Skip to Content

Обговорення проекту Закону України "Про державну службу"

14 сообщений / 0 new
Останнє повідомлення
Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-01-19
Бали: 698
Обговорення проекту Закону України "Про державну службу"

Президентом України 25.03.2011 р. подано проект Закону України "Про державну службу". Якщо ми не байдужі, пропоную почати його обговорення, пропозиції надати до спеціально уповноваженого органу державної служби.

Леснікова Людмила Олександрівна

Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-01-19
Бали: 698

Основные глобальные отличия действующего Закона от Проекта выглядят так:

1. В Проекте всего 9 рангов вместо 15 в действующем Законе.

2. Категории должностей действующего Закона заменили на группы и подгруппы в Проекте.

3. При ликвидации, реорганизации и сокращении штата улучшено материальное обеспечение по сравнению с КЗоТ.

Леснікова Людмила Олександрівна

Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-01-19
Бали: 698

Прилагаю к законопроекту выводы экспертизы.

ВИСНОВОК

на проект Закону України «Про державну службу»

(реєстр. № 8306 від 25.03.2011 р.)

 

Головне науково-експертне управління розглянуло поданий проект, положення якого спрямовані на визначення основ державної служби, порядку вступу на державну службу, її проходження та припинення, правового статусу державних службовців, засад їх соціального і правового захисту шляхом прийняття відповідного первинного закону. Водночас пропонується визнати таким, що втратив чинність, чинний Закон України «Про державну службу», а також внести зміни до деяких законодавчих актів.

Проект містить ряд принципових новел, головними серед яких є: поділ посад державної служби на групи А, Б, В, Г, Д та підгрупи; вимоги до політичної нейтральності та лояльності державного службовця; вимоги до рівня професійної компетентності особи, яка претендує на зайняття посади державної служби; новели щодо професійного навчання державного службовця, оплати його праці, преміювання та заохочення, а також дисциплінарної та матеріальної відповідальності. Крім того, пропонується виключити із сфери дії закону, проект якого розглядається, значне коло осіб (зокрема, Президента України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, народних депутатів України та їх помічників-консультантів, працівників прокуратури, яким присвоюються класні чини, суддів тощо).

За результатами аналізу законопроекту Головне управління вважає за необхідне висловити щодо його змісту наступні зауваження та пропозиції.

1. Пропонований проектом підхід до розуміння державної служби концептуально відрізняється від сформованого на сьогоднішній день. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 проекту державна служба визначається як «публічно-правовий інститут, основними функціями якого є підготовка пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації, надання адміністративних послуг фізичним та юридичним особам, а також відповідна професійна діяльність державних службовців». Проте, ідея розкриття змісту державної служби через функції державної служби як публічно-правового інституту, зокрема, через функцію «відповідної професійної діяльності державних службовців» є доволі сумнівною. Адже професійна діяльність складає зміст державної служби, а не є її функцією. З огляду на зазначене вважаємо більш вдалим визначення, яке міститься у ч. 1 ст. 1 діючого Закону України «Про державну службу» і за яким «державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів».

Зауважимо, що визначення поняття «державна служба» у законодавчому акті потребує вміщення його в рамки розуміння предмета регулювання цього акта, який цілком адекватно сформульовано у статті 2 проекту «Сфера дії Закону» - «правовідносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, правовий статус державного службовця». Саме як діяльність - професійне виконання службовцями своїх обов'язків у державних утвореннях - державна служба розглядається національною доктриною права[1]. Адже саме через виконання своїх службових обов’язків державні службовці втілюють функції держави (її органів), а не збірне, абстрактне поняття інституту державної служби як таке. Тому наведений у проекті варіант визначення цього терміну як «публічно-правового інституту» з доповненням у вигляді згадки про професійну діяльність державних службовців (стаття 1), на наше переконання, недостатньо відображає зміст правового регулювання у цьому проекті.

Проектом визначаються основи державної служби, умови вступу на державну службу, порядок її проходження та припинення, правовий статус державних службовців, засади їх соціального і правового захисту. З урахуванням цього вважаємо, що чинне визначення державної служби в аспекті вольової поведінки – «професійної діяльності осіб… щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів» – є більш адекватним для відображення суті відповідної сфери суспільних відносин.

2. У визначенні поняття «державний службовець» привертає увагу акцентування перебування особи у публічно-правових відносинах з державою як  вирішальної ознаки цього поняття. На нашу думку, таке відмежування відносин на державній службі від сфери приватно-правових суспільних зв’язків (на противагу публічним) є досить штучним і не зовсім правильним. Державні службовці як представники публічної держави та її органів наділені владно-управлінськими повноваженнями вирішувати політичні, державні, соціально значимі завдання, і звичайно є суб'єктами публічного права. Разом з тим процес організації їх професійної діяльності, забезпечення особистих інтересів і прав на відпочинок, оплата праці, належні умови роботи тощо характеризується також приватно-правовими ознаками. Слід зауважити, що впровадження європейських стандартів у національну правову сферу має враховувати позицію Європейського суду з прав людини щодо визнання держави по суті роботодавцем державного службовця і стороною у трудовому договорі (контракті), що його укладають на основі норм приватного права (Massa v. Italy; Francesco Lombardo v. Italy та ін.), чим прецедентна практика Суду охоплює й захист економічних за природою трудових прав функціонерів держави.

Західноєвропейська доктрина «права державної адміністрації» в цілому ґрунтується на визнанні його змішаної природи, що включає норми публічного та приватного права[2]. Організація з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у дослідженні Policy brief OECD «Модернізація працевлаштування в державному секторі» взагалі виходить із розуміння відносин на державній службі як процесу праці, розрізняючи три типи трудових відносин між службовцями і державою: заснованих на спільних із приватним сектором законодавчих засадах (Швеція, Австралія, Нова Зеландія); аналогічних приватно-правовому сектору з певними винятками; з більшим обсягом обмежень трудових прав у порівнянні із приватним сектором[3].

Врахування зазначених аспектів дозволить уникнути необґрунтованого поширення одноособових рішень «суб’єкта призначення» безвідносно до волі працівника – державного службовця, зокрема, запровадження порядку виникнення службових відносин без укладення трудового договору (хоча б і усного) на підставі лише акту призначення. Можливість визначення умов трудового договору (навіть у рамках імперативних норм законодавства) більше сприятиме набору кваліфікованих кадрів з метою належного і результативного виконання державних завдань у поєднанні із гарантіями особистих законних інтересів службовця.

Крім того, невдалою є спроба встановити у визначення поняття “державний службовець” межі поширення статусу державного службовця  через перелік окремих напрямків діяльності державного органу, а не усього апарату (п. 2 ч. 1 ст. 1 проекту). Включення такого виду державно-службової діяльності, як «здійснення інших заходів, безпосередньо пов'язаних із реалізацією завдань і функцій держави», залишає запропонований перелік відкритим для подальшого розширення сфери державної служби, хоча інші положення проекту, як вбачається, навпаки, спрямовані на її звуження.

3. Викликає зауваження запропонований у проекті підхід до розуміння поняття «органи державної влади». Державним службовцем пропонується вважати «громадянина України, який перебуває у публічно-правових відносинах з державою і займає посаду в органі державної влади…» (п. 2 ч. 1 ст. 1). Органами державної влади пропонується вважати «органи виконавчої влади та інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, а також їх апарат і територіальні органи» (п. 3) ч. 1 ст. 1). 

Звертаємо увагу, що Конституцією України закріплено поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6), кожна з яких реалізується відповідними органами державної влади. Законодавча влада здійснюється Верховною Радою України, виконавча – органами виконавчої влади (центральними та місцевими), судова влада – судами. Проте, крім органів державної влади існують і інші органи держави (державні органи), діяльність яких, незважаючи на те, що за своїм функціональним призначенням вони не належать до жодної з гілок державної влади, спрямована на реалізацію функцій держави (наприклад, Національний банк України). Відрізняються вони передусім статусом. Зокрема, органи державної влади, а також їх повноваження визначені в Конституції України. Натомість державні органи можуть згадуватися в Основному Законі (конституційні органи), проте їх повноваження визначаються законами.

Отже, узагальнюючим (ширшим) поняттям є «орган держави» («державний орган»), у зміст якого включається також поняття «орган державної влади». Тому органи державної влади є різновидом державних органів, а не навпаки, як це випливає з припису п. 3 ч. 1 ст. 1 проекту.

Зазначимо, що в чинному законодавстві, у межах конкретного законодавчого акта, може бути мотивовано (свідомо, відповідно до цілей закону) використано розширене або звужене значення поняття. Але наявність у одного терміну кількох різних значень призводить до нечіткості, розпливчастості правового регулювання, що має наслідком непорозуміння, неоднакове застосування, а відтак і правові помилки[4]. Тим більш недоцільним є надання такого “специфічного” значення конституційно закріпленому поняттю «органи державної влади». Адже за загальним правилом законодавчої техніки юридичні терміни не повинні використовуватись у законі в іншому значенні, ніж вони використовуються в Конституції України.

4. Окремі зауваження викликає передбачена у проекті сфера дії цього Закону (ч. 2 ст. 2 проекту).

4.1 Зокрема, пропонується не поширювати його дію на: 1) Президента України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, народних депутатів України; 2) помічників-консультантів народних депутатів України; 3) працівників прокуратури, яким присвоюються класні чини, та суддів; 4) працівників органів державної влади, що виконують допоміжні функції та функції з обслуговування; 5) працівників державних підприємств, установ та організацій, а також інших суб'єктів господарювання державної форми власності; 6) військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та інших органів, яким присвоюються спеціальні звання.

Зауважимо, що значна частина суб’єктів із цього переліку реалізують завдання та функції держави (правоохоронну, контрольно-наглядову тощо), проте мають свої особливості правового регулювання, визначені спеціальними законами. Тому не зовсім зрозуміло, яка мета переслідується у проекті:  підкреслити, що за характером діяльності органів, обсягом компетенції на конкретній посаді, специфікою виконуваної функції вказані особи перебувають на державній службі, але при цьому на вказаних осіб поширюється дія спеціальних законів (як це має місце на даний час), чи однозначно вивести визначених осіб з категорії державних службовців, з чим не можна беззастережно погодитись.

У цьому контексті варто зауважити, що на даний час однією із проблем для України залишається організаційна невизначеність умов здійснення службової діяльності вищими посадовими особами держави. За оцінками зарубіжних експертів відсутність прозорих для громадськості умов зайняття ними посад та практика звільнення їх без правової мотивації, невизначеність відповідальності за невиконання поставлених завдань є перепоною для подальшого розвитку демократичного суспільства. Як приклад наводились дані, що у 33 випадках звільнення службовців найвищої ланки державної служби з 57 (більше 60 %) не зазначалась офіційна причина звільнення. Натомість положеннями проекту ця ситуація не тільки не виправляється, а навіть поглиблюється, адже коло осіб з нечітко визначеним правовим статусом внаслідок прийняття цього Закону розшириться.

Не виглядає достатньо обґрунтованою і пропозиція щодо виключення із кола державних службовців «працівників органів державної влади, що виконують допоміжні функції та функції з обслуговування» (п. 4 ч. 2 ст. 2), оскільки вони, на нашу думку, також «безпосередньо пов’язані із реалізацією завдань держави і конкретного органу» та із «наданням адміністративних послуг» (стаття 1).

4.2 Реалізація припису ч. 2 ст. 2 проекту потребує внесення змін до низки законів, які визначають їх статус та особливості правового регулювання. Відповідно до ч. 8 ст. 90 Регламенту Верховної Ради України «якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі «Перехідні положення» цього законопроекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті». Натомість сформульовані у Прикінцевих та перехідних положеннях проекту зміни до чинних законодавчих актів не передбачають узгодження всіх запропонованих проектом новацій та положень чинного законодавства.

Наприклад, оскільки у проекті передбачено, що закон, проект якого пропонується, не поширюється на народних депутатів України, а також їх помічників-консультантів, це вимагає внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України» щодо поширення дії Закону України «Про державну службу» на чотирьох помічників-консультантів народного депутата (абз. 3 ч. 3 ст. 34), а також коригування абз. 2 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про статус народного депутата України», за яким «у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання народним депутатам попереднього скликання Головою Верховної Ради України попереднього скликання присвоюється перша категорія, перший ранг державного службовця…». На сьогоднішній день значна кількість народних депутатів поточного скликання на підставі згаданої норми має першу категорію та перший ранг державного службовця.

4.3 За чинним Законом України «Про державну службу» основною ознакою для віднесення працівників до категорії державних службовців було зайняття ними посад в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави (ч. 1 ст. 1). Натомість у проекті для державного службовця передбачається вимога займати посаду в органах державної влади, якими вважаються органи виконавчої влади та інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, а також їх апарат і територіальні органи (пункти 2 і 3 ч. 1 ст. 1). Якщо виходити зі змісту припису ч. 4 ст. 4 проекту, то класифікація посад державної служби за підгрупами здійснюється спеціально уповноваженим державним органом з питань державної служби. Проте незрозуміло, який орган визначатиме ці «інші державні органи», посади в яких займатимуть державні службовці?

4.4 Викликає сумніви пропозиція поширити дію закону, проект якого пропонується, на службовців органів влади Автономної Республіки Крим (п. 3) ч. 1 ст. 1).

З цього приводу зауважимо, що аналіз положень Конституції України (ст. ст. 5, 19 тощо) дає підстави для висновку про те, що в Україні органи публічної влади чітко розмежовуються на дві основні підсистеми: органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виходячи з цього принципу загальні засади проходження служби в органах публічної влади в Україні регламентуються двома законодавчими актами: Законом України «Про державну службу» та Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування». При цьому особливості статусу деяких категорій державних службовців регулюються спеціальними законами України. На сьогоднішній день відповідно до ч. 1 ст. 33 Конституції Автономної Республіки Крим, затвердженої Законом України від 23.12.1998 р. № 350-XIV, виборні посади Верховної Ради Автономної Республіки Крим відносяться до відповідних категорій посад державних службовців у порядку, встановленому Законом України «Про державну службу». З врахуванням цього урядовими правовими актами службова діяльність осіб, які працюють в органах влади Автономної Республіки Крим, прирівнюється до державної служби шляхом віднесення їх посад до відповідних категорій посад державної служби.

Проте, обґрунтованість приписів чинного законодавства України стосовно віднесення служби в органах Автономної Республіки Крим до державної служби викликає сумніви у науці конституційного права. Адже територіальна автономія, якою є Автономна Республіка Крим, є однією із сучасних форм місцевого самоврядування. З огляду на це правова природа, завдання, особливості проходження служби в органах влади Автономної Республіки Крим є більш близькими до служби в органах місцевого самоврядування. Тому більш оптимальним було б поширення на посадових осіб органів влади Автономної Республіки Крим Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування”.

4.5 Відповідно до п. 4 Розділу ІХ проекту (Прикінцеві та перехідні положення) за працівниками органів державної влади, державних підприємств, установ та організацій, які на день набрання чинності цим Законом є державними службовцями і посади яких відповідно до цього Закону не є посадами державної служби, зберігається статус державних службовців. Це призведе до ситуації, коли в одному державному органі паралельно функціонуватимуть зовсім різні правові режими щодо працівників такого органу: за однією частиною із них збережеться статус державних службовців, а інші – не матимуть такого статусу. Надалі у процесі правозастосування можуть виникнути істотні складнощі щодо правового регулювання статусу як державних службовців, так і «не державних службовців» в одному органі. Наприклад, якщо після набрання чинності цим Законом зміниться керівник органу, то він вже не матиме статусу «керівника державної служби в органі державної влади» і не реалізовуватиме повноважень відносно тих працівників, за якими зберігся статус державних службовців. Це унеможливить вирішення багатьох питань проходження державної служби, матеріального, соціально-побутового забезпечення тощо.

5. У поданому проекті одним із принципів державної служби названо принцип політичної нейтральності (п. 6 ч. 1 ст. 2). При цьому  встановлено заборону для державних службовців: бути членами політичних партій (ч. 2 ст. 11 проекту); брати участь у передвиборній агітації, крім випадків його реєстрації кандидатом на виборну посаду (ч. 3 ст. 11 проекту). Згідно з проектом особа, яка вступає на державну службу, зобов'язана до призначення на посаду державної служби припинити членство у політичній партії (ч. 4 ст. 15). Порушення згаданого обмеження є дисциплінарним проступком (п. 12 ч. 2 ст. 54) та тягне дисциплінарну відповідальність у вигляді звільнення (п. 5 ч. 1 ст. 42). Проект містить і інші положення щодо політичної нейтральності державних службовців.

Згідно зі ст. 36 Конституції України «громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації …». Ця ж норма Конституції дозволяє встановлювати законом певні обмеження згаданих свобод, але лише «в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей». Заборона на членство у політичних партіях та участь у передвиборній агітації, на наш погляд, не має прямого зв’язку із захистом національної безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я населення або захистом прав і свобод інших людей. До речі, доцільність та обґрунтування запровадження такого обмеження не наводиться у пояснювальній записці до законопроекту.

Обґрунтованість запровадження заборони на членство державних службовців у політичних партіях та повна заборона їх участі у передвиборній агітації викликає істотний сумнів. Адже принцип політичної нейтральності державних службовців не слід ототожнювати з повною забороною на їх участь у політичній діяльності. Вирішуючи це питання, законодавець має враховувати, що державний службовець, окрім іншого, є індивідуумом, що має власні погляди, зокрема, політичні, свобода вираження яких гарантується як Конституцією України, так і нормами міжнародного права. Встановлення заборони на членство у політичних партіях та участь у передвиборній агітації для всіх категорій державних службовців виглядає надмірною і може розглядатися як обмеження свободи вираження поглядів, яка гарантована кожному на підставі ст. 10 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р.

Як свідчить європейський досвід політична нейтральність забезпечується не шляхом встановлення тотальної заборони на політичну діяльність, а шляхом визначення меж такої діяльності, зокрема, залежно від посади та характеру діяльності посадової особи. Наприклад, згідно Типового кодексу поведінки посадовців органів державної влади та місцевого самоврядування (далі - Модельний Кодекс), який рекомендовано державам-членам Комітетом Міністрів Ради Європи (Рекомендація № R(2000)10), «посадовець повинен залишатися політично нейтральним і не може робити спроб діяти всупереч законним настановам, рішенням чи діям органів державної влади та місцевого самоврядування» (ст. 4); «посадовець повинен подбати, щоб його політична діяльність або участь у політичних чи публічних дебатах не шкодили впевненості громади або працедавців у його здатності виконувати свої обов’язки неупереджено й віддано» (ч. 1 ст. 16); «при виконанні своїх обов’язків посадовець не повинен дозволяти використовувати себе для цілей політичних партій» (ч. 2 ст. 16).

У зв’язку з наведеним, необхідно звернути увагу, що у чинному законодавстві вже встановлено низку обмежень щодо політичної діяльності державних службовців та інших посадових осіб. Наприклад, у ряді статусних законів вже вміщено заборону щодо членства в політичних партіях деяких посадовців. Зокрема, судді Конституційного Суду не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про Конституційний Суду України»). Крім того, у чинному виборчому законодавстві вже міститься низка заборон щодо участі окремих категорій державних службовців у передвиборній агітації (наприклад, п. 2, п. 3 ч. 1 ст. 71 Закону України «Про вибори Президента України», п. 2 ч. 1 ст. 64 Закону України «Про вибори Президента України», п. 3 ч. 1 ст. 53 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів») та встановлена адміністративна відповідальність за порушення обмежень щодо ведення передвиборної агітації (ст. 212-10 Кодексу України про адміністративні правопорушення). При цьому згадані приписи виборчих законів не повною мірою узгоджуються з приписом проекту щодо повної заборони передвиборної агітації з боку державних службовців. Наприклад, на місцевих виборах передвиборна агітація з боку посадових та службових осіб органів державної влади заборонена лише у робочий час.

На наш погляд існуючий у чинному законодавстві вибірковий підхід щодо обмеження певних видів політичної діяльності для окремих посадових осіб видається більш обґрунтованим, ніж тотальна заборона політичної діяльності для всіх державних службовців, наслідки якої, на наш погляд, не повною мірою враховані у проекті. Наприклад, заборона суміщати державну службу з членством у політичній партії, на наше переконання,  не повинна поширюватись на депутатів місцевих рад, які працюють у раді не на постійній основі і мають основне місце роботи на державній службі. Адже, як відомо, частина депутатів місцевих рад обрана за списками політичних партій і мають певну партійну належність. За умов прийняття поданого проекту згадані депутати будуть вимушені або звільнятись з державної служби, або припиняти членство у політичній партії, що в обох випадках виглядає несправедливим (громадянин ставиться перед альтернативою втрати або роботи, або політичної довіри партії та виборців). Крім того, слід враховувати, що депутатські фракції у місцевих радах створюються на партійній основі (ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»), отже вихід депутатів з партії створить додаткові складнощі для їх формування.

У проекті також не враховано, що частина державних службовців нині є членами політичних партій, і з набранням чинності цим Законом має бути звільнена з державної служби у зв’язку з порушенням згаданої заборони (п. 5 ч. 1 ст. 42). Проте, проект не містить будь-яких перехідних положень, які б дозволили цим державним службовцям виконати згадані вимоги закону. Отже, у перехідних положеннях проекту має бути встановлена заборона на звільнення цієї категорії державних службовців на підставі п. 5 ч. 1 ст. 42, п. 12 ч. 2 ст. 55 у зв’язку з порушенням обмежень щодо членства у політичних партіях протягом певного часу, який має бути відведений законом для припинення членства державного службовця у політичній партії.

6. У ст. 15 проекту визначено низку обмежень для вступу на державну службу. Порівняльний аналіз приписів ч. 4 ст. 15 зі ст. 7 проекту Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», який нещодавно було прийнято у другому читанні, свідчить про певні розбіжності у питанні встановлення обмежень щодо суміщення з іншими видами діяльності, що матиме наслідком виникнення колізійних норм. Крім того слід враховувати, що нині у спеціальних статусних законах встановлено додаткові обмеження щодо прийняття на певні посади державної служби. Наприклад, на роботу до органів державної податкової служби не можуть бути прийняті особи, яких було засуджено за  вчинення корисливих злочинів (ч. 13 ст. 15 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»).[5] Отже у цій статті проекту, на наш погляд, доцільно застерегти, що обмеження щодо вступу на державну службу можуть встановлюватись і іншими законами України.

Запропонована редакція пункту 3 частини другої цієї статті є не зовсім коректною. Зокрема, у цьому приписі не можна використовувати сполучники «та» і «або» як альтернативні, оскільки згідно з вимогами пункту 3 статті 51 та статті 55 КК України одним із видів покарання є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (а не те й інше одночасно). Загалом якщо особа займає відповідну посаду (наприклад, є  керівником відповідного структурного підрозділу органу державної влади), то логічно виникає питання: яким ще видом діяльності суд може заборонити такому державному службовцю займатися одночасно із забороною на обіймання цієї посади? У зв’язку з цим сполучники «та/або» пропонуємо замінити одним сполучником «або». Аналогічне зауваження стосується також поняття «судове рішення», оскільки відповідно до приписів частини першої статті 50 вказаного вище Кодексу покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Тому більш доцільно у пункті 3 частини другої статті 15 Закону оперувати поняттям «вирок суду».

У пункті 4 ч. 2 ст. 15 зазначено, що на державну службу не може вступити особа, яка «піддавалась адміністративному стягненню за вчинення корупційного правопорушення – протягом року з дня, коли особа була піддана адміністративному стягненню за зазначене правопорушення». З метою узгодження згаданого припису з ч. 2 ст. 21 вищезгаданого проекту Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» та для усунення можливих непорозумінь при тлумаченні цього положення краще зазначити «протягом року з дня набрання рішенням суду законної сили».

7. Запропонований у проекті поділ посад державної служби на групи та підгрупи є, на наш погляд, недостатньо узгодженим за критеріями розмежування. У частині першій статті 4 проекту зазначено, що посади державної служби поділяються на групи залежно від характеру та обсягу посадових обов'язків, а по суті основною відмінністю між групами покладено наявність керівних функцій та їх обсяг.

Відмова від такої ознаки підстав класифікації посад, як обсяг і характер компетенції на конкретній посаді (стаття 25 чинного Закону), на наш погляд, нівелює об’єктивну відмінність між посадами, що передбачають повноваження щодо розробки і підготовки державних (загальносуспільних) рішень (зокрема здійснення нормотворчих та аналітично-консультативних функцій), та посадами в органах, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох адміністративно-територіальних одиниць. Обсяг та характер управлінської праці, ступінь вимог до кваліфікації та відповідальності спеціалістів адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, апарату Верховної Ради України, на наш погляд, не є співставимими навіть з керівниками структурних підрозділів в органах, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох адміністративно-територіальних одиниць, але останні чомусь знаходяться у більш високих групах у запропонованій ієрархії посад порівняно з першими (не кажучи вже про працівників місцевих органів, які не мають керівних функцій, але об’єднані із спеціалістами адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, апарату Верховної Ради України в одну групу Д). Крім того, що запропонований у проекті поділ посад державних службовців на групи не повною мірою враховує розподіл праці між органами, запропонована класифікація посад також не враховує розподілу праці всередині органу, де кожний працівник є елементом системи цього органу і його діяльність підпорядкована вирішенню завдань у єдиному комплексі функцій, покладених на орган відповідно до його спеціалізації. Внаслідок цього керівники структурних підрозділів знаходяться в ієрархії посад на кілька груп вище, ніж безпосередньо підпорядковані їм службовці, хоча при цьому і ті, і інші забезпечують у своїй службовій діяльності виконання спільних завдань. Наведені обставини можуть потягти за собою необґрунтовані диспропорції у правовому статусі державних службовців, і зокрема в оплаті їх праці, а це може створити серйозні проблеми у кадровому забезпеченні вищих органів державної влади. 

Недосить обґрунтованим видається також збереження у проекті нового Закону діючих «традицій ручного управління» через надання повноважень одному із органів виконавчої влади визначати місце посад на державній службі у всіх сферах (частина четверта ст. 4 проекту, згідно з якою класифікація посад державної служби за підгрупами здійснюється спеціально уповноваженим державним органом з питань державної служби). Очевидно, що у даному випадку слід було б зберегти усталену практику, за якою вирішення подібних питань відноситься до компетенції уряду.

8. Проектом запроваджений інститут ротації державних службовців, яка є «періодичним переведенням державного службовця з однієї посади державної служби на іншу посаду державної служби в межах однієї групи посад державної служби» (п. 9 ч. 1 ст. 1). Водночас статтею 31 передбачається ротація державних службовців тільки на посадах державної служби групи А. При цьому пропонується проводити ротацію державних службовців у порядку, визначеному цим Законом щодо переведення державних службовців (ч. 2 ст. 31). Відповідно до ч. 4 ст. 30 проекту «переведення державних службовців, які займають посади державної служби групи А, здійснюється за рішенням суб'єкта призначення у порядку, визначеному цією статтею». З наведених норм неможливо чітко з’ясувати призначення та правовий зміст інституту ротації, неясно, чим він відрізняється від переведення, а також що мається на увазі під «періодичним переведенням» і якою повинна бути ця періодичність; незрозуміло, чи потрібна згода державних службовців на ротацію (як при переведенні) чи достатньо тільки рішення суб'єкта призначення.

9. Згідно з частиною 2 ст. 6 проекту дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині, що не врегульована цим Законом. Проте такий підхід не враховує того, що відповідні положення цього Закону за своєю галузевою належністю є частиною законодавства про працю, оскільки між державним службовцем та державним органом, в якому він проходить державну службу, виникають трудові відносини, у яких державний службовець є працівником, з якими укладається трудовий договір, а державний орган є роботодавцем.

Хибність відокремлення положень Закону України «Про державну службу», які регулюють працю державних службовців, від законодавства про працю проявляється в тому, що жоден аспект праці державних службовців у проекті не врегульований так повно, як у законодавстві про працю (це, як здається, розуміють і самі автори законопроекту, оскільки намагання послідовно провести цю лінію по суті стосуються лише питань припинення державної служби та дисциплінарної та матеріальної відповідальності державних службовців, які здебільшого зводяться до недосить вдалого переписування відповідних положень законодавства про працю). До того ж навіть у цих випадках правове регулювання вказаних питань є фрагментарним та страждає неповнотою та некомплексністю. Наприклад, у розділі V «Припинення державної служби» відсутні положення, які визначають порядок проведення звільнення у разі скорочення чисельності або штату та реорганізації органу державної влади (п. 1 ст. 42 проекту), зокрема, обов‘язок персонального попередження про таке звільнення та обов‘язок врахування переважного права на залишення на роботі. У главі 3 «Матеріальна відповідальність державного службовця» відсутній порядок визначення розміру завданої шкоди.

З іншого боку, значна частина положень КЗпП України дублюється у проекті без жодної необхідності у цьому. Зокрема, йдеться:

- про випадки, коли строк випробування закінчився, а державний службовець продовжує займати посаду державної служби, він вважається таким, що пройшов випробування (частина 6 ст. 27 проекту, яка повторює ст. 28 КЗпП України);

- про звільнення державного службовця за згодою сторін  (п. 2 ст. 37 та  ст. 39 проекту, які повторюють п. 1 ст. 36 КЗпП України); у разі призову на військову службу (п. 2 ст. 43 проекту, який повторює п. 3 ст. 36 КЗпП України); у разі поновлення відповідно до судового рішення, що набрало законної сили, на посаді державної служби державного службовця, який раніше її займав (п. 3 ст. 43 проекту, який повторює п.6 ст. 40 КЗпП України);

- про визначення розміру матеріальної відповідальності у разі спільного завдання шкоди кількома державними службовцями залежно від ступеню їх вини (п. 2 ст. 68 проекту, який повторює відповідне положення ст. 1353 КЗпП України).  

 Крім цього, запровадження запропонованого підходу щодо відокремлення положень Закону України «Про державну службу» від  законодавства про працю має наслідком суттєве необґрунтоване зниження рівня захисту трудових прав державних службовців. Прикладами цього є:

- зменшення строку попередження державного службовця про зміну істотних умов праці з 2 місяців (ст. 32 КЗпП України) до 30 календарних днів у ст. 32 проекту;

- заміна заборони відряджень вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до 3 років (ст. 176 КЗпП України), на дозвіл таких відряджень за згодою державного службовця у ст. 35 проекту;

- збільшення строку попередження суб‘єкта призначення про звільнення державного службовця за власним бажанням з двох тижнів (ст. 38 КЗпП України) до 30 календарних днів у ст. 41 проекту; 

- збільшення строку, протягом якого суб‘єкт  призначення зобов‘язаний провести розрахунок із звільненим державним службовцем, який працював у день звільнення, з дня звільнення (ст. 116 КЗпП України) на триденний строк з дня звільнення.

Негативні наслідки відокремлення положень Закону України «Про державну службу» від законодавства про працю проявляються і у структурі проекту. Зокрема, це проявляється в тому, що до розділу VІ «Оплата праці, заохочення і соціальні гарантії державного службовця» включаються аж 3 статті (причому питання заохочення юридично коректніше розглядати не у межах оплати праці, а як один із засобів забезпечення дотримання службової дисципліни), а до розділу VІІ «Робочий час, час відпочинку, відпустки державного службовця» - 2 статті. Причому слід звернути увагу на те, що порядок відкликання державного службовця з відпустки визначається двічі (у п. 4 ст. 51 та у п. 3 ст. 52) і по-різному.  

Виникає низка зауважень до положень ст. 30 проекту щодо умов переведення державного службовця. Необхідно зважати на те, що національна система державної служби є посадовою, тобто здійснюється на засадах вступу і проходження державної служби на конкретній посаді, що є невід’ємною, визначеною структурою і штатним розписом первинною структурною  одиницею конкретного державного органу та його апарату. Із такої моделі виходить і поданий законопроект (ст. 17 та ін.). Тому зміна посади, хоча б і шляхом переведення, є у правовому розумінні укладенням нового трудового договору (на практиці його оформлення обмежується заявою службовця та актом призначення) і переходом на іншу роботу. Отже у ст. 30 проекту насправді йдеться не про переведення на іншу роботу, яке відбувається у межах одного трудового договору, а про звільнення з роботи та прийняття на роботу у порядку переведення за погодженням між керівниками відповідних органів, яке передбачено, зокрема, у ст. 24 КЗпП України.  Зазначимо також, що всупереч вказаній статті КЗпП застосування цієї підстави звільнення у проекті дозволяється лише у межах однієї підгрупи посад державної служби, що суттєво обмежує можливості раціонального використання державних службовців.

Слід також звернути увагу на те, що запропоноване у ст. 32 проекту  розуміння переведення державного службовця не узгоджується зі змістом переведення, яке передбачається у ч. 2 ст. 42 та у ч. 2 ст. 43 проекту, та унеможливлює переведення державного службовця всередині органу державної служби, в якому він обіймає певну посаду. При цьому можливість переведення державного службовця на іншу вакантну посаду без його згоди, що передбачено у частині 2 ст. 30 проекту, суперечить ст. 43 Конституції України, згідно з якою забороняється використання примусової праці, формою якої є будь-яка робота чи служба,  що  її  вимагають  від якої-небудь особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. З огляду на це пропонуємо виключити вказану статтю з проекту.

У зв‘язку з викладеним пропонуємо:

1) виключити зі ст. 6 проекту частину 2.

2) об‘єднати особливості регулювання праці державних службовців у межах одного розділу «Особливості регулювання праці державних службовців», включивши до нього норми статей 26, 29, 33, 34, 37 (яка за своєю структурою має відтворювати підхід до підстав припинення державної служби, передбачений у ст. 30 чинного Закону «Про державну службу», тобто починатися словами: «Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі: ..), 38, 46 – 49, 52 – 55, 58 – 65. При цьому з вказаних статей мають бути виключені положення, які дублюють відповідні положення законодавства про працю. При цьому статтю 27 слід перенести до розділу І, а статтю 28 – до розділу IV, в якому варто зосередити регулювання питань прийняття на державну службу.  

З розділу слід також виключити  ст. 30 – 32, 35, 39 – 43 (крім п. 1, який слід перенести до ст. 37), 44, 46, 51, 56, 57, 66 – 69, оскільки  передбачені у них особливості правового регулювання державних службовців є необґрунтованими та такими, що суттєво знижують рівень гарантій їх трудових прав.

На нашу думку, для оцінки згаданих вище положень законопроекту принципово важливим є те, що державна служба є однією з форм реалізації громадянами права на працю, а тому всі трудові права та їх гарантії, встановлені трудовим законодавством, повинні повною мірою поширюватись і на державних службовців.

10. У статті 47 законопроекту «Оплата праці державного службовця» пропонується запровадити двадцятирозрядну тарифну сітку посадових окладів державних службовців, яка має в своїй основі базовий мінімальний оклад для підгрупи Д4 у розмірі двох розмірів мінімальної заробітної плати. Мінімальні оклади підгрупи 4 для груп А,Б,В,Г визначені в проекті у співвідношенні до мінімального розміру окладу підгрупи Д4. Мінімальні оклади між підгрупами 1,2,3 в межах кожної з зазначених груп пропонується збільшувати у співвідношенні 1,4. Співвідношення між мінімальними і максимальними окладами в межах кожної підгрупи усіх груп пропонується встановити у розмірі 1,3. На нашу думку, визначення посадових окладів державних службовців за тарифною сіткою, в основу якої покладено розмір мінімальної заробітної плати, має великі недоліки.

Розмір мінімальної заробітної плати за законом встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для працездатної особи, що відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» розраховується нормативним методом з урахуванням потреб особи, але не враховує реальні фінансово-економічні можливості держави та окремих підприємств. Таким чином, може виникнути ситуація, коли держава буде не в змозі забезпечити повноцінного виконання  визначених законопроектом умов. Про це зокрема свідчить практика запровадження єдиної тарифної сітки в Україні та інших державах СНД, які поступово відмовляються від її застосування.

В Україні з метою забезпечення єдиних підходів щодо визначення розмірів посадових окладів працівників бюджетної сфери, приведення їх міжпосадових співвідношень у відповідність до складності виконуваних робіт постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.02 № 1298 була запроваджена Єдина тарифна сітка (ЄТС) розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери. ЄТС передбачає 25 розрядів з коефіцієнтом діапазону крайніх розрядів 4,51. На основі тарифної ставки (окладу) робітника 1 розряду і відповідних тарифних коефіцієнтів розраховуються розміри посадових окладів інших категорій працівників. Введення в дію ЄТС як нової системи оплати праці відповідними постановами Уряду переносилося протягом 2002-2005 років у зв’язку з відсутністю необхідних бюджетних коштів, оскільки без відповідного фінансового забезпечення це призвело б до зростання заборгованості із заробітної плати та скорочення чисельності працюючих. 

Введення Єдиної тарифної сітки здійснювалось виходячи з реальних фінансових можливостей держави в три етапи: перший етап – з 1 вересня 2005 року з коефіцієнтами співвідношень 1 до 3,35, другий – з 1 червня 2007 року з коефіцієнтами співвідношення 1 до 3,93, третій – з 1 вересня 2008 року з коефіцієнтами 1 до 4,51.  При цьому через відсутність фінансових ресурсів було прийнято рішення відмовитися від визначення ставки першого розряду на рівні розміру мінімальної заробітної плати, а це, в свою чергу, поступово призводить до зрівнялівки, оскільки постійно зростаючий розмір мінімальної заробітної плати, до якого здійснюються доплати нижчим категоріям працівників, поступово випереджає посадові оклади більш високих категорій.

Необхідно також зазначити, що використання розміру мінімальної заробітної плати у якості бази для розрахунку посадових окладів не враховує того, що відповідно до статті 3 Закону України «Про оплату праці» «до мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати».

Мінімальний розмір посадового окладу на посадах державної служби  підгрупи Д4 щорічно пропонується встановлювати Кабінету Міністрів України за пропозицією спеціально уповноваженого державного органу з питань державної служби при формуванні проекту Державного бюджету України на наступний рік (частина 2 ст. 47). На нашу думку, враховуючи досвід запровадження в Україні ЄТС, до підготовки пропозиції мають обов’язково бути залучені спеціально уповноважені державні органи з питань політики у галузях праці, економіки та фінансів.

Крім того, у статті 47 законопроекту не враховані досить важливі, на нашу думку, норми стимулюючого характеру, передбачені статтею 33 чинного Закону України «Про державну службу» про те, що:

-  «оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю»;

- «заробітна плата державних службовців складається не тільки з окладу, надбавок до нього, розмір та порядок встановлення яких визначаються Кабінетом Міністрів України, і премії, але і з доплат за ранги, надбавок за вислугу років на державній службі;

- «доплата за ранг провадиться відповідно до рангу, присвоєного державному службовцю». Відсутність цієї норми ставить під сумнів необхідність існування самого інституту рангів та знижує стимулювання державних службовців до просування по службі;

- «надбавка за вислугу років виплачується державним  службовцям щомісячно у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і залежно від стажу державної  служби  у  таких  розмірах: понад 3 роки - 10,  понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків». Відсутність цієї норми не стимулюватиме  державних службовців до постійної роботи на державній службі, що не узгоджується з принципом її стабільності;

- «державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати»;

- «державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань».

Крім того, до статі 47 законопроекту не включена чинна норма статті 34 Закону України «Про державну службу», якою визначено, що «за сумлінну безперервну працю в державних органах, зразкове виконання трудових обов'язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України».

Запропоноване ж формулювання, що «заробітна плата державного службовця складається з посадового окладу, надбавок до нього, розмір та порядок встановлення яких визначаються Кабінетом Міністрів України, та премії» (частина перша ст. 47 проекту), взагалі не визначає переліку належних державному службовцю надбавок і доплат. Віднесення цього питання до компетенції уряду знизить гарантій у порівнянні із чинним Законом. При цьому слід враховувати, що до Законом України “Про Кабінет Міністрів України” до повноважень уряду не віднесено прийняття нормативно-правових актів щодо встановлення умов оплати праці, в тому числі і державних службовців (п. 2 частини першої ст. 20 Закону). Таким чином, одержання згаданих надбавок фактично усувається з числа гарантованих прав цієї категорії працівників.

У статті 48 законопроекту «Преміювання та заохочення державних службовців» пропонується на відміну від існуючого порядку запровадити щорічне преміювання державних службовців, які займають посади державної служби груп Б, В, Г, у разі отримання відмінної чи позитивної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності, а для державних службовців, які займають посади групи Д, – двічі на рік. На нашу думку, скасування інституту щомісячного преміювання призведе до втрати стимулюючого характеру премій, оскільки при запровадженні пропонованої системи не буде враховуватись якість виконання щомісячної роботи.

Окремо слід зазначити, що передбачена законопроектом система оплати праці державних службовців значно зменшує можливості керівників впливати на роботу державних службовців шляхом регулювання оплати їх праці залежно від якості виконаної роботи. Якщо нинішня система оплати праці за рахунок надбавок та щомісячної премії дає керівнику можливість впливати на одержання службовцем до 50 % щомісячної оплати його праці, то проектом передбачено лише можливість невеликого збільшення посадового окладу у межах передбаченого максимуму залежно від результатів щорічного оцінювання, при цьому можливості зменшення посадового окладу проект не передбачає. Таким чином, запропонований проект містить значно менше матеріальних стимулів сумлінного виконання державним службовцем своєї роботи, ніж чинний Закон України “Про державну службу”. 

У статті 49 «Соціально-побутове забезпечення державного службовця» пропонується надати державному службовцю, стаж державної служби якого становить більше трьох років, право на отримання компенсації половини ставки за кредитом на придбання або будівництво житла. У разі припинення державної служби виплата компенсації половини ставки за кредитом на придбання або будівництво житла припиняється. На нашу думку, законодавча пропозиція обов’язково має враховувати обставини припинення державної служби щодо осіб, які досягли граничного віку перебування на державній службі, визначеного статтею 43 законопроекту, стали інвалідами, та щодо сімей померлих державних службовців.

11. Поданий проект містить окремий розділ, присвячений дисциплінарній та матеріальній відповідальності державних службовців (Розділ VIII), і на відміну від чинного Закону України «Про державну службу» достатньо детально регламентує ці питання. Аналіз положень згаданого розділу дозволяє висловити наступні зауваження.

11.1. У проекті визначено види дисциплінарних проступків, вчинення яких є підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності (ч. 2 ст. 54). Зокрема, до дисциплінарних проступків, скоєння яких тягне дисциплінарну відповідальність у вигляді звільнення (п. 1 ч. 6 ст. 55), віднесено порушення присяги державного службовця та вияв неповаги до честі і гідності людини, до державних символів (п. 1, п. 2 ч. 2 ст. 54).

Як відомо, дисциплінарна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності. Юридична ж відповідальність може наставати лише за умов,  коли закон чітко, однозначно і зрозуміло визначає перелік підстав для притягнення до такої відповідальності, тобто визначає нормативну підставу застосування юридичної відповідальності. Натомість наведені вище підстави (п. 1, п. 2 ч. 2 ст. 54) дисциплінарної відповідальності можуть тлумачитись довільно, що дозволяє широке застосування суб’єктивного підходу при вирішенні питання про звільнення державного службовця. Крім того, вчинення будь-якого з дисциплінарних проступків, визначених у ч. 2 ст. 54, підпадає під  порушення присяги. За таких умов незрозумілою є потреба у вміщенні до закону всіх інших видів дисциплінарних проступків. Необхідно також наголосити, що нечіткість законодавчих положень не відповідає вимозі юридичної визначеності, яка є одним з головних елементів принципу верховенства права.

11.2. Не можна погодитися з пропозицією законопроекту щодо віднесення до числа дисциплінарних проступків порушення державним службовцем вимог щодо охорони праці, якщо це порушення спричинило тяжкі наслідки (нещасний випадок на службі, аварія, катастрофа) або якщо свідомі дії державного службовця створили реальну загрозу настання таких наслідків за відсутності складу злочину (пункт 10 частини другої статті 54 законопроекту). Усі перелічені діяння (якщо при цьому була заподіяна шкода здоров'ю потерпілого або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки) повною мірою охоплюються складами злочинів, передбачених статтею 271 КК України "Порушення вимог законодавства про охорону праці". Якщо ж такі діяння вчинюються з прямим умислом (наприклад, заподіяти шкоду здоров'ю чи життю людей), то із урахуванням конкретних обставин справи вони взагалі підлягають кваліфікації за статтею 113 КК України, як акт диверсії або за відповідними статтями цього Кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи. При цьому враховуючи, що такі діяння вчиняються службовою особою, вони підлягають додатковій кваліфікації за статтею 364 «Зловживання владою або службовим становищем» чи статтею 365 «Перевищення влади або службових повноважень» КК України.

Аналогічні порушення за відсутності передбачених статтею 271 КК України наслідків тягнуть адміністративну відповідальність за частиною другою статті 41 КУпАП «Порушення законодавства про працю та про охорону праці» або за статтею 93 КУпАП «Порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ведення робіт у галузі промисловості». Тобто, зазначені діяння у будь-якому випадку будуть або злочином, або адміністративним правопорушенням. З огляду на це немає підстав розглядати їх як дисциплінарні проступки.

Те ж саме стосується пункту 11 частини другої статті 54 законопроекту, у якій йдеться про прийняття державним службовцем рішення, що спричинило протиправне порушення цілісності державного майна або завдало іншої шкоди державному майну, а також незаконне його використання за відсутності складу злочину як один із видів дисциплінарного проступку. Якщо вказані рішення приймаються державним службовцем з прямим умислом (порушити цілісність державного майна або завдати іншої шкоди державному майну, або незаконно його використати) та вказаними діями заподіюється істотна шкода державному майну або законним правам та інтересам фізичних чи юридичних осіб, то перш за все, вони підпадають під ознаки злочинів, передбачених статтями 364 чи 365 КК України. Крім того, виходячи з конкретних обставин справи, такі дії можуть бути і відповідними злочинами проти власності (наприклад, самовільне зайняття земельної ділянки чи самовільне будівництво (стаття 197-1 КК України).

Якщо ж така істотна шкода відсутня, то ці дії у будь-якому випадку підпадають під ознаки тих чи інших адміністративних правопорушень (наприклад, порушення права державної власності на надра (стаття 47), на води (стаття 48)), передбачених КУпАП. До того ж, приймаючи те чи інше рішення у межах своєї компетенції, державний службовець має передбачати можливість настання тих чи інших негативних наслідків.  У  зв’язку  з  цим  такі   дії у будь-якому випадку є або суспільно небезпечними та мають визнаватися злочином, або ж підпадають під ознаки відповідного адміністративного правопорушення.

На підставі викладеного пропонуємо пункти 10, 11 частини другої статті 54 Закону виключити.

 11.3 У проекті зроблена спроба врегулювати питання дисциплінарного провадження відносно державних службовців (Глава 2 Розділу VIII проекту), що в цілому є позитивним кроком, оскільки питання дисциплінарного провадження регламентується у законодавстві поверхово. Разом з тим, Головне управління не підтримує закладену у проекті модель дисциплінарного провадження, а аналіз положень проекту не дозволяє однозначно зрозуміти порядок його проведення.

Зокрема, недостатньо чітке розташування у різних статтях аналогічних за змістом приписів, які сформульовані з використанням різної термінології, не завжди дозволяє зрозуміти зміст та послідовність процедури дисциплінарного провадження. Наприклад, у проекті одночасно йдеться про внесення суб’єкту призначення дисциплінарною комісією за результатами розгляду матеріалів відповідного подання (абз. 2 та абз. 5 ч. 1 ст. 60, ч. 9 ст. 63), рішення  (ч. 6 ст. 63), пропозицій (ч. 3 ст. 63). Порядок формування, повноваження та порядок розгляду матеріалів дисциплінарною комісією регламентується ст. 60, 63, абз. 3 ч. 1 ст. 60 та ін. При цьому ст. 63 викладена таким чином, що важко зрозуміти, чи регламентує вона лише розгляд матеріалів у дисциплінарній комісії за результатами службового розслідування, чи її приписи поширюються і на дисциплінарне провадження, що здійснюється у загальному порядку. 

         Аналіз приписів Глави 2 Розділу VIII дозволяє виділити дві процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності, а саме: 1) загальний порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності  (ст. 60 та ін.), який передбачає участь суб’єкта призначення та дисциплінарної комісії; 2) притягнення до дисциплінарної відповідальності із застосуванням процедури службового розслідування (ст.ст. 61-63 та ін.), участь у якому беруть суб’єкт призначення, комісія, сформована для проведення службового розслідування, та дисциплінарна комісія. При цьому друга процедура використовується у  випадках, визначених у ч. 1 ст. 61, а перша у всіх інших випадках.

         Слід зазначити, що за чинним законодавством про державну службу не передбачено існування дисциплінарних комісій, і лише в окремих випадках вимагається здійснення службового розслідування спеціально створеною комісією. За змістом проекту можна дійти висновку, що обидві комісії мають з’ясувати наявність у діях державного службовця дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності чи для закриття дисциплінарного провадження (ч. 4 ст. 61, абз. 5 ч. 1 ст. 60,  ч. 3 ст. 63, ч. 6 ст. 63). При цьому такі висновки (рішення, пропозиції) обох комісій мають лише рекомендаційний характер, а остаточне рішення приймається суб’єктом призначення (абз. 2 ч. 4 ст. 61, абз. 2 ч. 1 ст.60). Отже за наведених обставин потреба в існуванні двох органів з аналогічною компетенцією при розгляді справ за процедурою службового розслідування не зрозуміла. Можливий перегляд результатів розслідування комісією із службового розслідування (ч. 3, 4 ст. 63) не може розглядатись як додаткова гарантія законності застосування дисциплінарних стягнень до державних службовців. Адже дисциплінарна комісія так само, як і комісія із службового розслідування, формується з підлеглих суб’єкта призначення, який має, на наш погляд, надмірні дискреційні повноваження щодо вирішення питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності. Наприклад, суб’єкт призначення навіть «за умов встановлення за результатами службового розслідування факту відсутності у діянні державного службовця дисциплінарного проступку» може закрити дисциплінарне провадження, а не зобов’язаний це зробити (абз. 2 ч. 4 ст. 61). В цьому ж контексті не зрозумілий припис ч. 2 ст. 65, яким визначено: «якщо під час розгляду матеріалів про дисциплінарний проступок у діянні державного службовця дисциплінарного проступку, передбаченого цим Законом, не виявлено, суб’єкт призначення приймає рішення про закриття дисциплінарного провадження стосовно державного службовця». З наведеного однозначно не зрозуміло, хто (дисциплінарна комісія чи суб’єкт призначення) є суб’єктом, який остаточно констатує відсутність дисциплінарного проступку та закриває провадження. 

         На наш погляд, існування колегіальних дорадчих органів при суб’єкті призначення (дисциплінарної комісії та комісії із службового розслідування) може бути гарантією законного застосування дисциплінарних стягнень за двох умов (які не дотримано у поданому проекті): забезпечення певної незалежності органів, які беруть участь у дисциплінарному провадженні, та обов’язковості для суб’єкта призначення їх висновку (рішення) про відсутність дисциплінарного правопорушення, що має призводити до закриття дисциплінарного провадження.

         11.4 Не можна не відзначити, що у проекті лише в загальному вигляді визначене співвідношення між видом дисциплінарного правопорушення та санкціями, що залишає можливості широкого довільного розсуду суб’єкта призначення при  визначенні санкції за дисциплінарний проступок. Звертає на себе увагу і той факт, що за 10 із 12 видів дисциплінарних правопорушень поданим проектом передбачено найбільш сувору санкцію – звільнення (ч. 6 ст. 55). При цьому в більшості випадків звільнення має застосовуватись як безальтернативна санкція.

         11.5  У положеннях проекту щодо дисциплінарної відповідальності в цілому простежується звинувачувальний ухил. Зокрема, у ч. 3 ст. 54 зазначається, що підставою для відкриття дисциплінарного провадження є вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, а не діяння, яке містить його ознаки, що не узгоджується із завданнями дисциплінарного провадження, яке призначене саме для встановлення чи спростування факту дисциплінарного проступку.

         11.6 У проекті не визначені обставини, що виключають дисциплінарну відповідальність державного службовця.

         11.7 Потребують упорядкування умови застосування дисциплінарного стягнення до державного службовця (стаття 64 проекту), що викладені недостатньо послідовно і не дають чіткого уявлення про час, з якого вираховуються граничні строки його застосування.

         З огляду на наведене, положення проекту щодо застосування дисциплінарної відповідальності потребують, на наш погляд, істотного перегляду та доопрацювання, оскільки є достатньо суперечливими, незрозумілими та такими, що не надають державним службовцям належних гарантій законного застосування заходів дисциплінарної відповідальності.

12. Зміст деяких положень проекту викликає сумніви з точки зору їх обґрунтованості та зауваження щодо редакційного оформлення.

12.1 Зокрема,  статті 8 та 9 проекту вміщують переліки відповідно прав та обов’язків державного службовця. Виходячи зі способу викладення норм наведені переліки є вичерпними (мають «закритий» характер) і не містять застереження про те,  що це основні права та обов’язки державного службовця. Крім того, якщо п. 5 ч. 1 ст. 1 містить вказівку на те, що посадові обов'язки державного службовця відображаються у його посадовій інструкції, то відносно прав державного службовця відповідне застереження у проекті відсутнє. Адже крім основних прав та обов’язків, державні службовці мають конкретні права та обов’язки, що повинні відображатися в посадових інструкціях, затверджених керівниками.

12.2 Відповідно до припису ч. 3 ст. 10 проекту державний службовець у разі виникнення в нього сумніву у законності наданого керівником доручення має право вимагати його письмового підтвердження, після отримання якого зобов'язаний виконати таке доручення. У цьому випадку державний службовець звільняється від відповідальності, якщо доручення буде визнане незаконним у встановленому порядку, крім випадків виконання явно злочинного наказу. Якщо державний службовець виконав незаконне доручення не скориставшись правом вимоги його письмового підтвердження, він несе за це відповідальність згідно із законом. Проте у наведеному приписі, по-перше, чітко не визначена процедура звернення державного службовця до керівника для отримання письмового підтвердження; по-друге, не визначено обов’язок керівника надати письмове підтвердження своєму підлеглому, що унеможливить реалізацію відповідної норми на практиці.

12.3 У статті 50 законопроекту словосполучення «нарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» у відповідних відмінках пропонуємо замінити на «нарахування та сплата єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Це відповідатиме вимогам Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», в якому передбачений порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Так, відповідно до норм статті 9 зазначеного вище Закону, крім обчислення і нарахування єдиного внеску, важливим етапом є його сплата, що здійснюється шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки територіальних органів Пенсійного фонду України, відкриті в органах державного казначейства України для його зарахування. Отже, тільки за умови виконання останнього етапу (сплати єдиного внеску) застрахованій особі цей період буде зарахований до страхового стажу.

Підтримуючи пропозицію до абзацу 2 частини 1 статті 50 законопроекту щодо включення до заробітної плати для обчислення пенсії всіх видів оплати праці, на які відповідно до законодавства нараховується єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, звертаємо увагу на доцільність застосування такого положення при визначенні заробітної плати  для призначення пенсій всіх державних службовців, тобто й тих, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах державної служби та виходять на пенсію незалежно від місця роботи на момент досягнення пенсійного віку.

Вимагає уточнення положення частини 2 цієї статті законопроекту щодо надання права на визначення центральним органом виконавчої влади з питань соціальної політики порядку та умов визначення заробітної плати для обчислення пенсії державного службовця. На наш погляд, визначення такого порядку має бути повноваженням Кабінету Міністрів України.  Статтею 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової політики у сфері праці і соціального захисту. Крім того до основних повноважень Кабінету Міністрів України у сфері вдосконалення державного управління та державної служби згідно із статтею 20 Закону України “Про Кабінет Міністрів України” відноситься визначення відповідно до закону умов оплати праці працівників бюджетних установ та підприємств державного сектору  економіки.

Потребують узгодження пропозиції до частини 5 цієї статті в частині чіткості визначення посилання на умови призначення пенсій по інвалідності, передбачені частиною 4 цієї статті. Реалізація запропонованої редакції цих частин призведе до суперечності положень, що визначають право на призначення пенсій по інвалідності. Так, державним службовцям, яких визнано інвалідами I або II групи, незалежно від часу встановлення інвалідності пропонується призначати пенсії по інвалідності на умовах, передбачених частиною четвертою цієї статті, в якій для призначення пенсій по інвалідності I або II групи головною умовою є визнання державного службовця інвалідом у період проходження державної служби. При цьому в частині 5 відсутні вимоги для призначення пенсій по інвалідності щодо страхового стажу, необхідного для призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», як це передбачено у частині 4 вказаної статті.

Потребує коригування, на наш погляд, і зміст частини 8 статті  50 законопроекту, положення якої є і в чинному Законі і стосується права на поновлення пенсії з дня встановлення I або II групи інвалідності та отримання раніше призначеної пенсії на умовах, передбачених цим Законом, особам, яким  припинено виплату пенсії за нормами цього Закону у зв’язку із отриманням пенсії по інвалідності 3 групи та призначено пенсію на загальних підставах на термін не більше 5 років. На нашу думку, зазначена норма має містити положення, яке визначить порядок поновлення пенсії по інвалідності I або II групи особам, які одержували пенсію по інвалідності 3 групи за викладених вище обставин терміном більше 5 років.

Пропонуємо уточнити положення частини 9 цієї ж статті щодо заробітної плати померлого годувальника, на яку нараховувалися страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування про те, що з 01.01.2011 року для обчислення пенсії враховується заробітна плата, на яку нараховується єдиний внесок.

Більш коректного формулювання  потребує положення частини 14 стосовно дати призначення пенсії державному службовцю, а саме з дня надходження відповідного звернення. На нашу думку, запропонована редакція цієї норми є досить абстрактною і потребує більш чіткого викладення, тим більше, що на виконання положення частини 2 цієї статті законопроекту центральним органом виконавчої влади з питань соціальної політики визначатиметься порядок подання та оформлення документів для призначення  пенсії державного службовця.

12.5 Частиною 3 статті 51 законопроекту передбачається, що для виконання невідкладних і непередбачених завдань державні службовці за письмовим розпорядженням керівника державної служби в органі державної влади зобов'язані з'являтися на службу у вихідні, святкові та неробочі дні. Однак при застосуванні зазначеного положення не враховано права державних службовців, що мають малолітніх дітей. Враховуючи, що чинним законодавством України передбачено адміністративну та кримінальну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання батьками своїх обов‘язків (стаття 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 166 Кримінального кодексу України), необхідно чітко визначити можливості державних службовців, що мають дітей, суміщати службові і батьківські обов‘язки.

12.6 Неприйнятною, на наш погляд, є норма законопроекту відповідно до якої державний службовець може бути звільнений за ініціативою суб'єкта призначення у разі нез'явлення на службі протягом більш як 60 календарних днів поспіль або більш як 100 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання (п. 2 ч. 1 статті 42 законопроекту).

Насамперед слід звернути увагу на те, що за змістом ця норма суперечить чинному законодавству України, зокрема, статті 40 Кодексу законів про працю України, яка передбачає розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу у випадку нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.

Запропонований у законопроекті підхід щодо зменшення строку, який дозволяє робітнику бути відсутнім на роботі внаслідок тимчасової непрацездатності, не узгоджується з конституційними приписами, згідно з якими при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 22 Конституції України).

Крім того, запропоноване положення законопроекту щодо звільнення через тривалу хворобу перш за все стане каральним засобом для державних службовців, які мають на утриманні малолітніх дітей (дітей до 14 років), що хворіють, і у зв‘язку з цим відповідно до статей 35, 37 Закону України «Про загальнообов‘язкове державне соціальне страхування у зв‘язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» мають право на допомогу по  тимчасовій непрацездатності по догляду за хворою
дитиною віком до 14 років, якщо вона потребує стаціонарного
лікування.

Враховуючи зазначене вище, вважаємо за доцільне виключити п. 2 ч. 1 статті 42 законопроекту, залишивши для врегулювання таких питань загальні норми Кодексу законів про працю (пункт 5 частини першої статті 40).

12.7 Одне із основних правил створення законодавчих дефініцій полягає у неприпустимості визначати термін через той самий термін (правило заборони кола). Проте це правило порушене при формулюванні терміну «посадові обов'язки» через «перелік функцій і повноважень, закріплених законодавством за посадою державної служби, обов'язок щодо виконання яких має державний службовець, який займає цю посаду, і що відображаються у його посадовій інструкції» (п. 5 ч. 1 ст. 1).

12.8 Запропонований у проекті термін «профіль професійної компетентності» як «набір знань, умінь та навичок, необхідних державному службовцю для ефективного виконання посадових обов'язків» не передбачено чинним Класифікатором професій ДК 003:2005, затвердженим Наказом Держспоживстандарту України від 26.12.05 р. № 375 (розроблений на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 04.05.93 року № 326 «Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики»). Натомість у ньому застосовується відповідне за змістом поняття «кваліфікація», що визначається рівнем освіти та спеціалізацією. Оскільки Класифікатор призначений для застосування центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, Федерацією роботодавців України, всіма суб'єктами господарювання (п. 1.2), вважаємо недоцільним застосовувати в одній окремо взятій сфери професійної діяльності інші варіанти назви однакових за змістом понять.

12.9 Закріплюючи правовий статус державного службовця, проект передбачає право державного службовця на «безпечні умови служби» (п. 1 ч. 1 ст. 8). Проте загальновизнаним у законодавчій техніці є правило, згідно з яким застосування у проекті іншої (ніж у чинному законодавстві) термінології при регулюванні одного й того ж питання є небажаним. Натомість не лише у трудовому законодавстві, але й у нормах Основного Закону вживається термін «безпечні умови праці» (ч. 4 ст. 43 Конституції України). Аналогічне за змістом зауваження може бути висловлено до приписів п. 9 ч. 1 ст. 9, ст. 34, ч. 2 ст. 25 проекту, де вживається формулювання «правила внутрішнього службового розпорядку» (замість трудового).

13. Значна частина важливих питань проходження державної служби залишилася неврегульованою або недостатньо врегульованою проектом. Зокрема, у проекті не відображені питання формування кадрового резерву, відсутні положення про надбавки за ранг та за вислугу років, не дається відповідь на питання, з якою періодичністю державному службовцю присвоюється черговий ранг.

14. У пояснювальній записці до законопроекту стверджується, що «реалізація запропонованого проекту закону не призведе до додаткових витрат з Державного бюджету України».

На нашу думку, запропоновані організаційні перетворення та запровадження нової системи оплати праці державних службовців, в основу якої покладено  тарифну сітку окладів на базі мінімальної заробітної плати, обов’язково призведе не тільки до разового, але і до поступового зростання в подальшому додаткових витрат з державного бюджету. До того ж проект передбачає зміну системи оплати праці сотень тисяч працівників, а тому твердження про відсутність додаткових витрат бюджету без наведення  розрахунків щодо видатків на оплату праці за новою системою виглядає непереконливо. З огляду на це вважаємо, що проект не слід приймати без експертизи та позитивного висновку Кабінету Міністрів України щодо фінансово-економічних можливостей його запровадження.

15. До поданого проекту можуть бути висловлені також інші зауваження, викладення яких у даному висновку неможливе у зв’язку зі стислими термінами його підготовки.

Узагальнюючий висновок: за результатами розгляду у першому читанні законопроект доцільно повернути суб’єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання.

 

Керівник Головного управління                                       В.І. Борденюк

 

Вик. Лагус І.І., Зуб І.В., Тімофєєв В.О., Лаврінчук І.П.,

         Мельник О.В., Снігур І.Й., Макійчук Т.М.,

         Лаврухіна Н.О., Бортнік С.В., Попович В.П.

 

 


[1] Правознавство. Навчальний посібник. / За редакцією В.В.Копєйчикова. – К.: «Юрінком Інтер», 1999р. - С. 507.

[2] Рене Шапю / Chapus, 1992, 1.

[3] Сайт Головдержслужби України / guds.gov.ua/control/uk/publish/

[4] Курс лекцій з питань законотворчості: Навчальний посібник. – К.: «МП Леся», 2011. – С. 346.

[5] Відповідно до Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 №1085/2010 Державна податкова служба реорганізована у податкову адміністрацію України і є центральним органом виконавчої влади, а її працівники згідно зі ст. 1 проекту матимуть статус державних службовців.

Леснікова Людмила Олександрівна

Аватар користувача Марта Подольчак
Не в мережі
Зареєстрований: 2010-12-24
Бали: 512

Сьогодні ВРУ прийняла Закон у першому читанні!

Аватар користувача Маріанна Гниденко
Не в мережі
Зареєстрований: 2010-12-24
Бали: 1257

07.04.2011 

Верховна Рада України прийняла за основу законопроект про державну службу
 
 

Документом (реєстр. №8306) пропонується визначення основ державної служби, порядку вступу на державну службу, її проходження та припинення, правового статусу державних службовців, засад їх соціального і правового захисту.

Проектом, зокрема, передбачено поділ посад державної служби на групи А, Б, В, Г, Д та підгрупи; вимоги до рівня професійної компетентності особи, яка претендує на зайняття посади державної служби тощо.

Документ містить положення щодо професійного навчання державного службовця, оплати його праці, преміювання та заохочення, а також дисциплінарної та матеріальної відповідальності. Крім того, пропонується виключити із сфери дії законодавства про державну службу значне коло осіб (зокрема, Президента України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, народних депутатів України, працівників прокуратури, яким присвоюються класні чини, суддів тощо).

Водночас пропонується визнати таким, що втратив чинність, Закон "Про державну службу", а також внести зміни до деяких законодавчих актів. Зокрема, пропонується доповнити статтю 25 чинного Закону "Про відпустки" положенням, відповідно до якого відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку особам, які зареєстровані як кандидати на пост Президента України, у народні депутати України, у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради, на посаду сільського, селищного, міського голови, - на період виборчого процесу.

Народні депутати прийняли законопроект за основу із вилученням ряду положень.

http://portal.rada.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=251176&cat_id=37486

Аватар користувача Маріанна Гниденко
Не в мережі
Зареєстрований: 2010-12-24
Бали: 1257

Одночасно,

07.04.2011
Верховна Рада України ухвалила Закон "Про засади запобігання і протидії корупції в Україні"
 
 

Народні депутати розглянули підготовлені до повтовного другого читання статті 1, 11 і 12 та розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення законопроекту про засади запобігання і протидії корупції в Україні.

Статті 1, 11 і 12 визначають понятійний апарат, норми проведення спеціальної перевірки осіб, які претендують на зайняття посад, пов'язаних з виконанням функцій держави та або місцевого самоврядування, та питання фінансового контролю, а розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення" - порядок введення в дію Закону та пропозиції щодо внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу, законів "Про державну службу" та "Про виконавче провадження".

Затверджено також зразок бланка декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру. Передбачено подання відомостей щодо закордонного майна, доходів, витрат і зобов'язань фінансового характеру декларанта та його членів сім'ї.

Розділом VIII "Прикінцеві та перехідні положення" передбачено, що Закон набирає чинності з 1 липня 2011 року, крім статті 12, яка набирає чинності з 1 січня 2012 року.

Відповідний законопроект зареєстровано за №7487.

Верховна Рада доручила Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та Головному юридичному управлінню Апарату Верховної Ради України внести редакційні уточнення до тексту законопроекту з урахуванням внесених поправок і при підготовці до підписання розділити його на два закони: закон "Про засади запобігання і протидії корупції в Україні" і закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення".

http://portal.rada.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=251388&cat_id=37486

Аватар користувача Маріанна Гниденко
Не в мережі
Зареєстрований: 2010-12-24
Бали: 1257

П О С Т А Н О В А
                      ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

                 Про прийняття за основу проекту
                Закону України про державну службу


     Верховна Рада України  п о с т а н о в л я є:

     1. Прийняти за основу  проект  Закону  України  про  державну
службу (реєстр. N 8306), поданий Президентом України, виключивши з
його тексту  положення,  які  стосуються  помічників-консультантів
народних депутатів України, заборони членства державних службовців
у політичних партіях, пенсійного віку державних службовців.

     2. Доручити  Комітету  Верховної  Ради   України   з   питань
державного  будівництва  та  місцевого самоврядування доопрацювати
зазначений  законопроект  з  урахуванням  зауважень  і  пропозицій
суб'єктів  права законодавчої ініціативи та внести його на розгляд
Верховної Ради України у другому читанні.


Голова Верховної Ради України                            В.ЛИТВИН

м. Київ, 7 квітня 2011 року
          N 3203-VI

Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-01-19
Бали: 698

С принятием Закона о пенсиях с 01.01.2012 г. в переходных положениях Проекта этого закона № 7455 указано о внесении изменений в 23 статью Закона о госслужбе, которые гласят, что 

у статті 23:

частину першу викласти в такій редакції:

«Граничний вік перебування на державній службі становить 65 років»;

у частині другій слова “закінчення цього терміну” замінити словами “досягнення граничного віку перебування на державній службі”.

В результате этого отпадет необходимость в продлении.

 

 

Леснікова Людмила Олександрівна

Аватар користувача Віталій Козиренко
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-02-17
Бали: 34

Закон крайне необходим. К руководителю аппарата теперь должны выдвигаться крайне жесткие требования. От его профессионализма будет зависеть профессионализм всей команды. А какое давление на эти должности будет со стороны "политических" должностей... Очень интересно: примут ли всетаки закон в том виде, который остался на сегодня?

Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-01-19
Бали: 698

Крайне жесткие меры будут приниматься к "чужим". Своих трогать никто не будет. Яркий пример, депутат горсовета  Ландик, избивший девушку, которая вынуждена просить защиты. А у этого депутата ЧЕСТЬ и ДОСТОИНСТВО напрочь отсутствуют. В конечном результате окажется, что это девушка его жестоко избила. Копеечная зарплата не украшает госслужбу и вынуждает искать новую работу или альтернативные источники дохода.

Леснікова Людмила Олександрівна

Аватар користувача Віталій Козиренко
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-02-17
Бали: 34

К сожалению, с Вами, Людмила Александровна, могу только согласиться. Не такие у нас плохие законы, в том числе и Основной, как их исполнение. Ответственность за принятые решения или бездействие явно не присущи нашему государственному управлению. Но надо упираться. Глядишь, и кто-то, кто за нами, и выскочит их этой колеи (как у Высоцкого в "Чужая колея"). А Бог даст и мы выскочим.

Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-01-19
Бали: 698

У нас прекрасные законы на бумаге, к сожалению, не подкреплены финансами, а с пустым кошельком много не купишь в течение нескольких лет  подряд. Если составить перечень неисполняемых обязательств, указанных в законах, то их будет слишком много, начиная от Основного и т.д.и т.п.

Возьмем Закон Украины "О государственной службе". Кто-нибудь воспользовался правом на жилье????  или беспроцентным кредитом на него?! Бумага выдержит все. Получается, что теоретически - лошадь, а практически - не везет.

Украина упирается с 1992 года, а воз и ныне там. Раньше во всех сферах были прежде всего профессионалы или компетентные органы, а теперь "родственники" или "зрелые" политики.  Искоренить это очень трудно.

Извините, что пишу правдиво. Спасибо, что прочитали.

Леснікова Людмила Олександрівна

Аватар користувача Віталій Козиренко
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-02-17
Бали: 34

Ну не совсем уж все так. ЗУ о статусе нардепа, например, выполняется в полном объеме. Да я же не о том. И что люди упираются, а воз не сдвинут - согласен. Ну я же не о том. Все прозаичнее, т.е. таким как Вы, я, другой ГОСслужащий нужно упираться: переводить ГОСслужбу из колеи "договорились" на профессиональный путь.  И это будет в значительной мере зависеть от работы руководителя аппарата, который будет работать в рамках обсуждаемого законопроекта.

Аватар користувача Леснікова Людмила Олександрівна
Не в мережі
Зареєстрований: 2011-01-19
Бали: 698

Чтобы оценить насколько выполняется ЗУ о статусе нардепа, надо побыть в ихней шкуре. Там свои законы и свои политические проститутки. Могу охарактеризовать двумя фразами: сытый голодного не понимает и богатые тоже плачут, только слезы у всех разные.

Леснікова Людмила Олександрівна



Отдых с детьми на море, Крым, Севастополь, Любимовка.