. Низка декретів про тотальні реквізиції в провінції розв’язала руки румунським військовим мародерам, які позбавляли селян засобів існування, незважаючи на майбутнє. Так, у Бендерському повіті населенню залишили по фунту кукурудзяної муки або три чверті фунта житньої муки з розрахунку на один місяць на особу до нового врожаю110. Найменші вияви невдоволення чи непокори населення жорстоко придушувалися. В.Лунгу з низки кричущих фактів насильства окупаційної адміністрації згадує розправу над мешканцями с. Шабо. Проти неї виставили дві роти й кулеметну частину, які вчинили справжній погром, не пощадивши навіть дітей. Звичайного характеру набули публічні тілесні покарання, які застосовувалися навіть до служителів культу. Справжня вага військової влади в окупованих територіях впродовж 1918 р. охарактеризована колишніми керівниками Сфатул Церій у записці, адресованій румунському уряду (грудень 1918 р.): «Інтервенція румунської армії створила в Бессарабії режим військової окупації. Командування зовсім не зважає на громадянські власті. Водночас внаслідок Бухарестського миру зросли в нечуваних розмірах реквізиції, здійснення яких у більшості випадків проводилося в умовах повного свавілля». Безкарна й немотивована жорстокість військових і жандармів сіє в народі ненависть до нової влади, а довершує картину абсурдного нового врядування хамство й некомпетентність місцевої адміністрації. Чиновники, яких поспіхом набрали в Старому королівстві без всякого відбору, за словами ініціаторів входження Бессарабії до складу Румунії, «…з шаленством накинулися на нещасну провінцію, як на здобич, позбавлену будь-якого захисту. Жага до швидкого збагачення – ось чим керується більшість з них…»111 Користуючись станом облоги, військові підтримували становище безкарного свавілля окупантів і повної беззахисності мирного населення. Умови існування провінції в той час промовисто характеризує наказ коменданта Ізмаїльського гарнізону генерала Щєбреску від 5 грудня 1918 р., в якому не тільки детально регламентувалося життя захопленого міста, а й цинічно попереджалося населення, що війська не гарантують місцевому населенню життя і залишають за собою право використовувати всі збройні засоби від багнетів до гармат для знищення заколоту112. Відповіддю на низку селянських повстань, у тому числі і під радянськими гаслами, стало планомірне нарощування військової присутності Румунського королівства в Бессарабії, тим більше, що жоден з міжнародних актів не оговорював її межі в приєднаних територіях. На початку 1921 р. тут розміщувалися 2-й та 5-й армійські корпуси Східної армії (2 полки в Кишиневі, 2 – у Бєльцях, 3 – Згуриці, по одному – в
Розді л 17
133
Акермані, Оргіїві, Калараші, Флорештах, Бендерах, Котюжанах, Сороках, Бричанах, Унгенах, Хотині), 5 стрілецьких полків. До Бессарабії перевели майже всю кавалерію Східної армії, сім артилерійських полків й два саперних батальйони. В Акермані, крім цього, дислокувалися жандармський і прикордонний полки113. Штаб Східної армії, спрямованої проти більшовицької Росії, розміщувався в Яссах. Кишинів був місцем розташування командування 3-го корпусу, який включав 40 батальйонів, 8 ескадронів, 44 батареї, усього – 18 тис. багнетів, 10 тис. шабель, 176 гармат і 486 кулеметів114. Відповідно до законів 1908 р., 1913 р. та доповнень, ухвалених законом 23 червня 1924 р., румунська армія комплектувалася на основі загального особистого воїнського обов’язку чоловіків старших 21 року при загальному терміні військового обов’язку 29 років. Дійсна служба в сухопутних військах тривала 2, морських – 3 роки. В повоєнні роки Румунія та її західноєвропейські патрони неодноразово наголошували на необхідності створення сучасних військових сил, які були б спроможними в разі потреби відбити наступ більшовиків на Захід або принаймні зупинити його по лінії Дністра. На початку 1924 р. румунський парламент ухвалив низку законів, згідно з якими розпочалася модернізація румунських збройних сил за прикладом французької армії. В контексті реформування була створена Рада національної оборони, до якої входили міністри, принц-спадкоємець та вища рада армії (з дорадчим голосом). Територіальні окружні командування в питаннях мобілізації підпорядковувалися безпосередньо генеральному штабу. Склад дивізій був скорочений до трьох полків, були скасовані піхотні та артилерійські бригади. Верховне керівництво румунською армією здійснював король, при якому постійно перебував королівський штаб у складі начальника штабу (дивізійний генерал), чотирьох ад’ютантів і кількох офіцерів для доручень, а також Вища рада національної оборони (головою якої був прем’єр-міністр, а членами – спадкоємець престолу, міністри і члени Вищої ради армії). Вища рада національної оборони була проголошена законом 13 травня 1925 р. Вона координувала і вирішувала всі питання оборони країни. Постанови Ради набували сили після ратифікації радою міністрів, а відповідальність за їхнє виконання покладалася на тих міністрів, відомств яких ці постанови безпосередньо стосувалися. Фактичне керівництво армією здійснював воєнний міністр. Його повноваження реалізовувалися через відповідні відділи: генеральний секретаріат, великий генеральний штаб, корпус військових топографів, відділ контролю, відділ особистого складу, відділ бухгалтерії, юридичний, відділ інтендантства та відділ ремонту. Інспекторати піхоти, кавалерії, артилерії, інженерних військ, санітарне, інтендантське, технічного управління, управління військових навчальних закладів, військового майна й озброєння виконували функції управлінь міністерства, які вивчали та курували широке коло питань технічного і особового оснащення армії. Контрольні функції виконував генерал-інспекторат, який складався з трьох інспекторів. Після завершення реорганізації румунська армія складалася з 7 армійських корпусів, корпусу гірських стрільців, окремої стрілецької бригади, 2 окремих кавалерійських дивізій (стратегічна кіннота), танкового полку, полку зв’язку, 2 залізничних полків, полку понтонерів, автобатальйону, зенітного артполку, повітряного бойового флоту, 3 розвідувальних авіагруп, 1 гідропланної, 1 аеростатної і 1 експлуатаційної групи, 2 рот велосипедистів. До допоміжних частин належали 7 адміністративних
134
Розді л 17
батальйонів, 8 обозних дивізіонів і 7 санітарних рот. Морський флот королівства складався з двох дивізій: морської та річної. До першої входили 13 міноносців, 4 морехідні канонірські шлюпки, 4 кандшлюпки берегової оборони, мінний загороджувач, 1 тральщик, 6 катерів і 2 учбових судна. До річної дивізії входили 7 моніторів, 29 озброєних катерів і яхта. Головним військовим з’єднанням у мирний час був армійський корпус у складі 3 піхотних дивізій, 1 кавалерійської, 1 саперного і 1 полку важкої артилерії, адміністративного батальйону, санітарної роти та обозного батальйону. До складу піхотної дивізії входили 3 піхотних полки, 1 полк легкої та гаубичної артилерії. У мирний час армія складалася з 7 армійських, прикордонного і жандармського корпусів. Командувачу армійського корпусу, крім власне військ корпусу (близько 20 тис. осіб), підпорядковувався також і відповідний територіальний округ. Прикордонний корпус складався не з дивізій, а з прикордонних бригад двох полкових складів і роти екіпажів річкових і морських охоронних суден. Управління корпусу становили штаб, санітарне та інтендантське управління. Підпорядкування прикордонного корпусу було складним: по лінії служби – міністру фінансів, по лінії військової підготовки та охорони кордонів – воєнному міністру. Важливу роль у так званій буферній зоні відігравали прикордонні війська. Прикордонний корпус складався з 4 прикордонних полків і охоронних суден. Полк складався з 3 батальйонів 4-ротного складу, полкової кулеметної команди і полкової учбової команди. До складу полку входили 72 офіцери, 4676 солдатів. Після військових реформ 1923–1924 рр. загальну чисельність прикордонників планували довести до 19-20 тис. осіб. Еліту військових сил королівства становили повітряні сили, які мали окремий від військового міністерства бюджет. Після завершення реформ у повітряних силах мали служити 290 офіцерів, 276 старших унтер-офіцерів, 710 сержантів і капралів, 2464 солдати. Передбачалося, що під час бойових дій до корпусів будуть відправлені розвідувальні авіазагони у складі 7 ескадрилій. У розпорядженні головної квартири мали перебувати 2 групи бомбардувальників, 1 група винищувачів та група гідропланів, утім, загальне промислове відставання королівства та його технологічна залежність від західноєвропейських політичних партнерів розтягла створення боєздатних повітряних сил на довгі роки. Загальна чисельність військовозобов’язаних королівства, тих, що проходили дійсну службу та рахувалися в постійній відпустці, пограничній стражі й жандармерії, у резерві обох черг* і в міліції обох черг, 1924 р. налічувалося 2 079 409 осіб, з яких 160 тис. становили унтер-офіцери строкової служби115. 1924 р. чисельність румунських солдатів і жандармів, розквартированих у Бессарабії, сягала 100 тис. осіб, тобто близько 4% населення116. В 1926 р. чисельність армії дорівнювала 162 тис., а 1935 р. Румунія звітувала Лізі Націй, що має в особовому складі армії 315 тис. осіб, ще близько 50 тис. у складі жандармерії, близько 20 тис. прикордонників. За підрахунками В.Дембо, один солдат припадав на 48 мешканців окупованих територій117. Постійно зростали видатки на утримання військових сил. Від 1926 до 1931 р. ця стаття
* З 29 років військовозобов’язаного стану чоловіки 10 років перебували у резерві 1-ї черги, 8 років – 2-ї черги; в міліції 1-ї черги тривалість запасу становила 5 років, 2-ї черги – 4.
Розді л 17
135
бюджетних витрат зросла вдвічі, досягнувши 10,2 млрд леїв118. Як і в більшості країн, строкову військову службу новобранці-піхотинці проходили не більше, як у 50-60 км від домівок. Кавалерія та артилерійські частини поповнювалися за призовом з відповідних корпусних округів за спеціальними запитами. Частини спеціального призначення комплектувалися вихідцями з усієї країни, а флот – з мешканців приморського та придунайського регіонів. Щорічно на призов з’являлися 180 тис. осіб, з яких до армії набиралися 120-165 тис. новобранців. Привертає увагу етнічний склад румунської армії. Незважаючи на недовіру офіційного Бухареста до населення приєднаних територій, внаслідок постійного зростання збройних сил та прив’язаності особового складу армії до мобілізаційних округ питома частка національних меншин у її складі постійно зростала. В середині 20-х років етнічні румуни в армії становили 55-60%, угорці та німці – 14%, молдавани та болгари – 8%, українці, росіяни, євреї тощо – 25%. Бомбою уповільненої дії була та обставина, що пістрявість солдатської маси сполучалася з майже цілковитим переважанням етнічних румунів в офіцерському складі. Мовний бар’єр, пихатість румунських офіцерів та їхнє лиходійство розділяли армію зсередини, ставлячи в майбутньому під сумнів її обороноздатність. З іншого боку, хронічна нестача професійних військових змушувала корону закривати очі на етнічне походження офіцерів: до 10% кадрових офіцерів становили угорці та німці, майже таку ж частку склали колишні російські кадрові військові. Внаслідок проведених реформ у Румунії була створена система військової фахової освіти. Її початковою ланкою були військові ліцеї (у Яссах, Кишиневі, Крайові, Тирну-Муреші, Тирговішті), що нагадували колишні російські кадетські корпуси і мали семирічний курс навчання. До них приймали переважно дітей військовослужбовців, що заохочувало створення військових династій. Щорічно до цих ліцеїв зараховували 420-450 дітей, які по закінченні навчання спрямовувалися до підготовчих шкіл різних військових спеціальностей. Таких було дев’ять. Професійних військових готували Перша школа піхоти та адміністрації в Бухаресті, Військова піхотна школа імені принца Карла в Германштадті, кавалерійська школа імені короля Фердинанда в Тирговишті, артилерійська школа в Темешварі, інженерна школа в Котрочені, школа адміністрації та школа для підготовки жандармських офіцерів у Гроссвартейні, друга школа жандармських офіцерів у Бухаресті, морське училище в Бухаресті. Навчання у підготовчих школах тривало два роки, в морському училищі – п’ять років. У навчальних закладах, крім військових наук, викладали загальну та румунську економічну географію, історію, фінанси та статистику, бухгалтерію, технологію, хімію, психологію, логіку, мови, політекономію та правові науки. Однак нетривалість курсу приводила до поверховості уявлень військових за окресленими напрямами. Оскільки вищої військово-технічної школи в Румунії не було, підготовка військових спеціалістів відбулася шляхом командирування у закордонні школи, переважно французькі. Офіцерів генерального штабу готувала Військова академія в Бухаресті, яка налічувала два загальних курси й один додатковий, який проходили після річного стажування. Офіцери генерального штабу числилися та отримували підвищення по своїх частинах і згідно з законодавством не могли обіймати штабних посад понад
136
Розді л 17
чотирьох років. Обмежень для вступу до академії не було, зарахування відбувалося на підставі конкурсу. Неодмінною умовою вступу до підготовчих шкіл були: румунське громадянство (переважно румунська національність), добре здоров’я, вік від 17 до 21 року та політична благонадійність. Абітурієнти давали підписку про обов’язкову службу впродовж дев’яти років після закінчення школи, а кандидати в кавалерійські й артилерійські училища перед вступом вносили також реверс у розмірі 12-15 тис. леїв на придбання коня після закінчення школи. Щорічно вони поставляли румунській армії 700-1000 молодших офіцерів. Випускники шкіл отримували перший чин, що відповідав підпоручику, лейтенанту, надалі просування службовою драбиною відбувалося згідно з атестаціями на вакантні посади за вислугою літ на певних посадах. Так, для переходу з підпоручиків у поручики вимагалося не менше трьох років служби та закінчення спеціальної школи; з поручиків – чотири роки, з капітанів у майори – 5, закінчення інформаційних курсів чи академії та дворічний досвід командування; з майора у підполковники – 4 роки; з підполковників у полковники – 2; з полковника у бригадні генерали – 4; з бригадного генерала у дивізійні – 4 роки і не менш ніж 2 роки безперервного командування бригадою; з дивізійного в корпусні генерали – 5 і рік безперервного командування дивізією. Генералом не могла стати особа старша за 75 років. Офіцери-інваліди отримували наступний чин відповідно до однолітків, що впливало на підвищення їхнього пенсійного окладу119. Для періодичного підвищення кваліфікації офіцерів направляли до спеціальних шкіл певних збройних шкіл: стрілецьку школу піхоти у Слободзєї з п’ятимісячним терміном навчання, спеціальну піхотну школу в Бухаресті, а також подібні школи для кавалеристів, артилеристів та інженерів. Крім того, в країні діяли кілька шкіл для підготовки унтер-офіцерів, вступаючи до яких, юнаки давали зобов’язання відслужити в армії від п’яти до десяти років. На середину 20-х років румунська була армія однією з найчисельніших відносно кількості населення. Однак її комплектація, матеріальне та фінансове забезпечення залишали бажати кращого. Дивізійний генерал, приміром, отримував 12 092 леї (122 золотих карбованця, або 13,4 англ. фунти), бригадний – 10 321, командир полку – 7653, підполковник – 7205, майор – 6591, капітан – 6020, поручик – 4290, підпоручик – 4861 (близько 48 золотих карбованців, або 5,2 англ. фунтів)120. Незважаючи на такі, відверто кажучи, скромні показники, суспільний статус військових у Румунії був доволі високим. Виняткове становище військовослужбовців у Румунському королівстві вибудовувалося як на давніх традиціях аристократівземлевласників, так і на практиці силового утримання приєднаних територій і використання військових сил для придушення селянських повстань. Характер завдань, які постали перед армією після приєднання Буковини та Бессарабії, вочевидь не відповідав ментальності румунського офіцерства, яка базувалася на кодексі честі та уявленнях поміщицької аристократії. Виніжені синки аристократів дивилися на військову кар’єру як на можливість носити «пістрявий мундир і проводити час в розвагах». Вичерпну і нищівну водночас характеристику напомадженого, з нафарбованими губами і бровами румунського офіцерства дав свого часу Л.Троцький: «Офіцери такі розкішні ґатунком усіх своїх частин, що складно уявити собі, як це можна таких граціозних
Розді л 17
137
людей піддавати грубим й брудним випробуванням воєнного походу… в Бухаресті змогли залишитися саме ті, які краще за інших уміють вдягатися. Чистка чобіт тут перетворилася на складний і високий культ»121. Додамо, що впродовж більш як двадцятирічного періоду окупації українських територій держава поклала на їхні плечі завдання вгамування регулярних повстань бессарабських селян, а гроші на розваги та підтримку іміджу румунського офіцерства останнє здобувало переважно за рахунок безпардонного обкрадання беззахисного мирного населення. Тоді як вищі військові чини потопали в розкошах, середнє та молодше армійське керівництво перебивалося подачками румунських поміщиків, а також активно розкрадало армійські кошти. Навіть повз прискіпливу цензуру в пресі регулярно пробивалися повідомлення про злодійство румунських офіцерів: капітани Петрович та Теодорискул 13-ї дивізії в Плоєштах вкрали 5 млн леїв і зникли в невідомому напрямку; декілька мільйонів вкрали військові 8-го полку в Борушанах; капітан Рогожяну 10 полку калашарів у Баладі декілька років обкрадав свою військову частину122. Через таке ставлення військових командирів до своїх обов’язків реальне становище армії як матеріальне, так і фізичне залишалося вкрай тяжким. Чернівецький часопис «Час» у січні 1929 р. повідомляв, що туберкульоз набув загрозливого поширення навіть в офіцерському середовищі. Найбільше були вражені ним прикордонні полки, в яких на сухоти хворіло більше половини старшин123. Початок Другої світової війни та окупація Польщі стали відправною точкою прискореної мілітаризації політичного життя Румунії. В жовтні 1939 р. король проголосив мобілізацію резервістів і почав концентрувати війська вздовж північних кордонів від Мараморщини до Чорного моря. Розквартироване в буковинських та бессарабських селах румунське військо та прикордонники «грабували все, що могли»124.
6. Каральні органи держави
Спочатку поліцейські частини діяли при воїнських частинах, які окупували Бессарабію та Буковину, і підпорядковувалися безпосередньо військовому командуванню. В липні 1918 р. була організована поліція, що підпорядковувалася окупаційній адміністрації. Її завданням було «забезпечення спокою та порядку серед бессарабських громадян», які розглядалися як потенційні більшовики і повстанці. На початку лютого 1918 р. в Бессарабії розгорнула свою діяльність жандармерія: в усіх більш-менш численних населених пунктах були створені жандармські групи, що включали до 15 чинів кожна. Тільки на території Кишинівського та Оргіївського повітів, що входили в зону розміщення 11-ї дивізії, діяли 16 жандармських груп. В той час до безпосередніх обов’язків жандармерії відносилися розміщення армійських частин, військова й громадянська поліція та юридична служба125. Навесні 1920 р., згідно з розпорядженням генерала І.Поповича, на території Бессарабії створювалися особливі зведені загони, що складалися з офіцерів, жандармів і агентів сигуранци, і здійснювали постійний контроль за пересуванням військових та громадянських пасажирів залізницею.
138
Розді л 17
На утримання жандармерії та сигуранци в Бессарабії з державного бюджету виділили більш як 5 млн леїв. Оскільки довіри до місцевого населення окупанти не мали, кадри для органів нагляду і контролю рекрутувалися в Старому королівстві: вони становили до 80% жандармерії і одержували спеціальну надбавку до жалування. З вересня 1918 р. на територію Бессарабії поширили дію закону про реорганізацію жандармерії, прийнятого для Королівської Румунії. В Кишиневі був створений 3-й жандармський корпус, завданням якого були нагляд за виконанням загальнодержавних законів, охорона, підтримання порядку. Корпус не підпорядковувався громадянським властям провінції. Наприкінці 1918 р. в Бессарабії функціонували два зональні управління поліції у Кишиневі та Акермані, 9 повітових і 12 міських управлінь поліції, 11 прикордонних патрульних і 13 митних поліцейських постів. Надалі керівництво поліцією сконцентрувалося в адміністративному інспектораті Бессарабії, що розміщувався в Кишиневі. Кишинівська міська поліція складалася з кількох ділянок, 9 поліцейських префектур були створені в повітах краю. Окремо діяли 22 поліцейські ділянки у придністровській зоні, на вокзалах і в портах. Згідно з неповними відомостями на утримання бессарабського інспекторату поліції в 1920 р. було витрачено 16,5 млн леїв126. З загальної кількості 45 тис. жандармів Румунії близько 20 припадало на Бессарабію. Якщо в перший рік існування бессарабської жандармерії на її утримання виділили 14,5 млн леїв, то в 1920 р. – 50 млн127. Не відрізнялися на краще методи володарювання жандармерії у Буковині. Роль жандармів та сигуранци в запровадженні нового ладу вичерпно охарактеризував свого часу Г.Піддубний: «Арешти посипалися на голови українського населення, що, очевидно, являло собою найбільшу небезпеку для влади. Ці арешти набрали широкого розмаху по всій Буковині і відбувалися всюди… Потримавши кілька тижнів, а декого – місяців, людей випускали з тюрми, але тільки на те, щоб знову запроторити до в’язниці нові партії. Це стало ніби системою правування краєм, щоб кожного протримати в тюрмі кілька місяців і залякати та приборкати всякий опір і вгамувати дух протесту та бунту»128. Повсякденною справою було застосування тілесних покарань, хоч останні були заборонені законом. Про страшні тортури, яким жандарми піддавали буковинців, писала навіть європейська преса. Зокрема, «Франкфуртер Цайтунг» опублікувала статтю про жандарма-садиста Сидорка, який відбувся переведенням на інше місце служби. Після завершення уніфікації системи управління румунська жандармерія входила до складу війська. Жандармський корпус не мав дивізій, а складався безпосередньо з трьох бригад сільської жандармерії та батальйону піших жандармів (загалом: 11 полків сільської жандармерії, батальйон піших жандармів та навчальний батальйон). У середині 20-х років полки сільської жандармерії складалися з 3500 жандармів при 100 офіцерах. Батальйон піших польових жандармів у мирний час ніс охорону столиці, а у воєнний – повинен був невеликими загонами розподілятися між штабами піхотних дивізій. Загальна чисельність корпусу дорівнювала не менше 40 тис. осіб129. Керував ними штаб у складі трьох бюро та інтендантського управління130. По лінії адміністративної охорони та порядку жандармерія підпорядковувалася міністру внутрішніх справ, відносно навчання та охорони тилу армії під час воєнних дій – воєнному міністру.
Розді л 17
139
Впродовж румунського періоду історії жандарм перетворився на центральну постать сільського життя. Найбільшою жорстокістю і цинічністю відзначалися дії жандармерії в Бессарабії. Зважаючи на запеклий опір місцевого селянства окупації, неодноразові повстання та заворушення, центральна влада не тільки не контролювала діяльність жандармів у Бессарабії, а й заохочувала їхні безчинства. Введення стану облоги мало не меті упередити щонайменші вияви непокори місцевого населення румунській адміністрації, виконання умов облоги (комендантська година, заборона зупинятися на вулиці групами понад 3 особи, перебувати в кімнатах готелів більше як 2 особам тощо) цілковито покладалося на жандармів. Усі кишинівські установи зобов’язувалися завчасно попереджати коменданта міста про збори. Жандарм мав бути присутнім навіть на релігійних службах. Під виглядом виконання всіляких натуральних повинностей він примушував селян годувати й обслуговувати себе, а оскільки офіційний Бухарест заохочував диктаторські замашки провінційних жандармів, їхній цинізм не мав меж. Урешті доходило до курйозів: жандарми примушували селян чергувати біля запруд і вгамовувати жаб, аби ті не заважали спати начальству; чи носили шапку начальника жандармів і заставляли селян кланятися їй, наче справжньому жандармському чину тощо. Можна тільки здогадуватися про рівень авторитетності пересічного жандарма, що ж до засудження дій жандармерії з боку широких верств населення українських міст і сіл, то воно регулярно виявлялося в періодичній пресі, заявах політичних сил і партій. Утім, вони мало впливали на дійсний стан речей: вища виконавча влада не бачила іншого способу утримання приєднаних територій, крім силового варіанта; вона в особливий спосіб плекала і виховувала поліцейські кадри, здатні бузувірськими методами викорінювати найменші вияви етнічної самосвідомості меншин і забезпечувати територіальну цілісність держави. Цікаве порівняння загальноосвітнього рівня та матеріального становища вчителя та жандарма наводив часопис «Час»: «Учитель: 4 народні класи, 7 або 8 кляс учительського семінарія. Жандарм: 4 народні кляси, при війську ранга вояка… Платня: Учитель: провізоричний коло 2900 леїв, сталий учитель із одною градацією низше 4000 леїв; учитель 2 ступеня, 10 років служби і спеціальні іспити 5000; учитель 1 степеня 15 років служби і іспити 6500 леїв місячної платні. Жандарм: жандарм-вояк 3552 лея, шеф патрулі 3852-4444 леїв, шеф посту 4539-5118, шеф секції 5559-6331 леїв місячної платні до цього градації... до двох літ. Учитель крім того має обов’язки культурні і праця поза школою безплатно; перенесення в інтересі служби без відшкодування. Жандарі мають безплатно помешкання, паливо, світло, одяг і один хліб денно. Коментарі зайві»,131 – підсумовував часопис. Громадська думка навколо постаті жандарма була екзальтованою, оскільки імідж жандармерії був украй негативним. Повідомлення про жорстоке поводження жандармів з місцевим населенням, особливо селянством, нанесення тяжких тілесних ушкоджень були явищем звичайним у провінційній пресі. Найбільш брутальними були методи впливу, застосовувані румунськими жандармами на першому етапі окупації: в Бессарабії не було жодного села, що б не постраждало від середньовічних тортур. Восени 1918 р. Акерманська міська дума констатувала, що побиття, підчас надзвичайно
140
Розді л 17
жорстокі, такі, що становили загрозу життю і здоров’ю населення, стали звичайною прикметою повсякденного життя бессарабців132. Таким само буденним явищем була відсутність реакції центральної влади на самочинства жандармерії. Зокрема, Є.Петрушевич згадував випадок, коли жандарм, який тяжко побив трьох селян, один з яких три тижні провів на лікарняному ліжку, був приговорений лише до 300 леїв штрафу, до того ж цей вирок пізніше скасували133. Не буде перебільшенням зауваження, що значна частина селянських виступів та повстань, що періодично спалахували у Бессарабії, були спровоковані саме жорстокістю та брутальністю місцевих жандармів, на яких виснажене, позбавлене перспектив селянство дивилося як на безпосередню причину своїх бід. Не випадково навіть найбільше татарбунарське повстання 1924 р. розпочалося з розгрому жандармської секції, після чого перекинулося до сусідніх районів. Під час повстань жандарми і військові виступали найбільш послідовною і невблаганною силою, що нелюдськими методами викорінювала «більшовизм» бессарабців – їм не було куди відступати, в Старому королівстві для них не було ані роботи, ані землі. Окремі випадки реагування на найбільш цинічні випадки зловживань жандармських високопосадовців з’явилися лише в першій половині 30-х років, після приходу до влади лібералів. На хвилі суспільного резонансу, викликаного «процесом Шкоди», в пресі промайнуло чи не єдине повідомлення про судовий процес над жандармом вищого чину, що мав помітні наслідки. Після судового засідання, яке тривало 40 днів, генерал жандармерії Думітреску за використання посади у цілях власного збагачення та розкрадання державних коштів був засуджений на 5 років ув’язнення, позбавлення чину і відзнак за заслуги. До двох років позбавлення волі і розжалування були засуджені також два полковники, що походили фігурантами у справі134. Встановлення королівської диктатури стало зоряним часом для жандармських чинів усіх рангів, найбільше ж лютувала сільська. Взимку 1938 р., як згадує Ю.Горбашевський, селянам стало не вільно колядувати рідною мовою, жандарми складали «чорні списки» тих, що виступали за українську мову і передплачували тижневик «Час», звільнили зі служби багатьох учителів135. Наприкінці 30-х років превентивні удари по інакомислячих стали основним методом роботи поліції. В 1939 р. в Чернівецькому та Хотинському повітах регулярно проводилися арешти, преса широко повідомляла про успіхи жандармерії в боротьбі з більшовицькою загрозою. В ході однієї з таких операцій на Чернівеччині викрили керівний склад крайової організації КПР і заарештували 297 осіб, підозрюваних у більшовицькій пропаганді. Майже щоденно преса розповідала про арешти «більшовицько-жидівського» підпілля. Перечитуючи повідомлення чернівецьких газет, не важко помітити, що впродовж 1937–1940 рр. під приводом боротьби з більшовицькою загрозою, жандарми здійснили тотальну чистку шкіл національних меншин, адже більшість заарештованих були вчителями – євреями, українцями та росіянами. Окупувавши нові території, Румунія стала перед низкою управлінських проблем, викликаних тією обставиною, що законодавча база Старої Румунії була орієнтована на мононаціональну державу. В обставинах перманентних організованих та стихійних виступів і повстань, при очевидному мовному бар’єрі та досить високій етнічній свідомості українців інкорпорованих територій румунська влада бачила хиткість своїх позицій і не вигадала нічого кращого, аніж запровадити надзвичайний стан.
Розді л 17
141
Спочатку служба розшуку та поліцейські обов’язки виконували військова розвідка, жандармерія та служба безпеки військової поліції, підпорядковані безпосередньо Бухаресту. Необхідність створення спеціальних підрозділів для нагляду за населенням окупованих територій була усвідомлена офіційним Бухарестом доволі скоро, тим більше до секретні звідомлення військових змальовували приєднані території, особливо Бессарабію, не інакше як «осередок більшовизму». У грудні 1918 р. було прийнято рішення, узаконене королівським декретом від 29 січня 1919 р., про створення в Буковині Центральної служби державної безпеки (siguranţa), яку очолив Генеральний субінспекторат у Чернівцях. У Північній Буковині діяли три підвідділи служби. В Бессарабії аналогічна структура була створена відповідно до наказу міністра внутрішніх справ Г.Мирзеску (1 березня 1919 р.). Центральна служба сигуранци під управлінням генерального субінспекторату розміщувалася в Кишиневі. Генеральний субінспекторат був зобов’язаний щоденно повідомляти Міністерству внутрішніх справ, дирекції поліції та генеральній сигуранці про свої дії та спостереження. Для відстежування політичних настроїв населення, виявлення противників режиму, упередження антирумунської пропаганди сигуранца тільки в великих населених пунктах Бессарабії створила більше 400 так званих інформаційних центрів, агенти-інформатори перебували на державній службі і мали офіцерський чин, що стало запорукою їхньої відданої праці. В середині 1919 р. тільки в Кишиневі діяли 1800 таємних співробітників сигуранци, в Бендерах – близько 500. Головним завданням служби було дотримання правопорядку та загальної державної безпеки. Серед напрямів роботи сигуранци були стеження за порушеннями кордонів, запобігання більшовицької та української агітації. До повноважень структури відносилися переслідування пропагандистів, переміщення службовців-українців у внутрішні райони королівства, дотримання цензури. Зрозуміло, що найбільше роботи для неї надавали Бессарабія та Буковина, які безпосередньо межували з СРСР. Рівень дієвості сигуранци не завжди відповідав високим вимогам офіційного Бухареста, зокрема, адміністрація Буковини вважала неконтрольовані переходи так званих більшовицьких агентів через кордон звичайним нездоланним злом. Операції з вистежування та арешту перебіжчиків, які активізувалися після зміни керівників жандармерії та сигуранци провінції (так, новопризначений на початку 1930 р. керівник політичної поліції у Бессарабії вже в перший тиждень своєї служби повідомив Бухарест про арешт щонайменше 20 совєтських агентів під час перетину кордону)136, очікуваних позитивних змін не приносили. Преса щотижня рясніла повідомленнями про численні арешти більшовиків, але з часом їх менше не ставало. Слово «сигуранца» набуло в Румунії особливого значення. Тортури, порушення прав людини, розстріли без суду та слідства стали візитівкою румунської таємної поліції. Керівники структури не приховували жорстокості своїх підлеглих. Так, субінспектор Бессарабії в доповіді від 9 грудня 1919 р. писав буквально таке: «Агенти й офіцери під час допитів і далі застосовують тортури, а деякі просто в своє задоволення продовжують побої. Все це робиться для того, щоби показати свою грубість і те, що вони є “представниками влади”, перед якими населення має трепетати в страху»137. Урядовий вісник «Моніторул офісіел» цитував характеристику колишнього директора крайового департаменту внутрішніх справ: «Сигуранца в Бессарабії – це не лише справжній терор, а й справжня інквізиція»138.
142
Розді л 17
Структура відіграла вирішальну роль у придушенні будь-яких виявів вільнодумства в країні, чутко реагуючи на всі прояви активності національних меншин. Нею було придушене в крові Хотинське повстання, стихійний виступ буковинців 113-го румунського піхотного полку 17 листопада 1919 р. (покарано 149 осіб), антирумунське повстання в Татарбунарах тощо. Ліга Націй була добре інформованою про методи діяльності сигуранци та не робила нічого для захисту прав людини в королівстві. Тільки окремі представники західноєвропейської інтелектуальної та творчої еліти свого часу прореагували на кричущі факти придушення татарбунарського повстання та засудили роль, що вона відіграла у цьому. Цілком слушно Анрі Барбюс уважав місце сигуранци в адміністративній машині Румунського королівства винятковим: «Румунська сигуранца (охранка) має мільйонні суми й газети, у неї повсюди свої очі та вуха, віддані особи й найомні агенти. Охранка – це держава в державі»139. Додамо, що роль, яку відігравала таємна політична поліція в румунській державі, красномовно віддзеркалювала її політичний режим і дійсний рівень реалізації демократичних норм, закріплених в її конституції. На межі 1928–1929 рр. королівський уряд планував реформувати поліцію та сигуранцу за західноєвропейськими зразками. Приводом для проектів перегляду місця сигуранци в політичному просторі країни стала низка скандалів навколо чинів відомства. Найбільшого розголосу набула справа Костянтина Тібаку – шефа бюро в дирекції генеральної сигуранци, який був урядовцем низки установ Бессарабії. Він був викритий у шпигунстві на користь СРСР140. Згодом доволі гучна справа стосовно співробітника сигуранци в Чернівцях Тірона заслухувалася парламентом, який ухвалив передати її до дисциплінарної комісії, зважаючи на винятковий характер припущених правопорушень. Українська політична думка з натхненням зустріла довгоочікуване «прозріння» офіційного Бухареста. «Минули вже ті часи, коли перший ліпший провокатор із сигуранци був паном над кожним громадянином і міг над ним збиткуватися, – не без іронії писав один із журналістів чернівецького “Часу”, – Афера Тібаку отворила й правительственним чиновникам очі, що не всі найліпші елементи ідуть на службу в сигуранці»141. Передбачалося, що сигуранца зосередиться винятково на охороні держави проти політичного шпигунства, а поліція – на справах кримінальних. Однак компліментарні висловлювання лідерів української національної партії, як з’ясувалося згодом, були передчасними. Наміри перетворити каральні відомства на осередки правопорядку не мали успіху, поворот політичної системи країни в напрямі визнання нацизму державною ідеологією став основою подальшого розкладання жандармерії та сигуранци. *** Невиправдано високе суспільне становище, паразитизм існування, корупція, зневага до власного народу, його прагнень і потреб з боку румунського чиновництва унаочнювали хвороби румунського суспільства та румунської держави міжвоєнної доби. Захопивши сусідні території, Стара Румунія прагла перетворитися на Велику Румунію і відігравати провідну роль в європейській політиці. Принцип націоналізму був закріплений конституційно: основний закон Румунського королівства в статті 3 стверджував, що територія Румунії не може бути колонізована народностями чуРозді л 17
143
жої раси142. Водночас мрії націоналістично налаштованих політиків не збігалися з реальними економічними та культурними ресурсами держави, яка вийшла з Першої світової війни вкрай виснаженою і виявилася неспроможною на цивілізаційний ривок. Поставивши на ідею насильницької румунізації, королівство підписало собі смертний вирок. Архаїзм політичної системи, власне, й був причиною хронічного кризового стану державного та суспільно-політичного життя країни. Безкінечне балансування урядів між інтересами великих землевласників і промислово-фінансових груп у країні, де селянство було позбавлене доступу до засобів виробництва і капіталу, перетворило країну на заручницю політичних чвар, які не давали можливості перебудувати життя країни за західноєвропейськими взірцями. Величезна чиновницька армія, що з року в рік зростала, була водночас і заручницею, і підґрунтям неефективного державного менеджменту. Будування державної служби на принципах феодальної за своєю сутністю ієрархії, не підконтрольність виконавчої гілки влади громадському контролю, колоніальний стиль управління регіонами зводили ефективність державного управління нанівець. Досить сказати, що жодна з розпочатих у повоєнні часи реформ не набула скільки-небудь завершеного вигляду. Неприродно гіпертрофована, морально деградуюча, розбещена корупцією, професійно неспроможна чиновницька верства уособлювала всі негаразди румунського суспільства, яке в міжвоєнну добу не спромоглося подолати відстань між феодальним і капіталістичним світами. Прихід наприкінці 30-х років до влади націоналістів був зумовлений роками тупцювання Румунії в сінях економічно й політично прогресуючої Європи. Наприкінці 30-х років суспільство охопила ідея, що лише крайнє праві можуть здійснити модернізаційний скачок і перетворити народ «хитрунів, смиренників і скептиків» на сучасну європейську націю. Націонал-соціалізм розглядався як альтернатива цивілізаційній кризі, яка охопила передвоєнну Європу і яка не відпускала Румунію весь міжвоєнний період. Тисячі скорочених і неодноразово обманутих урядами-одноденками службовців врешті сприйняли її як власну і прагли віддати владу урядові «сильної руки», аби тільки він забезпечив їх засобами існування. Націоналісти не залишили альтернативи й у виборі напрямів національної політики: перед меншинами був поставлений вибір, або вони відмовляються від етнічної ідентифікації, розщеплюючись в етнічній державі румун, або перетворюються на громадян другого ґатунку, цілковито безправних. Націонал-соціалістська філософія створення етнічно однорідної румунської держави стала логічним фіналом невдалих пошуків шляхів натуралізації населення окупованих територій. Страх перед розвитком сепаратизму інкорпорованих територій, безумовно, був вирішальною підосновою внутрішньої політики королівства впродовж міжвоєнного періоду, втім, румунський націоналізм мав давні історичні корені й у досліджуваний період став характерною прикметою румунської етнічної спільноти. Зверхність і месіанство щодо етнічних громад, безпідставні сподівання асимілювати культурно і підкорити ідеологічно новоприєднані громади, причому зробити це в найкоротші строки, заклали непереборні суперечності у будову національної політики держави, які в часі лише загострювалися. Здійснюючи румунську сільськогосподарську колонізацію, насильницьку румунізацію суспільно-політичного та культурного життя королівства, уряд намагався
144
Розді л 17
змінити співвідношення етнічних груп у Буковині та Бессарабії на користь титульного етносу. Послідовна румунізація адміністративного апарату та освітньої справи в свою чергу заклала разючі диспропорції в сфері етнічного представництва в основоположних галузях суспільно-політичного життя, які мали вирішальний вплив на формування клімату міжнаціональних взаємин. Уже в першій половині 20-х років українське вчительство й інтелігенція масово втрачали роботу. Преважну більшість урядовців середнього та місцевого рівня становили етнічні румуни, які з’явилися в українських землях унаслідок колонізації. Винятковість їхнього становища, значні земельні ділянки, набуті коштом українського селянства, пихатість до тубільців, некомпетентність і лиходійство створили нездоланну прірву між органами місцевого державного управління та населенням провінцій. І все ж вирішальну роль у формуванні внутрішньо хворої системи управління провінціями, яка була малоефективною і трималася тільки на методах силового примусу, відіграли величезні диспропорції в структурі перерозподілу економічних багатств Румунії. Внутрішня суперечливість румунської дійсності, блискуче підмічена свого часу Л.Троцьким, не втрачала своєї актуальності й у повоєнний час. Вона, внаслідок колоніального становища Буковини та Бессарабії, навіть набувала ще більшої значущості: «Вивіски списані з паризьких, так само й кокотки. Про муніципалітет Бухареста говорять багато поганого, але… на деяких перехрестях він спорудив жерстяні споруди, такі самі, як у Парижі… З одного боку, занадто нарядні для вулиці бухарестські дами, і явно-орієнтальний характер має ритуальне чищення чобіт. А з іншого – більша половина населення ходить босоніж; між розкішних лакованих офіцерів і прекрасних дам в одному вимірі шмигають виснажені, обірвані, брудні селянські діти зі свіжими горіхами й сливами чи напівголі вошиві циганята з протягненими рученятами. Невпевнено ступають босими ногами по асфальту смугляві селяни у довгих до п’ят білих сорочках – с капустою чи качками, і, коли ви з цими білими фігурами стикаєтеся у порога готелю, вони смиренно знімають перед вами шапки. Про віки голоду, приниження і безпросвітного рабства говорить цей безмовний поклін»143. Те, що розкіш офіційного Бухареста вибудовувалася за рахунок визискування провінцій, при цьому їхнє населення було позбавлене можливості мати дійсне представництво в румунському парламенті, обіймати впливові державні посади, врешті, набувати освіту рідною мовою і спілкуватися нею в повсякденному суспільному житті, провело глибокий вододіл у суспільстві як по лінії румун – українець, так і по лінії державний службовець – місцевий мешканець. Державні службовці були перетворені вищими органами законодавчої та виконавчої влади Румунського королівства на безвідмовне знаряддя запровадження державної політики румунізації, антидемократичної за своїм змістом. І народ провінцій платив властям тією ж монетою. Ставлення народу українських земель до Румунії та її владарювання тут було вичерпно охарактеризовано авторами виданої в еміграції монументальної праці «Буковина, її минуле і сучасне» (Париж та ін., 1956.): «Румунський період не залишив за собою ні тривких монументів, ані добрих спогадів серед населення Буковини. Для українців це був період національного насилля, змагання з нерівним і брутальним ворогом, який ставив собі за мету усіми можливими засобами зненаціоналізувати або екстермінувати український автохтонний елемент. Тільки вітальність українського наРозді л 17
145
роду і висока національна свідомість дали йому змогу стійко перетривати румунську окупацію»144. Національна політика Королівської Румунії з її агресивними асиміляційними акцентами не була явищем винятковим у міжвоєнній Європі, зараженій реваншистськими ідеями повторного перерозподілу світу. Моделі вирішення національного питання, запроваджувані в Польщі, Югославії, Угорщині, мали багато спільного. Внаслідок обрання моноетнічної моделі державного будівництва всі вони проводили агресивну політику денаціоналізації, не гребуючи відвертою фальсифікацією історії, переслідуванням національних рухів, спотворенням етнічної свідомості, забороною національної освіти та преси. Зростальною в часі виявилася й антисемітська складова їхньої внутрішньої політики, яка наприкінці 30-х років знайшла логічне завершення в затвердженні націонал-соціалізму як державної ідеології в низці країн регіону. Як і поляки, румунський уряд уважав румунізацію єдиним прийнятним шляхом вирішення національного питання в державі. І румунський уряд, і польська влада практикували колонізацію як захід штучної зміни співвідношення етнічних груп у приєднаних територіях на користь державної нації. Румунські колоністи стали нав’язаною Бухарестом політичною і культурною елітою, на яку покладалися широкі завдання: нагляд за населенням провінцій, упередження й придушення непокори, витравлення автентичної етнічної свідомості, етнічне розщеплення національних меншин. Утім, доля українців у Польщі була дещо щасливішою: після терору мирного українського населення під час кампанії «пацифікації» в 1930 р. та викликаних нею широкомасштабних акцій засудження під польськими дипломатичними представництвами в Західній Європі та США уряд Польщі був змушений припинити розгром українських культурних і освітянських осередків, виключити застосування фізичних покарань учасників антипольських заходів. Парламентський лад країни уможливив виступи партій, створених національними меншинами (таких як Українське національнодемократичне об’єднання – УНДО) на захист прав етнічних громад. Вирок історії щодо країн, які зробили ставку на політику защемлення прав національних меншин, був доволі жорстким. Вони виявилися безпорадними перед нацистською ідеологічною та воєнною навалою і цілком закономірно у повоєнну добу були переформатовані на інших засадах. Ці країни просто не було кому захищати: їхні уряди та нав’язана ними політика були чужими значній більшості громадян.
Посилання до розділу 17
1 2 3 4 5 6 Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история, экономика, политика и вооруженные силы. – М.; Л., 1926. – С.143. Там же. – С.147. Буковина 1918–1940 рр.: зовнішні впливи та внутрішній розвиток: Матеріали і док. – Чернівці, 2005. – С.151. Там само. – С.154. Там само. – С.83. Конституції буржуазних країн. Конституції великих держав і західних сусід СРСР. – К., 1936. – С.296.
Розді л 17
146
7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
Цит. за: Мадиевский С.А. Политическая система Румынии. Последняя треть ХІХ – начало ХХ в. Монархия, парламент, правительство. – М., 1980. – С.169. Монарх про місію нового правительства // Час. – 1937. – 31 груд. Конституції буржуазних країн. Конституції великих держав і західних сусід СРСР. – К., 1936. – С.293-294. Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.286. Дембо В. Румыния. – М., 1937. – С.98. Очерки политической Румынии. – М., 1922. – С.35. Цит. за: Мадиевский С.А. Политическая система Румынии. Последняя треть ХІХ – начало ХХ в. Монархия, парламент, правительство. – М., 1980. – С.294. Голос Буковини. – 1935. – 17 марта. Там само. – 21 квіт. Час. – 1928. – 11 падолиста. Там само. – 23 верес. Там само. – 1932. – 18 верес. Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918–1944 рр. Погляд дипломатів: Документи. – Чернівці, 2007. – С.25-26. Наш напрямок // Зоря. – 1925. – 8 бер. Час. – 1933. – 28 січ. Очерки политической Румынии … – С.32-33. Час. – 1937. – 6 жовт. Там само. – 1932. – 19 серп., 23 верес. Там само. – 25 верес. Голос Буковини. – 1935. – 24 лют. Самостійність. – 1934. – 28 січ.; Час. – 1932. – 23 верес. Час. – 1932. – 9 серп. Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.263-264. Зоря. – 1925. – 18 січ. Політична дурійка // Земля. – 1925. – 18 жовт. Там само. – С.279. Цит. за: История Румынии. 1918–1970. – М., 1971. – С.165-166. Самостійність. – 1934. – 1 квіт. Заява президента міністрів Г.Татареску // Час. – 1937. – 14 жовт. Язькова А.А. Румыния накануне второй мировой войны... – С.208. Там же. – С.225. Рада. – 1938. – 27 лют. Язькова А.А. Румыния накануне второй мировой войны... – С.227-228. Час. – 1938. – 13 лют. Там само. – 15 лют. Буковина, її минуле і сучасне … – С.360. Роковини адміністративної реформи // Час. – 1939. – 22 лют. Язькова А.А. Румыния накануне второй мировой войны... – С.225. Час. – 1938. – 19 лют. Буковина, її минуле і сучасне… – С.361. Час. – 1940. – 24, 26, 30 квіт., 15 трав. Там само. – 1938. – 1, 2 верес. Цит. за.: Буковина, її минуле і сучасне… – С.79.
Розді л 17
147
50 51 52 53
54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86
Промова міністра внутрішніх справ Армада Калінеску // Час. – 1939. – 18 січ. Борьба трудящихся Бесарабии за свое освобождение и воссоединение с советской родиной (1918–1940 гг.) – Кишинев, 1970. – С.690. Дембо В. Румыния. – М., 1937. – С.102-103. Пурич Ш. Австрийское «наследство» и судьбы Румынской Буковины // Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи: Матеріали Міжнар. наук. конф. – Чернівці, 2000. – С.71. Цит. за: Буковина 1918–1940 рр.: зовнішні впливи та внутрішній розвиток: Матеріали і док. – Чернівці, 2005. – С.170. Сфатул Цэрий (Известия верховного краевого органа Бесарабии). – 1918. – 6 апр. Там само. – 2 апр. Див., приміром: Сфатул Цэрий. – 1918. – 15 апр. Сфатул Цэрий. – 1918. – 21 апр. Див.: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України). – Ф.3766. – Оп.1. – Спр.65. – Арк.28. Там само. – Арк.4. Там само. – Арк.26. Воля народа. – 1919. – 4, 18 верес. Ніколи не забути! Кривавий літопис Бесарабії: З офіц. док. – Харків, 1925. – С.124. Хотинское восстание: Сб. док. и материалов. – Кишинев, 1976. – С.59. Сфатул Цэрий. – 1918. – 29 апр. Хотинское восстание… – С.59-60. Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918–1944 рр. Погляд дипломатів: Документи. – Чернівці, 2007. – С.89. Борьба трудящихся Бесарабии за свое освобождение и воссоединение с советской родиной (1918–1940 гг.) – Кишинев, 1970. – С.95. Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.157. Там же. – С.165. Лунгу В. Политика террора и грабежа в Бесарабии. 1918–1920 гг. – Кишинев, 1979. – С.129. Там же. – С.130. Monitorul Oficial. – 1929. – 2. ХІІ. – P.231. Дембо В. Бессарабский вопрос: Бессарабия, Румыния, Дунай. Как захвачена Бессарабия, удержится ли Румыния в Бессарабии? – М., 1924. – С.179. Борьба трудящихся Бесарабии за свое освобождение и воссоединение с советской родиной (1918–1940 гг.) – Кишинев, 1970. – С.316-317. Бессарабское слово. – 1928. – 3 авг. Там же. – 20 авг. Там же. – 27, 31 авг., 9 окт. Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918–1944 рр. ... – С.11. Час. – 1930. – 15 січ. Рідний край. – Чернівці, 1928. – 25 падолиста. Буковина, її минуле і сучасне… – С.504. Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.65. Там же. – С.167-168. Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918–1944 рр. ... – С.34. Там само. – С.41.
148
Розді л 17
87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129
Цит. за: Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.191. Там же. – С.191. Час. – 1928. – 26 лют. Буковина 1918–1940 рр.: зовнішні впливи… – С.159. Голос Буковини. – 1935. – 27 січ. Час. – 1930. – 14 берез. Голос Буковини. – 1935. – 24 лют. Час. – 1929. – 5 лют. Там само. – 1930. – 15, 28 лют, 7 берез. Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918–1944 рр. ... – С.141. Час. – 1933. – 29 січ. Там само. – 1933. – 25 лют. Там само. – 9 серп. Самостійність. – 1935. – 13 січ. Там само. – 20 січ. Там само. – 1935. – 24 лют. Там само. – 22 верес. Час. – 1937. – 28 берез. Там само. – 1937. – 11 серп. Там само. – 23 квіт. Горбашевський Ю. Битва за Буковину. Мої спогади про драму українців під окупаціями чужинців. – Чернівці, 2003. – С.51. Самостійність. – 1936. – 2 лют. Лунгу В. Политика террора и грабежа в Бесарабии… – С.67-68. Там же. – С.70-71. Там же. – С.93-94. Там же. – С.121. Румыния. Краткий обзор вооруженных сил, политического и экономического состояния. – Харьков, 1921. – С.66-70. Там же. – С.37. Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.373. Дембо В. Бессарабский вопрос: Бессарабия, Румыния, Дунай. Как захвачена Бессарабия, удержится ли Румыния в Бессарабии? – М., 1924. – С.164. Дембо В. Румыния. – М., 1937. – С.103. История Румынии. 1918–1970. – М., 1971. – С.193. Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.375. Там же. – С.394. Очерки политической Румынии … – С.15. Час. – 1927. – 4 груд; 1928. – 29 січ. Там само. – 1929. – 16 січ. Буковина, її минуле і сучасне… – С.362. Бессарабская правда. – 1919. – 15 июня, 1 июля. Лунгу В. Политика террора и грабежа в Бесарабии... – С.97. Monitorul Oficial. – 1929. – 24.V. – P.1088, 1095. Піддубний Г. Буковина. Її минуле й сучасне: Суспільно-політичний нарис із малюнками і мапою Буковини. – Харків, 1928. – С.106-107. Иорданский А.А. Румыния. Народ, его история… – С.389-395.
Розді л 17
149
130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144
Там же. – С.403. Час. – 1929. – 11 груд. Борьба трудящихся Бессарабии… – С.97. Буковина 1918–1940 рр.: зовнішні впливи … – С.165. Голос Буковини. – 1935. – 19 мая. Горбашевський Ю. Битва за Буковину. Мої спогади про драму українців під окупаціями чужинців. – Чернівці, 2003. – С.46. Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918–1944 рр. ... – С.11. Лунгу В. Политика террора и грабежа в Бесарабии... – С.115-116. Monitorul Oficial. – 1920. – 30. XII. – P. 408. Барбюс А. Палачи. – М., 1927. – С.33. Час. – 1930. – 18 лют. Там само. – 4 берез. Конституції буржуазних країн. Конституції великих держав і західних сусід СРСР. – К., 1936. – С.284. Очерки политической Румынии … – С.15. Буковина, її минуле і сучасне … – С.390.
150
Розді л 17
Розділ 18. Специфіка радянського ладу (1917–1923 рр.)
152
Розді л 18
1. Еволюція рад у ході будівництва держави-комуни
ержавний устрій, встановлений на підвладній більшовикам території, кардинально відрізнявся від будь-яких інших. Ця відмінність мала подвійний характер: з одного боку, радянська влада навіть формально не мала аналогів у світі, а з іншого – її зміст мав суттєві відмінності від публічно задекларованих форм. Незбіг форми та змісту був характерною рисою радянської держави від її народження. У перші роки це стало важливим чинником закріплення влади більшовиків на більшій частині території колишньої Російської імперії. Щоб зрозуміти механізм державного управління в радянській Україні, необхідно проаналізувати природу радянської державності. За прикладом РСФРР вищим органом влади в УСРР проголошувався Всеукраїнський з’їзд рад, а вищими органами влади на місцях були з’їзди рад відповідного рівня. Влада рад декларувалася як неподільна, тобто про поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки не йшлося. Виконкоми рад, які були вищими органами влади у період між з’їздами рад, обиралися зі складу делегатів з’їзду. Отже, номінально повнота влади належала радам та обраним ними виконавчим органам. Фактично, однак, ради були лише однією з ланок компартійної диктатури. Але підпорядкування рад спочатку впливу, а потім контролю більшовицького керівництва сталося не відразу. Щоб перетворити ради на одну із ланок власної диктатури, більшовицьким керманичам довелось докласти чимало зусиль. Ради почали виникати після Лютневої революції стихійно. Вони відображали волю активних, але політично неструктурованих низів. Треба зрозуміти, чим були ради на початку революції. Революція, що почалася у Петрограді 8 березня 1917 р. (за новим стилем), не була схожа на відомі історії соціальні катаклізми. В ній сформувався демократичний табір у вигляді ліберального й соціалістичного партійних блоків. Ліберальний блок був менш ра-
Д
Розді л 18
153
дикальним, соціалістичний – більш радикальним, але обидва погоджувалися з тим, що країну треба вести до Установчих зборів. Проте поряд з політичними партіями з’явився ще один учасник революційних дій – табір народних низів у вигляді рад. На п’ятий день революційних подій у резиденцію Державної думи – Таврійський палац – прийшли прямо з тюрми керівники робітничої групи при Центральному воєнно-промисловому комітеті. Вони не забули досвіду революції 1905 р., коли робітники без підказки з боку партій утворювали ради – організації для керівництва політичним страйком у масштабі району або цілого міста. Тому вони звернулися до колективів, які страйкували, з пропозицією негайно надіслати до палацу своїх депутатів у міську раду. Ввечері того ж дня, 12 березня, був створений орган революції – виконком Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, який контролював дії десятків тисяч робітників-страйкарів і озброєних солдатів на вулицях Петрограда. Незабаром почали утворюватися ради (на фронтах – солдатські комітети) по всій імперії. Кожна з таких рад функціонувала сама собою, ієрархічно побудованої радянської організації не виникло. Склад рад був плинним, тому що військові й робітничі комітети могли в будь-який момент відкликати свого депутата й надіслати іншого. Політичні партії відрізнялися рівнем радикалізму, але діяли в одній системі координат – демократичній. На відміну від них ради вимагали негайної експропріації приватної власності поміщиків і буржуазії. Йшлося не тільки про ліквідацію інститутів попередньої влади, як у всіх відомих історикам революціях, а й про знищення суспільних класів. Екстремістські вимоги рад були наслідком властивої Росії гострої соціальної конфронтації, помноженої на тягар небаченої за масштабами війни. Радянський табір показав свою силу з перших днів революції. Хто змусив найближче оточення царя рекомендувати йому відійти від влади? У радянські часи на перше місце в революційних подіях ставили промисловий пролетаріат. Згуртований у великі колективи умовами виробництва, він міг діяти злагоджено й довів це у 1905 р. Щоправда, царизм теж продемонстрував тоді, що може справитися з пролетарською революцією. Навпаки, умови виробництва на селі не сприяли злагодженим діям селянства. Ненависть до поміщиків у селян визрівала століттями, але вони були розпорошені і не являли особливої загрози для поміщицького в своїй основі політичного ладу на чолі з царем-самодержцем. Аж раптом від 1914 р. сама імперія почала об’єднувати розпорошених селян поротно й побатальйонно, вкладаючи їм в руки зброю. У великих містах утворилися тилові гарнізони. В кожному з них інструктори з діючої армії готували десятки тисяч мобілізованих селян для відправлення на передову. Коли почалися заворушення в Петрограді, перед його тиловим гарнізоном постала дилема: відправлятися на фронт або повернути зброю проти начальників. Усюди, де були сконцентровані мобілізовані селяни (робітники здебільшого працювали на оборонних підприємствах), вони миттєво зробили свій вибір. Якраз після цього командуючі фронтами зрозуміли, що царя треба усунути. Силу і перспективи рад у боротьбі за владу добре зрозумів В.Ленін. Він наважився, незважаючи на всю анархічність і деструктивність рад, використати їх у формуванні своєї владної моделі. 17 квітня, вже наступного дня після приїзду зі Швейцарії до Петрограда, він виступив перед учасниками Всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. Десять тез, що містилися в доповіді, газета «Правда» надрукувала 20 квітня під назвою «Про завдання пролетаріату в даній революції». Цей
154
Розді л 18
документ, відомий під назвою «Квітневі тези», виключав більшовиків з демократичного табору, в якому об’єднувалися ліберали та соціалісти, і ставив їх у революції на окреме місце. Ленін висунув гасло: «Вся влада – Радам!». Його стратегія полягала в тому, щоб заволодіти радами зсередини, скинути уряд ліберальної демократії і поставити на його місце власний уряд у радянській оболонці. Ідея скликання Установчих зборів прямо не відкидалася, тому що була популярною в народі. Але вона відкидалась у замаскованій формі: заперечуючи суверенне право народу формувати органи влади, Ленін вимагав утворення радянської республіки замість парламентської. Він розумів, що на вільних виборах більшовики не мали шансів завоювати більшість мандатів в Установчих зборах. Завоювати більшість у радах було для них реальною справою. Доктринальний екстремізм більшовиків, які стояли за ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, частково збігався зі стихійним екстремізмом рад, які вимагали експропріації власності поміщиків і буржуазії. За твердженнями про переваги радянської республіки перед парламентською приховувалося бажання більшовиків прорватися до влади й не ділити її з іншими політичними силами. На практиці гасло «Вся влада – Радам!» означало встановлення однопартійної диктатури. Партія більшовиків повинна була, по-перше, вичистити з рад представників усіх інших партій і, по-друге, злитися з радами, які ставали владою на всіх рівнях державного управління та місцевого самоврядування. Зливаючись з партією Леніна, ради втрачали самостійність, але формально залишалися окремою структурою. Зберігаючи в собі оболонку рад й називаючи власну диктаторську владу Радянською (обов’язково – з великої літери!), більшовики діставали можливість контролювати народні низи. Перші п’ять квітневих тез Леніна були націлені на завоювання влади. Вони були точні й конкретні. Друга половина тез формулювалася у замаскованих виразах. У цій частині викладався той план дій, який мав бути реалізований після встановлення диктатури. Йшлося про перейменування партії на комуністичну, ухвалення комуністичної програми, побудову держави-комуни і створення міжнародного об’єднання комуністичних партій. Отже, привид комуністичної революції навис над країною вже в квітні 1917 р., проте ніхто не міг його чітко розгледіти. Навіть у партії більшовиків не було тих, хто міг би уявити собі довгострокові наслідки ліквідації приватної власності на засоби виробництва. У перші пореволюційні місяці успіхи більшовиків були більш ніж скромними. Виступаючи під власними гаслами, вони не могли домогтися популярності серед населення. Тому в серпні 1917 р. Ленін тимчасово відмовився від комуністичних гасел і взяв на озброєння радянські. Зокрема, замість гасла перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську більшовики підтримали всенародну вимогу укладення сепаратного миру. Замість вимоги перетворення поміщицьких маєтків на радянські господарства (радгоспи) вони підтримали селянське гасло «чорного переділу», тобто зрівняльного поділу всіх земель. Висловлюючись завжди за централізовану державу, вони підтримали вимогу федералізації Росії. Потужний пропагандистський апарат більшовиків вкарбовував у свідомість мас образ опозиційної партії, яка з приходом до влади негайно реалізує радянські гасла. У вересні Петроградська, Московська й Київська ради вперше прийняли запропоновані
Розді л 18
155
нею резолюції. Головою Петроградської ради став Лев Троцький. Спираючись на цю раду, більшовики підготували Всеросійський з’їзд рад і під час його скликання захопили владу в столиці. Вони не мали більшості в усіх радах, проте неконтрольовані ради були просто проігноровані. Жовтневий переворот більшовиків здійснювався під радянськими, а не під комуністичними гаслами. Фактично ленінська партія прокралася до влади в чужому одязі. Справжній рівень популярності більшовиків серед усього населення, а не лише серед найбільш радикальних кіл суспільства, показали вибори до Установчих зборів. За цю партію проголосували в Росії, як відомо, 25%, а в Україні – 10% виборців. Та це вже не мало жодного значення, тому що реальні важелі влади перебували в руках В.Леніна. В грудні 1917 р. була створена Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем. Після її організаційного зміцнення більшовицьке керівництво дедалі сміливіше оголошувало контрреволюціонерами всіх, хто був не з ними. Виборці тепер повинні були дисципліновано голосувати за кандидатів у радянські органи влади, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми. Термін »контрреволюційний» у пропаганді, а потім і у свідомості людей став синонімом іншого – «антирадянський». Усі недоліки рад як форми влади більшовицьке керівництво добре усвідомлювало. Наявність непідконтрольних верховній владі місцевих рад суперечила планам більшовицького керівництва. Зміцнившись при владі й поширивши її з столиці на периферію переважно шляхом пропаганди та взяття на озброєння народних лозунгів, більшовики тільки з весни 1918 р. почали свою власну революцію – комуністичну. Поставлену задачу Ленін у травні 1918 р. сформулював так: «Нам треба зовсім поновому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей»1. Ішлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично – державною) власністю, про колективізацію (а насправді – одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства. Подібних революцій світ не бачив, але за методами виконання вона являла собою типову для Росії з петровських часів «реформу згори». Як у Петрограді, так і в Харкові радянська влада була проголошена в 1917 р. депутатами рад, які представляли незначну меншість населення. Коли ж партія більшовиків перетворилася на урядову, однією з її важливих функцій стало так зване радянське будівництво, тобто створення мережі рад з контрольованим складом депутатів і єдиним вищим органом влади, якому були б підпорядковані місцеві ради. Ухвалена у липні 1918 р. Конституція РСФРР затверджувала таку конструкцію Всеросійського з’їзду рад: представники міськрад у розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представники губернських з’їздів рад у розрахунку один депутат на 125 тис. жителів2. Рівності між робітничими і селянськими депутатами бути не може, підкреслював Ленін, поки селянин є одночасно трудівником і власником, який продає на вільному ринку продукти своєї праці як товари3. Та якщо в Росії робітники користувалися п’ятикратною перевагою у представництві в радах порівняно з селянами, то в Україні під час виборчої кампанії 1919 р. як робітники, так і селяни мали вдесятеро менше представництво, ніж червоноармійці4. Пояснення треба шукати в тому, що відрізняло українських селян і робітників від червоноармійців: перші були місцеві, а
156
Розді л 18
другі – в основному прийшлі. Останні апріорі не могли бути пов’язані з національновизвольним рухом. Потребу такого диференційованого підходу до місцевих та «прийшлих» більшовикам допомогли усвідомити вибори делегатів ІІ Всеукраїнського з’їзду рад, що відбувся в Катеринославі 17-19 березня 1918 р. Незважаючи на те, що ці вибори здійснювалися на підконтрольній радянській владі (і захопленій з допомогою більшовицьких військ) території, більшовики не здобули більшості на з’їзді. Найбільш чисельною депутатською делегацією виявилися ліві есери (на той час об’єднані – українські і російські). Цьому чималою мірою сприяли більш-менш рівноправні норми представництва: 1 делегат від кожної волості, від кожної міської ради до 3 тис. населення (від 3 до 5 тис. – 2 делегати і далі 1 делегат від кожних трьох тисяч), і окремо – 1 делегат від губернської, обласної чи крайової ради5. Лише об’єднання більшовиків із українським лівими соціал-демократами допомогло їм провести потрібні резолюції. Але водночас це вплинуло на формування небажаного для верхів більшовицького режиму крену Народного секретаріату в бік українофільства. Тобто на погляд компартійного центру навіть місцеві більшовики були не досить надійними. Тому наступного року норми представництва на Всеукраїнському з’їзді рад були відчутно змінені. Після утвердження більшовиками своєї влади на перший погляд могло здатися, що місце і роль рад мало змінилися. Хоча реально партія перетворилася на державну структуру, радянська влада зберігала попередній зовнішній вигляд. У політичному словнику більшовиків не існувало поняття «державна партія». Державною іменувалася тільки радянська вертикаль влади. В компартійних документах підкреслювалася небажаність злиття обох вертикалей в одну. У резолюції VIII з’їзду РКП(б), де вперше визначалися форми відносин між партійними і радянськими органами, наголошувалося на тому, що «партія намагається керувати діяльністю Рад, але не заміняти їх»6. Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Внаслідок її побудови за принципами «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною компартійно-радянський тандем обертався до народу. Населення країни не тільки обирало персональний склад радянських органів, а й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з народних «низів». Це допомагало враховувати настрої «низів» як при визначенні конкретних кроків більшовицької влади, так і при формуванні ідеологічно-пропагандистської роботи. Диктатура системи «РКП(б) – ради» базувалася не тільки на насиллі, а й на пропаганді. Вплив на маси, переконування їх – такими були основні завдання відділів агітації і пропаганди партійних комітетів. Безпосередній зв’язок з населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання сформульованих партійним керівництвом завдань. Ради, в яких працювали сотні тисяч депутатів з пролетарських мас міста і села, стали ефективним «передавальним пасом» від керівних органів державної партії до всього населення. Без організаційних, ідеологічних та емоційних зв’язків з масами більшовики ніколи не могли б докорінно перебудувати найглибші основи повсякденного життя. Враховуючи таку конструкцію влади, важко не погодитися із думкою російськоРозді л 18
157
го вченого Олександра Ахієзера про секрети успіху більшовиків: «Найбільший секрет більшовизму полягає у тому, що більшовики, після того як вони стали керівною партією, вихоплюють із навколишньої дійсності та перетворюють у визначальні для себе різноманітні, а практично будь-які, а отже, і взаємовиключні ідеї, якщо вони забезпечують збереження державної влади»7. Тобто врахування настроїв народних мас було не метою діяльності, а засобом впливу на суспільство. Тож більшовицьке керівництво у своїх діях не керувалося побажаннями мас, а враховувало їх при плануванні своїх дій і при виконанні власної програми. Як співвідносилася винайдена Леніним система влади з іншими політичними системами? Започаткований Великою французькою революцією і Війною за незалежність американських колоній перехід до громадянського суспільства дістав друге дихання на початку ХХ ст., коли під впливом Першої світової війни розвалилися імперії традиційного типу. Однак у деяких країнах під час трансформації форм політичної влади утверджувалися не демократичні форми правління, а їх тоталітарні мутації. Якщо демократія являла собою панування суспільства над державою, то тоталітаризм характеризувався пануванням держави над суспільством. У традиційних суспільствах люди були підданими монарха, а не громадянами. Але такі суспільства більшою мірою скріплювалися становими перегородками, аніж бюрократичним апаратом, який реалізував державну волю монарха. Якісний стрибок в індустріальному розвитку, що відбувся в другій половині ХІХ ст., а услід за ним – Перша світова війна різко підвищили роль держави в житті кожної людини і всього суспільства. Одним з перших серед мислителів ХХ ст. нову роль держави в умовах світової війни зазначив М.Бухарін. 1920 року з’явилася його відома праця «Економіка перехідного періоду», в якій можна знайти такі проникливі рядки: «Війна 1914–1918 рр. поставила руба питання про державну владу… Життя державної організації, яка все у себе всмоктала, – не життя суспільства, а життя держави – стало на перший план. Якщо дідуган Гоббс писав у своєму “Левіафані”, що нема влади, яка порівнялася б з владою держави, то його “Левіафан” здався б цуценям поряд з тією дивовижною силою, яку виявив державний апарат фінансового капіталу»8. Роль державного апарату в житті розвинутих країн справді зросла в колосальних масштабах. Здебільшого, однак, вона зростала одночасно з роллю інститутів громадянського суспільства. За цих умов могутня держава не являла небезпеки для своїх громадян. М.Бухарін даремно кивав на країни «фінансового капіталу». Абсолютна всевладність державних інститутів утвердилася якраз в його власній країні. Більшовицький комуносоціалізм став найбільш довершеною формою тоталітарного устрою з усіх, які виникли в першій половині ХХ ст. Він характеризувався не тільки абсолютним пануванням держави над суспільством, а й глибоким проникненням державних інститутів в товщу суспільства. В колишній Російській імперії виник політичний устрій, який обручами терору, пропаганди і виховання скріплював державу і суспільство в органічну цілісність – державосуспільство. Радянська влада не випадково дала свою назву країні, народу, способу життя і культурі. Дві наявні окремо, але взаємопроникні владні вертикалі відокремлювали форму радянської влади від її суті. За конституційною формою це була робітничо-селянська влада, за внутрішньою суттю – незалежний від народного волевиявлення тоталітарний режим. Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом,
158
Розді л 18
за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Та відділені функціонально, обидві вертикалі фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. В.Ленін у 1921 р. підкреслював: «як правляча партія, ми не могли не зливати з “верхами” партійними “верхи” радянські, – вони у нас злиті і будуть такими»9. Інакше кажучи, більшовизм, так само як і будь-який тоталітаризм, «націлений на маси і досягає успіху в організації мас»10. На відміну від самодержавства радянська влада не мала в собі самій освяченої церквою та історією легітимності. На відміну від представницької демократії вона не залежала від голосів виборців. Декларативним носієм диктатури був пролетаріат, номінальним – «авангард пролетаріату», тобто РКП(б), а фактичним – ЦК РКП(б), тобто сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за галузь, ділянку або функцію партійно-радянської роботи. Радянська влада являла собою владу компартійної олігархії. Зосередження у верховному органі диктаторських повноважень висувало на передній план проблеми реального лідерства і наступності влади. Ці проблеми не могли розв’язуватися конституційним шляхом, тому що в конституції не було навіть згадки про державну партію.
2. Особливості державного управління у перший період існування радянської влади в Україні (1917–1918)
Кінець 1917 – початок 1918 р. відчутно відрізняється від подальшого періоду більшовицького панування. Основних відмінностей було дві. По-перше, радянська влада в Україні у цей час лише здобувала свій авторитет і паралельно йшов процес втягнення радикально налаштованих «низів» суспільства у політичну боротьбу. По-друге, на початку цього періоду більшовики не мали значної популярності в Україні навіть серед активних «низів» суспільства, а отже, не були панівною силою в радах. Радянська влада в таких умовах відчутно відрізнялася від того, що називали цим терміном у наступні роки. Тому особливості державного управління Україною кінця 1917 – початку 1918 р. потребують окремого аналізу. В становленні більшовицької влади в Україні важливу роль відіграв продуманий підхід Кремля до вирішення національного питання. Нехтувати ним більшовики не могли, оскільки знали про велику силу національно-визвольного руху. Тому керівники більшовиків, особливо в період боротьби за владу, намагалися продемонструвати свою прихильність до права націй на самовизначення. Так, у газеті «Правда» від 17 червня 1917 р. Ленін назвав «скромнейшими и законнейшими» вимоги УЦР про надання автономії Україні, а відмову їх виконати – «неслыханным бесстыдством, дикой наглостью контрреволюционеров, истинным проявлением политики великорусского “держиморды”» (цитується російською з метою передачі колориту ленінських висловлювань). Основну критику в своїй статті Ленін спрямував навіть не проти Тимчасового уряду, а проти своїх конкурентів у радах – есерів і меншовиків. Це було цілком логічно, особливо з огляду на звинувачення Української Центральної Ради з боку керівних кіл
Розді л 18
159
цих партій у «ленінстві в національному питанні». Така ленінська позиція та геть негативне ставлення до неї інших, навіть соціалістичних партій зайвий раз підкреслює той факт, що ідею політичної автономії чи то навіть відокремлення України від Росії як цілком можливого і закономірного розвитку подій першими на загальноросійському рівні висловили більшовицькі керівники. На терені України найголовнішим суперником більшовиків у боротьбі за владу була багато в чому схожа у своїх організаційних основах на радянські органи влади Центральна Рада, яка постала на хвилі національно-визвольного руху. З огляду на згадане вище активне використання національного питання у боротьбі зі своїми всеросійськими конкурентами – есерами та меншовиками, більшовики після захоплення влади не могли просто так відмовитися від власного гасла про право націй на самовизначення аж до відокремлення. Однак і миритися з утратою України вони не збиралися. Немає підстав стверджувати, що в Кремлі існував чіткий і заздалегідь обдуманий план поглинення України. Спочатку основним наміром більшовиків було опанування Центральної Ради «зсередини». Суть такого поглинення полягала у встановленні контролю над Центральною Радою шляхом її переобрання на І Всеукраїнському з’їзді рад в грудні 1917 р. Однак, на відміну від есерів і меншовиків напередодні ІІ Всеросійського з’їзду рад, діячі Центральної Ради розгадали наміри більшовиків і мобілізували своїх прихильників. У результаті, як визнав М.Скрипник в інтерв’ю кореспонденту «Известий» на початку квітня 1918 р., «Перший з’їзд рад України дав більшість прихильникам Центральної Ради»11. Поразка на київському з’їзді рад не поставила крапку в намірах більшовиків контролювати Україну за допомогою Центральної Ради. Цікавим підтвердженням «радівському», а не «совітському»* баченню опанування України є публікація в «Известиях» від 29 (16) грудня 1917 р., тобто вже після утворення харківського субцентру більшовицької влади в Україні. У повідомленні про його створення наголошувалося: «Утворилася нова Українська Рада на противагу Центральній Раді в Києві. Вона склалася з представників українських полків і робітників-шахтарів. Київську Раду називають панською, і з кожним днем вона втрачає авторитет»12. Іншим підтвердженням тези про «радівське», а не «совітське» бачення майбутнього України є вітальна телеграма представників з’їзду військових частин Московського військового округу українському народу, відіслана до Харкова у відповідь на повідомлення про харківський І Всеукраїнський з’їзд рад України. У цій телеграмі віталася «нова українська Центральна рада» – саме так був охрещений Центральний виконавчий комітет рад України, обраний на цьому з’їзді13. Ці приклади свідчать, що протягом 1917–1918 рр. більшовики лише набували досвіду в державному управлінні на території національних окраїн, який вони використали в наступні роки. Україна була першою національною одиницею, яка проголосила свою державність, але не виявила бажання відокремитися від Росії (на відміну від Польщі, яка, щоправда, на той час була окупованою, та Фінляндії).
* У друкованих виданнях кінця 1917 – початку 1918 р. термінами «совітський» та «радівський» (радянський) означали різні політичні явища. Не про «радянську», а про «совітську» владу йдеться у написаних українською мовою статтях і постановах Народного секретаріату чи інших органів радянської УНР. Розді л 18
160
Ленінське бачення шляхів розв’язання національного питання далеко не завжди розділялося місцевими більшовиками. Зробимо невеликий відступ, без якого важко зрозуміти ситуацію грудня 1917 р. Від самого початку Російської революції 1917 р., коли під тиском обставин більшовики були змушені виголошувати привабливі гасла в національному питанні, для київської організації більшовиків було правилом антиукраїнська позиція. Ще на квітневій 1917 р. конференції РСДРП(б) співдоповідачем Сталіна з національного питання був Георгій Пятаков, який, як образно зазначалося в одному з навчальних посібників 1930 року, «з жартів долі був у той час найвпливовішим робітником на Україні»14 і представляв київських більшовиків. Свій виступ проти наявності у партійній програмі «права націй на самовизначення» він обґрунтував так: «Соціал-демократи проголошують права, щоб так чи інакше їх здійснювати (виділено нами. – Авт.). Якщо ми кажемо, що здійснювати ці права шкідливо, то не зрозуміло, заради чого це право проголошується»15. Інакше кажучи, Пятаков виступав за те, щоб показати широкому загалові стратегічне (тобто таке, що не визначається суто тактичними міркуваннями, викликаними необхідністю захопити владу) бачення розвитку країни. Адже думка про те, що здійснення права на самовизначення на практиці суперечить більшовицьким планам на майбутнє, ніким не заперечувалася на партійній конференції. Однак боротьба з «відкритим забралом» могла лише завадити більшовикам здобути владу, і тому Ленін наполіг на схвалення привабливих національних гасел. Власні програмні засади більшовиків були неприйнятні для більшості населення і, як показав історичний досвід, далекими від оптимального шляху розвитку. Тому вони перейняли народні гасла. Хоча гасло про «право націй на самовизначення» було й раніше записане у програмі партії, але мало занадто абстрактний вигляд. Та ситуація змінилася, і тепер це гасло можна було використати для захоплення влади. Тому більшовицьке керівництво заговорило про нього вголос. Від травня до листопада 1917 р., тобто до захоплення влади в Петрограді, РСДРП(б) була єдиною загальноросійською партією, керівництво якої не лише формально підтримувало прагнення України до автономії, а й постійно підкреслювало скромність українських вимог. У результаті у масовій свідомості, за свідченням В.Шахрая, була поширена думка, що «большевики (а это российская партия, ибо у нас, у украинцев, большевиков нет, – говорили украинцы) искренние друзья Украины»16. Значення більшовицької агітації та пропаганди в умовах кризи виявилося визначальним. Делегати ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, що відбувався наприкінці жовтня 1917 р. у Києві, завадили відправці збройних частин до Петрограда і цим самим фактично врятували більшовицьку владу. Основне вістря своєї агітаційної роботи в Україні наприкінці 1917 р. більшовицьке керівництво спрямувало на солдатські маси, які й визначили долю революцію. У листопаді – на початку грудня 1917 р. більшовицька агітація ще не досягла потрібних результатів, чимало збройних частин лояльно ставилося до Центральної Ради. Коли керівники збільшовизованих військ (росіян за національністю) у Києві вже на початку грудня прагнули силою зброї повалити УЦР, їх зупинила наявність українських військ, які ще підтримували Центральну Раду17. Тому головним засобом боротьби з УЦР на початку грудня було обрано «розкладення» українізованих військових частин. Ключовим чинником його
Розді л 18
161
успішності став лозунг негайного миру, який доповнювався формальним визнанням національних вимог українців. Швидкоплинні події зумовлювали іноді різне бачення майбутнього України у місцевих більшовиків і їх керівного центру. Після того як більшовики захопили владу в Петрограді, а українські сили завадили їм зробити це в Києві, частина провідних діячів більшовицької партії в Україні не приховувала свого ворожого ставлення не лише до Центральної Ради, а й до самої ідеї українського національного визволення. На першій Всеукраїнській конференції більшовиків, що відбулася 3-5 грудня 1917 р. у Києві напередодні І (Київського) Всеукраїнського з’їзду рад, одна з керівників київських більшовиків і майбутній фактичний керівник Народного секретаріату Євгенія Бош критикувала Леніна за його «надмірну» увагу до національного питання: «Відповідаючи на національне питання “правом націй на самовизначення”, ми штовхаємо пролетаріат в обійми імперіалістичної буржуазії»18. Володимир Ауссем, перший народний секретар з фінансових справ Народного секретаріату, висловився на цьому зібранні ще відвертіше: «Національна проблема стає контрреволюційною»19. Про те, що це не була випадковість, свідчить ставлення до усього національноукраїнського з боку зрусифікованих робітничих мас, які на той час значною мірою вже перейнялися більшовицьким впливом. Характеризуючи їхню роль в утворенні першої української радянської державності, Володимир Затонський на пленумі ЦК КП(б)У, присвяченому українізації, наголошував у червні 1926 р.: «Хоча маса пролетарська і була настроєна рішуче проти усякої України, але, фактично, хто тую Радянську Україну збив, хто її організував? Безумовно, на кістках, на крові тих пролетарів, що ненавиділи навіть мову українську, бо вважали її за буржуазну»20. Однак насправді зовсім не «маса пролетарська» визначала питання про владу. Головною силою була сформована переважно із селянства регулярна армія, де національна проблема аж ніяк не втратила актуальності. І це добре розуміло центральне керівництво більшовиків. Після провалу спроб захопити владу на І Всеукраїнському з’їзді рад воно вирішило змінити тактику поведінки в Україні. Довести свою послідовність у національному питанні і звести до соціальних суперечностей протистояння з Центральною Радою ленінське керівництво вирішило іншим шляхом: воно зініціювало створення радянської УНР – територіального радянського утворення з деякими національними ознаками. Ленін наполіг на тому, щоб пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з’їзду рад переїхали до Харкова і приєдналися до з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну. Об’єднаний з’їзд відбувся 24-25 (11-12) грудня 1917 р. і був проголошений «справжнім» І Всеукраїнським з’їздом рад. На ньому й була утворена радянська УНР. В ухваленій резолюції роз’яснялося: «І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, визнаючи Українську республіку як федеративну частину Російської республіки, оголошує рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, викриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»21. Слід підкреслити, що в цей час про незалежність радянської України, втім, як і УНР Центральної Ради, не йшлося. Більшовицьке керівництво ввело до складу уряду якомога більше діячів, які працювали в Україні, або ж етнічних українців з інших регіонів. Воно усвідомлювало велику вагу національно-визвольного руху й намагалося використати цей рух у влас-
162
Розді л 18
них інтересах. Але серед більшовиків України не вистачало лідерів, які могли б, формально не заперечуючи права українців на самовизначення, впроваджувати потрібну більшовицькому центру політику. Тому й було здійснено низку кадрових кроків, які поліпшили ситуацію. З Петрограда до України були відряджені такі знакові постаті, як Микола Скрипник, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков. Обраний в Харкові 30 (17) грудня 1917 р. народним секретарем праці радянської України, Скрипник відряджався для цієї роботи з Петрограда 4 січня 1918 р. (22 грудня 1917 р.) Центральним комітетом РСДРП(б) «в якості агента ЦК»22. Ці призначення, поряд із висуванням на головні посади більшовицьких діячів з «українським прізвищами» (Василь Шахрай, Георгій Лапчинський тощо) мали на меті продемонструвати «українськість» більшовицької влади. Наявна в партії централізована структура управління змусила підкоритися обраній лінії й тих більшовицьких керівників в Україні, які вважали національну проблему «контрреволюційною». Посиленню симпатій до РНК Росії серед українців сприяли рішення ІІІ Всеросійського з’їзду рад, що відбувся у січні 1918 р. На ньому, зокрема, була ухвалена резолюція, у якій наголошувалося: «Російська Соціалістична Радянська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація радянських республік цих народів»23. Ідея «вільного союзу вільних націй» була продубльована і в ухваленій з’їздом «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу»24. Проголошення такого «федералізму» формально знімало перепони до «соціальної» інтерпретації суперечностей між УЦР і більшовиками. Росія де-юре перетворилася, як це вимагалося в ІІІ Універсалі Центральної Ради, на «федерацію вільних народів». На посилення впливу більшовиків у суспільстві загалом і в радах зокрема працювали не лише члени РСДРП(б). З’явилося поняття «український більшовик», хоча ще на початку грудня 1917 р. воно багатьма сприймалося як нонсенс. Так, наприклад, оголошення головуючим на засіданні Київської ради робітничих і солдатських депутатів від 5 грудня (24 листопада) 1917 р. Леонідом Пятаковим про те, що слово надається «українському більшовику Пащенко» викликали у присутніх соціал-демократів та есерів «шум, сміх, крики: “Звідки ти взявся?”»25. Але ситуація почала змінюватися. «Українськими більшовиками» називали переважно тих лівих українських соціалдемократів, які беззастережно підтримали дії РНК Росії. Так, наприклад, Афанасій (Опанас) Буценко, делегат І з’їзду КП(б)У, а в грудні 1917 року – член УСДРП, «вже був у складі Полтавської організації більшовиків і з відома Губкома здійснював розкол» у лавах УСДРП26. Про нетотожність «більшовиків» та «українських більшовиків» свідчить і Євгенія Бош. Характеризуючи партійний склад Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові, вона писала: «На нараді фракційні делегати розділилися наступним чином: більша частин – б-ки – менша с.р (ліві), декілька осіб з українських більшовиків та два інтернаціоналіста»27. Зникло поняття «український більшовик» як щось відокремлене від РСДРП(б)/РКП(б) лише з утворенням КП(б)У влітку 1918 р. У резолюції І з’їзду КП(б)У зазначалося: «Беручи до уваги: 1) що українські ліві соціал-демократи вже давно порвали зв’язок з офіціальною УСДРП, визнали себе комуністами і працюють спільно з комуністами, злившись в одну організацію, і що представники закордонного бюро лівих українських соціалдемократів брали участь в роботі Організаційного бюро по скликанню конференції; 2) що таким чином окремої від Комуністичної партії ЛУСД не існує, – І з’їзд партійних
Розді л 18
163
організацій комуністів (більшовиків) України постановляє визнати, що об’єднання з лівими незалежними українськими соціал-демократами відбулося»28. Ані Раднарком, ані Народний секретаріат жодного разу публічно не ставили під сумнів національні права українського народу. Вони постійно наголошували, що існує лише одна відмінність між владою «совітів» і Центральною Радою – соціальна. Мовляв, лише «совітська» влада захищає інтереси трудового народу. Дії Ради народних комісарів Росії наприкінці 1917 – на початку 1918 р. з її ліберальним ставленням до національної проблеми та з проголошенням радикальних змін у соціальній сфері сприяли збільшенню кількості симпатиків радянської влади серед членів Центральної Ради. Українські ліві есери (майбутні боротьбисти) на початку 1918 р. навіть готували «прорадянський» державний переворот у Центральній Раді. Ідеї народності й органічності радянської («совітської») влади в Україні поширилися після підписання Центральною Радою договору з Німеччиною та АвстроУгорщиною. Поряд із негативним ставленням до залучення недавніх ворогів до внутрішніх справ України, свою роль зіграла наявна на той час «народність» місцевих рад, її непідконтрольність будь-якій політичній силі. Особливої популярності ради набували серед солдатських мас. Саме солдати після фактично зініційованої більшовиками самодемобілізації стали основним детонатором соціального вибуху на селі в наступні місяці. Розкладницька робота в армії, головним гаслом якої була вимога негайного миру і розпуску армії, в Україні перш за все мала своєю метою знешкодити ті військові сили, які могли б підтримати Центральну Раду. Це завдання було виконане – українізовані частини колишньої регулярної армії наприкінці грудня 1917 – на початку січня 1918 р. у масі своїй не виступили на підтримку Центральної Ради і самодемобілізувалися. Ось як характеризує наслідки розкладницької роботи один з керівників більшовиків Києва у 1917 р. Михайло Майоров: «І коли розпочалася збройна боротьба більшовиків із Центральною радою, то на більшовицькому боці була робітнича класа, її збройна сила – Червона армія та салдатські частини, що складалися переважно з росіян. У Центральної ж ради було “вільне козацтво” та українізовані частини старої армії, що, правда, в момент рішучої боротьби під кінець 1918 року (так у тексті, насправді 1917 року. – Авт.) майже цілком відмовилися підтримувати Центральну раду. Але більшовицьким організаціям ще не пощастило дістатися до села і прихилити його на свій бік. Це відограло рішучу й негативну роль в поразці 1-го жовтня (тобто першої спроби більшовиків встановити свою владу в Україні. – Авт.) на Україні. Цим же пояснюється й те, чому німці так легко окупували Україну»29. Розкладання українських військових частин зовсім не означало їхнього переходу на бік більшовиків. Через короткий проміжок часу воно бумерангом вдарило по самих більшовиках – реально боєздатних частин майже не було і радянську владу в Україні нікому було захищати. Характеризуючи події лютого-березня 1918 р., Є.Бош відверто визнавала: «Сочувствия и симпатии были не на стороне Советских отрядов. Почти всюду отступающие отряды обстреливались местными белогвардейцами, не встречая противодействия со стороны населения. Находясь на своей “родной” Украине, красноармейцы не были уверены, что их не встретят в тылу огнем»30. Звісно, таке ставлення не було результатом лише розкладницької роботи в колишніх військових частинах, воно значною мірою посилилося внаслідок тих звірств, які вчи-
164
Розді л 18
няли на своєму шляху радянські війська під загальним керівництвом М.Муравйова. Проте головним чинником була таки зневіра у будь-якій центральній владі та небажання воювати. Така зневіра у центральній владі не сприяла її зміцненню. Та, попри все, центральні органи влади радянської УНР існували і розвивалися. Їхні форма і зміст стали компіляцією центральних органів влади УНР і радянської Росії. Так, якщо назви радянської України (УНР) та її уряду (Народний секретаріат), військових формувань (червоне козацтво) були тотожні або схожі на національні українські, то система організації влади була запозичена з радянської Росії. Ініційований більшовицьким керівництвом І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів «з участю селянських депутатів» 25 (12) грудня 1917 р. проголосив у Харкові Україну «республікою Рад». У резолюції з’їзду наголошувалося: «Влада на території Української республіки віднині належить виключно Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів; на місцях – повітовим, міським, губернським та обласним Радам, а в центрі – Всеукраїнському з’їздові Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітетові [ЦВК] і тим органам, які він створить»31. У цій же постанові вищий орган радянської влади між Всеукраїнськими з’їздами рад називався також Тимчасовим ЦВК. Такий додаток до його назви формально став наслідком того, що у з’їзді брала участь лише «частина селянських депутатів». Пізніше намічалося провести з’їзд селянських рад і на ньому дообрати членів ЦВК рад України. Те, що у роботі з’їзду брали участь представники лише 82 рад з близько 240 наявних, причому більшість із них (46) – із Донецько-Криворізького басейну32, не бентежило нову владу – вона вважала себе законною. Найбільш уживаною була інша назва цього владного органу – ЦВК рад України. Кількісний склад його не був сталим. Спочатку це було 41 особа: 35 більшовиків, 4 лівих есера, один лівий соціал-демократ та один меншовик-інтернаціоналіст33. Найбільш вагомою зміною у кількісному складі стало кооптування до ЦВК рад України 20 членів за результатами Всеукраїнської конференції рад селянських депутатів, з яких 10 були більшовиками34. На перших засіданнях ЦВК рад України були обрані інші керівні органи радянської України. Так, 26 (13) грудня було обрано тимчасову президію ЦВК рад України у складі Володимира Аусема, Ісаака Ерліхермана, Євгенії Бош, Сергія Бачинського та Василя Шахрая35. Наступного дня було розглянуто питання «про офіційну назву міністерств» і вирішено затвердити таку назву – «Народний Секретаріат Української Робітниче-Селянської Республіки» та окремих секретарів «Народний Секретар… справ»36. 28 (15) і 30 (17) грудня відбувалися вибори персонального складу президії ЦВК рад України та народних секретарів. Дві дати виборів пов’язані з тим, що на першому засіданні не було кворуму і його визнали недійсним. У результаті була сформована президія ЦВК ради України з 5 осіб на чолі з українським соціал-демократом Юхимом Медведєвим (інші були більшовиками) та 13 народних секретарів37. Зазначимо, що абсолютну більшість нових урядовців становили місцеві діячі, які частково доповнювалися надісланими з Петрограда більшовиками з українськими прізвищами та з українським корінням. Пізніше такої «української» одноманітності в уряді України Кремль вже не допускав. Однією з перших ухвал ЦВК рад України, засідання якого спочатку відбувалися досить часто, став протест проти спроб російського Раднаркому налагодити взаємоРозді л 18
165
відносини з Центральною Радою. За пропозицією Георгія Лапчинського було ухвалено резолюцію, в якій наголошувалося, що уряд Росії повинен «у всіх питаннях, що стосуються Української Республіки, діяти виключно у згоді з Народним секретаріатом і через Народний секретаріат»38. Це була лише перша ластівка – надалі, незважаючи на визнання федеративного зв’язку з Росією, державницька риторика Народного секретаріату лише посилювалася. Це непокоїло більшовицький центр. Певна нелегітимність Народного секретаріату та ЦВК рад України навіть у радянському полі спонукала до скорішого скликання ІІ Всеукраїнського з’їзду рад. Його спочатку планували скликати в Києві, куди невдовзі після захоплення міста більшовицькими військами перебрався Народний секретаріат. Київ як природна національна столиця України ні в кого не викликав сумніву, а Народний секретаріат у телеграмі до РНК Росії від 10 лютого (28 січня) підкреслював: «Робітниче-селянська Радянська влада правитиме з Києва»39. Не останню чергу переїзд до Києва був зумовлений спробами більшовиків перебити українсько-німецькі переговори у Бресті. Однак, незважаючи на спроби продемонструвати українськість радянської влади та безпідставність участі делегації Центральної Ради в мирних переговорах з Німеччиною, завадити підписанню мирного договору між ними не вдалося. І тому вже наприкінці лютого радянський уряд України був змушений покинути Київ і переїхати спочатку до Полтави, а потім до Катеринослава, де 17-19 березня й відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд рад. Становище радянської УНР ускладнювалося реалізацією намірів створення Донецько-Криворізької та Одеської радянських республік на території України. Проти існування цих республік висловився більшовицький центр, в результаті чого делегати від цих регіонів взяли участь у ІІ Всеукраїнському з’їзді рад. Імовірно, далеко не останню роль у підтримці територіальної єдності радянської України зіграли перемовини Росії з Німеччиною та позиція Української Центральної Ради в цьому питанні. В результаті у резолюції ІІ Всеукраїнського з’їзду рад було оголошено, що «трудящі маси України розглядають Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує всі радянські утворення – вільні міста і республіки, як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки»40. Тобто Україна була оголошена федеративною республікою. Щоправда, це була федеративність уже незалежної держави, яку проголосив цей же з’їзд. На з’їзді та після нього точилося гостре протистояння між більшовиками та лівими есерами. Головним питанням, у якому вони розійшлися, було питання про мир. У результаті порозуміння між ними пропорційно до складу делегатів був обраний ЦВК рад України зі 102 осіб, з них 49 лівих есерів, 47 більшовиків, 5 українських лівих соціал-демократів та один від ППС-лівиці (польська партія соціалістична-лівиця)41. Згідно з повідомленням у «Віснику УНР» від 22 (9) березня, тобто перед переїздом до Таганрога, «до складу президії (ЦВК рад України. – Авт.): від фракції більшовиків – тт. Затонський, Лапчинський, Гамарник; від складу соц.-рев. лівих: т.т. Одоєвський, Терлецький, Бойченко і Гриш; від українських соц.-дем. лівих: т. Коробчук». Тобто названо 8 осіб. Та відразу після прибуття ЦВК рад України до Таганрога сталися певні зміни – після 26 березня цей орган складався вже з 9 осіб і теж був багатопартійним. До його складу входив голова ЦВК рад України В.Затонський, три більшовики (А.Іванов, М.Тарногородський та І.Крейцберг), чотири есери за об’єднаним списком українських (лівого крила) та російських (лівих) есерів (І.Штейнберг, В.Качинський, Є.Терлецький,
166
Розді л 18
О.Сіверо-Одоєвський) та один лівий український соціал-демократ (Л.Коробчук)42. Однак говорити про якісь реальні рішення ЦВК рад України не доводиться: територію України цей уряд не контролював. У новообраному ЦВК рад України та його президії найбільш конфліктним виявилося питання обрання уряду – Народного секретаріату, який мав управляти радянською Україною. На відміну від ЦВК до його складу не увійшли есери. Після переїзду вищих органів влади до Таганрога уряд України складався з 9 більшовиків і 2 українських соціал-демократів43. Уперше до складу уряду ввійшли такі знакові в майбутньому для України постаті, як Андрій Бубнов (народне господарство) та Станіслав Косіор (колегія народного секретаріату фінансів)44. Однак легітимність цього уряду поставили під сумнів ліві есери. У зверненні до військового комісару Таганрога за підписами В.Кареліна та В.Качинського, датованому 26 березня, керівництво лівих есерів звинуватило більшовиків у привласненні евакуйованих з Катеринослава цінностей і водночас заявило, що «ніякого Секретаріату не було організовано ЦВК, а був організований якийсь Секретаріат від партії більшовиків»45. Умови існування вищих органів влади України і до цієї заяви були не найкращими – у Таганрозі їх не чекали і тому, наприклад, голова президії ЦВК рад України був змушений перебувати на залізничному вокзалі46. А після такої заяви у того ж таки Затонського та народного секретаря судових справ Георгія Лапчинського було навіть проведено обшуки. Ці обставини зайвий раз підкреслювали безсилість центральної радянської влади в Україні. Водночас ця «безсилість» не стала завадою на шляху до підвищення авторитету більшовицької партії серед народних мас. Щоб пояснити це твердження, слід дати відповідь на таке запитання: що ж становила собою радянська влада у цей період і чи відповідали її зміст та форма намірам більшовицького керівництва? Ленінське бачення підвладної більшовикам держави насправді не мало нічого спільного із «владою рад» в її напіванархічній, позбавленій суворого контролю з боку компартійних органів формі, тобто тієї влади, яка існувала в Україні на початку 1918 р. Суть наявної на початку 1918 р. системи радянської влади і, зокрема, місце вищих органів влади радянської України у тогочасній системі влади добре змалював перший народний секретар радянської України у військових справах В.Шахрай: «Было согласие всех товарищей большевиков на создание Центрального Исполнительного Комитета и Народного Секретариата. Но как только дело доходило до того, что новое Советское Правительство хотело действительно стать властью, тут и выяснялось, что эти большевистские Советы возражали и ссылались на то, что они считают своим правительством лишь Совет Народных Комиссаров, что никакого Украинского Исполнительного Комитета они и знать не хотят. Каждый Совет отстаивал свое право на власть (“вся власть на местах местным Советам”) вот в этом и заключалось то тяжелое положение Советского Правительства Украины, о котором я упоминал раньше. Опираться ему не на кого было кроме Советов, а Советы, которые же сами и создали Центральный Исполнительный Комитет, не хотели быть зависящими от него и не признавали его. Этот разброд объясняется именно национальными мотивами, ибо украинские массы или были на стороне Рады, или оставались в стороне, подозрительно поглядывая на те события, которые творились на их глазах»47. Власне кажучи, сам Шахрай саме з цієї причини на початку березня й відмовився від посади народного секретаря48.
Розді л 18
167
Хоч би як парадоксально це виглядає, але саме таке «владне безсилля» центральної влади сприяло збільшенню популярності ідеї радянської влади в масах, які спочатку, як зауважує Шахрай, «залишалися в стороні». Адже гасло: «Вся влада Радам!» перетворювалося на «Вся влада місцевим радам!» і освячувалося авторитетом більшовицької партії. Населення на місцях стало набагато ближче до реальної влади, що не могло не сподобатися його активній частині, яка й брала на себе владні функції. А це сприяло збільшенню впливу більшовиків. Спільний похід німецьких та українських військ, які ці повноваження безцеремонно забирали, а згодом і почали повертати поміщиків, лише посилював симпатії суспільства до більшовиків. Правий був Микола Скрипник, коли, характеризуючи перспективи радянської влади в Україні на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад, зауважував: «Вона не загине тут, бо робітники і селяни на власному досвіді переконалися в необхідності для них совітської влади»49. Нетривалість радянської влади 1918 р. і відповідно той факт, що непопулярні серед широких мас робітників і селян рішення не втілювалися в життя (більшовики не встигли перейти до будівництва комуністичного суспільства) підвищували авторитет радянської влади навіть серед селян. Проте головним чинником цього була все-таки демобілізація солдатів – вихідців з українського села. Саме вони несли інформацію про тотожність більшовицької програми народним устремлінням, чому сприяли рішення РНК Росії з надання низам суспільства реальних прав (насамперед – на землю) та їхнє вороже ставлення до «гнобителів». Це могло сприйматися народними масами навіть як послідовні дії у вирішенні національного питання, адже серед «гнобителів» фактично не було українців. Тобто більшовики намагалися довести (і часто успішно), що вони цю органічну єдність зберігають (не порушуючи національних прав, дбають про соціальні), тоді як «радовці» через свою «буржуазність» не лише не борються за соціальні права, а й фактично порушують національні (лякали відновленням влади російських поміщиків). Якщо порівняти радянську владу початку 1918 р. з тією ж таки радянською владою більш пізнього періоду, то побачимо величезну різницю. Після опанування більшовиками ситуації головна риса радянської влади полягала в тому, що, попри часткове збереження своїх початкових форм, вона мала жорстко централізований характер і була побудована «згори донизу». Тоді як наприкінці 1917 – на початку 1918 р. було інакше: найактивніші діячі рад формували реальну владу на місцях, а центральна влада не була «обов’язковою». Звичайно, про налагоджену державну службу теж не йшлося, оскільки саме поняття «державна служба» передбачає наявність впливової центральної влади. На початку 1918 р. більшовицьке керівництво в Україні ще не встановило свого панування в радах, а лише було на шляху до цього. За допомогою взятих на озброєння народних гасел і збройної підтримки з півночі воно планомірно, мірою радикалізації суспільства, починало опановувати ради «зсередини». Інакше кажучи, події кінця 1917 – початку 1918 р. можна назвати «українським Жовтнем». Адже в Україні у ці місяці сягнула свого апогею руйнація колишньої системи влади, найпоказовішим прикладом якої в Росії став жовтневий переворот. Така руйнація безпосередньо вплинула на падіння чи не останнього легітимізованого органу влади колишньої Росії – Української Центральної Ради та її уряду – Генерального секретаріату. Це стало результатом радикалізації вимог народних мас і насамперед стомлених війною солдатів. Найпопу-
168
Розді л 18
лярніші та найрадикальніші гасла взяли на своє озброєння більшовики. Успішності й органічності такого «перехоплення гасел» сприяло те, що частина програмових засад більшовиків справді збігалася із народними вимогами. Перш за все це стосувалося ліквідації поміщицького землеволодіння та реквізиції великих промислових підприємств. Це був момент найвищої за весь період 1917–1920 рр. згоди між народними масами та більшовицьким керівництвом на території України. Однак, якщо для перших реалізація названих вимог задовольнила головні їхні прагнення, то для інших це був лише перший крок до комуністичної революції. Другого кроку більшовики просто не встигли зробити – їх витіснила з України австро-німецька армія.
3. Адміністративно-територіальний устрій радянської України та її межі
20 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Ці кордони характеризувалися так: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів»50. Цим самим Центральна Рада підтверджувала свою раніше окреслену прихильність до етнографічного принципу у визначенні меж України. Визначення Центральною Радою кордонів України змінило ставлення до цієї проблеми з боку керівництва ленінської партії. Раніше, проголошуючи право націй на самовизначення, більшовицька верхівка формально не торкалася проблеми кордонів. По суті, однак, вона стояла у цьому питанні на боці Тимчасового уряду. Отже, територію України вона бачила в межах п’яти губерній – Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без чотирьох північних повітів). Приблизно цю територію й охоплювала утворена в липні 1917 р. обласна організація РСДРП(б) Південно-Західного краю. До її складу входили Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина і частина Херсонщини. Станом на серпень частка більшовиків у цьому краї становила 22,1% від загальноукраїнської51. Об’єднання більшовиків Донецько-Криворізького басейну включало в себе Харківщину, Катеринославщину та Донбас. Члени більшовицьких організацій цього краю у серпні 1917 р. становили 67% від загальної кількості більшовиків в Україні52. Ще майже 11% членів РСДРП(б), переважно з Одеси, Миколаєва та прилеглих до цих міст територій, не входили до названих крайових об’єднань. Сам факт утворення на території України двох крайових об’єднань свідчив про те, що до листопада 1917 р. більшовицьке керівництво не розглядало Україну як єдине ціле, яким вона була в очах керівників УЦР. Місцеві більшовицькі організації часом або зовсім обходили національне питання (переважно в Донецько-Криворізькій обласній організації), або вважали національний рух реакційним явищем. Необхідність
Розді л 18
169
боротьби з Центральною Радою змусила В.Леніна (спочатку – в радянському порядку) визначити своє ставлення до територіальної проблеми і, по суті, визнати кордони України у проголошених ІІІ Універсалом межах. Свідченням цьому є рекомендації щодо подальших дій, надані 30 (17) листопада 1917 р. наркомом у справах національностей Й.Сталіним у телеграфних переговорах з представником ЦК УСДРП Миколою Поршем і членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Сергієм Бакинським. Сталін наголосив на необхідності скликання Всеукраїнського з’їзду рад робітничих і селянських депутатів з утворенням на ньому Центрального виконавчого комітету рад України. При цьому, за його порадою, «взятися до скликання з’їзду повинні ви – кияни, одесці, харківці, катеринославці (виділено нами. – Авт.) й ін., звичайно з Центральною Українською радою»53. Хоч у словах Сталіна й пролунали нотки сумніву щодо законності такого визначення кордонів України («Центральна Рада цілком довільно і зверху анексує нові губернії»54, – говорив він), однак надалі «Україна» для більшовиків складалася із дев’яти губерній колишньої Російської імперії. З опорою на збільшовизовані регіони України було легше захопити іншу її територію. Таку війну можна було формально кваліфікувати як внутрішньоукраїнську, а не російсько-українську. Ленінському керівництву була потрібна вся Україна, а не її частина. Підтримуваний Раднаркомом Народний секретаріат від самого початку існування претендував на ті ж території, що й Центральна Рада. Власне кажучи, завоювання всієї України було однією з основних цілей створення радянської УНР. На цьому, приміром, чітко наголошувалося у резолюції ІІ Всеукраїнського з’їзду рад, що відбувся 17-19 березня 1918 р.: «Намагаючись об’єднати в боротьбі з контрреволюційною Центральною Радою всіх трудящих на території України, опанувати якою намагалася Центральна Рада, тобто Україною в межах ІІІ та ІV Універсалів, трудящі маси України розглядали Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує всі совітські об’єднання – міста і республіки, як автономні частини Української Федеративної Совітської Республіки»55. Про такий же підхід до територіального питання писав у листі до Раднаркому 6 квітня 1918 р. і М.Скрипник: «Народний секретаріат завжди намагався об’єднати для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх місцевостей, на які претендує ця Центральна Рада»56. Наприкінці 1917 – на початку 1918 р. поняття «всіх територій, на які претендує Центральна Рада» не було сталим. Окрім названих восьми основних губерній та материкової частини Таврійської губернії, Народний секретаріат претендував й на інші території. Хоча внаслідок короткостроковості терміну перебування при владі офіційно оформити кордони радянської України не вдалося, про бачення українськими радянськими урядовцями названої проблеми свідчить ряд фактів. Так, у телеграмі Народного секретаріату за підписом народного секретаря у продовольчих справах Емануїла Лугановського, надісланій у повітові центри 6 лютого (24 січня) 1918 р., наголошувалося: «Отримав від Голови РНК Леніна, що очолює Російську Федерацію, повідомлення, що в арміях Південно-Західного фронту голодують. Ленін прохає застосувати іменем революції все, що необхідно зробити для порятунку армії»57. Тобто народний секретар звертався до підпорядкованих йому повітових центрів із вимогою прискорити відправлення продовольства. У телеграмі, крім міст, що входили у міжвоєнний період (у тому числі й до 1925 р.) до складу радянської України, вказані також Сімферополь, Євпаторія, Керч, Перекоп, Феодосія, Ялта (тобто весь Крим) і Курськ58.
170
Розді л 18
Іншим документом, з якого можна зробити висновок про бачення радянськими урядовцями територіального наповнення радянської УНР, є «Інструкція в справі виборів на ІІ з’їзд рад», що була опублікована в газеті «Звезда» 12 березня 1918 р. і надіслана всім губернським радам, території яких Народний секретаріат уважав належними Україні. Крім дев’яти губернських центрів, що згодом увійшли до складу радянської України, ця інструкція передана також Кишинівській, Курській, Ростовській і Воронезькій «губернським радам робітничих, солдатських і селянських депутатів, в усі міста цих губерень, редакціям усіх газет»59. Знаючи, що у цих губерніях на територіях, прилеглих до України, значну частку становили українці, можна зробити висновок, що Народний секретаріат орієнтувався у своєму баченню кордонів України саме на етнічний склад населення. Цьому можна знайти підтвердження і в інших документах. Однак уряд радянської УНР проіснував недовго. У березні-квітні 1918 р. українські землі були окуповані австро-німецькими військами. У 1919 р. сталися певні зміни у розумінні меж УСРР. Не менш важливу роль, аніж етнічний критерій, відігравав відтепер довоєнний адміністративно-територіальний поділ. Такий підхід переміг не відразу, про що свідчить постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, опублікована 16 січня 1919 р. В ній наголошувалося: «В виду естественного тяготения Белгородского уезда к Харьковской губернии, Временное Рабоче-Крестьянское правительство Украины постановило: по ходатайству Белгородского ревкома включить Белгородский уезд в состав Харьковской губернии»60. Та вже 11 лютого 1919 р. була опублікована постанова РНК УСРР «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України». У документі зазначалося: «Если губернский город лежит на Украинской территории, то… после освобождения его и учреждения губернского административного аппарата, все уезды подчиняются этому вновь образованному губернскому центру». У разі, коли губернський центр знаходився на території РСФРР, вся територія губернії (незалежно від етнічного складу населення) автоматично підпорядковувалася уряду РСФРР61. Водночас у травні 1919 р. до складу новостворюваної Гомельської губернії РСФРР (рішення було затверджено 11 липня 1919 р.) за згодою вищого керівництва УСРР було передано чотири північні повіти Чернігівської губернії62. Натомість у 1920 р. постановою Ради Української трудової армії на чолі з Й.Сталіним були остаточно затверджені межі заснованої ще 5 лютого 1919 р. Донецької губернії (тоді – у складі Слов’яносербського та Бахмутського повітів)63. У зв’язку з цим від РСФРР до УСРР були передані (із Області війська Донського) такі території: «Донецкого Округа: станицы Гундоровская, Каменская, Калитвинская, Усть-Белокалитвенская, волость Карпово-Обривская; Черкасского округа: станицы Владимирская, Александровская, далее на запад условная линия: станицы Казачьи Лагери, Мало-Несветайская, НижнеКрепинская и далее до границы с Таганрогским округом. Таганрогский округ – весь целиком»64.. Крім цих територій, до складу Донецької губернії (центр – Луганськ) увійшли також Бахмутський, Луганський, Маріупольський та Старобільський повіти. Такі межі Донецької губернії були затверджені постановою президії ВУЦВК від 16 квітня 1920 р.65 Уже за рік представники РСФРР намагалися повернути собі частину цих територій. У відповідь Рада Української трудової армії, яку на той час очолював вже Християн Раковський, ухвалила: «Совтрударм считает изъятие Таганрогского Округа
Розді л 18
171
нецелесообразным и настаивает перед Совтрудобороны о недопустимости приведения в исполнение подобного решения. Совтрудармия обращается в Совнарком, ВУЦИК и ЦК партии Украины с предложением поддержать постановление Совтрудармии также и по своей линии, так как такое разделение может вызвать политические неудобства»66. Кремль прислухався і змінювати нічого не став. У результаті таких територіальних змін, а також змін у внутрішньому адміністративно-територіальному поділі України станом на 28 квітня 1920 р. територія УСРР складалася з 10 губерній: Волинська (центр – Житомир), Катеринославська, Київська, Донецька (центр – Луганськ), Одеська, Подільська (центр – Вінниця), Полтавська, Харківська, Херсонська (центр – Миколаїв), Чернігівська. Оскільки на той час ще не було підписано мирний договір з Польщею, то до складу Волинської губернії входили і повіти, територія яких від 1921 і до 1939 р. перебувала у складі Польщі. Станом на квітень територія Волинської губернії офіційно складалася із таких повітів: Житомирський, Овруцький, Новоград-Волинський, Ровенський, Луцький, Дубенський, СтароКостянтинівський, Ізяславський, Кременецький, Острозький, Ковельський, ВолодимирВолинський (виділено ті повітові центри, що відійшли за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу Польщі). І надалі кількість губерній та повітів та їхні межі не були сталими. Зокрема, протягом 1919–1923 рр. кількість губерній спочатку зросла від дев’яти до дванадцяти, а потім зменшилася до дев’яти, щоправда вже в іншій, ніж раніше, конфігурації. Загалом у ці роки, за влучним висловом сучасника тих подій професора М.Гуревича, «административная перекройка приняла во многих местах совершенно беспорядочный характер, сбивая с толку население и саму власть»67. Як приклад він наводить Донецьку губернію, яка у різні місяці після 1920 р. мала 12, 13, 14, 10 та 8 повітів, а в свою чергу Бахмутський повіт поперемінно мав у своєму складі 4, 6, 8, 12, 18, 20 і 34 волостей68. Врешті у жовтні 1922 р. було ухвалені принципи нової адміністративно-територіальної реформи, за якою замість повітів та волостей мали бути утворені округи та райони, а губернії згодом ліквідовані. Ця адміністративно-територіальна реформа була здійснена протягом 1923–1925 рр. Відповідно до змін адміністративно-територіальних одиниць змінювалася й кількість та перелік посад державних службовців. Хаотичність цього процесу не дає змоги виявити точну кількість державних службовців. Однак це не заважає простежити форми і методи функціонування влади в українському суспільстві.
4. Національна оболонка більшовицької влади
Від березня 1918 р., після ІІ Всеукраїнського з’їзду рад, радянська Україна вважалася незалежною державою. Формально це рішення скасовано не було, і тому незалежність України ще раз не проголошувалася. Однак у Кремлі не приховували свого незадоволення «самостійницьким» амбіціями українських радянських урядовців. У резолюції І з’їзду КП(б)У, що відбувся 5-12 липня 1918 р. у Москві під повним контролем ЦК РКП(б), говорилося, що «існування Народного секретаріату як центру радянської влади… є фікцією шкідливою»69. То ж, незважаючи на збере-
172
Розді л 18
ження в лексиконі Кремля тези про «право націй на самовизначення», форма і зміст радянської влади в Україні в 1919 р. були дещо змінені. Радянська Україна від 6 січня 1919 р. дістала іншу офіційну назву – УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка)70. 29 січня було затверджено нову назву уряду, тотожну з російською – Рада народних комісарів (до того часу – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України), а завідувачі відділами віднині називалися народними комісарами71. Після ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад, який відбувся на початку березня 1919 р., змінилася назва вищого органу влади у період між з’їздами – він відтоді мав назву Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК). Зміни у змісті національної політики й організації влади виявилися суттєвішими: Кремль починав будівництво комуністичного суспільства. Оскільки національна проблема мала найбільш безпосередній вплив на форму та зміст державного управління у ході такого будівництва, то в першу чергу слід визначити особливості ставлення більшовиків до національного питання. Напередодні другого приходу більшовиків до влади ситуація в Україні відчутно відрізнялася від кінця 1917 – початку 1918 р. Ставлення до національних гасел серед широкого загалу зазнало змін, вони вже не мали такого тісного зв’язку із соціальними, як це було раніше. Існування Української Держави гетьмана Скоропадського, де здійснювалася пропоміщицька політика, певним чином допомогло більшовикам роз’єднати органічну для українців єдність національного і соціального. Перед несподівано посталим вибором поміж «поміщицькою» Україною та «робітничо-селянською» (і такою, що теж мала національні форми) радянською владою чимала частина суспільства, не розбираючись у суті справжніх намірів більшовиків, обирала саме радянську владу. Змінилася не лише внутрішньоукраїнська ситуація, а й становище на міжнародній арені. В 1919 р. перед Кремлем замаячила перспектива поширення своєї влади за межі колишньої імперії. Такі плани подавалися широкому загалу як спроба сприяти «світовій революції», а їх реалізація передусім передбачала «експорт революції» до західних країн. Але закінчився другий період більшовицького панування в Україні так само, як і перший – більшовики були змушені залишити Україну. Могильником більшовизму в Україні у 1919 р. стали українські селяни. Головною причиною цього стала спроба більшовицького керівництва силовими методами розпочати втілення своїх справжніх програмових засад, у тому числі – в державному управлінні. Поворот селянства на боротьбу з більшовизмом став можливим внаслідок «запаморочення від успіхів»: своє успішне повернення в Україну Кремль пов’язував насамперед із власним, петроградсько-московським авторитетом. Володарі Кремля недооцінювали популярність самої форми радянської влади як народної, яка зумовила певну повагу до дій Народного секретаріату, а також негативні наслідки аграрної політики гетьмана Павла Скоропадського. Тому більшовики знехтували національним питанням й вирішили, що настав час для комуністичних перетворень на селі. На чолі УСРР у 1919 р. стали люди, які про українське суспільство мали занадто приблизне уявлення. В результаті кадрової політики, що найбільш безпосередньо вплинула і на ухвалення рішень в соціально-економічній царині, більшовицьке керівництво отримало спрямований проти себе потужний повстанський рух. Для більшовиків, які уже звертали свої погляди на Захід, селянські повстання стали на заваді. Як зауважили у листі до ЦК РКП(б) й особисто В.Леніна П.Попов,
Розді л 18
173
А.Зорін і Ларик, «з деяких пір у середовищі комуністів стало немовби «гарним тоном» лаяти все в Україні, як у країні наскрізь куркульській». Автори листа намагалися довести керманичам більшовиків, що Україна відрізняється від Росії мовно, культурно, психологічно, має інший устрій свого життя, врешті, що національне питання в Україні надзвичайно переплетене з класовим72. Зазначивши, що основним революційним класом в Україні є селянство, дописувачі запропонували саме це покласти в основу більшовицької політики після вигнання з України військ Денікіна. Далі вони підкреслили: «Апріорна оцінка України як країни куркульської, що не здатна на самостійну революційну творчість, породжувала політику, яку інакше як колоніальною не назвеш. Україна розглядалася виключно як об’єкт для викачування матеріальних ресурсів»73. Отже, автори підкреслювали – і Ленін це зрозумів, що нехтування вже проголошеним правом націй на самовизначення може призвести до катастрофічних наслідків. Антон Денікін виступив рятівником більшовизму в Україні. Він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного поділу землі, на чому трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути й гірше. Позитивну для більшовицької влади роль денікінської окупації України усвідомлювали і в Кремлі. В листопаді 1920 р. представник ЦК РКП(б) на V Всеукраїнській конференції КП(б)У Григорій Зинов’єв підкреслював: «Денікін настільки грубо відновлював панщину на Україні, настільки хапав навіть у багатого селянина, що коли його вигнали, настрій був таким, якого не було на початку революції. Ми б були дурнями, якби не використали цього»74. «Дурнями» більшовицькі керманичі не були: Кремль спромігся усвідомити помилковість власної тактики дій в Україні в 1919 р. Їм вистачило розуму врахувати досвід 1917-1918 рр. та усвідомити необхідність демонстрації національного та селянського лібералізму у короткотерміновій перспективі. Вони змогли відступити у потрібний час і зробити не так багато поступок, щоб потім не можна було все повернути «на круги своя». У листі В.Леніна «До робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним», написаному наприкінці грудня 1919 р., наголошувалося на тому, що Україна є незалежною, і цю незалежність визнали усі російські державні і партійні владні органи75. Така риторика кінця 1919 – початку 1920 р. відчутно відрізнялася від того, що було до відступу більшовиків з України. Вона більше нагадувала ситуацію кінця 1917 – початку 1918 р. Адже в перші місяці 1919 р., незважаючи на використання національної форми радянської державності в Україні, термін «незалежність» не був вживаним в компартійній пропаганді. Якщо його й використовували, то переважно в негативно-заперечливому змісті. Отже, за рік відбулася кардинальна зміна політичної термінології, що, утім, не означало зміни цілей більшовицької політики в Україні. Потреба якомога більшої централізації усіх економічних ресурсів не підлягала сумніву ні на початку, ні наприкінці 1919 р. Щоправда, формальне визнання державницьких прав України давалося більшовицькій владі нелегко. Так, у резолюції IV Всеукраїнського з’їзду рад (16-20 травня 1920 р.) зазначалося, що УСРР «є член Всеросійської соціалістичної федеративної радянської республіки»76. Однак обставини змусили більшовиків піти далі в їхній грі в національну державність радянської України: в укладеному 28 грудня 1920 р. «Союзному Робітниче-Селянському договорі» між РСФРР та УСРР наголошувалося на взаємному
174
Розді л 18
визнанні незалежності і суверенності обох договірних сторін»77. За збереженням національної форми українське компартійно-радянське керівництво пильно стежило і в наступні роки. Поряд із відмовою від термінового «злиття» України та Росії, визнання національно-державних і національно-культурних прав українців допомогло більшовикам зберегти владу, а самим українцям завадило усвідомити справжні наміри більшовизму як у соціально-економічній, так і згодом у національно-культурній сферах. Збереження національної оболонки радянської державності сприяло нейтралізації потужного національно-визвольного руху державницького спрямування. Від такої козирної карти компартійний центр не відмовився й у майбутньому.
5. Форма та зміст радянської державності в державному управлінні УСРР
Щоб реалізувати наміри щодо побудови нового суспільства, вождям Кремля потрібно було мати надійну опору на місцях. Оскільки будоване державосуспільство не мало історичних традицій, перед ленінським керівництвом постало завдання створення абсолютно нової системи влади. Тому одним із перших кроків нової влади стало знищення опор старого суспільства – усунення з управлінської вертикалі колишніх державних службовців. Цьому слугували декрети РНК Росії «Про знищення станів і цивільних чинів», «Про зрівняння усіх військовослужбовців в правах», «Про виборні засади і організацію влади в армії», «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» тощо78. В Україні більшість із них почали реалізовуватися саме в другий прихід більшовиків, коли центральні органи радянської влади УСРР поширювали свій контроль на більшу, аніж у попередній період територію. Серед рішень, спрямованих на усунення впливу «колишніх людей» на суспільство взагалі і на державну службу зокрема, слід назвати декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», опублікований 22 січня 1919 р79. Усунення впливу церкви на школу закріплювала опублікована 4 лютого постанова наркомату освіти, якою місцевим відділам народної освіти наказувалося припинити виконання релігійних обрядів у школах та заборонялося викладання закону Божого80. 9 лютого дійшла черга й до опублікування декрету РНК УСРР «Про знищення станів та цивільних чинів». Віднині усі мешканці УСРР отримували одну спільну назву – громадяни УСРР. Майно усіх станових співтовариств оголошувалося державною власністю81. Того ж дня було опубліковано декрет про відміну форменого одягу та зовнішніх відзнак (ордена, герби)82: докази сумлінного служіння колишній державі та високого місця в її ієрархії не віталися. Водночас зауважувалося, що можна носити ті відзнаки, які встановлюватиме РНК УСРР. 14 березня було опубліковано декрет, яким скасовувалися «усі права і привілеї, що випливали із отримання диплому навчального закладу»83. Разом із ліквідацією «пільгових» категорій населення дореволюційної Росії нова влада почала створюватися передумови для створення нових, радянських. Першим бар’єром стало обмеження права вибирати та бути обраним. Цього права
Розді л 18
175
позбавлялися саме ті верстви населення, які найширше користувалися ним у Російській імперії. На відміну від кінця 1917 – початку 1918 р., коли більшовики значною мірою перехоплювала народні гасла і намагалися їх втілити, щоб отримати контроль за радами, з початку 1919 р. більшовицьке керівництво намагалося керувати масовим рухом та спрямовувати його в потрібне Кремлю русло. Більшовицькі керманичі на цей раз мали конкретні плани з управління Україною. Їхньому виникненню сприяв досвід, отриманий в Росії. Вони були впевнені у популярності радянської влади, під якою розуміли систему рад вже не як форму влади, а як форму контролю за суспільством. Тому без застережень експортували її до України. При цьому ради визнавалися лише в тому випадку, коли ними керували комуністи чи вони знаходилися під комуністичним впливом. Ставлення до рад як до підлеглих компартійному керівництву органів (а не багатоступінчастої форми представницької демократії) було оформлене ще в липні 1918 р. на І з’їзді КП(б)У. У резолюції «Про ставлення до так званих “Рад”» наголошувалося, що «в нинішніх умовах такі органи легально існувати не можуть, а тому всяка установа, що існує легально і називає себе Радою, неминуче дискредитувала саму ідею ради депутатів»84. Суспільству нав’язувалася думка про те, що терміни «радянський» і «більшовицький» є синонімами. Владна вертикаль у вигляді системи рад за своєю формою передбачала виборність радянських органів знизу доверху. Однак, розуміючи, що в умовах реального вибору рад усіх рівнів більшовики не здобудуть контролю над селом, на початку 1919 р. ЦК РКП(б) зініціював інший шлях легалізації своєї влади в Україні. До опанування села вибори низових рад відкладалися на майбутнє, а реальна влада на місцях передавалася революційним комітетам та комітетам бідноти. Причому у законодавчих актах, як і у більшовицькій пропаганді загалом, не робилося різниці між поняттями «радянський» і «комуністичний». Приміром, в ухваленому у грудні 1918 р. декреті «Про організацію влади на місцях» зазначалося, що ревкоми створюються із «безумовних прихильників радянської влади». А там, де вже діяли «партійні організації комуністів», вони брали на себе організацію місцевого ревкому. Водночас відділ внутрішніх справ мав право як призначати потрібних людей у будь-які ревкоми, так і у будь-яку мить змінювати склад ревкому85. Тобто більшовицька влада, яка вперто називала себе радянською навіть за відсутності рад, була відверто диктаторською. На відміну від низових органів влади, де навіть формально влада рад лише проектувалася, але не існувала фактично, ігнорувати формальну виборність рад найвищого рівня компартійне керівництво не наважилося. Воно усвідомлювало нелегітимність уряду радянської України, адже свого часу навіть В.Ленін при захопленні влади опирався на ІІ Всеросійський з’їзд рад. Тому в опублікованій 28 січня 1919 р. «Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України» наголошувалося, що незабаром збереться ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад, якому уряд поступиться владою і який остаточно сконструює радянську владу в Україні86. Керівники РКП(б) декілька раз перестрахувалися від небезпеки небажаного складу цього з’їзду. Вище вже наголошувалося, що солдати Червоної армії мали десятикратну перевагу над робітниками та селянами України при виборі делегатів до нього. Згідно з постановою РНК УСРР від 19 лютого 1919 р. «Про вибори на ІІІ з’їзд
176
Розді л 18
рад робітничих, селянських та селянських депутатів», права обирати й бути обраними були позбавлені: «а) особи, що вживають найманої праці з метою добувати зиск; б) особи, що живуть на нетрудовий прибуток, як от: відсотки з капіталу, прибутки з підприємств, надходжень з майна тощо; в) приватні купці, торговельні та комерційні посередники; г) ченці і духовні служники церков усіх віровизнань; ґ) службовці й агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів, охоронних відділів і державної варти, а також члени царського, гетьманського або будь-якого королівського роду; д) особи, визнані встановленим порядком за психічно хворих або божевільних, а так само особи, що перебувають під опікою; е) особи, засуджені на реченець, встановлений законом або присудом за корисливі і ганебні злочини»87. Цей перелік позбавлених виборчих прав осіб став частиною Конституції УСРР 1919 р., а відтак повсякденною нормою виборчого процесу і надалі88. Крім адміністративної заборони вибирати та бути обраними особам, що в минулому визначали продукційну міць держави та її духовну опору, існувала ще не одна перепона для виборів на Всеукраїнський з’їзд рад опонентів Кремля. По-перше, не існувало прямої системи виборів, тобто рядові виборці на селі обирали не делегата на Всеукраїнський з’їзд рад, а свого представника на волосний з’їзд, а у місті – до Ради депутатів міста. Але навіть такої багатоступінчастої системи вибору у переважній більшості губерній волосні з’їзди не мали: до часу зміцнення «радянської» (тобто більшовицької) влади саме комбіди та ревкоми складали список делегатів на волосний «з’їзд» рад. Оскільки склад комбідів та ревкомів мав право змінити у будь-який час наркомат внутрішніх справ, то говорити про вибори делегатів ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад від волосних з’їздів рад не доводиться. Крім того, провадилася шалена пропаганда проти всіх інших прихильних до радянської форми влади партій. Певне уявлення про хід виборчої кампанії, яка завершилася скликанням ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад, дає лист одного з керівників українських боротьбистів Михайла Полоза до Сталіна. Цей документ написаний від руки на шести аркушах з учнівського зошиту і має вхідний штамп управління справами Тимчасового робітничо-селянського ряду України з датуванням – 23 лютого 1919 р. Можливо, він навіть не дійшов до адресата, але цінність свідчень, які в ньому є, цілком безперечна. «Політика на Україні, – писав М.Полоз, – здійснюється врозріз всьому, про що говорилося між нами. Якщо продовжиться такий курс, ви зможете утриматися (та й то навряд), тільки спираючись на чужонаціональну збройну силу. Вирішено створити “комуністичний” з’їзд рад, який, очевидно, повинен вотирувати злиття із Росією. Надсилаються накази місцевим органам влади про те, що на з’їзд треба обирати тільки комуністів. З’їзди проводять в атмосфері військового терору. Вибори на з’їздах проводяться за мажоритарною системою, тобто штучним створенням більшості в декілька голосів значна меншість позбавляється всякого представництва, хоча ця меншість стоїть цілковито на радянській платформі… В результаті вашої партійної диктатури, здійснюваної за майже повної відсутності у вас на Україні підготовлених партійних працівників, знайомих з місцевими умовами, дискредитується ідея радянської влади навіть в очах робітників»89. Зазначимо важливу деталь, згадану у листі Полоза, – мажоритарну систему виборів делегатів на з’їзд. До завоювання більшовиками рад та при існуванні в Росії багатопартійності вибори до них проводилися на пропорційній основі. У декреті
Розді л 18
177
ВЦВК Росії від 4 грудня (17 листопада) 1917 р., присвяченому відклику депутатів з рад, зазначалося, що вибори мають відбуватися «на сурових основах пропорціональної системи виборів»90. У радянській Україні на початку 1919 р. на відміну від радянської Росії зберігалася реальна багатопартійність. Але від пропорційної системи, яка згідно зі згаданим декретом, є «більш демократичною, ніж мажоритарна»91, більшовики відмовилися, оскільки тоді значно б збільшилася частка інших партій на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад. У результаті через фактичну відсутність виборів у сільській місцевості, позбавлення значної частини населення виборчих прав і мажоритарний принцип делегування депутатів від низових рад члени КП(б)У становили абсолютну більшість делегатів ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад – 1435 із загальної кількості 1787 депутатів. Другими за кількістю стали українські соціалісти-революціонери (боротьбисти) – 150 депутатів92. Отже, більшовикам вдалося досягти абсолютної переваги на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад, що давало їм формальні підстави мало зважати на позицію боротьбистів чи українських лівих есерів. Але насправді склад депутатів з’їзду не відображав волю навіть найбіднішого селянства, а про все українське суспільство годі й і казати. Система сконструйованої більшовиками місцевої влади з її завданням беззастережно виконувати накази Кремля виявилася занадто далекою від народу. В Україні розгорнувся широкий повстанський рух, який досить часто проходив під радянськими гаслами. Адже сама по собі радянська влада в її чистому вигляді, що начебто передбачав справжню підконтрольність і підзвітність влади виборцям, подобалася широким верствам суспільства. Керівництво КП(б)У з усіх сил намагалося залишити за собою «радянський бренд». У резолюції пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся на початку квітня 1919 р., визнавалося: «В настоящий момент кулацкая контрреволюция проводит злостную демагогическую политику механического соединения контрреволюционных лозунгов с Советскими, прикрывая свою кулацкую погромно шовинистическую сущность большевистской фразеологией: мы украинские большевики, “мы за власть Советов, но против жидов, за самостийную Украину”»93. Щоб ліквідувати вказану небезпеку, керівництво РНК УСРР було змушене йти на формальні поступки основній українській партії, яка мала прорадянські симпатії – боротьбистам. На залученні їх до влади, усвідомивши відірваність КП(б)У від українського суспільства, наполягав особисто В.Ленін. Раковський наприкінці квітня 1919 р. так сповіщав ЦК РКП(б) про виконання цієї вимоги: «Предложение принято со следующей формулировкой: “В виду того, что за время последних контрреволюционных выступлений украинские социалисты-революционеры выдержали вполне определенную линию – пролетарской диктатуры, ЦК партии находит возможным их вхождение в Правительство”»94. Основним результатом стало введення 12 травня 1919 р. трьох боротьбистів до складу РНК УСРР. Михайло Лебединець очолив наркомат юстиції, Микола Литвиненко – фінансів, Гнат Михайличенко – освіти. Заступником голови Української ради народного господарства став Корній Тараненко. Боротьбистам також було віддано посади заступників народних комісарів внутрішніх справ, продовольчих справ95. Антисемітські гасла повстанського руху змусили більшовиків замислитись над ще однією складовою державного управління – національним складом управлінських кадрів радянської влади. 30 травня на засіданні політбюро ЦК КП(б)У за пропозицією
178
Розді л 18
А.Бубнова було ухвалено рішення про заміну на радянських посадах євреїв неєвреями96. Проти такого рішення протестував Г.Пятаков, який заявив: «Піддатися паніці і зробити з факту наростання [антиєврейських настроїв] архі-опортуністичний і безумовно неправильний висновок про необхідність усунути з радянських посад євреїв, або, в крайньому разі усунути якомога більше, означає лише сприяти тому процесові, про який я говорив вище. Селянин має працювати разом з євреєм і переконатися, що не всі євреї спекулянти»97. За вимогою Пятакова політбюро ЦК КП(б)У затримало виконання цього рішення до з’ясування в ЦК РКП(б)98. Але події і надалі розвивалися не на користь більшовиків. Небажання замінювати євреїв на радянських посадах мало ще одну вагому причину. В умовах антиселянської політики та недовіри більшовицького керівництва до представників українських прорадянських партій знайти потрібну кількість людей з «неєврейськими» прізвищами було важко. Компартійно-радянське керівництво України зразка 1919 р. негативно ставилося до представників будь-яких інших політичних сил та навіть й у думках своїх боялося допустити існування «українськості» у власному середовищі. Ситуацію чітко охарактеризував один з керівників федералістської течії в КП(б)У Павло Попов: «Старим вождям, вождям, які тілом та душею пов’язані з Росією, доводиться поступитися місцем новим, яких стихійно виносить наверх революційна українська маса. Але старі вожді за інерцією не довіряють українцям, дивляться на них як на соціал-патріотів, знаючи в минулому лише українських націоналістів»99. Підтвердженням такого бачення проблеми компартійним керівництвом України стали рішення засідання ЦК КП(б)У, яке відбулося 2 грудня 1919 р., напередодні Всеросійської партійної конференції та вже після того, як українське питання розглянув пленум ЦК РКП(б). На цьому українському засіданні були присутні члени ЦК КП(б)У Яків Дробніс, Андрій Бубнов, Рафаїл Фарбман, Володимир Затонський, Станіслав Косіор, а також впливові діячів КП(б)У Михайло Богуславський, Дмитро Мануїльський, Георгій Лапчинський та Яків Яковлєв (Епштейн). Вони вирішили створити Всеукраїнський ревком у складі п’яти осіб: В.Затонський, Д.Мануїльський, Х.Раковський (голова), Леонід Серебряков і Климент Ворошилов100. Петровський мав брати участь у роботі ревкому як голова ВУЦВК. Було також ухвалено рішення «боротьбистів та борьбистів в ревком не включати»101. Така позиція керівників КП(б)У не задовольняла Кремль, який цілком обґрунтовано остерігався повторення ситуації 1919 р. Демонстративне нехтування національною складовою управлінських кадрів в Україні та відверте ігнорування національнокультурних і соціальних потреб українського селянства мало сумні для більшовиків наслідки, і після перемоги над Денікіним Кремль слідкував, щоб ситуація не повторилася. Тому більшовицьке керівництво зініціювало зміни у рішенні компартійного керівництва України. 11 грудня 1919 р. було створено Всеукраїнський революційний комітет на інших, ніж це планувалося на засіданні від 2 грудня 1919 р., засадах. До його складу увійшли Г.Петровський, В.Затонський, Д.Мануїльський, «один представник українських комуністів (боротьбистів) і один представник українських лівих соціалістів-революціонерів меншості (борбистів)»102. Ними стали відповідно Корній Тараненко, якого в січні 1920 р. замінив Григорій Гринько, та В.Качинський, якого незабаром заступив Євген Терлецький. Тобто всі члени Всеукрревкому були вихідцям з України.
Розді л 18
179
Всеукрревком створювався як вищий орган влади в Україні. Нетривалість його існування вказує на політичний, а не управлінський характер цього органу. Більшовикам після втрати ними авторитету в Україні було важливо продемонструвати спільність дій з іншими партіями, що стояли на радянській чи комуністичній платформі. Щоб долучити до Всеукрревкому боротьбистів, були вжиті чималі зусилля. Основною перепоною стало питання про об’єднані (з РСФРР) наркомати. На спільному засіданні керівництва КП(б)У та УКП(б), що відбулося на початку грудня 1919 р., Григорій Гринько наголосив, що боротьбисти «для більш повного і планомірного використання матеріальних ресурсів України та в інтересах комуністичної революції наполягають на самостійному економічному центрі (Укрраднаргосп) і на створенні військового центру, який, не порушуючи єдності оперативних завдань і командування, тільки й зможе забезпечити комплектування армії»103. Раковський відповів, що ревком не може скасовувати чинне рішення ВУЦВК про об’єднання цих наркоматів. Але водночас він заявив: «Ми ніколи не вирішували наперед форм об’єднання і вони можуть бути виправлені та доповнені»104. На пряме питання Григорія Гринька, чи це має об’єднання «тимчасове значення, до скликання Всеукраїнського з’їзду рад?» Х.Раковський відповів «так»105. Врешті, хоча й не відразу, а лише 17 грудня 1919 р., домовленості було досягнуто і боротьбисти приєдналися до більшовиків у Всеукрревкомі. Це вплинуло на риторику рішень цього керівного органу: у його деклараціях та постановах Україна не раз називалася незалежною державою. Періодично підкреслювалося, що форми існування України мають вибрати українські робітники і селяни. Приміром, в резолюції Всеукрревкому про військову політику після твердження про те, що об’єднання військових сил жодною мірою не применшує «державну самостійність Української республіки», було навіть наголошено: «Радянська Україна зберігає, звичайно, цілковиту можливість перерішити це питання (тобто відмовитися від об’єднання військових сил. – Авт.) на з’їзді Рад106». Але декларативні обіцянки були нездійсненні. Незважаючи на ззовні більш українізовану форму, радянська (більшовицька) влада на початку 1920 р. знову не була виборною. Тому в перші місяці 1920 р. основною формою державної служби на місцевому рівні знову, як і в 1919 р., стало членство в ревкомах. За затвердженим 23 жовтня 1919 р. ВЦВК РСФРР статутом «Про Революційні Комітети» (Ревкоми), вони утворювалися «для упертої оборони від ворога та втримування революційного ладу: 1) в місцевостях, визволених з-під ворога, 2) у прифронтовій смузі; і 3) в тилу»107. Ситуація в Україні в різних її регіонах підпадала під один з цих трьох випадків. Водночас, за зауваженням Оксани Ганжі, «влада, намагаючись приховати призначенський характер ревкомів, пішла на деяку їх виборність. Але, по-перше, це стосувалося виключно низових ревкомів, а, по-друге, ці вибори затверджувалися лише у тих випадках, коли склад ревкомів відповідав розрахункам режиму. Там же, де більшовики не були впевнені в результатах виборів, ревкоми призначалися»108. Реально виборча система на селі почала існувати лише з утвердженням додаткової контрольної сили – комітетів незаможних селян. У першій половині 1920 р. можна було говорити про щось схоже на вибори лише у випадку з формально вищим органом влади України – Всеукраїнським з’їздом рад. Потреба збереження формальної виборності цього органу була зрозуміла усім – саме він навесні 1920-го мав узаконити радянську владу на території України та закріпити панування більшовиків.
180
Розді л 18
З другої половини 1921 р., тобто з початком нової економічної політики, змінилися вимоги щодо форми та змісту радянської державності: суто економічні мотиви відігравали дедалі важливішу роль. Насамперед це виявилося у кризі взаємин між керівництвом УСРР та РСФРР. Українські урядовці в умовах відмови від жорсткого бюрократичного централізму доби воєнного комунізму намагалися добитися більших повноважень, а в Кремлі побоювалися, що їхнє надання може призвести до відокремлення України. Відтак виник конфлікт між компартійним центром та харківським субцентром радянської влади, розв’язанням якого й стало утворення СРСР. Нова економічна політика вимагала економії коштів. Тому одним з перших кроків влади стало скорочення державного апарату на всіх рівнях. Для цього, за російським зразком, 23 листопада 1921 р. навіть було створено комісію ВУЦВК з перегляду установ УСРР. Метою її роботи було визначення тих установ або їхніх частин, які можна було б скоротити «без крайньої шкоди для держави». Ставилося завдання «якомога більше скоротити сферу застосування невиробничої праці, яка винагороджується державою і цим збільшити ресурси для промисловості»109. Діяльність комісії поширювалася як на центральні, так і на місцеві установи. Вона була ліквідована 19 липня 1922 р., але навіть у постанові про її ліквідацію від ідеї економії коштів не відмовлялися: ВУЦВК запропонував Раднаркому до 1 вересня надати план зі скорочення штатів у всіх наркоматах110. Поступово управлінська вертикаль стабілізувалася і потребувала вже не радикальних змін, а лише корекції. Окремою постановою президії ВУЦВК від 30 березня 1921 р. «з метою здійсненню основної думки конституції УСРР про широке притягнення працюючих мас до державного управління» було затверджено рішення про проведення виборів місцевих рад та з’їздів один раз у шість місяців111. Утім, така періодичність скликання з’їдів рад не була новою: згідно з ухвалою ВУЦВК від 26 травня 1920 р., волосні виконавчі комітети обиралися строком на 6 місяців112, а обиралися вони на з’їздах. До того ж періодичність місцевих з’їздів рад (волосних, повітових, губернських) була, як правило, однаковою. То ж постанова президії ВУЦВК від 30 березня 1921 р. лише формалізувала чинну практику і надала їй обов’язковості. Про подальшу стабілізацію управління свідчила ухвала ВУЦВК від 8 березня 1922 р. про чергове збільшення терміну роботи місцевих рад: «перевибори сільських, селищних, містечкових та міських рад», як і з’їзди рад усіх рівнів проводилися тепер один раз у рік113. Загальний принцип формування управлінської вертикалі не змінився. Вищим органом місцевої (волосної, повітової, губернської) та центральної (всеукраїнської) влади залишався відповідний з’їзд депутатів. У періодами між з’їздами рад вищим органом влади на місцях та в центрі проголошувалися виконавчі комітети, обрані зі складу делегатів з’їзду114. Стабілізація управлінської вертикалі зовсім не означала опанування більшовиками села. Показовою була ситуація з виборчим правом: кількість «позбавленців» не зменшилася, а збільшилася. Усвідомлюючи, що з початком непу більше можливостей отримують економічно активні прошарки населення, зокрема і та частина селянства, що зі зброєю в руках боролася проти більшовиків за часів воєнного комунізму, Центрвиборчком напередодні виборів 1922 р. видав нову інструкцію. В ній наголошувалося на забороні обирати та бути обраними до складу рад тих осіб, хто «своїми діями зганьбив себе по відношенню до революції та Радянської влади, незалежно від того,
Розді л 18
181
що вони не підпадають під жодну категорію осіб, безумовно позбавлених виборчих прав згідно Конституції УСРР»115. Та навіть якщо участь селянина у повстанському русі не була доведеною чи навіть він воював у лавах Червоної армії, він однаково міг бути позбавленим виборчого права, якщо сприйняв дозволену непом економічну свободу як керівництво до дії. 26 жовтня 1921 р. ВУЦВК видав спеціальну постанову, у якій наголошувалося, що виборчим правом не користуються ті категорії населення, які зазначені в Конституції. Окремо підкреслювалося: «Не користуються виборчим правом всі ті категорії громадян, які раніше хоча й користувалися виборчим правом, але тепер зайняті промислами, які позбавляють участі у виборах згідно ст. 21 Конституції УСРР (торговці, орендатори і т. ін., в тому числі й селяни, котрі займаються торгівлею як промислом)»116. Наголошувалося, що не мають виборчих прав ті селяни та кустарі, які використовують найману працю. Тобто ті особи, які завдяки своїй праці та організаторським здібностям висунулися в перші ряди тих, хто відроджували економіку країни, але були матеріально незалежні від держави, й надалі не мали виборчих прав. Самодостатня, незалежна від держави людина була чужою радянській владі, навіть якщо цю самодостатність вона набула завдяки революції.
6. Центральні органи влади
Функції центральної влади в УСРР та основні її органи були прописані в Конституції УСРР 1919 р. І хоча форма радянської державності не відображала її зміст, однаково слід звернутися спочатку до Основного Закону. Згідно зі ст. 6 Конституції, компетенції центральної радянської влади в УСРР підлягали: «а) затвердження, зміна та доповнення до Конституції; б) встановлення та зміна кордонів республіки; в) зносини з чужоземними державами, зокрема, об’ява війни та укладення миру; г) встановлення основ організації збройних сил; ґ) загальне керування внутрішньою політикою; д) цивільне, карне та процесуальне законодавство; е) встановлення засад соціялістичного будівництва в царині народнього господарства; є) завідування грошовою системою та організація фінансового господарства республіки; ж) державний контроль за діяльністю радянської влади, зокрема, над правильністю, правомірністю і доцільністю грошових витрат»117. Центральними органами влади УСРР, згідно зі ст. 7 Основного Закону, проголошувалися: «а) Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів; б) Всеукраїнський центральний виконавчий комітет рад; в) Рада народних комісарів». Така зовнішня конструкція побудованої за російським зразком української радянської державності була досить привабливою. Однак у Конституції 1919 р. жодним словом не згадувалося про керівну роль комуністичної партії. Залишилася поза увагою й наділена надзвичайними владними повноваженнями система державної безпеки, яка протягом 1918–1923 рр. тричі змінювала свою назву. Не могли бути зазначеними і ті центральні управлінські органи, що виникли під час збройного опанування України та у період мирного будівництва. Ці реальні органи влади теж заслуговують на увагу.
182
Розді л 18
Всеукраїнський з’їзд рад. У ст. 10 Конституції УСРР 1919 р. говорилося: «З’їзд рад є вища влада Української радянської соціялістичної республіки; в період між двома з’їздами така влада є Всеукраїнський центральний виконавчий комітет»118. Найважливіші рішення, що входили до спільної компетенції ВУЦВК і з’їзду, мав право ухвалювати ВУЦВК, але із затвердженням на Всеукраїнському з’їзді рад. До виняткової компетенції з’їзду належали лише «затвердження, зміна та доповнення до Конституції»119, а також за наявності часу та можливості для скликання з’їзду «питання про оголошення війни й укладення миру»120. Оскільки саме з делегатів Всеукраїнського з’їзду рад вибирався ВУВЦК, важливо простежити механізм обрання на з’їзд. Делегатів обирали зі складу депутатів низових рад на з’їздах рад нижчого рівня. На відміну від ситуації з місцевими органами влади вибори вищого органу влади УСРР справді проводилися протягом усього досліджуваного періоду, в тому числі й у 1919 р. та 1920 р. Однак у добу воєнного комунізму з кожним роком обмежувалася можливість вибору. На зміні принципів вибору делегатів до складу Всеукраїнського з’їзду рад протягом 1918–1919 рр. ми вже наголошували. Але в 1920 р. компартійна влада в обмеженнях вибору пішла ще далі. Здавалося б, більш ліберальна національна політика та лояльне ставлення до зрівняльного розподілу землі на селі мали забезпечити в 1920 р. більшовикам повний контроль за роботою з’їзду навіть за чинних в 1919 р. норм делегування. Тим більше, що колишні основні конкуренти – боротьбисти – вже ввійшли до складу КП(б)У. Але Кремль, незважаючи на зміну політики, на всі перестороги у вигляді ревкомів та обмеження виборчих прав, відверто побоювався за результат і не довіряв українському селу. Причина проста – компартія не мала там значного впливу і її керманичі це добре розуміли. У резолюції IV конференції КП(б)У, ухваленій 20 березня 1920 р., зазначалося: «На селі пролетарські маси та трудове селянство знаходяться ще не лише під фактичною, а й під моральною диктатурою куркуля, у сільські Ради часто потрапляють справжні вороги Радянської влади… Багато Рад, які наповнені куркулями та спекулянтами, були опорою отаманщини або в крайньому випадку пасивно ставилися до завдань, які їм надавала центральна влада»121. Що можливість небезпечних для Кремля рішень існує, стало зрозуміло після ухвалення IV конференцією КП(б)У низки непогоджених з більшовицьким центром резолюцій. Але там це швидко залагодили – змінили керівництво КП(б)У. Цього не можна було робити в радянській вертикалі влади. Тому 6 квітня 1920 р. президія ВУЦВК ухвалила нові норми представництва. Від військових частин та установ, у яких вихідці з України становили меншість та які організаційно підпорядковувалися безпосередньо центру, обирався один депутат від однієї тисячі червоноармійців. До таких установ належали не лише частини діючої армії, а й «установи і заклади армії та фронту, запасні частини армії та фронту, тилові частини, частини місцевого гарнізону». Від міського населення, в тому числі й фабрично-заводських селищ, обирався один делегат від 10 тис., а від сільського – один від 50 тис.122 За дорученням IV Всеукраїнського з’їзду рад щойно обраний ВУЦВК 26 травня 1920 р. затвердив ці норми123. Держава, що називала себе «робітничо-селянською», насправді виявила себе відверто «антиселянською». Бачимо, що норми представництва селян були зменшені уп’ятеро. Отже, вибираючи депутатів на Всеукраїнський з’їзд рад (а з усталенням більшовицької влади справді стало можливим говорити про вибори делегатів, а не
Розді л 18
183
їхнє призначення), селяни мали вп’ятеро менше прав, аніж робітники, і в п’ятдесят разів – аніж червоноармійці. Про велику кількість «відсіяних» людей, «позбавленців» годі й казати. Тобто навіть формально влада була не «робітничо-селянською» і навіть не «робітничою», а «червоноармійською». Відтак селяни, які становили близько 80% населення, фактично не мали свого представництва на з’їзді. З 811 делегатів IV Всеукраїнського з’їзду рад з ухвальним голосом 214 становили червоноармійці. Від губерній (за тогочасним адмінподілом у напрямі зменшення) кількість делегатів була такою: Донецька губернія – 190, Харківська – 90, Полтавська – 71, Київська – 63, Дніпропетровська (Катеринославська) – 59, Чернігівська – 57, Одеська – 50, Миколаївська – 30, Подільська – 4, Волинська – 4. Починаючи з V Всеукраїнського з’їзду рад частина чиновників республіканського масштабу офіційно обиралися делегатами на з’їзд від «центральних установ». Розподіл делегатів цього з’їзду за територіальною ознакою був таким: від Червоної армії – 215, центральні установи – 58, Харківська – 128, Донецька губернія – 108, Полтавська – 75, Київська – 61, Кременчуцька – 56, Подільська – 54, Катеринославська – 53, Миколаївська – 53, Одеська – 52, Чернігівська – 44, Олександрівська губернія – 31. Волинська – 21124. Навіть під час виборів депутатів на V Всеукраїнський з’їзд рад, які відбулися на початку 1921 р., говорити власне про вибори не було змоги не лише внаслідок нерівноправного представництва, а й через відсутність багатьох місцевих рад як таких. Так, нарком внутрішніх справ Володимир Антонов у виступі на з’їзді визнавав: «Перед початком виборчої кампанії на Всеукраїнський з’їзд ми мали таке співвідношення: 7 губревкомів, тобто 58% усіх губернських організацій, і 5 губвиконкомів, тобто 4